Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
знати принципи організації статистичних спостережень, основи статистичного аналізу соціально-економічних явищ і процесів у економіці, володіти методи...полностью>>
'Доклад'
В настоящий момент в школе создана целостная образовательная система, реализующая программы общеобразовательного, предпрофильного, профильного, гимназ...полностью>>
'Документ'
Собственный капитал является источником формирования имущества организации. Составляющими собственного капитала являются уставный капитал, добавочный...полностью>>
'Документ'
Караєва Наталія Веніамінівна. Комплексна оцінка ефективності механізмів екологічного регулювання, спрямованих на забезпечення сталого розвитку терито...полностью>>

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

«EUROPEAN QUALITY»

ДЕРЖАВА І ПРАВО:

DE LEGE praeteritA, instante, futura

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

ДЕРЖАВА І ПРАВО:

DE LEGE PRАЕTERITA, INSTANTE, Futura

Тези Міжнародної

науково-практичної конференції

27-28 листопада 2009 року

МИКОЛАЇВ

2009

УДК 34

ББК 67

Д 36

За загальною редакцією

кандидата юридичних наук, доцента

О.В. Козаченка

Укладачі:

Оборотов І.Г. кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА;

Обручков Р.І. викладач кафедри цивільно-правових дисциплін МНЦ ОНЮА.

Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009. – ___ С.

До збірника увійшли матеріали, представлені у вигляді доповідей відомих науковців і дослідників-початківців, аспірантів і здобувачів, практикуючих юристів на пленарному і секційних засіданнях Міжнародної науково-практичної конференції „П’яті Прибузькі юридичні читання”, що відбулася 27-28 листопада 2009 року в Миколаївському навчальному центрі Одеської національної юридичної академії. Тези репрезентують новітні погляди науковців на державу і право в умовах їх становлення (de lege praeterita), сучасного положення (de lege instante) та перспектив розвитку (de lege futura).

Видання орієнтоване на вчених, аспірантів і студентів, співробітників судових та правоохоронних органів, державних службовців і всіх тих, хто цікавиться проблематикою подальшого розвитку держави і права в новітніх умовах соціального буття, витоки якого знаходяться в культурі постмодерну.

В сборник включены материалы, которые были представлены в форме докладов известных ученых и начинающих исследователей, аспирантов и соискателей, практикующих юристов на пленарном и секционных заседаниях Международной научно-практической конференции «Пятые Прибужские юридические чтения», которая состоялась 27-28 ноября 2009 года в Николаевском учебном центре Одесской национальной юридической академии. Тезисы представляют новые взгляды ученых на государство и право в условиях их становления (de lege praeterita), современного состояния (de lege instante) и перспектив развития (de lege futura).

Издание ориентировано на ученых, аспирантов и студентов, сотрудников судебных и правоохранительных органов, государственных служащих и всех тех, кто интересуется проблематикой дальнейшего развития государства и права в новых условиях социального бытия, истоки которого находятся в культуре постмодерна.

© Миколаївський навчальний центр

Одеської національної юридичної академії

ВСТУПНЕ СЛОВО

Шановні колеги!

Одеська національна юридична академія сьогодні – це провідний вищий навчальний заклад у галузі юридичної освіти на теренах України. В Академії проводиться політика по поєднанню науки, навчання, виховання фахівців у галузі права. А якщо додати ранню професійну орієнтацію та ступеневу підготовку юристів, то можна отримати ознаки сучасної юридичної освіти ХХІ століття. Вступ Академії до асоціації Європейських університетів наблизив підготовку студентів до європейських та світових стандартів, забезпечивши визнання дипломів Одеської національної юридичної академії у всьому світі, дозволив залучитися до Болонського процесу. Результат діяльності колективу Академії отримав високу оцінку з боку ректорів вищих навчальних закладів Європи, які у вересні 2008 року прийняли рішення про відзначення діяльності Знаком якості європейської освіти.

Певний внесок у розбудову Академії вносить і окремий структурний підрозділ, який знаходиться за межами Одеси – Миколаївський навчальний центр, у стінах якого Ви зараз знаходитеся.

Миколаївський навчальний центр є відокремленим підрозділом Одеської національної юридичної академії, в якому здійснюється навчання за денною, вечірньою та заочною формами навчання більше 1,5 тисячі майбутніх юристів. У Миколаївському центрі активно працює три кафедри – кримінально-правових, цивільно-правових і гуманітарних дисциплін, до складу яких входить біля 20 науковців зі ступенями доктора і кандидата наук. Сьогодні Миколаївський навчальний центр ОНЮА – це сучасні просторі аудиторії, які укомплектовані за останнім словом техніки, це 2 комп’ютерні класи, в яких студенти набувають необхідних навичок роботи з комп’ютерними програмами, здатними полегшити діяльність юриста в процесі застосування права. Навчальний центр – це спортивно-оздоровчий комплекс, гуртожиток, в якому проживає студентство в комфортних умовах. Створено належні умови і для самостійної підготовки студентів та виконання ними письмових робіт, оскільки бібліотечний фонд центру складає понад 40 тис. примірників навчальної та наукової літератури юридичного та гуманітарного спрямування.

Значних результатів досягнуто професорсько-викладацьким складом МНЦ ОНЮА як в науково-дослідницькій, так і в навчально-методичній діяльності. Зокрема, за останні п’ять років здійснене видання понад 50 монографій, підручників, навчально-методичних та науково-практичних посібників, 40% з яких отримали гриф МОН України. Професорсько-викладацьким складом здійснюється керівництво студентськими науковими семінарами, які стають базою для подальших наукових досліджень молодих науковців, випускників МНЦ ОНЮА.

Саме в цьому навчальному закладі в 2005 році за ініціативою професорсько-викладацького складу було започатковано проведення конференції юридичного профілю, мета якої була сформульована в основних засадах, полягала в об’єднанні і узгодженні основних напрямків наукової діяльності юристів Миколаївської області, які працюють в різних навчальних закладах. Про участь у проведенні конференції, що отримала назву “Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку”, заявили не тільки вчені-юристи Миколаївщини, але й науковці з усіх регіонів України та близького зарубіжжя (Російської Федерації, Білорусі). Для участі в роботі конференції було подано понад 150 заявок. Більшість учасників конференції висловилися за необхідність продовження відвертої дискусії з означених питань в майбутньому, що стало підставою для прийняття рішення про переведення цього наукового заходу до ряду регулярних та його проведення кожної останньої п’ятниці листопада. З 2005 року юридична конференція отримала загальну назву “Прибузькі юридичні читання”. Представлені на конференцію наукові статті були опубліковані в збірнику наукових праць “Актуальні проблеми політики” №28-29, внесеного до переліку ВАК України №1 наукових фахових видань, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук з юридичних, соціологічних та політичних наук.

Для участі в конференції у 2006 році “Другі Прибузькі юридичні читання” подали заявки біля 200 учасників з Польщі, Білорусі, Російської Федерації та всіх регіонів України. В роботі конференції взяли участь представники понад 20 вищих навчальних закладів юридичного профілю України, представники органів державної влади, місцевого самоврядування, керівники судових та правоохоронних органів. Більше 10 докторів наук, близько 60 кандидатів наук, 70 аспірантів та здобувачів наукового ступеня кандидата юридичних наук мали змогу обговорити актуальні питання розвитку правової науки. В роботі конференції вже традиційно взяли участь керівники судових та правоохоронних органів Миколаївської області, керівники місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування. Тези конференції 2006 року оформлені науковим збірником статей під назвою “Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку”.

У 2007 році була подана заявка на включення конференції до переліку заходів, які проводяться під патронатом Міністерства освіти і науки України. В роботі конференції “Треті Прибузькі юридичні читання” взяли участь більше 10 докторів наук, серед яких можна виділити наступних відомих фахівців у різних галузях права, таких як Ківалов С.В. – доктор юридичних наук, академік Академії педагогічних наук України, заслужений юрист України, Президент Одеської національної юридичної академії, народний депутат України; Піндера Міхал – доктор права, проректор Вищої школи економії і адміністрації, м. Битом, Польща; Додін Євгеній Васильович –доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри морського та митного права ОНЮА; Оборотов Юрій Миколайович – доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи ОНЮА, завідувач кафедри теорії держави та права ОНЮА; Стрельбицька Лілія Миколаївна – доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного та трудового права Національної академії Служби Безпеки України; Туляков В’ячеслав Олексійович – доктор юридичних наук, професор, проректор з міжнародних зв’язків ОНЮА, завідувач кафедри кримінального права ОНЮА; Харитонов Євген Олегович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права ОНЮА, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії наук, та інші відомі науковці, які внесли і продовжують вносити вагомий внесок у розвиток світової юридичної науки. Даний науковий форум проводився під гаслом святкування 160-річчя Одеської правової школи та 10-річчя перетворення Юридичного інституту Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова в Одеську національну юридичну академію. За результатами проведення конференції виданий збірник наукових праць “Визначальні тенденції генезису державності і права”.

„Четверті Прибузькі юридичні читання” проходили під гаслом святкування значної події в житті навчального закладу – 10-річчя створення Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. На даному науковому заході була проведена дискусія з широкого спектру питань, пов’язаних з дослідженням актуальних проблем становлення і розвитку правової системи України в сучасних умовах та формування пропозицій по вдосконаленню та оптимізації права в умовах визначеності курсу держави на європейську інтеграцію. В роботі конференції, крім вже згаданих науковців, взяли участь: Завальнюк Володимир Васильович – кандидат юридичних наук, професор, перший віце-президент, ректор ОНЮА; Дудченко Валентина Віталіївна – доктор юридичних наук, професор, вчений секретар ОНЮА; Латковська Тамара Анатоліївна – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри адміністративного і фінансового права ОНЮА; Фріс Павло Львович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права та кримінології Прикарпатського юридичного інституту ЛьвДУВС; Чанишева Галина Іванівна – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення, декан соціально-правового факультету ОНЮА; Кормич Борис Анатолійович доктор юридичних наук, професор; Вітман Костянтин Миколайович – доктор політичних наук, доцент, декан магістратури державної служби ОНЮА; Гансова Емма Августівна – доктор філософських наук, професор, провідний соціолог учбової соціологічної лабораторії кафедри соціальних теорій ОНЮА; Кормич Людмила Іванівна – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри соціальних теорій ОНЮА; Кіщак Іван Теодорович – доктор економічних наук, перший заступник начальника головного управління сільського господарства і продовольства Миколаївської облдержадміністрації. Закордонні гості конференції: Полещук Наталя – к.ф.н., старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. Я. Коласа НАН Білорусі; Гараджаєв Джейхун Ясин огли – к.ю.н., доцент, експерт комісії з правової політики та державного будівництва Академії МНБ Азербайджанської Республіки Міллі Меджліс (парламенту) Азербайджанської Республіки; Редкоус Володимир Михайлович – к.ю.н., доцент, Міжнародна Академія бізнесу і управління м. Москва Російська Федерація. Всього для участі у конференції подали заявки 13 докторів наук, більше 80 кандидатів наук та науковці більше ніж з 40 навчальних закладів України, розташованих в усіх регіонах України, в яких здійснюється фахова підготовка юристів. Про участь у роботі конференції заявили представники судових та правоохоронних органів України, службовці органів державної влади та місцевого самоврядування. Тези конференції “Четверті Прибузькі юридичні читання” опубліковані в збірнику наукових праць “Сучасний вимір держави та права”.

Хочу висловити надію, що Міжнародна науково-практична конференція, яка проходить на Миколаївщині, виконує своє основне завдання – стати заходом, де здійснюється оприлюднення результатів наукових досліджень у галузі юриспруденції та відбуваються безкомпромісні дискусії з питань подальшого розвитку державності і права в нових умовах соціального буття.

Директор Миколаївського навчального центру

Одеської національної юридичної академії П.М. Шапірко

Розділ I


ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА


В.В. Завальнюк

кандидат юридичних наук,

професор кафедри теорії держави та права,

перший віце-президент, ректор ОНЮА

ГЕНЕЗИС АНТРОПОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ В СУЧАСНОМУ ПРАВОВОМУ БУТТІ

Специфіка нинішнього сприйняття юридичної антропології полягає в її наявній здатності формулювати напрями своїх досліджень на основі несистематизованих, фрагментарних знань інших наук, і вже на цій основі будувати власні наукові підстави. Юридична антропологія повинна аналізувати не єство психічних процесів людини, скільки розуміти їх в контексті природних особливостей людини, що піддаються впливу правової культури, соціальних організацій і інститутів суспільства. В контексті життєвого досвіду людини, оточуючої його правового середовища, юридична антропологія інтерпретує всі ці моменти як якості реальної окремої людини і виказує відповідні рекомендації з позиції своїх даних.

До парадигм юридичної антропології відносяться: парадигма людини як центру права і критерію соціально-нормативного регулювання, парадигма правового розвитку (прогресу, регресу, стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища людини. Вказані парадигми через їх специфічний зміст можуть і повинні використовуватися теорією держави і права як початкові теоретичні побудови, що визначають нові напрями теоретико-правового аналізу.

Антропологічне знання здатне виконати роль критерію оцінки висновків не тільки теорії держави і права, але і інших юридичних теорій. Загальні принципи антропологічної науки здатні проявити себе як теоретичний інструмент оцінки ефективності і правильності нових ідей, методів і положень, які сьогодні висуваються правознавством. По суті, це така оцінна діяльність, яка пов’язана з отриманням інформації про те, чи відповідають протікаючі в юридичній науці і практиці процеси критеріям і принципам, що виробляються юридичною антропологією.

Критерії юридичної антропології – це своєрідні інструменти, за допомогою яких можна відстежувати, оцінювати, реєструвати полягання соціуму, правової системи, полягання основних правових теорій і тенденції їх розвитку. Ігнорування антропологічного критерію може привести до домінування формально-логічного підходу. Розвиток теорії держави і права здійснюється саме за рахунок приросту нових поглядів, теорій і підходів, серед яких певне місце відводиться і антропологічним даним. До предмету юридичної антропології слід віднести: інституційні елементи суспільства (людина, держава, законодавство), динамічні елементи (практика, свобода, правова культура, конфлікти, психологія влади і права, етнічні особливості і т.д.). Предмет теорії держави і права збагатив за рахунок того, що багато її питань можуть розглядатися за допомогою методологічного інструментарію юридичної антропології, і, завдяки цьому, «традиційні» предмети науки знаходять нові характеристики.

Феномен людини, його духовний світ, правосвідомість і культура, діяльність і вчинки не можуть бути предметом вивчення виключно однієї науки. З ускладненням соціального життя, появою нових соціальних інститутів, все важче будувати людині з навколишнім його світом, відношення з соціальною і правовою дійсністю. Тому тільки група зв’язаних між собою наук, об’єктом вивчення яких є людина, може відповісти на питання про значення буття людини, особливостях його єства і існування, специфіці культури, свободи особи, її правових основах і гарантіях. Отже, юридична антропологія – це одне з безлічі наукових напрямів, що вивчають відносини людини, соціальної і правової дійсності. Тому важливим є визначити місце юридичної антропології серед інших антропологічних наук з погляду їх предметів дослідження, оскільки взаємостосунки окремих наук обумовлені предметами їх вивчення.

В процесі пізнання людини і навколишнього його світу права, в процесі пізнання правової культури і юридично значущої діяльності людини, юридична антропологія неминуче стикається з предметом інших антропологій, які в рамках свого предмету вивчають окремі складові соціальної і правової системи або явища, від них похідні, важливі з погляду юридичної антропології. Такими окремими антропологічними дисциплінами є: соціальна антропологія, політична антропологія, філософська антропологія.

Так, юридична антропологія вивчає багато елементів соціального життя суспільства, які цілком або частково включені в систему дослідницької уваги соціальної і політичної антропології.

Без уваги неможливо залишити філософську антропологію. Філософська антропологія має особливе значення для юридичної антропології через той факт, що будучи самостійним напрямом, філософська течія закладає принципи наукового аналізу людини. В даний час філософська антропологія не припиняє спроб створити цілісну концепцію людини, вона намагається узагальнювати і об’єднувати всі дані про людину і на цій основі виявити достовірність людини. Цей науковий рух йде, головним чином, по чотирьох напрямах: феноменології, герменевтики, філософської аналітики і постмодернізму.

Дотепер наука інтерпретує філософію (філософію права, зокрема) лише як «граничні підстави права і способи його існування», тобто задача філософського знання в пошуку підстав є актуальною. Таким чином, виявляється, що юридична антропологія менш всіх наук демонструє кооперативні наукові зв’язки з філософською антропологією. Предмети цих наукових напрямів сполучаються поки вельми трохи. Правознавство поки поволі наповнює свій зміст новими поняттями, конструкціями і теоріями, здатними дати більш людяне тлумачення держави і формалізованого права, що політизується. Причини цього носять як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Сила традиції, гостра криза традиційних наукових парадигм, консерватизм і відсталість мислення носіїв наукового знання не сприяють інтенсивному створенню нових ідей і методів. Вітчизняне правознавство (і юридична антропологія в її складі) поки не використовувало досягнення світової філософської антропології. Тому задачею майбутнього є осмислення змісту знання філософської антропології, інтеграція і зближення теоретичних побудові з конструкціями юридичної антропології і правознавства в цілому на користь перспективного пізнання людини.

Вітман Костянтин Миколайович

доктор політичних наук, доцент,

декан магістратури державної служби ОНЮА

ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ВТІЛЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Одним з оптимальних механізмів задоволення прав меншин, в першу чергу етнокультурного характеру, є національно-культурна автономія, яку ще іноді називають персональною автономією. Назва походить від підставного принципу функціонування автономії – персонального членства у ній представника меншини. На відміну від територіальної автономії, національно-культурна автономія не прив’язана до території, до конкретного регіону країни. Вона діє на території всієї країни і обмежується не територіально, а суб’єктом формування цього етнополітичного інституту. У законодавстві країн, які практикують дію цього каналу національно-культурного самовизначення меншин, практично всім меншинам надається право формування власної персональної автономії за незначними обмеженнями. Теорія етнополітології визначає цей етнополітичний механізм реалізації меншинами своїх прав та збереження самобутності як різновид національно-культурного самовизначення у вигляді об’єднання представників певної меншини на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури.

Головна мета формування екстериторіальної автономії – це дозвіл меншинам самостійно вирішувати питання власного етнокультурного розвитку і цим самим уникати його політизації. Там, де меншинам забороняють або заважають розвивати свою культуру, практикувати свої традиції, навчатися рідною мовою значно частіше висуваються політичні вимоги на зразок надання територіальної автономії або навіть відокремлення від держави. А це вже серйозна загроза, якої у більшості випадків можна було уникнути, запровадивши інститут національно-культурної автономії. І, що найголовніше, екстериторіальна автономія не дискримінує етноспільноти за принципом розселення. На відміну від територіальної автономії екстериторіальна не вимагає компактного проживання меншин у тому чи іншому регіоні. За наявності відповідної законодавчої бази, ніщо не заважає національним та етнічним меншинам сформувати власну екстериторіальну автономію, навіть якщо вони розселені дисперсно. Зазвичай, персональна автономія передбачає реалізацію етнокультурної самобутності за допомогою створення на підставі волевиявлення населення або з ініціативи окремих громадян національних товариств, освітніх закладів, тощо.

Винайдено цей універсальний, практично для будь-якої поліетнічної країни, механізм було на початку 20 ст. австрійцями К. Реннером і О. Бауером. Дослідники, точніше політики, шукали шляхи вирішення питання національного самовизначення етносів, що населяли Австро-Угорську імперію. Намагаючись запобігти розпаду багатонаціональної держави вони запропонували канал екстериторіального етнокультурного самовизначення, запобігаючи в такий спосіб формуванню власних держав вже цілком сформованими націями, що входили до складу Австро-Угорщини. Попри те, що національно-культурна автономія так і не була використана на практиці, її модель знадобилася у інших країнах у інший час. Зараз етнополітологи небезпідставно вважають персональну автономію одним з найперспективніших механізмів не лише задоволення прав меншин, а й угамування процесу політизації етнічності, оскільки він найчастіше починається там, де етносуб’єкти позбавлені права на задоволення базових етнокультурних потреб.

Показово, що за ліберальної етнонаціональної політики практично кожна меншина може сформувати національно-культурну автономію за наявності бажання її представників, ресурсів та незначної підтримки з боку держави. Тобто у цьому плані жодної конкуренції між меншинами не повинно бути, навіть якщо вони проживають в одному регіоні, адже у межах однієї держави теоретично можуть функціонувати стільки національно культурних автономій, скільки меншин відповідатимуть формальним критеріям, зафіксованими у національному законодавстві та висловлять бажання їх сформувати.

Базою для функціонування національно-культурної автономії меншини в країні є спеціальний закон. Досить часто це право записується і у Конституції. Втім, є приклади абсолютної недієвості цього інституту реалізації права меншини на національно-культурне самовизначення, попри наявність його у законодавстві. Україна належить саме до цієї когорти держав. В Конституції не згадується нічого про право меншин на персональну автономію. Ст. 11 зазначає, що держава сприяє розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Уточнення цього положення зустрічаємо у ст. 6 профільного закону «Про національні меншини в Україні» від 1992 року. Зокрема, ст.6 стверджує, що держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

По суті, ця стаття закону не виконується в Україні. Держава не може гарантувати права на національно-культурну автономію у зв’язку з тим, що профільного закону про національно-культурну автономію досі не прийнято. Дивно, що жодна з меншин України у судовому порядку не спробувала скористатися цим правом з огляду на його наявність у законі. Однак невисокий рівень національної свідомості та скрутні економічні обставини протягом 90-х років не спонукали більшість меншин до пошуку інститутів захисту своїх національно-культурних прав. Час від часу у парламенті з’являються проекти законів про національно-культурну автономію меншин в Україні, однак вони не знаходять підтримки, оскільки в них або лобіюються права якихось конкретних меншин, що може призвести до загострення міжетнічної напруги в українському поліетнічному суспільстві, через запровадження елементів позитивної дискримінації або вони не відповідають поставленим завданням: не достатньо ґрунтовно та кваліфіковано підходять до процедури формування національно-культурної автономії. Це вказує на загальну проблему напрацювання законодавчої бази етнонаціональної політики в Україні.

Кормич Л.І.

д.і.н., професор, завідувач кафедри соціальних теорій ОНЮА

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕНЬ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Радикальна парадигма, яка на початку XX століття розроблялась багатьма вченими (В.Старосольським, О.Бочковським, В.Липинським, С.Рудницьким й ін.), актуальна й для сучасного аналізу складно організованих соціоприродних систем, якими є держава і суспільство, в аспекті орієнтації їх на розкриття притаманних їм внутрішніх тенденцій розвитку.

Серед цих тенденцій особлива увага приділяється, звичайно, не стільки статичним складовим, скільки самій динаміці, забезпечуваній конфліктогенними факторами, здатними створювати з хаосу новий порядок.

Найважливішими принципами при цьому виступають еволюціонізм, що пояснює динаміку, прогнозує розвиток і дає рекомендації з керування конфліктами, а також особистісний підхід, що враховує особливості індивідів й спільностей.

Саме такі методологічні основи закладені, наприклад, у моделі соціального конфлікту Л. Крисберга, у теорії людських потреб Дж. Бертона й багатьох інших, на базі яких формується сучасне розуміння політичних процесів, особливо їхньої трансформаційної сутності. Це розкриває взаємовплив глобалізації й індивідуалізації у всій суспільно-політичній сфері.

Крім того, сучасні дослідження вибудовують цілу ієрархію видів (підсистем) у рамках застосування будь-якого методу,принципу.

Наприклад, системний аналіз розкладається на такі складові як: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний, системно-сутнісний, що мають одночасно й теоретичне, і прикладне значення.

Остання теза – з’єднання теорії й практики в методологічних основах науки нерідко, підкреслює зміну самої сутності цієї науки.

Так з легкої руки Герольда Ласвела із середини ХХ століття традиційна політична наука – політологія як теорія політики, знайшла нові характеристики як наука про політику.

Акцент з аналізу конкретних політичних інститутів, а також нормативних і моральних аспектів діяльності влади, змістився на дослідження взаємин влади й суспільства. Це, по-перше, дозволило з’єднати політичну теорію й політичну практику. А по-друге, трохи конкретизувало сам предмет політичної науки, знижуючи ступінь її експансії в інші гуманітарні науки, насамперед, у правознавство й державознавство. А також дозволило конкретизувати предмет соціології права, психології права.

Емпіричний аналіз формальних структур, процедур, законодавства перетворився в дослідження соціального, економічного, політичного розвитку, проблем справедливості, правосуддя, прав і відповідальності громадян і влади. В об’єкті досліджень з’явилися поводження й психологія громадян, виборців, керівників; характеристика національних суспільств і культур, дослідження природи національних і глобальних політичних систем.

Дослідженню піддаються при цьому формальні структури, поводження суб’єктів, реальні дії й результати та прогнозовані ідеальні цілі й результати.

Таким чином, наука набувала таких властивостей як: багатогалузевий характер, нормативність, здатність моделювати рішення конкретних проблем, що реально визначають соціально-політичну сферу.

Тобто, мова йде про об’єднання вивчення концепцій, історії й існуючих реалій, що дозволяє судити про істинність намірів і цілей та результативність, ефективність політики.

Такими підходами характеризуються роботи Томаса Дайя, Джеймса Андерсона, Вільяма Дженкінса.

На такій загальній основі процеси розвитку держави і суспільства аналізуються з позицій різних теорій, у тому числі найбільш популярних сьогодні. По-перше, це теорія модернізації, при чому так званої «модернізації, що наздоганяє» (Костянтин Гоєц, Дж. Лінц). Основні проблеми вивчення – це лібералізація й демократизація в політиці, ринкова модель економіки, плюралізм й індивідуалізація в суспільстві. Головне при цьому – розвиток правил, механізмів, принципів, аналіз умов, відмінностей, порівняння.

І друга – теорія європеїзації, що акцентує увагу на вивченні потенціалу зовнішніх впливів на інституціональний розвиток, наслідків створення наднаціональних структур (Ж. Тускоз, М. Арах, Б. Топорнін). Всі ці елементи поєднує, наприклад, робота Міхаеля Говлета й Магадевана Рамеша «Дослідження державної політики» (Studying public policy. Oxford, 1995). Автори розглядають науку про політику саме як прикладну циклічну модель для рішення проблем політико-правових процесів.

А самі підходи до дослідження ділять на дедуктивні теорії (суспільного вибору, класові неоінституціоналістські) і індуктивні (економіка статку, плюралізм і корпоративізм, державність).

Аналіз суб’єктів й інститутів здійснюється через призму можливостей і спроможностей у політиці. Процес політики аналізується з урахуванням економічного й технологічного детермінізму.

Реалізація політики характеризується через реалії й перспективи втілення.

Стилі оцінюються за допомогою нормотворчого й парадигматичного шаблонів.

Все це дозволяє прийти до висновку, що формування політики, вибір способів і засобів, оцінки лежать десь між раціоналізмом, інкременталізмом й ірраціоналізмом.

Відповідно до цього вимагають корегування будь-які стратегічні концепції, які повинні стати тактичними програмами розвитку держави і суспільства.

Все це дозволяє сказати, що сьогодні методологічні основи науки орієнтовані не на абстрактне теоретизування, а, скоріше, на прикладний характер.

Наталья Полещук

к.ф.н., завотделом истории белорусского языка ИЯЛ НАНБ

Тамара Трофимович

д.ф.н., профессор, завкафедрой русского языка БГПУ имени Максима Танка

ДВУХСЛОВНЫЕ НАЗВАНИЯ ДОКУМЕНТОВ В ДЕЛОВОЙ ПИСЬМЕННОСТИ ВОСТОЧНЫХ СЛАВЯН

Деловая (актовая, канцелярско-юридическая) письменность объединяет различного рода документы, которые связаны с правовой, общественно-политической, социально-экономической сторонами жизни государства и отдельных слоев населения. Документальные тексты, количество которых вряд ли возможно определить из-за их многообразия и многочисленности, сегодня собраны, например, в книгах Метрики Великого княжества Литовского, собраниях археологических комиссий (старобелорусские и староукраинские), сводах актов Российского государства, томах «Памятников русского права» (старорусские) и т.д.

Наряду с однословными названиями документов в старобелорусском, староукраинском и старорусском языках получили распространение двухсловные (бивербальные, субстантивно-адъективные) наименования. Как правило, бивербы возникали на базе лексем с обобщенной семантикой, конкретизация которой требовала присоединения определения, выраженного прилагательным, реже причастием. Таким образом мы видим иллюстрацию родо-видовых (гиперо-гипонимических) отношений: родовым название является универб, видовым – образованный на его основе биверб. Возникновение подобных наименований соответствовало потребностям номинации (точно назвать предмет, дифференцировать его), а также содействовало экономии языковых средств.

Наблюдения над «Историческим словарем белорусского языка» (ИСБЯ), «Словарем староукраинского языка» (в 2 томах) (ССЯ), «Словарем русского языка XI–XVII веков» (СРЯ) показали, что 1) значительное количество двухсловных названий документальных текстов в старобелорусском, староукраинском, старорусском языках образовано на основе слов грамота и листъ, 2) их распространение в рассматриваемых языках не было одинаковым.

В старобелорусском и староукраинском языках лексема листъ ‘грамота, письменный документ’ является полонизмом (по сведениям А.Н. Булыко, в старобелорусской письменности впервые зафиксирована в 1340 г.). За счет присоединения к ней согласованных определений пополнился корпус названий документов: стбел. листъ вызнаный ‘документ, подтверждающий какую-л. сделку’, листъ господарский ‘документ, исходящий от правителя’, листъ записный ‘письменное подтверждение какого-л. соглашения’, листъ позовный ‘вызов в суд’, листъ присяжный ‘письменное свидетельство присяги’; стукр. листъ дозволеный ‘грамота на разрешение чего-л.’, листъ еднальный ‘документ о примирении тяжущихся сторон’, листъ глентовный ‘документ о запрещении чего-л.’, листъ граничный ‘документ о подтверждении границ владений’, листъ привильный ‘привилей’, листъ потверженый ‘документ, подтверждающий что-л.’, листъ судовый ‘судебное решение, вердикт’. Отметим, что в ИСБЯ представлено 134 биверба со словом листъ, в то время как в двухтомном ССЯ всего лишь 15. Хотя можно смело говорить о значительном большем количестве таких названий в украинском языке (с учетом сходства в формировании и развитии деловой письменности белорусов и украинцев). Наше предположение, кстати, подтверждается текстами «Актов Житомирского городского суда» за 1590 г., в которых отмечены бивербы листъ заручный, листъ комисарский, листъ упоминальный. В СРЯ с лексемой листъ зафиксировано всего лишь 3 биверба: верющий листъ ‘верительная грамота’, проезжий листъ, прохожий листъ ‘документ, разрешающий проезд, проход (через границу или по какой-л. территории)’.

Однако в старорусской деловой письменности субстантивно-адъективные названия возникали на базе лексической единицы грамота ‘деловой документ, акт (грамота)’. В СРЯ представлено 152 таких наименования: грамота купчая ‘документ, подтверждающий покупку чего-л.’, грамота обводная ‘документ, указывающий границы земельного владения и удостоверяющий права собственности’, грамота погонная ‘документ на право принимать участие в погоне’, грамота продажная ‘документ, подтверждающий акт продажи чего-л.’ и др. В старобелорусском и староукраинском языках бивербы со словом грамота, по данным названных выше словарей, не получили широкого распространения: отмечено соответственно 7 и 3 биверба (стбел. грамота жаловалная ‘документ, подтверждающий определенные льготы’, грамота сведетелная ‘документ, служащий свидетельством, доказательством чего-л.’ и др., стукр. грамота докончальная ‘мирный договор’, грамота утвержоная ‘документ, подтверждающий что-л.’.

О степени распространения составных названий с базовыми словами грамота и листъ в старобелорусском языке могут свидетельствовать материалы «Книги записей» (1522–1552), тома 28 Метрики Великого княжества Литовского. Так, лексема грамота представлена только в бивербе грамота опасная, причем документ, его фиксирующий, был создан «в н(а)шем граде Москве, лета 7049» и подписан великим князем московским. Лексема листъ с конкретизирующими ее прилагательными выступает как название 20 документов (листъ дозволеный, листъ кглейтовный, листъ купчий, листъ судовый и др.). Также нами отмечено еще больше примеров, в которых данное слово употребляется с обобщенной семантикой ‘грамота, письменный документ’ (Листъ, даный войтови троцкому Станиславу Марзуку на позволенье ему в дому у месте Троцкомъ лежачомъ, мешкати и справы войтовские отправовати).

Приведенные факты дают основание заключить, что доминирование двухсловных названий со словом листъ в старобелорусском и староукраинском языках обусловлено влиянием польского языка, явившегося следствием белорусско-польского и украинско-польского государственного, общественного и культурного взаимодействия и особенно укрепившегося во второй половине XVI–XVII вв. Старорусский язык был менее подвергнут воздействию польского, следовательно в нем активно функционировали номинативные средства общевосточнославянского (древнерусского) языка.

Амєтка Ф.А.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права КрЮІ ОДУВС

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ТЕОРЕТИКО - ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОНОМІЇ В ІСПАНІЇ

Сучасні тенденції розвитку державності в деяких унітарних країнах, у складі яких є автономні утворення із широкими повноваженнями призвели до появи нової форми державного устрою – регіоналістської держави.

Створення автономії в унітарній державі дозволяє вирішити ряд економічних, культурних, соціальних проблем, але, може привести до виникнення й інших: політичних, правових, національних. У деяких країнах небажання центра наділити регіон самостійністю, або навпаки, прагнення регіону до більшої самостійності, може привести до небажаних наслідків, аж до збройних конфліктів (Ізраїль, Грузія). Тому підходити до рішення даного питання необхідно з огляду на історичні, національні, релігійні особливості регіону.

Правовий статус автономії закріплений у більшості випадків у конституції держав, конституційними законами, статутами про автономію, спеціальними законами. Особливий статус автономних об’єднань в Іспанії закріплений в Конституції Іспанії в III главі «Про регіональні автономні об’єднання» і у відповідних статутах.

Правовий статус автономій у багатьох унітарних державах неоднаковий. Найбільш широкими повноваженнями наділена політична автономія, із законодавчими повноваженнями, нерідко неї ототожнюють із правовим статусом суб’єкта федерації у федеративній державі. Наприклад, Іспанія настільки пронизана федеративним духом, що експерти визначають її державний устрій як «федерація де-факто», тим часом, Конституція Іспанії 1978 р. уникає називати територіальний устрій Іспанії федерацією. У правовій доктрині державний устрій Іспанії визначається як регионалистска держава.

Право ініціативи про надання статусу автономії належить всім адміністративно-територіальним одиницям Іспанії. Проект статуту про автономію виробляється асамблеєю автономного співтовариства, причому його правова природа має двоякий характер: з одного боку, він є парламентським законом - «органічним» законом, а з іншої, є «основним інституціональним законом для кожного автономного співтовариства» (ст. 147.1 Конституції Іспанії).

Право автономних співтовариств припускає: а) гарантії власної політичної системи: право мати свою власну партійну систему, причому деякі із цих партій можуть засновуватися винятково в границях співтовариства; б) право створювати свою власну юридичну систему, інтегровану в систему законів держави як підсистема, в) можливість вживати політичні дії відповідно до рішень, прийнятими правлячою більшістю в органах влади співтовариства; г) право брати участь у прийнятті державних рішень за допомогою різних процедур, що забезпечують співробітництво із центральною владою; д) право на фінансову автономію.

Структура органів влади, після придбання статусу автономії представлена Законодавчою асамблеєю, Урядовою радою з виконавчими й адміністративними функціями, його голова, обирається Асамблеєю із числа його членів і призначається Королем Іспанії. Голова Урядової ради, здійснює вище представництво відповідного автономного співтовариства і представляє в ньому державу. Вищий суд правосуддя є вищим органом судової влади в автономному співтоваристві.

Національні автономні об’єднання в Іспанії мають широкі повноваження. Зокрема, Баскський парламент має право на видання законів, що діють як на території автономії, так і за її межами. Так, у відповідності зі статтею 20 Статуту «Про автономію Країни Басків», вона має законодавчі та виконавчі повноваження в інших областях, таке право делеговано їй шляхом видання органічного закону Генеральними Кортесами відповідно до Конституції й по клопотанню «Країни Басків».

У винятковому веденні автономії перебуває створення органів самоврядування, внутрішній адміністративно-територіальний устрій, процесуальне право, місцеве цивільне право, адміністративне судочинство. До виняткового ведення віднесене регулювання економіки автономного об’єднання. Повністю в системі ведення автономії перебуває система освіти. Докладно регулюється в статутах право автономії створювати свої поліцейські відомства.

Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що автономні об’єднання в Іспанії, особливо національні, мають широкі повноваження, що є підставою класифікації форми державного устрою Іспанії як регионалистское держава.

Артикуца Наталія

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук НаУКМА

НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Актуальність вивчення української правничої термінології в європейському контексті обумовлена процесами євроінтеграції, посиленням міжнародної співпраці у всіх сферах, включаючи правову, активізацією міжмовної взаємодії між країнами ЄС та України. Забезпечення ефективної комунікації в офіційно-діловій сфері між представниками різних країн неможливе без спеціальної фахово-мовної підготовки усіх суб’єктів такої взаємодії та допоміжного персоналу (офіційних представників, перекладачів, науковців, лексикографів, фахівців-експертів тощо).

Збагачення змісту й модернізація форм фахово-мовної підготовки осіб, задіяних у різноманітних сферах міжнародно-правової співпраці (дипломатичної, законотворчої, правозастосовної, науково-освітньої, інформаційно-правової, культурно-правової) полягає насамперед у розширенні спектру професійних і фонових знань здобутками міжнародного і європейського права, порівняльного правознавства, термінознавства, лексикографії, юридичного перекладознавства. Ті, хто залучені до забезпечення процесу адаптації права України до права ЄС, підготовки та розгляду судових справ на рівні ЄС, юридичного перекладу, укладання перекладних словників правничої термінології, відчувають гостру потребу в нових за змістом і формою складових своєї загальної і фахово-мовної підготовки.

Професіограма представника правничої професії, здатного виконувати свої професійні функції та міжнародному рівні, нині включає як обов’язкові елементи: володіння двома і більше іноземними мовами, знання специфіки різних правових систем, ознайомлення із законодавством зарубіжних країн та ЄС, навички усного і письмового перекладу, експертизи й редагування нормативних та інших видів юридичних текстів, обізнаність з національними та міжнародними термінологічними стандартами, загальними та жанрово-стильовими вимогами до правових документів, вміння самостійного розв’язання мовно-термінологічних проблем.

У Центрі інноваційних методик правничої освіти факультету правничих наук НаУКМА розроблено новий курс «Українська правнича термінологія в європейському контексті», який цього року успішно апробований у Масариковому університеті у м. Брно та Карловому університеті у м. Прага (ЧР).

Мета курсу – ознайомити слухачів не лише зі специфікою, закономірностями розвитку та сучасним станом української правничої термінології, але й методикою юридичного перекладу на основі найновіших досягнень правничої лінгвістики, термінознавства та перекладознавства. Інноваційність курсу полягає в тому, що він формує цілісне наукове уявлення про українську правничу термінологію не ізольовано від інших терміносистем, а в європейському контексті, з проекцією на систему понять і термінів ЄС, двомовними паралелями термінологічних відповідників, з диференціацією національних та інтернаціональних терміноелементів.

Науково-теоретична основа курсу являє собою синтез сучасних наукових уявлень про систему правових понять та їх термінологічних позначень, їх співвідношення, взаємодії та репрезентації на рівні моделі (тезаурус) та функції (текст), стратифікацію термінологічної лексики, диференціацію кодифікованих і некодифікованих назв (власне терміни, номенклатурні позначення, терміноїди, передтерміни, професіоналізми, жаргони), що важливо враховувати під час перекладу.

Мова права, її термінологічні ресурси, сформовані протягом багатьох століть, містять в собі величезні потенційні можливості для якнайточнішої передачі правових ідей і думок, правових приписів і конструкцій. Проте правильно застосувати мовно-термінологічний інструментарій правникам і перекладачам юридичних текстів вдається далеко не завжди. Підтвердженням цьому слугують численні хиби, помилки, приклади неточності й двозначності на рівні нормативно-правових текстів та їхніх перекладів. У зв’язку з цим головним дидактичним завданням вважаємо навчити правильно і професійно застосовувати цей складний, поліфункціональний інструмент, яким у сфері правової комунікації є мова, доречно використовувати її термінологічні і мовностилістичні ресурси з урахуванням комунікативного завдання, призначення тексту, його жанрово-стильової специфіки, цільової аудиторії. Досягти цього можна лише на основі синтезу найновіших досягнень дотичних до права сфер, передусім: юридичної лінгвістики, термінознавства, термінографії, логіки, герменевтики, стилістики, перекладознавства, юридичної техніки, документознавства. Науково-теоретичні праці та прикладні розробки у цих сферах формують сучасний комплексний науковий апарат для забезпечення кодифікаційних робіт, юридичного перекладу, упорядкування, систематизації, стандартизації термінів права як на національному, так і міжнародному рівнях.

Методологічна основа курсу складається з органічного поєднання загальнонаукових та галузевих підходів до наукового вивчення та практичного опрацювання термінологічного матеріалу, апробованих методів і робочих прийомів роботи з термінами на генетичному, структурному, семантичному та функціональному рівнях, зокрема різних методів перекладу, які застосовуються у практичній частині курсу (транскрипція, калькування, адаптація, лексична експансія та ін.).

Джерельна база курсу також багата й різноманітна. У ній представлені вітчизняні та міжнародні нормативні матеріали, банки даних термінів та їх скорочень (Глосарій Центру європейського права та порівняльного правознавства при Міністерстві юстиції України, АВС of EU, EURODICAUTOM, Europa Glossary, EUTERPE, EVROVOC, Glossary of the European Union and European Communitie, The BBC European Union Glossary), TERMNET, Breaf Glossary of EU Abbreviations, Main Acronyms and Abbreviations та ін.), енциклопедичні та лексикографічні друковані видання, зокрема перекладні юридичні словники (двомовні і багатомовні, з коментарями або тлумачного типу), розробки та рекомендаційні матеріали спілок професійних перекладачів; форми та зразки процесуальних документів (які допоможуть адекватно передавати структурні та термінологічні особливості встановлених законодавством відповідної країни форм документів).

Особливу увагу приділено питанням максимальної точності й денотативної адекватності юридичного перекладу, опрацювання тексту із культурно-специфічною термінологією права, термінологічним лакунам та способам їх заповнення у процесі перекладу, оцінки зрозумілості перекладеного тексту адресатові, явищам синонімії, варіативності, міжмовної омонімії термінів, пошуку оптимального для кожного випадку методу перекладу або комбінації методів, запобігання помилкам, пов’язаним із міжмовною інтерференцією у правових текстах. Успішність курсу забезпечується застосуванням високоефективних методик викладання.

Балтаджи Поліна

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри загальноправових дисциплін

Одеського державного університету внутрішніх справ

СУБ’ЄКТИВНІСТЬ: ТОЧКА ЗОРУ ЧИ ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Категорія суб’єктивності у науковій літературі характеризується неоднозначно. Традиційно суб’єктивність представляється у негативному контексті, а її наявність у юридичній діяльності взагалі заперечується.

Енциклопедичні видання пропонують різні визначення суб’єктивності (лат. subjectus): 1. індивідуальна особливість у поглядах; 2. оригінальність; 3. однобічність, упередженість. Така емоційна неоднозначність ускладнює розуміння поняття.

Визнавши суб’єктивність ознакою індивідуальної позиції, особливої думки, ми уявляємо конкретного суб’єкта – автора. Керуючись певними знаннями, досвідом, власним розумінням, реальними фактами, людина формує певну позицію відносно тієї або іншої ситуації (тексту), доводить і захищає власні погляди, оцінює аргументи. І тут мова іде про точку зору, про індивідуальність, про віддзеркалення особистості. Це є ознаками свідомого ставлення до навколишнього світу, свідчить про свободу поглядів і демократичність суспільства.

Разом з тим індивідуальність, оригінальність і суб’єктивний підхід - категорії «заборонені» в юридичній діяльності. Реалізація функцій юриста передбачає діяльність у певному професійному колі, з чітко визначеними обмеженнями і правилами. Події розглядаються лише з позиції фактів, обов’язковою є об’єктивна оцінка, виключається будь яка емоційність, інструментом виконання професійної ролі виступає спеціальна мова. Високий рівень правової культури і фахової підготовки, чітке дотримання професійного кодексу і усвідомлення власної соціальної ролі – ідеальна модель не лише для фахівця – юриста. Нажаль сьогодні, в умовах формування антикультури і поширення професійного правового нігілізму, актуальною стає дія за принципом пріоритету доцільності над правом і законом.

Суб’єктивність, як один з аспектів роботи з юридичними текстами, є предметом уваги юридичної лінгвістики. Дослідники обґрунтовуючи позицію захисту суб’єктивності в праві, серед причин які обумовлюють її неминучість називають специфіку мови юридичного тексту, її фаховий і разом з тим «живий» характер.

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів якого не може існувати автономно, і тільки майстер, носій відповідного професійного рівня може це плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а надати йому сенсу, вдихнути життя. Мовна поведінка фахівця визначається професійним мисленням, тому в кожному тексті, так чи інакше, відображається індивідуальний, предметний, операційний та мовний плани професійної, мовно-розумової діяльності.

Керуючись вимогами точності, ясності, однозначності і емоційної нейтральності юридичної мови, юрист під час вибору оптимального, доцільного у конкретному тексті терміна (позивач / постраждалий / громадянин), не може уникнути індивідуальної суб’єктивності. Вибір ґрунтується на теоретичних знаннях, практичних навичках, досвіді, фаховій ерудиції, умінні самостійно вирішувати складні випадки слововживання.

Уживання того чи іншого терміна передбачає розуміння його дефініції, уміння його декодувати. В ідеалі процес кодування правової інформації передбачає, що суб’єкт передає адресату те чи інше поняття, використовуючи відповідний термін, адресат у свою чергу, у зворотному процесі розуміє термін як код відповідного поняття. Гарантією збереження змісту має бути підготовленість, правова грамотність, мовна культура як автора, так і адресата. В іншому випадку виникає загроза інформативної деформації, результатом якої може бути неправомірна поведінка.

Аналогічною є ситуація вибору та інтерпретації фактів. У процесі правозастосування, суб’єкт приймаючи рішення, не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, самостійно визначає зміст прав і обов’язків учасників правовідносин.

Суб’єктивність визнається мовознавцями складовою мовної індивідуальності юриста. Під мовною індивідуальністю розуміється професійна мовна особистість - носій мови, представлений у тексті правового документа через правовий дискурс, пізнавально-практичну (юридичну), мовну (лінгвістичну) діяльність.

Колективна суб’єктивність, як вираження позиції професійної групи – юристів є темою окремої уваги і знаходиться у площині професійної підготовки.

Підводячи підсумок слід сказати, що саме юридичний текст є доказом суб’єктивності в праві. Віддзеркалення в юридичному тексті суб’єктивності, індивідуальності автора неминуче до тих пір, доки тексти даного типа, створюватимуться людиною, загальнозрозумілою мовою яка несе в собі енергію народу, викликає асоціації і індивідуальні інтерпретації.

Бєлкін Л.М.

кандидат технічних наук,

Голова Правління ЗАТ «Біт»

ДЕЛЕГОВАНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ФАКТОР ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ

Згідно ст. 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проголошення Україною за собою статусу правової держави означає, зоркема, панування права в суспільстві. Отже, правовий нігілізм є несумісним з прагненням держави називатися правовою, оскільки заперечує факт панування права.

Прийнято вважати, що правовий нігілізм притаманний народу України як такому, перш за все, пересічним громадянам, які всіляко ухиляються від виконання закону. Разом з тим, досвід судових спорів автора з деякими органами виконавчої влади свідчить про те, що саме в нормативно-правових актах і діях органів виконавчої влади міститься величезний негативний «потенціал» правового нігілізму, який шкодить загальному рівню правопорядку в країні і авторитету права в цілому. Розглянемо ці твердження відносно такого органу виконавчої влади, як Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – ДКЦПФР).

1.Звітність закритих акціонерних товариств (ЗАТ). Згідно ч. 5 ст. 152 Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов’язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом. Оскільки ЗАТ не проводить відкриту підписку на акції, на нього цей обов’язок не поширюється.

Ця правова позиція закріплена в ст. 39 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», відповідно до якої (ч. 1) емітенти, які здійснили відкрите (публічне) розміщення цінних паперів, зобов’язані своєчасно та в повному обсязі розкривати інформацію про: фінансово-господарський стан і результати діяльності емітента у строки, встановлені законодавством; будь-які дії, що можуть вплинути на фінансово-господарський стан емітента та призвести до значної зміни ціни на його цінні папери. До того ж Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ніколи не передбачав оприлюднення звітності закритих акціонерних товариств, а передбачав цей обов’язок виключно для відкритих акціонерних товариств (крім товариств особливого виду).

Але в Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів, затверджене Рішенням ДКЦПФР від 19 грудня 2006 року № 1591, був включений розділ VI «Склад та порядок подання річної інформації емітентами – закритими акціонерними товариствами», який, як видно з назви, покладав обов’язок розкривати інформацію і на ЗАТ.

Постановою Окружного адміністративного судому м. Києва від 14.03.2008р. за позовом ЗАТ «Біт» до ДКЦПФР у справі № 9/66, Розділ VI зазначеного Положення визнано таким, що повністю не відповідає цілій низці законодавчих актів України. Незважаючи на те, що Постанова набрала законної сили в квітні 2008р. ДКЦПФР аж до червня 2009р. незаконно збирала звітність ЗАТ на підставі незаконного Положення і скасувала Розділ VI тільки після втручання Міністерства юстиції України.

2.Формування статутних капіталів товариств. Згідно пп. ї) п. 8.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженого Рішенням ДКЦПФР від 30.12.98р. № 221, у випадку, якщо акціонерне товариство створюється шляхом перетворення (крім випадків перетворення закритого акціонерного товариства у відкрите акціонерне товариство і навпаки), довідку про внески, за рахунок яких був сформований статутний капітал товариства, що реорганізовується. Якщо статутний капітал товариства, що реорганізовується шляхом перетворення, сформований за рахунок внесення майна, майнових прав, одночасно із такою довідкою подається документ, який підтверджує грошову оцінку майнового внеску, зокрема: копія акта оцінки майна (майнових прав) та/або звіту про оцінку майна (майнових прав), копія засновницького договору тощо. Порівняємо ці вимоги з Законами. Так, згідно ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 2 ст. 86 Господарського кодексу України, порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства. А згідно з ч. 1 ст. 143 Цивільного кодексу України, установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Згідно ч. 2 ст. 142 Цивільного кодексу України, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов’язковим. Згідно ч. 2 ст. 153 Цивільного кодексу України, якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Таким чином, якщо порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, а договір не є установчим документом, а, навпаки, установчим документом є статут, то оцінка вкладів повинна бути зафіксована в статуті як установчому документі, а не в договорі, який не є установчим документом, хоча саме так вимагає ДКЦПФР. Крім того, згідно зі ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства. Отже, вимога у всіх випадках здійснювати експертну оцінку є незаконною.

Постановою Окружного адміністративного судому м. Києва від 22.02.2008р. у справі № 9/376 пп. ї) п. 8.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженого Рішенням ДКЦПФР від 30.12.98р. № 221, визнаний таким, що не відповідає низці законів України. Але попри те, що судове рішення набрало законної сили, ДКЦПФР не вносить відповідних змін в положення.

Таким чином, вирішення проблеми правового нігілізму потрібно починати з державних органів виконавчої влади.

Г.А. Волошкевич

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Черкаського Національного університету ім. Б. Хмельницького

ОБГОВОРЕННЯ ЗАКОНОПРОЕКТУ ПРО КООПЕРАТИВНІ ТОВАРИСТВА У РОСІЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ (1915-1916 рр.)

Однією з ключових проблем дореволюційної кооперації була відсутність належної нормативно-правової бази діяльності, що не давало кооперативам можливості працювати у повну силу, сповільнювала темпи їх розвитку. Негативні наслідки такого становища особливо гостро постали у роки Першої світової війни, коли кооперативні товариства перетворились на один з найбільш ефективних механізмів соціального захисту населення від економічних негараздів військового часу. За таких умов, потреба в модернізації кооперативного законодавства помітно зростає і боротьба за прийняття кооперативного закону надзвичайно активізується.

Користуючись наявністю у складі IV Державної Думи окремої кооперативної групи, до складу якої входили представники різних політичних партій, лідери кооперативного руху 8 серпня 1915 р. зініціювали внесення на розгляд російського парламенту проекту кооперативного закону, що отримав назву – «Проект положення про кооперативні товариства та їх союзи». Характерною рисою цього законопроекту стала відсутність жорсткої і детальної регламентації діяльності кооперативних товариств, яка була притаманна чинним на той час в Російській імперії законам. Натомість, ним передбачалось розширити права кооперативних організацій та зробити їх більш незалежними від органів влади.

Одночасно, по країні була розгорнута активна пропаганда у підтримку закону, яка швидко дала значні результати – місцеві кооперативні осередки почали звертатися до царського уряду та депутатів з вимогою підтримати прийняття закону про кооперацію.

Депутати російського парламенту позитивно поставилися до внесених пропозицій і створена парламентська комісія у цілому визнала за необхідне прийняти законопроект в редакції запропонованій кооператорам.

Звісно, що подібні дії не зустріли позитивного відклику у царського уряду, оскільки зміст поданого законопроекту йшов у розріз з тією політикою, що провадилась у країні по відношенню до кооперації. Представники різноманітних міністерств, насамперед Міністерства внутрішніх справ, висловлювали невдоволення можливістю втрати контролю за діяльністю кооперативних організацій.

З метою недопущення подібного розвитку подій уряд вирішив взяти справу розробки змісту закону у свої руки. На той час, у міністерстві торгівлі та промисловості вже був підготовлений власний законопроект, який обговорювався з кооператорами у 1915 році, однак не знайшов їх підтримки позаяк передбачав збереження механізму жорсткого державного контролю за діяльністю кооперативів. Саме цей урядовий законопроект і повинен був замінити розроблене кооператорами «Положення…».

Зважаючи на негативну реакцію кооперативної громадськості, пропозиція міністерства не була підтримана депутатами Державної Думи, які більшістю голосів (125 проти 88) проголосували за подальшу розробку думською комісією кооперативного закону на основі внесеного 8 серпня 1915 р. тексту законопроекту. Остаточне обговорення законопроекту відбулося 24 березня 1916 року де він був прийнятий у другому та першому читанні.

Наступною стадією, відповідно до тогочасного російського законодавства, повинне було стати обговорення та прийняття законопроекту Державною Радою. Цей орган, за висновком дослідників, по суті являючи собою другу палату російського парламенту, відігравав в ньому консервативну роль, стримуючи ліберальні поривання Державної Думи. В історії його діяльності досить частими були випадки, коли він відхиляв законопроекти, що знаходили значну підтримку в нижній палаті російського парламенту. Подібним чином розвивалась ситуація і у справі з прийняттям кооперативного закону.

Створена Державною Радою для розгляду законопроекту Комісія економічних та законодавчих пропозицій, відповідно до попередніх домовленостей з представниками уряду, внесла до проекту цілий ряд поправок, які істотно змінили його зміст.

По-перше, замість запропонованого кооператорами єдиного для усіх видів кооперативів закону, планувалося видання окремих законоположень щодо таких видів кооперативних об’єднань, як: кредитні, страхові, земельні товариства, трудові артілі.

По-друге, замість запровадження явочного порядку відкриття кооперативів через суди передбачалося здійснювати їх реєстрації в суто адміністративних органах – губернських та міських комітетах у справах громадського присутствія.

По-третє, обмежувалося право кооперативних товариств на утворення власних союзів – легітимними визнавалися лише об’єднання однотипних кооперативів, район діяльності яких не міг перевищувати межі однієї губернії та суміжних з нею районів.

По-четверте, комісією Державної Ради було вилучено з тексту закону згадку про те, що метою діяльності кооперативу є забезпечення духовних потреб його членів. Тим самим, товариствам і надалі заборонялося провадити будь-яку культурно-просвітницьку діяльність серед населення країни.

Таким чином, замість того, щоб забезпечити умови для незалежного, самодіяльного розвитку кооперації, відредаговані комісією Державної Ради статті закону зберігали жорстку опіку владних органів над кооперативними організаціями.

За таких умов, прийняття закону в редакції Державної Ради ставало абсолютно неприйнятним для представників кооперативного руху і справа модернізації та кодифікації кооперативного законодавства затягнулася до лютого 1917 року.

Горяга О.В.

к.ю.н., асистент кафедри історії держави і права ОНЮА

РОЛЬ ЦАРСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ У ФОРМУВАННІ СКЛАДУ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ НАПРИКІНЦІ XVII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.ст.

