Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Спикер Совета федерации Сергей МИРОНОВ: Вот уже второй год я не беру в рот спиртного. Как же я могу призывать всех к здоровому образу жизни и при этом...полностью>>
'Бизнес-план'
Анализ резервов роста объема производства (за счет создания дополнительных рабочих мест; за счет ввода в действие нового оборудования; за счет улучшен...полностью>>
'Конспект'
Конспект лекций содержит теоретически обобщенный материал по особенностям организации исполнения федерального бюджета, о роли Федерального казначейст...полностью>>
'Документ'
Передовые кадры и новейшая технология взаимодействия людей должны служить для создания услуг наивысшего качества – только так мы внесем свой вклад в ...полностью>>

Розділ Дай Бог, щоб Центр жив І працював!

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Розділ 2. Дай Бог, щоб Центр жив і працював!

(Статті, відзиви про роботу Культурного центру)

Ірина Лісниченко,

журналістка

Наши за границей

— Центр достойно представляет нашу культуру в России, — говорит генеральный директор Культурного центра Украины в Москве Владимир Мельниченко. — Здесь действительно царит украинский дух, здесь Украиной пахнет... В современном демонстрационном зале одна за другой проводятся выставки картин, фоторабот, художественных изделий украинских мастеров, а на уютной сцене выступают известные исполнители и молодые творческие коллективы из Украины. Частые гости у нас — народные артисты Украины Богодар Которович, Нина Матвиенко, Иван Пономаренко, Раиса Недашковская, Мария Стефюк, Надежда Шестак, Николай Гнатюк, народные артисты России Иосиф Кобзон, Аристарх Ливанов, Александр Голобородько...

К услугам прибывших по делам или в гости украинцев — одно- и двухместные гостиничные номера на четвертом и пятом этажах национального центра. Сначала их стоимость (30—60 долларов), конечно, может восприниматься как высокая, хотя потом выясняется, что они очень комфортабельны —даже по сравнению с весьма престижными московскими гостиницами. В одном из таких номеров Украинского центра часто останавливается Богдан Ступка. Правда, этим летом за народным артистом Украины, принимавшим участие в работе жюри XXIII Московского международного кинофестиваля, были закреплены 500-долларовый номер в «Национале» и шестисотый «Мерседес».

По словам Владимира Мельниченко, Богдан Сильвестрович у них частый гость: ведь именно на сцене Центра Ступка и Ахеджакова репетировали спектакль «Старосветская любовь» по мотивам произведений Николая Гоголя. За роль Афанасия Ивановича в нем Богдан Ступка получил высшую театральную премию Москвы — «Хрустальную Турандот». А этим летом артист принял участие в презентации книги Владимира Мельниченко «Театральный тандем (феномен Данченко— Ступки)» и на первую декаду ноября запланирована еще одна — книги того же автора «Богдан Ступка (штрихи до портрета)».

На подходе презентация монографий «Україна. Утвердження неза-лежної держави. 1991—2001 рр.» и «Україна—Росія: концептуальнї засади гуманітарних відносин», подготовленных под руководством академиков НАН Украины Валерия Смолия и Сергея Пирожкова.

Но сегодня Центр — это не только очаг культурной жизни, но и место проведения протокольных мероприятий с участием посла Украины в Российской Федерации Николая Белоблоцкого. Не так давно здесь обменялись документами о сотрудничестве между Москвой и Днепропетровской областью первый заместитель правительства Москвы Любовь Швецова (она, кстати, родом из Украины) и заместитель руководителя Днепропетровской области Сергей Бычков.

Культурный центр Украины в Москве — уникальное государственное учреждение за границей. Подобных ему Украина не имеет ни в одном городе мира. В этом году Центр получил из госбюджета 5 тысяч долларов на организацию концерта в ознаменование 10-летней годовщины Независимости, а Шевченковские дни ежегодно отмечаются за счет средств Министерства культуры. Остальные мероприятия проводятся на самостоятельно заработанные средства.

Тетяна Кузьмічова,

головний спеціаліст Культурного

центру України в Москві

Культурный центр Украины в Москве

Культурный центр Украины в Москве открылся 27 ноября 1998 г. Центр разместился в историческом здании на Старом Арбате. С начала 1930-х годов здесь находился пользующийся широкой известностью магазин «Украинская книга». Здание подверглось капитальной реконструкции, над проектом которой трудились опытные и талантливые архитекторы, удостоенные за эту работу Государственной премии Украины.

