Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Кодекс'
Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку - депозитарної діяльності, а саме діяльності з ведення реєстр...полностью>>
'Документ'
м. 80933 БІЛОПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН 41800 м. Білопілля, вул. Старопутивльська, 0 E- mail: bilsumyidtn@ код 05443 Головний Борщ т.р. 9-07-00 державний Володим...полностью>>
'Документ'
Итоговое тестирование: выявление индивидуальной эффективности усвоения знаний по темам программы повышения квалификации через повторное сравнительное...полностью>>
'Документ'
Указанное жилое помещение принадлежит Стороне - 1 на основании договора купли-продажи (приватизации, дарения, мены) квартиры от « » 200_г. (дата госу...полностью>>

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

МІЖНАРОДНІ ПРАВИЛА ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ВІД ЗІТКНЕННЯ СУДЕН (ЛІСАБОНСЬКІ ПРАВИЛА 1987 РОКУ)

Анотація. У статті розглянуті міжнародні правила відшкодування збитків від зіткнення суден «Lisbon Rules 1987», їх виникнення та зміст.

Постановка проблеми. Розгляд питання пов’язаного з Лісабонськими Правилами 1987 року зумовлений тим, що відповідно до статистики на сьогоднішній час світовий торговельний флот виконує надзвичайно важливі функції для всієї світової спільноти держав: перевозить до 90% всіх зовнішньоторгових вантажів світу та мільйони пасажирів, добуває більш 80% риби, що споживається людством, морських тварин та різних морепродуктів, здійснює в надрах Світового океану видобування нафти, газу та інших корисних копалин, проводить важливі наукові дослідження, здійснює охорону морського середовища, морського туризму та інших видів діяльності в Світовому океані. «Естественно, что функционирование столь сложного и многообразного международного механизма, каковым является мировой торговый флот, не может происходить безоблачно, - стверджують В.Ф. Сидорченко та В.І. Єгоркін: щорічно приблизно кожне третє з суден, що плавають, потрапляє в аварію в наслідок чого і виникають проблемні питання пов’язані із відшкодуванням збитків від таких аварій. Для врегулювання проблем по відшкодуванню збитків при аварії суден і були запровадженні в дію Лісабонські правила 1987 року (далі Lisbon Rules 1987). Але «Lisbon Rules 1987» були запровадженні ні як міжнародна Конвенція, а як окремі Правила які можуть бути застосовані лише в тому випадку, якщо власники суден, що зіткнулися, укладуть угоди про визначення збитків, що підлягають відшкодуванню, за цими Правилами.

На мій погляд більш детальний розгляд та всебічне висвітлення цих Правил може зіграти вагому роль в полегшені регулювання питання відшкодування збитків від зіткнення суден.

Аналіз досліджень та публікацій. Питанню щодо розгляду у науковій літературі Лісабонських Правил 1987 року напряму, чи побічно приділялося багато уваги. Це питання було розглянуто такими науковими діячами як: Недбай А.В.; Старостин А.А.; Сидорченко В.Ф.; Кокина А.С.; Юлдашев О. Х.

Мета статті. Метою цієї статті є бажання підкреслити важливість і необхідність «Lisbon Rules 1987» у міжнародному регулюванні випадків відшкодування збитків від зіткнення суден на морі.

Основний зміст. Проект міжнародної конвенції з питання визначення розміру відшкодування збитків від зіткнення суден, розроблений Міжнародним морським комітетом на своїй конференції в Афінах (1962 р.). Більшість національних асоціацій морського права висловилося в принципі за таку уніфікацію, однак між ними є розбіжності із приводу меж уніфікації.

Міжнародний морський комітет розробив та затвердив на Лісабонській сесії Асамблеї 1987 р.. Правила компенсації збитків по справах зіткнення суден - Лісабонські правила 1987 р. = The Lisbon Rules: Compensation for damages in collision cases).

