Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Диплом'
Диплом учрежден в 2003 году, клубом «К-95» (секция радиоспорта «WW») гор. Славянск-на-Кубани, в ознаменование 60-й годовщины битвы за Кавказ (1942 – ...полностью>>
'Документ'
Общеобразовательное учреждение Усинская средняя общеобразовательная школа «Образовательный центр» является общеобразовательным учреждением реализующи...полностью>>
'Учебник'
Операционная система Slackware Linux - это мощная платформа для компьютеров, основанных на Intel процессорах. Она разработана, как стабильная, безопа...полностью>>
'Документ'
- Не огорчайтесь, командир, - мягко отозвалась Вики, и Рычин про себя удивился: она могла бы сказать что-нибудь и более энергичное. Пребывание на пла...полностью>>

Серажим Катерина Степанівна

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Серажим Катерина Степанівна. Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масово-інформаційного дискурсу): Дис. д-ра філол. наук: 10.01.08 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. - К., 2003.

Анотація до роботи:

Останнім часом у науці про мас-медіа все відчутніше зазнає змін усталене в ХХ столітті уявлення про журналістику як про четверту владу. І пов’язано це не з девальвацією суспільного значення журналістики, а з тим, що вона сьогодні дедалі більше глобалізується, набуваючи ознак всеосяжного, всеохоплюючого явища.

Без висвітлення в мас-медіа будь-яка подія нині залишається тільки річчю-в-собі і лиш оприлюднена у ЗМІ перетворюється на річ-для-нас – таким чином журналістика виконує світобудівну функцію, творячи сучасну картину світу.

Отже, сучасна журналістика – це вже не влада над світом, а самий світ. Під цим кутом зору в журналістикознавстві і локалізується поняття тексту, що спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну функцію. З огляду на це, в журналістикознавстві (як, власне, і в гуманітарній науці загалом) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке передало б усю складність сучасних стосунків мови і світу.

Той факт, що ця проблема стала предметом наукових студій саме у журналістикознавстві, а не, скажімо, у теоретичному мовознавстві, пояснюється тим, що центр творення літературної мови в ХХ столітті, з глобалізацією масово-інформаційних процесів завдяки появі аудіовізуальних та електронних ЗМІ, перемістився в журналістику (тимчасом теоретичне мовознавство все ще традиційно орієнтувалося на ту модель, у котрій найбільшою мовною цінністю визнавалася художня література). А відтак, саме дослідниками масово-інформаційної діяльності було уведене в науковий обіг поняття дискурсу (уперше його вжив у 1952 році З.С. Харріс, аналізуючи мову реклами).

Однією зі спроб подолати обмеженість поняття “текст” треба вважати запровадження у лінгвістиці концепту “мовлення”, яким намагалися означити мовний твір як висловлювання суб’єкта, що мало свої передумови – певні авторські настанови і наміри, та наслідки – сприйняття висловлювання і його інтерпретації аудиторією. Проте й це поняття не задовольняє сьогодні журналістикознавство – занадто очевидною є прагматична, ужиткова сутність мас-медійних текстів, яскраво виражені екстралінгвістичні мотиви їхнього породження і такі самі наслідки функціонування.

Саме цією необхідністю розширити межі сучасної теорії журналістики (котра традиційно займається аналізом журналістського матеріалу (твору, тексту) як самодостатньої одиниці), дослідити й усі екстралінгвістичні чинники: фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата мовлення тощо, тобто виходом на рівень дискурсу – об’єднувального начала процесу комунікації, і зумовлена нагальна потреба цього дисертаційного дослідження.

Актуальність теми. Уведення у категоріальний апарат журналістикознавства поняття дискурсу дозволить розглядати журналістський матеріал значно ширше – як явище, що відображає творчість і як процес, і як результат (тобто як власне дискурс і як його “матеріальний слід” – текст). Такий підхід матиме не лише методологічне значення – це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.

Ставши ключовим у багатьох наукових розвідках з різних галузей гуманітарного знання, термін “дискурс”, однак, усе ще залишається чітко не визначеним – дефініції, котра відобразила б усю багатогранність цього поняття у загальнонаукових категоріях, задовольнивши таким чином термінологічні запити усієї гуманітарної науки, наразі не існує. Лише частково порушуються у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці і загальнотеоретичні питання функціонування дискурсу, класифікації його різновидів; такі ж аспекти, як моделювання дискурсу, виявлення в ньому семантичної повторюваності, ще майже зовсім не з’ясовані. З огляду на те, що дискурс, образно кажучи, є “зануреним у життя текстом” (Ю. Степанов), який розглядається разом із самими “формами життя” (інтерв’ю, репортажі, конференції, мітинги, бесіди тощо), назріла також нагальна потреба дослідити дискурс у практично-ситуативному та ментальному аспектах – як взаємодії чотирьох структур: структури виражених у тексті ідей; структури мисленнєвих процесів мовця; мовної структури та структури мовленнєвої ситуації (відношень між мовцем й адресатом).