Починаючи з кінця XVII ст., коли активізувався процес обмеження української автономії, значну роль у формуванні особового складу полкової старшини починають відігравати російські царі та ті державні органи, що створювалися ними для управління українськими землями. Найпомітніше ця тенденція проявилася у слобідських полках, які внаслідок історичних особливостей свого розвитку були більш залежними від царської адміністрації. Тут випадки призначення полковників чи заміщення вакантних посад у полковій адміністрації за наказом царських урядовців відзначаються ще у період 70-х – 90-х рр. XVII ст. На території Гетьманщини юридичне оформлення участі царя у процедурі обрання полкової старшини відбулося внаслідок укладання Коломацького договору 1687 р. Відповідно до цього документу, призначення генеральної та полкової старшини мало здійснюватися не козацькою радою чи гетьманом, а царем за гетьманським поданням. Таким чином, за гетьманом та його оточенням залишався лише відбір кандидатур, а остаточне рішення у справі мав виносити московський цар (російський імператор). Без відповідного царського указу, навіть за умови затвердження на посаді українською адміністрацією, жодна особа не могла набути відповідного звання. Так, київський губернатор Д. Голіцин з цього приводу писав Скоропадському, що незважаючи на рішення полкової ради та самого гетьмана щодо кандидатури білоцерківського полковника В. Танського, «…я, без именного Царского Величества указу опредилить его в тот чин полковничества Белоцерковского не могу».

Процедура затвердження царем поданих на його розгляд кандидатур не була, як це може здатись на перший погляд, простою формальністю. Історичні джерела свідчать про непоодинокі випадки відхилення «невигідних» царському урядові кандидатур полковників чи полкових старшин. Показовою є справа про вибори переяславського полковника у 1735 р., наслідком якої стало посилення контролю над тим, хто ж обійме найвищі старшинські посади. Після того, як В. Танського заарештували за зловживання, переяславська старшина запропонувала трьох кандидатів. Правління Гетьманського уряду схвально поставилося до В. Томари, який вже мав досвід наказного полковництва. Проте Петербург відмовився затверджувати цю людину, звинувачуючи його у тому, що «он на Украине живучи разное старое поднимает». О. Шаховськой намагався захистити В. Томару, стверджуючи, що той «в измене не был» і полком керував вправно. Але Кабінет Міністрів наказав до дійсного полковництва В. Томару не допускати і надалі надсилати до Петербургa кілька кандидатур. Голова Правління Гетьманського уряду мусив таємно доповідати до столиці, хто з кандидатів є найкращим з точки зору престолу – таким чином від затвердження повністю усувалась українська частина Правління Гетьманського уряду. З В. Томарою також все було не так просто. О. Шаховськой переслав до Кабінету Міністрів клопотання переяславської старшини про затвердження саме цієї людини, проте так і не отримав згоди на його призначення.

Подальше обмеження автономії Гетьманщини призвело до посилення втручання царської адміністрації у питання пов’язані з формуванням кадрового складу полкової старшини. Дедалі частіше відбувається призначення царським урядом полковників без відповідного гетьманського подання. Так, протягом першої половини XVIIІ ст. на чолі українських полків стають призначені царем такі російські офіцери та іноземці, як: П. Толстой, С. Хрущов, І. Божич, І. Милорадович, І. Кокошкін, Ю. Хованський та багато інших. Аналіз архівних матеріалів дає підстави говорити, що царська влада в окремих випадках призначала старшину через голову українського керівництва. Широко практикувалося затвердження на посадах прямим імператорським указом. Започатковано цю «традицію» було ще за часів Петра І. Саме так відбулося призначення на уряд генерального суді І. Чарниша, на сотництво – Ф. Лісовського, Ф. Требинського, Г. Мілорадовича. У подальшому, за наступних російських імператорів, подібний шлях призначення на посаду став звичайним явищем у суспільно-політичному житті Гетьманщини. Так, у 1734 р. стародубський сотник С. Галецький повернувся з Петербурга в чині генерального бунчужного, а його син Петро в той же час посів попереднє батькове місце; у 1738 р. покойовий Анни Іоанновни М. Маньківський був призначений сотником столичного міста Гетьманщини – Глухова. Цілком можливо, що серед старшини існувало невдоволення такими призначеннями, але рівень указів жодним чином не дозволяв його демонструвати.

Під час військових кампаній проти Туреччини непоодинокими були випадки втручання у процедуру обрання полкових старшин і представників російського командування. Зокрема, у 1737 р. за ініціативою Б. Мініха полковий сотник Ізюмського полку В. Капніст отримав посаду миргородського полковника. Наступного року командувач російського війська П. Лассі, не питаючи згоди у представників українського уряду та козацької старшини, призначив П. Галецького на щойно спорожніле місце гадяцького полковника, а знатного товарища П. Губаря – смілянським (Лубенський полк) сотником.

Звісно, що подібна поведінка російських урядовців викликала нарікання зі сторони українців, проте завадити їй вони не могли. Проводячи політику інкорпорації українських земель, російський уряд не міг не потурбуватись про створення відповідної опори у владних органах на місцях, що й обумовило постійне втручання царської адміністрації у процедуру виборів. Російська влада призначала на старшинські посади без урахування адміністративних чи військових здібностей претендента, беручи до уваги лише ступінь лояльності російському трону. Підтвердження цієї тези знаходимо у таємній інструкції, яка була направлена князю Шаховському. В ній, зокрема, зазначалося: «Усматривать во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к Нам и Нашей стороне доброжелательны, и в такой случай, когда придет где полковникам и старшине перемена, устраивать вам, чтоб в те чины верные и доброжелательные Нам люди произведены были».

Таким чином, можна констатувати, що протягом другої половини XVII – першої половини XVIIІ ст. відбуваються значні зміну у шляхах формування кадрового складу полкової старшини Гетьманщини. Принцип виборності представників полкової адміністрації замінюється на цілком протилежний – призначення вищою інстанцією. Водночас, прерогатива призначення на вакантні посади поступово переходить від українського національного уряду на чолі з гетьманом до рук царської адміністрації.

Ємельянова Людмила Василівна

к.ю.н., доцент, заступник директора з навчально-виховної роботи

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії

ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕР ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

В давні часи невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань тягло для порушника сакральну або правову відповідальність, яка, врешті-решт, могла скінчитися (якщо примирення не відбулося, тобто, якщо кредитор не пробачив борг боржнику) застосуванням суворих засобів особистого характеру, такі як накладення кайданів, поміщення в домашню тюрму, продаж у рабство, і навіть, смертна кара.

Перелом у підходах до визначення характеру санкцій за порушення договору відбувся у IV ст. до н.е., коли (датується по-різному – 313 або 326 роком до н.е.) була ліквідована можливість обертати вільного римського громадянина в рабство.

З цього часу все виразнішою стає тенденція використання засобів примусу до виконання боржником договору шляхом впливу на його майнову сферу. Причому, вплив на майнові інтереси боржника відбувається таким чином, щоб одночасно було задоволено інтереси кредитора. Тобто, майнові обтяження лягають на несправного боржника не у вигляді, наприклад, стягнення штрафу в прибуток держави, а таким чином, щоб ці обтяження були корисні для кредитора. Якщо у кредитора виникли збитки, то досить логічною ідеєю є стягнення цих збитків з боржника, з вини якого це сталося.

Таким чином, відповідальність за невиконання договірних зобов’язань не тільки набуває майнового характеру, але й розширюються її функції.

Якщо в давній період, коли виконання договорів забезпечувалося шляхом впливу на особу боржника, впливу на його релігійні почуття, страхом перед гнівом богів, а також погрозою застосування тяжких наслідків особистого характеру (смертна кара, продаж в рабство тощо), тобто мало місце покарання і залякування через покарання особистості боржника, то пізніше ця погроза переходить в майнову сферу. Стягнення, як зазначалося, відбувається в інтересах кредитора.

Тепер відповідальність виконує і компенсаційну функцію.

Спробуємо порівняти функції відповідальності за невиконання договірних зобов’язань у давній період розвитку римського права і держави (період ранньої Республіки) та у більш пізні часи – вже сформованому (так званому, класичному та післякласичному) римському праві доби Імперії.

У давній період вона виконує дві функції: покарання (стягнення за невиконання договірного зобов’язання) та виховну (стимулюючу до належного і своєчасного виконання договору).

При цьому виховання (стимулювання) здійснюється через кару, яка носить особистий характер, або через загрозу такої кари (покарання). Шляхом такої загрози здійснюється виховний вплив не тільки на самого порушника (стосовно до нього, скоріше, можна говорити не стільки про виховання – воно діє на майбутнє, - скільки про стимулювання до виконання договору), але і на інших осіб. Інші особи, що знають про санкції, які застосовані до правопорушника, орієнтуються на виконання договору, в якому їм доводиться або доведеться бути боржником. Певна парадоксальність ситуації тут полягає в тому, що на ранніх етапах розвитку римського права вина порушника зобов’язання (несправного боржника) не враховується. Відшкодування інтересу кредитора покладається на боржника незалежно від того як він ставився до своїх обов’язків, як оцінював ситуацію, чи вживав якихось додаткових заходів для того, щоб уникнути шкідливих наслідків тощо. Відповідно не враховується і та обставина чи мала місце необережна поведінка боржника, який не виконав зобов’язання, чи він вчинив це навмисно, щоб завдати шкоду кредитору.

У більш пізні періоди розвитку римського права, коли покарання переноситься на майнову сферу, до двох вказаних функцій, які зберігають своє значення (хоча кара носить вже інший характер), додається третя функція. Це функція компенсаційна, яка у приватному праві, має більше значення, оскільки дозволяє більш повно та всебічно захистити інтереси кредитора. В пізньому (класичному та післякласичному) римському праві поступово формуються характерні ознаки відповідальності за порушення договірних зобов’язань.

До таких ознак, зокрема, відносять те, що:

1. вона застосовується за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань, що відбулося, як правило, з вини боржника. Тобто, підставою відповідальності визнається винне протиправне порушення зобов’язання;

2. відповідальність за порушення договірних зобов’язань має майновий характер, вплив здійснюється на майнову сферу несправного боржника;

3. відповідальність за порушення договірного зобов’язання виконує функції компенсації втраченого інтересу кредитора, покарання боржника шляхом впливу на його майнову сферу та покладення додаткових стягнень, а також стимулювання до виконання договору (виховання сумлінного відношення до виконання зобов’язань);

4. полягає відповідальність у відшкодуванні збитків, заподіяних кредитору порушенням договору, тобто у компенсації порушеного інтересу, або у застосуванні інших санкцій, передбачених угодою сторін або спрямованих на досягнення тих самих цілей, що і відповідальність.

Умовами відповідальності за порушення договірних зобов’язань є:

1 - протиправність дій боржника;

2 - порушення інтересу кредитора – наявність у нього, користуючись сучасною термінологією, збитків;

3 - вина боржника у невиконанні або неналежному виконанні відповідного договірного зобов’язання.

З цих позицій протиправність та порушення інтересу є об’єктивними умовами відповідальності (виникнення обов’язку відшкодування інтересу кредитора). Вина боржника у порушенні договору виступає як суб’єктивна умова застосування відповідальності (виникнення обов’язку відшкодування інтересу кредитора).

Камолов Илхом Икромович

к.ю.н. ассистент кафедры теории и истории государства и права

юридического факультета Таджикского Национального Университета

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЙ АКТ В СИСТЕМЕ ИСТОЧНИКОВ ПРАВА РЕСПУБЛИКИ ТАДЖИКИСТАН

Своеобразие национальной системы источников права Таджикистана проявляется, в частности, в использовании конституционных и иных законодательных новелл, законодательно оформляющих те или иные виды источников права. Одним из них является термин «международно-правовой акт». Он, в частности, используется в Конституции РТ и законе РТ «О нормативных правовых актах РТ».

Согласно ч. 3 ст. 10 Конституции РТ: «Международно-правовые акты, признанные Таджикистаном, являются составной частью правовой системы республики. В случае несоответствия законов республики признанным международно-правовым актам применяются нормы международно-правовых актов».

В соответствии с ч. 4 ст. 10 Конституции РТ: «Законы и признанные Таджикистаном международно-правовые акты вступают в силу после их официального опубликования».

Статья 7 Закона Республики Таджикистан «О нормативных правовых актах РТ» формулирует положение о том, что признанные международно-правовые акты, являясь составной частью правовой системы, «имеют прямое действие».

Термин «международно-правовой акт» используется также в иных статьях Закона РТ «О нормативных правовых актах», в частности, регламентирующих вопросы, связанные с имплементацией международно-правовых норм, выполнением международных обязательств и др. Понятие «международно-правовой акт» широко используется также в иных законодательных актах республики.

Таким образом, признанный Таджикистаном международно-правовой акт - это, во-первых, составная часть правовой системы Таджикистана, во-вторых, имеет приоритет по отношению к законам республики, в-третьих, имеет прямое действие.

Данные характеристики международно-правового акта вытекают, как стало очевидно, из текста Конституции РТ и Закона РТ «О нормативных правовых актах».

Однако возникает ряд вопросов, связанных с общим доктринальным понятием международно-правового акта, его существенными и отличительными свойствами, соотношением с такими широко применяемыми понятиями, как «нормы и принципы международного права» и «международный договор», а также их местом в системе нормативно-правовых актов.

В научной литературе обычно исследуются широко практикуемые понятия «нормы и принципы международного права» и «международный договор», или «нормативный договор», а иногда – «нормативно-правовой договор». Это вполне понятно. В Конституции большинства стран мира закрепляют указанные понятия. Хотя имеют место спорные суждения по поводу отдельных сторон и аспектов изучаемой проблемы.

В совокупности в конституционной практике стран СНГ понятие «международно-правовой акт» не используется. В основном используются понятия «нормы международного права», «принципы международного права», «международный договор», «международные обязательства». Это относится также и к конституциям иных стран дальнего зарубежья. Так, по Конституции Германии, «общие нормы международного права являются частью права» (ст. 25). Международные договоры являются частью законодательства Испании (ст. 96 Конституции).

Несмотря на конституционное закрепление понятия «международно-правовой акт» в научной литературе Таджикистана его анализу не уделяется достаточного внимания. Лишь в некоторых отечественных изданиях данное понятие находится в поле зрения. Так, например известный отечественный ученный Х. Хамидов в качестве источников конституционного права признает «международно-правовые акты» и «акты международных организаций». По мнению автора в качестве видов международно-правовых актов выступают «договоры, конвенции, декларации. Как видно, под понятием «международно-правовой акт» в отечественной литературе подразумеваются не только сами «акты-документы», но и «международный договор». Из этого можно было бы предположить, что под «международно-правовыми актами», как элементами правовой системы Таджикистана, подразумеваются как международные «акты-документы», так и «международные договоры». Однако такое предположение будет отвергнуто смыслом текста ст. 89 Конституции РТ, где отдельно используется термин «международный договор». Согласно данной конституционной статье, Конституционный суд РТ проверяет конституционность «не вступивших в законную силу договоров Таджикистана».

Очевидно, что в тексте Конституции РТ используются сразу два понятия: «международно-правовой акт» и «международный договор». Причем они используются применительно к разным правовым ситуациям. Международно-правовой акт провозглашается составной частью правовой системы, а международный договор составляет предмет конституционного контроля.

Данное суждение опять-таки является предположением, поскольку неточность конституционных формулировок приводит к догадкам и предположениям.

На основе текста ст. 10 Конституции РТ можно также выдвинуть и такое предположение: понятие «международно-правовой акт», вероятно, включает также «международные договоры». Однако, во-первых, сам текст Конституции РТ прямо не указывает на это, во-вторых, при изложении соответствующих конституционных статей не прослеживается четкого барьера между указанными понятиями. Например, согласно Конституции РТ, с одной стороны, международно-правовые акты являются составной частью правовой системы. Однако с другой стороны, приоритет в случае коллизии с законами республики придается не международному договору, а всем без исключения международно-правовым актам (естественно, признанным Таджикистаном).

Исходя из указанных соображений, понятие «международно-правовой акт» подразумевает как «международный акт-документ», так и «международный акт-договор». Однако проблематично выработать общее определение указанного понятия.

Поэтому более правильным было бы использование в тексте Конституции РТ широко известных и общепризнанных терминов и понятий – «принципы и нормы международного права» и «международный договор».

Капустіна Н.Б.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри філософії ОНЮА

КЛОНУВАННЯ ЯК СВІТОГЛЯДНО-АКСІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Наукова революція XX ст. істотно змінила уявлення про природу людини та особливості її існування. Результати досліджень у генетиці, молекулярній біології, імунології, медичній інженерії приковують до себе увагу не тільки медичних працівників але й юристів, філософів, діячів церкви та держави. Все це приводить до необхідності вирішувати моральні проблеми, які раніше не стояли перед людством.

Дане дослідження є орієнтованим на аналіз проблеми клонування методами і засобами філософії. Філософія як сфера духовного опанування світу має право на пріоритет в оцінці сенсу революційних змін у сучасному світі. Філософія має можливість вступати в діалог зі всіма галузями знань і зі всією духовною культурою суспільства. Це дає філософії право приймати участь у переоцінці цінностей. Звідси, надзвичайно велика відповідальність філософії в осягненні епохи, у виробленні адекватної форми мислення нового типу мислення.

Розробка процесу клонування – лише один із етапів технологічного розвитку людства, який зупинити, і, тим більше, повернути назад, немислимо. Так, виникнення нових технологій змінило багато в чому уявлення про фундаментальні загальнолюдські цінності, такі як «життя», його етапи – «народження» та «смерть».

Тема клонування людини і наукові розробки в цій області здобувають усе більш соціально значущий характер. Клонування та його можливі соціальні наслідки з погляду їх етико-філософської оцінки ставлять під загрозу пріоритет гуманістичних цінностей, вироблених в процесі розвитку цивілізації. Суспільство вже розділилося на супротивників та прихильників клонування, що приводить до протистояння. Але, якщо клонування людини буде все-таки здійснено, то виникне новий вид індивідуальних розходжень – генетичний (по способу походження), новий соціальний прошарок – клони, і нова проблема – співіснування клонів і звичайних людей.

Таким чином, виникають питання: чи готові ми зустрітися зі своєю більш молодшою покращеною копією? Якими взагалі вони будуть, і що можна чекати від людських клонів?

Ще складніше, ніж фізичні характеристики вгадати, пророчити клон як соціалізовану особистість, розрахувати і передбачити психологію його поведінки, мотивацію вчинків, систему цінностей. А чи приймуть клони нашу, людську, мораль, чи створять власну?

Будь-яка особа, кожна людина цінна самі по собі, оскільки вона унікальна і неповторна. Чи значить це, що створення ще однієї людини з тим же самим генетичним кодом порушило б людську гідність та унікальність вже існуючих людей?

Закономірним етапом рішення зазначених питань є їхня етична оцінка. Нові етичні орієнтації, яких потребує використання новітніх біотехнологій, слід шукати в сфері біоетики. Термін «біоетика» набув поширення в наукових колах, завдяки американському досліднику В. Поттеру. Поттер, запроваджуючи це поняття, вказував на необхідність нової етики, яка протистояла б аморальним виявам науково-технічного прогресу. За визначенням вченого, біоетика – це поєднання біологічного знання з пізнанням системи людських цінностей, новий вид мудрості, що показує, як застосовувати наукові знання для забезпечення соціальних благ. Біоетика має стати наукою про виживання людства. Світоглядні засади біоетики базуються на основоположних загальнолюдських цінностях, таких як гуманізм, життя людини, її здоров’я.

Досліджуючи етичні проблеми сучасної науки, відомий західний методолог науки Е.Агацці підкреслює, що проблема наслідків вже була знайома традиційній етиці. Дія вважалась морально забороненою, коли вона має передбачуваний негативний наслідок - у співвідношенні з принципом, що слід не тільки не прагнути забороненого, але й обов’язково його уникати. Таким чином, від дій, які несуть за собою передбачувані негативні наслідки, необхідно відмовитись. Це вочевидь. Серйозна проблема виникає у тих випадках, коли дія як така не є морально індиферентною, має позитивну мету (можливо, у вищому ступені позитивну, що збігається з обов’язком), і разом з тим - передбачувані негативні наслідки.

Сама по собі проблема вивчення можливих соціальних наслідків і «вторинних» можливих, не менш дивовижних, зловживань клонуванням оголює всю аморальність досягнення таким способом, на перший погляд привабливої і гуманістичної, ідеї-мрії про людське безсмертя. Деякими прихильниками клонування приймається ідея безсмертя, але при цьому мова не йде про безсмертя душі, а лише про безсмертя тіла.

Така заміна «душі» на «тіло» носить принциповий характер, тому що руйнує моральну свідомість, моральний пристрій життя, і, тим самим, саме життя.

Не менш актуальна і проблема самовідчуження людини, що розуміється в аспекті клонування людини як відчуження від себе своєї природи. Вона має місце там, де конкретна людина в рамках свого світогляду адаптує далекі йому цінності. З’єднання неповноти знань про світ і про себе з помилковим ціннісним еталоном приводить до прийняття не ідеалу, а ідола і тих засобів його здійснення, що формують особливу психологічну установку на відношення до світу, прямо чи опосередковано руйнуючи навіть саму цю людину.

Зараз питання полягає навіть не в тім, чи можливе проведення успішного клонування людини, чи це тільки мрія, а в головному – у самому відношенні людини до цієї можливості, ступеню готовності соціуму до її здійснення. Дослідження, що проводяться у сфері біології, генетики і медицини, мають обмежитись сферою науки та існуючих соціальних інститутів людського суспільства, а не призвести до принципової, радикальної та незворотної трансформації суспільства та історії, в якій людині будуть протистояти створені в наукових лабораторіях клони.

Таким чином на стику ХХ-ХХІ ст., на хвилі підйому біології відчувається соціальна значимість філософського мислення, аналізу «старих» та «вічних» філософсько-етичних питань у контексті нових досягнень біотехнології.

Кельман Михайло Степанович

к.ю.н., доцент,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЮРИДИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ

Юридичні конструкції завжди привертали увагу юристів незалежно від їхніх дослідницьких інтересів, приналежності до тієї чи іншої наукової школи. Проте вітчизняна доктрина ототожнила юридичні конструкції виключно з напрямком правознавства, який у нашій літературі традиційно вважався другорядним, і з юридичною технікою. В останні роки оцінки починають суттєво змінюватися. Правила юридичної техніки все більше й більше наповнюють зміст правової культури, яка складається в країні.

Сама постановка питання про юридичну техніку, уявлення про неї як про особливу галузь юриспруденції виникає у європейській правовій традиції завдяки впливу школи природного права. Як було показано, засоби та прийоми юридичного мислення, які представники природничо-правової школи у своєму протистоянні догматичній юриспруденції вивели за межі юридичної науки як прикладне знання, техніку для юридичного позитивізму, представляли основи методу дослідження і побудови права. Звернувшись до природничо-наукової гносеологічної установки і оголосивши обмеження догматичного правознавства сферою тлумачення і систематизації позитивного права, школа природного права ініціювала ставлення до догми права як до технічної юриспруденції.

У категоріальному складі правових досліджень юридична техніка стверджується і отримує розгорнуте осмислення, мабуть, лише у ХІХ ст. У будь-якому разі як самостійний предмет дослідження юридична техніка була виділена, наскільки нам відомо, лише Р. Ієрінгом. Відтоді ставлення до юридичної техніки, розуміння її сутності та значення було досить неоднозначним. Діапазон точок зору з цього питання завжди був винятково широким: від ототожнення юридичної техніки і позитивного права, тобто розгляду позитивного права як техніки особливого роду, до обмеження її рамками однієї зі сфер юридичної діяльності, як правило, законодавчої. Проте, незалежно від бачення ролі юридичної техніки у праві і правознавстві, ця сфера юриспруденції здавна пригортала увагу дослідників. Цікавим у цьому відношенні може виявитися таке висловлювання Р. Штаммлера: «Так може статися, що про результати її роботи буде обґрунтовано сказано те, що Кант говорить про коментатора творів письменника-теоретика: перший, віддано досліджуючи їх, може врешті-решт краще зрозуміти автора, аніж цей останній розуміє себе сам. З особливою силою, однак, може проявитися це також при юридичному дослідженні» - і далі, оцінюючи сучасну йому технічну юриспруденцію: «Вона чудово зуміла ґрунтовно переорати належний їй історичний матеріал нашого права, зборонити його і іноді (подібно до «шукача скарбів» у Бюргера) просіяти землю крізь решето». Для автора історичний матеріал належить до юридичної техніки. Іншими словами, як засіб юридична техніка безпосередньо пов’язана з суб’єктом діяльності і, у певному сенсі, визначає його можливості. До речі, це оцінка, котра у сучасних уявленнях філософії техніки може бути посилена і розгорнена. Певну «другорядність» даній проблематиці надали у нашій юридичній літературі 60-х – 80-х років. Досліджуючи еволюцію розуміння юридичної техніки радянським правознавством, Г.І. Муромцев приходить до висновку, що, переважаючи у 60-х роках ХХ ст., саме такий підхід стає «канонізованим» у нашій науці. На думку автора, це пов’язане із запереченням радянською правовою доктриною ідеї окремішнього права. Причому сфера досліджень фактично звужується до розгляду прийомів і правил викладу змісту, розробки, оформлення, публікації і систематизації нормативних актів, тобто до техніки законодавчої діяльності.Можна сказати, що в такому розумінні статус юридичної техніки, по суті, наближається до сфери, що називається звичайно дипломатикою (актовим джерелознавством).

Останніми роками у зв’язку зі зміною у нашому суспільстві статусу юридичної діяльності, поверненням правознавців до дореволюційної і світової юридичної думки спостерігається помітне зростання інтересу правознавців до питань юридичної техніки. Відповідно, починає актуалізуватися й проблема юридичних конструкцій. Перегляд ролі та значення юридичної техніки у праві і правознавстві, що нині має місце, створює сприятливі умови й для переосмислення юридичних конструкцій у рамках даного підходу. Проте для цілей нашого дослідження виправдано помістити юридичні конструкції у інші дослідницькі рамки і розглянути їх у контексті методу правознавства і предмета юридичної науки, власного змісту права. Такий план досліджень не означає недооцінки важливості вивчення юридичних конструкцій як проблеми юридичної техніки. У сучасних філософських методологічних дослідженнях відомі інтерпретації техніки, осмислення котрих здатне змінити всю нашу теоретичну правосвідомість. Так, з точки зору М. Хайдеггера, «значення техніки не більше й не менше, ніж значення сучасної їй культури». Виділяючи інструментальне антропологічне (техніка як людська діяльність) відношення до техніки, автор відзначає, що інструментальне відношення до техніки ще не розкриває сутності техніки, яка, на його думку, не просто засіб, але й сфера «здійснення істини». Інтерпретуючи дані ідеї, можна стверджувати, що при такому підході юридична техніка стає умовою існування права і реалізації його сутності. Однак й розуміння техніки стає іншим і починає ототожнюватися з нормами юридичної діяльності, правилами юридичного мислення, пов’язаними з цінностями правової свідомості.

Кельман Михайло Степанович

к.ю.н., доцент,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

Коваль Ігор Мирославович

студент другого курсу юридичного факультету

Львівського державного університету внутрішніх справ

ПИТАННЯ ВІДМІННОСТІ МІЖ ПРАВОВИМ МЕНТАЛІТЕТОМ І ПРАВОСВІДОМІСТЮ

Проблема відмінності між правовим менталітетом і правосвідомістю є надзвичайно цікавою і не повністю дослідженою. Саме тому у нашій статті розглядається це питання.

Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету. Чинниками, що впливають на процес українського менталітету є: державність, релігійність і мова. Чіткого визначення поняття «правовий менталітет», зокрема і у філософії права немає. Вітчизняна теорія правового менталітету перебуває на стадії концептуального оформлення, коли «очевидні лише деякі ідеї та підходи». Значний вклад у формування теорії правового менталітету зробили такі російські вчені-правознавці як Р.С. Байніязов, Л.М. Карнозова, А.Ю. Мордовцев, М.В. Рац. Повільні темпи становлення у вітчизняній юриспруденції теорії правового менталітету пов’язані, передусім, із пануючою у нашому суспільстві парадигмою нормативно-позитивістського праворозуміння, відповідно до якої право розглядається у якості системи загальнообов’язкових норм, встановлених та санкціонованих державою, а не як «базова регулятивна форма культури, ціннісний продукт саморозвитку цивілізації, нації, етносу, закономірний наслідок їх буття».

Зрозуміло, що для становлення та розвитку теорії правового менталітету важливе значення має теоретична розробка самої категорії «правовий менталітет». Реалізація цього завдання ускладнюється наступною обставиною. Так, деякі вчені (наприклад, І.А. Іванніков) взагалі вважають за недоцільне введення у науково-правовий обіг «красивого, але цього часу багатьом незрозумілого терміну «менталітет («ментальність»)» у зв’язку з наявністю у теорії права категорії «правова культура», що на його думку, абсолютна тотожна з правовим менталітетом. Крім того, у теорії права існує таке споріднене з правовим менталітетом поняття як «правосвідомість», що, на думку деяких вчених, теж обмежує використання у науковому обігу терміну правового менталітету.

На нашу думку, на формування самосвідомості особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. За теперішніх умов воно полягає у цілеспрямованому формуванні певної системи правових знань, умінь, навичок, правового мислення, правових почуттів, які регулюються правом і охороняються Конституцією України.

Актуальність даної проблеми підтверджується ще й фактом корінної кількісної і якісної зміни структури й характеру злочинності в суспільстві.

У рамках даної статті слід відзначити, що правовий менталітет характеризується за допомогою ознак етнічної приналежності, латентності ментально-правових структур, особливості правового світогляду, який проявляється у вигляді конкретної правової поведінки, що у підсумку і становить певну ідентичність (неповторність) правової системи. На фоні правової системи правовий менталітет виступає у якості основоположної матриці, яка визначає усю правову «колоритність» національної правової дійсності. Саме категорія правового менталітету дозволяє глибше проникнути у духовну правову «тканину», властиву для певного суспільства з тим, щоб зрозуміти його усталені поведінкові стереотипи у сфері права. На основі порівняльного аналізу правового менталітету та правосвідомості, можливо, на наш погляд, встановлення домінантів відповідної національної правової системи, виходячи із яких проводиться ідентифікація останньої. Оскільки виявлення домінантів українського правового менталітету сприятиме визначенню пріоритету подальшого культурно-правового розвитку України, яка після проголошення незалежності знаходиться у пошуку адекватних підстав національної правової дійсності, що позначиться у остаточному приєднанні або до Західної, або до Східної традиції права. Що ж стосується поняття «правосвідомості», то, на за сучасних умов розвитку українського суспільства це насамперед нове правове мислення, компонент нової правової і загальної культури людини і суспільства, що охоплює майже всю систему уявлень, знань, ідей, оцінок, почуттів людини та окремих соціальних груп про нове право, законодавчі акти, про практику реалізації правових норм, правомірність або протиправність тих чи інших вчинків, рішень тощо. Тобто, за допомогою правосвідомості здійснюється взаємодія людини із законом, правом, а через них з економікою, політикою, умовами життя, побутом тощо.

Основним завданням у дослідженні відмінностей правового менталітету та правосвідомості є закріплення його результатів у вигляді певної типології, класифікації. Типологізація зводиться до виявлення у процесі зіставлення порівнюваних об’єктів ознак та властивостей, які характерні для національного правового суб’єкта, які можуть бути як подібними, так і відмінними. Якщо вони подібні, то це свідчить про спільний правовий ментальний тип, що пов’язано з однаковими цивілізаційними та історико-культурними умовами становлення та розвитку.

Кормич А.І.

кандидат історичних наук, доцент,

кафедра теорії держави і права ОНЮА

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Становлення і розвиток України як демократичної правової держави передбачає суттєві зміни в правовій культурі та правовій свідомості громадян, наголошуючи на неухильному дотриманні кожним законодавства і кваліфікованому його застосуванні. Правове супроводження особистості на всіх етапах життя є нагальною потребою суспільного розвитку.

Поступово втілюються принципи гуманізму і демократії, соціальної і правової захищеності, соціальної справедливості і верховенства права, визначаючи таким чином основні напрями формування сучасної моделі правової культури.

В свою чергу ця модель набуває ознак одного з базових структурних елементів розбудови правової держави, утверджуючи в свідомості та культурі міжнародні та національні стандарти в галузі прав людини і основні положення міжнародного гуманітарного права.

Правова культура формується як множина норм, принципів, установок і ціннісних орієнтацій, що визначають поведінку людини в суспільстві.

Рівень розвитку правової культури взаємопов’язаний з правовим полем, законодавчим забезпеченням функціонування держави, суспільства в цілому і окремої людини, зокрема. При цьому сутність такого функціонування полягає в реалізації інтересів особистості завдяки ефективній діяльності державних т громадських інститутів. На цих засадах і формується відкрите суспільство, здатне до розвитку і трансформації своєї структури.

Кожному етапу розвитку соціального устрою притаманний конкретний тип політичної та правової культури, що базується на певних принципах і нормах природного чи позитивного права. В залежності від політичного режиму по-різному реалізується відношення до закону. В демократичному воно утверджується на доброчесності, в автократичному на честі, в тоталітарному на страхові. Але за всіх умов складність системи обумовлює розвиненість правового поля, що регулює процес її функціонування.

Сучасна політична система розвивається, спираючись на правове регулювання всіх аспектів технологій суспільного життя: поділ влад, виборчі технології, об’єднання громадян, місцеве самоврядування тощо. І це означає, що нормативно-регулятивна функція виступає за цих умов як основна функція правової культури, завдяки чому унеможливлюється стихійний процес суспільної діяльності.

Ставка робиться саме на аспектах правової регламентації і артикуляції, що потребує розуміння певних закономірностей розвитку, недотримання яких може привести до руйнівних наслідків. При цьому слід зауважити, що перебіг таких процесів набуває глобальної, а не національної розмірності. Звідси їх внутрішньодержавна особливість визначається характеристиками належності до всесвітньої інфраструктури. Саме тому в правовому полі, що забезпечує певний порядок, діють в рівній мірі як національні так і міжнародні норми і принципи, перед усім щодо прав людини.

Центром суспільного життя, яке реформується у тісному взаємозв’язку із змінами правової культури, виступає Конституція, що уособлює фактично зміст і дух життєдіяльності суспільства.

Конституція як своєрідна відкрита структура є водночас продуктом впливу правової культури і в свою чергу втілюється у різні форми правової культури, яка реалізується в процесі повсякденної суспільної практики. Конституційні положення виступають як напрацьовані правовою думкою і разом з тим відкривають нові перспективи суспільної практики, являючись трансформаційною формою політичної культури. Завдяки цьому генеруються нові можливості розвитку конституційного процесу.

Подібний взаємозв’язок підкреслює ще одну важливу рису: саме через правову культуру реалізуються і запроваджуються в практику різного роду запозичення. І лише як наслідок застосування можна оцінити реальність впливу цього фактора.

В зв’язку з цим важливою є проблема створення інтегративної ідеології суспільства. Адже відродження завжди пов’язане з оновленням суспільних ідеалів, утвердженням нової системи цінностей тощо.

Але не слід забувати, що демократичне суспільство базується на принципі ідеологічного плюралізму, гарантуванні права всіх його суб’єктів (індивідуальних та колективних) на безперешкодну пропаганду та втілення в життя різних ідей, теорій та поглядів, звісно якщо це не порушує прав інших осіб. Таким чином формування інтегративної ідеології українського суспільства повинно бути природним процесом, який є результатом ненасильницького демократичного поєднання «приватних» ідеологій. І в цьому аспекті негативним фактором є будь-які намагання його прискорити чи спрямувати «згори», як це нерідко робиться. На нашу думку, ключовими цінностями при формуванні інтегративної ідеології повинні стати гуманізм, соціальна справедливість, патріотизм, демократія.

Для розв’язання проблем. які стоять на шляху утвердження реальної демократії, необхідні зусилля як з боку держави так і з боку самого суспільства, при чому ключовим в цьому є позиція останнього в особі як окремих громадян так і соціальних груп, рівень їх соціальної та громадської активності, правової та політичної культури і свідомості, бажання та готовність відстоювати власні права.

Кравчук Валентина Миколаївна

к.ю.н., викладач Тернопільського національного економічного університету

ЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДЛЯ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Історичний досвід державного будівництва засвідчує, що будь-яке державне утворення лише тоді мало шанс на існування, коли опиралося на підтримку свідомих громадян. Сьогодні людина опинилася у вирі невизначеності, у незахищеному просторі, де треба мати волю до життя, власні орієнтири, особисту відповідальність і здатність робити вибір. Людей охоплюють почуття розчарування, відчаю та втрати віри у майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Позитивною тенденцією у цьому контексті на сьогодні є поширення культурно-релігійних організацій, які покликані задовольнити насамперед духовні потреби особистості. Це має велике значення для розбудови в Україні правової держави і громадянського суспільства, оскільки найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства є особистість, від характеристик якої залежить якість самого суспільства. Формування особистості, її основних рис, підвищення її культури, виховання моральних якостей, розвиток самоцінних індивідів – це одне із завдань, що притаманні культурно-релігійним організаціям.

Громадянське суспільство, яке в ідеалі прагне до вільної комунікації між людьми (що і є його основним підґрунтям), в тій чи іншій формі відмовляється від характерного для традиційних суспільств принципу пропонованої або обов’язкової віри. В громадянському суспільстві сфера релігійних відносин є сферою факультативною, коли віруюча частина громадян – саме через свою свободу – приймає на себе ті чи інші конфесійні зобов’язання. У цій непримусовості, факультативності зі сторони суспільства – особлива значимість і сила релігійної сфери в контексті громадянського суспільства. Саме вільні релігійні об’єднання відіграють у сучасному суспільстві незамінну роль стримування сваволі і корупції, підтримки соціально знедолених, організації систем гуманітарної допомоги, підтримки та відновлення історичних пам’ятників культового мистецтва, історико-релігійних наукових досліджень тощо. До кола їхніх завдань належить також виховання релігійної толерантності, терпимості, милосердя; допомога і сприяння в життєвій переорієнтації особам, які втратили моральні орієнтири або відкинуті суспільством. Тобто культурно-релігійні організації беруть участь і підтримують усе те, що складає незмінне духовне та змістовне багатство сучасного суспільства. Релігійна сфера виявляється особливим, невичерпним джерелом творчої динаміки людського життя. Причому цій динаміці характерно переростати свої вихідні конфесійні і догматичні рамки, створюючи можливості і передумови спілкування і взаємодії між людьми. Роль церкви, крім того, є особливою, оскільки вона відділена від держави і економічно є досить незалежною, щоб відстоювати принципи громадянського суспільства.

Все вказане дозволяє пояснити виникнення та активізацію діяльності релігійних громадських організацій в період розбудови Української правової держави, які реалізують свою діяльність на правових засадах взаємодії з державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Правові основи діяльності релігійних організацій, їх взаємодії з державою закріплено в Конституції України, Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації». Конституція України відокремлює діяльність церкви від держави, але надає кожній людині право на свободу віросповідання, світогляду та релігійну діяльність.

Проте, незважаючи на позитивне сприйняття релігійних організацій, держава, на наше переконання, за наявності достовірної інформації про порушення законодавства, прав і свобод людини або за наявності інших підстав, повинна контролювати діяльність керівників і членів добровільних релігійних об’єднань. Специфіка і потужність впливу релігійної організації на свідомість людини інколи може призвести до трагедій масового масштабу, коли ця організація має приховану протиправну мету. Під дією заборонених і соціально-небезпечних прийомів психічного впливу на свідомість і підсвідомість людини її психіка швидко порушується, людина опиняється під значним контролем псевдорелігійних діячів. Це шкодить не тільки самій людині, а також її сім’ї та суспільству в цілому. Прикладом таких випадків може служити діяльність так званого «Білого братства».

Незайвим було б надання права представникам релігійних традиційно існуючих організацій здійснювати сумісно з державними органами, органами місцевого самоврядування й іншими добровільними організаціями соціальний контроль за діяльністю нетрадиційних для національної культури сект, спільнот, груп релігійного напрямку з метою захисту права громадян на збереження психічного здоров’я шляхом створення постійних експертних груп, які складаються з висококваліфікованих фахівців з психології, психотерапії, інформаційної біофізики.

Доцільним вважаємо спрямування діяльності громадських релігійних організацій у потрібне для суспільства русло. Так, можна надати право релігійним організаціям у місцях позбавлення волі, а також у спеціальних навчальних установах для дітей і підлітків здійснювати духовно-виховну роботу з метою поліпшення психологічного клімату серед цих осіб, контролювати умови життя і здоров’я засуджених, їх дозвілля і духовний стан. Можна уповноважити релігійні організації на створення центрів реабілітації та психологічної допомоги засудженим після відбуття покарання, надати їм право утворювати притулки для неповнолітніх безпритульних та для осіб без постійного місця проживання, здійснювати соціальний контроль за утриманням хворих у лікарнях, в тому числі за діяльністю будинків для осіб похилого віку, інвалідів тощо з активним упровадженням духовно-просвітницької діяльності.

Отже, в умовах недостатнього розвитку інституціонального рівня громадянського суспільства, церква є структурою, яка поєднує багато зв’язків у соціальній системі і взаємодіє з державою у сфері культури, екології, охорони здоров’я, виховання, просвітництва, профілактики правопорушень тощо. Участь релігійних організацій у громадському житті є надзвичайно важливою, однак, нажаль, належними матеріальними нормами ця ідея не підкріплена. Релігійні організації не відокремлені від громадського життя і мають право користуватися поряд із іншими громадськими організаціями загальнодемократичними правами, серед яких – право представляти й захищати свої законні інтереси в органах державної влади, вносити пропозиції до органів державної влади та місцевого самоврядування, висловлювати своє ставлення до чинних нормативних актів, вносити пропозиції про їхнє удосконалення, проте ці їх права в жодному законодавчому акті не відображені. Таким чином, ці питання потребують доопрацювання і відповідного нормативного закріплення.

Микола Кравчук

кандидат юридичних наук,

доктор права УВУ, доцент,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Тернопільського національного економічного університету

РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ

Значимість власної армії для Української нації як і для будь-якої країни та її суспільства є надзвичайно важлива. Адже збройні сили визнані основним гарантом захисту національного суверенітету. Підвищує вагу представленого дослідження і нагальна потреба в історичному досвіді державотвореня. З цього приводу Президент України В. Ющенко підкреслив: «…не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так – відновлюємо правду, за якою стоїть великий і соборний подвиг Українського народу – народу, який переміг смерть і врешті утвердив свою державу. ...Відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед – як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу».

З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу Української Народної Республіки в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували організацію регулярної Армії, необхідно констатувати їх позицію як великий політичний прорахунок з трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції на засіданні Малої Ради УЦР 3 січня 1918 р. ухвалено Закон «Про створення народного війська», відповідно до якого в УНР для національної оборони від зовнішнього ворога запроваджено народне військо (народну міліцію). Генеральному секретарству з військових справ доручено негайно приступити до організації і набору кадрів інструкторів для заведення народної міліції, які об’єднати у повітах та губерніях за територіальним принципом у військові частини та округи. Інструкторами набирати громадян України 19 річного віку на умовах договору вільного найму з оплатою праці 100 крб в місяць та повільно проводити демобілізацію сучасної армії за роками служби, після проведення якої регулярна армія повністю касувалася. Дорого заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю. Тільки у Києві, після його захоплення радянським військом, 26 січня 1918 р. внаслідок червоного терору було знищено до 5 тис. киян.

Здобувши чотирьохмісячний досвід державотворення та військового будівництва й зазнавши трагічних уроків на завершальному етапі державного будівництва, 24 квітня 1918 року Українська Центральна Рада розробила законопроекти «Про загальні основи формування Української Армії» та «Про старшин і козаків та відносини між ними», які віднайдені у фонді 1064 (журнал засідання Ради Народних Міністрів - оп. 2, спр. 20, арк. 20-26) ЦДАВОУ. У першому законопроекті передбачалося, що Армія Української Народної Республіки повинна бути постійною з обов’язковою військовою повинністю. Для всіх військовозоб’язаних строк дійсної служби в піших та гарматних, крім кінно-гарматних та фортефікаційних частинах, становить 2 роки. В решті частин війська – 3 роки. Відстрочка від призову була дозволена тільки для завершення середньо-шкільної освіти не пізніше 22-х років та у зв’язку з фізичними вадами – відповідно до окремого розпису. Не підлягала призову до військової служби особа, яка була єдиним працюючим в сім’ї, відсутність якого позбавляла сім’ю жодних засобів до існування. Особи обмежені в призові до служби, мали право вступу до війська за власним бажанням, на загальних підставах з правом вибору військової частини. Термін перебування на службі в запасі армії в піших і гарматних частинах, крім кінно-гарматних, фортефікаційних, протягом 16 років, а всіх інших частинах – 13 років. Козаки, в ході ведення війни, віком до 45 років включно, у випадку нагальної потреби з наказу Військового міністра могли закликатися для несення вартової служби та служби в робітничих частинах армії. Запас відповідно до Основ поділявся на 2 розряди: в першому розряді перебували козаки 2-х річної дійсної служби – 10 років, 3-х річної – 8 років; у 2 розряді вважати козаків решту часу перебування в запасі. Всі козаки, які перебувають в запасі розпорядженням Військового міністра мали закликатися на навчальні збори за весь час перебування в 1 розряді запасу Армії – тричі, по 4 тижні кожний раз; козаки 2 розряду запасу Армії призову на навчальні збори не підлягали.

У пояснювальній записці до цього проекту підкреслювалося, що держава не може існувати без армії, її самостійність і облаштоване функціонування перебуває у прямому зв’язку зі станом Армії. З іншого боку, утримання найманої армії було не посильним для народу, тому задля організації модерної і надійної армії з мінімальними затратами необхідно мати постійну Армію, позаяк міліція не може бути надійною опорою для УНР. З метою полегшення військової повинності народу, збільшення піднесення серед вояків та проходження при цьому якомога більшої кількості людей в рядах армії, введено 2-х річний строк дійсної служби в піхоті, гарматній артилерії і 3-х річний строк – у кіноті та решті війську, при цьому звернути увагу на зменшення пільг, котрі передбачені державною службою і відстрочки для завершення освіти та пільги після освіти. Залучати до несення військової служби на скороченні строки вчителів всіх шкіл. Визначно обмежити пільги духовенству. Вказані заходи ствердили демократичні принципи сучасного устрою та будування армії; ідеї озброєння народу та освіти і навчання більшої кількості людей, наблизили інтелегенцію до народу та армії, забезпечили армію великою кількістю інтелегентних, військово-підготовлених сил на випадок мобілізації. З огляду на скоречення строку дійсної служби збільшені права Військового міністра щодо призову старшин, урядовців та козаків в час перебування в запасі до 4-х разів по 6 тижнів на учбові збори.

Істотно сконцентрував увагу на покращання військової дисципліни Закон УНР «Про старшин і козаків та відносини між ними», яким стверджувалося, що Армія може існувати і виконувати свої обов’язки тільки тоді, коли вона скована міцною дисципліною, не втручається в громадянські справи і на неї не мають впливу громадянські процеси. Озброєний натовп людей може називатися армією тоді, коли між ними є старшина, що має право видавати накази, вимагати виконання цих наказів, а підлеглі під страхом важкої кари повинні виконувати накази без їх обміркування, як обов’язок перед Батьківщиною.

Вище вказаний аналіз вказує, що пацифістська політика УЦР у військовій сфері динамічно послідовно змінювалася в напрямку переваги формули – «озбоєння власного народу». Державтворчий досвід у першій четверті ХХ ст. переконливо довів, що без сучасної модерної, професійної армії суверенна, незалежна держава існувати не може. Жаль, що і сьогодні серед українських політиків є прихильники позиції початкового етапу військового будівництва провідників УЦР, які передбачають у бюджеті України третину коштів від потреби. Взамін бюджету «розвитку» частіше затверджують бюджет «розвалу».

Крумаленко М.В.

к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права,

Міжнародний гуманітарний університет

ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ ВОЗНОГО ЗА СТАТУТАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

До проведення судової реформи у Великому князівстві Литовському не існувало чітко визначеної системи правоохоронних органів. Зазвичай, правоохоронні функції покладалися на суд та судових чиновників Таке становище проіснувало до 60-х років XVI cт. В 1564-1566 рр. була проведена судова реформа за якою створюється не тільки нова судова система, а й започатковується певна правоохоронна система, чільне місце у якій займає суд. Правоохоронну функцію суд здійснював як через розгляд судових справ, так і через забезпечення прав сторін, які позивалися до суду.

Внаслідок судової реформи було зроблено перший крок на відокремлення суду від адміністрації, а в судових установах з’являється посада возного, яка вводилася для того, щоб «у суді земському завжди порядок був і справа належним чином йшла» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4). За Статутом 1566 р. возні обирались воєводами повіту. Закон вимагав від старост « возних обирати, призначали на посаду, затверджувати із шляхти, людей добрих, гідних віри, доброчесних, осілих у тому ж повіті» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Про їхню кількість закон говорить, що їх повинно бути «так багато, як то буде потрібно згідно з розмірами повіту і людською потребою» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Як правило, обирали від трьох до п’яти возних на один повіт. Статут 1588 року постановив, що возних y повітах Великого князівства Литовського обирає повітова шляхта разом з земським судовим врядом повіту, а відповідні воєводи, або старости, обрані кандидатури затверджують (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

До обов’язків возного відносилося носити позви і викликати ними в суд, призначати «рок» (термін розгляду справи), брати присягу із сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Перед вступом на посаду возний давав присягу, у якій зобов’язувався «…вірно, доброчесно, побожно і справедливо того вряду дотримуватися, …ні за обіцянки, ні за подарунки, ні за хабарі, ані з приязні, ані з неприязні, ані з боязні і не боячись ніяких погроз, єдине тільки згідно з Богом і святою справедливістю» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4; Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

Головними обов`язками возних було засвідчення перед судом усього побаченого і почутого в справі, що розглядалася і виконання судових вироків. Возні мали також бути присутні на судових засіданнях як глашатаї (возний приводив сторони до присяги, викликав свідків до залу судового засідання тощо), і здійснювали контроль за порядком в суді. Важливим обов’язком возних було доставляли «позви» особам, які викликались до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 53). Возні виступали свідками, як у кримінальних справах, так і в цивільних (при укладанні цивільних угод, договорах купівлі-продажу, поділах майна тощо). Возний засвідчував хворобу сторін, що позивалися і свідків у випадку їх повторної неявки до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 23). Виїжджаючи «на справу», возний мусив «при собі мати …двох шляхтичів, віри гідних, для доказу визнання і свідчення свого» (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 9). Сторону формував на свій вибір сам возний. Возний не тільки був присутнім на «справі», не тільки оглядав те, що вимагало його засвідчення, але й оформляв усі обставини справи спеціальним листом, який називався «квит». Лист закріплювався підписом і печаткою возного і підписами та печатками «сторони».

Як свідчить судова практика, досить частими були випадки зловживання возними своєю владою. Так, у Луцькій гродській записовій книзі за 1577 р. міститься заява від імені Брацлавського воєводи і кременецького старости Князя Януша Збаразького про відмову возного Григорія Красносельського вчинити доручене йому судом слідство у справі про захоплення паном Ласком Секунським і «москвитином» Степаном Шараповичем маєтків кременецького старости в Кременецькому повіті.

За зловживання владою возний підлягав суворій карі, про що вказувалося у нормах Статутів: «А коли возний …через зловживання посадою своєю до збитків будь-яку сторону призвів, перекручував факти за будь-якою причиною, тоді за доводом нічим іншим тільки смертю має бути караний» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 5). З іншого боку, частими були випадки насильства над возними з боку магнатів і шляхти. Тому возні повинні були при врученні позовів мати при собі двох шляхтичів на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі. За образу возного і знищення позовів «хто б возного на справі з листами воєводи замкового або повітового зранив, або листи у нього відібравши, порвав і тим вряд не вшанував» винний підлягав 12-титижневому ув’язненню в замку, а возному-шляхтичу сплачувалось «безчестя» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 6). Однак, незважаючи на загрозу покарання, магнати і шляхта нерідко чинили опір владі, навіть із зброєю в руках та із застосуванням насильства.

Так, у Луцькій гродській записовій книзі від 23 січня 1577 р. бачимо скаргу Андрія Добринського на дружину Дем’яна Гулевича, яка наказала своїм слугам запхати возному до рота, з вимогою з’їсти, вручений їй позов у справі про наїзд її чоловіка. Слуги відповідачки вибили возному зуба і вирвали бороду.

Таким чином, можна констатувати, що із запровадженням у Великому князівстві Литовському посади возного починає удосконалюватися система правоохоронних органів, які мали здійснювати правоохоронну функцію в державі. На той час виконання цієї функції було спрямоване на забезпечення діяльності судових органів, на охорону правопорядку, перш за все, при проведенні судового слідства та виконання рішень суду.

Марисюк К.Б.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального права і кримінології

юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

ДО ПИТАННЯ ПРО МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ В ЕКЛОЗІ ЛЕВА ІІІ

Аналізуючи текст та ідеї Руської Правди однозначно можна дійти до висновку, що настільки чітко розроблена та ґрунтовна нормативно-правова збірка не могла з’явитись на наших землях сама по собі, без використання законотворчого досвіду більш ранніх поколінь.

З іншої сторони, деякі надзвичайно важливі питання, наприклад, пов’язані з моральністю та функціонуванням церковних інституцій, виявляються абсолютно відсутніми і по суті не врегульовуються руським законодавством аж до прийняття Церковних уставів Володимира і Ярослава. Уявити, що це викликано лише упущеннями розробників Руської Правди важко.

Відтак, єдиним припущенням може бути таке, що паралельно з Руською Правдою, а можливо ще й до її появи, на слов’янські землі поширили свій вплив певні іноземні законодавчі збірники, в першу чергу, враховуючи тісні зв’язки з Руссю, візантійські.

Варто зазначити, що повною мірою про рецепцію візантійського права на наших землях можна вести мову лише відносно церковних (канонічних) приписів.

Разом з «Номоканоном», очевидно найбільш відомим та значимим реципованим збірником права візантійського походження, прийшли до нас й інші світські збірники візантійського права, хоча вони, за словами М. Чубатого, були обов’язковими лише для церковних судів, та й то з деякими змінами, згідними з духом українського звичаєвого права. Чи не центральне місце серед них займає нормативно-правовий збірник, відомий під назвою Еклога.

Еклога – це збірник візантійського права, що побачив світ за часів правління візантійського імператора Лева ІІІ, за словами А. Васільєва, імовірно 726 р. За іменем її розробника та його сина, цей збірник став відомим у історіографії під назвою Еклоги Лева і Костянтина.

Зміст Еклоги поділено на 18 титулів, присвячених в основному питанням цивільного права. Один з титулів, сімнадцятий, стосувався кримінального права і покарань.

Титул про покарання було насичено тілесними членошкідницькими покараннями, такими як відрізання язика, осліплення, відрізання носа. Однак це, на думку А. Васільєва, не дає нам права вважати Еклогу варварським законом, оскільки у самій Візантії ці покарання в більшості випадків зайняли місце смертної кари. В той же час, як вірно зазначав Г. Острогорськй, не можна не відмітити, що мали місце й випадки, коли членошкідницькі покарання обтяжили відповідальність винних, наприклад, у порівнянні з Кодексом Юстиніана, який у тих самих випадках передбачав грошові стягнення.

Не зважаючи на явне домінування тілесних та членошкідницьких покарань, Еклога також закріплювала й майнові покарання. Умовно останні можна розділити на декілька груп.

Найбільш поширеними були різноманітні відшкодування шкоди на користь потерпілого (власника) за завдану злочином шкоду. Можна вести мову про три різних розміри відшкодування:

  1. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у розмірі фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) загибель або іншу втрату позиченого коня (ст. 7 Титулу XVII); б) загибель чужого бика або барана підчас бійки з биком чи бараном винного (ст. 9 Титулу XVII); в) крадіжку, вчинену рабом, якщо власник хоче зберегти його у себе (ст. 12 Титулу XVII); г) за ненавмисне спалення чужих оброблених земельних ділянок або виноградників, якщо метою було спалення власної соломи або чагарника (ст. 41 Титулу XVII).

  2. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у подвійному розмірі від фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) замкнення чужої худоби, зморення її голодом або інше її вбивство (ст. 8 Титулу XVII); б) крадіжку в іншому місці держави, вчинену вперше вільною і заможною людиною (ст. 11 Титулу XVII).

  3. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у конкретно визначеному розмірі. Такого роду покарання накладалось за: а) вступ у зв’язок з чужою рабинею – у розмірі 36 номізм (ст. 22 Титулу XVII); б) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є заможним – 1 літ золота (ст. 29 Титулу XVII); в) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є середнього статку (ст. 29 Титулу XVII) та збезчещення неповнолітньої, тобто у віці до 13 років (ст. 31 Титулу XVII) – половина статку потерпілого.

Згадує Еклога й про штрафи на користь держави. Таке покарання передбачене за вступ у зв’язок зі своєю рабинею, якщо це вчинить особа, яка вже має дружину (ст. 21 Титулу XVII).

Ще одним видом майнових покарань можна вважати конфіскацію майна, яка, щоправда, згадується також лише один раз – за виготовлення амулетів, вчинене з корисливих мотивів (ст. 44 Титулу XVII).

Варто зазначити, що вже невдовзі після поширення Еклоги у Візантії, остання ввійшла до складу судових книг православної церкви, в тому числі й руської. Так, наприклад, як цілком слушно зазначав А. Павлов, вона знаходилась у друкованій руській «Кормчій книзі», де також містились «Номоканон» Івана Схоластика та «Закон судний людєм». Є й інші сліди впливу Еклоги на давні пам’ятки слов’янського законодавства.

Підсумовуючи викладене вище можна зробити висновок, що Еклога, як джерело давнього руського права, хоч і не відіграла такої визначальної ролі, як, наприклад, Руська Правда, однак виступила у ролі однієї із засадничих підвалин, які послужили поштовхом для подальших законотворчих розробок на руських землях.

Музиченко П.П.