Лісабонські правила не мають сили міжнародного договору (Щодо цього Лісабонські правила 1987 р. подібні до Йорк-Антверпенських правил про загальну аварію, за зразком яких вони були змодельовані). Вони застосовуються лише в тому випадку, якщо власники суден, що зіткнулися, уклали угоди про визначення збитків, що підлягають відшкодуванню, за цими правилами (угода про прийняття Правил не має на увазі визнання відповідальності). У такий Угоді вказується також і місце, де буде здійснюватися калькуляція збитків, викликаних даним інцидентом («the damages shall be calculated in»). Застосування Правил «Lisbon Rules» сторонами-учасниками зіткнення щодо визначення складу та розміру завданої шкоди слід розглядати як використання принципу «автономії волі».

В Лісабонських правилах 1987 р. наведені наступні значення термінів, що в них використовуються: «зіткнення» - подія за участю двох або більше суден, що заподіює збиток або шкоду, навіть, якщо не відбулося дійсного контакту; «збитки» - грошова компенсація, яка підлягає виплаті особі, що пред’являє вимогу.

Застосування Правил «по делам, в которых предъявляется требование о возмещении убытков, возникших вследствие столкновения» (Правило «A») «для оценки убытков» «не распространяются на установление ответственности и не затрагивают права на ограничение ответственности» (Правило «B»), але «только таких убытков, которые могут разумно рассматриваться в качестве прямого и ближайшего следствия столкновения» (Правило «C») за умови, що «возмещение убытков должно поставить лицо, предъявляющее требование, в то же самое финансовое положение, в котором оно находилось бы, если бы не произошло столкновения» (Правило «D»), якщо ця особа не могла «избежать или уменьшить ущерб или вред проявлением разумной предусмотрительности» (Правило «E»). Тягар доведення понесеного збитку або шкоди лежить на особі, що пред’являє вимогу (частина 1 Правило «E»); тягар доведення того, що особа, яка пред’являє вимогу могло уникнути або зменшити збиток чи шкоду проявом розумної передбачливості лежить на особі, до якої пред’явлено вимогу (частина 2 Правило «E»).

«Lisbon Rules» визначають склад збитків, що підлягають відшкодуванню, виділяючи при цьому 3 основних випадки: «повна загибель» судна (Правило I); «ушкодження судна» (Правило II); втрата або ушкодження «майна на борту судна» (Правило III).

Практика використання Лісабонських правил 1987 не має великого періоду часу, тому о процесі міжнародної уніфікації правил по справах про відшкодування збитків від зіткнення суден можна сказати, що і до теперішнього часу він ще не закінчений.

Поєдинок Ольга

аспірантка відділу міжнародного права та порівняльного правознавства

Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

ПОНЯТТЯ ТА ТИПИ ФРАГМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Сьогодні проблема фрагментації міжнародного права є предметом ретельної уваги юристів-міжнародників. Цій темі присвячені наукові праці М. Коскенніемі, П.-М. Дюпуї, Б. Зімми, Д. Пулковскі, Л. Шопітона, П. Лейно, І.-Л. Комтуа-Дінель, Г. Хафнера, А.-Ш. Мартіно, Дж. Паувеліна, К. Велленса, П. Лейно, Е. Жуанне, Ж. Абі-Сааба, А. Л. Паулюса, У. В. Берка-Уайта, П. С. Рао, П. Запатеро, А. Фішера-Лескано, Г. Тойбнера, В. Т. Уорстера, Р.А. Колодкіна та ін., вона включена до порядку денного Комісії міжнародного права ООН, її обговорюють у Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН.

Фрагментація означає розпадання цілого на дрібніші частини. Соціологи визначають фрагментацію як появу спеціалізованих та відносно автономних сфер функціонування і структури суспільства. Часто наголошують на негативному аспекті значення цього поняття в цілому: уривчастість, неповність, відсутність зв’язку між частинами цілого, а також на негативному впливі явища фрагментації на міжнародне право.