В останні роки у царині гуманітарних наук спостерігається перехід від систематизації, класифікації та комунікативного впорядкування плинної інформації до високого рівня узагальнення матеріалу, який надається дослідникові самим життям – нерегулярним та розмаїтим. Аналогічні процеси відбуваються й у розвитку лінгвістики, котра, досягнувши високого рівня наукової абстракції у вивченні мови, різко розширила коло своїх досліджень, залучивши до нього всі аспекти мовленнєвої діяльності та мовленнєвої взаємодії. Інтерес до мінімальних лінгвістичних одиниць змінився інтересом до максимуму – тексту та дискурсу.

Зміна підходу до самих завдань лінгвістичного дослідження і – як наслідок – зміна обсягу та якості аналізованого матеріалу диктує радикальну зміну наукової парадигми. Стимулом до такого зсуву наукового інтересу стало формування соціального інтересу до знань закономірностей людського спілкування. При цьому виокремилася потреба не в очищених від конкретних мовленнєвих ситуацій формулах та інструкціях, а в інформації, що максимально враховує феномен життя людини. Виявлення, опис та обґрунтування комунікативної та прагматико-семантичної категоріальної характеристики суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичних особливостей його актуалізації було усвідомлене нами як актуальне дослідницьке завдання.

Багатство змісту та форм існування дискурсу як соціолінгвального явища сучасного комунікативного середовища зумовило, зокрема, розмаїття його теоретичних дефініцій і досить швидку еволюцію його інтерпретацій навіть у межах одного й того ж наукового напряму. Сьогодні сфера вживання терміна “дискурс” є настільки широкою (філософія, соціологія, логіка, семіотика, теорія комунікації, лінгвістика тощо; їхні окремі напрями – прагмалінгвістика, прагмастилістика, лінгвістична семантика, граматична стилістика, лінгвістика тексту, граматика тексту, а також міждисциплінарні науки – психолінгвістика, соціолінгвістика та ін.), що доводиться говорити про полісемію цієї термінологічної одиниці. Причому, ми можемо простежити її поширення і в горизонтальному напрямі, тобто в різних науках, й у вертикальному – тобто на різних рівнях власне лінгвістики.

Дослідження проблеми породження та функціонування дискурсу є одним із провідних напрямів світової лінгвістики. Різні аспекти зазначеної проблеми висвітлюються у працях таких відомих лінгвістів далекого та близького зарубіжжя, як Н. Арутюнова, Ш. Баллі, М. Бахтін, Е. Бенвеніст, В. Боротько, А. Вежбицька, Т. ван Дейк, І. Ільїн, С. Крестинський, В. Петров, Ш. Сафаров та ін. В Україні цим та суміжними з ним питаннями займаються М. Бартун, О. Боровицька, Р. Бубняк, В. Бурбело, В. Буряк, Н. Волкогон, Т. Воропай, О. Галапчук, Г. Жуковець, О. Зернецька, В. Іванов, Р. Іванченко, С. Коновець, О. Онуфрієнко, С. Павличко, Л. Павлюк, Г. Почепцов, Т. Радзієвська, В. Різун, Л. Рябополова, І. Соболева, М. Феллер, О. Фоменко, В. Шинкарук, В. Шкляр, І. Штерн, Г. Яворська та ін. Однак, майже всі праці українських лінгвістів присвячені розглядові окремих різновидів дискурсу раціонального (В. Буряк), публіцистичного (І. Соболева), газетного (С. Коновець), рекламного (Н. Волкогон), літературно-критичного (Р. Бубняк), дискурсу національної ідентичності (О. Онуфрієнко) тощо – поза полем зору науковців усе ще перебувають такі важливі загальнотеоретичні проблеми, як виявлення суті та природи дискурсу, встановлення чіткої межі між текстом і дискурсом; комунікативні властивості й архітектоніка дискурсу; роль мовної особистості в дискурсі.