Центр ставит своей задачей знакомить российскую общественность с историей, культурой и искусством Украины. Он предоставляет самую разнообразную информацию о современной Украине, ее внутренней и внешней политике. В Центре работает информационно-справочная библиотека, где на украинском и русском языках представлены периодические издания Украины. Выпускается ежеквартальный бюллетень «Панорама культурной жизни Украины», в 2001 г. вышло информационное издание «Украина в вопросах и ответах». В здании Центра работает книжный магазин «Украинская книгарня», в котором можно приобрести украинскую литературу и периодику, получить информацию о книжных новинках, сделать заказ на книги для российских организаций и библиотек, а также для частных лиц.

В видеоцикле «История и культура Украины» демонстрируются видеопрограммы из фонда видеотеки Центра и Библиотеки украинской литературы, давно работающей в Москве и располагающей большими фондами. В Центре открыты языковые курсы, программа которых формируется в зависимости от пожеланий слушателей и уровня их лингвистической подготовки.

Основное направление в работе отдела связей с диаспорой и образовательных программ — методическая помощь в сфере национального образования, изучение и распространение опыта организаций украинской диаспоры, действующих в 60 регионах России, в возрождении и развитии национальной культуры. Реализуются проекты «Диаспора» (выставки, творческие встречи, концерты), «Семинар-лаборатория традиционной культуры украинцев России». При участии Украинского центра, основанного в Лазаревском (г. Сочи) ежегодно проходит фестиваль украинских хоровых коллективов им. Александра Кошица.

В Центре регулярно проводятся концерты, творческие вечера, художественные выставки. В них принимают участие ведущие артисты, композиторы, творческие коллективы Украины и России. На сцене Центра показали свои спектакли Национальный академический драматический театр им. И.Франко, киевский театр «Созвездие», Львовский академический драматический театр им. М.Заньковецкой.

Особое место в деятельности Центра занимают литературно-художественные вечера цикла «Презентация». Так, например, состоялись презентации «Большого толкового словаря украинского языка» (издательство «Перун»), академического издания сочинений Тараса Шевченко (издательство «Наукова думка»), двух книг В.Мелъниченко «Театральный тандем. Феномен Данченко-Ступки» и «Богдан Ступка. Штрихи к портрету», посвященные выдающемуся украинскому актеру. Центр открыт для самых различных эстетических взглядов и культурных направлений. В ближайшее время в нем начнет действовать клуб политологов, исследующих украинско-российские отношения.

В последнее время расширилось взаимодействие с культурными центрами других стран, российскими общественными организациями и фондами. В его рамках проводятся семинары, «круглые столы», конференции. Так, со Словацким культурным институтом была устроена встреча «Диалог культур». В течение двух недель работали художественные и книжные выставки, организовывались «круглые столы», давались концерты. Мероприятия посетили послы обеих стран. Совместные акции проведены с Польским культурным центром в Москве, Посольствами Австрии и Словении, Российским фондом культуры, Международной Ассоциацией содействия культуре (г. Москва). В Центре прошли научно-практические конференции по вопросам сотрудничества украинских и российских организаций в области компьютерных технологий и их приложения (совместно со Всероссийским научно-исследовательским институтом проблем вычислительной техники и информатизации).

Сегодня уже можно говорить о выработке стратегии паритетного диалога культур, призванного осуществить тот синтез «национального» и «универсального», который является визитной карточкой Украины в мировой культуре.

«Россия и современный мир», 2002,

2. С. 231—232.

Анастасія Матюшина,

журналістка

Культурний центр у Москві

Майже 13 тисяч чоловік щороку приходять до Українського культурного центру України в Москві, але разом з цим на його адресу лунає чимало критичних закидів.

Генеральний директор Центру Володимир Мельниченко з приводу критики зауважив, що часто-густо вона неконструктивна і є виявом суб’єктивних смаків, а то й політичних уподобань окремих представників української діаспори.

У практиці Центру не було жодного випадку, коли б його працівники відмовили комусь у співпраці задля пропагування української культури й духовності. «От би критики замість порожніх розмов допомогли нам провести кінофестиваль, присвячений 110-річчю від дня народження О.П. Довженка, або хоча б привезли з Києва кілька відеозаписів його стрічок», — говорить В.Мельниченко. До речі, цей масштабний захід із тижневим фестивалем довженківських фільмів мав у Москві успіх.