До фрагментації міжнародного права призвели події кінця ХХ – початку ХХІ століть, зокрема розширення предметної сфери регулювання міжнародного права, посилення регіональної та загальносвітової взаємозалежності в окремих сферах міжнародного життя, набуття індивідами більшої самостійності на міжнародній арені. Явище фрагментації характеризується проліферацією (розростанням, збільшенням кількості, розширенням) міжнародно-правових норм та інститутів; автономністю чи самодостатністю деяких міжнародно-правових режимів; поширенням міжнародного права на ті сфери відносин, які раніше не вважалися придатними для міжнародно-правового регулювання; регіоналізацією та спеціалізацію міжнародного права; створенням міжнародних судів і інших органів, що застосовують і тлумачать міжнародне право та мають компетенцію з однакових питань або питань, які співпадають частково. Це призводить до внутрішньосистемних конфліктів: між нормами та режимами, тлумаченням і застосуванням тих самих норм у різних ситуаціях, що, зрештою, створює небезпеку для цілісності системи міжнародного права та єдності міжнародного правопорядку. А.-Ш. Мартіно звертає увагу на те, що фрагментацію міжнародного права слід розглядати і як процес (розпад міжнародного права на окремі частини, які все менше залежать одна від одної), і як результат (фрагментований стан сучасного міжнародного права).

А. Фішер-Лескано та Г. Тойбнер визначають фрагментацію так: «фрагментація права є явищем, що супроводжує конституційні конфлікти в реальному світі, юридична фрагментація – це відображення суперечностей між різними уявленнями про розумне та належне…, що проявляється через автономні правові режими». Іноді наголошують на тому, що система міжнародного права складається з невпорядкованих частин та елементів, що мають відмінну структуру, і тому навряд чи можна говорити про однорідний характер міжнародного права. М. Коскенніемі описує фрагментацію як виникнення та об’єднання спеціальних режимів і технічних піддисциплін: права людини, право охорони довкілля, торгівельне право, право застосування сили тощо. У кожній із цих сфер партикулярні інтереси сприймаються як універсальні, що призводить до нормативних і юрисдикційних конфліктів. Отже, можна стверджувати, що поява та розвиток спеціальних (автономних, самодостатніх) режимів вбачається найбільш характерною ознакою фрагментації міжнародного права.

Дж. Паувелін виділяє два типи фрагментації міжнародного права: матеріальну та процесуальну (процедурну). Матеріальна фрагментація, в свою чергу, також поділяється на типи за функціональною та географічною (регіональною) ознаками. Функціональна фрагментація міжнародного права, на його думку, полягає в тому, що його норми об’єднуються в різноманітні «режими»: міжнародне право захисту прав людини, право міжнародної торгівлі, міжнародне екологічне право, міжнародне морське право тощо, яким у більшості випадків відповідають спеціалізовані міжнародні інституції і які є практично незалежними, по-перше, один від одного та, по-друге, від загального міжнародного права. Географічна (регіональна) фрагментація означає те, що за нечисленними винятками, до яких належать норми jus cogens, загальні принципи права, велика частина зобов’язань за Статутом ООН та норм міжнародного звичаєвого права, міжнародне право не є універсальним. Навіть якщо норми міжнародного права мають один предмет правового регулювання, коло суб’єктів, які мають зобов’язання за цими нормами, може бути різним. Поєднання цих двох типів фрагментації породжує третій тип фрагментації міжнародного права, який полягає в паралельному існуванні та виникненні суперечностей між нормами, які регулюють той самий предмет і зобов’язують того самого суб’єкта.

Процесуальна (процедурна) фрагментація відбувається на рівні так званих «вторинних норм міжнародного права», які встановлюють механізми створення, зміни, тлумачення, застосування та дотримання первинних норм. Фрагментація на рівні вторинних норм також може бути функціональною (коли, наприклад, Орган із вирішення спорів СОТ виносить рішення, які суперечить рішенню Міжнародного трибуналу з морського права), регіональною або географічною (коли, наприклад, Європейський суд з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини виносять протилежні рішення), а також являти собою поєднання двох попередніх типів.