к.ю.н., професор,

професор кафедри історії держави і права ОНЮА

ОХОРОНА ПРАВОПОРЯДКУ В СУДАХ У НОРМАХ СТАТУТУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529 РОКУ

У середині минулого століття відомий український правознавець П.О. Недбайло визначив правопорядок як «…порядок фактичних відносин учасників суспільного життя, в яких вони виступають як носії прав і обов’язків, передбачених нормами права». Таке універсальне визначення правопорядку характерне для будь-якого з етапів його становлення та розвитку у суспільстві та державі. Підтвердженням цьому є Статути Великого князівства Литовського, у нормах яких відображається судовий етикет того часу, відзеркалюється стан правопорядку у судах держави.

У арт. 17 і 18 розділу VI Статуту 1529 року, регламентована поведінка всіх учасників суду: в арт. 17 – сторін, що позиваються, в арт. 18 – суддів. Ці артикули стосуються етики суду і спрямовані на охорону правопорядку в суді.

Норма, узаконена в арт. 17, зустрічається ще в достатутовій судовій практиці. Тільки тут вона дана в чіткішому і конкретнішому формулюванні вже в назві: «Якби хто кого у суді штовхнув або вдарив». Поза сумнівом, це древня норма звичаєвого права; кваліфікація подібного роду злочинів зароджуються ще в епоху раннього феодалізму. Характер покарань вказує на їх походження з норм литовського звичаєвого права. Злочин кваліфікується двояко: без застосування зброї та із застосуванням. Перший випадок визначається як насильство над судом (а не просто в суді) і карається традиційним штрафом – 12 рублями і винагородою потерпілому за ганьбу відповідно до його станової приналежності: «Якби хто у суді схопив рукою іншого, штовхнув, смикнув або вдарив, але не поранив, і тим самим учинив би в суді безлад, той мусить заплатити штраф дванадцять рублів грошей, а тому за безчестя – у залежності від стану того». Інше, суворіше покарання застосовується до того, хто осмілиться в суді оголювати зброю: «Якщо ж хто перед судом оголив би шаблю або меч, то, хоча б нікого і не поранив, йому все одно відрубають руку. А якби поранив кого перед судом, то підлягає смертній карі».

Якщо в арт. 17 кваліфікуються прояви нешанобливого відношення до суду, точніше, здійснювані в суді насильства, то мета арт. 18 кваліфікувати словесні обопільні образи сторін позовників і суддів, причому, фізичні дії (без застосування зброї) останніх об’єднані із словесними. Це нова правова норма: за лайливі слова на адресу іншої сторони позовника або суддів – шеститижневе тюремне ув’язнення, а самі лайливі слова визначаються саме як прояв неповаги до суду: «Якби хто кому іншому або суддям сказав лайливі слова і тим виказав зневагу до суду і суддів, то його має бути покарано тюремним ув’язненням терміном на шість тижнів». Суддя при цьому опиняється в явно привілейованому становищі: за биття підсудних (траплялося і таке) він платить лише як за ганьбу відповідно до станової приналежності побитого; тобто, тут дії судді, на відміну від подібних дій сторін (арт. 17) позовників, кваліфікуються лише як образа особи, а не як здійснене в суді насильство і, тим самим, проявлена неповага до суду. Висловлено лише докір, що суддя «не повинен нікого соромити», а нижче ціла пропозиція, присвячена цій протизаконній дії судді, надає можливість ображеному шукати справедливості: «А якби суддя кого образив лайливими словами, то ображений має поставити його перед нами, господарем, або перед панами, і йому із суддею має бути вчинено правосуддя у відповідності до законів».

Арт. 18 в цілому слід оцінювати як певне досягнення кодифікаторів: словесне посягання проти особи кваліфіковано досить детально. Крім того, остання норма артикулу визначає покарання за погрози суддям з боку сторін позовників: «Якби хто загрожував судді, то мусив не тільки відсидіти шість тижнів, але і після відбуття цього строку мусить представити достойних поручителів, щоб судді були спокійні».

У Поширеній редакції Статуту 1529 року (Слуцький список) висловлюються ще й мотиви таких погроз, вказані конкретні суди, яким ця норма адресується: «Але, проте, це встановлюємо як для спокою тих суддів, які нами і нашими панами радниками призначені в наших містах, і для тих, які ведуть копный суд».

На завершення коментарів арт. 17 і 18 розділу VI слід підкреслити, що для того часу, коли в судах і навіть на сеймах ляпаси були нерідким явищем (правда, ці рецидиви середньовіччя трапляються і в теперішніх сеймах і парламентах), а інколи їх участники оголювали шаблі, які на відміну від сучасних парламентарів і суддів завжди мали їх при собі, узаконеня в названих артикулах Статуту Великого князівства Литовського 1529 року таких норм було реальною необхідністю.

Назаркулова Лаззат Талгатовна

кандидат юридических наук,

доцент КазЭУ им. Т.Рыскулова

ПРИНЦИП ВЗАИМНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЛИЧНОСТИ И ГОСУДАРСТВА: ПРОБЛЕМЫ РЕАЛИЗАЦИИ В РЕСПУБЛИКЕ КАЗАХСТАН

Правовое государство – это теория и практика ограничения власти государства в целях обеспечения прав, свобод и интересов личности. Издревле люди понимали, что государственная власть способна к самовозрастанию, стремиться как шварцевская тень оторваться от своего хозяина-общества и превратиться в самоцель, что создает угрозу самому существованию гражданского общества (история дает тому немало примеров). Поэтому уже с древнейших времен лучшие умы человечества задумывались над тем, каким образом поставить государственную власть под контроль общества, на его службу. Мыслители разных времен обосновывали различные принципы, механизмы ограничения прав человека. Важнейшим среди них выступает принцип взаимной ответственности личности и государства.

Данный принцип обосновывается договорным происхождением государства. На основе договора, заключенного между народом и государством, государство и личность наделяются взаимными правами и обязанностями. Обязанностью государства является обеспечение прав и свобод человека, его безопасности, создание благоприятных условий для жизнедеятельности гражданского общества. Личность же обязуется передать часть своей свободы государству, подчиняться установленным им правовым правилам. При нарушений условий договора любая из сторон может быть привлечена к юридической ответственности. Тем самым государство становится субъектом права, действует в правовом поле, на него распространяются правовые правила. Тогда в правовом государстве развертывается весь комплекс институтов государства, раскрывается его потенциал как явления цивилизации и культуры.

Республик Казахстан с обретения своей государственной независимости провозгласила своей целью правовое демократическое государство. Здесь последовательно реализуются его принципы, однако ряд принципиальных вопросов требует своего разрешения. Одним из таковых является вопрос об ответственности государства перед личностью, обществом в целом. В законодательстве РК закреплены положения, в соответствии с которыми государство, его органы обязаны возмещать убытки, неправомерно причиненные им (ст.ст. 922, 923 Гражданского кодекса РК). Эти нормы касаются ответственности государства за неправомерное причинение вреда отдельной личности. Однако на современном этапе в РК остро стоит вопрос об ответственности государства, в том числе материальной, в случае причинения им вреда большому кругу лиц, народу в целом. В частности, вопрос об ответственности государства, его органов в ситуации массового мошенничества в строительной сфере.

Многочисленные дефолты строительных компаний сегодня – это трагедия для многих тысяч граждан страны, вложивших средства в квартиры в строящихся домах (долевое участие в строительстве). Так, к примеру 180 дольщиков признаны судом пострадавшими от мошеннических действий только одной строительной компании «Алматыинвестстрой», совершенных руководителями упомянутой компании (а таких компаний несколько десятков). В ходе следствия были выявлены различные активы, приобретенные на средства дольщиков, включая земельные участки на черноморском побережье в Украине. Некоторые из найденных активов являются неоспоримыми и на данный момент арестованы правоохранительными органами. Другие активы являются спорными, так как оформлены на третьих лиц, и дольщикам еще предстоит добиваться возвращения таких активов через суд.

Касательно темы настоящего доклада, существенным здесь является следующее обстоятельство. В ходе следствия выявлено, что созданию такой ситуации не в малой степени способствовали действия ряда должностных лиц государственных органов (местного исполнительного органа г.Алматы). В частности, судом установлены нарушения закона при выдаче лицензии на строительство компании ТОО «Алматыинвестстрой». Суд также указывает на бездействия КГКП «Алматыжер» по расторжению договора заключенного в ТОО «Алматыинвестстрой», вследствие чего руководство компании продолжало свою преступную деятельность, в результате которой дольщикам причинен ущерб на общую сумму более 1 млрд. тенге (по данным вопросам судом вынесены частные постановления в адрес уполномоченных органов). Также были установлены нарушения в деятельности земельной комиссии при выделении земельных участков под строительство.

В этой ситуации группе граждан фактически вред (прежде всего, материальный, не говоря уже о моральном) причинен совместными действиями, как строительной компании, так государства в лице его органов. В связи с этим возникает вопрос об ответственности государства. Разумеется, неправомерно требовать от государства отвечать по обязательствам всех строительных компаний страны. Однако если в результате следствия обнаружены нарушения со стороны государства, его органов, которые привели в итоге к нарушению прав граждан, то здесь государство должно отвечать в полной мере. Пока еще на данном этапе объединившиеся дольщики требуют активного содействия государства для решения их проблем, разработки эффективного правового механизма, защищающего интересы населения и создающего условия для надлежащего исполнения стройкомпаниями своих обязательств перед дольщиками. Государством здесь предприняты определенные меры (28 августа 2009г. Правительство Республики Казахстан приняло постановление №1271 «О внесении изменений в постановление Правительство Республики Казахстан от 6 ноября 2007г. №1039 «Об утверждении Плана первоочередных действий по обеспечению стабильности социально-экономического развития Республики Казахстан»). Однако ситуация с защитой прав дольщиков до сегодняшнего дня остается проблемной. Например, в соответствии с законодательством о банкротстве требования дольщиков удовлетворяются после требований залогодержателей (банков и ипотечных компаний). Государство в лице своих органов, причинившее вред гражданам не было привлечено к ответственности ввиду отсутствия эффективных механизмов воздействия.

Аналогичная ситуация сложилась и в сфере ипотечного кредитования жилья, банковской сфере, когда в результате преступных действий, бездействий государства в лице его органов произошел кризису в этих сферах, массовым нарушениям прав человека.

Оборотов І.Г.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ КАНОНІЧНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

Одним з найважливіших питань науки церковного права є встановлення юридичних властивостей суб’єкта церковного права і визначення поняття канонічної правосуб’єктності (взагалі у навчальній і науковій літературі можна знайти згадки лише про канонічну правоздатність, щодо ж канонічної правосуб’єктності мова взагалі не йде).

Перед тим, як переходити до спеціальної (галузевої) категорії канонічної правосуб’єктності доцільним є розгляд загальної правосуб’єктності. Так, правосуб’єктність визначається О.Ф. Скакун як загальна, абстрактна здатність особи мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки та здійснювати їх безпосередньо або через свого представника. Правосуб’єктність є передумовою, здатністю набувати і здійснювати суб’єктивні права, але не саме володіння цими правами.

Відомий російський правознавець М.В. Вітрук зазначає, що правосуб’єктність не є для людини природженою: це юридична якість, яка визнається державою за особистістю виходячи з наявності у неї соціально-природних властивостей, що характеризуються в цілому як відносно самостійна воля. Взагалі, вчений пов’язує правосуб’єктність із свободою волі, але враховує лише матеріалістичний підхід до категорії «свобода волі», тим не менше, такий логічний крок є досить цікавим і раціональним.

Свобода взагалі розділяється філософами на «свободу від» (негативну) та «свободу для» (позитивну), остання з яких є умовою саморозвитку особистості, яка уможливлює діяльність відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. До позитивної свободи відноситься і внутрішня свобода (свобода духу, свобода волі), яку християнство визнає однією з найважливіших цінностей, оскільки саме вона дозволяє людині звільнитися від своїх страстей, увійти до Царства Небесного і причаститися до Бога: так, видатний філософ і юрист І. О. Ільїн писав, що «звільнити себе не означає стати незалежним від інших людей, але означає стати господарем своїх страстей». За словами протопресв. І. Мейендорфа «свобода – сама основна з Божественних властивостей, але й людина отримує її через свою «участь» у Божественному житті».

Свобода волі, таким чином, дійсно є однією з найважливіших ознак людини. – саме вона відрізняє людину від тварини. Слід зазначити, що фактично користуватися цією свободою особа може не із самого народження, а з досягненням певного віку, але набуває її з того моменту, як у неї вдихається життя – разом із духом і душею. Людина може бути свобідною номінально (коли не може позбавитися чиєїсь опіки і почати приймати самостійні рішення) або дійсно. Цілковитою, дійсною духовною свободою, за словами І.О. Ільїна володіє така людина, яка «стоїть духовно і релігійно на власних ногах, тобто носить у собі живі джерела духовного досвіду і релігійної віри». Духовна ж, або внутрішня, свобода, у свою чергу, є сутністю свободи правової: вона не тільки не виключає покори, але й обґрунтовує, організовує її, покладаючи у її основу предметну автономію особистого духу, який вільно визнає закон необхідним і схиляється перед ним через його правоту.

Сучасний російський філософ права В.П. Малахов розглядає свободу як одне з головних правових понять і встановлює цілий спектр значень цієї категорії: зокрема, свобода розглядається ним як відкритість, що дозволяє вийти за межі заданих правил, а також здатність перемагати тиск ірраціональних спонукань; до того ж, правова свобода розуміється як можливість реалізовувати право із визнаною суспільством мірою напруженості сил та волі.

Відомий російський державний діяч, цивіліст і релігійний мислитель К.П. Побєдоносцев зазначав: «…із свободою нероздільна і велика відповідальність … Дійсно свобідною є лише та людина, яка самостійна, тобто ясно усвідомлюючи мету свого життя і діяльності, стоїть на своїх засадах і може, не хитаючись … постояти за себе». На це звертає увагу й український вчений М.М. Цимбалюк, який пише що «право являє собою двоєдиний феномен: з одного боку, воно передбачає свободу самореалізації особи, а з іншого, – її відповідальність перед собою та суспільством за наслідки вільнообраних дій».

У зв’язку із проблемою свободи постає перед дослідником і проблема волі, яка потрапляє до кругозору і юристів, і філософів, і богословів: це пов’язано із тим, що воля, як і свобода (а також і совість) є рисою, що робить людину Людиною – вершиною Божого творіння. За словами св. Феофана Затворника воля є здатністю прагнень і прихильностей, справа якої полягає в улаштуванні зовнішнього життя і діяльності людини. Преподобний Іоанн Дамаскін зазначав, що нерозумні істоти також мають прагнення, але ці прагнення не можуть бути названими ні волею, ні актами волі, отже воля є суто людською рисою.

Воля (точніше – свобідна, непригнічена воля) має надзвичайно велике значення для права: вольовий характер мають правочини, воля є критерієм віднесення юридичних фактів до категорії дій або подій, вольовий критерій потрібен для розмежування форм вини та встановлення суб’єктивної сторони правопорушення тощо.

Можна визначити що повноправним суб’єктом права є людина, що володіє такою характеристикою, як свобода волі, яка означає, що особа вільно обирає варіанти поведінки у межах правових норм і свідомо поважає правовий закон (звичай, юридичний прецедент, релігійний текст тощо), визнаючи його необхідним і справедливим; якщо ж особа свідомо обирає антиправовий шлях – це є підставою для застосування до неї певних заходів правового впливу.

Таким чином, канонічна правосуб’єктність може бути визначена як здатність особи бути суб’єктом канонічного права, яка зумовлюється наявністю у цієї людини свобідної волі і полягає у її спроможності володіти канонічними обов’язками та суб’єктивними канонічними правами, здійснювати їх самостійно або через іншу особу та нести відповідальність за свої вчинки.

Окладна М.Г.

канд.істор.наук, доцент,

Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого

Перевалова Л.В.

канд.філософ.наук, доцент,

завідувач кафедри права НТУ «ХПІ»

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська Рада, на якій вирішувалася доля майбутнього україно-московського договору. Існує багато наукових досліджень, присвячених Переяславській Раді та її наслідкам для майбутнього України. Це роботи Козаченко А., Єрмолаєва В., Румянцева В., Страхова М. та інш.

Новизна та актуальність цієї теми полягає в необхідності визначитися в подіях 1654 р. і наслідках цих подій з історико-правової точки зору, виходячи з того, що наука повинна розвиватися за власними внутрішніми законами, а не під впливом політичної кон’юнктури.

В історії України мабуть не має іншого питання, яке би викликало стільки протиріч та дискусій серед дослідників минулої та сучасної епохи, як питання Переяславської Ради та Московський договір.

Московський договір – це пакет документів, який склали «Статті» Богдана Хмельницького або Березневі статті 1654 р. Московський договір визначив положення України і характер її відносин з Росією.

Значна кількість вчених, як дореволюційних так і сучасних засуджували Богдана Хмельницького за договір, підписаний з Росією, вважали його зрадником інтересів українського народу.

Необхідно звернути увагу на інший аспект цієї проблеми. Б.Хмельницький був політичним діячем, дипломатом, стратегом, який зміг оцінити перспективи союзу України з Росією. Він добре розумів геополітичне положення України і необхідність надійного, могутнього союзника, пошук якого гетьман почав вже давно. Україна не могла зберегти свою незалежність, завоювання національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. без підтримки сильних держав. Що уявляла собою Польща і панування польських панів, українці добре знали. Туреччина теж пропонувала Україні свою протекцію. Але там була інша віра, інша мова. Ще під час Лівонської війни українські козаки надавали підтримку російській державі. Під час національно-визвольної війни українського народу Росія надавала економічну, дипломатичну, частково військову допомогу. Росія і Україна мали спільне походження, ще за часів Київської Русі, вони розуміли один одного. Цьому вибору сприяла єдина православна релігія, відсутність антиросійських настроїв у населення, досвід взаємодії двох народів, близькість їх історії та культури.

Росія теж була зацікавлена у союзі з Україною, вона бажала включити її до свого складу. Це давало їй, по-перше, розширення території, по-друге, збільшення кількості населення, по-третє, сприяло укріпленню міжнародного положення Росії.

Росія заздалегідь готувалася до цієї події. Ще в 1648 р., коли приймали «Соборне положення» – збірник законів російської держави, при його укладанні був використаний Третій Литовський статут 1588 р., який діяв на території України. Таким чином Земський собор не тільки передбачав можливість входження України до складу Росії, але й готувався до цього.

У рішенні Земського собору від 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович оголосив Б. Хмельницькому, що він згодний взяти Україну під свій захист.

8 січня 1654 р. в Переяславі зібралася Військова рада, яка прийняла рішення «йти під високу руку» Московського царя.

Рішення Переяславської Ради 1654 р. були конкретизовані і закріплені в договорі, який одержав назву Московський договір.

Договір був ясним і конкретним. Рішення Земського Собору і відповідь Переяславської Ради, її згода піти під високу державну руку було усним договором Росії і України. Усний договір не задовольнив гетьмана і українську козацьку старшину, тому що стосувався тільки загальних положень входження України в підданство до Росії. Б.Хмельницький та козацька старшина бажали, щоб договір закріпив збереження їх прав та привілеїв. Тому українська козацька старшина вирішила скласти письмовий договір і запропонувати свої умови царю. Проект цього договору складався з 23 пунктів (статей). Москва частину цих статей прийняла, з іншими не погодилася. В березні 1654 р. цей проект був повністю узгоджений та затверджений. Він одержав назву Березневі статті. Головна політична мета цього договору була досягнута – московський уряд не тільки визнав українську державу, він визнав її незалежність. Це був перший політичний і юридичний документ, який визнав незалежність української держави. Відповідно з договором цар обіцяв не порушувати кордони України. За Україною зберігалося право мати власне військо. По цьому договору Україна мала платити російській казні податки, які повинна була збирати українська адміністрація.

Переяславська Рада мала велике значення для подальшого державно-правового життя українського народу. Вона кардинальним образом змінила геополітичну ситуацію в Європі. Одержавши такого могутнього союзника, як українська козацька держава, Росія прискорила експансію в західному і південному напрямках, що сприяла зміні співвідношення політичних сил в Європі.

У внутрішній політиці Московський договір привів до переорієнтації від цивілізаційного європейського розвитку до деспотичного насильства над українським народом.

Однак, іменно Переяславська Рада, Московський договір 1654 р. вперше сформували незалежну українську державу та заклали фундамент майбутньої незалежності України.

Попсуєнко Л.О.

канд. юр. наук,

доцент кафедри історії держави та права ОНЮА

ЩОДО ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ТА ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Порядок створення і легалізації юридичних осіб формувався поступово, протягом не одного сторіччя. Слід зазначити, що питання виникнення та припинення юридичної особи і на сьогодні залишається дискусійним. Але корені цього процесу слід відшукувати у римському праві.

У Римі існувало загальне правило, відповідно до якого «Не всім надане право засновувати товариство, колегію чи іншу подібну спільноту, оскільки це регулюється законами, сенатусконсультами і конституціями принцепсів. У дуже рідких випадках дозволяються об’єднання такого роду. Наприклад, дозволено створювати об’єднання для збору державних податків або для розробки золотих, соляних чи срібних копалень. Також у Римі існують деякі колегії, які затверджені як колегії сенатусконсультами і конституціями принцепсів, зокрема, об’єднання пекарів і деякі інші, а також об’єднання судновласників, що існують у провінціях».

У цьому тексті йдеться про обмеження свободи об’єднання у колегії (collegia) або товариства (sodalitates), які з’явилися наприкінці Республіки. Так, Август за допомогою закону про колегії (Lex Iulia de collegiis), точний рік видання якого невідомий, регламентував всі питання стосовно колегій, розпустивши при цьому більшість із них і встановивши вимогу надання дозволу сенату на їхнє створення. Collegia licita (дозволені колегії) в різних випадках розглядалися як суб’єкти права. До того існувала повна свобода союзів, закони ХІІ таблиць дозволяли членам спільнот «укладати будь-які угоди так, щоб вони не порушували якогось публічного закону». Цей закон, очевидно, був запозичений із законодавства Солона, де говорилось: «Якщо це не суперечить суспільним правилам, нехай має законну силу те, про що домовились між собою для власних цілей представники дема чи фратрії, що об’єдналися для відправлення культу, сотрапезники, члени погребальних чи релігійних колегій, або ті, хто займається рибальством чи торгівлею». Дуже велика кількість релігійних колегій, що виникали, була присвячена саме традиційним римським богам. Часто дарунки богам приносили також колегії професійні і погребальні колегії «маленьких людей». Культові цілі мали й інші колегії.

Для заснування колегії мало бути дотримане правило: на момент її створення у ній повинно було бути не менше трьох членів. Після того, як корпорацію було створено, вона продовжує існувати, навіть якщо її склад частково чи повністю змінився. «Але навіть якщо спільнота звелась до одного члена, то у більшості випадків визнається його право виступати в якості позивача та відповідача, оскільки право всіх зосередилось у ньому одному і зберігається ім’я корпорації».

Таким чином, вся перша половина доби республіки не знала обмеження у створенні союзів. Римляни широко користувалися цією свободою і таких колегій виникла велика кількість.

Але вже у І ст. до Р. Х. спостерігається низка заходів, спрямованих проти колегій: на грунті політичної та соціальної кризи, загальної деморалізації професійні та релігійні колегії стають зручними осередками для політичної демагогії та інших негативних з точки зору влади справ. Внаслідок цього сенатусконсультом 64 р. було приписано розпустити всі колегії, які після розслідування з боку магістратів будуть визнані шкідливими для громадського порядку (quae adversus rem publicam videbantur esse). Однак цей захід викликав енергійну опозицію і у 58 р. за пропозицією трибуна Клодія було прийнято закон, яким всі розпущені колегії було поновлено. Але успіх опозиції був тимчасовим і вже у 56 р. сенат знову постановив розпустити колегії, що обернулися на політичні клуби (очевидно, головним чином, sodalitates). Ще енергійніше вчинив Цезар, що знищив усі колегії, крім деяких найстаріших (praeter atiquitus constituta). Але цими розпусками не вирішувалося питання про умови виникнення нових колегій, потреба в яких, безумовно, існувала. Саме тому імператором Августом і було видано закон – Lex Iulia de collegiis, про який йшлося раніше.

Таким чином, корпорація визнавалася законною сollegium licitum, якщо її існування дозволене сенатом, ex senatus consulto coire licet. Лише для деяких видів корпорацій був, очевидно, допущений вільний порядок створення (наприклад, для погребальних об’єднань), за умови відповідності корпорації певним вимогам. Але, чи виникнувши у дозвільному порядку, чи вільним шляхом (якщо об’єднання належало до цієї привілейованої групи), у законному порядку, корпорація визнавалась як юридична особа: дозволивши виникнення корпорації, сенат тим самим визнавав її і юридичною особою.

Це правило мало силу протягом усього існування імперії. У християнську епоху, починаючи від імператора Костянтина Великого і у подальшому, вернулися до форм, хоча і обмежених, визнання об’єднань на загальних принципах: особу було визнано за погребальними товариствами і за церковними установами як такими, вже не внаслідок індивідуальної оцінки конкретних цілей кожної такої організації.

Вже пізніше, із визнанням християнства державною релігією, юридичними особами, як зазначалося, визнаються й установи.

Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що корпорації за римським правом виникали в силу угоди, в силу приписів влади або поступового історичного процесу. Римське право часів імперії вимагало особливого дозволу влади для виникнення кожного громадського союзу, за винятком деяких, наприклад, collegia funeraticia. З другої половини імператорського періоду дозвіл на створення союзу разом із тим встановлював права юридичної особи. Pia corpora (благочинні установи) виникали за приписом влади або з огляду на приватне розпорядження inter vivos або mortis causa, за посередництва якого майно присвячується служінню відповідній постійній меті.

Стеценко В.Ю.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін,

Київський національний університет культури і мистецтв

ЛІКАРНЯНІ КАСИ ЯК СИСТЕМА ДОДАТКОВОГО ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Світова економічна криза, на жаль, не обійшла стороною і Україну. Слабка і не розвинена економічна система країни переживає не кращі часи. Як, наслідок цього, ми спостерігаємо величезний дефіцит бюджетних коштів.

Галузь охорони здоров’я не отримує достатнього фінансування, у в зв’язку з чим тягар оплати медичних послуг практично повністю лягає на плечі пацієнтів. В таких умовах особливу актуальність набуває пошук шляхів мінімізації фінансових затрат населення, у випадках необхідності отримання медичних послуг.

Одним з таким засобів може бути добровільне медичне страхування на солідарній основі - громадська солідарна система медичного страхування. Це, перш за все, створення лікарняних кас або товариств взаємного страхування, досвід організації та функціонування яких вже мав місце в Україні: у кінці ХІХ на початку ХХ століття вони успішно забезпечували фінансування медичної допомоги. Такі утворення створюються як правило, в окремому регіоні, у рамках професійної групи населення, галузі, окремого виробництва.

Перша в Україні лікарняна каса була створена в 1870 року на адміралтейському заводі «Руссуд» в м. Миколаєві. Тут, використовуючи лікарняний збір коштів, підприємці уклали першу в Україні угоду з Миколаївським військово-морським шпиталем, відповідної до якої робітникам заводу гарантувалась медична допомога при нещасних випадках. Таким чином, лікарняна каса в Миколаєві була однією з перших в Україні організаційних форм первинної ланки надання медичної допомоги на страхових началах.

З позицій дофінансування медичної допомоги, розширення можливостей для реалізації прав українських пацієнтів, такий досвід слід вважати позитивним. До особливостей функціонування лікарняних кас (товариств взаємного страхування тощо) можна віднести:

1. Некомерційний характер.

2. Солідарність.

3. Добровільність.

4. Джерелами фінансування є внески членів лікарняних кас.

5. Всі зібрані кошти витрачаються на страхові виплати і покриття необхідних витрат.

Слід зазначити, що на сьогодні не поодинокими є приклади існування лікарняних кас. Для прикладу, в м. Одесі функціонує Муніципальна лікарська каса, яка організована як безприбуткова громадська організація і функціонує на принципах солідарності, прозорості, добровільності та рівноправності її членів. Принципова відмінність даної лікарняної каси від страхових компанії полягає в тому, що на противагу страховим компаніям, 95% від страхового внеску передбачається на оплату медичних програм для своїх членів, а якщо лікування потребує більш значних коштів лікарняна каса фінансує їх за рахунок солідарної участі інших членів та її резервного фонду.

Реалізація вищенаведеної моделі медичного страхування може бути забезпечена не тільки громадою, але й місцевими органами влади, громадськими організаціями (наприклад, профспілками, політичними партіями), страховими компаніями, роботодавцями та іншими суб’єктами).

Таким чином, на базі наявного історичного опиту та в умовах перехідного періоду, на наш погляд, більш активне запровадження громадської солідарної системи медичного страхування, було б своєчасним кроком на шляху покращення умов реалізації громадянами України права на отримання якісної, кваліфікованої медичної допомоги.

Сугацька Наталія Василівна

кандидат історичних наук,

доцент кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У ЗУНР

Історія України багата на славні традиції, сповнена героїчної боротьби багатьох поколінь за волю і незалежність рідної землі. Трагічний історичний досвід весь час нагадував українському народові, що він є одним з найбільших народів у Європі, що він має природне, невід’ємне право на свою державу, на вільний національний та культурний розвиток. Вагомим в цьому плані є досвід державотворення, а також державно-політичних та соціально-економічних перетворень у ЗУНР.

В дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 року у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 року проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Площа новоствореної держави становила близько 70 тис. кв. км, населення – 6,2 млн. осіб. За кількістю населення ЗУНР перевищувала Швецію, Норвегію, Данію, Голландію. 71 % з них становили українці. Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді. Очолював її президент. Рада формувала колегіальний орган влади – Виділ з дев’яти осіб, що виконував функції глави держави (Закон «Про Виділ Української Ради» від 4 січня 1919 року). Рада формувала також уряд – Державний Секретаріат з 14 секретарств на чолі з прем’єром.

Напружена зовнішньополітична ситуація не перешкодила УН Раді та Державному Секретаріатові здійснювати активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення її правової основи, вирішення наболілих соціальних, економічних, культурно-освітніх та інших проблем. У першу чергу, слід звернути увагу на чотири важливі закони. 13 листопада 1918 року – «Тимчасовий основний закон», який складався з п’яти артикулів, які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому фоні (згодом тризуб), прапором – синьо-жовтий.

15 лютого 1919 року УН Рада ухвалила закон «Про державну мову». Встановлювалося, що державною мовою в ЗУНР є мова українська. Зазначимо, що національним меншинам дозволялось вживати їх рідну мову в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами. Залишалося чинним рішення Державного Секретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати чотирма мовами – українською, польською, єврейською і німецькою.

8 квітня 1919 року УН Рада ухвалила ще один важливий закон – «Про право громадянства на Західній області УНР». Згідно з цим законом, кожна особа, яка на день його оголошення мала право приналежності до однієї з громад краю, вважалася громадянином УНР. Тобто, окремого громадянства ЗУНР не встановлювалося. Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити його у разі відмови можна було до Виділу УН Ради. В окремому параграфі закону зазначалось, що громадяни Наддніпрянської України – УНР – є повноправними громадянами в ЗОУНР.

18 березня 1919 року державне секретарство внутрішніх справ видало «Розпорядження для службовців в державній адміністративній службі». У ньому містився перелік спеціальних вимог щодо службовців. Зокрема, вказувалось, що до служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, бездоганної поведінки, що володіють українською мовою, віком до 40 років. Для прийнятих на державну службу – іспити зі знання законодавства. Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини, проступки проти публічного порядку, моралі чи за користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушено судову справу.

10 березня 1919 року Виділ УН Ради на пропозицію державного секретарства судочинства оголосив амністію. Це важлива подія державно-політичного значення. Амністії підлягали особи, засуджені до 1 листопада 1918 року судами колишньої Австро-Угорської монархії за державні злочини, за 12 видів військових злочинів: бунт, невиконання наказу, дезертирство, змова з метою дезертирства, втрата зброї, порушення субординації тощо.

З ініціативи державного секретарства судочинства 15-18 квітня 1919 року були скликані збори правників, які прийняли рішення про створення товариства правників ЗОУНР. Його завданням була організація юридичної освіти в країні, поширення юридичних знань серед населення і підвищення ролі юристів у державно-політичному житті країни. Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР, але для цього не вистачило ні фахівців, ні часу, не сприяли цьому і зовнішні умови.

Не менш важливими були соціально-економічні, культурно-освітні проблеми у ЗУНР. Однією з найболючіших у Східній Галичині була земельна проблема. 14 квітня 1919 року УН Рада ухвалила закон «Про земельну реформу». Ним націоналізувалися поміщицькі, церковні та монастирські землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. Фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею.

Що стосується промисловості, уряд ЗУНР не наважився, враховуючи зовнішньополітичні обставини, націоналізувати промислові підприємства, шахти, нафтові родовища тощо. Але їх діяльність була взята під контроль державним секретарством публічних робіт. На колишні державні підприємства були послані для керівництва і організації їх функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували тільки під контролем держави.

Влада займалася і питанням охорони здоров’я населення. Ще в грудні 1918 року Державний Секретаріат наказав усім повітовим комісарам призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити всіх заходів для відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це, наскільки можливо, і було зроблено. Керував організацією та діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ. Була збільшена оплата праці медичних працівників, їм видавались продовольчі пайки.

Не залишались поза увагою влади і питання освіти та культури. Насамперед, вимагало демократизації й українізації шкільництво. 13 лютого 1919 року було ухвалено Закон «Про основи шкільництва». В кожному населеному пункті були відкриті українські народні (початкові) школи. Національні меншини могли відкривати або залишати (якщо вже діяли раніше) свої школи. Ніякого спеціального дозволу на це не вимагалось, тільки слід було таку школу зареєструвати у секретарстві освіти. В неукраїнських школах із 3-го класу вводилася як обов’язковий предмет українська мова. Розпочалась підготовча робота до відкриття українського університету.

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку й справи культури і мистецтва, виділивши субсидії і вживши заходів щодо відкриття театрів, бібліотек. Воно видало розпорядження збирати і зберігати в бібліотеках і архівах зразки всієї друкованої продукції, яка видавалася в ЗУНР.

Отже, за короткий час керівництво ЗУНР змогло сформувати достатньо чітку систему органів влади і управління, а також здійснити соціально-політичні перетворення.

Хаваджи Дінара Ремзіївна

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Кримського юридичного інституту

Одеського державного університету внутрішніх справ

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДЕПОРТАЦІЙ, ПРОВЕДЕНИХ ЗА РЕЛІГІЙНОЮ ОЗНАКОЮ,

НА ТЕРИТОРІЇ СРСР У 40-50-х рр. ХХ ст.

Актуальність дослідження обумовлена необхідністю дотримання прав людини та соціальних (етнічних) груп, що закріплені міжнародними актами, встановлення меж примусового втручання держави у зміну території поселення національно-етнічних груп. В зв’язку з цим об’єктивно постає ретроспективна проблема правового регулювання депортацій народів з території СРСР у 40 – 50-х рр. ХХ ст. В умовах колишньої тоталітарної системи управління суспільством у СРСР ці питання замовчувалися. Лише в 90-ті роки ХХ ст. вчені нарешті отримали можливість звернутися до дослідження забороненої теми. В значній мірі зростанню наукового інтересу до питань депортації народів за так званою релігійною ознакою посприяло «відкриття» для широкого наукового використання архівних документів, що зберігалися довгі роки під грифом таємності.

Характеризуючи історіографію проблеми, слід звернути увагу, що певна кількість публікацій присвячена депортаціям за так званою релігійною ознакою на території України, Польщі, Литви тощо (праці Н.Ф. Бугая, Р. В. Дрозда, А.Н. Кічіхіна, А.И. Кокуріна та ін.).

Одним із різновидів масових депортацій, наряду з депортаціями за соціальною та національною ознаками, є, на нашу думку, депортації за так званою релігійною ознакою.

Так, наприклад, Л.Берія склав повідомлення Й.Сталіну, в якому вказував, що НКВС СРСР була виявлена антирадянська сектантська організація «ІПХ» (істинно-православні християни). Ця організація, на думку Л. Берії, складалася в основному з куркулів і раніше засуджених за антирадянську діяльність. Групи цієї організації існували в декількох районах Рязанської, Воронезької та Орловської областей. Сектанти вели паразитичний спосіб життя, негативно впливали на колгоспи. У своєму повідомленні Берія пропонував переселити учасників організацій разом з членами їхніх сімей до Омської, Новосибірської областей, Алтайського та Красноярського краю під спостереження НКВС. Переселення повинне здійснитися 15 липня 1944 р. за персональними списками, складеними УНКДБ Рязанської, Воронезької та Орловської областей, на підставі перевірених даних, що підтверджують приналежність переселених до організації.

Депортація охопила також греко-католицьке духовенство, добачаючи в цьому можливість ліквідації Греко-Католицької церкви в Польщі. Виступи проти цієї церкви були спричинені, з одного боку, рішенням львівського псевдособору (8 – 10 березня 1946 р.), який за наказом радянської влади скасував греко-католицький обряд, а з іншого – бажанням ліквідувати українське національне життя, в якому цій Церкві належала важлива роль. 25 червня 1946 р. було заарештовано ординарія Перемиської єпархії єпископа Йосафата Коциловського і вивезено до СРСР, де він і помер. Така ж доля спіткала Григорія Лакоту, який помер на засланні в Сібиру. У ході боротьби з українським релігійним життям було вбито біля 30 уніатських і православних священиків. Частину духовенства заарештовано і засуджено на кару від 4 до 10 років ув’язнення. До УРСР виселено біля 300 греко-католицьких священиків та православне духовенство, а також членів Консисторії Автокефальної Православної Церкви з Холма.

В історії Литви третя за масштабами депортація, у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1951 р., була проведена в жовтні, її кодова назва «Осінь», коли виселялися родини так званих єговістів.

Таким чином, грунтуючись на теоретичному і емпіричному матеріалі, нами пропонується визначення ряду терміно-понять даної проблеми, зокрема, депортація, депортація за релігійною ознакою і наводяться їх дефініції. Дається наступне узагальнене поняття депортації – це суперечне нормам міжнародного права примусове переселення цілих народів і (або) груп населення з територій держав з різними видами політичного режиму, санкціоноване органами державної влади, застосоване як у воєнний час (для досягнення цілого комплексу стратегічних, політичних, ідеологічних цілей), так і у мирний час (висилка іноземців (трудящих-мігрантів), представників національних меншостей), з місць історичного, постійного або тимчасового проживання на невизначений строк, без права повернення в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

Отже, депортація за релігійною ознакою – суперечне нормам радянських законів, санкціоноване органами державної влади примусове переселення представників духовенства й членів релігійних конфесій, з метою пропаганди наукового атеїзму і подолання так званих «релігійних забобонів у радянському суспільстві», з місць постійного проживання до інших регіонів країни, на невизначений строк і без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

Ханстантинов В.О.

кандидат філософських наук, доцент,

докторант ЧДУ ім. Петра Могили

ЗМІЦНЕННЯ ПРАВОВИХ ЗАСАД ТОЛЕРАНТНОСТІ В УКРАЇНІ

У якості стратегічного напряму своєї політики Україна визначила курс на інтеграцію до європейських структур, до розбудови сучасного демократичного плюралістичного суспільства. Невід’ємною складовою цього є утвердження толерантності як принципа оперування з багатоманітністю, як норми та ознаки цивілізованого співіснування різних культур, релігій, мов, політичних ідеологій, соціально - побутових та життєвих практик.

В Україні прийняті ряд важливих законодавчих актів на шляху до утвердження та зміцнення режиму прав і основоположних свобод людини як основи формування і забезпечення в суспільстві атмосфери толерантності. Фундаментом розгортання та реалізації загальноприйнятих демократичних прав і свобод людини виступає чинна Конституція, яка містить ряд ключових за своїм значенням положень щодо розвитку толерантності. Так, стаття 15 наголошує на тому, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Стаття 21 вказує на те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а стаття 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, за мовними та іншими ознаками. Стосовно цивільних правовідносин ці конституційні норми знайшли відображення у положеннях кодексів – Цивільного (ст. 12, 13) і Цивільного процесуального (ст.5, 10).

За роки незалежності ухвалена низка правових актів щодо зміцнення толерантності стосовно різних сфер та ділянок суспільного життя. Йдеться у першу чергу про такі закони: «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 09.01.2007 р., який, зокрема, гарантує усіляку підтримку з боку держави розвитку принципа багатоманітності стосовно сфер науки та культури; «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992р., в якому держава взяла на себе обов’язок підтримувати розвиток національної самосвідомості і самовиявлення всіх груп громадян і створення в органах законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування комісій, структурних підрозділів, дорадчих рад для врегулювання питань розвитку національних меншин (ст.5);» Про освіту», « Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», в яких проголошені гуманістичні принципи виховання підростаючого покоління; «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії в Україні», де закріплені їхні права і свободи щодо пропагування та реалізації ідей та цілей, рівність їх перед законом, свобода від довільного втручання з боку влади та посадових осіб, право на господарську діяльність, майно і власність для реалізації статутних завдань; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким встановлюються однакові для всіх мешканців цієї країни (громадян, іноземців, осіб без громадянства) свободи, права і обмеження на проживання та пересування її територією; «Про захист суспільної моралі», де за межі толерантного ставлення виводиться діяльність щодо виготовлення, поширення та пропаганди порнографії, фашизму, бузувірства, наркоманії, неповаги до релігійних святинь (ст.2) і в той же час упорядковується виготовлення та розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру (ст.8).

Згідно з Угодою про партнерство і співробітництво від 14 червня 1994 року визначено пріоритетні напрями наближення законодавства України до законодавства Європейського Cоюзу. Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1033 з метою координації діяльності органів державної влади з питань адаптації законодавства при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Для упорядкування механізму входження України до чиного міжнародного та європейського правового поля парламентом ухвалений спеціальний закон «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 21 листопаду 2002 року. Прийняті у липні 2009 р. зміни до Регламенту Кабінету Міністрів передбачають опрацювання всіх проектів постанов уряду на відповідність європейським стандартам дотримання прав людини.

Проте, ефективність реалізації принципу толерантності залишається недостатньою. За період з 2004 р. до травня 2009 р. до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини звернулось близько 700 осіб щодо їхньої дискримінації внаслідок порушення принципу рівності за різними ознаками. Від іноземців та осіб без громадянства було понад 250 подібних звернень. За оцінкою Українською Гельсинської спілки, загалом стан справ з дотриманням прав людини в Україні у 2008 році погіршився. Головними проблемами, що вказані в щорічній доповіді Human Rights Watch за 2008 р., є тортури в тюрмах, дискримінація жінок на роботі, ворожість населення до біженців та мігрантів. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості оприлюднила в травні 2009 року третю моніторингову доповідь щодо України, в якій висловлено занепокоєння низьким рівнем боротьби з расизмом та нетерпимістю. Досі не ухвалений комплексний пакет цивільного та адміністративного антидискримінаційного законодавства, а також не була виконана рекомендація змінити статтю 161 Кримінального кодексу для того, щоб полегшити переслідування будь-кого, хто підбурює до расизму і нетерпимості. Верховна Рада не відреагувала на звернення Парламентської Асамблеї Ради Європи 2006 р. провести дебати з питань свободи слова й поваги релігійних вірувань та доповісти про їхні результати Асамблеї.

Отже, Україна ще перебуває на початковому етапі втілення цінностей та принципів толерантності. Для подальшого просування цим шляхом їй потрібно приєднатися до низки міжнародних угод, наприклад, до Європейської коаліції міст проти расизму. Необхідно значно активізувати зусилля для подолання корупції, різних проявів дискримінації, розриву між вже ухваленими законами та рівнем їх здійснення. При обговоренні та ухваленні змін до Конституції України варто відповідним чином зміцнити інститут прав та свобод людини, посилити відповідальність за їх порушення. Цілком очевидною є потреба в сприянні розвиткові цінностей гуманізму, консенсусу, сучасної цивілізованої політичної культури.

Шевчук-Бєла Я.В.

к.ю.н., кафедра історії держави і права ОНЮА

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕЙЦАРСЬКИХ КОЛОНІСТІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ХІХ СТОЛІТТІ

Швейцарські іммігранти прибували як з німецькомовних так і з франкомовних кантонів (з останніх – у меншій кількості). Серед них було багато ремісників, що спеціалізувалися на виробництві шовку, паперу та мусліну. Зруйнування економіки наполеонівськими війнами змушувало їх шукати нових місць, де вони могли б реалізувати своє вміння. Група колоністів із Цюріха заснувала поселення в Криму, за 16 км від Феодосії, і на честь своєї батьківщини назвала його Цюріхсталь. 1805 р. не менш як 49 швейцарських родин переселилися до Криму, величні та вкриті лісом гори якого мали нагадувати їм батьківщину. У будівництві нового життя їх також спіткали неймовірні труднощі. Будуючи свої стаціонарні споруди, вони мешкали в нетривких татарських хатках. Не маючи ринку для збуту мануфактурної продукції вони цілковито залежали від власних господарств, риболовлі та полювання. Однак обставини складалися сприятливо, і невдовзі Цюріхсталь уже приваблював колоністів, як з Німеччини, так і з Швейцарії. На 1820 р. у ньому існувало вже 145 господарств.

Вихідці з франкомовної Швейцарії оселилися на правому березі річки Дністер, у Буджаку. Відомий ботанік Луї-Вінсент Тардан попередньо вивчив район і порадив колоністам розташувати поселення па ділянці, витягнутій вздовж річки поблизу Аккермана. На його думку, земля там була винятково придатною для виноградарства. Французькі швейцарці назвали своє поселення Шабо - від турецькою аshаЬа, що означало «нижні сади». Кожна родина одержала по 60 десятин землі, а всій громаді було виділено ще 700 десятин. Це поселення було одним із найменших на південноукраїнських землях, однак його господарство виглядало процвітаючим. Навіть у 1960-х рр. у цьому районі можна було зустріти нащадків швейцарських поселенців. Вони зберегли французькі імена й розмовляли французькою мовою, володіючи при цьому російською, українською, молдавською та німецькою, що свідчило про близькі стосунки з сусідами.

Найуспішливішими серед усіх колоністів були меноніти. За повідомленнями згаданої місіс Ґолдернесс, меноніти, які мешкали поблизу Перекопу в Криму, були вдатними, обізнаними в ділових стосунках, розсудливими й підприємливими. Вони розбудували великі господарства, займалися садівництвом, вирощували розлогі сади, розводили племінну худобу, а також вирощували величезну кількість пшениці. За її словами, «вони складали найпідприємливішу й побожнішу групу людей і заслуговували на високу оцінку». Згідно з даними, наведеними в « Journal d Odessa» за січень 1828 р., у 65 колоніях проживало 11 714 менонітів. Вони славилися своїми ошатними будинками, чистотою, чудовими садками, добробутом та гостинністю. Меноніти заслуговують найвищої відзнаки за перетворення пустелі на землю,сповнену молоком, овочами, фруктами і високоякісною пшеницею.

Колоністи були взірцем ведення господарства для місцевих селян. Це був один із напрямів поселенської політики, проте наслідки її були незначними. Як адміністративно, так і культурно колонії лишалися відірваними від основної маси населення. Спочатку вони безпосередньо підпорядковувалися міністру внутрішніх справ, який управляв ними через центральні власті (зосереджені спершу в Катеринославі, а згодом в Одесі), а також через систему постійної інспекції. Пізніше їх було переведено під керівництво міністра державних володінь. Однак у цілому вони були позбавлені юрисдикції нормального адміністративного управління, навіть генерал-губернатор Новоросії не мав безпосередньої влади над ними. Тому не існувало і єдиної цілісної політики щодо колоністів, такої, що могла б привести до певного культурного обміну. За словами О.Й. Дружиніної, «хоча поселенці мали російське громадянство, проте в переважній більшості їх називали «іноземними колоністами». Вони були відокремлені від оточуючого населення мовно, релігійно, звичаєво, надто ж - за своїм особливим юридичним статусом».

Новоросія була унікальною територією, адже допускала винятковість іноземних поселень у системі загального управління. У Сполучених Штатах та Канаді етнічні та релігійні групи теж були зосереджені в окремих районах, однак оселившись, вони повністю підпорядковуються загальним управлінським законам. Юридична винятковість новоросійських поселень сприяла збереженню культурної самобутності. Колонії впродовж тривалого часу зберігали свою мову, релігію, звичаї та успішно протистояли процесам асиміляції.

В.В. Щукин

кандидат істориних наук,

доцент кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА

МИХАИЛ НИКОЛАЕВИЧ ГЕРНЕТ КАК ИСТОРИК РОССИЙСКОЙ ПЕНИТЕНЦИАРНОЙ СИСТЕМЫ

Имя М.А. Гернета достаточно широко известно среди историков российского права, судебной и пенитенциарной системы. Биографические очерки, общие обзоры его жизни и научной деятельности осуществлены А.А. Герцензоном, М.Д. Шаргородским, Е.А. Прянишниковым, М.Д. Захаровым. В.П. Кашеповым, сведения о нем помещены в советских и современных справочных и энциклопедических изданиях. Большинство биографов справедливо акцентируют внимание на вкладе М.Н. Гернета в развитие отечественной криминологии и криминалистики, в разработку проблем социальных истоков преступности и др., что едва следует подвергать сомнению, учитывая то, что в научное наследие ученого составляют более 350 работ в области криминалистики, уголовного права и уголовной статистики. При этом несправедливо обойденной вниманием биографов оказывается наиболее фундаментальная работа исследователя – пятитомная «История царской тюрьмы». Едва ли не единственное исключение – рецензия на данное исследование, автором которой является профессор А.А. Пионтковский, опубликованная в 1964 г. в журнале «Советское государство и право» (№ 10) вскоре после выхода последнего 5 тома исследования. Следует, хотя бы частично исправить эту несправедливость.

«История царской тюрьмы» стала последней и самой крупной работой автора. Он приступил к написанию исследования в середине 30-х гг. ХХ в. (хотя документы и иные источники собирались на протяжении всей предыдущей жизни) и продолжал эту работу до своей смерти в 1953 г. Изложение истории царской тюрьмы автор начинает с 60-х гг. XVIII столетия. Параллельно с раскрытием истории развития пенитенциарной системы дается характеристика уголовной политики и тюремного законодательства российского самодержавия со ІІ половины XVIII до начала XX вв. В работе приводится большое количество конкретных примеров судебной практики, применения смертной казни, телесных и иных видов наказаний. Отдельно и обстоятельно исследователь излагает историю создания, и тюремный режим Петропавловской и Шлиссельбургской крепостей, монастырских и общеуголовных тюрем.

История развития российской пенитенциарной системы исследуется автором в тесной взаимосвязи с генезисом основных явлений социально-политической истории России XVIII – начала Х вв. Как справедливо отмечает он во введении: «Тюремная политика – очень большая и важная часть уголовной политики, а эта последняя тесно и неразрывно связана со всей общей политикой государства». Ученый демонстрирует широкую общеисторическую эрудицию и знание основных тенденций развития отечественного уголовного права. По сути своей это исследование не только истории формирования тюремных учреждений, но и процесса исторической трансформации репрессивных функций российского уголовного права. Кроме того, обращение к истории политических судебных процессов и политической тюрьмы ХІХ в. не может не наводить на мысль об аналогиях с современными автору событиями 30-х гг. ХХ в. В этом контексте трудно не согласиться с замечанием профессора В.П. Кашепова: «История тюрьмы под пером М.Н. Гернета превратилась в своей значительной части в историю российского общества. Через тюрьмы Петропавловской крепости, Шлиссельбурга, Орловского централа в ХІХ – ХХ вв. прошли лучшие люди России. Их судьбы неразрывно связаны с историей общественной жизни и духовного развития, в частности правовых воззрений и теории уголовного права».

М.Н. Гернет несколько десятилетий собирал архивные, иллюстративные материалы, статистку, мемуаристику и иные источники, что позволило сделать исследование достаточно аргументированным и интересным. Огромной его заслугой является введение в научный оборот значительного массива ранее неизвестных источников, выявленных им при подготовке к написанию исследования. Автор щедро и подробно цитирует их, что несколько перегружает работу, а иногда он настолько увлекается этим, что уводит читателя достаточно далеко от предмета исследования. Но нельзя не признать, эта особенность работы способствует тому, что исследование утрачивает узкоспециальный характер и становится интересным для достаточно широкого круга не только профессиональных исследователей, но и для обычных читателей, интересующихся отечественной историей.

Судьба пятитомного исследования сложилась своеобразно. Первый том вышел в свет в 1941 г., второй – в 1946 г. За эти 2 тома автору в 1947 г. присуждена Государственная премия. Третий том опубликован в 1948 г., после чего в 1951 – 1952 гг. осуществлено переиздание всех трех томов работы. Четвертый и пятый тома изданы после смерти автора в 1954 и 1955 гг. Затем Всесоюзным институтом юридических наук подготовлено полное пятитомное издание, опубликованное в 1960 – 1963 гг. К моменту его выхода в свет в окончательном варианте, в советской исторической литературе развернулась борьба против сталинского наследия. Большинство авторов, писавших в 30 – 50-х гг., достаточно быстро «перековывались» в соответствии с новыми идеологическими требованиями. В силу этого, работа М.Н. Гернета не вписывалась в общий контекст историко-правовых исследований 60-70-х гг. ХХ в. и оказалась своеобразной «фигурой умолчания», а тема исследования до конца столетия признавалась неактуальной. Книга более не издавалась, при этом быстро стала библиографической редкостью, к счастью, она попала в фонды большинства научных библиотек. Всплеск интереса к научному наследию М.Н. Гернета наблюдается с начала ХХІ в.

Фундаментальность исследования и авторитет автора сыграли и определенную негативную роль. Большинство современных исследователей не всегда решаются высказывать мнения, не совпадающие с концепцией М.Н. Гернета. В частности, до сих пор не подвергнуто объективному научному обсуждению достаточно спорное мнение ученого об отсутствии единой системы управления тюремными учреждениям в Российской империи до середины XIX в. Спорной представляется и оценка деятельности «Попечительного о тюрьмах общества», которое, по мнению исследователя, было органом, осуществлявшим общественный контроль за состоянием тюремной системы. Между тем, на местах отделения этих обществ находились под полным контролем и фактическим управлением местной администрации (в том числе и тюремной). Их состав жестко регламентировался, в силу чего на практике они чаще оказывали различную практическую помощь тюремной администрации (что само по себе было очень полезным делом), чем осуществляли контроль за деятельностью тюремных учреждений и настроениями в них. Есть и другие вопросы, требующие нового осмысления на основе современной источниковой и методологической базы.

Обращает на себя внимание своеобразный авторский стиль изложения. Его можно определить как публицистичный, иногда он напоминает выступление адвоката на судебном процессе. К сожалению, лаконичность не была присуща автору. Подобный стиль не характерен для научных исследований историко-правового направления. В определенной мере, это можно объяснить рядом факторов: во первых, сказывался многолетний опыт преподавательской работы и живого общения со студенческой аудиторией; во вторых, т.к. автор в период создания работы ослеп, текст диктовался и, помимо желания ученого, выстраивался в расчете на слуховое восприятие; в третьих, учитывая политическую ситуацию 30-40-х гг. ХХ в., такой стиль, с элементами «эзопова языка» позволял обойти цензурные запреты.

По своей глубине, широте охвата и фундаментальности данная работа не имеет аналогов в российской и украинской историко-правовой литературе. Ее сложно признать эталонной, но изучающий ее, несомненно, подпадает под неповторимое обаяние личности автора, будет покорен его логикой и аргументацией и едва ли сможет избавиться от ощущения некоторой недосказанности, незавершенности.

В целом же, жизнь и научная деятельность М.Н. Гернета еще ждут своих исследователей и заслуживают создания серьезной монографической работы.

Глущенко Катерина

ст.викладач,

Національний університет державної податкової служби України

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Формування правосвідомості студента – складний процес, який потребує творчого підходу з боку всіх науково - педагогічних працівників вищого навчального закладу.

Правове виховання – це послідовний і систематичний вплив на студентську молодь з метою формування і розвитку їх правової культури. Для того, щоб ефективно здійснювати управління процесом правосвідомості молоді необхідно створити систему правового виховання студентів протягом всього періоду їх навчання.

Основна мета правового виховання – дати молодій людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Важлива психологічна особливість молодої людини, яка стала студентом,- її готовність до інтенсивної інтелектуальної праці, до набуття глибоких спеціальних знань. В більшості випадків вищий навчальний заклад виступає продовженням освітнього процесу, який починається ще в середній школі, але в той же час вступ до вищого навчального закладу тягне за собою зміни в організації розумової праці молодої людини. Ці зміни проявляються, насамперед, в збільшенні інтелектуального навантаження, практичної направленості навчального процесу. На накопичення, засвоєння комплексу необхідних спеціальних знань, орієнтована вся організація життєдіяльності студента.

При організації правовиховної роботи у вищому навчальному закладі дуже важливим є врахування змін в способі життя студентів, їх психології. В спеціальній літературі змістовно вивчені особливості психології студентів різних курсів, мотивація їхньої діяльності, в залежності від чого і обираються форми роботи з ними. Так, наприклад, на першому курсі, в умовах пристосування абітурієнта до нових форм колективного життя, адаптації до нової обстановки поведінка студентів відрізняється тим, що ними набагато легше управляти.

Другий курс – період самої напруженої учбової діяльності студентів і процес адаптації до вищого навчального закладу вцілому припиняється.

Третій курс – це початок спеціалізації, закріплення інтересів до наукової роботи як відображення подальшого розвитку і поглиблення професійних інтересів.