Невеликий колектив успішно здійснює кілька масштабних тематичних проектів, зокрема «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Презентація», «Прем’єра» та ін. Незабаром з’явиться проект «Василь Стус». Наведемо лише один приклад роботи Центру: в рамках першого проекту за участю генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Сергія Гальченка в Москві відбулася презентація Повного академічного зібрання творів Кобзаря, був показаний документальний фільм «Мій Шевченко» за участю його автора Ігоря Макарова, а Шевченківський національний заповідник в Каневі представив книжкову виставку зажиттєвих видань письменника. Цього року Культурний центр разом з Інститутом літератури НАН України видав поетичні твори Кобзаря «Я так її, я так люблю...» українською і російською мовами і зараз розсилає їх в усі українські організації та обласні біліотеки Росії. Відбулася зустріч з лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем, у вересні проведено шевченківський урок у Московському лінгвістичному ліцеї № 1555.

У контексті проекту «Видатні українці в Росії» в Центрі з великим успіхом пройшли творчі вечори Клари Лучко, Володимира Бортка, вечір пам’яті Леоніда Бикова та ін. Центр тісно співпрацює з українськими земляцтвами, яких у Москві близько десяти. Щорічно Український історичний клуб Москви проводить тут міжнародні конференції «Українська діаспора в Росії». У рамках програми «Український музичний салон» щомісяця відбуваються мистецькі заходи: наприклад, у вересні, виступала Українська народна хорова капела Москви.

На деякі культурологічні програми не вистачає грошей, адже Центр не фінансується державою, а живе з оренди частини своїх приміщень. Втім Мельниченко підкреслив, що не просить у держави грошей, мовляв, навчився обходитися тим, що виділяє Міністерство культури та мистецтв України на проведення окремих заходів.

Нещодавно, розповідає директор, наша книгарня розширила свої площі до 28 кв. метрів. Якби вона була державною, може, вирішилася б частина питань щодо доставки українських книжок і преси в Росію, адже для цього потрібні домовленості на міждержавному рівні. Сподіваючись на майбутню допомогу держави, Центр зберігає приміщення для розширення книгарні, не здаючи його в оренду.

Приємною новиною є те, що з 1 жовтня в Культурному центрі відновили свою роботу курси української мови, де працюють три групи — студентська, змішана (для дорослих) і окрема для дітей.

Звичайно, далеко не всі двосторонні культурні зв’язки між Україною і Росією пролягають через Культурний центр України, але Володимир Мельниченко вважає, що його феномену не враховувати не можна.

«Урядовий курєр», 5 листопада 2004 року.

Микола Жулинський,

Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка,

академік НАН України

Україна у Москві на Арбаті

Березень. Шевченківські дні. Михайло Грушевський пов’язував революційні події в Росії з Шевченковими роковинами, бо саме «революційні розрухи в Петрограді», як писав Михайло Сергійович у «Споминах», сталися в Шевченківські дні 1917 року.

...Я їхав до Москви на запрошення Культурного центру України на Арбаті, де мав відбутися урочистий вечір з нагоди 190-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, і не гадав, що мені там пощастить пережити своєрідну духовну зустріч із Михайлом Грушевським. І не тільки з Михайлом Грушевським, який вісімнадцятирічним юнаком написав вірш «До Тараса», а в 1909 році, вшановуючи пам’ять Тараса Шевченка на сорок восьмі роковини його смерті у Львові, емоційно випитував у великої громади: «...Чи живий у нас дух його? Чи не держимо ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими кращими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами, цією основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас отся свята, повна пожертвовання любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах...»

І зацитована доповідачем пекельно щира клятва Шевченка

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! —

змусила заніміти зал, бо вражаюче єретичною була ця душевна спокута поета за убогу Україну перед Богом.

У шевченківський березень 1917 року Михайло Грушевський вирушив із Москви до Києва, куди він поривався, і де його заочно обрали головою Української Центральної Ради.

  • Обрали Михайла Грушевського головою парламенту Української Народної Республіки 20 березня, а вже 24 березня він вирушив на Брянський, тепер — Київський (із 1934 року), вокзал, звідки й від’їхав до Києва, — розповідав Володимир Мельниченко, генеральний директор Культурного Центру України в Москві. Ми стояли на Арбаті перед будинком № 55, з восьмої квартири якого того березневого вечора вийшов Михайло Сергійович.