Т. Броуді також виділяє два типи фрагментації міжнародного права: на рівні норм міжнародного права та у зв’язку з розподілом компетенції між міжнародними інституціями. Фрагментація на рівні норм міжнародного права полягає у високому рівні ймовірності виникнення конфліктів між різними нормами, що мають однаковий предмет регулювання. Фрагментація у зв’язку з розподілом компетенції між міжнародними інституціями характеризується тим, що різні міжнародні судові установи (кількість яких продовжує зростати) можуть розглянути той самий спір і винести рішення, які є відмінними одне від одного.

Оскільки проблема фрагментації міжнародного права є доволі новою, наукова дискусія довкола визначення поняття та типів фрагментації міжнародного права триває.

Севостьянова Наталья

аспирант кафедры международного права и

международно-правовых отношений ОНЮА

INSTIGATING A PROCEDURE IN EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS

The year 2009 marks the fiftieth anniversary of the establishment of the European Court of Human Rights. The European Court of Human Rights in Strasbourg was established under the European Convention on Human Rights of 1950 to monitor compliance by Contracting Parties. The European Convention on Human Rights, or formally named Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, is one of the most important conventions adopted by the Council of Europe. All 47 member states of the Council of Europe are contracting parties of the Convention. Applications against Contracting Parties for human rights violations can be brought before the Court either by other States Parties or by individuals. The main evidence of the effectiveness of the Court’s mechanisms is that the system is overwhelmed by applications: 30,000 individual applications were lodged in 2000/2001; almost 45.500 were lodged in 2005 and the 1 of May 2009 statistics show total number of pending applications as 105,450.

The right of individual application is the cornerstone of the Convention and it is essential that the exercise and the implementation of this right be facilitated in every way. An application to the Court can be initiated by filling out the Court’s application form, or in fact simply by writing a letter to the Court. No Court fees are payable. There is a limited legal aid system which will pay (modest) set fees. If an applicant’s case is successful, the Court has a discretion to order the Government to pay the reasonable legal costs and expenses incurred by the applicant.

An applicant does not need to have legal representation and may submit an application in any of the member states’ languages (but it is necessary later in the proceedings to use either of the Court’s official languages – English or French). The initial communication to the Court should identify the applicant, summarise the facts relevant to the issue being raised with the Court, refer to any domestic proceedings which have been brought by the applicant, and should set out the Articles of the European Convention which the applicant claims have been breached, with reasons. It is, in general, an accessible process that leads to enormous number of applications submitted to the Court annually.

The first step that should be taken before lodging a case to European Court of Human Rights is considering its admissibility criteria. The statistics of the Court show that approximately 90 per cent of the cases are declared to be inadmissible and are not followed by further procedure. So the admissibility rules (ratione personae, ratione temporis, ratione loci, ratione material, exhaustion of domestic remedies, six month rule) should be paid more attention while preparing a case. The most important of the Court’s admissibility rules, in practice, requires that, before lodging a case at the Court, an applicant must first have exhausted all available domestic remedies. Complaints can only be made about alleged violations which occurred on or after the date of entry into force of the European Convention in respect of that state. Article 35(2) requires that anonymous applications will be declared inadmissible and it also permits cases to be rejected which have already been examined by the Court or another international dispute mechanism.

Applications which clearly do not comply with the Court’s admissibility rules will be declared inadmissible by a committee of three judges. If a case is declared inadmissible there is no right of appeal. If the admissibility criteria are observed an application will be referred to a chamber of seven judges. If there are no clear reasons for declaring a case inadmissible, the application will be ‘communicated’ to the Government for a response. The Government’s submissions will then be sent to the applicant who will be entitled to reply. Than the chamber will then adopt its decision on admissibility.