Четвертий курс характеризується грунтовним знайомством зі спеціальністю у формі проходження виробничої практики. Основним в мотивах діяльності студентів поступово стають мотиви спеціальної підготовки.

На п’ятому курсі перспектива швидкого закінчення вищого навчального закладу і початок праці за спеціальністю формує чіткі практичні установки відносно конкретного напрямку майбутньої трудової діяльності.

Всі вищеназвані характеристики необхідно пам’ятати, тому що без їх врахування при організації правового виховання важко розраховувати на який-небудь результат.

Правове навчання і правове виховання органічно пов’язані між собою. Навчання, що виховує, припускає безупинний взаємозв’язок процесів цілеспрямованого формування свідомості молодої людини, включаючи моральні ідеали, правові установки і ціннісні орієнтації, спеціальні, професійно необхідні характеристики. Вкрай важливо сформувати відповідну мотивацію – позитивне відношення до пізнаного змісту й потреби до постійного розширення й поглиблення правових знань. Правове навчання й виховання є частиною всього процесу духовного формування особистості, без якого неможливо обійтися, реалізуючи ідею побудови в Україні правової держави.

Необхідною вимогою до організованої і ефективної правовиховної роботи є визначення конкретної мети, яку потрібно досягти. Метою правового виховання студентів у вищій школі є формування у студентів, молодих спеціалістів шанобливого ставлення до правової системи держави, відношення до права як до важливої зброї, за допомогою якої держава підтримує стійкий порядок в суспільстві. Вищим результатом цієї дільності є вироблення активно-ціннісного відношення до права, коли людина не тільки визнає його цінність, вміє грамотно використати юридичні засоби для задоволення своїх потреб і інтересів, а тоді, коли вона готова до активного захисту існуючого правового порядку в державі. Надбані правові знання повинні переходити в ціннісні установки, стати внутрішнім переконанням, отримати емоційне забарвлення, закріпитися в правових звичках.

Правове виховання – складна, і багатоаспектна система діяльності. Звичайно, багато правових цінностей, маючи основу і походження в моральних нормах, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики, через інші, не правові форми і канали формування суспільної свідомості. Однак правове виховання передбачає створення спеціального інструментарію для донесення до кожної молодої людини правових цінностей, перетворення їх в особисті переконання і внутрішній орієнтир поведінки.

Рівень правової культури є результатом правового виховання. Однак є і зворотній зв’язок – правовиховна діяльність сама повинна бути досконалою, тобто відповідати цільовому та фактичному стану правової культури суспільства в цілому.

Враховуючи все вищезазначене, можемо сказати, що важливим напрямом становлення та розвитку як правової культури суспільства в цілому, так і правової культури студентської молоді є правове виховання, так як висока правова підготовка в умовах сучасного ринку праці є необхідною характеристикою для спеціаліста, випускника вищого навчального закладу.

Прокопчук Людмила Игнатьевна

старший преподаватель

кафедры теории и истории государства и права

економико-правового факультета ОНЮА в г. Симферополе

ИНСТИТУТ ПРИСЯЖНЫХ ЗАСЕДАТЕЛЕЙ: ИСТОРИКО-ПРАВОВОЙ АСПЕКТ

Одной из форм реализации суверенитета народа выступает участие представителей народа в отправлении правосудия, что нашло закрепление в ст.124 Конституции Украины. Вопрос введения данного института в Украине сегодня достаточно дискуссионный. Как противники, так и защитники данного института ссылаются на практику деятельности суда присяжных в России и неоднозначной ее оценки в обществе, а также мировой тенденции сокращения рассмотрения дел судами присяжных.

Действительно, на протяжении ХIХ-ХХ веков от суда присяжных отказались практически во всех европейских странах, за исключением Бельгии и Норвегии. Однако, в 1993г. суд присяжных был возрожден в России, а в 1994г. – в Испании. В Украине институт присяжных заседателей не функционирует, поскольку нет соответствующей нормативно-правовой базы, хотя введение института присяжных заседателей предусматривалось проектом Уголовно-процессуального кодекса Украины.

С точки зрения обоснования необходимости введения данного института в Украине актуальным является проведение его историко-правового исследования.

Возникновение суда присяжных связано с судебной реформой 1864г. в России. Первым, кто предложил еще в 1858г. в крестьянском комитете в числе других реформ и суд присяжных был А.М. Унковский.

Также на необходимости создания в России суда присяжных настаивал Д.А. Ровенский, который вместе с С.И. Зарудным занялись разработкой института присяжных заседателей. Они подготовили записки о суде присяжных, в которых всесторонне обосновали целесообразность его введения.

В октябре 1861 года, при Государственной канцелярии была создана специальная комиссия, в состав которой вошли К. Победоносцев, Н. Стояновский, С. Зарудный Н.А. Буцковский, Д.А. Ровинский и другие. Результатом работы комиссии стали «Основные положения реформы судебной части в России», которые 29 сентября 1862 года были переданы императором для опубликования. В этих положениях фиксировались такие новые институты и принципы, как отделение суда от администрации, выборный мировой суд, присяжные заседатели в окружном суде.

В конце 1862 г. в судебные инстанции был разослан проект «Основных положений судоустройства». Одновременно дискутировался вопрос о моделях суда присяжных. Какую выбрать – континентальную или английскую. Была выбрана первая модель. Суд присяжных был построен по образцу французского суда ассизов. Коронный состав его складывался из трех членов суда, один из которых председательствовал в судебном заседании. Скамья присяжных заседателей состояла из 12 очередных присяжных и двух запасных, которые могли заменить выбывших ввиду болезни очередных присяжных.

На основании данных положений со временем был подготовлен Устав уголовного судопроизводства, где в делах связанных с тяжкими обвинениями, вводился суд присяжных. В мае-июле 1864 г. проекты судебных уставов были внесены на обсуждение в Государственный совет, одобрены им и 20 ноября утверждены императором Александром II.

Необходимо отметить особенность становления суда присяжных в России, обусловленную тем, что реально деятельность суда присяжных началась с 1866г. С 20 ноября 1864г. проходила лишь подготовительная работа: открывались окружные суды (в том числе, Харьковский и Одесский), создавались Временные комиссии, которые составляли и публиковали в «Губернских ведомостях» общие, очередные и запасные списки присяжных заседателей. Сфера компетенции суда присяжных согласно «Уложению о наказаниях уголовных и исправительных» 1845г. была значительной и регламентировалась более чем 400 статьями.

На долю присяжных заседателей в окружных судах в 1873-78г. в среднем по стране приходилось 75,8 % всех решенных дел, коронные суды разбирали 24,2 %. Репрессивность суда присяжных составляла в 1873-1978г. – 64,3 %, репрессивность коронного суда – 72,6%. В дальнейшем данные цифры постепенно сравнивались. Однако, по делам о преступлениях служебных и против порядка управления оправдательные приговоры составляли 58%, что можно было объяснить сложностью и запутанностью служебных преступлений, невысоким уровнем грамотности состава присяжных (особенно в провинциях), небрежностью деятельности временных комиссий по составлению списков присяжных заседателей, куда нередко заносились сумасшедшие, умершие, слепые, состоящие под судом и т.д.

Необходимо отметить, что законодатель, разрабатывая Уставы уголовного судопроизводства, допускал возможность существования судебных ошибок в суде присяжных, в связи с чем в соответствии со ст.818 УУС устанавливалось «Если Суд единогласно признает, что решением присяжных заседателей осужден невиновный, то постановляет определение о передаче дела на рассмотрение нового состава присяжных, решение которых почитается уже во всяком случае окончательным». Более того, это право не подлежало кассационному обжалованию. Согласно статистике ст. 818 применялась судами в 1867г.- 937 раз; в 1870.г – 2633 раза; в 1881г. - 5578 раз. Данные факты свидетельствуют, что суду присяжных отнюдь не был свойственен оправдательный уклон и не дает повода для утверждения, что «преступники остаются на свободе».

К концу 1870-х годов накопленный практический материал диктовал необходимость реорганизации суда присяжных с целью улучшения его деятельности. Ситуация усугублялась и несовершенством российского законодательства – несоответствия «Уложения о наказаниях уголовных и исполнительных 1845г. Судебным уставам 1864г. Немаловажную роль в судебных преобразованиях 1870-1880г. сыграли и политические факторы. Это, прежде всего общеизвестные судебные процессы политического характера, в которых суд присяжных выносил обвиняемым оправдательный вердикт (дело Веры Засулич 1878г.). После чего был принят закон «О временном изменении подсудности и порядка производства дел по некоторым преступлениям» от 9мая 1878г., временно изъявший из ведения суда присяжных с передачей в судебные палаты с сословными представителями все дела «о явном восстании против власти». Наряду с данными преступлениями были изъяты дела по ряду преступлений, с которыми суд присяжных просто не справлялся. Значительные изменения были связаны с формированием состава присяжных, устанавливался ценз грамотности, изменен порядок составления списков. Необходимо отметить, что грамотные в составе присяжных в 1883г. в столичных и губернских уездах составляли более 86%, в остальных уездах более 50%. После 1889г. присяжным заседателям остаются только чисто уголовные дела. В целом в середине 1890г. суд присяжных в России функционировал аналогично судам присяжных других стран.

Анализ исторического опыта функционирования суда присяжных позволяет сделать вывод об определенных недостатках данного института, но этих недостатков не лишены и профессиональные суды. Сегодня, по нашему мнению, оптимальным является сочетание в судебной системе профессионального (коронного) суда и суда с участием присяжных заседателей. На наш взгляд, институт народных заседателей может оказаться целесообразным при внедрении ювенальной юстиции. Народные заседатели при рассмотрении уголовных дел относительно несовершеннолетних могли бы обеспечить оценку обстоятельств по делу с точки зрения их жизненного опыта, что обеспечило бы справедливость принятого решения.

Сидоренко Олена Михайлівна

здобувач кафедри теорії держави і права ОНЮА,

старший викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ДЕФІНІЦІЯ ПОНЯТТЯ «ДОГМА ПРАВА»: ЩОДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Право має три образи, в якому воно виступає перед людьми. По-перше, у вигляді загальнообов’язкових норм, законів, діяльності судових та інших юридичних установ – юридичних реалій, з якими стикається кожна людина у своїй практичній діяльності. По-друге, у вигляді особливого, складного соціального утворення – своєрідного і великого підрозділу, підсистеми в суспільстві, яка має свою особливу природу і логіку. По-третє, у вигляді явища всесвітнього порядку – одного з основ і проявів життя розумних істот, людей. Юридичні реалії, з якими зустрічається людина у своїй практичній діяльності отримали назву «догми права».

У юриспруденції прийнято говорити про те, що практикуючі юристи й вчені правознавці мають справу з «догмою права». У поняттях «догма права», «догматична юриспруденція» виражений специфічний предмет юридичних знань, особливий сектор соціальної дійсності – юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, відособлені відповідно до потреб юридичної практики в якості основи вирішення юридичних справ.

Питаннями догми права в різний час займалося багато вчених юристів і філософів. Так у Давньому Римі на основі приватного права одержала розвиток юридична догматика. Її досягнення знайшли відображення в Кодексі Юстиніана (VI ст.н.е.), особливо в основній частині, тобто Дигестах або Пандектах.

Надалі досягнення аналітичної юриспруденції Риму, що одержали в Кодексі Юстиніана систематизоване законодавче закріплення, стали основою для інтерпретаційної роботи середньовічних юристів, а в сучасну епоху знайшли узагальнене вираження в законодавстві, стали основою для розгортання юридико-аналітичних проробок, необхідних для потреб юридичної практики і правового навчання, а також наукових досліджень.

Дослідженню догматичної юриспруденції, юридичного позитивізму присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневич, Б. Чічерін, Й. Покровський, А. Венедиктов, Б. Черепахін, М. Райхер, О. Йоффе, О. Міцкевич, Д. Гримм, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, М. Козюбра, О. Скакун та ін.

Основні концепції догми права були закладені Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом і Зомло (Німеччина), для яких визначальним об’єктом вивчення виступали правові норми. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке односторонньо впливає на суб’єктів засобами примусу. Великий внесок у розробку цього питання внесли відомий правознавець Й. Покровський, а також такі цивілісти й фахівці в області теорії юридичної догматики як А. Венедиктов, М. Райхер, Б. Черепахін та інші. У ХХІ сторіччі цією проблемою займалися О. Міцкевич, П. Рабінович, Б. Шейндлін.

В умовах глобалізації та інтегративних процесів для юриспруденції ця тема залишається актуальною, оскільки в сучасному світі швидка зміна подій накладає відбиток на розвиток правової сфери життя і суспільства.

У юридичній літературі науковці поняття «догми права» визначають по-різному.

Згідно із концепцією С. Муромцева догма права це дослідження будь-якого діючого права з метою застосування його на практиці та вважається мистецтвом. Погодитися з С. Муромцевим щодо того, що догма права це – дослідження, діяльність, досить складно. Тому, що будь-яка діяльність це – динамічний процес, а догма права є статичною.

У роботі Д. Гримма «Лекции по догме римского права» автор зазначає, що в основі догматичного курсу повинно бути закладено сучасне право. Дійсно, який інтерес і яку користь може подати детальне догматичне вивчення таких інститутів, які давно віджили (наприклад, інститут рабства).

Науковець В. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановленні і дії.

Професор Ю.М. Оборотов вказує, що догма права – правова цінність, що втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, що виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах. У контексті даного визначення вважаємо, що правові відносини не можуть вважатися складовим елементом догми, так як правові відносини є найменш стійким елементом догми права, вони також динамічні.

Р. Ромашов доводить, що догма права об’єднує в рамках даної правової системи юридичні поняття, принципи, технології що характеризують право як інструмент регулятивно-охоронного впливу. Технології теж складно віднести до догми права, так як це теж динамічний компонент правової реальності.

Російські науковці М. Сальников та В. Румянцева, зазначають, що використовуючи методи формальної логіки, догма права здійснює завдання діючого законодавства, правового порядку, систематизації принципів права тощо.

У юридичній енциклопедії вказується, що догма права (від грецьк. δόγμα – думка, вчення) – положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Але, все те що приймається без доказів на віру є правовою аксіомою.

У спробі надати власне визначення догми права необхідно звернути увагу на те, що догма відповідає за стабільність права, але вона не повинна гальмувати правовий розвиток. Таким чином, догма права це – основа юридичного навчання і юридичної практики (ядром якої є норма права), що встановлює стабільність, усталеність, впорядкованість, ефективність правового розвитку (правової системи). Саме істотне в тім, що термін «догма права» визначає твердість і незаперечність самої основи, відповідно до якої вирішуються всі юридичні питання, тому що право, виражене в законі, інших джерелах з’являється перед людьми і перед державою в якості твердої, незаперечної підстави для поводження людей і дій держави.

Бєлкіна Ю.Л.

асистент кафедри теорії та історії держави і права

університету економіки і права «Крок»,

Лауреат премії Академіка П.П.Михайленка

УДОСКОНАЛЕННЯ СТРУКТУРИ КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

Загальна декларації прав людини та Конституція України визначають культурні права людини і громадянина як складову загальних прав людини. Культурні права та свободи віднесені до найменш систематизованих, хоча і надзвичайно багатогранних за суттю, змістом, формами і гарантами. У доповіді Всесвітньої комісії культурного розвитку (ВККР) при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність» (1996р.) поставлено завдання - створити перелік (invеntorу) культурних прав. Але і дотепер воно не реалізовано.

Структура культурних прав на законодавчому рівні в цілому в Україні визначена статтею 5 Основ законодавства України про культуру (далі – «Основи»): громадяни у сфері культури мають право на свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

Крім того, згідно ст. 54 Конституції України, яка розміщена в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», культурна спадщина охороняється законом. Як вказано в згаданій вище доповіді ВККР при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність», доступ до культурної спадщини є культурним правом. Таким чином, Конституція України додатково визнає таке право людини і громадянина, як охорона культурної спадщини.

Стаття 5 Закону України «Про захист суспільної моралі» гарантує право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення. Авторка відносить це право до культурних прав, оскільки його порушення суперечить такому принципу культурної політики в Україні, проголошеному в ст. 2 «Основ…», як естетичне виховання громадян.

Окремо в якості культурного права пропонується визнати право власності в галузі культури. Таке право окремо виділене, наприклад, в «Основах законодавства Російської Федерації (РФ) про культуру». В Україні зазначене право перетинається між статтями 41 та 54 Конституції України: стаття 54, гарантуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, одночасно гарантує і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Одночасно стаття 41, спеціально присвячена реалізації прав власності, передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

В закордонній літературі та нормативно-правових актах виділяється такий вид культурних прав, як академічні свободи. Згідно сайту /dic.nsf/lower/12836, академічні свободи – загальноприйнята назва групи специфічних прав і свобод особи, що реалізовуються в області освіти і наукових досліджень. В українських правових джерелах на рівні закону поняття «академічні свободи» не використовується. Відомо тільки згадування про це право в Рішенні Колегії Міністерства освіти i науки України від 01.02.2008р. «Про впорядкування діяльності відокремлених структурних підрозділів вищих навчальних закладів».

Проголошення будь-яких прав виглядало б ефемерним, якщо б користувач цими правами не мав прав і можливостей захистити свої права. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її культурних прав. Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту.

Зведена таблиця культурних прав наведена в таблиці, де звичайним шрифтом наведені права із ст.. 5 «Основ…», а напівжирним – доповнення.

Літ.

Культурне право

a

свобода творчості

b

вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів

c

здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва

d

створення закладів, підприємств і організацій культури

e

об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури

f

збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв

g

доступ до культурних цінностей

h

охорона культурної спадщини

i

захист інтелектуальної власності

j

здобуття спеціальної освіти

k

сприятливий інформаційний простір

l

право власності в галузі культури

m

академічні свободи

n

право на захист культурних прав

Вахненко В.В.

асистент кафедри держави та права ОНЮА

СТАНОВЛЕННЯ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У ХІХ ст.

Багаточисельні випадки зараження інфекційними хворобами, які забирали життя мільйонів людей, змушували владу Російської імперії розробляти комплексні заходи боротьби з епідеміями. На перших порах це була лише систематизація обрядів та звичаїв народної медицини, та наукові праці видатних вчених-медиків, але на початку ХVIII ст. ці заходи набувають законодавчого характеру. Боротьба з епідеміями виходить на державний рівень, про що свідчать укази та розпорядження уряду в цій галузі.

У першій половині XIX ст. комісія, за участю М.М. Сперанського, здійснила кодифікацію законодавства, результатом якої стало створення Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії. Кодифікація допомогла побудувати систему нормативно-правових актів, що регулювали санітарно-епідеміологічну та санітарно-гігієнічну діяльність. Ці нормативно-правові акти являли собою велику кількість законів, указів, постанов, правил, які досить часто суперечили один одному, що становило труднощі їхнього застосування.

«Свод Учреждений и Уставов врачебных по гражданской части», який увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії 1832 року, був першим систематизованим джерелом правового регулювання лікувальної та санітарно-епідеміологічної діяльності в Російській імперії у другій третині ХІХ ст.

Доповнював, а деякою мірою дублював цей акт «Свод Учреждений и Уставов о общественном призрениии», норми якого регламентували діяльність лікарень відомства «Приказов общественного призрения», який також увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії. Отже, існування двох Зводів, які регулювали одне й те саме питання, ускладнювало процес гармонізації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства та його застосування.

Процес систематизації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства продовжувався, і два вище згадуваних Зводи були трансформовані у 1857 р. в «Устав врачебный». Його редакції 1857, 1892, 1905 рр. відображали зміни, які проходили в системі державного управління в цілому (земська реформа 1864 р., введення нового Положення про губернські та повітові земські установи 1890 р.) та, звісно, у сфері організації лікувальної та санітарно-епідеміологічної справи.

Устав передбачав: 1)Загальні заходи з охорони народного здоров’я, такі як охорона чистоти повітря та безпечність продуктів харчування, обмеження вживання отруйних речовин, захоронення померлих за встановленими правилами; 2) Спеціальні заходи, які передбачали віспо прищеплювання як профілактичний захід, вказані в законі дії місцевого начальства, лікарів, хазяїв готелів, трактирів, постоялих дворів у випадках виникнення захворювань; 3) Карантинні заходи, які вживалися для охорони кордонів імперії від проникнення інфекцій, а також у випадках виникнення епідемій.

Перша пандемія холери (1817-1823 рр.) та багаточисельні випадки зараження цією інфекцією з-за кордону, примусили законодавчі установи звернути увагу на побудову прикордонних карантинів, які підрозділялися на центральні та приватні карантини, сухопутні та берегові застави.

У Карантинному Уставі від 20 жовтня 1832 р., який містив спеціальний розділ «О мерах к прекращению чумной заразы при появлении оной вне карантинных мест внутри государства», викладалися заходи, які слід було приймати у випадку виникнення чуми в межах Російської імперії. Уряд розглядав прикордонні карантини не тільки як установи, передбачені для попередження проникнення особливо небезпечних хвороб та інфекцій через державні кордони, але й як організації, зобов’язані приймати участь в боротьбі з епідеміями в середині країни. Разом з Карантинним Уставом в 1832 р. було видано «Положение о карантинной службе» - перше в законах Російської імперії згадування про прикордонні війська. В Карантинному Уставі 1841 р. питання управління карантинами, порядок проведення карантинних заходів, правове положення службовців карантинів регламентувалися більш повніше.

У другій половині ХІХ ст. санітарно-епідеміологічна охорона кордонів імперії перейшла на новий рівень і з урахуванням міжнародних договорів в цій сфері, почала регулюватися міжнародними конвенціями. У 1866 р. було прийнято «Устав о карантинах», в якому були враховані рекомендації Міжнародних санітарних конференцій. Карантинні установи мали тепер стежити не лише за проникненням чуми, але й за проникненням інших особливо небезпечних для здоров’я людини хвороб та інфекцій. У випадках епідемій запроваджувалося керівництво однієї особи – керівника, замість колегіального управління. Згідно з Уставом усі прикордонні карантини були поділені на морські та сухопутні. До морських відносилися карантини та карантинні агенції, які в свою чергу складалися з карантинного порту та карантинного дому. До сухопутних належали карантини та карантинні застави.

Таким чином можна константувати, що у ХІХ ст. в Російській імперії відбулося становлення санітарно-епідеміологічного законодавства, яке досить успішно сприяло боротьбі з епідеміями чуми та холери.

Дмитришин Юрій

здобувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень

Львівського національного університету ім. Івана Франка

ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ НА ОСНОВІ ХЕЛМІНСЬКОГО (КУЛЬМЕНСЬКОГО ПРАВА)

Хелмінське право є одним з різновидів магдебурзького права. Правовою основою для його створення стала Кульменська (Хелмінська) локаційна грамота 1233 року, надана містам Хелмно і Торунь.

Важливу роль у діяльності органів міського самоврядування у Торуні відігравала міська рада. На відміну від міст, що володіли магдебурзьким правом, міська рада міста Торуня була вищим апеляційним судом для міст Прусії, що володіли хелмінським правом. Хелмінська (Кульменська) грамота 1233р. надала місту хелмінське право, з певними особливостями для поселенців. На функціонування хелмінського права мало вплив фламандське право.

До компетенції міської ради відносилось адміністративно-поліцейські та судові повноваження. Міська рада брала участь у виборах міських службовців - солтиса, бургомістра та інших. Міська рада видавала міські статути, які регулювали різні сфери міського життя.

До компетенції міської ради також відносились повноваження у галузі судочинства. Поступово до юрисдикції міської ради почали відноситися найважливіші цивільні і кримінальні справи. За ухвалою (вількером) 1480р. міська рада розглядала судові справи щосереди. Засідання міської ради відбувались у міській ратуші.

Важливу роль у функціонуванні апарату міської ради та у її діяльності відігравала канцелярія, основна роль в якій належала міському писарю. Окрім ведення протоколів засідань міської ради, до його компетенції входило також ведення міської кореспонденції з органами державної влади, інших держав та інших міст.

Міський писар, який обіймав найважливішу посаду в структурі органів міського самоуправління призначався міською радою та виконував свої повноваження пожиттєво. Писар був присутній на кожному засіданні міської ради, де володів правом додаткового голосу. Писар виконував повноваження керівника канцелярії та був наділений урядово-представницькими повноваженнями. Окрім ведення протоколів міської ради вносив записи до міських книг у судових справах, що вела міська рада.

Поряд із судочинством, яке здійснювала міська рада, судові справи розглядались лавниками. Перші згадки про лавників Старого міста Торуня відносяться до 1258р. На перших порах лавників дообирали інші лавники, а з кінця XIIІст. початку ХІVст. їх обирала міська рада. Спочатку до її складу входило 7 лавників, потім 12. Керівником колегії лавників був солтис-суддя. Після надання Торуню хелмінського права до солтис отримав також і адміністративні повноваження. Спочатку солтиса обирали мешканці міста, погоджуючи його кандидатуру з представниками Тевтонського Ордену.

Окрім солтиса до складу суду входив старший лавник, який серед складу міської лави згадувався на першому місці. Старшого лавника обирали інші лавники. Старший лавник зберігав ключі від приміщень засідань міської лави, та шафи, у якій зберігалися міські книги і привілеї. До повноважень старшого лавника відносилось також підготовка засідань лавничого суду, надавав дозвіл на виїзд лавників за межі міста, працював разом з іншими лавниками над питаннями правильного тлумачення і використання норм хелмінського та магдебурзького права.

У складі лавничого суду перебували допоміжні судові службовці, важливе місце серед яких відігравав возний. Возного призначала міська рада і до його компетенції відносилось запрошення лавників і солтиса на судові засідання, та повідомлення інших учасників судового процесу про початок розгляду справи. Возний також мав забезпечувати таємницю під час розгляду судової справи. Поряд з возними у судових засіданнях брали участь судові захисники, які називалися «прокуратор» і «адвокатус». Судовий захисник (прокуратор) брав участь у судових засіданнях за рішенням суду або на прохання однієї із сторін.

До допоміжних судових службовців міста Торунь відносився кат. Кат виконував судові рішення та здійснював тортури під час досудового розгляду справи і під час судових засідань. Особисто кат виконував смертні вироки через відрубування голови, колесування, четвертування, та спалення засудженої особи. Кат забезпечував примусову явку сторін до суду.

У хелмінському праві, як і в магдебурзькому передбачався колегіальний розгляд справи і не існувало єдиного міського суду. Тут діяв цілий ряд судів, що володіли різною компетенцією. До них відносились бурграбський суд, потрібний суд, гостинний суд та кримінальний суд. Бурграбський або звичайний суд відбувався кожні 14 днів, до його складу входили солтис та не менше 6 лавників. У випадку коли суд не міг зібратися в повному складі, засідання могло проводитися за наявності трьох, а у виняткових випадках двох лавників. До компетенції даного суду належала основна кількість цивільних та кримінальних справ. В окремих випадках, що вимагали негайного розгляду справи відбувались так звані надзвичайні суди. До них належали потрібний, гостинний та кримінальний суди. Потрібний суд відбувався у надзвичайних випадках.

До юрисдикції потрібного суду відносилися злочинці, затримані на місці вчинення злочину.

У випадках, коли стороною процесу були мешканці інших населених пунктів, то дані справи розглядав гостинний суд. З юрисдикції гостинного суду були вилучені справи, що стосувалися нерухомості міщан. До компетенції кримінального суду входили кримінальні справи міщан.

Рішення бурграбського, потрібного, гостинного та кримінального суду можна було оскаржити до міської ради Торуня, яка була судом апеляційної інстанції.

На перших порах до компетенції міських лавничих судів відносилися лише цивільні справи, а кримінальні справи розглядалися загальнодержавні суди Тевтонського Ордену. З кінця 1346р. великий магістр Тевтонського Ордену надав місту Торунь право на створення Великих і Малих міських судів, що могли розглядати і кримінальні справи.

За привілеєм Великого магістра Тевтонського Ордену Г. Тузмера 1346р. було створено окремий лавничий суд для передміщан. З апеляцією на рішення даного суду можна було звертатися до міської ради міста Торуня.

Житарєв Є.В.

асистент кафедри державно-правових дисциплін

Нікопольського факультетк ОНЮА,

аспірант ОНЮА

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОДЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ЗАСОБУ ГАРМОНІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО ПОЛЯ

Відомо, що основною метою існування модельного законодавства є його втілення в національних нормах тієї або іншої країни, що входить до складу співдружності, у рамках якої й існує модельне законодавство. Багато вчених на сьогоднішній день критикують модельне законодавство й називають його малоефективною або зовсім неефективною формою гармонізації законодавства країн учасниць. Виникає питання - у чому ж неефективність даної форми? Сам по собі модельний акт не може через якісь причини служити для втілення зазначених цілей (те середовище, у якому він намагається «вижити» і принести користь є недосконалим) або складність у процесі трансформації модельного законодавства в національне. Обидві точки зору знаходять своє відображення в юридичній доктрині й мають свою аргументацію, а значить і контраргументацію.

Ні в кого на сьогоднішній день не виникає сумніву, що процес глобалізації не зупинити й подальша ефективність розвитку людства прямо залежить від того наскільки згуртованими будуть зусилля різних країн і націй. Процес гармонізації й уніфікації правового поля різних країн є однією з площин, у якій необхідне вироблення діючого механізму їхньої реалізації. Однією з декількох форм гармонізації законодавства і є модельне законодавство, тому що уніфіковані акти служать для іншої мети - уніфікації законодавства.

У результаті аналізу модельних нормативних актів створюваних Генеральною Асамблеєю СНД, Парламентською Асамблеєю Ради Європи, Загальнонаціональною комісією представників всіх штатів США розроблених разом з Американським інститутом права й Американською асоціацією адвокатів можна зробити наступні висновки: модельні нормативні акти носять рекомендаційний характер (є «м’яким» правом), є «передправом» по своїй суті й головна їх ціль - відбиття їхніх положень у національному законодавстві; модельні нормативні акти містять нормативні рекомендації а також варіанти можливих правових рішень тих або інших питань певної сфери суспільних відносин. Але модельні акти, наприклад, США й СНД якісно відрізняються між собою рівнем юридичної техніки й змістом. Модельні акти СНД найчастіше не регулюють відносини, а лише містять норми-дефініції й норми-принципи, до того ж дублюють по предмету регулювання національні нормативні акти, суперечать один одному, не відповідають міжнародній практиці й т.і.

Які ж перспективи розвитку модельного законодавства як засобу гармонізації законодавства на міжнародній арені?

На імплементацію в національне законодавство модельних норм у різних сферах регулювання впливає безліч факторів. В економічній області впливають такі фактори, як: внутрішнє політичне протистояння еліт (Грузія, Україна, Киргизія); різний економічний рівень розвитку країн СНД; велика непогашена заборгованість перед міжнародними кредиторами (Молдавія, Грузія). Розглядаючи тексти модельних документів, можна відзначити, що вони складалися виходячи із цих позицій для задоволення всіх учасників Співдружності й копіювалися з іноземних зразків. У результаті цього вони виходили розпливчастими, неясними, якого-небудь діючого правового регулювання від них очікувати було важко. Ще однією істотною перешкодою на шляху модельної законотворчості як основи економічної інтеграції є відсутність обов’язкової чинності й прямої дії модельних актів. Це дає підставу деяким авторам стверджувати, що вони не є правовими актами. Однак інші дослідники вважають, що відсутність обов’язкової чинності таких актів не позбавляє їх юридичної характеристики, а лише виключає застосування прямих санкцій за їх невиконання. На теперішній час можна сказати, що модельне законодавство не виправдало себе як засіб гармонізації законодавства в економічній сфері. Цьому є чимало причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Так, імплементація модельних законів передбачує вирішення комплексу міждержавних проблем, що вимагають, як показує світовий досвід, тривалих строків, великих фінансових витрат, нормальних умов функціонування національних економік, налагодженої, постійно діючої системи міждержавного спостереження за виконанням прийнятих зобов’язань. У цілому можна сказати, що імплементація норм модельного законодавства знайшла своє відбиття тільки у вузькоспеціалізованих програмах співробітництва. У цьому зв’язку можна констатувати, що рішення існуючих економічних і політичних проблем не вбачається через призму модельних законів.

Для правової науки може становити чималий інтерес вивчення досвіду Європейського співтовариства. Інструментом уніфікації економічного законодавства в ЄС служать регламенти й рішення - акти, подібні з федеральними законами. Інструментами гармонізації права служить директива, а в сфері кримінального права й кримінально-процесуального - рамкове рішення. Пряма дія є також важливим фактором. Якби у відношенні згаданих вище актів ЄС, які видаються тисячами, застосовувалася б така громіздка процедура, яка застосовується в країнах СНД, необхідність самостійної імплементації кожного з них у національні правові системи викликала б повний параліч співтовариства.

Незважаючи на всі перераховані недоліки модельного акту як інструмента гармонізації, іншої форми, що була б настільки універсальна поки ще немає. Що стосується недосконалості юридичної техніки модельних актів, те це скоріше питання правотворчого суб’єкта, а не форми законодавства. Можливо необхідне залучення вузьких фахівців, юристів-теоретиків і практиків і т.д. До того ж сам процес трансформації модельного законодавства в національне непростий.

У результаті можна зробити висновок, що в першу чергу недостатнє теоретичне обґрунтування такої форми законодавства, як модельне і є головною причиною повільної динаміки розвитку цього засобу гармонізації законодавства.

О.М. Іванченко

асистент кафедри теорії держави та права ОНЮА

ВПЛИВ СУЧАСНИХ ЗАРУБІЖНИХ ПРАВОВИХ ДОКТРИН НА НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Нове тисячоліття характеризується складністю існуючих проблем. Процеси ідентифікації сучасних держав у світовому співтоваристві актуалізують звернення до аналізу закономірностей та проявів їх політико-правового розвитку, до тенденцій функціонування права в умовах інтеграції та глобалізації. Сучасну правову реальність досить важко відобразити за допомогою дуже вузьких конструкцій. Необхідні більш широкі конструкції, що дозволять здійснювати відповідно і більш гнучкі та адекватні наукові операції, досягати більш високих рівнів узагальнення, абстракції.

Масштабні інтеграційні процеси у сучасному світі додають особливу актуальність дослідженням концепцій правової системи.

Термін «правова система» набув широкого поширення як у вітчизняній, так і в зарубіжній правовій доктрині у другій половині ХХ ст. Аналіз досліджень, присвячених проблематиці системності у праві, демонструють, що правова категорія «правова система» використовується інтенсивно і представляє собою неоднозначне та багатофункціональне явище, яке відноситься, як й інші підсистеми універсальної соціальної системи у цілому, до складних утворень.

Необхідно зазначити, у юридичній науці відсутня єдність поглядів щодо поняття правової системи. І це пояснюється не тільки відмінністю індивідуальних підходів до даної проблематики, а й їх приналежністю до різних напрямків у юриспруденції. Об’єднуючою рисою цих підходів майже до кінця ХХ ст. є використання категорії «правова система» для характеристики правових явищ, засобів та процесів, що існують усередині конкретної держави та для груп держав. Правова система переважно розглядається в контексті зв’язку із державою як основним носієм публічної влади.

Американські професори М. Каплан і Н. Катценбах, які одні з перших застосували в своїх дослідженнях метод системного аналізу міжнародного права, стверджують, наприклад, що «міжнародно-правова система відрізняється від інших систем відносин між державами своєю горизонтальною організацією, тобто відсутністю ієрархії через розподіл влади між формально рівними елементами системи – суверенними державами».

Погляди прихильників «мінімізації» ролі міжнародного права в міжнародній системі отримали втілення в теоріях політичного і юридичного реалізму, що виникли в США в другій половині XX століття. Свого часу вони були піддані аргументованій критиці ученими.

Основи концепції «політичного реалізму» були закладені американським вченим Г. Моргентау. «Визнання того факту, що міжнародне право існує, – стверджував він, – не означає, проте, що воно є такою ж ефективною правовою системою, як національні правові системи, і, особливо, що воно є ефективним інструментом регулювання і заборони процесу боротьби за владу на міжнародній арені... Міжнародне право – це примітивний тип права тому, перш за все, що воно є майже повністю децентралізованим правом.

Проте було б неправильним вважати, що західна міжнародно-правова доктрина другої половини XX століття розвивалася тільки в рамках реалістичних шкіл. В цей же період в її рамках розвивався цілий ряд теорій більш ліберального спрямування. Так, наприклад, американський професор О. Шахтар, наголошуючи на значному впливі, який сила здійснює на відносини між державами і на формування міжнародно-правових норм, визнає також існування цілісного міжнародного співтовариства, і підкреслює, що «держави могутні і менш могутні, в цілому дотримуються міжнародного права».

Значного розповсюдження в зарубіжній міжнародно-правовій доктрині отримала інституційна теорія, прихильники якої, як і «реалісти», вважають, що первинними і визначаючими відносинами на міжнародній арені є відносини між державами. Проте, на відміну від «реалістів», вони вважають, що ефективна співпраця держав в рамках міжнародного співтовариства можлива і що значну допомогу в цій співпраці державам покликані надавати міжнародні інституційні структури.

Прихильники «ліберальної теорії», що набула найбільшого поширення e 90-х роках ХХ ст. в Європі, також відзначали, що ключовими суб’єктами в системі міжнародних відносин є не держави, а індивіди і приватні групи. На їх думку, прихильність держав розпорядженням міжнародного права визначається перш за все ступенем їх «ліберальності». Тому чим вище рівень захисту прав приватних осіб в тій або іншій державі, чим демократичніший характер регулювання відносин, що виникають з участю цих суб’єктів, тим більше законослухняною в міжнародно-правовому плані буде така держава.

Початок ХХІ століття характеризується складними та суперечливими процесами суспільного розвитку, що носять комплексний характер та охоплюють майже всі сторони життя держав та світового співтовариства у цілому. Це обумовлює інтенсифікацією процесів взаємодії національної правової системи з міжнародною. Процес глобалізації впливає на розвиток вчення про правову систему як в рамках загальної теорії права, так і в рамках міжнародно-правової доктрини. Саме тому відмінною рисою багатьох розробок зарубіжних учених останніх років є більш зважене відношення до поняття і змісту термінів «правова система держави» і «міжнародно-правова система».

Значний вплив глобалізаційних процесів на зміст концепцій як в нашій країні, так і за межами, проявився у тенденціях світового суспільного розвитку, що привели до розпаду системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни, заснованої на протистоянні блоків соціалістичних і капіталістичних держав. На зміну біполярному світу часів «холодної війни» прийшла нова, динамічна, складна світова система, що розвивається, що характеризується багато полярністю і багатовимірністю всіх її складових.

Вказані зміни відродили надії багатьох зарубіжних політичних і наукових діячів на суттєве зближення Сходу і Заходу і, як наслідок, побудову єдиної світової спільноти, заснованої на універсальних цінностях, принципах взаємодопомоги і співпраці всіх держав світу.

Родова єдність міжнародного і національного права як сукупності загальнообов’язкових правил поведінки юридичного характеру дає підставу стверджувати, що перше, як і друге, лежить в основі своєї власної правової системи, що знаходиться в постійній тісній взаємодії з правовими системами окремих держав. Тільки в даному випадку йдеться не про національну, а про міжнародну правову систему, володіючою певною специфікою.

Ільїна Юлія Павлівна

асистент кафедри цивільного

та господарського права і процесу

Міжнародного гуманітарного університету

ЗНАЧЕННЯ «ПОЛОЖЕННЯ ПРО НОТАРІАЛЬНУ ЧАСТИНУ» 1866 РОКУ ДЛЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ

Зародження нотаріату в Україні можна віднести до доби Київської Русі, оскільки документальні свідчення про його існування у більш ранні часи до нас не дійшли.

З приєднанням більшої частини України до Росії спостерігалося поширення російської правової та адміністративної системи на Україну. Одночасно із судовою реформою в Росії 1864 р. був реорганізований і нотаріат, що привело до поширення єдиного, універсального нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів. Вони були уповноваженими представниками держави.

Відповідно до «Положення про нотаріальну частину» затверджене 14 квітня 1866 р. Імператором Олександром ІІ, в містах запроваджувалися посади нотаріусів, які були підвідомчі судам і призначалися старшими головами судових палат. Для обіймання посади нотаріуса встановлювалися досить обтяжливі цензи, які стосувалися в першу чергу внесення значної на той час грошової застави. Крім того, претендент складав іспит на вміння юридично грамотно укладати різноманітні угоди, знання нотаріального діловодства та необхідних для нотаріуса законів. Проте варто зазначити, що сам іспит був нескладний, число осіб, які на той час мали вищу юридичну освіту, було невелике, що призводило до зайняття посад нотаріусів особами, які недалеко відійшли під старих маклерів. Хоча формально нотаріуси були службовими особами, вони не отримували державну платню, а утримувалися коштами клієнтів. Встановлювалась такса грошових винагород за укладання нотаріальних угод і засвідчення документів. Водночас закон дозволяв нотаріусу стягувати за свої дії не тільки за таксою, а й за добровільною угодою з клієнтом, що надавало нотаріальним конторам статусу комерційних закладів, які конкурували між собою за вигідну клієнтуру.

Негативний вплив на якісний підбір нотаріусів справляла відсутність в іспитових комісіях нотаріусів-практиків, суб’єктивний підхід старших голів судових палат щодо призначення і звільнення цих посадових осіб. Не був розроблений і законодавчо оформлений порядок нагляду і контролю за нотаріусами судами, який на практиці зводився, як правило, до дисциплінарних заходів.

Основними в «Положенні про нотаріальну частину» були питання про місце нотаріату в системі державних органів, про приналежність нотаріусів до державних службовців, про можливість і необхідності оплати їх праці з боку держави. По первісному проекту від 14 липня 1863 р. нотаріуси вважалися державними службовцями, але без права на отримання чину й без права на пенсію. Платня від держави їм не призначалося, але надавалося право стягувати плату за кожну нотаріальну дію. Зазначений проект пропонував доручити складання актів про нерухоме майно нотаріусам, а їх затвердження – судовим органам за місцем перебування нерухомого майна, звільнивши тим самим останніх від обов’язку по збору різного роду відомостей. Інший погляд на цю проблему сформулювали судові комісії: перша судова комісія підкреслювала, що нотаріальна діяльність не може дати достатнього доходу, а отже, призначення державою платні, повинна бути необхідною умовою функціонування нотаріальної частини; друга судова комісія пропонувала створити дві категорії нотаріусів – державних нотаріусів і публічних й відповідно диференційовано підходити до розв’язання питання про оплату їх праці.

За підсумками проведених дебатів Державна Рада ухвалила вважати нотаріусів, що перебувають але державній службі із присвоєнням їм 8-го класу за посадою, але без права на отримання чину й без права на пенсію.

Після розгляду проекту судовими комісіями в «Положенні про нотаріальну частину» залишилася тільки відсильна норма, що встановила, – чинність нотаріальних актів визначається на підставі Статуту цивільного судочинства 1864 р., який закріпив лише доказову чинність нотаріальних актів і ніяких переваг при їхньому виконанні не передбачав.

Інші засади щодо діловодства нотаріусів, яке стало міститися у «Положенні…», це наявність архіву, заборонних і дозвільних книг, а також реєстрів, актів, документів, печаток і підписів нотаріусів.

Істотні зміни були внесені у вимоги до кадрового складу нотаріальних органів. «Положення про нотаріальну частину» 1866 р. значно розширило й посилило вимоги, що висуваються до кандидата на нотаріальні посади. Тепер майбутній нотаріус зобов’язаний був мати російське підданство, бути повнолітнім, не мати судимості й суспільних стягнень, а також не займати ніяких інших державних і суспільних посад. Посада нотаріуса надавалася бажаючому лише після його випробування головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором на знання законів і форм нотаріального діловодства, на вміння викладати нотаріальні акти. Будь-яка особа, що задовольняла зазначеним вимогам, мала можливість пройти випробування. Не допущений до випробувань одержував постанову із вказівкою причин відмови й міг шукати подальшого захисту своїх прав. Повторне проходження випробування допускалося не раніше ніж через рік. Призначення нотаріусів на посаду й відсторонення їх від виконання своїх обов’язків проводилося за поданням голови окружного суду старшим головою судової палати. Закон надав нотаріусові як органу публічної діяльності, що виконував від імені держави складання й засвідчення юридичних актів, досить широкі повноваження й покладав на нього певні обов’язки. Право вибору місця для своєї нотаріальної контори було залишено на розсуд нотаріуса. Нотаріусові не заборонялося вести комерційну діяльність, бути засновником і учасником різних організацій.

«Положення про нотаріальну частину» 1866 р. було основним нормативним актом, що регламентувало функціонування нотаріальних органів Російської імперії до 1917 р.

Каплій Олена Володимирівна

здобувач кафедри конституційного права ОНЮА

викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Фундаментальні трансформації 90-х років ХХ ст. докорінно змінили політичні системи посткомуністичних країн. На всьому пострадянському просторі відбувається активний пошук нових моделей політичних, економічних і соціальних стосунків у суспільстві. Одним із важливих напрямків цих реформ стала модернізація системи місцевого самоврядування.

Процеси реформування місцевого самоврядування протікають досить нерівномірно в різних країнах, що відображає загальний рівень демократичного розвитку кожного суспільства.

У процесі реформування місцевого самоврядування в Україні може бути корисним досвід не тільки західних демократій, а й досвід найближчих сусідів - держав Східної Європи.

У країнах Східної Європи питання децентралізації і розвитку системи місцевого самоврядування вирішувалося спочатку в перехідний період, що було обумовлене прагненням країн колишнього соціалістичного табору до швидкого вступу до Європейського Союзу. В зв’язку з цим протягом першого десятиліття політичних трансформацій були реструктуровані політичні механізми, економічні системи, інститути і практика управління. При цьому реформування місцевої влади розглядалося як базовий компонент політичних змін, а також як важлива умова, чинник економічного розвитку. В ході цих реформ були розроблені різні моделі устрою місцевих органів влади, причому процес становлення систем місцевого самоврядування регулювався безпосередньо центральними органами влади.

Вже у 1990 році парламенти Польщі, Угорщини та Чехії ухвалили закони або спеціальні акти про розвиток місцевого самоврядування на самоврядування дозволили їм вже на початку 90-х років ХХ ст. приєднатися до Європейської хартії з місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування складає одну із засад конституційного ладу. «Принцип місцевого самоврядування визнається в національному законодавстві і, у міру можливості, в конституції» – зазначено в ст. 2 Хартії. Сьогодні конституційне закріплення інститутів місцевого самоврядування є загальною практикою. Якщо так звані «старі» конституції з об’єктивних причин майже ігнорували відповідну сферу суспільних відносин, то вона стала об’єктом досить детальної регламентації у нових і новітніх конституціях. Але найбільшою мірою остання теза стосується основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років минулого століття в так званих постсоціалістичних і пострадянських країнах. Переважна більшість з них містить досить великі за обсягом відповідні структурні частини. Як приклад можна навести конституції Угорщини (глава ІХ «Місцеве самоврядування»), Словаччини (частина четверта «Органи місцевого самоврядування») тощо.

У Чехії закон «Про муніципальні органи влади» був прийнятий в 1990 році. Згідно цьому закону органи місцевого самоврядування отримали повноваження не тільки політичних, але і економічних суб’єктів. У конституції 1992 року як одиниця місцевого самоврядування закріплений муніципалітет, якому законами гарантуються право власності і фінансова самостійність. На сьогоднішній день в Чехії функціонує більше 6000 муніципалітетів. У 2001 році уряд Чехії прийняв закони про проведення другої фази децентралізації. На цьому етапі створюються 14 регіональних органів місцевого самоврядування, для чого приймається спеціальний конституційний закон про вищі територіальні самоврядні одиниці.

Реформа місцевого самоврядування в Польщі розпочалася після 1989 р. Першим її етапом стало прийняття 8 березня 1990 р. Закону про місцеве самоврядування. Наступними кроками були прийняття Конституції Республіки Польща У 1997 р. і Закону про самоврядування повітів і воєводств У 1998 р. Були ухвалені також інші закони, які регулюють правову систему місцевого самоврядування, основними з яких є Закон про громадські фінанси, Закон про вибори до рад гмін, повітів і сеймиків та Закон про референдум у гміні.

Реформування системи самоврядування в Угорщині здійснювалося протягом 90-х років ХХ ст. і проходило в два етапи. Перший етап почався з ухвалення в 1990 році парламентського закону «Про місцеве самоврядування», який створив правову основу для здійснення процесу демократизації і реформи політичної системи. Ця система почала діяти з ухвалення і реалізації в тому ж році закону «Про місцеві вибори».

В Угорщині діють два базових рівня місцевої влади - муніципалітети та графства (області), кожний з яких має власні незалежні сфери обов’язків та повноважень. Муніципалітети є основною одиницею системи самоврядування. Столиця Будапешт має особливий правовий статус. Між двома рівнями самоврядування не існує ієрархічних відносин. Згідно Конституції Угорщини, всі органи місцевого самоврядування мають рівні основні права.

Таким чином, в процесі реформування та інституалізації місцевого самоврядування в постсоціалістичних країнах виділяються основні напрями: створення нормативно-правової бази, формування територіальною, фінансовою, організаційною основ місцевого самоврядування, вироблення основних принципів розподілу повноважень і взаємодії з державною владою. Становлення інституту місцевого самоврядування стикається також із загальними проблемами, характерними для даних країн (фрагментованість територіальної структури; перерозподіл повноважень, часто не відповідний принципу субсидіарне; напружені відносини з державними органами; низький рівень автономії місцевого самоврядування, складнощі у взаєминах місцевої влади з населенням місцевих співтовариств).

Інституалізація місцевого самоврядування і реформування по основних напрямах в Угорщині і в Польщі в цілому успішно закінчилася. В Україні поки реформа місцевого самоврядування не завершена, продовжуються формування більш досконалої нормативної бази, створення ефективних організаційних форм, вироблення принципів розподілу повноважень і розподілу ресурсів.

Важливими і необхідними складовими реформування місцевого самоврядування на постсоціалістичному просторі є розвиток інститутів громадянського суспільства, підвищення ініціативи з боку місцевого населення, формування демократичних цінностей, оскільки члени місцевих співтовариств - це основні суб’єкти місцевого самоврядування. Для ефективного виконання функцій місцевого самоврядування в Україні необхідні механізми взаємодії з населенням, оскільки багато проблем у процесі становлення місцевого самоврядування пов’язано саме з недооцінкою ролі такої взаємодії.

Досвід реформування системи місцевого самоврядування в умовах демократизації в країнах Східної Європи показує, що формування цієї системи відбувається ефективніше, якщо за основу береться дуалістичний підхід, який відкидає ідею відділення місцевого самоврядування від загальнодержавного управління, і місцеве самоврядування розглядається як нижній рівень в системі влади.

Коробочкіна Л.Л.

викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПЕРШІ КРОКИ НА ШЛЯХУ СТАНОВЛЕННЯ ПАСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Кожна держава бере на себе обов’язок забезпечення прав і свобод людини. Важливу роль у виконанні цього обов’язку відіграє система правоохоронних органів держави, в тому числі й підрозділи паспортно-візової служби. Здійснення соціально-економічних та суспільно-політичних перетворень зумовлюють реформування зазначеної системи органів. Вивчення історії формування та функціонування паспортної служби, дослідження її ролі в системі правоохоронних органів може мати не лише наукове, а й практичне значення для здійснення доцільного та ефективного реформування даної служби.

Розвиток паспортної системи на території Україні бере свій початок з часів Київської Русі. Лаврентійський літопис, датований 945 роком, доносить до нас свідчення, що князівська адміністрація з метою податного обкладання вела облік населення та видавала купцям грамоти, в яких були зазначені їх кораблі. Своєрідним посвідченням особи на Русі був пояс: широкий, довгий для чоловіків, вузький та яскравий для жінок, а дітей підперезували ниткою.

За часів монголо-татарського ярма облік громадян вели для визначення розміру данини.

За часів панування Речі Посполитої облік осіб вівся лише з метою посилення контролю феодалів над своїми кріпосними, з ціллю виявлення та повернення селян-утікачів. Достатньо жорстока політика Речі Посполитої щодо населення українських земель, прагнення селян до свободи призвели до заснування добровільної спільноти - Запорізької Січі. Враховуючи те, що запорізька спільнота поповнювалась за рахунок населення з зовні, значна частина якого була селянами-утікачами, встановлення контролю за процесом міграції на Сечі був недоречним. Принцип свободи вступу до січового куреня та виходу з нього також робив зайвим створення системи контролю за населенням Запорізької Січі.

Але такий стан речей тривав достатньо недовго. Після переходу запорізьких козаків під владу Російської імперії все докорінно змінилось. На той час на території Російської імперії діяв царський указ від 6 червня 1724 року, прозваний в народі «Плакат». Саме з цим указом пов’язують початок встановлення єдиної паспортної системи. Даний нормативний акт передбачав встановлення жорсткого контролю за переміщенням селян. Згідно згаданого указу кожний селянин міг пересуватись територією країни лише при наявності «годувального листа», що надавав право пересування в межах повіту, або «пропускного листа», на підставі якого земський комісар видавав дозвіл на пересування за межами повіту. В «листах» обов’язково мали бути зазначені зовнішні прикмети особи, що дозволяли б ідентифікувати її. За підробку «пропускних листів» діючим законодавством передбачались суворі покарання у вигляді виривання ніздрів і засилання на довічні каторжні роботи. Згодом було обмежено у вільному пересуванні не лише міщан і селян, а й дворян.

«Паспорт» став надійним засобом контролю за платниками податків, сприяв регламентації обліку населення та розшуку втікачів, виявленню бродяг. Контроль за додержанням паспортного режиму здійснювався поліцією, а на прикордонних заставах - військовими.

Аналогічна паспортна система вводилась на території Гетьманщини. Були впровадженні суворі правила виїзду козаків за кордон, до Гетьманщини, а також чітко регламентувався порядок в’їзду на територію Запоріжжя. Основним органом, що здійснював впровадження паспортної системи на Запоріжжі був Кіш. Він погоджував дії в зазначеній сфері з російською адміністрацією, визначав компетенцію січових адміністративних органів з видачі паспортів, видавав козакам дозволи на виїзд за кордон та до Гетьманщини, аналогічні дозволи видавались паланковими полковниками. Курені отамани мали право видачі дозволів на пересування в межах території Запоріжжя. Крім того, козаки мали змогу отримати паспорти в урядових установах, такі дозволи надавали додаткові переваги, зокрема, право користуватись поштовими підводами.

Такий стан речей ускладнював життя рядових козаків, так як отримання дозволу передбачало поїздку до паланки або до Сечі, що вимагало від козаків як матеріальних, так і часових витрат. А для виїзду за межі Запоріжжя необхідно було знайти ще і поручителя. Нові правила перешкоджали притоку робочої сили на Запоріжжя, розвитку торгівлі, обмежували можливості заробітку, робили неможливим традиційні поїздки до рідних у інші місцевості.

Головний документ паспортної системи Нової Січі мав різні назви: «пашпорт», «білет», «паспорт полковницький» та ін. Дані, що наводились в зазначених документах відповідали вимогам, встановленим царською адміністрацією. Так в «пашпортах» зазначали титул монарха, за наказом якого видано документ, прізвище, ім’я, по-батькові власника, строк на який видано дозвіл, мета поїздки, у дозволах для козаків обов’язково зазначали курінь до якого він відносився, а для інших осіб – соціальний статус, дату видачі документа, а також ставився підпис посадової особи, завірений печаткою. У паспортах заборонялось робити будь-які виправлення.

Невизнання російськими військовими на прикордонних заставах паспортів виданих українськими магістратами або полковницькими канцеляріями поступово призвело до того, що видачею документів купцям для виїзду за кордон стала займатись виключно царська адміністрація.

При цьому потрібно зазначити, що запорізька спільнота спромоглась зберегти особливості власної системи обліку (традиція вручення «пернача») та отримати певний зиск з провадження паспортної системи. З її допомогою Кіш підтримував порядок та дисципліну на території Запоріжжя, забезпечував мобілізацію козаків на службу. Паспорти видані ним підкреслювали юрисдикцію Січі над їх власниками, що мало перешкоджати залученню таких козаків до служби в міських полках царською адміністрацією. Козацька адміністрація використовувала паспортну систему для захисту січових земель від посягань сусідів. Такий підхід дозволив реалізувати не лише наглядову функцію паспортної системи, а й де в чому захистити автономію Нової Січі.

Таким чином, на перших етапах свого розвитку паспортна система використовувалась для посвідчення особи, збору податків, реалізації контролю за пересуванням населення, забезпечення карантинних застав, а також для реалізації поліцейських цілій.

Кулі К.К.

асистент кафедри конституційного права ОНЮА

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРИРОДИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАМОВЛЕННЯ

Термін «соціальне замовлення» використовується в Україні вже дев’ять років, але законодавчого закріплення він не має. Тому ми користуємося визначеннями, наданими локальними актами правового регулювання, а саме Положеннями про соціальне замовлення (далі Положення) в українських містах: Одесі, Києві, Боярках, Луцьку, Харкові, Сімферополі, Донецьку, Дніпропетровську, Миколаєві та ін.

Відповідно до цих Положень, соціальне замовлення розглядається як комплекс заходів організаційно-правового характеру, які спрямовані на вирішення соціальної проблеми чи комплексу соціальних проблем у масштабах всієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці, який здійснюється некомерційними організаціями за рахунок коштів бюджету та інших джерел на основі договору (соціального контракту) з органами державної влади або органами місцевого самоврядування. При цьому рішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів).