Також недостатньо досліджено дискурс як елемент сучасного комунікативного середовища. І це – у час, коли все інтенсивніше й інтенсивніше розвиваються нові інформаційні технології й дедалі більшого значення набувають дослідження лінгвокомунікативних можливостей ЗМІ, у тому числі періодичної преси, котра є потужним засобом поширення інформації та формування громадської думки. Той факт, що головною галуззю реалізації завдань і можливостей ЗМІ є саме соціально-політична сфера, дає всі підстави стверджувати, що найрепрезентабельнішим матеріалом для вивчення масово-інформаційного дискурсу виступає саме політичний його різновид. Цим, очевидно, й пояснюється посилене зростання уваги науковців до політичного дискурсу (ще однією з найважливіших спонук стали, звісно, відомі суспільно-політичні зміни на тепер уже пострадянських теренах). Проблеми мови й ідеології, мовного маніпулювання свідомістю у політичній комунікації, донедавна табуйовані радянською наукою й аналізовані тільки на Заході (Х. Грюнерт, М. Едельман, П. Серіо та ін.), з часів перебудови, коли політична комунікація перестала виконувати лише ритуальну функцію, потрапляють у фокус дослідницького інтересу російських та українських лінгвістів (А. Баранов, Є. Какорина, М. Свирін та ін.). Сьогодні на порядок денний виходять питання теоретичного моделювання політичного дискурсу – виявлення механізму його породження й функціонування у вигляді політичних текстів, характеристики мовленнєвої поведінки політика, вироблення вербальних та риторичних стратегій у політичній діяльності тощо. Одним із очікуваних результатів таких досліджень є створення теоретичного підґрунтя для вирішення цілої низки політичних проблем, розв’язання яких великою мірою залежить від того, наскільки адекватно ці проблеми будуть мовно інтерпретовані.

Отже, можемо говорити не тільки про суто науково детерміновану необхідність журналістикознавчого дослідження механізмів політичної комунікації, а й про практичну потребу виокремлення політичного дискурсу як об’єкта вивчення з метою пошуку для українських політиків оптимальних моделей мовленнєвого впливу на аудиторію – з одного боку, та розуміння аудиторією справжніх інтенцій і прихованих прийомів мовного маніпулювання свідомістю – з іншого.

Розгляд проблеми варіативності дискурсу потребує ґрунтовного дослідження феномену “дискурс” як соціолінгвального явища. Така логіка структури дисертаційної праці зумовлена передовсім відсутністю (і необхідністю!) загальнотеоретичних досліджень, сукупність результатів яких стала б основою для створення загальної теорії дискурсу, що акумулюватиме відомості про його природу у комунікативному та прагматико-семантичному аспектах і допоможе виявити й узагальнити особливості його актуалізації у різних жанрово-стилістичних формах.

Тема дисертаційного дослідження пов’язана з комплексною науковою темою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 01БФ045-01 “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір”, зокрема, її підрозділу “Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової комунікації”.

Метою дисертаційної роботи є з’ясування суті, природи, основних категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблення прагматико-семантичної моделі дискурсу, а також виявлення комунікативної та національно-культурної специфіки її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

1. На основі аналізу наукової літератури з досліджуваної проблеми та власних пошуків дефінітивно означити поняття “дискурс”.

2. Визначити методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки.

3. З’ясувати природу дискурсу як явища сучасного комунікативного середовища.

4. Виділити основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу.

5. Обґрунтувати значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”.

6. Окреслити прагматико-семантичну архітектоніку дискурсу.

7. Висвітлити функціонально-комунікативні властивості дискурсу.

8. Описати дискурсні можливості мовної особистості та механізми їх реалізації.

9. Дати класифікацію типів аргументації у дискурсі.

10. Виявити можливі ціннісні домінанти дискурсу.

11. Проаналізувати структуру мовної репрезентації дискурсу в її лінгвістичному вираженні та жанрових формах.

Об’єктом дослідження є сучасний дискурс інформаційно-комунікативного простору України на матеріалі його політичного різновиду.

Предметом дослідження є прагматико-семантична категоріальна характеристика суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичні особливості його актуалізації в масово-комунікативному контексті.

Для аналізу дискурсу на матеріалі сучасної політичної газетної публіцистики застосовано такі методи дослідження: 1) теоретичні: загальна теорія систем; структурний; системно-хронологічний; комплексно-аналітичний; контент-аналіз; аналогії; моделювання; 2) емпіричні: проблемно-тематичний; структурно-типологічний; жанрово-стилістичний; соціопсихолінгвістичний експеримент (на основі методу вільних асоціацій).