If a case is declared admissible, both the applicant and the Government will have a further opportunity to submit written observations on the merits of the case. If an agreement can be reached between the parties without the need for a judgment, the Court will facilitate the ‘friendly settlement’ of cases, which can result in particular steps being made for the applicants themselves (such as the payment of compensation or the revocation of an order or provision made against the applicant), and more far-reaching changes to law or policy.

Judgments are delivered in the vast majority of cases now without there having been a hearing. Exceptionally, the Court will hold a hearing on the merits of a case, in which case only brief legal argument is heard (the hearings taking no more than 2 hours). The judgments are essentially ‘declaratory’, providing detailed reasons for finding any violations of the European Convention on Human Rights. The Court has a discretion to aware damages to a successful applicant (both pecuniary and moral), and legal costs and expenses.

It is the Committee of Ministers of the Council of Europe which has the role of supervising the execution of judgments (Article 46(2)). In practice, Governments are asked to report to the Committee of Ministers, within 6 months of the judgment, as to the steps which it has taken to implement it. This process seeks to ensure, firstly, that any compensation awarded by the Court has been paid and that any other specific measures for the benefit of the applicant have been taken. Secondly, the Committee of Ministers will be concerned with more general measures which are intended to prevent further similar violations. These may entail, for example, legislative, administrative or policy changes.

It is obvious that the increasing number of individual applications which are being lodged with the Court and the Court’s current backlog have undermined its effectiveness and that, accordingly, reforms are needed. But still the European Court of Human Rights stays the final arbiter on human rights violations in Europe.

Стрелець О.В.

пошукувач кафедри морського та митного права ОНЮА

ОСОБЛИВОСТІ МИТНИХ ПРОЦЕДУР ЗГІДНО ПОЛОЖЕНЬ НАФТА

Розвиток сучасної митної справи вимагає широкого використання міжнародного досвіду в цій сфері. І, якщо відповідним правилам та стандартам СОТ та Європейського Союзу вітчизняна правова наука почала приділяти багато уваги, то цілий ряд інших регіональних угод, що є не менш успішними, нажаль залишаються поза увагою.

Позитивним прикладом в цьому аспекті є Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА). Окрім вирішення основних завдань, до яких віднесено такі, як: ліквідація бар’єрів в торгівлі та сприяння руху товарів між територіями країн-учасниць та забезпечення умов вільної конкуренції в рамках зони вільної торгівлі, НАФТА приділяє значної уваги і створенню ефективних процедур імплементації та застосування положень цієї угоди.

Зокрема, НАФТА містить цілу низку норм, якими надаються різного роду митні переваги та пільги, що повинні полегшити ведення бізнесу резидентами країн-учасниць.

Так, наприклад, окремо передбачена можливість безмитного ввезення комерційних зразків та друкованих рекламних видань (ст.. 306), а також звільнення від мита товарів що переміщуються для ремонту або модернізації незалежно від їх походження (ст. 307)

Також, Угодою (ст. 305) передбачені особливі умови та процедури звільнення від сплати мита деяких видів товарів, що тимчасово ввозяться, зокрема:

- професійного обладнання, яке необхідне для ведення бізнесу;

- обладнання для преси, телерадіомовлення або кінематографічного обладнання;

- товарів імпортованих в спортивних цілях, або призначених для показу чи демонстрації;

- комерційних зразків та рекламних видань.

Критично важливим при функціонуванні зони вільної торгівлі є визначення кола товарів, щодо яких діють передбачені в цій зоні звільнення від мит та нетарифних обмежень. З цією метою НАФТА встановлюється цілий комплекс правил визначення та підтвердження походження товарів з країн-учасниць. Дані норми містяться в Розділі 4 НАФТА (ст.ст. 401 – 415) та включають окрім загальних положень щодо визначення походження товарів з країн-учасниць, окремі правила щодо розрахунку обов’язкової регіональної частки доданої вартості, продукції автомобільної промисловості, акумуляції та мінімальних вимог щодо обробки, транспортування та вартості упаковки товарів тощо. Слід зазначити, що правила визначення походження товарів, що використовуються в рамках НАФТА є одними з найбільш деталізованих.