З огляду на це визначення, можемо наполягати на соціальній природі соціального замовлення, оскільки по-перше, воно спрямоване на вирішення соціальних проблем всієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці. Під соціальними проблемами, відповідно до Положень, розуміються не задоволені повністю або частково соціальні потреби й інтереси членів територіальної громади, сформульовані в узагальненому вигляді як соціальне завдання для розв’язання. Тобто маються на увазі соціальні потреби і інтереси жителів конкретних територіальних громад.

По-друге, спробуємо проаналізувати соціальну природу з огляду на назву цього терміну. Доречі, в Україні існує і термін «державне замовлення,» що представляє собою засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Отже, державне замовлення передбачає забезпечення пріоритетних державних потреб (по-перше потреб органів державної влади), а соціальне (від лат. social – суспільний; соціальний) замовлення спрямовано на вирішення соціальних проблем всіх людей.

По-третє, знову ж таки, з огляду на визначення соціального замовлення, воно здійснюється некомерційними організаціями, тобто громадськими та благодійними організаціями, які створюються та діють відповідно до Законів України «Про об’єднання громадян» та «Про благодійництво та благодійні організації», та не мають основною метою своєї діяльності отримання прибутку для його розподілу між засновниками та членами організації у вигляді їх доходів. Тобто виконавцями соціального замовлення не є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, ними є недержавні громадські організації, що представляють собою об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Надалі маємо намір спробувати довести конституційно-правову природу соціального замовлення. Які для цього є підстави? По-перше Положення про соціальне замовлення в перелічених містах були затверджені міською радою відповідно до ст. 142-144 Конституції України, п.1 ст.18 та ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні,» Законом України «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» (який втратив чинність) задля збільшення інвестицій у соціальну сферу шляхом залучення на конкурсних засадах громадські та благодійні організації.

Взагалі-то в Конституції України не має, конкретно, терміну «соціальне замовлення.» Але використовуються такі поняття, як: загальнодержавні програми соціального розвитку України (п. 6 ст.85, п.4 ст.116), державні і регіональні програми соціально-економічного розвитку (п.3 ст.119), програми соціально-економічного та культурного розвитку (ч.1 ст.143).

Як зазначалось вище, рішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів), що представляють собою комплекси взаємопов’язаних за цілями, ресурсами, виконавцями та термінами виконання соціальних проектів і заходів, що забезпечують розв’язання соціальних проблем у масштабах міста чи його окремої території. Доречі, перелік пріоритетних соціальних проблем у місті затверджується міською радою за поданням міського голови і є складовою частиною плану соціально-економічного розвитку міста. Пропозиції для включення у перелік пріоритетних соціальних проблем надаються постійними комісіями, депутатськими групами, депутатами, керівництвом та службами міськвиконкому, райадміністраціями, органами самоорганізації населення, підприємствами, установами, організаціями й об’єднаннями громадян, що діють на території міста, управлінню економіки, промисловості і морегосподарського комплексу міськвиконкому, відповідальне за підготовку проекту плану соціально-економічного розвитку міста. Тобто пропозиції можуть надавати такі суб’єкти конституційно-правових відносин, як органи місцевого самоврядування, місцеві органи державної виконавчої влади, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян.

До того ж, замовником соціального замовлення, відповідно до Положення, є орган державної виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, уповноважений суб’єктом, відповідальним за розв’язання соціальної проблеми, виступити замовником – стороною у соціальному контракті. А суб’єктами, відповідальними за розв’язання соціальної проблеми є органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, наділені державою або територіальною громадою необхідною компетенцією. Правовий статус усіх перелічених вище суб’єктів конституційно-правових відносин (а саме: органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування) врегульовано Конституцією України та чинним законодавством, тому стверджуємо на можливій конституційно-правовій природі соціального замовлення.

Минькович-Слободяник Олена Василівна

викладач кафедри цивільно-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Розвиток українського суспільства на шляху демократичних перетворень ставить перед державою завдання – сформувати та провести в життя «нову» правову політику, яка б за формою і змістом принципово відрізнялася б від колишньої, також названої правовою, але з розпливчастою змістовною характеристикою, і не мала свого в достатній мірі обґрунтованого статусу в суспільстві.

Декларація про суверенітет стала основою для демонтажу радянських принципів влади в Україні, насамперед, через заміну норми про політичну роль Комуністичної Партії на політичний та ідеологічний плюралізм. Отже, перший етап (1989 – 1994 рр.) становлення правової політики України розпочався з прийняттям Декларації «Про державний суверенітет України».

У 1994 році Україна стала першою країною із Співдружності Незалежних Держав, у якій відбулася мирна і демократична передача влади новообраним парламенту і президенту. Двома роками пізніше була прийнята орієнтована на посилення основних політичних прав і громадянських свобод Конституція, яка стала своєрідним втіленням компромісу між Президентом Леонідом Кучмою і законодавчим органом влади - Верховною Радою. Прийняттю Основного Закону країни сприяли також домовленості між представленими у парламенті лівими та правоцентристськими партіями. Саме в цей період (1994-2004 рр.) і розпочався другий етап на шляху становлення правової політики України.

З урахуванням предмета нашого дослідження акцентуємо увагу на тому, що незважаючи на діючу в суспільстві Конституцію України, як головний документ, що визначає правову політику, цей період можна позначити як період «беззаконня», тому що ні «старі», ні «нові» закони, власне кажучи, не виконувалися. Більше того, став активно вживатися термін «війна законів». У політиці держави було багато імпровізацій, непередбачуваності й «закарлюк». Замість законів політика Президента, а отже й держави, здійснювалася головним чином за допомогою указів, більша частина яких не виконувалася, а деякі з указів згодом були визнані Конституційним судом України не легітимними.

Сформовану політико-правову ситуацію одні вчені-правознавці пояснювали «помилками реформування», інші – «свідомим руйнуванням», а треті – «відсутністю правової політики держави».

Частина авторів дотримується такої точки зору, що правова політика в той період все-таки проводилася, але оскільки право «освячувало» цей курс, то воно саме стало жертвою реформ.

З нашої позиції, право використовувалось не більше як засіб політики, не маючи свого зворотного впливу на неї. Наприклад, юридична форма використовувалася для перетворення в життя приватизації, але при цьому стримуючі фактори були відсутні. Практично не застосовувалися санкції і юридична відповідальність.

Не прибігаючи до спеціальних досліджень можна побачити, що ринок у тих умовах не став благом. Отже, в Україні проводилася не шокова терапія, а добре продумана акція, що мала мету широко масштабного перерозподілу багатств країни.

Третій етап – 2004-2009 рр. Цей етап можна назвати етапом відродження і посилення правової політики. Поштовхом до нього стала «Помаранчева революція» 2004 р. Помаранчева революція здійснила значну зміну старого керівництва, але цю зміну не можна вважати цілковитою.

Якщо і можна говорити про зміну лідерства, то в тому розумінні, що принцип її організації суттєво відрізняється від попереднього, а також у тому, що, як результат такої зміни, до урядових структур потрапило багато нових облич. Саме завдяки приходу на пост Президента України – В.А. Ющенка з’явилися нові спроби активної побудови правової політики. Вона вже ґрунтується на якісно нових важелях, країна змінює орієнтир як в зовнішній так і внутрішній політиці, що позитивно відбивається на становленні правової політики. Але про кардинальну зміну в ній говорити не можна. Вона все ще слабка, не підтримана необхідними в суспільстві реформами, а також належною законодавчою базою. В 2006 році – країна стала не президентсько-парламентською, а парламентсько-президентською. Це мало стати основою реформування правової політики країни. Але прийнятий Закон України «Про внесення змін до Конституції України» неодноразово піддавався критиці вітчизняних науковців і експертів та впливових європейських інституцій, передусім ПАРЄ. Зміни до Конституції України вже набули чинності. Проте нормативно-правове забезпечення самого переходу до нової політичної моделі та функціонування її основних інститутів відсутнє.

Україна все ще відчуває брак законодавства, й досі не приняті закони «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», «Про Президента України», нових редакціях законів «Про місцеві державні адміністрації», «Про державну службу», «Про нормативно-правові акти» та ін.

На тлі розвитку етапів безпосереднього формування правової політики в Україні відбувається і значна переорієнтація зовнішньополітичного курсу держави в бік європейського розвитку української державності.

Ми вважаємо за можливе стверджувати, що міжнародно-правове співробітництво між Україною і ЄС пройшло декілька етапів. На першому етапі, який почався після отримання Україною незалежності в 1991 р. і продовжувався до набрання чинності в 1996 році Тимчасової угоди з питань торгівлі і питань, пов’язаних з торгівлею, відносини між Україною та ЄС регулювали положення укладеного в грудні 1989 р. Радянським Союзом договору про комерційне та економічне співробітництво з Європейським Економічним Співтовариством та Євратомом.

Другий етап ґрунтувався на укладеній у 1994 році Угоді про партнерство і співробітництво. Україна стала першою новою незалежною державою, котра уклала таку угоду, однак тривала ратифікація Угоди про партнерство і співробітництво державами ЄС дозволила їй вступити в дію лише у 1998 році, тому на другому етапі співробітництво було сконцентровано в основному на розвитку економічних або торгівельних відносин без практичного звернення на проблеми правової (законодавчої) інтеграції права України до права Європейського Союзу.

Третій етап, котрий розпочався після набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво, характеризується розширенням співробітництва сторін на достатньо широкий спектр відносин, включаючи і сферу зближення правових систем.

Мусиченко О.М.

викладач кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА,

магістр української філології

ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Під класичною літературою розуміємо зразки творів письменників, що ілюструють найбільш загальні тенденції певного літературного напряму, течії та відображають домінуючі ідеї, погляди, що існують у суспільстві певного періоду. Через різноманітні художні засоби в класичній літературі виражаються соціальні зв’язки та відносини, в тому числі і правового змісту, які є найбільш типовими для конкретного етапу існування людства.

Звертаючись до класики з позиції аналізу відтворення правових елементів, можна помітити, що у творах віддзеркалюється не офіційне ставлення до права, яке є насаджуваним з боку держави, а відношення соціуму до нього. Вважаємо, що дослідження правової дійсності через культурно-історичну площину, в тому числі – через класичну українську літературу, допоможе виявити риси українського правового менталітету. Так, наприклад, з української класичної літератури можна зробити певні висновки щодо особливостей відношення українського народу до суспільно небезпечного діяння, яке визнається злочином, та особи, яка його вчинила.

Звернемося до аналізу окремих елементів складу злочину через призму української літератури.

У творах українських письменників об’єктами злочину і об’єктами кримінально-правової охорони виступають здебільшого:

  • власність (Б.Грінченко «Серед темної ночі», «Без хліба», І. Карпенко-Карий «Сто тисяч»);

  • життя і здоров’я людини (І. Франко «Украдене щастя», О.Кобилянська «Земля», В.Стефаник «Новина», І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Б.Грінченко «Під тихими вербами»).

При цьому якщо злочини, об’єктом яких виступає власність, як правило, виправдовуються в суспільній свідомості (так, описуючи злодіїв, крадіїв Лушню, Матню, Пацюка у романі «Хіба ревуть воли…», автори зазначають: «Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища… хлопці розбрелися по селу», виправдовують і Чіпку, який стає грабіжником після відбирання в нього землі), чи то зображаючи такі злочини, автор навіть намагається викликати співчуття до героя (Петро з оповідання Б.Грінченка «Без хліба» вкрав через безвихідь і мучиться, аж поки не признається громаді, що вкрав три мішки зерна), то злочини проти життя відображаються як найтяжчі, що мають підвищену суспільну небезпеку (всі жарти з «Кайдашевої сім’ї» затьмарюються, коли невітка вибиває свекрусі око; Чіпку видає рідна матір за те, що перерізав цілу сім’ю, аж тоді він стає «пропащою силою», якій немає виправдань).

Серед суб’єктів злочину в українській класичній літературі майже не зустрічаємо жінок та дітей, що дає підстави зробити висновок про негативне ставлення у суспільстві до кримінальної відповідальності саме цих категорій осіб, оскільки «злочинець» фактично ототожнюється з особами чоловічої статі.

У творах українських класиків багато уваги приділяється визначенню внутрішніх ознак злочину, зокрема мотивам вчинення злочину (суб’єктивна сторона), порівняно з дуже короткими, іноді опосередкованими описами безпосереднього вчинення злочину (об’єктивна сторона). Причому це стосується не лише невеликих за обягом прозових (новел, оповідань) та драматичних творів (де описати злочин докладно немає можливості), а й великих прозових творів. Наприклад, опис вбивства Грицька у повісті «Під тихими вербами»: «– Дак на ж тобі!.. Панас ізнову вхопив його за налигач і з усієї сили штовхнув іще раз. Грицько впав головою просто на ріжок скрині, вдарився об його і тоді зсунувся вниз, додолу, лігши ниць». У більшості випадків опис злочину взагалі відсутній, про його вчинення дізнаємось після самої події. Герасим Калитка з мішком паперу повертається додому після купівлі фальшивих грошей; «…дівчинка, у одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана» розповідає, що її сім’ю «порізали», «постріляли»; сусід розповідає батькові вбитого, що його «Михайло лежить застрілений в сусіднім лісі». При цьому протягом всієї комедії Герасим Калитка свідомо готується до придбання фальшивих грошей, мріє про нечесне збагачення, вмовляє свого кума взяти участь у цьому; у романі «Хіба ревуть воли…» автори поступово розкривають причини, що привели до злочину (образи Чіпки в дитинстві, одбириння землі, вигнання із земства); у повісті «Земля» так само досить докладно описує О.Кобилянська мотиви братовбивства – бажання володіти землею, постійне підбурювання Сави Рахірою. Такий підхід в українській літературі до детального зображення внутрішніх ознак злочину та ігнорування зовнішніх ознак злочинної діяльності дає можливість зробити висновок про те, що в правовій свідомості українців злочинна діяльність ототожнюється виключно із суспільно небезпечними наслідками.

У злочинних вчинках героїв класичної української літератури спостерігаємо осмислений, виважений характер. Так, Федір у «Палії» В.Стефаника, перш ніж виконати в дійсності, уже давно подумки підпалив дім і двір Андрія Курочки; у Сави («Земля» О.Кобилянської) формується думка, що вбивство виключить вибір «Рахіра або земля» – буде «і одно, й друге». Зазначене вказує на визнання у правосвідомості українського народу злочинами виключно діяння, вчинені з умислом, в той час як необережні діяння не зустрічають суспільного осуду і тому не вважаються суспільно небезпечними.

Проведений аналіз описаних у класичній українській літературі злочинних діянь дає підстави зробити узагальнюючі висновки. По-перше, правова думка українського народу до злочинів відносить тільки ті діяння, які посягають на об’єкт кримінально-правової охорони особистого характеру – життя, здоров’я, власність. Діяння, які супроводжуються заподіянням шкоди державним або громадським інтересам не зустрічають особливого суспільного осуду, оскільки не сприймаються в якості злочинних. По-друге, об’єктивні ознаки злочину обмежуються виключно настанням суспільно небезпечних наслідків, в той час як механізм самої злочинної діяльності в літературі не описується. Таким чином правовий світогляд українського народу не допускає визнання в якості злочину діяння, які не викликали суспільно небезпечні наслідки і не заподіяли фактичної шкоди. По-третє, класики української літератури багато уваги приділяють внутрішнім ознакам злочинного діяння, зокрема мотивації поведінки особи злочинця.

Мустафаєва Айше

викладач Економіко-правового факультету ОНЮА в м. Сімферополі

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРІЮ РОЗВИТКУ ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА

Говорячи про вексельне право, безперечно необхідною, на наш погляд, постає проблема з’ясування історії становлення та розвитку вексельного права. Важливість визначення цього напрямку сучасних теоретико-методологічних напрямків досліджень убачається нами, перш за все, в тому, що ретроспективний погляд на певний елемент системи права здатний побудувати відповідну основу для подальшого вдосконалення тих чи інших аспектів, що характеризують, зокрема, вексельне право як елемент системи права.

При цьому вирішального значення набувають такі актуальні питання в піднятій нами проблематиці, як розмежування питання про історію становлення та розвитку вексельного права та, відповідно, її періодизацію та питання про історію власне векселю, вексельного ринку, вексельного обігу тощо. Питання про становлення та розвиток останніх залишається не менш важливим у сучасних умовах соціально-економічного розвитку України і таким, що викликає до відповідних наукових розробок. Але нас як, перш за все, теоретиків права повинно цікавити питання про історію становлення та розвитку вексельного права як елемента системи права, адже саме в цій теоретичній основі, на наш погляд, можуть бути покладені основи для відповідних практичних застосувань.

Перш за все, необхідно визначитися зі значущістю дослідження історії становлення та розвитку вексельного права та її періодизації. При цьому зазначимо, що врахування історичних особливостей становлення та розвитку певного елементу системи права має своє вирішальне значення з наступних причин: по-перше, дослідження передумов виникнення вексельного права створить, поряд із визначенням і виділенням критеріїв його виділення в якості окремого елементу системи права, одну з фундаментальних основ, на підставі якої доречно буде вести мову про наявність необхідних підстав для виділення певного елементу системи права. По-друге, на наш погляд, цей історичний погляд здатний пояснити і відповідні соціально-економічні передумови появи такого елементу. По-третє, теоретичні розробки в цьому напрямку дозволять визначити нові напрямки розвитку вексельного права з урахуванням тих умов, у яких розвивається українська держава. Безумовно, необхідним для свого вирішення залишатиметься питання про необхідність вирішення, від яких чинників залежить побудування періодизації історії становлення та розвитку вексельного права.

При вирішенні останнього питання доречним і корисним буде врахування наступного аспекту проблематики, що розглядається нами в рамках цього дослідження: з’ясування значення або необхідності врахування питання про історію розвитку власне векселю, вексельного обігу, вексельного ринку при виділенні періодів становлення та розвитку вексельного права. Тут слід зазначити, що історія векселю отримала досить багатогранне висвітлення в спеціальній літературі. При розгляданні історичних основ становлення та розвитку вексельного права врахування цього є безумовно важливим, перш за все, з точки зору розглядання векселю як об’єкту вексельного права. При цьому звертає увага існування різноманітних поглядів щодо періодизації історії розвитку векселю. В той же час, на наш погляд, необхідно виходити з того, що питання про історію становлення та розвитку вексельного права і зазначені вище питання знаходяться між собою у співвідношенні загального та спеціального, але ні в якому разі відповіді на них, пошук яких стало завданням сучасної теоретичної науки, не повинні підміняти одна одну.

Привертає увагу й інший важливий аспект указаної проблематики, пов’язаний із необхідністю розмежування історії появи та розвитку вексельного права та вексельного законодавства, адже поява і становлення законодавства, зокрема, у сфері вексельних правовідносин, може передувати появі відповідного елементу системи права. Вирішення цього завдання знаходиться, серед іншого, в площині розмежування таких понять, як система права і система законодавства і, відповідно, вирішення питання про те, чи може вважатися певне угрупування елементом системи права або елементом системи законодавства.

Історичний погляд на становлення і розвиток вексельного права потрібний і при визначенні конкретного місця вексельного права в системі українського права: зокрема, чи є достатньо підстав та обґрунтувань стверджувати про вексельне право як підгалузь цивільного права тощо.

Підняті в цьому дослідженні питання стосуються окремих аспектів проблеми історичного становлення та розвитку вексельного права, які покликані в загальних рисах окреслити напрямки майбутніх теоретичних досліджень. Поряд із цим, актуальність дослідження історичних особливостей появи вексельного права покликана ще раз довести очевидний зв’язок будь-якої історичної ретроспективи з пошуками відповідних теоретичних обґрунтувань, зокрема, у сфері дослідження місця вексельного права в системі українського права. Зазначимо і те, що вирішення питання про історію становлення та розвиток вексельного права покликане, як вбачається, обґрунтувати власне теорію вексельного права, підкреслити актуальність існуючих у цій сфері проблем і необхідність їх вирішення, стверджувати про можливість і необхідність вивчення досвіду зарубіжних країн у відповідній сфері чи регулювання певних відносин тими чи іншими елементами системи права.

Остапенко Т.О.

асистент кафедри історії держави і права ОНЮА

«КНИГА СТАТУТ ТА ІНШІ ПРАВА МАЛОРОСІЙСЬКІ» ЯК ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМОК ПРОВЕДЕННЯ КОДИФІКАЦІЇ ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст.

Одним із найбільш цікавих результатів проведення кодифікаційних робіт в Україні-Гетьманщині є пам’ятка права другої половини XVIII ст. «Книга Статут та інші права малоросійські», складений 1764 р. у результаті приватної кодифікації відомим кодифікатором В. Кондратьєвим. До книги В. Кондратьєв ввів:

1. Короткий покажчик магдебурзького права з книги «Порядок»;

2. Витяг із книг Литовського Статуту «согласних» артикулів;

3. Витяги з книги «Порядок»;

4. Екстракт із книги «Статут прав малоросійських» та різні юридичні матеріали довідкового характеру (витяги про козацькі вольності і маєтки; копії указів, грамот і привілеїв; реєстр книги «Порядок» В. Гроїцького; переклад алфавітного покажчика до Литовського Статуту; списки гетьманських Статей тощо).

Збірник В. Кондратьєва був цінним посібником для судді-практика. Більшість писаних джерел права іноземного походження друкувались польською або латинською мовами, що утруднювало користування ними. Ось чому з’явилася низка перекладів, а для зручності застосування до цих збірників робились покажчики чи витяги (екстракти) з них. Здебільшого це стосувалося збірників магдебурзького права у книзі «Порядок». Короткий покажчик до цієї книги якраз і розробив В. Кондратьєв.

Короткий покажчик складено так: зліва під назвою окремого інституту права (про суд, суддів, позов, сторони у суді, а також про докази, спадщини, виконання вироків, про злочини та ін.) виписана основна ідея правової норми, а потім, праворуч, дається вказівка на скорочену назву відповідної книжки магдебурзького права і на сторінку, де міститься текст правової норми. Всього є 44 такі назви. До цієї частини збірника В.Кондратьєва зроблені додатки у вигляді витягів із книги «Порядок» (більшість), Зерцала Саксонів, Соборного Уложення 1649 р. та імператорського указу від 12 листопада 1721 р. Короткий покажчик у книзі «Порядок» дає змогу простежити судову організацію і судовий процес за магдебурзьким правом, а також зазначає в якому широкому колі діючих джерел повинні були орієнтуватися судді.

Друга частина збірника В. Кондратьєва – «Витяг з книги Статута артикулов всех разделов по порядку, с означением, к какому которий согласний или приливний». Автор виписав артикули всіх 14 розділів Литовського Статуту 1588 р. і в кожному з них назвав, які артикули інших розділів необхідно брати до уваги при застосуванні тієї чи іншої правової норми. Наприклад, розділу 1 артикул 1 «к ему прилични до первого пункта раздел XIV, артикул 3 и 54, розд.ІІІ, арт.42-й».

У польських виданнях Литовського Статуту такі посилання зроблені до пунктів і артикулів всіх розділів. У його перекладах і рукописних копіях вказівки на відповідні артикули, зазвичай були опущені. Тому покажчики, зроблені у витягу з книги Статута, були корисними для практиків і розповсюджувались серед суддів. Покажчик давав змогу суддям з’ясувати основну правову норму в зв’язку з відповідними нормами інших розділів Литовського Статуту.

При розгляді кримінальних справ корисною вважалась третя частина збірника В. Кондратьєва - витяги із книги «Порядок» під назвою «Коротко виписано з прав Малоросійських книги «Порядку», з артикулов права магдебурзького, права цесарського, з означением, какие в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значит страницах». З чотирьох частин книги «Порядок» зроблено 124 виписки, з Артикулів права магдебурзького - 86 і з права цесарського - 40; всього - 250 виписів. Ця частина теж складена як покажчик до писаних джерел магдебурзького права. У тексті зліва подано порядковий номер, потім викладено теми правової норми, а наприкінці зроблено посилання на сторінку відповідної книги. На відміну від першої частини збірника, де систематизовано предметний покажчик, у третій частині витяги позначені в порядковому вигляді, як це було в офіційних книгах магдебурзького права.

З відновленням станових судів з’явилося все більше різноманітних посібників для практичних працівників. Таким посібником був «Екстракт з книги Статута прав малоросійських», що становив четверту частину збірника В. Кондратьєва. Цей екстракт вміщував стислий виклад Литовського Статуту. В тексті артикулів, як і в Литовському Статуті польських видань, зроблені посилання на відповідні артикули інших розділів.

Розглянуті окремі частини і весь збірник В. Кодратьєва не мали офіційного значення. Але цей збірник був корисним для працівників відновлених станових судів - земського, гродського і підкоморського. Він давав змогу суддям вільніше орієнтуватись у правових нормах Литовського Статуту та джерел магдебурзького права.

Поперечна Н.В.

викладач кафедри теорії та історії держави і права,

Международный гуманитарный университет

МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ: ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

Правовий порядок Запорізької Січі є виключно неординарним явищем, соціально-правовим феноменом, який, з однієї сторони, проливає світло на особливості формування правових традицій українського народу, його ментальних характеристик, «природної» здатності до впорядкування та організації суспільної життєдіяльності, а з іншої – виявляє значний пласт правового життя, що є недослідженим вітчизняною юриспруденцією за очевидної актуальності цієї проблематики для сучасного правового розвитку України. Правовий порядок Запорізької Січі у теоретико-правовому баченні є досить довершеним не тільки у характеристиках стану правового буття тогочасного суспільства, на всі сторони (і на правову сферу також) якого запорізьке козацтво здійснювало потужний вплив. «Інфраструктуру» (А.Ф.Крижанівський) цього правового порядку складала система інституційного характеру, яка була в основі його формування та підтримання.

Важливим фактором правового порядку української держави козацької доби є утворення самобутньої правової системи, яка була інституціонально-нормативною основою формування і підтримання правового порядку у тогочасному українському суспільстві.

Козацький ідеал права відіграв значну роль у розвитку українського суспільства, він став фактором формування правового життя не тільки Запорізької Січі, але й всіх українських земель, і зі всією очевидністю матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій території вводилися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку правової свідомості народу, забезпечило появу нових елементів ментальності, пов’язаних зі свободою і власною державою.

Про значущість правового порядку у Запорізькій Січі свідчить та обставина, що суддя був другою особою після кошового отамана. Як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків. Як зауважив дослідник українського права А.П. Ткач, в Січі особливого значення набули норми звичаєвого права. Січ була центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Тут зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах. Обов’язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні справи і виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя часом заміняв кошового під іменем «наказного кошового отамана», виконував обов’язки скарбника й начальника артилерії при військовому «скарбі й арматі». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою.

Покарання у козаків присуджувалися в основному за кримінальні та майнові злочини. Суворі закони на Січі пояснювалися тим, що необхідно було припинити вияви аморальності, оскільки сюди приходили і люди сумнівної моральності, а також тим, що козаки вели постійні війни і для підтримки порядку у війську необхідні були суворі закони. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину. Практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існувала і смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.

Окремим правовим інститутом Запорізької Січі був військовий писар, який керував усіма письмовими справами. Його роль часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов’язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана у справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії). Звідси поширене використання в листах запорізьких козаків текстів зі Святого Письма, а також висловлювань на кшталт «сдалека усмотреть перспективою своего ума».

Ще однією правовою інституцією Запорізької Січі був військовий осавул, якого також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний – у таборі. Стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; провадив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей та ін. Статус осаула дослідники порівнюють з посадою міністра поліції, генерал-ад’ютанта при фельдмаршалі.

На рівні низового козацтва підтримання порядку здійснювали так звані «батьки» або «сивоусі діди», довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи, шкільні отамани та ін.

Отже, забезпечення правового порядку Запорізької Січі ґрунтувалося на таких необхідних інституціях, як система козацького звичаєвого права, правова свідомість широких козацьких верств, розгалужена система органів управління і судівництва, а також – сам спосіб життя українського козацтва, що підпорядковувався завданням охорони та оборони кордонів країни.

Семенюк В.А.

здобувач кафедри історії держави і права ОНЮА

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРІЮ ФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

Основними напрямками становлення і розвитку криміналістичної техніки як розділу науки криміналістики було формування наступних її галузей: криміналістична реєстрація; криміналістична фотографія; трасологія; криміналістична балістика; техніко-криміналістичне дослідження документів. Зазначеним галузям криміналістичної техніки вчені-криміналісти почали приділяти належну увагу і активно їх формувати в переважній більшості випадків, в останній четверті ХІХ ст., коли злочинність досягла найвищого рівня, коли в процесі вчинення окремих видів злочинів почали використовуватися найновіші досягнення технічного прогресу того часу, в порівнянні з попередніми роками, і протидією їй могло бути створення значно ефективніших методів і засобів боротьби з нею.

Хронологічно першими описаними в літературі прикладами стосовно першоджерел криміналістичної техніки, зокрема, такої її галузі як криміналістична реєстрація, були випадки використання науково обгрунтованих методів стосовно реєстрації злочинців, які отримали назву антропометричного методу реєстрації і були розроблені французьким криміналістом Альфонсом Бертільоном в останній четверті ХІХ ст. В зазначений період А. Бертільоном були розроблені методи оперативної фотографії і проведено криміналістичне дослідження зовнішніх ознак людини, яке дало можливість створити вперше обгрунтований опис зовнішнього вигляду людини, який було названо словесним портретом. В цей самий час російський криміналіст Євген Федорович Буринський створює вчення стосовно криміналістичної науково-дослідної фотографії, що дало можливість проводити дослідження документів з метою встановлення в них підробки не руйнівними методами. В зазначений період поряд з розвитком і використанням в практиці правоохоронних органів антропометричного методу реєстрації злочинців англійські криміналісти Вільям Гершель, Едвард Генрі, Генрі Фолдс і Френсіс Гальтон, а також аргентинський криміналіст Жуан Вуцетич починають активно впроваджувати в практику боротьби зі злочинністю дактилоскопію, як з метою реєстрації злочинців, так і з метою встановлення особи за слідами пальців рук, виявленими на місці події. На початку ХХ ст. вчені-криміналісти на науковому рівні починають більше приділяти увагу формуванню такої галузі криміналістичної техніки, як техніко-криміналістичне дослідження документів.

Наведені положення мають важливе як теоретичне, так і практичне значення накових передумов формування криміналістики для пізнання сутності етапів формування і сучасного теоретичного обгрунтування еволюції окремих галузей криміналістичної техніки, а їх наукові аналізи будуть сприяти тільки їх розвитку і подальшому удосконаленню, допоможе уникнути помилок і повторювань, які неминуче можуть зустрітися в цьому при проведенні сучасних накових досліджень.

При проведенні ретроспективного дослідження становлення і розвитку науки криміналістики, виявляється, що один із перших її розділів, який носить назву «Криміналістична техніка» почав формуватися раніше за останні.

Окремі галузі, які входять до розділу криміналістичної техніки, наприклад, такі як трасологія і, зокрема, вчення про сліди ніг людини, успішно почали формуватися і використовуватися в практиці боротьби зі злочинністю вже в другій половині ХІХ ст. На початковому етапі становлення криміналістичної техніки і розробками стосовно використання різних видів слідів людини в боротьбі зі злочинністю спочатку займалися переважно судові лікарі. В 50-і рр. ХІХ ст. вперше поряд з описом слідів з метою їх фіксації було запропоновано один із перших способів у вигляді площинного моделювання, який переслідував мету при копіюванні слідів ніг використовувати знання з геометрії. Цей спосіб з одного боку дозволяв правильно скопіювати сліди ніг, а з іншого – полегшував ідентифікацію за допомогою малюнка слідів слідоутворюючого об’єкта. В 1850 р. аптекарем Тулонської ескадри Гюгуленом було запропоновано спосіб отримання копій з об’ємних слідів ніг за допомогою стеаринової кислоти, який дозволяв отримати відбитки без зміни їх обрису. Цей спосіб було в короткому викладенні вперше описано французьким судовим медиком Бріаном. В 70-і рр. ХІХ ст. російський лікар 3-ї піхотної бригади Забайкальського козацького війська Адольф Емілійович Борхман удосконалив спосіб отримання зліпків з об’ємних слідів і запропонував виготовляти їх за допомогою гіпсу.

Однак інтенсивний розвиток окремих галузей криміналістичної техніки почав спостерігатися в останній четверті ХІХ ст., коли була створена французьким криміналістом Альфонсом Бертільоном перша у світі цивілізована система реєстрації злочинців - антропометрія і майже одночасно з нею стала формуватися і розвиватися створена англійськими криміналістами Генрі Фолдсом, Вільямом Гершелем, Едвардом Генрі та Френсісом Гальтоном і аргентинським криміналістом Жуаном Вуцетичем дактилоскопія, завдяки якій почали використовувати в практиці боротьби зі злочинністю сліди рук людини як з метою ідентифікації особи злочинця за її слідами виявленими на місці події, так і з метою реєстрації злочинців, і яка на початку ХХ ст. була запропонована у якості єдиної системи реєстрації злочинців в усьому світі. В цей самий час також почали формуватися і розвиватися такі галузі криміналістичної техніки як судова фотографія, судова балістика, судове почеркознавство і судове дослідження документів неруйнівними методами, судове дослідження особи за її зовнішніми ознаками.

Таким чином, остання четверть ХІХ ст. практично була періодом початку наукового формування, становлення і розвитку основних галузей криміналістичної техніки взагалі у всьому світі і, зокрема, у Європі.

Фальковський А.О.

асистент кафедри теорії держави і права ОНЮА

РОЛЬ АКСІОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ В СУЧАСНІЙ МЕТОДОЛОГІЇ ПРАВА

Актуальність теми дослідження ґрунтується на утвердженні методологічного плюралізму в сучасній українській юриспруденції, що обумовило пошуки нових і концептуального переосмислення традиційних дослідницьких підходів до права. Окрім того, в сучасній юридичній літературі не спостерігається єдності думок стосовно змістовного наповнення поняття ціннісного (аксіологічного) підходу та залишається відкритим питання про його евристичні можливості в розкритті сутності права. Також представляється важливим вирішення питання про місце аксіологічного дослідницького підходу в системі методології юриспруденції. Розуміння поняття ціннісного підходу має важливе практичне значення з точки зору можливості його застосування в правотворчості та процесі реалізації права.

Проблематика, котра стосується визначення сутності методологічних підходів, є однією з найбільш актуальних для сучасного філософсько-правового дискурсу. Це пов’язано з розумінням виняткових можливостей філософії права в розробці таких методологічних стратегій осягнення права, якими є підходи.

Визначимось з місцем підходу в системі методології права. На нашу думку, методологію права можна визначити як систему, в основі якої знаходиться певний тип раціональності. Наступним рівнем є рівень парадигм, що в методології права набуває вигляду певного типу праворозуміння. Рівнем, що відповідає за загальну спрямованість дослідження крізь призму певної світоглядної ідеї, є рівень підходів, а безпосередньою інструментальною частиною методології права можна вважати метод. Усі компоненти методології права тісно пов’язані один з одним і складають складну, багаторівневу систему.

Методологія права не є нейтральною щодо цінностей, які закладаються в основу образу права. Підхід є засобом залучення до методологічного інструментарію юриспруденції світоглядно-філософських ідей, що надають можливість розкрити різноманітність інтерпретацій права.

Методологічним підходом до права можна вважати загальну спрямованість дослідження, обумовленої певною фундаментальною ідеєю, крізь яку проходить процес осягнення права.

Вибір підходу визначає відбір методів дослідження, а також інтерпретацію отриманих результатів крізь призму певної концептуальної аксіоматичної ідеї. Парадигма по відношенню до підходу виступає як більш високий рівень методології, який обумовлює саму постановку проблеми, що досліджується. Підходи, у відповідності до парадигми, котра визначає постановку певної проблеми, розкривають загальну спрямованість дослідження та інтерпретацію отриманих результатів. Парадигма безпосередньо впливає на відбір підходів, водночас, відбувається й зворотній зв’язок. Адже за допомогою підходів, що визначають стратегію дослідження та інтерпретацію отриманих результатів, може проходити становлення нової парадигми. Під методом слід розуміти систему вимог до пізнавальної активності людини, що орієнтує дослідника на вирішення конкретної філософської, наукової чи практичної проблеми шляхом застосування певного прийому (способу).

Найбільш важливими функціями методологічних підходів у методології юриспруденції слід вважати гносеологічну, оцінювальну та інтеграційну.

Ціннісний (аксіологічний) підхід до права – це загальна стратегія дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності з певними цінностями, що можуть забезпечуватись правом та бути його основою. Аксіологічний підхід є певною мірою інтегруючим, він є імпліцитно присутнім у кожному з методологічних підходів. Окрім того, за його допомогою визначається: по-перше, цінність права як соціального регулятора; по-друге, здатність права втілювати в життя певні цінності, по-третє, ціннісне наповнення права.

Основними категоріями, що відображають сутність аксіологічного підходу до права, є: нормативно-ціннісне праворозуміння, ієрархія цінностей. норми-цінності, цінності права, правові цінності, ціннісно-правове пізнання та ін.

Становлення та розвиток аксіології права відображає тенденції в розвитку сучасного гуманітарного знання, що стає все більш орієнтованою на ціннісну проблематику. В повній мірі це стосується й філософії права, котра вбирає в себе надбання як філософії, так і юриспруденції.

На нашу думку, розгляд права в межах ціннісного підходу, зумовлюється двома найбільш важливими чинниками. По-перше, ціннісний підхід до права має своїм фундаментом певну філософську концепцію цінностей. Від розуміння природи цінностей безпосередньо залежить і визначення ціннісного змісту права. По-друге, саме тип праворозуміння безпосередньо впливає на тлумачення зв’язку між цінностями та правом, визнанні його цінності для людини та суспільства.

Отже, аксіологічний (ціннісний) підхід набуває все більшої значущості в сучасній методології права. Це стосується досліджень з філософії права, праць з теорії держави та права, порівняльного правознавства, галузевих юридичних наук. Водночас, у сучасних дослідженнях не знаходить відображення думка про те, що аксіологічний (ціннісний) підхід представляє собою тільки у найбільш загальному вигляді єдиний напрямок; він розділяється на широкий спектр напрямків, що значно відрізняються один від одного. Аксіологічний підхід є частиною сучасної методології права, що ставить перед собою найактуальніше завдання – дослідження переплетення та взаємодії правової та ціннісної реальності. Він є самостійним напрямком і може використовуватись у методології права разом з іншими підходами на основі принципів додатковості та діалогічної взаємодії. Також відзначити поряд із аксіологічною наповненістю методології права в цілому і філософії права зокрема, цінність самої методології права як соціокультурного феномену.

Інновацією для сучасної юриспруденції є введення ціннісного компоненту в методологію правового пізнання, що здійснюється шляхом використання методологічних дослідницьких підходів, особливо аксіологічного. Це є відмінним від традиційної для модерної інтелектуальної традиції принципової відмови від ціннісної складової у методології права.

В.А. Шершенькова

здобувач кафедри історії держави та права ОНЮА

РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УРСР (1958-1960 рр.)

Сьогодні є необхідним вивчення загальних положень кримінального законодавства радянського періоду в УРСР, оскільки даний період є малодослідженим.

Закон СРСР «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуальних кодексів» від 11 лютого 1957 року значно розширив права і Української РСР.

25 грудня 1958 року було прийнято Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони містили принципові положення Загальної частини радянського кримінального права. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. складалися з чотирьох розділів і містили 47 статей.

Загальні положення, встановлені Основами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., були перейняті Кримінальним кодексом УРСР від 28 грудня 1960 р. (введений в дію з 1 квітня 1961 р.). Він складався з п’яти глав і 55 статей.

Розділ І «Загальні положення» Основ 1958 р. був дубльований КК УРСР 1960 р., але його норми були викладені у двох главах: глава І «Загальні положення» і глава ІІ «Межі чинності Кримінального кодексу». Порівняно з КК УСРР 1927 р., глава І КК УРСР 1960 р. було доповнено ст. 2, що стосується співвідношення кримінального законодавства Української РСР і загальносоюзного кримінального законодавства і ст. 3 про підстави кримінальної відповідальності, а також ст. 6 КК УРСР 1960 р. щодо чинності кримінального закону у часі. В новому кримінальному законодавстві значно розширені завдання Кримінального кодексу і термін «міри соціального захисту» було замінено терміном «покарання» (хоч цей термін в кримінальному законодавстві з’явився значно раніше).

Стаття 7 Основ 1958 р. і КК УРСР 1960 р. визначала поняття злочину, в якому чітко зазначено, що злочином є діяння, яке передбачене кримінальним законом. А раніше діюче радянське кримінальне законодавство (ст. 7 КК УРСР 1927 р.) передбачало застосування кримінального закону по аналогії (міри соціального захисту, визначались по аналогії з тими статтями кодексу, які передбачені найбільш подібними за важливістю і родом злочину), хоч у самому визначенні суспільно-небезпечного діяння прямо про аналогію нічого не йдеться.

Щодо глави ІІІ «Про злочин» КК УРСР 1960 р., то в порівнянні з Основами 1958 р., вона була доповнена статтею про примусові заходи медичного характеру. Вони застосовувалися до осіб, які вчинили злочин в стані неосудності або ж до винесення вироку судом захворіли на душевну хворобу.

Глава IV «Про покарання» КК УРСР 1960 року визначала мету і види покарань, а КК УСРР 1927 року в розділі 4 передбачалися міри соціального захисту. До них відносилися міри соціального захисту судово-виправного, медичного і медико-педагогічного характеру. На нашу думку, КК УСРР 1927 р. більш вдало визначав, що до правопорушників, які вчинили суспільно-небезпечне діяння за кримінальним законом застосовувалися «міри соціального захисту», а за КК УРСР 1960 р. – «покарання», але ж до особи, яка вчинила злочин, могли застосовуватися примусові заходи виховного характеру (підлітки) і примусові заходи медичного характеру (душевно хворі). Аналогічна ситуація сьогодні і в діючому кримінальному законодавстві, тому доречно було б в ч. 2 ст. 1 КК України 2001 р. поняття «покарання» змінити на поняття, наприклад «заходи кримінального впливу».

За КК УРСР 1960 р. метою покарання, окрім існуючих раніше цілей, кримінальний закон визначив перевиховання засудженого. Що стосується видів покарань, то кількість їх дещо зменшилася. Нове радянське кримінальне законодавство відмовилося від таких покарань: оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства УРСР і СРСР і вигнання за межі країни назавжди; вигнання за кордон СРСР на строк; позбавлення виборчого права; позбавлення права на пенсію; позбавлення займати виборні посади в громадських організаціях; застереження, яке взагалі не було покаранням.

Глава V «Про призначення покарання і про звільнення від покарання» КК УРСР 1960 р. відповідала Основам 1958 р. і була дещо доповнена деякими новими кримінальними приписами (перелік обставин, що обтяжують відповідальність був значно ширшим, ніж який містився в Основах 1958 р.; ст. 51 передбачала, якщо особа вчинила вперше малозначний злочин, то її могли звільнити від кримінальної відповідальності з передачею даної справи на вирішення питання щодо відповідальності товариським судом або ж з передачею винного на поруки). Ця глава включила кримінальні норми розділу 5 «Порядок застосування мір соціального захисту судово-виправного характеру» і розділу 6 «Умовне засудження і умовно-дострокове звільнення» КК УСРР 1927 р. Обставини, які пом’якшують і що обтяжують кримінальну відповідальність в новому кримінальному законодавстві були доповнені новими обставинами. Також відбулися зміни і в інститутах, які регулювали звільнення від кримінальної відповідальності та умовне засудження.

Таким чином, після розширення прав союзних республік Українська РСР отримала можливість прийняття нового кримінального кодексу. Кримінальний кодекс УРСР 1960 року уже не мітив принципу застосування кримінального закону за аналогією. Був закріплений принцип зворотної дії кримінального закону, відбулися зміни при застосуванні умовного засудження і звільнення від кримінальної відповідальності, а також дещо скоротилася кількість видів покарань.

Бондар М.І.

аспірант Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ЖІНКИ ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ В УКРАЇНІ

Питання соціального становища жінки в суспільстві належить до фундаментальних характеристик суспільних відносин, що дає підстави розглядати його як важливу культурологічну (у тому числі і у розуміння ґенези правової культури) ознаку.

Важливим аспектом правового становища жінки, в усі часи, була її правосуб’єктність. Засадниче значення для становища жінки в українській сім’ї часів Гетьманщини мало те, що в українців переважним її типом була мала сім’я з характерним демократичним стилем взаємин. Становище жінки в українському суспільстві привернуло особливу увагу сучасних дослідників. Проте акценти у наукових розвідках були зосереджені здебільшого на вивченні структури сім’ї, громадського побуту, частково звичаєвого права, особливості статево-вікового розподілу праці, проблеми подружніх взаємин та художньому образу жінки у народному світогляді. Така тенденція є зрозумілою, а її глибоке історичне коріння ми можемо побачити ще у працях дослідників 17 – 18 століття. У меншій мірі це стосується питань цивільно-правової правосуб’єктності.

Зазначене вище яскраво демонструє зміст археографічних публікацій зокрема, «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в ХVІ-ХVІІ вв.», «Акты, относящиеся к истории Западной России». Дані документи дають можливість з’ясувати, що жінки вищих суспільних станів України у XVI-XVII ст. вели повноцінне суспільно-політичне життя, мали досить широкі спадкові права, на відміну від більшості країн Західної Європи, де будь-яка спадкова власність у руках жінки розглядалася як можливість росту рентабельності господарства чужого роду. Самостійність і свобода жінок не визначалась лише економічними факторами. Незалежно від станової належності, жінки мали право самостійно вирішувати свою особисту долю в шлюбному житті, спираючись на економічні важелі такої самостійності. Йдеться про унікальну юридичну конструкцію, яка побутувала тільки в українському звичаєвому праві – материзну, яка переходила у спадок лише по материнській лінії і становило, таким чином, окремий жіночий юридично-майновий інститут. Обов’язкове «віно» робило жінку матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало у вдовуванні. Стосовно права власності жінка ні від кого не залежала і вважалася вільною господаркою свого добра, про що свідчать численні акти дарування, передачі в користування іншим особам та застави приватної власності, що належали жінкам та були укладені жінками з їхньої власної волі. Жінка вільно розпоряджалась усім майном, отриманим від своїх батьків, мала ніким не обмежене право продавати, заставляти, передавати іншій особі або церкві своє рухоме й нерухоме майно, а також самостійно придбати різного роду власність.

Хоча особиста влада чоловіка над жінкою і трактувалася церквою як закон, який відповідає ієрархічності побудови станової держави: «Дружинам глава чоловік, чоловікові – князь, а князю – Бог». Однак у реальному житті питання про шлюб та сімейну владу часто вирішувались усупереч церковним догмам. Вільною жінка була і в набутті прізвища чоловіка, поряд з яким «утримувала» своє родове ім’я, а також титул. У значній кількості випадків жінки підписували документи дівочим прізвищем. Більше того, шляхтянки та міщанки широко вживали свою окрему печатку, на якій були їхні ім’я та герб. Таку печатку жінка прикладала до різних виданих нею документів і записів.

Жінки як шляхетного, так і міщанського станів могли від власної особи вступати в зобов’язання, видавати «правні листи», вести судові справи, для чого особисто з’являлися в суди і світські, й духовні. Жінки всіх суспільних станів мали право передоручати ведення судових справ як сторонній особі, так і власному чоловікові, якому жінка, згідно з законом, давала формальне доручення – «умоцований лист».

Для шлюбності XVII-XVІІI ст.ст. в Україні було характерним таке унікальне для середньовічної Європи явище, як розлучення, причому воно відбувалося не лише з причин, які допускала церква, а й через незгоду в подружньому житті і навіть через утрату довіри та любові або хронічну хворобу одного із членів подружжя. Процес розлучення відбувався шляхом подання обопільної «протестації» з визначенням матеріальних умов та прав дітей. Після всіх формальностей, пов’язаних з розлученням, чоловік та жінка могли вступати в нові шлюби. Жінки-селянки також мали ініціативу як в укладенні шлюбу, так і в розлученні. При цьому право на власний посаг ніколи не розчинялось у спільній власності, а навпаки, чітко усвідомлювалось і визнавалось. Більш детально цим питанням присвячено другий розділ нашого дослідження.

Однак, наявність можливості розлучення аж ніяк не означає, що створювані сім’ї не були досить міцними. Історичні джерела свідчать, що відносини у подружжя були рівноправними, теплими і часто дружини із вдячністю, без будь-якого примусу дарували своїм чоловікам власне майно. Більшість дарчих записів закінчуються юридичною формулою, яка пояснювала причини дарування: «Мужу своєму в знак щирої любові до нього і пошани за таку ж любов з його боку». Значна кількість таких записів зроблена самими чоловіками, де йдеться, що чоловіки також дарують дружинам майно в подяку «за подружню любов та вірність».

Майнові права жінок, які не належали до привілейованих станів, ґрунтувалися на таких самих засадах. Жінки нижчих верств, як і жінки-шляхтянки, мали досить широкі майнові права, але реалізовували їх своїми можливостями на своєму рівні. Сферою реалізації таких прав, для прикладу, була торгівля. Серед документів актових книг того часу маємо багато свідчень про участь жінок усіх станів у торговельних відносинах, при чому в торговельно-економічні стосунки жінки вступали часто з власної ініціативи, без участі чоловіків.

Васечко Людмила

спеціаліст 2 категорії кафедри теорії держави і права,

Національна академія прокуратури України

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОЇ ГЛОБАЛІСТИКИ ТА ТЕОРІЇ ПРАВА

У зв’язку зі змінами, що відбуваються у світі, трансформуються і наукові підходи до вирішення одних і тих же проблем, з’являються нові об’єкти дослідження, у науковий обіг вводяться нові поняття та терміни.

Починаючи з 60-х років ХХ століття вчені почали активно цікавитись глобальними проблемами людства. Відповідно можна стверджувати, що в цей період зароджується нова галузь знань, що поєднує в собі існуючі дослідження «класичних» наук (філософії, соціології, культурології, теоретико-правових вчень тощо) та дослідження, обумовлені викликами сучасності, перш за все – глобалізаційними процесами, що відбуваються у світі та призводять до трансформації усіх сфер суспільного життя. Така галузь знань отримала назву «глобалістика». Проте не можна сказати, що на сьогодні існує єдиний підхід до розуміння сутності цієї науки. Більше того, досі тривають дискусії з приводу того чи є глобалістика наукою взагалі.

Ми визначаємо глобалістику як інтегральну, міждисциплінарну науку, спрямовану на дослідження загальних та специфічних закономірностей трансформації світу, світових зв’язків, усіх сфер суспільного життя під впливом глобалізаційних процесів, а також причин, умов та наслідків виникнення, розвитку та існування глобалізації.

Вважаємо найбільш доцільним виділити напрями глобалістики відповідно до основних напрямів впливу глобалізації на суспільне життя:

  1. Фінансово-економічна глобалістика – присвячена дослідженню процесу взаємозалежності різних секторів ринку капіталу, що характеризується формуванням, акумулюванням та використанням фінансових ресурсів в умовах зростаючої масштабності, відкритості, диверсифікації та інтеграції міжнародних потоків у світовому економічному просторі, в основі якої є зміни на фінансових ринках.

  2. Політична глобалістика – присвячена дослідженню становлення всесвітнього демократичного уряду, перспективі створення глобального громадянського суспільства, яке буде використовувати спільні правові принципи і норми.

  3. Екологічна глобалістика – об’єднує дослідження процесу формування і подальшого розвитку єдиного загальносвітового еколого-економічного простору шляхом забезпечення міжнародної екологічної безпеки на основі розповсюдження нових технологій, екологічних інновацій, участі у глобальних угодах у сфері охорони навколишнього природного середовища, формування міжнародного ринку торгівлі квотами.

  4. Господарська глобалістика – присвячена дослідженню міжнародних господарських зв’язків, інтернаціоналізації господарського життя та соціально-економічного поступу людства.

  5. Інформаційна (комунікаційна) глобалістика – дослідження процесу виходу інформаційних процесів за межі територіальних держав та їх національних юрисдикцій, що сприяє поширенню цінностей масової культури.

  6. Правова глобалістика – дослідження неперервного, об’єктивно існуючого, загальносвітового процесу, який поширюється на правовідносини в усіх без винятку сферах суспільного життя, що мають світове значення, обумовлює виникнення взаємозв’язків та взаємозалежності між суб’єктами таких правовідносин, сприяє уніфікації, стандартизації норм прав, створенню єдиного правового простору та дослідження наслідків такого процесу.

Кожен з перелічених напрямів може тією чи іншою мірою впливати на теорію права. Здебільшого вони зумовлюють розвиток, більш детальне вивчення відповідних галузей права (фінансового, господарського, екологічного тощо), виникаючих у зв’язку з глобалізаційними процесами нових норм та правових інститутів у межах відповідних напрямів. Суттєво при цьому відрізняється від інших напрямів глобалістики по відношенню до теорії права правова глобалістика.

Нас в першу чергу цікавить яким чином співвідносяться правова глобалістика та теорія права. Між цими напрямами знань багато спільних рис, а саме:

  • і правова глобалістика, і теорія права спрямовані на дослідження різноманітних правових інститутів, права як такого;

  • спрямовані на прогнозування, моделювання майбутнього розвитку права;

  • спрямовані на виявлення та дослідження найважливіших сфер суспільного життя, які потребують правового регулювання, тощо.

Проте між даними галузями наукових знань існують і суттєві відмінності:

  • об’єктом дослідження теорії права є безпосередньо право, правової глобалістики – процеси глобалізації в правовій сфері;

  • теорія права досліджує право від моменту утворення, на різних етапах його розвитку, глобалістика досліджує його тільки в умовах глобалізації;

  • правова глобалістика тісно пов’язана з іншими видами глобалістики і тому розглядає глобалізацію правової сфери суспільного життя як частину цілісної системи, теорія права є більш відокремленою наукою і розглядає, в основному, державно-правові явища.

До основних напрямів впливу глобалістики на теорію права можна віднести:

  • дослідження в рамках теорії права глобалізму (наукової концепції, згідно з якою еволюція людства неминуче призводить до стирання державних кордонів, утворення глобального суспільства, існування якого забезпечується нормами єдиного світового права);

  • трансформація розуміння значення права, різноманітних правових категорій в сучасних умовах;

  • трансформація теорії права як науки та як навчальної дисципліни.

Як ми бачимо, правова глобалістика покликана досліджувати можливості правового регулювання глобальних процесів, що відбуваються у світі, а також трансформації, що відбуваються у праві та в правовій науці у зв’язку з процесами глобалізації. Проте правова глобалістика та теорія права є різними за своєю суттю напрямами знань, що взаємодіють та взаємодоповнюють одна одну.

Волкова Олена

аспірантка відділу теорії держави і права

Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

РІВНІСТЬ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ

Важливою складовою розвитку суспільства є гендерна демократія, яка утверджує громадянські, політичні та соціальні права особи без дискримінації статі. Основою тендерної демократії є принцип рівної і рівноцінної громадянської гідності чоловіків і жінок. Цей принцип пронизує всю систему державної політики та її реалізації державними органами.

Особливої значущості захист і забезпечення соціальних прав особи набули в Україні в наш час, в умовах відмови від соціалістичних цінностей і переходу до ринкових відносин, коли суспільство виявилося не готовим до різних змін, що викликало кризу в усіх сферах суспільного життя. Усі ці фактори призводять до зниження життєвого рівня громадян, їх соціальної захищеності. Суспільство стикається з серйозною проблемою - необхідністю соціального захисту людей, забезпечення прав громадян, передусім створення соціальних прав, особливо рівності прав і можливостей жінки і чоловіка.

Більше того, крім законодавчого визначення і закріплення соціально-економічних прав, потрібна скоординована система гарантій здійснення цих прав. У законодавчій і правозастосовчій практиці тільки починає формуватися традиція поваги людської гідності, прав і свобод. Великого значення в цих умовах набуває ґендерно чутлива політика. Принцип рівності жінок і чоловіків є окремою складовою принципу соціальної рівності, але з огляду на його надзвичайну актуальність, а також через наявність глибоких історичних коренів дискримінації жінок закріплюється як окреме нормативне положення в міжнародному та європейському праві.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визначено, що «згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної особистості, що користується громадянською і політичною свободою, і свободою від жаху і злиднів, може бути здійснений тільки, якщо будуть створені такі умови, за яких кожний зможе користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими і політичними правами».

Тому особливої уваги потребує закріплення обов’язку держав щодо забезпечення практичного здійснення принципу рівноправності, вжиття в усіх галузях заходів для всебічного розвитку та прогресу жінок.

На сьогодні в процесах становлення права в цілому та розвитку прав особи зокрема ідея рівності відіграє головну структуроутворюючу роль. Сучасна юридична думка дійшла розуміння того, що право сприймається насамперед як права людини, які, незважаючи на їх природну даність, не можуть бути реалізовані без відповідного закріплення в нормах позитивного права. Еволюційно права людини розвивалися від надання їх в нормативно-правових актах окремим соціальним групам та станам, потім гарантування державою прав людини своїм громадянам, і, нарешті, визнання прав і свобод кожного індивіда на всій земній кулі.

Таким чином, ідея прав людини сформувалась як певний правовий ідеал, на досягнення якого орієнтований розвиток національного законодавства, а способами забезпечення якого є загальні принципи права. Одним із основних правових принципів є принцип рівності.