  • У листі до Сергія Єфремова 26 вересня 1916 року Михайло Грушевський вказав точну адресу свого проживання в Москві: «Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного)», а дещо пізніше в листі до Михайла Могилянського ще уточнив: «Арбат 55, вхід з Арбата, кв. 8, 3-й етаж...» Так що ми стоїмо саме перед цим будинком, в якому Михайло Грушевський займав дві кімнати разом із дружиною Марією Сильвестрівною і донькою Катериною.

Володимир Юхимович із захопленням і радістю виповідав свої відкриття «української Москви», які він опублікував в книзі «Прапор України на Арбаті», я ж намагався уявити, з якого саме вікна «наріжної старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка» між двома церквами» оглядав Арбат Михайло Грушевський і які саме церкви мовби оберігали його спокій і важку працю над «Історією України-Руси» — тоді він завершував третю частину VIII тому.

— В ареалі Арбату в минулому нараховувалося понад десять великих і малих церков, — оповідав далі Володимир Юхимович. — Безпосередньо на Арбат виходило три: храм Живоначальної Трійці і церкви Миколи Явленого та Миколи в Плотніках. Михайло Сергійович бачив і, гадаю, відвідував дві церкви — церкву Живоначальної Трійці, що знаходилась на перетині старого Арбату і Дєнєжного провулку — її нема, знесена в 1931 році, і церкву Миколи в Плотніках, яку також зруйнували натхненні атеїсти наступного — 1932-го — року.

Хоча політичному засланцю Михайлові Грушевському й працювалося добре в Москві, але жилося важко. Хворіла і дружина, і 16-річна донька, сам учений нервував, переживаючи за рідних, загострились на нервовому грунті старі болячки, а це впливало на настрій, гасило творчу енергію. Крім того, Михайло Сергійович перебував під гласним поліційним наглядом, у нього взяли підписку про невиїзд і зобов’язання щотижня з’являтися на реєстрацію. Часто згадував грудневий день 1914 року в Києві, коли його заарештувала російська жандармерія, звинуватила в австрофільстві та створенні військових формувань Українських Січових Стрільців. Далі — заслання в Симбірськ, згодом — Казань і майже ніяких умов для наукової праці. Радів, що в Санкт-Петербурзі з’явився друком перший том енциклопедичної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем», авторство якого належало повністю йому. А коли тепер з’явиться другий том? Поривався в столиці, зокрема, в Москву, бо сподівався, як згодом написав, «що в Москві можна буде жити і працювати свобідніше, а при тім підтримуючи із Києвом зв’язки через усякі оказії».

Завдяки клопотанням російських академічних кіл Михайло Грушевський одержує дозвіл на переїзд до Москви, і 10 вересня 1916 року на вокзалі Московсько—Казанської залізниці Михайла Сергійовича і його сім’ю зустрічали члени московської української колонії.

Серед зустрічаючих були і мешканці Арбату, імена яких заслуговують на меморіальне відзначення. Це офіційний редактор журналу «Украинская жизнь» Яків Шеремицинський, співредактор «Украинской жизни», згодом (1918—1919 рр.) редактор газети «Трибуна» і міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки Олександр Саліковський...

До речі, редакція українського щомісячного науково-літературного і суспільно-політичного журналу «Украинская жизнь», фактичним редактором якого був Симон Петлюра, знаходилася на Новинському бульварі, 103. Очевидно, що такий інтелектуальний осередок українства на Арбаті заслуговує на меморіальне пошанування, адже журнал виходив майже сім років (1912—1917 рр.), на його сторінках з’явилися статті М.Грушевського, В.Винниченка, А.Ніковського, С.Єфремова, М.Могилянського, О. і С.Русових, Д.Донцова, В.Садовського, О.Лотоцького, В.Липинського. Логічно було б вшанувати пам’ять видатних російських учених і письменників, які співробітничали з «Украинской жизнью», — Ф.Корша, О.Погодіна, А.Луначарського, М.Горького.

А журнал «Промінь», який редагував, перебуваючи на нелегальному становищі, Володимир Винниченко! Цей тижневик літератури, науки, мистецтва і громадського життя виходив у Москві в кінці 1916 — на початку 1917 років, на його сторінках з’явилися твори М.Грушевського, С.Єфремова, Д.Дорошенка, О.Олеся, П.Тичини, Грицька Чупринки... Редакція журналу знаходилася на вулиці Поварській, 7. Це ж той-таки Старий Арбат, який гуртував українців навколо «Украинской жизни» і «Променя», скликав на засідання Товариства українських поступовців, з якого Михайло Грушевський розпочав обходи «московських українців», намагаючись оживити українське інтелектуальне і політичне життя в Москві.