З метою забезпечення ефективного функціонування зони вільної торгівлі НАФТА (Розділ 4) визначає стандарти митних процедур щодо підтвердження походження товарів з країн учасниць та їх митного оформлення.

Зокрема, з 1 січня 1994 р. було запроваджено єдиний для країн-учасниць сертифікат походження товарів (ст. 501 НАФТА). Такий сертифікат є обов’язковим для прийняття митними адміністраціями країн-учасниць та є дійсним на протязі чотирьох років з дня його видачі.

В цьому аспекті слід відзначити достатньо спрощений порядок видачі подібних сертифікатів, за якого такі сертифікати надаються безпосередньо експортерами. Згідно норм ч. 3 ст. 501 НАФТА сертифікат походження товару заповнюється та підписується експортером на території країни-учасниці для будь-якого постачання товарів на експорт при якому імпортер може вимагати тарифні преференції при ввезенні товарів на територію іншої країни-учасниці.

Окремо Угодою встановлено правила верифікації сертифікатів походження, яка може вибірково здійснюватися митними адміністраціями країн-учасниць (ст. 506 НАФТА). Верифікація сертифікатів походження може здійснюватися шляхом:

- надсилання письмових запитальників експортерам або виробникам на території іншої країни-учасниці;

- інспектування експортерів або виробників за їх згодою з метою перевірки документації або огляду виробничих потужностей, що використовуються при виробництві товарів;

- за допомогою інших процедур, погоджених між країнами-учасницями.

З метою попередження зловживань та порушень митних правил, пов’язаних з вільним рухом товарів походженням з країн-учасниць, останні взяли на себе зобов’язання встановити кримінальну, цивільну та адміністративну відповідальність за порушення національного законодавства, що регулює порядок видачі сертифікатів походження.

Крім того, ст. 512:2 НАФТА передбачає, обов’язок країн-учасниць здійснювати співробітництво в боротьбі з порушеннями митного законодавства або інших нормативно-правових актів, прийнятих для імплементації даної Угоди, а також в рамках будь-яких інших угод з митних питань.

На нашу думку, НАФТА є прикладом прагматичного ставлення до необхідності вирішення питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі між традиційними регіональними партнерами. Крім того, процес імплементації положень цієї угоди країнами учасницями вказує на способи, що дозволяють досягти максимального практичного ефекту з мінімальними змінами національного митного законодавства, не вдаючись до вирішення глобальних завдань щодо адаптації правових систем.

Войченко С.В.,

здобувач кафедри права ЄС

та порівняльного правознавства ОНЮА

ПОЛОЖЕННЯ ПРОТОКОЛУ № 7 ДО ЄКПЛ, ЩО ГАРАНТУЮТЬ ПРАВА ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ СФЕРІ

Перш ніж перейти до міжнародно-правової характеристики Протоколу № 7 до ЄКПЛ, слід зауважити, що зміст та особливості тлумачення цього документа досить глибоко досліджені в українських та іноземних джерелах літератури, що були переведені на українську мову та є доступними на українському книжковому ринку Тому ми спробуємо більшу увагу преділити міжнародно-правовій характеристиці даного документа ніж особливостям його тлумачення.

Протокол № 7 до ЄКПЛ був прийнятий у Стразбурзі 22 листопада 1984 р. та вступив в законну силу 1 листопада 1988 р., умовою набрання чинності було визначено сім ратифікацій.

За даними офіційного сайту Ради Європи, станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 7 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 5 держав підписали, але не ратифікували. Це – Бельгія. Нідерланди, Іспанія, Німеччина та Україна, яка підписала даний договір 14 березня 1985 р., але й досі не ратифікувала. Тому на теріторії України положення даного протоколу не є чинними.