Джерельною базою дослідження є дефініції, концепції, підходи й теоретичні трактування дискурсу у вітчизняній та зарубіжній науці – філософії, соціології, логіці, семіотиці, теорії комунікації, лінгвістиці текстів, текстознавстві, теорії інформації тощо.

Емпіричні дослідження здійснено на матеріалі політичних текстів сучасних українських ЗМІ: “Україна молода”, “Поступ”, “Президентський вісник”, “Товариш”, “Слово батьківщини”, “День”, “Столиця”, “Дзеркало тижня”, “Україна і світ сьогодні”, “Українське слово”, “Урядовий кур’єр”, “Голос України”, “Високий замок”, “Шлях перемоги”, “Демократична Україна”, “Вечірній Київ”, “За вільну Україну”, “Наша газета”, “Хрещатик”, “Час/Time”, “Інформбюлетень”, “Український народний рух”, “Ветеран”, а також інших періодичних видань. Усього проаналізовано близько 500 публікацій за 1996-2002 роки, загальним обсягом понад 150 ум. арк.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що у вітчизняній науці це перше комплексне дослідження дискурсу як основного методологічного й теоретичного обґрунтування сучасної гуманітарної наукової парадигми.

Уперше визначено методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки. Зокрема, систематизовано та узагальнено наявні в сучасній світовій науці методологічні підходи до аналізу дискурсу, розкрито сутність комунікативної природи цього явища, з’ясовано найважливіші прагматико-семантичні аспекти його архітектоніки.

Парадигма дискурсу розглядається як сукупність пізнавальних принципів і прийомів відображення суспільної реальності, що визначають логіку організації знань і побудову моделей теоретичного тлумачення мовленнєво-мисленнєвих явищ. Змістово-світоглядна сутність дискурсу уперше подана як феномен, що виникає завдяки поєднанню словесної творчості та того екстралінгвістичного оточення, яке формує культурно-ідеологічний, мотиваційний і стратегічний контекст його існування і розуміння та визначає плани його інтерпретації.

У дисертаційному дослідженні також уперше:

– розроблено основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну;

– набуло подальшого розвитку трактування значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс” на основі категорій та закономірностей комунікативного середовища;

– розглянуто прагматико-семантичну будову дискурсу у вигляді таких моделей: модель-реалія, квазіреальна модель, модель-метаморфоза, модель-алегорія та категоріальна модель;

– сформульовано й проаналізовано функціонально-семантичні категорії дискурсу: персональності, модальності, темпоральності, аспектуальності, просодичності, інтенціональності та зв’язності;

– описано функціонально-комунікативні властивості дискурсу: аргументаційність та оцінність;

– розвинено класифікацію типів аргументації у політичному дискурсі: логічна, емоційна, діалектична, породжувальна;

– досліджено суспільну значущість ціннісних домінант українського політичного дискурсу (моральних, утилітарних та субморальних і субутилітарних);

– виявлено й описано лексико-фразеологічні особливості сучасного політичного дискурсу: 1) наявність спеціально-зумовленої функціональної політичної лексики та фразеології; 2) перехід до нормального стилістичного тексту; 3) значне оновлення політичного словника; 4) яскрава метафоризація політичної мови; 5) використання розмовно-зниженої лексики; 6) деспеціалізація термінів; 7) активізація запозичень (особливо – з англійської мови); 8) тенденція до стандартизації;

– обґрунтовано структурний та смисловий аспекти нового стилістичного канону сучасного політичного мовлення;

– досліджено особливості функціонування окремих жанрових форм політичного дискурсу в інформаційному просторі України: інтерв’ю, гасло, політичний фольклор;

– диференційовано дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком: за характером інформації, за типом інтеракції, за фактуально-часовою спрямованістю і за типом комунікативної стратегії;

– наведено й проаналізовано принципи фокусування журналіста й політика, яке застосовується в сучасній політичній публіцистиці;

– уведено в науковий обіг значний за обсягом фактичний матеріал, що ілюструє наведені вище наукові положення.

Наукову достовірність результатів дисертаційної роботи забезпечує методологічна обґрунтованість вихідних теоретичних положень, застосування комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, репрезентативність джерельної бази дисертації та фактичного матеріалу, на основі котрого здійснено емпіричні дослідження.