У «Спогадах минулого» М.С.Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати її увагу на українські теми. Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва й письменництва, навпаки, Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць».

Саме з цією метою Михайло Грушевський особисто обходив тих московських українців, передусім учених і літераторів, які активно не співпрацювали ні з «Украинской жизнью», ні з журналом «Промінь», ні з товариством українських поступовців, не горнулися до будь-якого українського осередка чи групи. Але Михайло Сергійович їх цінував, бо знав, скільки зробив для української справи завідувач етнографічним відділом Рум’янцевського музею Микола Янчук. Саме в Рум’янцевському музеї зберігалася багата україністика, там були автографи поезій Тараса Шевченка «Н.Маркевичу», «Утоплена», «Нащо мені чорні брови», а Михайло Грушевський любив там працювати над важливим історичним періодом — Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького 1648—1654 рр.

Бував неодноразово Михайло Сергійович у бібліотеці Московського університету, директором якої був українець Антон Калішевський, зустрічався із викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Довго М.С.Грушевський умовляв прийти на установчі збори наукового товариства брата дружини Симона Петлюри, відомого спеціаліста з книгознавства і бібліотекознавства, педагога Степана Сірополка, який в 1917 році також повернувся в Україну, де став радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті УЦР-УНР, займав посаду товариша міністра народної освіти УНР.

Хіба ці відомі свого часу українці не заслуговують на гідне вшанування їхньої пам’яті в Москві, як і видатний учений-сходознавець Агатангел Кримський, який на той час викладав в Москві арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов. Михайло Грушевський долучив його — одного з майбутніх організаторів Української Академії наук — до справ наукового товариства, і закономірно, що Агатангел Кримський став незмінним секретарем організованої з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського Всеукраїнської Академії наук, очолив Інститут сходознавства в Києві.

Далеко не випадково членами Української Центральної Ради були обрані діячі Української партії соціалістів-революціонерів Микола Шраг, Іван Маєвський, Михайло Полозов — їх Михайло Грушевський глибше пізнав у Москві, а Миколу Шрага рекомендував своїм, як Голови Центральної Ради, заступником, і той під час відсутності Михайла Грушевського головував на її загальних зборах і засіданнях Малої Ради.

Драматичні парадокси долі Михайла Грушевського нуртуються навколо Москви і після повернення його з еміграції в березні 1924 року, коли більшовицькі спецслужби взяли його на тотальний контроль. Згодом чекісти за допомогою погроз і знущань «підготують» Михайла Сергійовича на керівника підпільної організації «Український національний центр» («УНЦ»), і саме в Москві 23 березня 1931 р. академіка й заарештовують. Далі допити в Харкові, вибите зізнання в належності до «контрреволюційної організації», відправлення до Москви, де знову допити і зустрічі з найвищими керівниками ОГПУ, постійне інформування самого Сталіна про підготовку Грушевського до чергового політичного процесу... Але М.Грушевський сплутав карти доблесним чекістам тим, що на зустрічі 15 квітня 1931 р. із начальником Секретно-політичного відділу ОГПУ Яковом Аграновим категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечив версію про існування «УНЦ» і свою керівну роль у цій «організації». Оскільки стало очевидним, що Михайло Грушевський не зіграє на відкритому політичному процесі тієї ролі, яку харківські чекісти йому «запропонували», було прийнято на найвищому рівні рішення про його звільнення.

Михайло Грушевський залишається жити в Москві, мешкає по вулиці Погодинській 2/3, квартира 102, працює активно в московських архівах та бібліотеках, готуючи до друку, зокрема, і черговий том «Історії України-Руси». Взятий на оперативний облік як «український контрреволюціонер», учений перебуває під тотальним наглядом ОГПУ. Його листування підлягає перлюстрації, за його донькою Катериною встановлено стеження, за кожною зустріччю здійснюється контроль і готується детальний звіт. Академік «потрапляє» завдяки ОГПУ до складу нової «контрреволюційної організації» «Російська національна партія». Якби не передчасна смерть М.С.Грушевського 24 листопада 1934 р. у Кисловодську, куди вчений виїхав із Москви на лікування, невідомо, чи не чекав на нього новий арешт.