Правовий принцип рівності означає відсутність будь-якої нерівності чи обмежень прав особи і громадянських свобод. Його реалізація передбачає існування справедливого суспільного устрою, в якому політико-правові реалії забезпечують максимальне дотримання прав особи. У правовій площині ґендерна рівність функціонує як складова загального принципу рівності. Заснована на природно-правовій концепції, вона водночас відрізняється від інших структурних елементів принципу юридичної рівності, зокрема рівності незалежно від віку, національності, раси, тому що в юридичному вимірі має два аспекти: рівні права та рівні можливості.

Особливістю принципу ґендерної рівності є його комплексний характер. Цивілізаційна цінність гендерної рівності має більш широке, ніж суто юридичне, значення і включає рівність перед законом, рівність можливостей та рівність результатів. Категорія рівних результатів є «наймолодшою» серед складових гендерної рівності і ще не до кінця сформульована в сучасному праворозумінні. Найскладніше визначитися у розумінні рівності статей як рівності результатів, оскільки різні народи можуть слідувати різними шляхами в досягненні гендерної рівності.

Теоретичне переосмислення принципу рівності незалежно від статі та формулювання проблеми гендерної рівності, по суті, веде до нового етапу в розвитку прав особи. На базі вже існуючих політичних, економічних та соціальних прав виникає нове покоління прав, яке має гендерний вимір: права особи-жінки та права особи-чоловіка. Жінка і чоловік є рівними, але відмінними, і вони рівноправні у своїй відмінності. Їх відмінності - це особливості тієї чи іншої статі, і вони мають бути враховані шляхом надання жінкам і чоловікам особливих груп прав і відповідних механізмів для реалізації цих прав.

Таким чином, гендерні відносини безпосередньо залежать від загального стану дотримання прав особи в державі. Особа позбавлена чи обмежена в своїх основних правах навіть не завжди здатна ідентифікувати в загальному ігноруванні своїх прав ознаки гендерної дискримінації. Зневірена у праві та проникнута витоками правового нігілізму така особа найменше сподівається на виправлення свого становища за допомогою правових засобів та механізмів.

Гулій А.М.

аспірант кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

ДО ПИТАННЯ РОЗУМІННЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОДРУЖЖЯ У СВІТЛІ КОДЕКСУ КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ

«Тому чоловік покидає свого батька й матір, і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» - це твердження, які постійно повторюються священослужителями у всіх храмах різних конфесій, уділяючи тайну вінчання. Говорячи про подружнє життя, святий Павло, цитуючи книгу Буття, додає: «це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву». Ці слова, які постійно звучать у всіх церквах, вводять нас у розуміння багатогранного багатства подружнього життя.

Подружнє життя пригадує цілий акт творення Всесвіту, який досягає своєї вершини в людині, створеній за образом і подобою свого Творця, і підкреслює вимір спілкування: особа не створена, щоб бути самотньою. Вона покликана, щоб працювати та опановувати землю. Людина потребує помічника, подібного до неї, з якою творить одне тіло.

Таїнство вінчання є ще глибшим, якщо воно «відноситься до Христа і до Церкви». У тайні Христа, в дійсності, відкриваються стосунки створіння зі своїм Господом, який перевищує його і за Його образом воно було створене. Господь Бог покрив його своєю славою перед падінням і таємно супроводжує його в усі дні цього життя. Літургійні тексти виражають цей вимір спілкування у різноманітних видах, в яких просять для наречених миру, любові, згоди і добробуту, поміркованості, чистого ложа, бездоганної поведінки, правди, вірності даному слову та постійності у святому союзі. Цей союз походить від Господа, згідно зі взірцем, який повинен не лише характеризувати подружнє життя, але й надихати співжиття усієї людської сім’ї, за прикладом Господа, який прийшов собою знищити ворожнечу, зібрати в одне усіх роз’єднаних, і примирити всіх з Богом, взявши Церкву за обручницю, віддаючи себе за неї та очищаючи її так, щоб показати її святою та непорочною. Любов між чоловіком і жінкою стає плодовитою і веде до народження дітей, а це є здійсненням обіцянки, даної Авраамові, якого вибрав Бог, щоб стати отцем численних народів.

Канон 783 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков нагадує душпастирям про їхній обов’язок дбати про вірних, які готуються до подружнього стану, щоб вони були приготованими та поінформованими про значення християнського подружжя, про притаманні йому ознаки єдності і нерозривності на образ бездоганної злуки Христа з Церквою, і про обов’язки подружжя щодо себе і дітей.

Канон 784 Кодексу Канонів Східних Церков звертається до партикулярного права Церкви у справі іспиту наречених та опитування стосовно їхнього вільного стану та їхнього хрещення. Потрібно відзначити, що на відміну від Латинського Кодексу Канонічного Права (канон 1065), Кодекс Канонів Східних Церков вживає лише термін хрещення і не посилається на миропомазання. Це пояснюється тим, що миропомазання у східній релігійній традиції повинно уділятися разом з хрещенням.

Невід’ємним елементом для встановлення подружжя є згода, якою чоловік і жінка взаємно себе віддають і приймають одне одного. Названа цілковита згода душі має відповідати словам або знакам, які вживаються при вінчанні.

Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно зі священним обрядом, тобто у присутності і за благословення місцевого ієрарха, пароха або священика, якому від першого або другого було надане повноваження благословити подружжя. Можна також укласти шлюб у присутності самих свідків, якщо немає можливості покликати або з поважної причини доступитись до компетентного священика, якщо є небезпека смерті одного з подружжя, або якщо передбачається, що такої можливості не буде з поважної причини ще деякий час. У такому випадку, якщо це можливо, необхідно покликати священика іншої конфесії, щоб благословив подружжя.

Потрібно зазначити, що обов’язок дотримуватися священного обряду, тобто одержати благословення священика для дійсності подружжя характерне тільки для східного канонічного права. У Латинській Церкві вимагається лише присутність місцевого ієрарха або пароха, або уповноваженого священика чи навіть диякона. У східній традиції священик не тільки має бути присутнім, але й має благословити подружжя. Благословляти – означає діяти як правдивий служитель таїнства, завдяки своїй владі по-священичому освячувати так, щоб подружжя були з’єднані Богом на образ бездоганного шлюбного союзу Христа із Церквою й могли бути посвяченими один одному таїнственною благодаттю.

Канон 832 § 3 Кодексу Канонів Східних Церков також уточнює що коли, через виняткові обставини, шлюб відбувся лише в присутності свідків, то супруги повинні якнайскоріше одержати від священика благословення їхнього подружнього життя.

Місцевий ієрарх чи парох в межах своєї території вправі благословляти подружжя, навіть тоді, коли принаймні одна з двох сторін належить до іншої Церкви. Щодо надання повноважень благословення подружжя, канон 830 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков говорить, що місцевий ієрарх і парох можуть надавати священикам будь-якої Церкви, навіть Латинської Церкви, повноваження благословити подружжя в межах своєї території. Так само місцевий латинський ординарій чи парох можуть надавати східним священикам повноваження бути присутніми і благословляти подружжя вірних латинського обряду. Необхідно також враховувати такий факт, коли ієрарх чи парох належать до іншої Церкви, дотримуючись норми канону 916 Кодексу Канонів Східних Церков, відправа, щоб була дозволеною, має відбутися за літургійним обрядом Церкви супругів, або одного з них, до якої вони або він (вона) належать. Тому відправа в іншому обряді є незаконною.

У випадку мішаних шлюбів між східними католиками і православними, приписана канонічним правом форма вінчання, тобто норма заключення подружжя в присутності місцевого ієрарха чи пароха або їхнього уповноваженого, делегованого ними, вимагається тільки для дозволеності. Для правосильності шлюбу вимагається лише благословення священика.

Канон 782 Кодексу Канонів Східних Церков звертається до теми заручин, які передують одруженню. Але даний церковно-правовий акт уточнює, що обіцянка одружитись не дає підстав вимагати здійснення подружжя, тобто це не можна вважати обов’язком особи вступити до шлюбу. У практиці, яка існує століттями і ще сьогодні використовується у багатьох Церквах, заручини, які часто називають «обрядом обручок», звичайно відбуваються разом із шлюбним обрядом, який називають «чином вінчання». Особливе значення обряду заручин полягає в тому, що він є виявом згоди майбутніх супругів, в той час як вінчання має на меті безпосередньо ввести їх у повноту подружнього життя. Зміст обряду заручин передбачає не лише просту обіцянку, а стале зобов’язання подружжя одне перед одним. Тому заручини не варто здійснювати поверхнево чи на початку планів про одруження. Особливі літургійні обряди для перших кроків реалізації цих проектів - менш серйозні і менш дефінітивні, вони існують у різних Церквах і є частиною традиції, яка в даний час не сповнюється в інших. Краще розуміння і можливе відновлення цих обрядів можуть сприяти освяченню різних моментів у дорозі християнських пар, аж до її повного завершення.

Гуріна О.О.

аспірантка НПУ ім. М.П. Драгоманова

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА НА ОСВІТУ В УКРАЇНІ

Право на освіту в об’єктивному розумінні – правовий інтитут, система правових норм, яка регулює ту частину суспільних відносин, які пов’язані з набуттям знань, що сприяють розвитку самої особистості, професійних навичок. Будучи закріпленим законодавчим шляхом, воно стало частиною об’єктивного права, сукупністю правових норм в рамках діючого позитивного права.

Механізм соціально-правового захисту відображає права і свободи як вищу соціальну цінність, ступінь забезпечення рівності суб’єктів правовідносин, закріплює в суспільній правосвідомості поняття прав людини як пріорітетного порівняно з іншими соціальними цінностями, основне призначення якого полягає в гарантуванні і захисті суб’єктивних прав та їх поновленні. В найбільш широкому розумінні, до механізму забезпечення прав і свобод людини включають соціально обумовлений та законодавчо закріплений комплекс узгоджених дій суб’єктів щодо реалізації передбачених суб’єктивних правом благ. На інституційному рівні цей механізм представлений системою органів і засобів, що здійснюють гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини. Як явище державно-правової дійсності, механізм забезпечення прав і свобод людини включає як загальносоціальні, так і власно юридичні гарантії прав і свобод людини.

Соціальна і юридична роль механізму забезпечення прав і свобод людини проявляється в тому, що він сприяє: вияву змісту і перспектив розвитку прав і свобод людини в межах громадянського суспільства і правової державності, збільшенню їх каталогу; виявленню ефективних засобів по дотриманню, охороні та захисту прав індивідів та їх спільностей аналізу соціальних функцій держави, їх відповідності меті світового співтовариства – забезпечення гідного рівня життя.

Реалізація конституційних прав і свобод громадян означає втілення їх в життя й задоволення потреб і інтересів у процесі використання конституційних прав і свобод. Права, свободи й обов’язки людини і громадянина реалізуються на основі принципу рівності. Насамперед зазначений принцип впливає на реалізацію соціально-економічних прав. Здійснення громадянських і політичних прав зазвичай не пов’язано із суттєвими матеріальними витратами, не вимагає значних коштів з боку держави і суспільства та, зрештою, самих громадян. А ось використання економічних, соціальних і культурних прав стає можливим, як правило, лише за наявності неабияких ресурсів у розпорядженні держави, суспільства й, у багатьох випадках, громадян та їх об’єднань. Економічні, соціальні та культурні права торкаються таких важливих сфер людини, як підприємницька й інша економічна діяльність, власність, праця, відпочинок, здоров’я, освіта, і покликані забезпечити матеріальні, духовні й інші соціально важливі потреби особи.

Конституція України надає всім рівні можливості для реалізації конституційних прав і свобод, але виявляється, щоб скористатися такими можливостями, іноді необхідною є наявність відповідних умов, насамперед матеріальних.

Умови життя особи і можливості реалізації нею конституційних прав і свобод певним чином залежать від приналежності людини до тієї чи іншої соціальної групи, насамперед – до певного класу. Суттєві розбіжності в умовах і способі життя мають місце між соціально-демографічними групами (молоддю, жінками, людьми похилого віку і ін.) і соціально-територіальними групами (міські й сільські мешканці, населення різних регіонів і поселень). Так, згідно з ч. 2 ст. 24 Конституції України місце проживання не повинно впливати на рівність прав і свобод людини, однак воно суттєво впливає на можливість реалізації деяких інших, також гарантованих Конституцією прав, зокрема право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53). А також, безумовне виконання законодавства в царині освіти, впровадження державних стандартів загальної середньої освіти, системи тестування й перевірки рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Особливої уваги заслуговують діти, які живуть у винятково важких соціальних умовах (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування).

Джолос С.В.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ

Актуальність даного дослідження обумовлена необхідністю пошуку шляхів протидії глобальним і локальним кризовим явищам.

Метою дослідження є аналіз загальних причин негараздів і суспільно-політичної нестабільності в ряді країн світу, і зокрема в Україні, й окреслення основних засад забезпечення порядку і добробуту.

В загальному плані дослідженням проблеми удосконалення державного буття займалося чимало мислителів, починаючи з Платона, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса та ін. Серед сучасних дослідників слід назвати таких, як В.П. Горбатенко, А.Д. Керимов, В.В. Мадіссон, Ю.М. Оборотов, В.М. Співак, В.С. Філонич, Ф. Фукуяма, Ф. Хайєк, В.Є. Чіркін.

Слід сказати, що в епоху постмодерну глобалізація стає чи не основним викликом національній державі. Їй властиві грубий тиск транснаціональних корпорацій на розвиток національних економік і на процеси прийняття політичних й економічних рішень; постійний акцент уваги на суто фінансово-прибутковій діяльності і недооцінка соціальних аспектів; обмеження суверенітету держав і націй; втілення концепції ліберально-ринкової держави, що сприяє усуненню держав від реального впливу на ряд процесів (передусім економічного плану); зіткнення різноманітних міждержавних інтересів (В.М. Співак) тощо.

Глобалізація являє собою низку процесів, що утворюють єдиний світ (Р. Робертсон) і часто ототожнюється з американізацією, здійснюваною за допомогою демократизації, яка часто використовується США як привід для агресії (Вікіпедія). Т.ч., США є провідником глобалізації, яка виявляється близькою від неоімперіалізму. Останній може втілюватися у різноманітних формах: від поширення неопротестантських вірувань, закабалення держав і діяльності міжнародних організацій до відкритої збройної агресії тощо.

Вельми яскравим прикладом є Україна, де панує системна криза, третина віруючих підконтрольна неопротестантським церквам заходу, підірвано суспільну мораль і здоров’я нації, помаранчева революція привела до влади проамериканську силу, політика фритредерства загрожує економіці тощо.

Причиною бід в Україні є проведення реформ у дусі монетаризму (В.С. Філонич), який передбачає майже повне невтручання держави в економіку (Вікіпедія). Звідси маємо занепад економіки і суспільства, системну кризу, вульгаризацію, хаос і т.д., що дозволяє США маніпулювати і використовувати Україну у грі проти Росії, що створює небезпеку для слов’янських та ін. народів.

Тож, якщо держава хоче вистояти на світовій політичній арені, вона має бути сильною і протидіяти демократизації, американізації і глобалізації, найбільш придатною для поширення яких є ліберально-демократична модель держави.

Відповідно, сильною і насправді самостійною, спроможною протидіяти названим явищам є консервативна авторитарно-етатистська держава.

Консерватизм являє собою особливу психологічну установку індивіда, а також напрям соціальної філософії та політичної ідеології, які засновані на прагненні уникнути значних змін у культурі, соціальних відносинах та ін. способах людської діяльності, а також зберегти якомога більше значимих елементів повсякденного і суспільно важливого буття. Традиційні поступлати консерватизму є наступними: визнання важливої ролі релігії в житті суспільства; визнання суспільства плодом природного розвитку, а не довільного конструювання; не менша значимість інстинктів і почуттів людини, ніж розум; невід’ємність прав людини від її обов’язків перед суспільством; ієрархічність суспільства і нерівність людей відповідають їх природі, тому є необхідними; існуючий порядок краще ризикованих проектів перебудови суспільства; визнання важливої ролі держави у житті суспільства (С.В. Лінецький).

Тож, консерватизм необхідний для протидії американізації і превалюванню егоїстичних інтересів в умовах демократії, він забезпечує незмінність цінностей і соціального буття, дружбу традиційних союзників, духовну силу й єдність суспільства, впорядкованість на засадах аристократизму і державництва тощо.

Іншим важливим напрямом удосконалення сучасної держави є утвердження в ній авторитаризму, як найбільш ефективної форми влади.

Авторитаризм вважається виправданим і природним за умови краху старих соціальних структур, переходу до нових. Він є досить поширеним (певні монархії, диктаторські режими, військові хунти і т.п.), що пояснюється рядом його позитивних можливостей, особливо при проведенні радикальних реформ: забезпечення громадського порядку, проведення швидкої реорганізації соціальних структур, концентрація зусиль і ресурсів для виконання конкретних завдань (В.П. Горбатенко, В.В. Мадіссон) тощо. Як відзначає В.В. Бушанський: «Уже закономірність виникнення авторитаризму уможливлює його певне виправдання. Усвідомлення його функціональності показує, що авторитарні важелі управління варто використовувати, а не ігнорувати».

Ще одним важливим напрямом удосконалення держави в епоху постмодерну є етатизація, тобто розбудова держави на засадах етатизму – ідеології, що є антиподом анархізму і розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку, обґрунтовує необхідність її втручання в економічне і політичне життя суспільства і т.ін. (С.Л. Лисенков).

Етатизм в економіці виправдовується тим фактом, що у сучасності державний сектор розвинутих країн використовує близько 50-70% ВНП (Ф. Фукуяма), що означає загрозливість державного невтручання.

Політичний етатизм виправдовується сутністю держави, як спільноти, в основі якої лежать народ, територія, суверенна влада. При цьому, її его «розмите» тричленним єством, а сама вона – винахід, покликаний забезпечити добробут.

В основі сильної держави лежать володіння значним владним потенціалом, широка сфера впливу державно-владних структур, духовна влада, легітимність, здатність мобілізувати увесь народ і соціальні групи на вирішення суспільних задач, національна орієнтація і відповідальність еліти (А.Д. Керимов) тощо.

Тож, постмодерна держава повинна бути консервативною, авторитарною та етатистською, мати елітарну владу, суверенітет якої підкріплений легітимністю і добрим військом, аби здолати кризові явища й оптимізувати життя суспільства.

Зубенко А.В.

аспірантка кафедри теорії та історії держави та права

Інституту політології та права НПУ ім. М.П. Драгоманова

ПРИНЦИПИ ДОСЛІДЖЕННЯ АКТІВ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ АКТІВ

Методологія теорії держави і права, будучи системною сукупністю особливих пізнавальних методів, засобів, прийомів вивчення держави і права, закономірностей їх виникнення та розвитку, базується на певних, притаманних їй принципах дослідження державно-правової дійсності. Принцип (лат. ргіnсіріut, фр. рrіnсіре – основа, начало) – основне вихідне положення теорії, вчення, науки, світогляду; центральне поняття, визначальна ідея, що поширюється на всі явища знань у галузі, де цей принцип абстрагований. Виражаючи найсуттєвіші її положення, принцип відрізняється значущістю, імперативністю та універсальністю. Для нього характерна властивість абстрактного відображення закономірностей соціального буття, що зумовлює його важливу роль у структурі широкого кола явищ. Теорії держави і права властива не так наявність будь-якого окремого принципу чи способу дослідження держави і права, як їх система. Чимало з них широко використовуються також у інших науках. Особливо це стосується принципів дослідження державно-правових та інших проблем, а також філософських підходів до них.

У науковій юридичній літературі існують різні підходи до визначення принципів, які стосуються теорії держави і права. Скажімо, принципи побудови її системи, закладені у ній ідеологічні принципи розглядаються з точки зору положень Конституції України про те, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Отже, держава і право можуть вивчатися з різних філософських позицій. Але на першому місці у теорії держави і права як науки перебувають принципи наукового пізнання. Розглядаючи останні у своїх працях, теоретики науки про державу і право по-різному визначають їх кількість, та й назви цих принципів не завжди однакові. Це пояснюється тим, що майже кожний дослідник має власні прийоми використання методологічного інструментарію, власні погляди на ті чи інші проблеми і засоби їх вирішення. Поряд з цим у теорії держави і права існує ряд основних загальновизнаних положень і принципів, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи права тощо. Лише за допомогою цих принципів можна здійснити істинне дослідження будь-якої правової категорії.

Відповідно до вищезазначеного, дослідження актів тлумачення норм права в системі правових актів також має ґрунтуватися на певних принципах. Пропонуємо детальніше зупинитися на їх характеристиці.

Принцип обґрунтованості, який дає змогу аргументувати будь-яке твердження, безперечно є досить важливим при дослідження актів тлумачення норм права. Усі дослідження і висновки щодо інтерпретаційних актів повинні ґрунтуватися на певному фактичному матеріалі, який повинен бути об’єктивним. Це означає, що вивчення проблем актів тлумачення має базуватися на взаємозв’язку з розвитком системи державно-правових явищ, поєднанні наукового й ціннісного підходів, надання пріоритету демократичним цінностям, які уособлюють у собі сучасний рівень розвитку світової цивілізації.

Принцип об’єктивності пов’язаний з принципом історизму, адже зміст актів тлумачення норм права можна зрозуміти тільки за умови розгляду їх у генезисі та розвитку, у конкретних історичних умовах та взаємозв’язках. За допомогою цього принципу можна сформулювати концептуальні засади теорії інтерпретаційних актів, з’ясувати причини виникнення та розвитку, які обумовили сутність і зміст, шляхи реалізації актів тлумачення норм права та їх вплив на суспільні відносини; визначити, які соціальні, економічні чи політичні чинники вплинули на виникнення та розвиток інтерпретаційних актів, та як це відобразилося на розвитку держави і права загалом.

Дослідження інтерпретаційних актів повинно також базуватися на поєднанні історичного і логічного. Останній принцип за допомогою законів формальної логіки дозволяє розмежувати акти тлумачення норм права з нормативно-правовими актами, іншими джерелами права, дослідити внутрішню будову інтерпретаційних актів.

Само собою зрозуміло, що принцип усебічності дослідження сприяє пізнанню якомога більшої кількості властивостей актів тлумачення норм права, їх зв’язків з іншими правовими явищами шляхом вивчення існуючих поглядів на дану проблему, застосування всієї сукупності методів з метою отримання різноаспектних характеристик інтерпретаційних актів.

Отже, проведений аналіз принципів дослідження актів тлумачення норм права свідчить про їх особливо важливе значення як невід’ємної складової частини методології дослідження інтерпретаційних актів. Використання основних принципів теорії держава і права при дослідженні інтерпретаційних актів сприяє одержанню об’єктивних, достовірних, всебічних наукових знань про досліджуваний об’єкт. Важливість наукового дослідження актів тлумачення норм права полягає в тому, що від правильного тлумачення норм права, ефективної дії та впливу інтерпретаційних актів на всі сфери суспільного життя в цілому залежить порядок у суспільстві, законослухняність його членів, результатом чого є підвищення рівня законності і правової культури суспільства. Всебічне дослідження актів тлумачення норм права з використанням основних принципів теорії держави та права може стати дієвим засобом формування юридичної свідомості українського суспільства, яка так необхідна в умовах здійснення політичних, економічних і правових реформ.

Капталан Іван Михайлович

пошукач кафедри цивільного права ОНЮА

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникали різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливали на суспільно-політичний розвиток суспільства. До таких слід віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу.

Виникнення громадських об’єднань як суб’єктів цивільних відносин -процес об’єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об’єднання особа досягає особистої свободи.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники, мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угруповання – «партії» - виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у ХІІ -ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США, після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ сторіччя виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244 політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних гасел. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з цієї, а також й інших причин, зазнали краху.

Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя.

Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.

Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.

Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін.

У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.

Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій.

Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки.

В нашій державі з 1989 по 2009 рік зареєстровано понад 130 політичних партій.

Клименко Л.С.

аспірантка НПУ ім. М.П. Драгоманова

МОВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА ТА ДІЛОВОДСТВА

Законодавче регулювання мовної політики у сфері судочинства здійснюється на основі таких законів України: Конституції України, «Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Цивільного і Кримінального процесуальних кодексів, Кодексу адміністративного судочинства та ін. Перш за все слід зазначити, що вимога володіння державною мовою, згідно із чинним законодавством України, висувається до найвищої особи в державі та до представників юридичних спеціальностей: «Відповідно до Конституції України володіти державною мовою зобов’язані Президент України (ст. 103), судді Конституційного Суду (ст. 148) та судді судів загальної юрисдикції (ст. 127).

Президент України є гарантом додерження Конституції України (частина друга ст. 102 КУ). А рішення Конституційного Суду України «є обов’язковим до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга ст. 150 Конституції України). Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом (частина четверта ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Однак, ця вимога ні до кого більше не висувається.

Отже, мовне питання для працівників суду, зокрема володіння державною мовою, є вкрай важливим. Так, ст. 7 Закону України «Про статус суддів» регулює вимоги, які висуваються до претендентів на зайняття посади судді: «На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою».

До вересня 2005 року мовна політика в Україні щодо судочинства відбувалася згідно із законом «Про мови в Українській РСР» 1989 року. Так, у ст. 18 даного закону зазначено: «Судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою. У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього закону, судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мовою, прийнятною для населення даної місцевості». Питання використання мови у судочинстві регулює також Закон України «Про судоустрій» 2002 року. Так, ст. 10 даного закону стверджує: «Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Варто зазначити, що 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Конституційний Суд України витлумачив положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова» таким чином: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята ст. 10 КУ). Поряд з державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Однак, дане рішення не створює жодних додаткових норм для використання державної мови в Україні. Цим рішенням Конституційний Суд України лише витлумачив ст. 10 Конституції України, за якою «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

Проте з 2004 року у сфері мовної політики щодо судочинства відбулися значні зміни. Набули чинності новий Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, які передбачають ведення судочинства на всій території України державною українською мовою. Так, згідно ст. 7 ЦПК: «Цивільне судочинство здійснюється державною мовою... Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом... Судові документи складаються державною мовою». Отже, в нових кодексах уже не вживаються такі терміни як: «мова, прийнятна для населення даної місцевості; національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості».

Таким чином, аналіз мовної ситуації в судочинстві показує, що часто вона відходить від основних засад мовної політики щодо судочинства. Так, на нашу думку, Закон України «Про мови в Українській РСР» потребує змін, а саме у галузі мови судочинства. У даному законі наявні невизначені загальні терміни, такі як «мова, прийнятна для більшості населення даної місцевості», які не мають чіткої дефініції. Водночас нові редакції Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства пропонують вживати термін «рідна мова». Тому відповідні зміни мають бути внесені до закону про мови, оскільки виникає неузгодженість між законами.

Клочков В.О.

здобувач Донецького юридичного інституту ЛДУВС ім. Е.О. Дидоренка

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ПРАВОВИХ ПРОГРАМ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ПРАВІ

Значення програм у вітчизняній правовій системі в останні роки обумовлює інтерес дослідників до відповідної проблематики стає все більш актуальним. Ухвалення різноманітних програмних актів ставить перед теорією права закономірне питання щодо юридичних ролі та змісту цих феноменів, їх співвіднесення із усталеною класифікацією форм (джерел права), нормативних актів та соціальних регуляторів у цілому. Слід визнати, що в останні роки дещо актуалізувалася увага вітчизняних авторів до проблематики програм у вітчизняному праві. У той же відповідні роботи, навіть в рамках спроби створення теорії (концепції) програмно-управлінської діяльності носять насамперед описовий характер, не надаючи належного теоретичного обґрунтування відповідними правовим процесам та явищам.

Проаналізуємо визначення програм, які існують у законодавстві України. Згідно з п. 4 ст. 8 Господарського Кодексу України програма є формою участі держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування у господарській діяльності через правове закріплення економічної політики. Такі програми розподіляються на програми економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програми діяльності КМ України, цільові програми економічного, науково-технічного і соціального розвитку. Таким чином зазначене визначення прямо визнає програму у цілому та її основні державні форми, як правове явище. У той же час слід визнати, що інші визначення програм у вітчизняному законодавстві доволі важко систематизувати.

Так, програма економічного і соціального розвитку, згідно з нормами Закону України від 23 березня 2000 р. № 1602-III, є документом, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни в стані економіки та соціальної сфери. Таке розуміння програм розвитку як документу, знайшло власне відображення і на локальному рівні, зокрема у визначенні програми соціально-економічного розвитку міста одеською муніципальною владою. Подібне тлумачення програм можна зустріти і в практиці інших пострадянських держав.

Інші законодавчі акти визначають програму не як документ, а саме як певні заходи або їх сукупність. Так, у вітчизняному праві бюджетна програма визначається, як систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій (п. 4 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України). Регіональна цільова програма, згідно наказу Міністерства економіки України від 4 грудня 2006 р. № 367, є сукупністю взаємопов’язаних завдань і заходів. Державна цільова програма, за Законом України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р. № 1621-IV, є комплексом взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів державного бюджету та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Зарубіжна та міжнародна практика також використовує категорію комплексу заходів при визначенні програм. Окремі нормативні визначення програм взагалі уникають відповіді на питання природи цього феномену. Наприклад, державні наукові і науково-технічні програми відповідно до чинного законодавства є «основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, що визначаються парламентом України, шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для розв’язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукомісткої і конкурентоспроможної продукції».

Можна стверджувати, що програми розуміються у нормативних актах насамперед у двох проявах – як певний документ та як комплекс або сукупність заходів (та завдань). Висловимо думку, що таке бінарне сприйняття програм є аналогічним двоїстості визначень бюджету, який водночас є документом (нормативно-правовим актом) та кошторисом прибутків та витрат. Тому можна стверджувати, що визначення програми, як комплексу заходів, не знімає питання про природу програми-документа. Це підтверджується і згадками про необхідність затвердження програм спеціальним актом владного органу, які містяться або у визначеннях програм, або у тексті нормативних актів, що регламентують процеси розроблення та ухвалення програм.

Програма як документ, відповідно до думок більшості дослідників має нормативний та правовий характер, що обумовлено як особливостями самих програм, так і програмними властивостями самого права. Особливу цікавість при цьому викликає співвідношення таких програмних правових актів та категорій правової норми і форми права, що, безумовно, має стати предметом спеціальних досліджень.

Кобець В.А.

аспірантка Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

ЛОКАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Реформування соціально-економічної и політичної життєдіяльності суспільства породила необхідність зосередити першочергову увагу на правовому регулюванні, яке призване забезпечувати необхідну нормативно-правову базу для зазначених реформ.

Правове регулювання – це цілеспрямований вплив з боку держави на поведінку людей та суспільні відносини за допомогою всіх правових засобів (правові норми, правові відносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки, акти застосування норм права, заборони, пільги, заохочення, покарання тощо).

Механізм правового регулювання – це система всіх правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання, тобто владний вплив права на суспільні відносини.

Суспільні відносини, які необхідно врегулювати в локальному порядку, це відносини, які:

  • являються правовими по характеру та потребують правового опосередкування; пов’язані з діяльністю підприємств різних форм власності; протікають в межах, окреслених відповідним законодавством, яке визначає правовий статус підприємства, в якому конкретизуються його цілі; відрізняються різноманіттям в межах конкретного колективу;

  • не врегульовані централізовано або допускають можливість деталізації, конкретизації загальнодержавних норм.

Саме існування локального регулювання, як і його актуалізація в сучасних умовах, має ряд об’єктивних обставин, із яких відмітимо в першу чергу те, що локальне регулювання ближче до опосередкованих суспільних відносинам, воно раніше відчуває їх динаміку і може точніше її відобразити. При цьому, локальні акти враховують не тільки специфіку самих відносин, але і мікросферу, в якійці відносини відбуваються. В сфері локального регулювання значно сильніший «зворотній зв’язок», який дозволяє оперативно вносити корективи в систему локальних регуляторів, добитись їх найбільшої результативності. Все це робить локальне регулювання потенційно досить ефективним.

В. Швайковська з метою виділення певного виду правового регулювання трудових відносин, що діє на локальному рівні, пропонує використання терміна «локальне нормативно-правове регулювання», який вказує на рід регулювання – правове, вид правового регулювання –нормативне, а також рівень регулювання – локальний.

В науці трудового права локальне нормативно-правове регулювання праці відображається як складова частин загальної системи правового регулювання, виконує його кінцеву мету – урегулювання трудових відносин.

Р. Кондратьєв вважає, що поняття локального регулювання включає, як нормотворчу, так и правозастосовну діяльність адміністрації і профспілкового комітету. Включення правозастосовної діяльності в правовому регулюванні значно збагачує зміст останньої, хоча повністю її і не розкриває. Особливе місце в цьому процесі належить діяльності по забезпеченню практичної реалізації правових норм, чим досягається дотримання і виконання правових норм всіма суб’єктами, використання або надання прав, застосування норм права компетентними органами і посадовими особами, а також у випадку необхідності і державний захист прав у встановленому порядку з покладенням юридичної відповідальності на порушника.

Раніше локальне регулювання розглядалось як похідне від загальнодержавного регулювання, зараз ця взаємодія представляється значно складніше. Основи локального правового регулювання належить шукати не в діяльності держави, яка надає колективам підприємств права самостійно регулювати деякі види суспільних відносин, а в самій системі відносин, що складаються в рамках конкретного колективу і об’єктивно потребують правового опосередкування, максимально наближеного до умов підприємства в силу того, що самі ці відносини, хоча і являються в своїх основних рисах типовими, мають специфіку, яка не може бути врахована в загальнодержавних актах.

При цьому необхідно враховувати і суб’єктивний фактор, який значно підвищує ефективність рішення, прийнятого самим колективом, по відношенню з тими, яке приймається зовнішніми органами управління та з’явившись як диктат вищестоящих органів, держиться в значній мірі на авторитеті влади, а не на розумінні його конструктивності і необхідності, визнання колективом. Це визначає необхідність децентралізованого регулювання деяких видів суспільних відносин.

Колосова О.О.

аспірантка кафедри історії держави і права ОНЮА

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦІ МАЛОЛІТНІХ І ПІДЛІТКІВ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Доба Української революції 1917-1921 рр. активно досліджується в наш час. На сьогодні існує чимало наукових статей, опубліковані монографії, захищені кандидатські й докторські дисертації з різних галузей внутрішньої та зовнішньої політики національних урядів зазначеного періоду. Але й досі немає комплексного дослідження соціальної політики цих урядів, зокрема соціальної політики доби Директорії УНР. У цьому плані деякі аспекти висвітлювали у своїх працях Б. Андрусишин, Г. Журбелюк, С. Коник, Я. Радиш. Метою нашої розвідки є спроба розпочати наукове обговорення соціальної політики Директорії в юридичній площині. За предмет розгляду візьмемо такий невеликий, але важливий аспект, як правове забезпечення праці малолітніх і підлітків у зазначений період.

Отже, щодо державних органів соціальної політики в період Директорії Української Народної Республіки варто відзначити, що при Міністерстві праці (в департаменті охорони праці) діяло декілька відділів, серед яких були відділи охорони праці в промисловості, гірництві, транспорті та відділ охорони праці в рільництві, огородництві, лісництві. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ) є чимало документів, присвячених питанням юридичного забезпечення праці малолітніх і підлітків зазначеного періоду.

Зокрема, «Положення про охорону праці малолітніх і підлітків» розповсюджувалося на всіх, хто користувався найманою працею: «фабрично-заводські, гірничі, гірничо-заводські, ремісничо-будівельні, транспортні заклади, постійні і торгуючі в районі в рознос і в розвоз торгівельні заклади, склади і контори, як приватні, так і суспільні і казенні, не залежно від кількості зайнятих в них по найму осіб». У положенні зазначається (ст. 2), що малолітні, які не досягли 14 років, до роботи не допускаються. А до підземних робіт забороняються допускати підлітків, які не досягли 17 років. При цьому вказувалося, що дія частини першої даної статті не розповсюджується на дітей, які досягли на 1 січня 1918 р. 13-літнього віку.

Було розроблено максимальне добове навантаження дітей. Так, підлітки не могли бути зайняті роботою у віці від 14 до 16 років більше 16 годин на добу, у віці від 16 до 17 років – більше 8 годин, не включаючи часу, який відводився для вживання їжі і на відпочинок. Робота підлітків не повинна була тривати більше чотирьох годин підряд, а перерва для відпочинку і харчування коливалася від одної до двох годин. Харчування, відпочинок, а також перебування підлітків у майстернях фабрично-заводських, гірничих і гірничо-заводських закладів у неробочий час не допускалися; в інших закладах, указаних у ст. 1 Положення, підліткам заборонялося вживати їжу і відпочивати. Як власне і знаходитися в неробочий час у тих робочих приміщеннях, котрі визнані розпорядженням відповідних осіб трудового нагляду непридатними для цього.

Підлітки не могли бути зайняті роботою між 7 годиною вечора і 6 годиною ранку, тобто у нічний час. А в закладах, в яких була введена шістнадцятигодинна безперервна робота двома змінами, нічний час, упродовж якого підлітки не повинні були допускатися до роботи, рахувався від 9 години вечора до 5 годин ранку. Також заборонялося використовувати роботу підлітків у неділю й у встановлені законом або обов’язковими постановами святкові дні і використовувати їхню працю надурочно, як у робочий, так і у неробочий для них час (у робочому приміщені і поза ним).

Підлітків, зайнятих роботою за наймом в одному закладі, заборонялося одночасно приймати на роботу в іншому. Причому вони мали надати посвідчення їхнього віку з метричних свідоцтв або виписок із церковних книг. Окрім того, дітей заборонялося допускати до роботи без довідки лікаря про те, що вони здорові й за станом свого здоров’я можуть бути допущені на ту роботу, на яку наймаються. Посвідчення лікарів, як і виписки про вік, зберігалися в конторі закладу і надавалися особам трудового нагляду за першою ж їх вимогою. Зазначені вище довідки могли видавати т. зв. «суспільні лікарі» (Земськими і Міськими), лікарі лікарських кас, або ж лікарі, занесені в особливі списки, які видавалися місцевими органами Міністерства праці.

Допущені до роботи підлітки повинні були проходити лікарський огляд одного із вище вказаних лікарів не рідше як 2 рази на рік (такий лікарський огляд проводився лікарями безкоштовно для підлітків або тих, хто несе за них відповідальність), а також на вимогу посадових осіб трудового нагляду. Результати лікарського огляду заносилися в особливу «шнурову книжку» закладу. Якщо лікар встановлював, що робота, на якій працює підліток, негативно впливає на його здоров’я, то заносячи свій висновок у книгу, повідомляв про це відповідальну посадову особу трудового нагляду, яка в свою чергу, видавала розпорядження про звільнення підлітка.

Заборонялося допускати підлітків до таких видів робіт, які, за своїми якостями були небезпечні та шкідливі для здоров’я підлітків або ж здійснювали поганий моральний вплив. Список таких робіт видавалися Головною Палатою праці.

Відповідно до Положення заборонялося допускати малолітніх у віці до 14 років в усі робочі приміщення вказаних у ст. 1 промислових закладів, а також на будівництво не допускали підлітків у віці до 17 років у ті робочі приміщення, де відбувалася повністю заборонена для підлітків робота.

Усіх працюючих в указаних уст. 1 закладах підлітків записували в особливу «шнурову книгу», скріплену печаткою посадової особи з трудового нагляду. У цій книзі мало бути зазначено: 1) ім’я, по-батькові та прізвище підлітка, 2) число, місяць і рік його народження, 3) місце проживання підлітка та його батьків, за відсутністю останніх, – осіб або закладів, які про нього піклуються, 4) відомості про отриману ним освіту, 5) час прийняття на роботу, 6) рід заняття підлітка, 7) час і причина вибуття або звільнення підлітка. У книзі мала бути особлива графа для зауважень посадових осіб трудового нагляду. Вона зберігалась у конторі закладу і за першою їхньою вимогою мали надаватися посадовим особам трудового нагляду. Дія цього Положення розповсюджувалася і на підлітків, зайнятих в підприємствах згідно договору навчання.

Отже, охорона праці малолітніх і підлітків у добу Директорії УНР була достатньо розроблена й закріплена відповідними нормативно-правовими актами. У них чітко регламентувалися умови прийняття підлітків на роботу, правила їхнього обліку, огляд стану їхнього здоров’я, умови, за яких дитина не допускалася до робочого місця. Фактично працювати в період Директорії дозволялося дитині, яка досягла 14-річного віку, в окремих випадках – із 13-річного віку. У цілому варто зауважити, що цю ланку соціальної політики уряд УНР часів Директорії намагався забезпечити відповідно до потреб громадян, вимог і обставин часу.

Лисакова Тетяна Володимирівна

аспірантка кафедри історії держави і права ОНЮА

СУДОВІ ОРГАНИ УКРАЇНСЬКОЇ СРР (1922-1941 рр.)

Новий етап становлення судової системи Радянської України пов’язаний з прийняттям постанови ВУЦВК «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР» 16грудня 1922 р. Згідно з цим Положенням з 1 лютого 1923 р. було введено єдину систему судів: 1) народний суд у складі постійного судді; 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів; 3) губернський суд; 4) Верховний Суд у складі: президії, Пленуму, касаційних та судових колегій у цивільних і кримінальних справах. Судові колегії Верховного Суду розглядали справи по першій інстанції, а на касаційні колеги покладайся розгляд справ за касаційними скаргами, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. Тимчасово, до того, як розпочав свою роботу в 1924 р. Верховний Суд СРСР, Верховний Суд УСРР здійснював судовий нагляд і був касаційною інстанцією для всіх військових і військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР складався з 13 членів суду. Голова Верховного Суду, його заступник і голови судових та касаційних колегій утворювали президію цього суду. Верховний Суд виступав як суд першої інстанції у кримінальних справах, які раніше були підсудні судовому відділу Верховного трибуналу УСРР, і в тих цивільних справах, у яких позивачем або відповідачем був Народний комісаріат чи центральна державна установа.

23 жовтня 1925 р. друга сесія ВУЦВК дев’ятого скликання прийняла нове Положення про судоустрій Української СРР. Цим положенням встановлювалась єдина судова система: народний суд, окружний суд. Верховний Суд республіки, в Автономній Молдавській СРР - народний суд і Головний Суд АМСРР, а також спеціальні суди (надзвичайні сесії Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР). у справах про військові злочини - військові трибунали, у справах про порушення закону про працю і спорів між робітниками, службовцями та їх наймачами трудові сесії народних судів. У складі Верховного Суду УСРР було створено дисциплінарну колегію. У 1927 р. був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс УСРР, який значно розширив права органів дізнання, передавши їм функції, що раніше належали слідчим органам, і вніс багато нового у діяльність судів, а 11 вересня 1929 р. Положення про судоустрій УСРР, яким регламентовано діяльність судових органів. Згідно з цим Положенням Верховний Суд УСРР залишався єдиним судом, який мав право переглядати вироки, ухвали й рішення судів республіки, що набрали законної сили, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. У складі суду діяли дві судові колегії - в цивільних і кримінальних справах. У 1929 р. прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР, за яким значно збільшено кількість категорій позовів, у яких до пускалось видавати судові накази, розширено перелік справ, які віднесено до розгляду народним суддею одноособово. У зв’язку з прийнятнім 20 травня 1932 р. постанови ВУЦВК і РНК УСРР про заміну в організації судових органів в Україні створюються обласні суди, які розглядали по першій інстанції віднесені до їх підсудності цивільні і кримінальні справи, а також як суди другої, касаційно-ревізійної інстанції – справи, вирішені народними судами. Народний суд, який складався із судді та двох народних засідателів, був основною ланкою судової системи і розглядав більшість цивільних та кримінальних справ. Формування тоталітарного режиму призвело до створення позасудових карально-репресивних органів. Значною мірою це відбувалось у зв’язку а тим, що суди чинили опір репресіям. Починаючи з 1930 р. в обласних центрах України створювалися «трійки», «двійки» – каральні позасудові органи. Вони могли брати до свого провадження будь-яку кримінальну справу і розглядати її без свідків, без участі захисника та ознайомлення з її матеріалами обвинуваченого. Вироки «трійок» і «двійок» оскарженню не підлягали. 12 грудня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову, згідно з якою встановлювався виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти. При розгляді цих справ термін попереднього слідства становий лише десять днів, а обвинувачення вручалось обвинуваченому за добу до судового розгляду. Обвинувач і захисник усувалися від участі в розгляді справи судом. Оскарження вироків у таких справах скасовувалося. У 1934 р. почали створюватися особливі наради у складі першого секретаря обласного комітету партії, прокурора та начальника НКВС, які, порушуючи норми закону, розглядали справи про державні злочини. У другій половині 30-х років репресивна діяльність позасудових органів набула масового характеру. Суди перетворилися в надійний інститут влади. Конституція УРСР 1937 р. стала юридичною базою для розвитку судової системи. Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою УРСР терміном на п’ять років, обласні суди - обласними Радами депутатів трудящих на той самий строк, народні судді обиралися населенням районів на три роки. 16 серпня 1938 р. був прийнятий Закон «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, за яким судова система поділялась на суди СРСР і суди союзних республік. До перших належали Верховний Суд СРСР і спеціальні суди. Судами УРСР були народні й обласні суди, а також Верховний Суд УРСР. Верховний Суд УРСР як вищий судовий орган республіки здійснював нагляд за діяльністю всіх судових органів УРСР і АМРСР У складі Верховного Суду України діяло дві судові колегії: в кримінальних справах і в цивільних справах, а спеціальна колегія, президія і Пленум ліквідувалися. Відповідно до зазначеного Закону 1938 р. військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і водно-транспорті: і суди віднесено до судових органів Союзу РСР, тобто вони підлягали Верховному Суду СРСР. Нагляд за судовою діяльністю всіх судових органів УРСР здійснював Верховний Суд СРСР. У червні 1941 р. розвиток держави, права й судочинства в Україні був перерваний війною, яку розпочала фашистська Німеччина. Територія України була окупована. Війна поставила перед судовими органами нові завдання, насамперед забезпечити твердий порядок і всі необхідні умови для перемоги над загарбниками.

О.Є. Манько

пошукач Інституту законодавства Верховної Ради України

ВИЩІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ЗА КОНСТИТУЦІЯМИ

(1919, 1929, 1937 І 1978 рр.)

Усі державно-правові явища, не є винятком і встановлення у державі тієї чи іншої форми правління, а саме виходячи із взаємодії вищих органів державної влади ми можемо судити про ту чи іншу форму правління, підпорядковуються загальній закономірності. І щоб знайти для держави найоптимальніший варіант взаємодії вищезазначених органів необхідно акумулювати весь попередній досвід.

В березні 1919 року було прийнято проект Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки. Проект Конституції УСРР було обговорено на з’їзді і він визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни в залежності від місцевих умов.

Органами Центральної Радянської влади за Конституцією були: Всеукраїнський З’їзд Рад Трудівників, Селянських та Червоноармійських Депутатів; Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад; Рада Народних Комісарів.

Найвищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК), який утворювався з’їздом і звітував перед ним. ВУЦВК формував уряд – Раду Народних Комісарів України (РНК УСРР). В організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК і РНК УСРР не було поділу на гілки влади. Навіть РНК УСРР мав право видавати закони.

В 1929 році з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Вона була анітрохи не відмінна від тодішньої Конституції СРСР. Вона проголошувала входження УСРР до СРСР і визначала за республікою наступні права: ухвалення власної Конституції; територіальне верховенство; створення власних органів державної влади і державного управління; обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК СРСР та делегатів на Всесоюзний з’їзд Рад; здійснення законодавства й управління в межах своїх повноважень; право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР.

У відповідності з цією Конституцією вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Юридично воно було так, але практично його повно владність обмежувалась директивними вказівками більшовицької партії і постановами вищих органів влади і управління СРСР.

Дія цієї Конституції припинилась з прийняттям Конституції УРСР XIV Всеукраїнським З’їздом Рад у 1937 році, яка була проголошена Конституцією соціалізму, що переміг. Відповідно до цієї Конституції у 1938 році була вибрана Верховна Рада Української РСР першого скликання. Найвищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада УРСР. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом УРСР. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада Народних Комісарів УРСР. РНК УРСР відповідальна перед Верховною Радою і їй підзвітна.

Четверту Конституцію УРСР було прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сьомою сесією Верховної Ради РСР. Вона проголошувала побудову розвинутого соціалістичного суспільства і, як і Конституція 1937 року, обмежувала суверенні права Української РСР, визначаючи, що на території республіки закони СРСР є обов’язковими. Отже, Конституція 1978 року закріплювала правове становище найвищого законодавчого органу державної влади УРСР – Верховної Ради УРСР, яка мала право вирішувати всі питання, віднесенні Конституцією СРСР і Конституцією УРСР до відання Української РСР. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади Української РСР була рада Міністрів Української РСР. Рада Міністрів була відповідальною та підзвітною перед Верховною Радою УРСР.

Все це було виписано у Конституції, але практично, як вже зазначалося, вся влада діяла за вказівками більшовицької партії. Отже, у повоєнні роки не справдилися сподівання народу України на демократизацію суспільно-політичного ладу. Тоталітаризм виявлявся в зрощенні керівництва партійного і державного апарату, формуванні партійно-державної еліти, яка, опираючись на силові структури, тримала в своїх руках всю повноту влади в країні.

Отже, за радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно. Така оцінка конституцій радянського типу пов’язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які забезпечують поєднання законодавчої та виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури;

по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Але законодавча діяльність, близька до стандартів законотворчості демократичних парламентів світу, ще цей період вважається початком сучасного конституційного процесу в Україні, почалася з Верховної Ради України 1-го скликання. Тому ми маємо розуміти, що сучасна Конституція була створена не з чистого аркуша, а з тих основ, які були закладені в попередніх конституціях, може не дуже вдалих, але це надало можливість не повторювати помилки і враховувати позитивний досвід.

Мельниченко Б. Б.

здобувач Львівського державного університету внутрішніх справ,

викладач кафедри права Львівського інституту МАУП

ПРИЙНЯТТТЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КОНСТИТУЦІЙ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Звільнившись від комуністичних режимів в 1989 – 1990 рр., країни Центрально-Східної Європи поставили перед собою однакову мету – демократія та ринкова економіка, й розпочали радикальні суспільно-політичні й соціально-економічні перетворення.

Великий інтерес до змін у Центрально-Східній Європі в цей час проявляють Ш. Авінері, Е. Арато, Ж. Бешлер, З. Бжезинський, Е. Геллнер, Р. Дарендорф і інші.

Один з найцікавіших варіантів демократичного транзиту надає польський досвід. У січні 1997 року після тривалих дискусій Конституційна комісія схвалила проект Конституції, а 2 квітня 1997 року Національні збори прийняли його необхідною більшістю. Конституція набрала чинності через три місяці з дня її оголошення (ст. 243 Конституції 1997 року). Згідно Конституції, Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливості. Вона є унітарною державою, в якій найвища влада належить нації.

Органи публічної влади діють на основі і в межах права. Конституція проголошується верховним правом країни. Норми Конституції є нормами прямої дії, якщо Конституція не передбачає іншого. Законодавчу владу в Польщі здійснює Сейм, що обирається на загальних виборах строком на 4 роки.

Кабінет міністрів забезпечує виконання законів; за необхідності видає постанови, що мають силу закону; направляє, координує та контролює роботу всіх виконавчих органів державної влади; гарантує внутрішню та суспільну безпеку; складає проект бюджету та представляє його на розгляд сейму; контролює місцеві органи влади.

Права Президента, як і права Сейму, були скорочені. Раніше він мав свої «президентські відомства» (міністерство оборони, міністерство внутрішніх справ, управління охорони держави, міністерство закордонних справ), кандидатури керівників яких Прем’єр узгоджував з Президентом. Тепер він це право, як і право «загального керівництва» цими відомствами, втратив.

На конституційному рівні закріплено судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої та виконавчої. Правосуддя як особлива функція держави має здійснюватися виключно судами.

Порівняно з Польщею, процес вироблення засад демократичного управління в інших країнах Центрально-Східної Європи відбувався менш драматично й більш швидко.

Конституції Чехії та Словаччини були прийняті дещо поспіхом, внаслідок «оксамитового розлучення». 2 вересня 1992 р. була прийнята конституція Словаччини; 16 грудня - конституція Чеської Республіки. 17 грудня відбулось останнє засідання Федеральних Зборів Чехословаччини. Конституція Чеської Республіки закріпила принцип розподілу влади. Відповідно до ст. 2, «народ є джерелом державної влади; він здійснює її через законодавчі, виконавчі та судові органи».

Основний закон 1992 р. і прийняті на його розвиток конституційні й інші закони сформували в країні парламентську республіку. У ній проявилася, крім іншого, наступність державницьких традицій першої Чехословацької республіки, котра була такою ж за формою правління, а також відновленої після «оксамитової революції» парламентської системи. Парламент є основною ланкою функціонування системи державної влади.

Щодо реформи публічного управління, то у Чеській Республіці не вживають поняття «адміністративної реформи», справедливо вважаючи, що реформу публічного управління слід розуміти ширше – як процес визначення нової ролі держави у відносинах із суспільством.

Реформа судової системи, котра реально розпочалася в 1999 р., інтенсивно проводиться в руслі адаптації правосуддя до стандартів Європейського союзу. Характерним для неї є перехід від визначення концептуальних напрямів до реальної законодавчої роботи.

Державний устрій Словаччини майже аналогічний чеському, але парламент - Національна рада - однопалатний. Для Словаччини 90-х рр. характерною була концентрація влади в руках виконавчої гілки (уряду).

Словацькі реформи проходили під явним впливом зовнішнього фактора. До конституції 1992 р. були внесені поправки в березні 2001 р. Вони символізували новий проєвропейський курс, обраний країною по закінченні довголітнього фактично авторитарного режиму В. Мечара. Найважливіші поправки стосуються розбудови держави, зміцнення засад демократичного устрою, зокрема, розширення гарантій прав людини, обмеження повноважень депутатів парламенту, посилення незалежності судів та розширення компетенції Конституційного суду (і відповідно скорочення повноважень президента).

У підсумку відзначимо: 1) одною з найважливіших тенденцій у політичній трансформації регіону свідомий вибір на користь парламентської, а не президентської республіки; 2) виконавча влада в Центрально-Східній Європі представлена Урядом, законодавча - Парламентом. Скорочення прав Президента можна вважати одною із суттєвих ознак демократичного розвитку. Східноєвропейський досвід є корисним також і для інших країн, у тому числі й для країн західної демократії, для подальшого розвитку своїх політичних інститутів.

Опольська Н.М.

аспірантка НПУ ім. М.П. Драгоманова

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ДИТИНИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ

Сьогодні у теорії права спостерігається оновлення методологічного інструментарію сучасних правових досліджень. Вдосконалення теоретико-методологічних засад правової науки реалізується шляхом звільнення від адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізації наукових підходів. Результатом вказаного плюралістичного процесу є становлення пізнавальної свободи дослідників у пошуках істини. Це зумовлено і радикальними змінами в умовах становлення громадського суспільства.

Поступово зростає об’єм наукових знань щодо прав та свобод дитини, що характеризуються галузевим підходом вивчення. Проте юриспруденція спрямована на створення цілісної науково-правової сфери шляхом інтеграції та диференціації отриманих результатів досліджень.

Нерідко поза увагою дослідників залишаються питання специфіки теоретико-методологічних засад дослідження прав та свобод дитини. Але цілісне вивчення будь-якого правового явища неможливе поза методологією, яка дає можливість перетворити об’єкт у суб’єкт пізнання реальності.

Відносна свобода автора у виборі арсеналу пізнавальних засобів концепції забезпечення првав та свобод дитини зумовлена комплексним системним підходом, як методологічним напрямом дослідження проблеми.

До вищого рівня методології належить світогляд - тип домінуючого мислення, який притаманний певній епосі розвитку людства. Домінуючі уявлення щодо ціннісних орієнтацій, ідеалів, принципів прав дитини змінювались в залежності від епохи історичного розвитку. Узагальнюючи їх, можна визначити, що для стародавнього світу було характерним ігнорування життя дитини. Світогляду середньовіччя притаманне домінування сукупності релігійних ідей. В епоху відродження переважало гуманне ставлення до дитини. В добу просвітництва важливого значення набули вчення про природній розвиток здібностей. У ХІХ столітті принципи гуманізму, рівності відбивалися у ідеях юридизації, ліберального відношення до дитини. Ці уявлення були початком формування статусу дитинства в соціальній структурі суспільства.

Для світоглядних ідей сучасності характерним є визнання дитини як активного учасника суспільних відносин в умовах глобалізації та інформатизації суспільства.

Від світоглядних ідей залежить арсенал парадигм, які використовуються в юриспруденції. Основою постановки та вирішення проблеми забезпечення прав та свобод дитини є соціально-еволюційна парадигма, оскільки еволюційні процеси, що відбувались на протязі історичного розвитку, зумовили зміни у відношенні суспільства до дитини, відносини між батьками (дорослими) та дітьми. Поступово вдосконалювалось нормативно-правове регулювання прав дитини. В наслідок розвитку соціально-правової реальності підвищувався рівень їх реалізації.

Наступним методологічним рівнем структури методології є рівень підходів.

У зв’язку із необхідністю удосконалення правового регулювання забезпечення прав та свобод дитини здійснення досліджень у даній сфері неможливе поза використанням комплексного, історичного, герменевтичного, гуманістичного та ціннісного підходів.