Теоретичне значення дисертації полягає в комплексному підході до дослідження дискурсу як соціолінгвального явища, що дало змогу дефінітивно означити аналізоване явище. Теоретична цінність дисертаційного дослідження визначається насамперед тим, що її результати сприяють розвиткові нового напряму сучасного гуманітарного знання, яке отримало назву “дискурсологія”, а також розвитку загальної теорії комунікації, теорії журналістики та суміжних із нею галузей науки. Поглиблюючи наукове бачення функціонально-комунікативних властивостей політичного дискурсу, його загальної та національно-культурної специфіки в українській газетній публіцистиці, підводиться, таким чином, теоретична база під практичну діяльність українського політикуму та засобів масової інформації громадсько-політичного спрямування.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає передовсім у тому, що її результати і зібраний фактичний матеріал можуть бути використані у фундаментальних загальнотеоретичних дослідженнях із дискурсології, теоретичних проблем лінгвістики тексту, теорії комунікації та журналістикознавства. Отримані результати дисертаційного дослідження можуть бути залучені для розробки та викладання вузівських курсів з текстознавства, літературного редагування, спецкурсів з журналістської та редакторської майстерності (зі спеціальності “Журналістика” і “Видавнича справа та редагування”), а також для створення спеціальної науково-дидактичної літератури – посібників, підручників, текстів лекцій. Виявлений механізм породження дискурсу може, у свою чергу, слугувати алгоритмом побудови та аналізу журналістського тексту.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, опублікована монографія та наукові статті, в яких оприлюднені основні положення наукової роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри видавничої справи та редагування і науковому семінарі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001-2002 рр.). Основні теоретико-методологічні положення й результати проведеного дисертаційного дослідження упродовж 1999-2003 рр. пройшли апробацію на наукових та науково-практичних конференціях Інституту журналістики (1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002 рр.), а також на: Шостій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (м. Львів, 11-13 травня 2000 р.); Всеукраїнській конференції “Актуальні проблеми слов’янської філології” (м. Бердянськ, 20-21 вересня 2001 р.); Сьомій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (м. Львів, 17-18 травня 2002 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (м. Херсон, 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Український модернізм зі столітньої відстані” (м. Рівне, 2001 р.).

Результати дослідження апробувалися на таких міжнародних конференціях: Міжнародна конференція “Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (м. Харків, 11-12 травня 2001 р.); Міжнародна конференція “Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі (співвідношення глобального, загальнонаціонального та регіонального)” (м. Дніпропетровськ, 27-28 вересня 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Українська література в загальноєвропейському контексті” (м. Ужгород, 16-17 жовтня 2001 р.); Третя Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 80-річчю Білоруського державного університету “Журналістика – 2001” (м. Мінськ, 27-28 листопада 2001 р.); Четверта Міжнародна науково-практична конференція “Журналістика – 2002” (м. Мінськ, січень 2002 р.), Науково-практична конференція “Журналістика в 2001 році: ЗМІ та виклики нового століття” (м. Москва, січень 2002 р.).

З теми дослідження прочитано лекції в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького, проведено семінари. Результати дослідження використовувалися під час читання курсів “Текстознавство”, “Літературне редагування”, “Моніторинг та діагностика навчального процесу” в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та “Текстознавство” й “Літературне редагування” в Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладені автором у монографії “Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність [На матеріалах сучасної газетної публіцистики]” (К., 2002) та 28 публікаціях у фахових виданнях і 11 – в інших наукових збірниках і журналах.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів (дев’яти підрозділів), висновків, списку використаних джерел (357 позицій) та додатків (30 сторінок). Ілюстративний матеріал охоплює 9 таблиць і 40 схем. Загальний обсяг – 443 сторінки.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Журналістика, філологія та медіаосвіта: у 2 т. Полтава: Освіта, 2009. 436 с

    Документ
    Степаненко М.І. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови, ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.
  2. Журналістика, філологія та медіаосвіта: у 2 т. Полтава: Освіта, 2009. 436 с

    Документ
    Степаненко М.І. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови, ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.
  3. Київський національний університет імені тараса шевченка науково-дослідна робота в київському національному університеті імені тараса шевченка: підсумки за 2010 рік І завдання на 2011 рік київ – 2011

    Документ
    Аналітична доповідь "Науково-дослідна робота в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: підсумки за 2010 рік і завдання на 2011 рік" заслухана та схвалена на засіданні Комісії Вченої ради з організації
  4. План проведення Міжнародної науково-практичної конференції «Харків І Харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика «Харьковские известия» до газети «Харківський університет»

    Документ
    Міжнародна науково-практична конференція „Харків і Харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика «Харьковские известия» до газети «Харківський університет” (до 190-річчя університетської преси)»

Другие похожие документы..