Трагічний парадокс долі Михайла Грушевського полягає в тому, що і російський самодержавний режим, і режим більшовицький переслідували видатного вченого за його національний патріотизм, що і в Москві царській, і в Москві комуністичній він змушений був з’являтися на явку до репресивних органів, за ним встановлювалося гласне і негласне стеження, що вчений не мав ні належних умов для наукової роботи, ні морально-психологічного спокою. Взагалі, цей — другий — період життя Михайла Грушевського ще вповні не висвітлений, але приємно бодай те, що 22 серпня 2003 р. була відкрита меморіальна дошка на будинку 2/3, по вулиці Погодинській, в якому мешкав учений разом з дружиною і донькою. Було б несправедливим не згадати вдячним слово посла України в Російській Федерації Миколу Білоблоцького, який домагався разом із керівництвом Культурного центру України в Москві дозволу на це вшанування пам’яті славетного українського вченого.

Складніше із визначенням місць проживання Володимира Винниченка в Москві та під Москвою, оскільки він перебував в Росії нелегально, під чужим прізвищем1. Відомий письменник, драматург не лише редагував журнал «Промінь», а отже — бував на Арбаті в редакції журналу, яка була розташована, нагадую, на вулиці Поварській, 7, але й займався в Москві ________________

У «Спогадах минулого» М.С.Грушевський писав про ці часи: «...В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки («нелегально») мешкав В.Винниченко. Наїздив зчаста до своєї роботи С.Петлюра, шо служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії».

виданням у російському перекладі своїх творів, яке розпочало ще в 1911 році московське видавництво товариства письменників «Земля». На час проживання Володимира Винниченка під Москвою у березні 1915 року вийшло 6 томів його творів. Десь у серпні того ж 1915 року В.К.Винниченко закінчив драму «Розп’яті», що пізніше одержала ще одну назву — «Пригвождені». Її прочитали і обговорювали можливість постановки в Московському художньому театрі його керівники В.Немирович-Данченко і К.Станіславський. Правда, в цьому театрі драма «Розп’яті» не була поставлена, зате швидко потрапила на сцену театрів Нєзлобіна в Москві та Петербурзі, в Саратові, Харкові, Києві, Одесі, Самарі, Тбілісі...

Уже легально проживав у Москві Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною в травні—вересні 1920 року, коли його захопила ідея добитися незалежного статусу для Радянської України. У Москві Володимир Кирилович зустрічається з Камєнєвим, Троцьким, Зінов’євим, Радеком, Чичеріним, двічі виїздить до тодішньої столиці України — Харкова, пише листа до Леніна, в якому намагається переконати в необхідності задіяти «національний елемент», бо доти не відновиться мир в Україні, «поки ж большевизм є з Москви, поки ним керують руські». Наприкінці Винниченко заявляє про свій від’їзд за кордон, бо він не бажає «іти з руськими більшовиками, — душити своїми руками свою націю, самого себе». Саме в Москві Володимир Винниченко занотує в щоденнику 20 липня 1920 р.: « Совєтської влади, влади совєтів по суті немає. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад — мають характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них немов розглядаються. Резолюції заготовлено зарані і приймаються без дебатів.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

    Книга
    Ця книга виходить до 15-річчя створення Культурного центру України в Москві. В ній систематизовано й узагальнено інформацію про роботу Культурного центру за сім років XXI століття.
  2. Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті»

    Книга
    Ця книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», яку започатковує Культурний центр України в Москві. В ній зібрані основні публікації про роботу Центру його генерального директора В.
  3. Розділ нарис історії української філософії

    Документ
    Духовне відродження сучасної України – одна з важливих передумов розв’язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філософії.
  4. Верховної Ради України на 11-12 грудня 2008 року роздано. Ми домовилися на Погоджувальній раді, що цей тиждень І наступний ми присвятимо винятково розгляду пакету антикризових закон

    Закон
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго ранку, шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України. Прошу народних депутатів підготуватися до реєстрації і запросіть народних депутатів до сесійної зали.
  5. Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета

    Документ
    До антології "З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА" увійшли веселі твори — усіх жанрів, — українських сатириків та гумористів. З розповідями про них самих та їхні епохи,

Другие похожие документы..