Комплексний підхід дає змогу охарактеризувати конкретний стан забезпечення прав та свобод дитини, висвітлити умови взаємодії нормативно-правових актів, державних органів, громадських організацій, а також їх відповідність суспільним відносинам, що склались в сучасній Україні. Історичний підхід передбачає вивчення даної проблеми в умовах виникнення та розвитку. Використання герменевтичного підхіду обумовлене інтерпретацією прав дитини закріплених у правових пам’ятках українського народу, діючих нормативно-правових актах тощо. Гуманістичний підхід дає змогу збагнути феноменальність дитинства, усвідомити усі його вікові особливості. Здійснення досліджень у зазначеній галузі неможливе поза ціннісним підходом, оскільки кожна дитина є найвищою цінністю природи, неповторною особистістю.

В основі вказаних методологічних підходів лежать методи, які являються наступним методологічним рівнем структури методології. Вони, певним чином, пов’язані між собою та взаємозалежні. Їх використання є необхідною умовою пошуку нових істин наукового знання.

Здійснення наукового дослідження у сфері забезпечення прав та свобод дитини неможливо поза використанням комплексного поєднання філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціальних методів.

Філософські методи, направлені на впорядкування та спрямування процесу мислення. Загальнонаукові методи сприяють системному загальнонауковому вивченню проблематики, а також забезпечують об’єктивність процесу пізнання істини. Провідна роль у дослідженні забезпечення прав та свобод дитини належить спеціально-науковим методам.

Важливе значення в структурі методології має визнання теоретичних концепцій, розроблення понятійно-категоріального апарату.

Правові категорії відбивають найбільш загальні закономірності забезпечення прав та свобод дитини, а теоретичні поняття є динамічним правовим явищем.

Особливістю теоретичних понять концепції прав дитини є те, що деякі з них являються різними за обсягом та значенням в залежності від галузі права, в якій вони застосовуються (наприклад поняття неповнолітній, поняття дитина).

Зазначений методологічний інструментарій, на наш погляд, цілком може розглядатися як найважливіша складова у загальній стратегії досліджень забезпечення прав дитини.

Пархета Андрій

аспірант ОНЮА

ТЛУМАЧЕННЯ, ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ

Обрана тема даного дослідження – «тлумачення, як засіб раціонального пізнання» – дозволяє ґрунтовно осмислити специфіку проявів логічно-свідомих засобів пізнання та самопізнання в процесі тлумачення, простежити та визначити їх місце й роль у системі тлумачення різнобарвної правової літератури і не тільки.

Проблема змісту поняття «раціональне» важлива також і для теорії пізнання оскільки прийняття того чи іншого його визначення змушує зайняти відповідну методологічну позицію. Існує небезпечна тенденція, коли при зіткненні з чимось незрозумілим, з тим, що потребує спеціального трактування, із чимось, що не піддається чіткому визначенню в конкретній системі понять, позначати це «щось» терміном «ірраціональне». У цьому випадку часто проголошуються необхідними для пізнання такі методи отримання знання, які принципово недоступні для освоєння засобами наукового та філософсько-правового розуму (особливий інтуїтивний підхід, деконструкція, зрозуміння за допомогою злиття суб’єкта та об’єкта і таке інше).

Раціональний характер тлумачення права зв’язаний з тим, що, з одного боку, це визначений розумовий процес, спрямований на пояснення знакової системи, а з іншого боку –результат цього процесу, виражений у сукупності висловлень природної мови, що додають зазначеній системі визначення значення.

До того ж факти, з яких складається суб’єктивне право, постійно змінюються; вони так само текучі, як текуче саме життя; одні правовідносини виникають, інші зникають, одні права і обов’язки затверджуються, інші погашаються. У цьому процесі постійно змінних правових явищ звичайно поступово та поволі народжуються і принципово нові правові утворення. Раціоналізація їх шляхом знаходження відповідних правових норм та їх тлумачення наступає часто значно пізніше за їх виникнення. Це фактично виникаюче право якийсь час існує, тільки у вигляді ірраціональних правових фактів. Таким чином, лише після законодавчого закріплення, тлумачення відповідними суб’єктами, дане право раціоналізується. Тут ми маємо, таким чином, новий прояв неспівпадання права, що здійснюється або суб’єктивного, в його конкретній дійсності з об’єктивним правом в його логічній чистоті.

Існує точка зору, що істотна задача судді полягає в індивідуалізації права. Якщо закон виражається загальними правилами, то справа судді у кожному випадку додати такому загальному правилу своє особливе значення у відповідності з конкретним змістовним наповненням кожного окремого випадку. Це «особливе значення», яке суддя повинен «додати загальному правилу», не цілком співпадає із загальним значенням правила. Таким чином кожен суддя здійснює своє, специфічне тлумачення, пошук раціонального в конкретному випадку, в конкретному рішенні. Себто при вирішенні певної справи, він тлумачить конкретну ситуацію у відповідності до свого світогляду та багатьох інших факторах, але в межах закону. Саме тому одним з найнадійніших показників високоякісної роботи судді-професіонала є такий рівень професійної підготовки, який дозволяє йому «з ходу» повно і точно тлумачити які завгодно життєві ситуації, та правові акти. Але звичайно, це неспівпадання, створюване індивідуалізацією, не повинно бути більше того, яке існує взагалі між раціональним і загальним, з одного боку, і ірраціональним і індивідуальним – з іншої.

Слід зауважити, що поняття котрі використовують для виразу в правових нормах набувають специфічного характеру. Щоб переконатися в цьому, візьмемо яку-небудь правову норму, наприклад в другому розділі цивільного кодексу України. Вона свідчить: «Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження» [Цивільний кодекс України ст. 25 ч.2 п.1]. Вже перше поняття в цій нормі – «правоздатність», «момент народження» – викликає в нас масу психічних переживань, пов’язаних з соціальними і етичними відчуттями, уявленнями, імпульсами, ідеями і т.д. Навіть це, на перший погляд не складне положення, необхідно тлумачити, роз’яснювати, визнаючи що таке «правоздатність», «народження». У зв’язку з цим ми уявляємо собі інтереси держави, суспільства і сім’ї, ми переживаємо різні, частково смутні почуття. Одним словом, ці поняття викликають в нас цілу низку відчуттів, уявлень і ідей. Звичайно, через загальну нашу схильність до логічного мислення, це здебільшого нові поняття і нові уявлення, але саме основне, випробовуване нами у зв’язку з цим поняттям, полягає в душевних переживаннях. Але все це ми відкладаємо на задній план і повинні сприймати ту раціональність права яку нам намагаються довести законодавець. Класичним прикладом прояву ірраціонального в праві може послужити знаменита резолюція на прохання про помилування: «Страчувати не можна помилувати», коли відсутність розділового знаку (дефект тексту привів до неможливості декодування значення резолюції, до роздвоєння, може бути навіть втрата значення). Відсутність знаку в знаковому ряду зробить текст безглуздим, а саме за допомогою тлумачення, ми можемо досягнути раціонального пізнання.

Запровадження права в життя неможливе без з’ясування змісту норми права, індивідуальних рішень, цивільних договорів, що визначає значимість тлумачення, пошук істини, підтвердження раціональності і спростування ірраціональності, яке супроводжує право в самих різних формах його прояву. Тлумачення як термін має багато значень. Історичні корені тлумачення знаходяться у взаємодіях людини з природою, що викликало необхідність осмислення такої взаємодії за допомогою з’ясування змісту природних явищ і пов’язаної з ними соціальної практики. Основою терміну «тлумачення» є слова, які дають можливість визначити цей термін: «пояснення, розкриття змісту, виявлення раціональності» і «творче освоєння», що вказує на необхідність інтелектуальної діяльності, спрямованої на розкриття змісту, з’ясування істинності, раціональності конкретної категорії.

З вище зазначеного можна зробити висновок, що тлумачення як засіб раціонального пізнання –це необхідний логіко-свідомий процес, складна та багатогранна розумова діяльність різних суб’єктів, спрямована на з’ясування та роз’яснення правових норм, правозастосовних актів, цивільних договорів, та іншої різнобарвної правової літератури.

Плахтій Юлія

аспірантка НПУ ім. Драгоманова

КОНФЕДЕРАЦІЯ ЯК ПРІОРИТЕТНА ФОРМА МІЖДЕРЖАВНОГО ОБ’ЄДНАННЯ

На сучасному етапі в зв’язку з розповсюдженням різноманітних видів об’єднань держав виникає питання про визначення їхньої правової природи в рамках науки теорії держави і права. Таке усталене поняття як міждержавне об’єднання слід досліджувати не тільки з позиції міжнародного публічного права. Теорія держави і права має відображати всі явища сучасності, що пов’язані з функціонуванням і розвитком держав, зокрема їх участі в інтеграційних процесах. На жаль, сьогодні в цьому плані маємо очевидні білі плями.

В рамках теорії держави і права міждержавні союзи зазвичай розглядаються у зв’язку з формою держави, а саме з одною з форм державного устрою – конфедерацією.

Конфедерація (від лат. «confederatio» – союз, об’єднання) в широкому значенні є своєрідним державно-правовим об’єднанням суверенних держав, союзом держав. Але існують різні погляди вітчизняних та зарубіжних вчених на правовий характер конфедерації. Відповідно до традиційної загальнотеоретичної концепції, прибічниками якої є А.Б. Венгеров, Л.В. Гречко, І.І. Лукашук, Г.Г. Шинкарецька, А.В. Цицугін та ін., конфедерація розглядається як форма державного устрою. Інші вчені-правознавці критикують такий підхід до конфедерації, вказуючи на її міжнародно-правовий характер (Ж.Було, Б.Лазарєв, Дж.Малінверні, М.Прело, Ю.Тихомиров). Згідно з міжнародно-правовою концепцією конфедерація – це союз держав, заснований на міжнародному договорі між двома і більше державами. Варто зазначити, якщо класичні моделі конфедералізму являли собою союз держав для досягнення військових та зовнішньополітичних цілей, то в сучасних умовах конфедерація стає однією з пріоритетних форм міждержавно-правового об’єднання. Тому це є ще однією вагомою підставою для детального вивчення цієї форми об’єднання держав в загальнотеоретичному аспекті в умовах розвитку інтеграційних тенденцій у світі.

Ми, в свою чергу, вважаємо, що віднесення конфедерації до форми державного устрою є не зовсім правильним. Форма державного устрою визначає устрій однієї держави, а не союзу держав. Унітарні та федеративні держави є суверенними державами, в той час як конфедерація – це союз самостійних держав. Таким чином, в рамках традиційної класифікації форм державного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація) об’єднані правові утворення з різною, більше того, протилежною правовою природою.

Конфедерація вважалась загальноприйнятою формою федералізму до 1787 року. Саме це і зумовило її віднесення до форм державного устрою, що в результаті призвело до ототожнення понять «федерація» та «конфедерація». Проте складовими конфедерації є окремі держави, тому характер зв’язку між державами-членами союзу держав не може не відрізнятися від характеру зв’язку між суб’єктами федерації, так як в першому випадку мова йде про взаємовідносини між суверенними державами, а в іншому - всередині однієї держави.

Тому, поряд з поняттям «форма державного устрою « варто виділяти поняття «форма міждержавного об’єднання».

Поняття «форма міждержавного об’єднання» означає організацію міждержавних зв’язків з зовнішніми рисами загальної державності, характер взаємодії органів міждержавних об’єднань і державних органів держав-членів при повному збереженні їх суверенітету або при його добровільному самообмеженні. Форма міждержавного об’єднання відображає сукупність і взаємозв’язок ознак міжнародно-правового і внутрішньодержавного характеру, властивих об’єднанню держав.

В сучасній правовій літературі іноді виділяють такі нові форми державного устрою, як співтовариство та співдружність. Що не цілком доречно, оскільки, разом з конфедерацією дані види об’єднань держав варто віднести до форми міждержавного об’єднання, тому що мова йде не про устрій єдиної держави.

Н.М. Федощева пропонує відносити співтовариство та співдружність до конфедеративної форми. Що, на нашу думку, є цілком справедливо, так як різноманітні сучасні міждержавні союзи мають саме конфедеративну природу.

З метою аргументації доцільності віднесення конфедерації до пріоритетної форми міждержавного об’єднання, розглянемо загальні риси і особливості конфедерації в порівнянні з федерацією.

Розмежовуючи ці поняття, слід, перш за все, зазначити, що федерація є союзною державою,а конфедерація, як союз держав, сама державою не є. Конфедерація є міждержавним утворенням і, як таке, вона не повинна мати ніякої спільної матеріальної основи, що пов’язувала б союзні держави, за виключенням спільного ринку (єдиного економічного простору), спільної грошової одиниці.

Іншою важливою ознакою конфедерації є те, що вона, на відміну від федерації, може виникнути лише на основі вищих морально-правових принципів, які ґрунтуються на визнанні і повазі державного суверенітету та рівноправності всіх суб’єктів конфедерації, відмові від застосування сили і погрози застосування економічних й інших методів тиску, мирного розв’язання спорів тощо. Конфедерація є суто доцільним утворенням – союзом незалежних держав для спільного розв’язання ним дуже обмеженого кола чітко визначених спільних проблем (завдань). Які, по-перше, не охоплені горизонтальними зв’язками держав-учасниць; по-друге, які неможливо розв’язати кожній окремій державі одноосібно чи на двосторонній основі. Для успішного здійснення спільних завдань неминуче виникає потреба певної координації внутрішньої і зовнішньої політики держав-членів конфедерації. Але у відання конфедеративних органів та інститутів не повинні переходити функції і повноваження, які є прерогативою відповідних органів (структур) незалежних держав і складають підстави їх суверенітету,а саме: національна оборона, державна безпека, транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, освіта, наука тощо. Хоча це не заперечує певне погодження політики, координацію зусиль і в цих сферах, якщо це необхідно для здійснення повноважень, які підлягають розв’язанню через конфедеральні органи і процедури.

Наведене вище співвідношення конфедерації та федерації з метою визначення спільних, рис і особливостей є аргументом відносно того, що їх недоцільно об’єднувати в рамках традиційної класифікації форм державного устрою. Введення в понятійний апарат науки теорії держави та права поняття конфедерації як форми міждержавного об’єднання чіткіше визначить її місце в теорії держави та права.

Пріскалова Віта Миколаївна

аспірант кафедри теорії держави та права ОНЮА

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА СУВЕРЕНІТЕТ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Інтенсивний процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей, найперше юристів, щодо нової моделі світового устрою та перспективних моделей державного устрою різних країн і особливо майбутнього національних держав з погляду їх існування як незалежних чи трансформації в різного роду союзи чи об`єднання. Різні аспекти впливу глобалізаційних процесів на державно-правові інститути, економіку, політику, право стали об`єктом багатьох наукових, зокрема монографічних, праць юристів, економістів, політологів.

В Україні було здійснено низку грунтових досліджень причин, характеру перебігу та наслідків глобалізації. Слід особливо відзначити роботи таких українських вчених, як О.Білорус, Ю. Пахомов, І. Алєксєєнко, В.Кремень, Ю.М. Оборотов, Ю. Павленко, Є. Каменський та ін. Дослідженням вітчизняних науковців у галузі глобалістики притаманні методологічний пошук, синтез теоретичної традиції та інновації, політико-ідеологічна та світоглядна установка на вдосконалення глобалізацій них процесів у напрямку досягнення більшої соціальної справедливості та нейтралізації негативних наслідків глобалізації, спрямованість до перетворення знання про глобалізаційні процеси на практичний інструмент української зовнішньополітичної діяльності.

В останні десятиріччя суверенітет як невід`ємна властивість інституту державності під дією процесів глобалізації зазнає значних трансформацій. Сьогодні уявлення про державний суверенітет суттєво відрізняються від розуміння і міжнародної практики історичної епохи часів підписання Вестфальських угод 1648 р. Згідно з традиційними уявленнями державний суверенітет означав найвищу і виняткову законодавчу і виконавчу владу держави на її території. Всеосяжний розвиток глобалізації, охоплюючи всі виміри суспільного життя - економічний, політичний, науково-технічний, соціокультурний, інформаційно-комунікаційний, змінює світові політичні порядки та устрої, системи світової політики та характеристики її ключових акторів, якими є держава. Відповідним чином докорінних перетворень зазнає така властивість інституту державності, як суверенітет, котрий сьогодні відрізняється від того, що склався і розвинувся в рамках Вестфальського політичного устрою світу. Така докорінна історична трансформація актуалізує політологічні дослідження, присвячені проблемам еволюції теорії і практики державного суверенітету та тим змінам, яких він зазнає при переході від глобального політичного устрою.

Глобалізація не є процесом, породженим XX століття, її пов`язують із таким поняттям, міжнародний поділ праці, лібералізація фінансових і торгових ринків, що започатковані п`ять століть тому. Але сучасні процеси вирізняються глибокими та якісними змінами в міжнародних, економічних і фінансових відносинах і мають тенденцію впливати на сферу повноважень держави. Так зростання фінансових і фондових ринків і розвиток інформаційно-комунікаційних засобів значно ускладнюють контроль переміщення капіталів через державні кордони та функціонування національних фінансових та фіскальних систем. Лібералізація економічної сфери створює для національних держав ще й такі додаткові проблеми, як активізація міграційних потоків, загроза тероризму, зростання тероризму, зростання безробіття, поширення фінансових махінацій, зокрема відмивання «брудних» коштів.

Очевидно, що окрема держава не спроможна нині самостійно розвиватися, розв`язуючи глобальні проблеми. Проте, на мою думку протиставлення глобалізації та національної держави є помилковим. Глобалізація - це особливість сучасного розвитку світу, сам процес розвитку світу, в якому національна держава або міцніє й розвивається, позитиви глобалізації та виробляючи механізм запобігання її негативним впливам, або з рештою зникає з політичної карти світу, як суверенна та незалежна. Як слушно зазначає відомий дослідник проблем глобалізації У. Бек, для того, щоб виробити політичні управління процесом глобалізації, слід її не демонізувати, а чітко уявляти симптоми пов`язаних із нею «хвороб».

Нині одні держави використовують глобалізаційні процеси собі на користь, інші – намагаються перекласти на глобалізацію відповідальність за власну бездіяльність і помилки. Але не можна не враховувати, що в підсумку межі впливу глобальних чинників на розвинені країни визначаються їхніми інтересами, а на слабкі – ще й залежністю від інтересів високорозвинених країн і спроможністю влади розв`язувати внутрішні проблеми.

Глобалізація дає національній державі шанс на оновлення й економічне зростання завдяки припливу інвестицій, стимулюванню конкуренції. Однак використання цього шансу значною мірою залежить від якості державної політики в цій сфері, створення правових засад для неї, ефективності її реалізації та захисту національних інтересів.

Кажучи про зовнішній аспект суверенітету, слід наголосити, що «будь-який суверенітет прагне до розширення своїх кордонів і може бути стриманий тільки іншими прилеглими до його меж та пропорційними йому суверенними силами». Держава не повинна забувати про свої геополітичні інтереси адже країни сусіди-можуть проявляти мілітаризм та агресивність. Тому навіть в умовах глобалізації ніхто не скасовував законів геополітики.

Глобалізація - це потужна програма світового устрою, в яку втягненні величезні фінансові інтелектуальні ресурси й ухилятися від якої Україна не може. Проте захищати свою державність може й повинна. А це потребує від влади конструктивних дій. Україна переживає дуже складний період. За час, що минув після проголошення незалежності, так і не вдалося подолати кризу в економіці. Останніми роками ще й нестабільність у внутрішньополітичній сфері.

Чи зможе Україна розв`язати власні проблеми й залишитися суверенною державою та використовувати переваги глобального розвитку? Зможе, якщо державна влада набуде ознак верховної та буде здатна відповідати за майбутнє держави й приймати остаточні рішення з найважливіших державних питань.

Продіус К.В.

здобувач кафедри історії держави і права ОНЮА

ЗАРОДЖЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Сутність поняття «ювенальна юстиція» пов’язана з її головним суб’єктом - судом у справах неповнолітніх, що визначає поняття юстиції як правосуддя. Лінгвістичне поєднання слів «юстиція» і «ювенальна» означає, що йдеться водночас і про загальне і специфічне поняття юстиції. Як частина загального, юстиція відображає його принципи та інститути, а як специфічного - відрізняє її від загальної, створивши ступінь її автономності.

Друга половина ХІХ ст. принесла з собою серйозні трансформації у політичному та соціально-економічному житті Російської імперії: відбувався перехід до товарно-ринкової економіки, зростали обсяги виробленої промислової продукції, активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля, тривали урбанізаційні процеси тощо. Однак, ці процеси несли з собою не лише позитивні зміни у житті населення країни. Як і у інших країнах світи, руйнація старих відносин відбувалася дуже болісно і породжувала чимало негативних явищ: соціальну незахищеність, надмірну експлуатацію, бідність, безпритульність та інш. Все це призводило до росту злочинності, яка у пореформений період зросла у декілька разів. Зокрема, за офіційними даними кількість злочинів скоєних на території Російської імперії на початку ХІХ ст. (1803-1808 рр.) дорівнювала 243 тисячам. Напередодні проведення реформи у 1861 р. цей показник зріс 320 тисяч, у перші десять років пореформеного періоду – до 600 тисяч, наприкінці ХІХ ст. кількість зафіксованих злочинів дорівнювала 1,2 мільйони. Особливе занепокоєння викликав той факт, що з кожним роком збільшувався відсоток неповнолітніх злочинців. Так, за матеріалами роботи дореволюційного вченого П. Люблінського, загальна кількість засуджених неповнолітніх злочинців наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. щороку коливалася між 7 – 8 тисячами осіб. Засоби боротьби із злочинністю, які в цей час велися, не давали бажаних результатів, більше того – провокували нові злочини. Наявні цифри свідчать, що у подальшому більшість з засуджених вже не поверталися до нормального способу життя і продовжували порушувати закон.

Досвід тих країн, які вже зіткнулися з подібними проблемами доводив, що подолати це явище можливо лише шляхом відокремлення неповнолітніх від дорослих злочинців та створенням умов для повернення дітей в лоно цивілізованого суспільства. Тож, в другій половині ХІХ ст. у Росії здійснюється серія реформ спрямованих на створення окремого кримінального законодавства для неповнолітніх, системи виправних закладів для дітей-злочинців, особливого порядку розгляду їх справ у суді, а також створення й самого спеціального суду для неповнолітніх (або як його ще прийнято називати – ювенального суду).

Перший суд у справах неповнолітніх був заснований 2 липня 1899 р. в Чикаго (штат Іллінойс) на підставі «Закону про дітей покинутих, безпритульних і злочинних і про догляд за ними». Успішна його діяльність призвела до поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.. американського досвіду щодо створення спеціалізованих судових установ в інших країнах: Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Греції, Нідерландах, Угорщині, Австрії, Іспанії, Португалії Австралії, Новій Зеландії, кантонах Французької Швейцарії тощо.

Перший суд у справах неповнолітніх в Росії було створено у столиці – м. Санкт-Петербурзі, в 1910 р. Пізніше, подібні суди з’явилися і в інших великих міських центрах російської держави – Москві, Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові та Миколаєві.

Що було особливого у цих спеціалізованих судах і для чого вони запроваджувалися ? Одразу слід відзначити відмінність у розумінні функцій ювенального суду від звичайних судів. Суди у справах неповнолітніх повністю й безповоротно відмовлялися від ідеї відплати й покарання. Натомість, на перше місце виходили завдання ресоциалізації підлітка, його перевиховання. «Дитячий суд, – писав відомий громадський діяч того часу З.І. Гурьян, – є охоронцем прав дитини, ця установа почасти юридичне, а почасти педагогічна, оскільки його головна мета – не карати, а виправляти, його наполегливе прагнення – врятувати всіх тих, що збилися із чесного шляху, підлітків від в’язниці...».

Відповідно, цій меті були підпорядкована, як сама структура ювенального суду, так і порядок розгляду справ у суді.

Ювенальний суд був одноособовий, причому до кандидатури судді ставилися вимоги не лише володіння юридичними знаннями, а наявності психолого-педагогічної майстерності.

При ювенальному суді створювався інститут «попечителей» (піклувальників). Кожна справа, перш ніж воно попадало на розгляд судді, проходило через піклувальника, який збирав усі необхідні відомості не лише по суті справи, але й по обставинам життя неповнолітнього злочинця. Ця інформація повідомлялася під час судового розгляду судді, що давало можливість останньому зрозуміти мотивацію дій неповнолітнього і знайти підходи до нього.

Розгляд справ проходив за закритими дверима, сторонніх, крім батьків та піклувальника, до суду не допускали аби не скомпрометувати дитину. Та й подальший розгляд справи у ювенальних судах, загалом, більше був подібний до виховної бесіді, аніж до ординарного судового процесу: адвокат, як правило, був відсутній, свідків могли не викликати, не існувало і формального обвинувального висновку.

Покарання, які накладалися суддями були достатньо м’якими. Незважаючи на право відправляти неповнолітніх до тюрми або колонії (кримінальна відповідальність наступала в Росії з 10 років) вони намагалися уникати подібних покарань, більше спираючись на виховні заходи та встановлюючи нагляд над неповнолітніми зі сторони піклувальників. І лише якщо ці педагогічні заходи не мали успіху, неповнолітнього порушника направляли до спеціальних виховно-виправних закладів, де вони не перебували під впливом дорослих, досвідчених злочинців.

Таким чином, запровадження ювенальних суддів в Російській імперії на поч. ХХ ст. мало надзвичайно велике значення. Особливий склад, функції та порядок діяльності цих судів – все це створювало умови для збереження юної особистості, яка могла бути втрачена в умовах тюремного оточення.

Пустовой В.С.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

РОЗУМІННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Національна модель побудови державної влади, що має передбачати адекватну сучасним умовам ієрархізацію її різнорівневих структурних складових, поки що в Україні не створена. В українській політичній та юридичній елітах продовжується спір щодо найкращої форми організації структурованої влади і державного устрою. На наш погляд, одним з методів підвищення ефективності функціонування сучасної держави є раціональне співвідношення централізації та децентралізації, тобто оптимальна розстановка сил на різних рівнях управління, адже на сьогодні управління тільки на базі центральних органів влади є неможливим.

Проблеми ієрархічного порядку завжди притягували увагу науковців. На світанку модерної доби Т. Гоббс писав про необхідність організації загальної влади шляхом угоди кожної людини з кожною іншою та зосередження всієї влади і сили в одній людині чи в зборах людей, що більшістю голосів могло звести усі волі громадян у єдину волю. З інших міркувань Ж.Ж. Руссо відстоював централізацію державної влади, зосередженої в особі народу-суверену.

Однак ні вони, ані їхні сучасники не ставили перед собою завдання дати визначення та характеристику централізації як загальнотеоретичної категорії. Не випадково централізація нерідко ототожнювалась з ієрархією, а цей термін, як правило, застосовувався не стільки в державознавстві, скільки в релігійно-церковному контексті. Вже в минулому столітті розуміння ієрархії, відірвавшись від релігійного світосприйняття, почало змінюватися в науковому світі, зокрема, поняття ієрархії науковцями стало вживатися для характеристики вертикальної функціональної диференціації різнорівневого управління.

В умовах сучасної надмірно централізованої держави необхідний протилежний процес, процес відцентрування влади та наближення її до народу.

Світовий досвід реформування державного апарату демонструє активну децентралізацію, яка має виправдати сподівання суспільства на більшу демократію. Цей процес вимагає, передусім, наукового визначення поняття децентралізації.

Конституція України містить принцип «поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади». Визнаючи і гарантуючи в Україні розвиток місцевого самоврядування, Основний закон країни розподіляє повноваження органів державного управління та органів місцевого самоврядування, досить чітко відображає умови для становлення і подальшого розвитку місцевого самоврядування та його засад.

На практиці ж єдине загальноприйняте визначення поняття «децентралізації» відсутнє, що обумовлене його різносторонньою природою та комплексністю специфічних рис, особливостей.

Проблемам централізації і децентралізації приділяється увага таких вітчизняних науковців, як А. Коваленко, А. Колодій, М. Корнієнко, М. Харитончук, К. Линьов, І. Грицяк, С. Вобленко, Н. Нижник та ін. Загальнотеоретичний аналіз проблеми здійснений у дисертаційному дослідженні М. Ходова.

Так, Нижник Н. розуміє під децентралізацією, яка є своєрідним засобом відображення централізації та дістає вияв певної протилежної її сторони, і властивість, і принцип, і елемент державного управління. Органи публічної влади, які знаходяться на нижчих рівнях управління, отримують право самостійно і остаточно вирішувати питання, що віднесені до їх відання.

А. Коваленко стверджує, децентралізація проявляє себе в тому, що політико-правові елементи взаємовідносин громади і держави утворюють особливий правовий режим, що надає місцевим органам самостійність і ієрархічну незалежність від органів як державного управління, так і самоврядування.

На думку А. Колодій, децентралізація влади – це правове відчуження (передача) державою (центром) як юридичною особою компетенції, ряду функцій і повноважень на користь іншої юридичної особи – місцевої влади. Саме це, на думку науковця, дозволяє привести послуги, які надає держава, у відповідність із потребами і запитами населення.

Цікавим є підхід М. Корнієнка, який розрізняючи децентралізацію демократичну та адміністративну, фактично схиляється до розуміння її як часткової деволюції державної виконавчої влади.

«Децентралізація - це поступове делегування постійно зростаючої частини повноважень регіональним, міським і сільським владним інститутам», - стверджує М. Харитончук.

К. Линьов інтерпретує децентралізацією як процес передачі відповідальності за планування та реалізацію, розподіл ресурсного забезпечення від центральних органів державної влади до нижчестоячих державних структур та органів місцевого самоврядування влади.

І. Грицяк вважає, що децентралізацією є діяльність незалежного місцевого самоврядування внаслідок передачі (не шляхом делегування, а перетворення державних функцій у самоврядні) повноважень державою. Крім того, на думку науковця, на державну виконавчу владу на місцях поширюються процеси деконцентрації, а децентралізовані дії своїм об’єктом мають сферу місцевого самоврядування.

Децентралізація, на переконання С. Вобленко, полягає у передачі владних повноважень органам недержавним, які мають інтереси, відмінні від державних, незалежним від державних органів у частині прийняття рішень, розпорядження ресурсами та власністю, необхідними для їх реалізації.

Огляд різних позицій дозволяє стверджувати, що питання децентралізації, зайнявши вагоме місце в політології, переросло в категорію державотворення. На нашу думку, позиція професора А. Колодій є такою, що найповніше враховує правові аспекти питань децентралізації: по-перше, в процесі децентралізації здійснюється передача компетенції, повноважень одними органами іншим; це поступальний акт, який є добровільним, досягнутим на консенсусі та волі сторін; по-друге, децентралізація суб’єктна; сторін як мінімум дві: з однієї сторони виступає держава в особі центральних органів, з іншого – місцеві органи; по-третє, кінцевою метою процесів децентралізації є забезпечення потреб і запитів населення, тобто найповнішого забезпечення прав носія влади – народу.

Таким чином, децентралізацію влади в сучасній державі можна охарактеризувати як цілеспрямований, заснований на домовленості різнорівневих структур влади відцентровий процес з розподілу та трансформації владних сил, орієнтований на покращення, збалансування державницького управління, що проводиться з демократичною метою – організувати більш ефективне забезпечення прав людини.

Ракул Оксана Володимирівна

здобувачка кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВА, ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ

Важливим надбанням незалежності стало послідовне зміцнення і розвиток демократичної, правової, соціальної держави, державного апарату України. Адже лише сильна держава володіє добре організованим, дієвим державним апаратом, що діє на основі реалізації принципу верховенства права, здатна до виконання поставлених завдань і ефективного функціонування в умовах сучасного глобалізаційного світу.

В умовах подальшого розвитку демократичної держави важливість дослідження принципів діяльності державного апарату обумовлена необхідністю їхньої детермінації доктриною верховенства права.

Переконана, що їхнє чітке не лише визначення, а й опис критеріїв класифікації і безпосереднє угрупування за даними критеріями складу – поживний ґрунт для пропозицій з удосконалення діяльності державного апарату, що врешті-решт сприятиме підвищенню ефективності функціонування механізму держави в цілому.

Філософське розуміння принципів полягає у тому, що принцип виступає першопочатком, основною та керівною ідеєю, визначальним правилом поведінки. Принцип розглядається як вираження необхідності закону або закону явищ. З позицій логіки принципи виступають центральним поняттям, основою системи, яке становить узагальнення і розповсюдження якого-небудь положення на усі явища тієї галузі, з якої даний принцип було абстраговано. У процесі діяльності принципами (максимами) визнають, наприклад, етичні норми, що характеризують ставлення людей в суспільстві

Стосовно підходів, які можна виділити з аналізу наукових джерел, то тут слід виділити два основні підходи.

Відповідно до першого, принципами визнаються, об’єктивні основи, висхідні положення функціонування того чи іншого об’єкта, явища.

Відповідно до другого, принципи визначаються через суто суб’єктивне ставлення про будь-які елементи або взаємозв’язки між ними в рамках системи, норми імперативного характеру.

Водночас як за першого, так і за другого підходів ігнорується головна думка про взаємозв’язок і взаємообумовленість об’єктивного і суб’єктивного, а також основного зв’язку між ними – пізнання. За таких умов зберігається діалектика розвитку пізнання в процесі людської діяльності.

Так, у роботі С.В.Соловйової виділяються наступні принципи: соціалістична демократія; демократичний централізм; рівноправ’я націй; соціалістична законність; соціалістичне планування, облік та контроль.

Конкретний перелік пропонованих О.Ф.Скакун принципів виглядає наступним чином: 1) верховенство права, пов’язаність державного апарату правами і свободами громадян, їх законними інтересами; 2) законність; 3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову галузі; 4) ієрархічна співпорядкованість органів і посадових осіб; 5) поєднання виборності і призначуваності; 6) поєднання колегіальності і єдиноначальності; 7) гласність; 8) врахування суспільної думки; 9) науковість; 10) професійна компетентність посадових осіб; 11) рівний доступ до державної служби.

Строкатість думок на висхідні ідеї функціонування державного апарату з одного боку свідчить про відсутність уніфікованого підходу і усталеного критерію віднесення тих чи інших основоположних начал до принципів діяльності державного апарату. З іншого – сам науковий контекст проблеми зберігає потенціал для подальшого розроблення.

У цілому ж зазначимо, що якщо наукова школа Київського національного університету внутрішніх справ (представлена роботами Копейчикова В.В., Горової О.Б., Гусарєва С.Д., Каталейчука С.П., Олійника А.Ю., Пендюри М.М., Пікулі Т.О., Слюсаренко О.Л., Тюріної О.В.

Більший акцент при виробленні принципів робить на загально гуманістичні цінності та ідеали, права та свободи людини та громадянина, то Скакун О.Ф. і Лисенков С.Л. більше презентують процесуальних та організаційних принципів (компетентність, рівний доступ до служби, систематичне залучення громадських об’єднань тощо).

Звичайно, що формування принципів діяльності державного апарату є процесом складним, адже постає необхідність у виробленні таких висхідних положень та ідей, якими послуговуватимуться усі державні органи – складові державного апарату.

Аналізуючи підходи до виділення принципів, ми виділили такі їх групи: економічні, політичні, організаційно-технічні, правові. У деяких роботах пропонується виділяти дві групи принципів: політичні та організаційні. Обґрунтування даної позиції лежить у площині співвідношення даних принципів із функціями, які виконує соціальне управління: функція організації будь-якої спільної праці і соціально-політична функція, що виникла через розподіл суспільства на класи, протилежність їхніх інтересів. На даному дослідницькому шляху можна виділити два основні підходи розв’язання проблеми.

Відповідно до першого, угрупування принципів до тих чи інших груп може відбуватись після безпосереднього розгляду змісту даних принципів, виділення ознак, за якими і можна буде здійснювати угрупування. Відтак спочатку аналізується зміст принципів діяльності сучасного державного апарату, наслідком чого і може виступати формування їхніх груп.

Відповідно до другого підходу, спочатку визначаються групи принципів, згідно зі сформульованим критерієм угрупування, потім аналізується зміст цих принципів відповідно до їхньої належності до тієї чи іншої групи.

Отже можна дійти висновку, що зважаючи на домінанту структурно-функціонального підходу при дослідженні діяльності державного апарату, а також вважаючи державний апарат системою, переконані, що при вивченні принципів більш коректним є виділення декількох їх груп. Причому таке виділення є суто науковим, воно є необхідним для правильного розуміння сутності державного апарату, відокремлення і порізнення діяльності державного апарату і його складових від безпосередньої його будови. Таке порізнення на наш погляд є органічним, відбиваючи один із законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей. Адже структура відбиває статистичний бік будови системи, у той час як функції – динамічний.

Стосовно ж практичної реалізації даних положень, то звичайно, що в рамках нормативно-правових актів, такий поділ не проводиться, оскільки по тексту закону почасти в рамках окремої статті вказують принципи діяльності, які є синтезом науково розроблених і аргументованих принципів структурної будови державного апарату і принципів його діяльності.

До функціональних принципів ми відносимо наступні: диференціація і фіксування функцій через видання правових норм, відповідальності органів держави і їхніх посадових осіб за діяльність (бездіяльність); централізації основних питань управління і децентралізації оперативних функцій; ієрархічності системи управління; співвіднесення лінійних і функціональних структур за умови верховенства лінійних; співвіднесення галузевих і територіальних начал; поєднання колегіальності і єдиноначальництва; поєднання переконання і примусу.

Рубан Є.М.

аспірант ІІ-го року навчання НПУ ім. М.П. Драгоманова

РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КРЕДИТНИХ УСТАНОВ НА УКРАЇНІ В XVII-XVIII ст.

Період з середини XVII до середини XVIII ст., в історії відомий, як період гетьманщини - характеризується розвитком економічної діяльності в Україні. Після здобуття самостійності за Богдана Хмельницького Україна почала створювати власні економічні та правові інституції.

Тоді на Галичині, що була однією з адміністративних одиниць України, спостерігався економічний розвиток міст, що зумовлював зростання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківським установам. Вони створювались громадами багатих євреїв, які несли спільну відповідальність за вклади своїм майном і мали назву «кагали».

Використовуючи відсутність будь-яких кредитних установ, багатi євреї вiдкривали в мiстах i торгових містечках, так звані, єврейські банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовiрно грабували мiсцеве населення. Пiзнiше, побачивши вигоду таких операцій, такі установи почали відкривати і не євреї, а поміщики, їх дружини чи вдови а також і ті хто просто мав в кишені зайві сто рублів.

Створюючи певнi передумови виникнення капiталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий вiдсоток стримував потiк капiталiв на розбудову промисловості. Однією з причин економiчної вiдсталостi Галичини, наприклад, було те, що «купцi, - як пише вiдомий iсторик В.Голобуцький, - наживали на лихварствi великi прибуткии i тому не були зацiкавленi вкладати капiтали в промисловiсть». А в Галичинi, як вiдомо, особливу роль вiдiгравало єврейське купецтво, найпоширенiшою сферою дiяльностi якого були зовнiшня торгiвля i лихварство.

Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян i навiть помiщикiв, концентрувало грошi, землю та iнше майно в руках лихварiв. У гонитвi за прибутками євреї-лихварі по-варварському експлуатували придбанi ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрнi вiдносини пореформної України, К.Маркс про тодiшню Харкiвську губернiю занотував: «Перехiд маєткiв з одних рук в iншi вiдбувається в найширшому масштабi; багато з них потрапили до рук євреїв та iноземцiв. Прибуток вiд землi ледве сягає половили того, що можна б одержати при iншому, кращому господарюваннi».

Прибутки банківських установ формувалися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і пасивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпосереднього зв’язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за рахунок торгівлі грішми. У банківські установи вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгаєцька, Теребовлі. Концентрація капіталу в банківських установах була значною, що було передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Кредити надавались банками на основі п’яти принципів: терміновості, поверненості, забезпеченості, платності, цільової спрямованості. Зокрема подібні принципи мають місце і зараз під час здійснення кредитних операцій.

Принцип терміновості був обумовлений необхідністю грошового забезпечення циклів виробництва, тобто кредитувався оборотний капітал.

Принцип поверненості реалізувався у виникненні законодавчого інституту банкрутства, за допомогою якого через суди банкам повертались надані ними кредитні кошти або передавались у власність заставлені маєтки боржників.

Принцип забезпеченості дотримувався через надання боргових зобов’язань. Позичальник давав вексель-розписку, що називався квіт, карта, мембрана. Предметом застави виступали маєтки, а траплялося - і кріпаки. Також забезпеченість кредиту могла бути і сама особа боржника: у разі неповернення кредиту вільний міщанин перетворювався на кріпака. Векселі перебували в обігу разом з грошовими знаками, що збільшувало обсяг грошей в обігу та обсяг кредитних операцій. У свою чергу це сприяло розширенню промисловості та розвитку торгових зв’язків.

Принцип платності забезпечувався через відсоток. Кредит надавався під певну плату. Існував офіційний рівень відсотка, що було досить суттєвим фактром регулювання діяльності тогочасних кредитних установ і становив він 8-30 %.

Наведені характеристики регулювання кредитної діяльності в Галичині дають підстави стверджувати, що за дотримання принципів кредитування та розширення обсягів надання кредитів існували всі передумови для повноцінного регулювання кредитної діяльності в період Гетьманщини на Україні.

Економіка Лівобережної України за період Гетьманщини теж набула значного розвитку. Зростаючі потреби населення задовольнялися ремісничим виробництвом.

Ремісниче населення Лівобережної України становило більшість та невпинно зростало. Це свідчить про більший розвиток грошово-кредитних відносин у цей період.

Укази Петра І про радикальну зміну торговельних маршрутів в Україні призвели до того, що були штучно, без природних потреб, на користь тільки загальноросійським інтересам порушені налагоджені торговельні та кредитно-фінансові зв’язки українського купецтва із Заходом. Тому економічні сподівання шляхетства та козацької старшини орієнтувалися на Росію. Відомий документ «Прошення малоросійського шляхетства і старшин, разом з гетьманом, про відновлення різних старовинних прав Малоросії, подане Катерині II в 1764 році» містить окремий пункт - «Про дозвіл вільного торгу в Малій Росії». В ньому зазначалось, що урядові торгові обмеження надто негативно позначились на становищі купецтва Гетьманщини, призвели до його розорення та занепаду торгівлі.

Також хотілося зазначити, що більшість міст Гетьманщини на той час керувалися Магдебурзьким правом, тобто мали певне врядування, а отже і в певній мірі врегульовані фінансові відносини.

Рудик Ю.В.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

РОЛЬ ПРАВА В АНТИЧНІЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА ЗАКОНОТВОРЧІЙ ПРАКТИЦІ

Початок XXI ст. ознаменувався новим розмахом досліджень правової реальності. Проте, ряд невирішених питань сучасної юриспруденції беруть свій початок з далекого минулого: соціальна несправедливість, «відносність» дії нормативно-правових актів під впливом соціально-економічних факторів, формальний підхід (а то і нігілістичне ставлення) до використання рольового апарату права, і як результат, невідповідне логіці соціального призначення тієї чи іншої норми застосування її приписів.

Правове підґрунтя становлення цивілізації, нормотворчих традицій та законів, що було закладене ще у Стародавньому світі, відбилося на суспільному устрої, моральному і юридичному бутті давніх греків. Тому, особливого значення набуває проблема соціального призначення права в поглядах мислителів та у законотворчій практиці періоду античності. Порушене питання стає актуальним ще й тому, що спеціальних досліджень щодо його вивчення на сьогоднішній день не існує.

Розвиток права у Греції здійснювався в межах окремих полісів, а рівень їх демократичності, в свою чергу, знаходив відображення в усвідомленні ролі права людиною. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжувалося кодифікацією правових звичаїв. Серед таких збірників Закони Драконта, які продовжували традицію каральної ролі права. «Якщо хто буде винний в ушкодженні або зміні цього закону, він підлягає позбавленню громадянської честі – і сам, і діти, і весь його достаток», – говориться у збірнику.

Широкого вжитку в цей час набувають такі поняття як «діке» – правда, справедливість, «номос» – закон. Божественна за своєю природою справедливість виражається через законодавчу діяльність Солона. Його реформи проведені «владою закону, із поєднанням сили з правом». Така конструкція включає в себе розуміння полісного закону як всезагальної (для вільних) форми визнання і відображення прав членів полісу. Положення про єдині корені у права та справедливості висували піфагорійці, стверджуючи, що життя людей повинно бути приведене у відповідність із висновками філософії про справедливість і право, так як «справедливе полягає у відплаті іншому рівним». Погляди Протагора на роль права виражались через нерозривний зв’язок правових приписів з повноцінно функціонуючим суспільством. Людина, – за висловлюванням мислителя, – «міра усіх речей…»; міра як внутрішньої сутності права, так і зовнішніх проявів направленості його дії. Гуманістичний підхід до соціального призначення права спостерігається у працях Антифонта. Він обґрунтовує радикальну для того часу ідею рівності усіх людей: «За природою ми у всякому відношенні рівні, причому однакові і варвари, і елліни… у всіх людей потреби від природи однакові», проте, численні приписи хоча справедливі за законом, але протилежні природі людини. Подальший розвиток теоретичних поглядів на проблему функціональної спрямованості права пов’язано з іменем Сократа. Політична свобода людини, на його думку, можлива лише в разі панування в державі законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості. Закон – цементуюча суспільство норма. Вони обов’язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадянина – виконувати закони полісу. На посилання про несправедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так, як терплять волю батьків. На відміну від Сократа, Платон, окрім охоронної ролі права, виділяє ще й карно-виховний його вплив: «Порушника законів держава карає, і назва цьому покаранню… – виправлення, тому що відплата виправляє». Функціонально активне право за Аристотелем поділяється на природне та волевстановлене і трактується як політична справедливість, а справедливість, як норма природного права. Будь-який закон, на думку мислителя, має містити в своїй основі право, без чого він вироджується у засіб деспотизму.

Естафету розвитку уявлень про соціальне призначення права, започаткованих в Елладі, перейняли мислителі Стародавнього Риму. Розвиток відносин приватної власності і рабства диктували необхідність посилення правового захисту майнових відносин, встановлення рамок співжиття різних народів і прошарків суспільства в межах однієї великої Римської імперії. Чільне місце у регулюванні якісно нових правових відносин відведено Законам XII таблиць. У збірнику, чи не вперше, на такому високому законодавчому рівні нормативно оформлені соціально-економічна та політична роль права. Так, за п. 3, Таблиці V, «як хто розпорядиться на випадок своєї смерті відносно свого домашнього майна або відносно опіки [над підвладними йому особами], так нехай те і буде непорушне».

У дещо іншому напрямку на проблему призначення права дивилась наука. Засновник римського стоїцизму – Сенека виходив із того, що все у світі піддано владі суворої необхідності. Саме тому, на думку вченого, неминучий та божественний за характером «закон долі» відіграє роль права природи, якому підпорядковані і держава, і закони. Продовжуючи роздуми Сенеки, римський імператор Марк Аврелій Антоній, стверджує, що головною ціллю людських прагнень повинна бути доброчинність, тобто підпорядкування «розумним законам природи». З погляду Цицерона, основою права є божественні дари – розум і справедливість. Законом є закладений в природі вищий розум, який велить нам здійснювати те, що слід здійснювати, і який забороняє протилежне. Функціонально активне право, згідно Цицерону, вимагає не нашкодити іншому, і не порушити чужу власність. Вченим також формується важливий принцип функціонування права: «під дію закону повинні підпадати усі.., тому що ми видаємо закони не для одного римського народу, але і для всіх народів, чесних і стійких духом».

Таким чином, становлення стійкої парадигми соціального призначення права періоду античності відбувалося протягом кількох тривалих епох: давні міфологічні уявлення про роль права відійшли з появою науково-раціоналістичного підходу, який, в свою чергу був змінний логічно-понятійним аналізом функціональної направленості в еволюціонуванні права. Концептуальне оформлення давньогрецькими мислителями соціальної ролі права та її практична реалізація в римському праві дали поштовх для продовження гуманістичної традиції функціонування права в західноєвропейських державах та у Візантії.

Сендецька Т.В.

аспірантка Науково-дослідного інституту

державного будівництва та місцевого самоврядування

Академії правових наук України

ОСОБЛИВОСТІ ГЕРМЕНЕВТИКИ, ЯК НАУКИ ПРО ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА

Особливістю права в країнах романо-германської та англосаксонської правової сім’ї є те, що воно складається не тільки з юридичних норм, сформульованих законодавцем, але й охоплює також їх тлумачення суддями. Саме в тлумаченні законодавчих формул вбачається найістотніше завдання юристів. Вихідною точкою всякого міркування тут є акти «писаного права». Однак скрізь ці акти є лише основою, більш-менш точними межами юридичних конструкцій, які необхідно доповнювати шляхом тлумачення. Правильне тлумачення законів, критичний аналіз «писаних» правил поведінки і чітка аргументація власної точки зору має першочергову роль в європейській системі юридичної освіти. Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філософські та інші тексти, які після створення продовжують самостійне існування. Будь-який текст є багатошаровим утворенням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Споконвічна багатозначність тексту стала предметом досліджень особливого напрямку, що одержав назву герменевтика.

Актуальність і значимість герменевтики визначається посиленням інтересу до пов’язаних з нею проблемам тлумачення інтерпретації і розуміння в практичному житті, політиці, моралі, праві, мистецтві, релігії, комунікативній діяльності. Герменевтика випрацьовує висновки та положення, які допомагають подальшому розвитку тлумачення юридичних текстів. А це, в свою чергу, дозволяє поліпшити результати інтерпретаційної діяльності.

На жаль, сьогодні герменевтичний спосіб тлумачення мало застосовується, проте може прийти на допомогу, коли інші способи не дають позитивного результату. Але це не визначає його додатковий характер. Він має використовуватися на рівних з іншими способами.

Як писав на початку XX сторіччя Г.Шершеневич, «вироблення прийомів щодо процесу тлумачення так само необхідне, як і у всякій практичній діяльності, у всякому мистецтві. Засвоєння цих прийомів полегшує працю, прискорює досягнення мети. Не дивно, що юристи здавна намагалися виробити техніку тлумачення під ім’ям юридичної герменевтики. Цей вид мистецтва внаслідок свого схоластичного відтінку, засвоєного від середніх віків, загубив у XIX сторіччі свій престиж, але це не говорить проти його можливості та доцільності».

Методологічною основою юридичної герменевтики є філософська герменевтика. Герменевтика (грец. hermeneuo – пояснюю, тлумачу) – мистецтво тлумачення текстів (класичної давнини, юридичних, Біблії тощо) з метою пошуку смислу тексту, вчення про принципи їх тлумачення, у тому числі здатність осягнення чужої індивідуальності. Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. – це вчення про «розуміння» як методологічна засада гуманітарних наук (на відміну від «пояснення» в природничих науках).

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В Античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов’язки його нібито входило роз’яснення простим смертним волі богів: боги та люди розмовляли різними мовами, тому з’явилась потреба в тлумаченні божественних посилань. Одним із перших творів, безпосередньо пов’язаних з розглядом герменевтичної проблематики, вважають твір Аристотеля «Про тлумачення».

З виникненням християнства мистецтво та теорія інтерпретації на довгі часи стали розглядатися як інструмент правильного розуміння Біблії. Християнські богослови перших століть християнської епохи (святі отці церкви) виділяли у Священному тексті декілька змістовних рівнів. За першим, тобто буквальним змістом, вони прагнули виявити більш глибокий, духовний зміст біблійських послань.

В епоху Відродження велика увага приділялась тлумаченню творів Античності. А в епоху Реформації Мартін Лютер вважав герменевтику мистецтвом істинної інтерпретації Святого Письма. На його думку, лише так можна подолати церковну традицію, розчистити шлях до істинної віри від нашарувань церковних переказів.

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультурного та філософського звучання. Формувалося розуміння специфіки методу тлумачення: він має бути об’єктивним, спрямованим на об’єкт і водночас позбавленим суб’єктивного свавілля. Складалися нормативні правила, канони, що приводять дослідника до оригінального змісту через набуті нашарування. Формування герменевтики було теоретично завершено в класичний період. Саме тоді намітився і герменевтичний підхід до трактування сутності філософського знання.

Основоположником сучасної філософської герменевтики є німецький філософ, учень М. Хайдеггера, Ханс Георг Гадамер. Гадамерівська герменевтика – це філософія розуміння, яке являє собою основне поняття герменевтики. Йому надається універсальна характеристика як усій сукупності людського знання про світ і буття в ньому. Розуміння для Гадамера – засіб існування людини, що пізнає і діє.

У традиційній герменевтиці розуміння реалізується шляхом тлумачення, і ознакою того, що людина розуміє певну річ, є вміння вбачати і виділяти у ній істотне, суттєве. Таким чином, розуміння – це унікальний засіб пізнання, це вміння мислити, здатність до суджень. Необхідними передумовами розуміння є набуті знання. Вони передують будь-якому розумінню і складають його початкову основу. Мислення без такого висновку є фікцією.

Підводячи підсумки слід зазначити, що розуміння будь-якого явища, залученого у людську практику, є засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища – це його роль, призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб’єктів, це – здатність задовольняти їх певні потреби. Отже, соціальна сутність явища, предмета розкривається у його «здатності» бути засобом для задоволення потреби, тобто, досягати тієї мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається.

Стефанчишена Тетяна Михайлівна

здобувач кафедри права Європейського Союзу та порівняльного правознавства ОНЮА

ВЗАЄМОВПЛИВ ТА ВЗАЄМОДІЯ РЕЛІГІЇ І ДЕРЖАВИ

Взаємовплив та взаємодія релігії і держави сьогодні є актуальною проблемою в питаннях побудови національних держав. Безперечно те, що гармонійність співвідношення світської держави і релігії є важливою складовою у формуванні національної державності.

Останні десятиліття зберігається стійка тенденція: зростання ролі релігійного чинника в суспільному житті не тільки у наший країни, але і світу в цілому. Сьогодні багато експертів приходять до того, що релігійні чинники належать до особливостей тих, що визначають або навіть моделюють зовнішність державності, а отже - геополітичну карту світу. Історичні свідоцтва примушують звернути увагу на те, що релігійні чинники завжди грали істотну роль в політиці держав, а місіонерська діяльність знаходилася в руслі вирішуваних великими країнами зовнішньополітичних завдань і здійснюваною ними ідеологічних експансій.

Релігія і право є певною ідеологією, вираженою в кожній релігії і в кожній системі права, що діє. Будь-яка релігія і будь-яка правова система відображають певні ідеї й певний соціальний світогляд, і в цій якості ідеологічно впливають як на суспільну свідомість в цілому, так і на свідомість окремих людей.

Релігія, як і право, пов’язана не з якою-небудь однією, а майже зі всіма основними сферами суспільного життя. Вона охоплює економічний лад і систему господарства, політичну систему суспільства, культурно-духовне життя суспільства. Ця багатоплановість релігії перетворює її на складний соціальний комплекс і означає, що більшість актуальних проблем мають релігійний аспект і виступають значною мірою як міжнародно-правові проблеми, а питання про релігію все більше і більше переплітається зі світовою політикою.

Усталеною є класифікація релігій, що підрозділяє всіх релігій на три групи: світові релігії, національні та регіональні релігії, родоплеменні релігії (культи). Кожна група релігій по-різному впливає на право. До категорії світових релігій прийнято відносити всього три релігії: християнство, іслам і буддизм.

Кожна світова релігія зробила значний вплив на правовий розвиток людства. Перші дві мали своє право: канонічне право та ісламське право.

Історія багатьох держав включає взаємини світських і церковних властей, держави і релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилося. Це пояснюється певною мірою істотною зміною умов життєдіяльності і підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої сили і чинника духовно-етичного відродження народів.

Держава і релігія - тісно взаємопояв’язані та взаємодіючі соціальні явища. У різні історичні періоди взаємовідносини держави і релігії складалися по-різному. Були періоди панування релігії у всіх сферах суспільного життя, і навпаки, коли держави повністю заперечували релігію. Кожна держава сама визначає своє відношення до релігії шляхом ухвалення законів таінших нормативно-правових актів.

Для сучасного епату розвитку суспільства і держави взаємовідносини між державою і релігією встановлені в наступних напрямах: 1) світські держави (всі види релігійних організацій відокремлені від держави. Вони не мають права виконувати ні політичні, ні юридичні функції і не можуть тручатися у справи держави); 2) клірікальниє держави (це держави, в яких та або інша релігія офіційно має статус державної. Вона займає привілейоване положення в порівнянні з іншими конфесіями); 3) теократичні держави (у таких державах державна влада належить церкві, якою визначений статус державної релігії. Релігійні норми є основним джерелом законодавства і регулюють всі сфери публічного і приватного життя. Керівник держави є вищим релігійним діячем, верховним священнослужителем); 4) атеїстичні держави (це держави, в яких релігійні організації переслідуються владою).

Сучасні тенденції взаємовпливу та взаємодії релігії і держави можна охарактеризувати наступним чином: поступовий занепад антирелігійної політики і политики контролю за релігійною діяльністю; збереження політики нетерпимості та дискримінації з боку авторитарних режимів по відношенню до общин, що мають свої релігійні переконання, які сприймаються владою як таких, що суперечать суспільним правовідносинам; збереження політики і практики нетерпимості і дискриминации відносно деяких етнорелігійних общин в рамках конфліктів, що мають головним чином політичний характер; збереження політики, законодавства і практики відносно релігійних меншин в рамках держав, що мають офіційну релігію, або в рамках держав, де більшість населення сповідую яку-небудь одну релігію; існування політики, законодавства і практики нетерпимости і дискримінація відносно сект або нових релігійних рухів; збереження політики, законодавства і практики, спрямованих проти осіб, що відмовляються від несення військової служби з міркувань совісті; збереження дискримінації і актів нетерпимості за релігійними мотивами, які торкаються положення жінок.

Тимченко Г.В.

аспірантка Запорізького національного університету

ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАКОНОДАВСТВА

В умовах суттєвих соціально-економічних, державно-правових перетворень, у нашій державі здійснюється постійна робота стосовно перегляду та оновлення діючої системи українського законодавства. Актуальність обраної теми пояснюється тим, що створення довершеної системи законодавства, ще не означає, що проблеми, існуючі у нашому суспільстві, будуть негайно вирішені. Адже система законодавства буде ефективною тільки у тому випадку, коли правові норми, виражені у законах будуть втілюватися у життя, діяти, тобто тільки тоді, коли вони будуть реалізовуватись. Ще Ш. Монтеск’є писав: «Коли я їду в яку-небудь країну, я перевіряю не те, чи гарні там закони, а те, як вони реалізуються, бо гарні закони зустрічаються всюди». Тому виникає необхідність у дослідженні проблеми ефективності правореалізаційної діяльності – як основної вимоги ефективності законодавства.

На нашу думку, умови, що забезпечують ефективність правореалізаційної діяльності доречно розглядати з точки зору суб’єктів правореалізаційної діяльності. Ці умови можна поділити на дві основні групи.

Перша група умов стосується правореалізаційної діяльності державних органів та посадових осіб. І в першу чергу, особливу увагу слід приділити умовам, які забезпечують ефективність правозастосовчої діяльності судових та інших правоохоронних органів. На нашу думку, саме від ефективної діяльності цих органів буде залежати ефективність законодавства в цілому. До цих умов відносяться:

1) правові умови (якість законодавства, що перш за все виявляється у соціальній значимості, обґрунтованості та досконалості правових норм; досконалість процесуальних норм здійснення правозастосовчої діяльності тощо);

2) організаційні умови (наукова організація управлінської діяльності, яка виявляється у структурній досконалості правозастосовчих органів, чіткості розділення функцій, компетенцій, злагодженості та узгодженості всіх ланок системи правозастосовних органів; правильному виборі процедури, форм, методів і засобів здійснення правореалізаційної діяльності; організації навчання кадрів; належному підборі і розстановці кадрів; плануванні; забезпеченні кожного працівника конкретними завданнями та організації внутрішнього контролю за їх виконанням; організації засобів інформації і її систематизації тощо);

2) умови, що стосуються суб’єктів правореалізаційної діяльності (високий рівень правосвідомості та правової культури працівників державних органів, професійна придатність посадових осіб до правозастосовчої діяльності, їх ділові, етичні та моральні якості; загальний культурний рівень; доброзичливі взаємовідносини між службовцями, а також між службовцями та громадянами тощо);

4) матеріально-технічні умови (забезпечення правозастосовця транспортом та приміщенням, належне зовнішнє оформлення і убранство останнього; належне стимулювання праці співробітників тощо)

5) соціальні умови, або фактор «середовища» (високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; збіг цілей правового регулювання з інтересами тієї чи іншої групи населення держави; розуміння і схвалення права і правозастосування тощо).

Друга група умов стосується правореалізаційної діяльності інших осіб, із яких найбільшою групою є громадяни. Саме вони є постійними учасниками суспільних відносин, а отже потребують спеціального дослідження.

Однією із найголовніших умов, що забезпечує ефективність правореалізаційної діяльності вищезазначеної категорії осіб, виступає інформованість адресатів про зміст та мету законів, що діють. Не можна говорити про ефективність правореалізаційної діяльності, а отже і про ефективність системи законодавства, якщо громадяни слабо інформовані про зміст законів, або взагалі не мають ніякого уявлення про їх існування. Більш того інформованість громадян повинна стосуватися не тільки змісту законів, але й порядку організації й функціонування правозастосовчих органів держави.

По-друге, ефективність реалізації законів залежить від того, наскільки правові приписи відповідають потребам людини, чи бажає вона досягнути тих цілей, які визначаються законодавцем. У зв’язку із цим можна виділити наступний фактор – це правова активність як окремої особи так і населення в цілому. У свою чергу, висока правова активність населення залежить від багатьох умов, які характеризують соціальний статус суб’єктів реалізації законів.

Зміни у соціальному статусі індивіда спричиняють за собою зміни і в його правовому положенні, що, у свою чергу, спричиняє зміну характеру його відношення до всього права. Не дивлячись на неперсоніфікований характер суспільних процесів і юридичних вимог, що їх відображають, їх дія неможлива без того або іншого ступеня активної поведінки конкретних людей. Рівень ефективності правореалізаційної діяльності залежить не тільки від юридичних якостей норми, але і від соціальних властивостей тих суб’єктів, до яких вона адресована.

Отже, якщо закони, з тієї або іншої причини не достатньо реалізуються, то вони не розкривають закладених в них внутрішніх можливостей, не показують своєї ефективності. Тому, серед умов ефективності законодавства неабияке значення мають умови, що забезпечують ефективність правореалізаційної діяльності. Ці обставини складають середовище, в якому реалізуються ті чи інші закони. Їх аналіз та вивчення, дасть змогу виявити причини недостатньої ефективності як окремих законів так і системи законодавства в цілому, а також сприятиме розробці рекомендацій, направлених на вдосконалення законодавства та поліпшення організації правореалізаційної діяльності.

Ткаля Олена Вікторівна

пошукач кафедри теорії та історії держави і права ОНЮА

ЮРИСДИКЦІЙНА ФОРМА ПРАВОВОГО ІМУНІТЕТУ

Юрисдикція, як юридична категорія, віддзеркалює фактичне повновладдя держави, яке базується на державному суверенітеті і полягає у наявних владних повноваженнях приймати рішення щодо врегулювання суспільних відносин і реалізовувати таке регулювання. Таким чином, юрисдикція характеризується певними ознаками, серед яких можна вказати на наступні. По-перше, юрисдикція завжди пов’язується з владною діяльністю державних органів і посадових осіб, які забезпечують функціонування механізму держави і реалізацію наданих повноважень щодо приведення суспільних відносин у відповідність до цілей державного регулювання. По-друге, юрисдикція, як властивість державної влади, є похідною від державного суверенітету, як здатності вирішувати виключно юридичні питання, що виникають в процесі функціонування держави. По-третє, характер юрисдикції на міждержавному рівні базується на принципі рівного поширення або обмеження юрисдикції суверенної держави, а всередині самої держави визначається характером політичного режиму, який обмежує сфери і обсяги юридичного регулюючого впливу держави на суспільні відносини.

На підставі визначених ознак можна зробити висновок, що під юрисдикційним імунітетом слід розуміти виведення з-під компетенції держави повноважень з правового регулювання суспільних відносин як виключення із загального правила здійснення регулюючого впливу, з метою гарантування здійснення міжнародних і державних функцій.

Зроблений висновок обґрунтовується наступними аргументами. По-перше, широкий підхід до юрисдикції, передаючи комплексний характер цього явища, не дозволяє чітко визначити функціональність саме юрисдикційного імунітету через значну кількість проявів правових форм здійснення владних функцій сучасної держави. По-друге, за своїм змістом правова недоторканність, як особлива форма правового імунітету, охоплює правові виключення, які реалізуються, більшою своєю частиною, через діяльність виконавчих органів держави. Так правова недоторканність знаходить відображення в особливому порядку виконання дій: при порушенні або відмові в порушенні провадження у кримінальних або адміністративних справах; у зв’язку з пред’явленням обвинувачення в разі встановлення ознак вчиненого злочину; в процесі обрання запобіжних заходів кримінально-процесуального і адміністративного характеру; під час проведення слідчих та інших процесуальних дій. Більшість вказаних дій виконуються повноважними державними органами, які входять в структуру виконавчих органів держави і тому можуть бути віднесені до юрисдикції (компетенції) виконавчого характеру.

На підставі зазначеного можна зробити висновок, що під юрисдикційним імунітетом, як особливої форми правого імунітету, слід розуміти правові виключення, які обмежують діяльність судових органів держави в правосудді в процесі розгляду правових спорів, через виключення, як окремих справ, так і вирішення окремих питань, з компетенції суду, який в ординарному порядку такою компетенцією наділений. Вказаний підхід дає можливості визначити зміст юрисдикційного імунітету з урахуванням системного характеру правового імунітету в цілому і забезпечити чітке розмежування різних форм проявів правових імунітетів. Таким чином, юрисдикційний імунітет за змістом співпадає з поняттям судовий імунітет, яке повністю і адекватно передає змістовний характер юрисдикційного імунітету.

Юрисдикційний імунітет може поширюватися як на колективні (такий підхід є традиційним для міжнародного права), так і індивідуальні суб’єкти. Для дослідження видів юрисдикційних імунітетів нами буде використаний підхід, який базується на визнанні функціонального характеру правового імунітету.

Так, при здійсненні публічних міжнародних функцій юрисдикційним імунітетом наділяються наступні суб’єкти. В першу чергу юрисдикційний імунітет виступає властивістю держави, як окремої політичної організації, яка реалізує зовнішні функції в процесі встановлення відносин з іншими суб’єктами світового співтовариства, та їх нормативного врегулювання. Юрисдикційний імунітет держави визначається, в першу чергу, в непідсудності однієї держави суду іншої (стаття 5 Частина ІІ Конвенції Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року). Юрисдикційним імунітетом самостійного, але похідного від юрисдикційного імунітету держави, характеру, наділені дипломатичні установи в країні перебування: місцеві суди не наділені компетенцією у справах, пов’язаних з діяльністю (мова може йти не тільки про адміністративну діяльність, але й кримінальну, у випадку, коли національним законодавством передбачена кримінальна відповідальність юридичних осіб), та майном дипломатичних представництв, а також цивільно-правовими зобов’язаннями.

Юрисдикційний імунітет індивідуальних суб’єктів, які здійснюють публічні міжнародні функції, застосовується відносно:

  • Дипломатичних агентів, які, відповідно до ст. 31 Віденської конвенції 1961 року, не підлягають юрисдикції приймаючої держави у сфері її кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції, при цьому не має значення чи діяв агент під час виконання службових обов’язків, чи в інший час.

  • Міжнародних організацій та їх посадових осіб, які користуються юрисдикційним імунітетом «від будь-якої форми судового втручання», зокрема від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції, стосовно всіх дій вчинених під час виконання офіційних функцій;

  • Консульські посадові особи та консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання консульських функцій;

  • Глави держав, урядів, міністерств закордонних справ під час перебування за межами країни, яку вони представляють у зовнішніх зносинах, користуються імунітетом від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції судів країни перебування.

Вказані колективні й індивідуальні суб’єкти (крім міжнародних організацій та їх посадових осіб) наділені юрисдикційним імунітетом на підставі визнання юрисдикційного імунітету держави, щодо якого юрисдикційний імунітет окремих осіб має похідний характер. На підставі цього аналіз у правовій літературі юрисдикційного імунітету обмежується виключно дослідженням судового імунітету, положення якого застосовуються до суб’єктів і в разі здійснення ними міжнародних функцій. Представляється такий підхід досить обмеженим, оскільки він не враховує прояви юрисдикційного (судового) імунітету при гарантуванні здійснення державних функцій в межах окремої країни.

Таким чином можна зробити висновок, що на відміну від стійких наукових поглядів на юрисдикційний імунітет як виключну форму міжнародного правового імунітету, прояви судового імунітету мають місце і в діяльності посадових осіб під час здійснення ними державних публічних функцій, що свідчить про його універсальний характер.

Філінюк І.Г

здобувач кафедри історії держави і права ОНЮА

ГОЛОВНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ СУД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: ДО ІСТОРІ СТАНОВЛЕННЯ

В ході проведення військово-судової реформи 1867 р. система військового судоустрою в Російській імперії зазнала суттєвих змін: відбулась уніфікація діючих в країні судових установ, вони були переведені на постійний режим роботи, суддівський склад поповнився кваліфікованими кадрами. Система армійських судів, заснована відповідно до статуту 1867 р., тепер почала складатися з полкових, військово-окружних судів та Головного військового суду. Натомість, на флоті, за аналогією, утворювалися: екіпажні, військово-морські суди та Головний військово-морський суд.

Мета цієї розвідки визначити місце та роль Головного військового суду у системі військової юстиції кінця ХІХ – початку ХХ ст..

Основним джерелом, що дає можливість визначити правове становище означеної установи був Військово-судовий статут (Далі - ВСС), що був прийнятий у 1867 році. Відповідно до його статей, Головний військовий суд визначався як колегіальний орган, що діяв у складі голови, постійних (коронних) і тимчасових суддів. Головою суду та постійними суддями могли бути призначені виключно офіцери військово-судового відомства, що мали генеральське звання. Як правило, цими особами виступали колишні голови військово-окружних судів, що мали значний досвід роботи у сфері судочинства. Всі призначення на посади у Головному військовому судді здійснювалися виключно царем.

Посади суддів Головного військового суду не були пожиттевими, а обмежувалися чотирьохрічним строком, хоча законодавство і передбачало можливість продовження цього строку за наявності спеціального царського наказу. Щодо тимчасових членів суду, то вони призначалися у кількості двох осіб на півроку, з заміною одного з членів раз у три місці..

Аналіз положень ВСС дозволяє виділити наступні групи завдань, що були покладені на вищеозначену судову установу:

  1. розгляд справ у касаційному порядку;

  2. здійснення управління та контролю за полковими та військово-окружними судами;

  3. тлумачення діючих правових норм у сфері військової юстиції та розробка відповідних законопроектів.

Розгляд справи по касаційних протестах Головного військового прокурора або по скаргам зацікавлених осіб на вироки військово-окружних судів, відбувався в одному з відділень Головного військового суду – Верховному касаційному суді. Як правило, основними приводами до касаційних звернень були: порушення або неправильне тлумачення кримінального закону при кваліфікації злочину або призначенні покарання; істотне порушення «форм та обрядів» судочинства; вихід суду за межі своїх повноважень. Якщо помилка в застосуванні закону не спричинила призначення несправедливого покарання, це не вважалося приводом для касаційного перегляду справи.

Cправи у суді розглядалися колегіально, а рішення приймалися більшістю голосів. Якщо по тому або іншому питанню голоси суддів розділилися нарівно, тоді прийнятим вважалось рішення що найбільш відповідало інтересам засудженого. Якщо вирок скасовувався, справа для повторного розгляду передавалося в інший військовий суд або в той же суд де була попередньо розглянута справа. Проте, в останньому випадку, щоб запобігти необ’єктивності суджень, склад суддів підлягав заміні.

Скарги й протести на рішення Головного військового суду не допускалися. Вони зверталися до виконання негайно й публікувалися у спеціальних колонках російських засобів масової інформації, зокрема: «Новое время», «Русское слово» тощо.

В окремих випадках, коли справа стосувалася вищих посадових осіб: членів Військової Ради, головнокомандуючих, командуючих військовими округами, а сама справа набувала резонансного характеру, з числа членів Головного військового суду створювався спеціальний судовий орган – Верховний військово-кримінальний суд. Зокрема, після поразки у російсько-японській війні, коли стало відомо про справжні причини здачі однієї з найбільших російських фортець у регіоні бойових дій – Порт-Артур, цей суд розглядав справу по обвинуваченням, що були пред’явлені представникам вищого російського командування: генералу Стенселю, Фоку, Реймсу та Смирнову.

Крім розгляду справ у порядку касаційного провадження, Головний військовий суд здійснював контрольно-наглядові та адміністративно-управлінські функції щодо нижчестоящих установ, які входили до складу військово-судового відомства. Він стежив за точним й однаковим застосуванням всіма військовими судами закону, мав право повідомляти суддям про недоліки в їх роботі, накладати на них дисциплінарні стягнення у вигляді зауваження, догани або звільнення. Такими ж правами він володів і відносно військових слідчих і кандидатів на судові посади. Виключною компетенцією Головного військового суду було звільнення з посади голів і членів окружних-військово-окружних судів. Так, коли військовий міністр Редігер забажав усунути з посади некомпетентного суддю петербурзького військово-окружного суду, йому довелося чекати винесення відповідного рішення суддями Генерального військового суду.

До повноважень Головного військового суду належало і здійснення офіційного тлумачення правових норм, що мали безпосереднє відношення до сфери його діяльності. Опубліковані на сьогоднішні день Військово-судові статути містять декілька сотень керівних роз’яснень Головного військового суду щодо застосування правових норм закріплених у цьому документі. Однак суд, не виконував суто статистичну роль у процесі право творення і не обмежувався лише тлумаченням діючого законодавства. Наявні джерела переконливо свідчать, що ця судова установа брала активну роль і у підготовці нових законів, які стосувалися військово-судової сфери. Як правило, розгляд та підготовка законопроектів здійснювалася членами суду колегіально, а розроблений законопроект подавався на затвердження царя військовим міністром.

Підсумовуючи вищезазначене, відзначимо, що Головний військовий суд виконував важливі функції у системі військової юстиції, виступаючи в якості касаційної інстанції, а в окремих випадках (коли мова йшла про особливо резонансні злочини вчинені військовими) і суду першої інстанції. Крім того, суду належали контрольно-наглядові функції, а також тлумачення діючих в державі законів, що регулювали військову сферу.

Храпенко Олена Олегівна

аспірантка кафедри організації судових та правоохоронних органів ОНЮА

РЕФОРМУВАННЯ ФУНКЦІЙ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ПЕРІОД СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

Питання про реформування функцій прокуратури турбувала вчених, науковців у різні часи, але і досі ця проблема є невирішеною та постають все нові та нові питання.

Інститут прокуратури з’явився в Росії після указу Петра І, як орган наглядового типу («око государєво»). Прокуратура здійснювала нагляд за законністю діяльності державних органів i структур, нагляд за інтересами казни, в арештантських справах, за місцями утримання ув’язнених під вартою. Таким чином, Петро І мав всюди «свої очі «, що дозволяло йому контролювати дії чиновників на місцях.

Судово-правову реформу 1864 року, без сумніву можна назвати важливим кроком у зміні статусу прокуратури. Ось основні моменти:

  • прокуратура звільнилася від функції загального нагляду та її діяльність обмежилась лише судовою сферою;

  • якщо раніше прокурор повинен був виступати у суді «как взыскатель наказания и вместе с тем защитник невинности», то тепер головним його завданням став нагляд за дізнанням і слідством та підтримання державного обвинувачення в суді;

  • основна діяльність прокуратури була зведена до кримінального переслідування;

Автори реформи обмежили прокурорський нагляд справами «судового відомства», контролем за слідством та дізнанням.Організація прокуратури будувалася на принципах суворої ієрархії та єдиноначальності.Прокуратуру очолював генерал - прокурор. Обер-прокурори Сенату та прокурори судових палат безпосередньо підпорядковувались генерал-прокурору,прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Але потрібно сказати, що прокурори знаходились у великій залежності від уряду в силу їх прямого підпорядкування міністру юстиції і тому на них не розповсюджувався принцип незмінності.

Прокуратура відрізнялась високим рівнем судової етики та бажанням встановити істину, а не довести провину будь-яким чином. Основою було вірне розуміння та застосування закону.

Отже одним з підсумків судово-правової реформи 1864 року стало звільнення прокурорів від адміністративних функцій та закріплення за ними функції державного обвинувачення.

Хоча з часів судово-правової реформи минуло багато років, ті проблеми, які вона піднімала, знов постають перед законодавцями. Сьогодні в України нараховується велика кількість контролюючих органів, але це не означає, що вони потрібним чином захищають права громадян.

«Залишати загальний нагляд та слідство в прокуратурі,чи передати ці, не властиві їй у демократичній країні функції, іншим органам влади? «, - ось питання, яке турбує не тільки владу, але також громадян. Серед відповідей, які дають науковці, їх можна умовно поділити на дві основні групи. Перша група вважає реформування функцій прокуратури необхідними,та використовує такі аргументи:

  1. Функції слідства та нагляду не відповідають стандартам Ради Європи, зобов’язанням України перед Радою Європи та позитивній практиці демократичних країн (в жодній з країн Центральної та західної Європи прокуратура не має таких повноважень);

  2. Виконання функції загального нагляду поширює сферу впливу прокуратури на життя всього суспільства, а, відповідно, посилює її реальне домінування над суспільством, та наголошують, що в цивілізованих правових державах в якості засобу контролю за чиновницьким апаратом використовується судова скарга громадянина, права якого виявились порушеними. У результаті розгляду таких скарг суд не лише захищає права громадян, але й виявляє порушення законності в правотворчій і правозастосувальній діяльності органів держави.

Прихильники другої групи, щодо нагляду, мають дещо іншу думку:

  1. Нагляд, який був у радянські часи, вже давно не існує. У теперішній час нагляд у значній мірі реформовано, його зусилля налаштовані на відновлення прав та свобод громадян, захист інтересів держави та притягнення винуватих до відповідальності.

  2. Кожна людина, якій не по карману збір необхідних для суду документів, та оплата послуг адвоката, може звернутись до прокуратури безкоштовно, та розраховувати на допомогу.

  3. Не можна механічно переносити європейські стандарти правосуддя на Україну. У країнах, які є членами Ради Європи, прокуратура дійсно не здійснює таку функцію, як нагляд за додержанням та застосуванням законів. Але не можна забувати, що теперішня правова система Європи формувалася у продовж століть, сьогодні у таких країнах діє стабільне законодавство, існує традиційна повага до закону та відповідальність перед ним, авторитет судової влади, а ми хочемо створити таку систему ураз.

Проаналізувавши перелічені погляди, хотілось би сказати, що є недоліки і в першій групі і в другій. Функції прокуратури дійсно мають бути реформовані, але не «сліпо» копійовані і перед тим, як становитись на шлях кардинальних змін, необхідно озирнутись на історію, усвідомити, що ми маємо своє коріння функціонування прокуратури.

Сьогодні прокуратура є майже єдиним органом, де громадяни можуть захистити свої права у реальні строки, тому позбавлення нагляду за додержанням та застосуванням законів було б передчасним, та не принесло б користі ні громадянам, ні державі. Тому звісно реформування потрібно, причому з урахуванням європейських стандартів, однак робити це необхідно планомірно та зважено.

Бєлкін М. Л.

юрисконсульт Українського фінансово-промислового концерну,

Лауреат премії Академіка П.П. Михайленка

СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ ЯК ФАКТОР УДОСКОНАЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

За змістом ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», в Україні забезпечується однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, при цьому відповідальність за це покладена на Верховний Суд України (далі – ВСУ). Вказане, очевидно, означає, що не може бути допустимим різне застосування судами одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах, а це, в свою чергу, означає готовність процесуального законодавства України до сприйняття судового прецеденту як джерела права, оскільки неможливо з’ясування наявності/відсутності різного правозастосування без порівняння різних судових рішень. Як зазначає суддя ВСУ Б.Н.Пошва, система прецедентного права робить прозорою і передбачуваною як судову систему, так і діяльність правоохоронних органів, оскільки ніякий орган або посадова особа не зможуть в аналогічних обставинах відступити від правила, закріпленого в цьому рішенні. За таких обставин втрачає сенс чинити тиск на суд або будь-яку посадову особу, зменшується кількість скарг і знижується рівень корупції, оскільки ніхто не зможе діяти в аналогічній справі інакше, ніж у попередній.

Згідно Постанови президії Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 18.06.2009р. «Про стан здійснення судочинства господарським судом Волинської області», причиною судових помилок, як правило, є нестабільність законодавства, відсутність єдиної судової практики з розгляду певних категорій господарських спорів.

Процесуальні можливості ВСУ щодо забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції щодо конкретних справ передбачені процесуальними кодексами України, а саме: ВСУ переглядає у касаційному порядку постанови чи ухвали ВГСУ у випадках, коли вони оскаржені: у разі їх невідповідності рішенням ВСУ чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права; у зв’язку з виявленням різного застосування ВГСУ одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта у аналогічних справах (пп. 2, 3 ст. 111-15 Господарського процесуального кодексу України); судові рішення в адміністративних (цивільних) справах можуть бути переглянуті ВСУ за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права (ст. 237 Кодексу Адміністративного Судочинства України, ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України). Разом з тим, ефективність даних норм вкрай мала, оскільки ВСУ в переважній більшості випадків відмовляє у відкритті касаційного провадження (перегляді за винятковими обставинами), не мотивуючи свої відмови. Так, в судовій практиці автора були непоодиноку випадки, коли явно різне застосування норм права в аналогічних обставинах не зацікавила ВСУ, наприклад як це трапилося в Постанові ВГСУ у справі про банкрутство № 440/2б-2005. Так, в цій справі суд першої інстанції визнав боржника банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру тільки з огляду на клопотання комітету кредиторів, незважаючи на відсутність доказів неоплатності боржника та наявність заяви про санацію. Постановою апеляційного суду ця Постанова суду першої інстанції була скасована. Постановою від 28.01.2009р. скасована остання Постанова, при цьому ВГСУ повністю відмовився від своїх попередніх позицій, викладених в інших судових рішеннях, а також в Рекомендаціях Президії ВГСУ від 04.06.2004р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»« (далі – Рекомендації). Порівняння правових позицій ВГСУ до і в процесі розгляду справи № 440/2б-2005 наведено в таблиці:

п/п

Правова позиція до розгляду справи

Правова позиція в процесі розгляду справи

1.

Санатор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство після подачі заяви (абзац 3 п. 10.8 Рекомендацій)

Санатор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство після відкриття процедури санації

2.

Для відкриття ліквідаційної процедури недостатньо клопотання комітету кредиторів, необхідні докази неоплатності (Постанови ВГСУ від 26.01.05р., 09.03.2005р., 31.08.05р.)

Для відкриття ліквідаційної процедури клопотання комітету кредиторів достатньо, докази неоплатності необов’язкові

3.

При подачі заяви про банкрутство Боржником подача плану санації обов’язкова (п. 4.6 Рекомендацій)

При подачі заяви про банкрутство Боржником подача плану санації необов’язкова, а ліквідаційна процедура призначається незалежно від фінансового стану Боржника

Можна навести і інші приклади. Такі розбіжності у правозастосуванні не можуть вважатися позитивними. Для уникнення таких розбіжностей пропонується: ввести в процесуальні кодекси вимогу застосування в судовій практиці не тільки рішень ЄСПЛ, а й рішень ВСУ та вищих спеціалізованих судів; покласти обов’язок забезпечення однакового застосування законодавства не тільки на ВСУ, а й на суди всіх ланок; встановити, що у випадку коли сторона судового процесу посилається на судову практику, а суд її не враховує, останній зобов’язаний обґрунтувати таке незастосування; відмова ВСУ у відкритті касаційного провадження (перегляді за винятковими обставинами) обов’язково повинна бути мотивованою.

Вікторія Жадько

юрисконсульт ЗАТ «Лакталіс-Миколаїв»,

викладач МНЦ ОНЮА,

здобувач ОНЮА

ПОДАТКОВА ФУНКЦІЯ ЯК ОЗНАКА СИЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Події, що вирують в умовах нинішньої фінансової кризи остаточно засвідчили зміну економічної парадигми сучасних держав. Економісти одноголосно вважають, що фінансову стабільність, особливо в США та Великобританії, підірвала бездумна фінансова лібералізація: оскільки ринок регулювався «одним пальцем» або навіть «скрізь пальці», почалось неконтрольоване вибухове зростання непрозорих фінансових інструментів.

Сучасна економіка потребує посилення ролі держави, впевнений відомий американський політолог Френсіс Фукуяма: «Держава починається з примусу. Диво сучасної держави полягає в тому, що вона є здатною вирішувати парадокс влади – тобто, з одного боку, запроваджувати закони та забезпечувати порядок, а з іншої сторони - обмежувати власну владу, щоб досягти тривалого економічного зростання. Вони зайшли дуже далеко у своїй лібералізації, через що послабився авторитет держави».

У своїй праці «Сильна держава. Управління та світовий порядок у ХХІ столітті» відомий американський філософ, соціолог та футуролог Френсіс Фукуяма доводить, що побудова сильної держави – одна із найбільш важливих проблем світового співтовариства, адже слабкість та руйнування держав слугує джерелом найбільш серйозних світових проблем: від бідності до СНІДу, наркотиків та тероризму.

Сьогодні стає очевидним, що тільки держава здатна забезпечити порядок, тобто верховенство права всередині країни та сприяти підтриманню міжнародного правового порядку. Ф.Фукуяма ставить питання прихильникам «сутінків державності», які є поборникам вільного ринку: що саме може замінити силу суверенних національних держав у сучасному світі? І відповідає сам: цю прогалину заполонили збори «різношерстих міжнародних організацій», кримінальних синдикатів, терористичних організацій, які можуть володіти в певній мірі владою та легітимністю, але рідко і тим і іншим одночасно. Тому «…нам залишається тільки повернутися до суверенної національної держави і знову намагатись зрозуміти, як зробити її сильною та успішною».

У сучасної держави перелік функцій змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх умов. Так, епідемія СНІДу, що може призвести у майбутньому до грандіозних людських втрат, визначила виокремлення такого напряму у державній діяльності як боротьба зі СНІДом. Відповідно з’являється і такий новий напрям як боротьба з тероризмом.

На думку Френсіса Фукуями, у фокусі побудови сильної держави мова має йти саме про розширення її функцій з метою вирішення різноманітних суспільних проблем.

Дослідник виділяє у сучасної держави наступні категорії функцій:

- мінімальні (забезпечення явної суспільної користі; захист, закон та порядок; макроекономічне регулювання; суспільна охорона здоров’я, підвищення соціальної захищеності);

- проміжні функції (освіта; оточуюче середовище; регулювання монополій; соціальне страхування);

- активні функції (індустріальна політика; перерозподіл капіталу).

Податкова діяльність при цьому виступає необхідною передумовою успішного здійснення майже чи не всіх інших напрямків діяльності держави.

Аналіз діяльності сучасної держави дозволяє нам виділяти податкову функцію як самостійний напрям державної діяльності. Так, на думку А.А.Сайдаманова, однією із новел державознавства наприкінці минулого сторіччя стає виокремлення зі складу економічної функції діяльності держави щодо оподаткування та стягнення податків – податкової функції.

З точки зору Л.Б. Рейделя, вивчення функції оподаткування дозволяє поставити та вирішити питання про природу даної функції та її самостійний характер, особливе місце в системі функцій сучасної держави, яке відображає одну із ознак державності.

Ю. М. Оборотов, визначаючи сучасну державу як податкову, також зазначає про існування у неї податкової функції.

Отже, беззаперечним є постулат, що сучасна демократична соціальна правова держава – це податкова держава, бо у податках концентрується уся сукупність економічних, політичних і соціальних інтересів у суспільстві, незалежно від форм його організації та державного устрою країни.

На думку Ф.Фукуями саме «швидкість отримання податків» слугує критерієм сфери дії держави, особливо для країн з більш високим рівнем долі ВВП на душу населення, вона також слугує і мірилом адміністративної могутності. Дослідник підкреслює, що деякі країни, можливо, хотіли б отримувати від збору податків більш високу долю ВВП, але вони не здатні цього досягти через те, що не в змозі контролювати бажання сплачувати податки та втілювати в життя податкове законодавство.

Як бачимо, існує чіткий взаємозв’язок між здатністю держави ефективно реалізовувати податкову функцію та рівнем розвитку держави.

Податки є органічною складовою функціонування як суспільства, так і держави, їх основною ознакою. Там, де існує держава і державне регулювання економіки, існує і оподаткування. Як стверджував П.Прудон, «у сутності питання про податок є питанням про державу».

Враховуючи вищевикладене, доходимо висновку, що сильна, активно функціонуюча держава є найважливішою умовою виходу з економічної кризи та продовження перетворень. Безапеляційно, що сучасна держава намагається вирішувати загально соціальні завдання за рахунок, перш за все, гнучкої податкової політики, підтримуючи конкуренцію та сприяючи розвиткові відстаючих секторів економіки. А тому реалізація податкової функції сучасної держави є запорукою утвердження соціальної держави, забезпечення високорозвиненого, конкурентоспроможного капіталу, політичної стабільності, суспільної злагоди.

Мосюк М.М.

помічник адвоката АО «Печерська колегія адвокатів м. Києва»

ЗАХОДИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Сьогодні питання про забезпечення якісної медичної допомоги (ЯМД) є актуальним для кожної країни, незалежно від її статусу на міжнародно-правовій арені, ступеня розвитку, досягнень у сфері охорони здоров’я, рівня медичного обслуговування, розвитку медичної технології тощо.

Україна, зважаючи на її молодість порівняно з іншими країнами, знаходиться на початковому етапі правового забезпечення ЯМД.

З міжнародних правових актів, що визначають світове ставлення до окреслюваного питання, варто виділити глобальну стратегію Європейського регіонального бюро ВООЗ «Здоров’я – 21 - здоров’я для всіх в 21–му сторіччі», де сформульовано завдання щодо розробки і впровадження в усіх країнах національних механізмів для забезпечення безперервного моніторингу і вдосконалення якості медико-санітарної допомоги.

Зважаючи на актуальність та важливість проблематики якості медичної допомоги та на прагнення нашої держави до подальшої інтеграції до Європейського Союзу, очевидною стає зацікавленість України у слідуванні напрямам, визначеним ВООЗ, розробці та впроваджені відповідного нормативно-правового забезпечення питання.

Так згідно Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» від 6. 12. 2005 р. №1694/2005 постановлено Кабінету Міністрів України розробити план дій з реформування системи охорони здоров’я населення, в якому передбачити, зокрема, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення.

Для забезпечення ЯМД була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року» від 13. 06. 2007 р. № 815, де одним із стратегічних напрямів плану розвитку є формування ефективної системи контролю та управління якістю медичної допомоги; Наказ МОЗ України «Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги» від 28. 12. 2002 р. № 507, який закріплює 13 показників якості надання медичної допомоги.

Дослідивши правове забезпечення питання надання медичної допомоги, автор виділив наступні нормативні акти:

Ст. 49 Конституції України на загально державному рівні закріплює створення державою умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування;

Зокрема у ст. 22 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19. 11. 1992 р. № 2801-ХІІ (далі – Основ) «Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я» зазначається, що держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення… стандартів медичного обслуговування…;

У Законі України «Про захист прав споживачів» вказано, що належна якість товару, роботи або послуги - властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем;

Ліцензування закладів охорони здоров’я здійснюється відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1. 06. 2000 р. № 1775 – ІІІ, який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування;

З метою підвищення ЯМД населенню України та відповідно до ст. 16 Основ для забезпечення державної акредитації були прийняті: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я» від 15 липня 1997 р. № 765 та Наказ МОЗ України «Про затвердження Критеріїв (умов) державної акредитації лікувально-профілактичних закладів» від 24 січня 2007 р. №.92. У останньому представлена рекомендована форма, яка схематично розкриває послідовність підходу при аналізі діяльності закладу охорони здоров’я щодо якості допомоги, яка надається;

На ще один засіб щодо досягнення ЯМД, такий як стандартизація, вказують - Наказ МОЗ України «Про затвердження Галузевої програми стандартизації медичної допомоги на період до 2010 року» від 25. 06. 2008 р. № 341, де відображені складові медичного обслуговування, у перелік яких і входить якість (результативність) медичних послуг та Закон України «Про державі соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 р. № 2017 - ІІІ, де перераховані державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров’я до яких і відносяться показники надання ЯМД;

Атестація здійснюється у відповідності до Наказу МОЗ України «Про подальше удосконалення атестації лікарів» від 19. 12. 1997 р. № 359, в якому визначається порядок проведення атестації лікарів та Наказу МОЗ України «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою» від 23. 11. 2007 р. № 742;

Наказом МОЗ України було затверджено Концепцію управління якістю медичної допомоги в галузі охорони здоров’я в Україні на період 2010 року від 31. 03. 2008 р. № 166, в результаті впровадження якої, очікується - підвищити доступність та якість медичної допомоги населенню та Порядок контролю та управління якістю медичної допомоги від 26. 03. 2009 р. № 189, де визначається поняття ЯМД, форми здійснення її контролю та органи, які його забезпечують.

З 2007 року створено Департамент інспектування та контролю якості медичних послуг, однією із функцій якого є організаційно-методична підтримка створення та функціонування систем якості та управління якістю медичної допомоги в закладах охорони здоров’я усіх форм власності.

Отож, надання ЯМД в Україні контролюється державою з допомогою таких основних заходів як акредитація, ліцензування, атестація, стандартизація тощо.

На сьогодні (аналізуючи перераховані нормативні акти) сучасного правового забезпечення для надання ЯМД не достатньо. Отже, необхідність подальшого розвитку та вдосконалення системи охорони здоров’я України не зникає, а багатоаспектність та соціальна значимість питання ставить його на чільне місце серед проблем, які потребують обов’язкового та якомога швидшого вирішення.

Петлевич Н.С.

адвокат

ДО ПИТАННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ – ПЕРСОНАЛІСТИЧНА РЕФЛЕКСІЯ

З кінця ХІХ і на початку ХХ ст. розпочинає свій розвиток філософська течія, що утверджує особистість як найвищу цінність буття, – персоналізм. Для представників цього напрямку особистість є не зовнішньою формою участі індивіда у суспільних процесах чи сукупністю його соціальних характеристик, вона постає вільною духовною творчою сутністю, комплексною цілісністю внутрішнього досвіду та зовнішньої маніфестації, первісною онтологічною та епістемологічною категорією для філософської рефлексії. Буття особистості – це співбуття, воно обов’язково передбачає діалог з Іншим,

Персоналістичні ідеї характеризують розвиток права другої половини ХХ ст. Історичний поступ повертає визнання людини, її особистості найвищою цінністю права. Розвивається її дослідження у взаємодії з іншими особистостями-учасниками правового процесу. Така персоналістична взаємодія передбачає принципи свободи, відповідальність, рівності, солідарності, справедливості.

Для персоналізму, що ми знаходимо зокрема у творах Ж. Лакруа, справедливість, що поряд з любов’ю і повагою покликала до життя саме право, виступає первісним запитом і проявом людського духу. Це основоположна категорія для буття особистості як правового суб’єкта, що корелюється з доброчесністю як основоположенням для морального суб’єкта.

Засновник французького персоналізму Е. Муньє у праці «Персоналістична і громадська революція» зазначає, що свобода не створює справедливість, вона їй служить. Тому що справедливість як базовий принцип пов’язана зі створенням гармонійної життєвої структури (чи то суспільства, чи то людини), що розвивається і на кожному рівні покликана максимально відтворити ідею (смисл) свого існування – персоналістичної спільноти (у випадку суспільства) та особистості (у випадку людини). Саме справедливість завдяки своїй природі розподілення здійснює функцію розрізнення і узгодження. Справедлива структура втілює баланс між різними її складовими, що без свободи та інших цінностей не буде гармонійним. Але свобода сама по собі без морального й правового розвитку особистості може перейти у вільну несвободу свавілля. Справедливість передбачає формування такого правопорядку, в якому б закріплювались і гарантувались права та свободи особистості як найвищої цінності й мети, і насамперед право на її гідний, всесторонній, цілісний розвиток.

Як зазначає М. Мамардашвілі, для справедливості завжди потрібний суб’єкт, здатний приймати участь у створенні «справедливої» або «несправедливої» ситуації, отже вона також передбачає і розвиток правосвідомості людини – творця й учасника правовідносин. Адже не відображаючись у правосвідомості, не будучи осягненою, справедливість залишається лише поняттям без змісту.

Справедливість являє собою принцип, що потребує свого осягнення, категорією духу, за формулюванням філософа права В.П. Малахова «завданням відкритим ніби в безкінечності», тому вона не може бути статичною даністю, одного разу відкритою і збереженою, а передбачає пошук і розвиток, підняття у сфери духу і об’єктивацію. Зміст такого пошуку-розвитку особистості відкривається у прагненні істинності, як духовній напрузі, що веде до народження справедливості. Тому осягаючи її, особистість формує систему цінностей, відкриває свободу «бути».

Але це осягнення здійснюється не розсудком, який просто здатен розподіляти і організовувати усе відповідно до належної міри, а розумом, що керується гуманізмом. Для персоналізму милосердя і любов іманентні справедливості. Як формулює Ж. Лакруа у праці «Почуття і моральне життя»: «милосердя без справедливості – те саме, що думка без мови, інтуїція без розміркування,..: містифікація і темрява. Справедливість без милосердя – мова без думки, розміркування без інтуїції, в кінцевому результаті – небуття». Милосердя потребує справедливості, і навпаки; вони взаємодоповнюють і розвивають один одного. Якщо справедливість пов’язана зі створенням гармонійної структури, то любов і милосердя є тим, що надає життя цій структурі; перша розвиває праворозуміння та правовідносини; останні – пробуджують людину зі сну безособовості і відстороненості, відкриваючи можливість персоналізації, сприяючи розвитку солідарності.

Як зазначив П. Юркевич: «При кожній зустрічі протилежних бажань та інтересів, вона (людина) повинна звертатись до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному». Отже, необхідною складовою життя особистості є прагнення істинності як духовна напруга в осягненні справедливості, що передбачає дієве залучення в соціальне життя, пізнання особистості Іншого, розвиток правосвідомості та втілення правових цінностей рівності та свободи.

Розділ II


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО


Пушкіна Олена Вікторівна

д.ю.н., доцент, завідуюча кафедрою права

Дніпропетровського університету економіки та права

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Важливим засобом забезпечення прав людини в Україні є формування та планомірне запровадження в життя цілісної концепції державної правової політики, яка б включала в себе не лише систему мір сприяння становленню інститутів охорони і захисту прав людини, але й містила в собі чіткі приписи, які б визначали основні напрями розвитку системи законодавства, міри щодо його вдосконалення, усунення правових колізій, пробілів у законодавстві в галузі прав людини тощо. На жаль, на сьогоднішній день ця концепція досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об’єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації. При цьому серед основоположних структурних елементів державної правової політики маємо вказати на державну політику законодавчої діяльності. В цьому плані, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та планомірному прийняттю необхідних законів досягається не тільки закріплення прав людини і громадянина, але й створюється дієва система механізмів їх забезпечення та захисту. На думку автора як таке поняття «державна програма розвитку законодавства», має бути закріплено на законодавчому рівні (наприклад, в законі «Про закони та законодавчу діяльність»), де крім визначення того, чим є державна програма розвитку законодавства, важливо вказати порядок прийняття цих програм та зазначити норми відповідальності конкретних суб’єктів щодо їх реалізації.

Визначення серед конституційних пріоритетів державного розвитку постання України як соціальної держави накладає на неї цілий ряд зобов’язань стосовно гарантування соціальних, економічних і культурних прав людини і громадянина. При цьому забезпечення зазначеної групи прав людини накладає певні умови як на характер організації державної влади (це має бути ex definitio демократична і правова держава), так і на побудову її економічного ладу. В зв’язку з чим слід визнати, що сучасна соціальна держава, тобто така, що об’єктивно в змозі сприяти реалізації соціальних, економічних і культурних прав громадян, розбудовується лише на основі ринкової економіки, стимулювання конкурентного середовища, в якому ініціативні, соціально й економічно активні індивіди здатні реалізовувати свої права, забезпечуючи тим самим гідний рівень життя для себе та своїх близьких, а також, завдяки системі солідарної допомоги, дбати про підтримку соціальної злагоди у суспільстві.

Специфічною властивістю проблем забезпечення соціальних та економічних прав людини і громадянина в Україні (що є необхідною умовою та складовою її становлення як соціальної держави) є те, що їх розв’язання передбачає паралельне вирішення на державному рівні принаймні трьох цілей стратегічного державотворчого характеру, якими є: а) забезпечення економічної стабільності та економічного росту як об’єктивної основи всієї сукупності цієї групи прав людини, реалізація державних програм спрямованих на розвиток інститутів, пов’язаних з окремими соціальними та економічними правами людини і громадянина; б) розробка і запровадження ефективної соціальної політики, яка б одночасно визначила як основні орієнтири та цінності у діяльності органів державної влади та її посадових осіб, так і конкретні завдання для всіх уповноважених елементів державної влади, діяльність яких безпосередньо покликана створювати належні умови для забезпечення соціальних та економічних прав; в) продовження законотворчої робити, ліквідація існуючих пробілів у сфері соціального законодавства, проведення кодифікаційної діяльності, прийняття нових законів, покликаних підвищити рівень забезпеченості та гарантованості соціально-економічних і культурних прав громадян (в тому числі й завдяки посиленню відповідальності держави, її органів та посадових осіб за невиконання своїх соціальних функцій).

Процес забезпечення соціальних та економічних прав людини в Україні передбачає не лише розробку відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регулювали складну гаму трудових, економічних, соціальних відносин (мається на увазі вдосконалення нормативно-правової бази у сфері праці та її охорони, охорони дитинства і материнства, соціального забезпечення та соціального страхування, медицини, освіти, науки, культури), але й безпосередню роботу спрямовану за законодавчий захист та сприяння окремим категоріям населення. В цьому сенсі особливої ваги набуває прийняття та реалізація загальнодержавних і регіональних програм, що мають на меті підтримку молоді, соціальну допомогу для осіб похилого віку, соціальний та економічний захист матері і дитини, адаптацію та працевлаштування інвалідів, людей з фізичними вадами, підтримку освітнього і наукового процесу тощо. Зазначений напрям роботи органів державної влади та чисельних недержавних організацій виявляє свою значущість з огляду на те, що він дозволяє сконцентрувати зусилля на вирішенні конкретних питань окремих категорій населення, і тим самим забезпечити по відношенню до них найбільш сприятливий режим користування конституційними соціальними, економічними і культурними правами людини та громадянина.

Фактично, процес розвитку соціального законодавства розпочався паралельно із проголошенням незалежності України як самостійної та суверенної держави, в якій найвищу юридичну силу мають закони, що приймаються парламентом як вищим органом народного представництва. Тому принципово не можна погодитись з тими авторами, які аргументують думку про те, що фактичним стартом для формування повноцінної системи соціального законодавства стало лише прийняття Конституції України в 1996 році. Зазначений процес становлення системи соціального законодавство часто уповільнювався.. Втім, головною проблемою у цій сфері стала відсутність спільної основи, яка б забезпечували реальну системність тих законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регулюють та забезпечують реалізацію соціальних прав людини та громадянина в Україні.

Бальцій Ю.Ю.

к.ю.н., асистент кафедри конституційного права ОНЮА

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ КОМПЕТЕНЦІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

В Європейській хартії місцевого самоврядування, Конституції та інших законодавчих актах України, в юридичній літературі широко застосовуються терміни «компетенція місцевого самоврядування», «сфера компетенції місцевого самоврядування», «повноваження місцевого самоврядування», «компетенція органів місцевого самоврядування», «повноваження органів місцевого самоврядування», «предмети відання місцевого самоврядування та його органів» тощо. В той же час відсутність нормативних визначень цих термінів обумовила їх різне тлумачення. При цьому висловлюються різні точки зору як щодо сутності компетенції, так і щодо змісту цього поняття, його співвідношення з іншими близькими поняттями та термінами.

Ці обставини спонукають до необхідності детального та всебічного аналізу такого складного правового явища, як компетенція місцевого самоврядування, що може стати предметом окремого наукового дослідження. Не вдаючись до надмірного теоретизування доцільно, на наш погляд, чітко визначитися зі змістом наведених вище понять, що сприятиме однозначному застосуванню відповідного категоріального апарату в законодавстві та літературі.

Сам термін «компетенція» походить від латинського competentia (від. competo – взаємно прагну; відповідаю, підходжу) і у широкому вжитку ним позначають коло повноважень якої-небудь організації, органу, особи або коло питань, в яких відповідна особа має знання та досвід. В національному законодавстві України та у вітчизняній юридичній літературі термін «компетенція» застосовується, як правило, для характеристики сукупності юридичних (тобто таких, які визначені в законі) предметів відання прав та обов’язків органу публічної влади. При цьому в структурі компетенції органу виділяють: предмети відання – сфери суспільного життя, на які спрямована його регулююча діяльність. Це означає, що кожний орган публічної влади функціонує лише в тих сферах суспільних відносин, які визначаються метою його утворення та закріплюються законом. Іншими словами, предмети відання органу – це визначене законодавством коло його діяльності, питання, які згідно з законом може і повинен вирішувати орган публічної влади, вони виступають юридичним вираженням функцій відповідного органу; повноваження – права та обов’язки органу, якими він наділяється стосовно його предметів відання, тобто для вирішення тих питань, що становлять ці предмети відання. Наявність у органу прав і обов’язків (повноважень), наданих для здійснення відповідних владних дій, характеризують його юридичну компетентність. Слід підкреслити, що поняття «компетенція органу публічної влади» охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на зовнішні об’єкти управління (зовні органу). Такі повноваження отримали в юридичній літературі назву компетенційні повноваження. Що стосується повноважень, які пов’язані із вирішенням питань самоорганізацією органу – самоорганізаційні повноваження, – то вони не входять до складу його компетенції.

Можна виділити кілька основних наукових підходів до розуміння сутності компетенції. Основною їхньою відмінністю є чи наявність відсутність у структурі цього поняття такого елемента, як «предмети відання». Щодо самого визначення «предмети відання» у юридичній літературі немає кардинальних розбіжностей у думках, суть різних трактувань зводиться до того, що це сфери громадського життя («коло суспільних відносин», «сфери керівництва, «області життєдіяльності населення»), у яких конкретний орган здійснює свої повноваження. Суперечки ведуться й зараз щодо того, чи входять «предмети відання» у поняття компетенції органа. Але спираючись на доктринальні положення більшості вчених, які займаються конституційною проблематикою, можна впевнено сказати, предмети відання нерозривно пов’язані з компетенцією органа, будучи одним з її основних елементів.

З компетенцією тісно зв’язана також категорія «функція». Однак якщо «предмети відання» є одним з елементів поняття «компетенція», то «функцію» можна назвати близькою, але не тотожною категорією «компетенції». Функції будь-якого органа – це основні, головні напрямки його діяльності, які обумовлені природою цього органа і цілями, що повстають перед ним, і завданнями.

Основним напрямком діяльності органів місцевого управління є здійснення управління на місцях. Таким чином, основною функцією їхньої діяльності є управління, тобто – управлінська функція. У залежності від ступеня узагальненості, а також важливості, можна розрізняти основну (сутнісну, провідну) функцію місцевого самоврядування – управлінську і допоміжні, що розкривають і конкретизують основну управлінську функцію.

Компетенція органів місцевого управління є складною, комплексною категорією. Як наукове поняття, воно містить у собі компетенцію органів, що здійснюють публічну владу на місцях, тобто компетенцію місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) і компетенцію органів місцевого самоврядування.

Таким чином, компетенція органів місцевого самоврядування включає: по-перше, предмети відання цих органів, у межах яких здійснюються їхня основна і допоміжна функції; по-друге, повноваження цих органів, тобто закріплені в законодавстві їх права й обов’язки; по-третє, територіальну сферу їхньої діяльності, тобто місцевий рівень (село, селище, місто, район, область).

Основною задачею органів місцевого самоврядування, на виконання якої спрямована реалізація їхньої компетенції, є здійснення ефективної, раціональної управлінської діяльності з метою забезпечення всебічного розвитку відповідних територій. Для цього органи місцевого самоврядування повинні мати достатні правові, організаційні та інші ресурси. Основним методологічним принципом визначення компетенції органів місцевої публічної влади повинний бути критерій «достатності» їхніх повноважень.

Білоскурська Олена

к.ю.н., доцент кафедри економічної теорії

Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ

СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Конституція України 1996 р. обов’язки людини і громадянина закріпила в другому розділі – «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» – і цим самим визначила їх систему.

Конституційні обов’язки людини і громадянина відрізняються від інших обов’язків за змістом та формою закріплення, наділені особливим соціальним призначенням, займають домінуюче положення у всій системі юридичних обов’язків та охоплюють політичну, економічну, соціальну, екологічну та духовну сфери життя і діяльності індивіда в суспільстві.

Загальновідомо, що обов’язки є різноманітними за своїм характером та змістом, але разом з тим вони виражають сутність відносин, які складаються, насамперед, між державою – Україна та її громадянами. У зв’язку з чим кожний обов’язок необхідно розглядати як окремо, так і в системі всіх передбачених Основним Законом конституційних обов’язків людини і громадянина.

Загалом під системою, як відомо, розуміють певний цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів, які виступаючи системою більш низького рівня, одночасно являють собою елемент системи більш високого рівня. Відповідно система конституційних обов’язків людини і громадянина є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Становлення та розвиток інституту конституційних обов’язків людини та громадянина свідчить про те, що вони виступають гарантіями прав і свобод, а також гарантіями конституційного ладу та громадянського суспільства. Такий факт підтверджує наявність системного зв’язку як з правами людини та громадянина так і внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками в системі конституційних обов’язків людини та громадянина, оскільки, безумовно, вказана система повинна виступати єдиним цілим, єдиним правовим елементом, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Дану систему можна охарактеризувати наступними рисами, зокрема:

  • здійснення одних конституційних обов’язків є підставою та об’єктивною умовою для реалізації інших. Наприклад, громадянин України, виконуючи встановлений військовий обов’язок (ст. 65 Конституції України), сприяє реалізації обов’язку додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України);

  • невиконання окремих встановлених Конституцією України, законами обов’язків прямо позначається на реалізації інших обов’язків. Зокрема, порушення обов’язку не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції України) є прямим порушенням вимог екологічного законодавства. В свою чергу, відповідні дії є прямим порушенням конституційного обов’язку кожного додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України).

Таким чином, система конституційних обов’язків людини і громадянина полягає у її внутрішній будові, яка обумовлена тими зв’язками, які існують між її елементами та визначають основи диференціації цих елементів і їх інтеграції в правове утворення, що наділене ознаками складової системи, а також структуру цього інституту. Крім того, система конституційних обов’язків людини і громадянина становить основу всіх інших обов’язків, що закріплюються нормами галузевого законодавства і на першому місці у вказаній системі стоїть обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, передбачений ч. 1 ст. 68 Конституції України.

Так, зазначений обов’язок перебуває у постійному взаємозв’язку з іншими конституційними обов’язками і, крім того, доповнюється та конкретизується іншими обов’язками в спеціальних сферах взаємовідносин держави та особи, що є підтвердженням системного зв’язку між конституційними обов’язками людини і громадянина. У зв’язку з чим, обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей є одним із елементів вказаної системи, сприйняття якого вимагає врахування та аналізу всіх складових даної системи, яка, в свою чергу, є частиною Конституції України.

Отже, конституційні обов’язки є важливим, необхідним та невід’ємним елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, мають свою якісну відмінність від прав, здійснюють певний вплив на всю систему юридичних обов’язків загалом і визначають характер усіх інших юридичних обов’язків людини та громадянина, які закріплюються галузевим законодавством.

Сукупність конституційних обов’язків утворює цілісну систему із особливими рисами, яка є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, що має внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками, з яких вона складається, виступає єдиним правовим елементом, усі складові якого є взаємоузгодженими, взаємопов’язаними між собою та охоплює своїм впливом різнобічні сфери життєдіяльності людини і громадянина.

Веніславський Ф.В.

канд. юрид. наук, доцент,

доцент кафедри конституційного права України

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОБМЕЖЕННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Політико-правова і соціальна сутність будь-якої сучасної демократичної конституції полягає, насамперед, в її дуалістичній правовій природі й подвійному юридичному призначенні в державно-організованому суспільстві: з одного боку в її існуванні зацікавлені людина та інститути громадянського суспільства, які прагнуть обмежити державу та її інституції, встановити правові межі державно-владного втручання в сферу своєї свободи; з другого вона необхідна й державі, оскільки не лише закріплює систему органів державної влади, їх повноваження, форми і методи їх взаємовідносин, а й встановлює обов’язки людини і громадянина, підстави можливого обмеження її конституційних прав і свобод, передбачає заборони на утворення і діяльність різноманітних громадських формувань, чим, фактично, визначає й певні межі приватної свободи. Саме оптимальне співвідношення подібних конституційно-правових обмежень є однією з необхідних передумов забезпечення стабільності існуючого конституційного ладу та його засад.

Найпершим і головним об’єктивним обмежувачем державно-владної діяльності є суверенітет Українського народу, оскільки саме він через демократичні процедури легітимації влади наділяє її частиною відповідні державні органи. Інакше кажучи, він делегує їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Але при цьому народ делегує державі рівно стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси, з метою встановлення оптимальної межі державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній та інших сферах. Тому для держави і її органів влада є обов’язком, а не правом, і вони в своїй діяльності зобов’язані керуватися спеціально-дозвільним принципом правового регулювання, сутність якого виражається формулою «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Відповідно, органи народного представництва (як первинного, так і вторинного) не можуть, не мають права переступати меж дорученої їм народом влади, оскільки вчинення ними дій в межах компетенції, але не передбаченим способом, в непередбаченій законом формі, або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих в процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними, і, відповідно – підставою для притягнення таких суб’єктів до конституційно-правової відповідальності.

Другим об’єктивним обмежувачем державної влади, на нашу думку, необхідно визнати природні та невід’ємні права і свободи людини і громадянина, оскільки, як свідчить практика демократичних держав, їх практичне забезпечення є не менш важливою метою всього конституційного регулювання. Слід зазначити, що досягнення оптимального співвідношення державних інтересів і прав людини є найважливішою проблемою будь-якого суспільства. Діалектика взаємодії державної влади й особистості є найважливішим фактором суспільного розвитку. Протиріччя інтересів особи і держави може бути вирішене лише в умовах правової державності, коли інтереси держави й інтереси суспільства рухаються шляхом взаємної адаптації один до одного. Саме тому розділ ІІ Конституції України містить цілу низку правових обмежень держави щодо забезпечення прав і свобод людини: неможливість встановлення будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі етнічного та соціального походження, майнового стану тощо; заборону на вигнання громадянина України за межі України та н