Основною причиною розробки доповнень до Європейської конвенції з прав людини в рамках Протоколу № 7 було прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. двох Міжнародних пактів з прав людини.

У жовтні 1967 р., Комітет Міністрів Ради Європи, обізнаний, що в результаті співіснування Європейської конвенції з прав людини та Пактів 1996 р. Організації об’єднаних націй можуть виникнути проблеми, інструктував Комітет експертів з прав людини дослідити ці проблеми. У 1969р. Комітет експертів представив повідомлення Комітету Міністрів з приводу відмінностей між правами, гарантованими ЄКПЛ і Міжнародним Пактом про цивільні та політичні права. 23 жовтня 1972 р., Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Рекомендацію 683 (1972), за основу якої були взяті висновки Парламентської конференції з прав людини, яка проходила у Відні з 18 до 20 жовтня 1971 р. У цій рекомендації ПАРЄ зауважує, що метою Ради Європи є «не тільки підтримка, але і подальша реалізація прав людини і основоположних свобод». Після відзначення «роботи, вже зробленої для забезпечення прав людини, завдяки щоденної діїя Європейської конвенції з прав людини і її Протоколів», і виділяючи, що «зростання Європи можливе тільки якщо це грунтується на певному ставленні та забезпеченні все більш широких гарантій ії прав та основоположних свобод», ПАРЄ зробила пропозиції щодо коротко- і середньострокової програми Ради Європи у сфері захисту прав людини. ПАРЄ рекомендувала, зокрема, вивчення питання розширення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Нарешті, в Рекомендації ПАРЄ 791 (1976) щодо захисту прав людини в Європі, вона рекомендувала Комітетові Міністрів, включити якомога більше положень з Міжнародного пакту про цивільні та політичні права до ЄКПЛ В рамках підготовки нового додаткового протоколу до ЄКПЛ, комітет експертів мав на увазі зокрема необхідність включати до ЕКПЛ тільки такі права, які б могли бути визначені в достатньо специфічних термінах, які гарантовані в рамках системи контролю, передбачених ЄКПЛ.

Було зрозуміло, що участь держав-членів у даноому Протоколі жодним чином не повинне впливати на інтерпретацію зобов’язань між ними, або між ними і іншими державами, які виникають в рамках будь-яких інших міжнародних інструментів.

Протокол № 7 до ЄКПЛ містить 3 статті, що закріплюють права людини, які відносяться до кримінально-правової сфери: права на оскарження у кримінальних справах (ст. 2), відшкодування в разі судової помилки (ст. 3), і право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (ст. 4)

Таким чином, Протоколом № 7 передбачені додаткові права, що не були гарантовані ЄКПЛ до моменту його прийняття.

Пункт 2 ст 2 Протоколу № 7 накладає наступні обмеження на область його застосування. Він передбачає коли виключення права на перегляд справи у вищій інстанції не може застосовуватися: а) до незначних правопорушень, що визнаються такими національним законодавством; б) коли зацікавлена особа була засуджена в першій інстанції найвищим судом країни; в) коли було ухвалене рішення про його винуватість і дану особу було засуджено в результаті звернення до суду, що опротестовувало його звільнення.

У тому, що стосується, зокрема, поняття незначні правопорушення, тут має місце посилання на внутрішнє законодавство, за яким в даному випадку в даний час признається широка область дії.

Стаття 3 визнає право на компенсацію у разі судової помилки. Роз’яснення до Протоколу, що вже приводилося вище, уточнює, що зацікавлена особа спочатку повинна бути засуджена на підставі остаточного судового рішення, тобто дана особа повинна була з’явитися перед судом. Компенсація, таким чином, не може стосуватися випадків, коли зацікавлена особа була виправдана або засуджена заочно. Право на компенсацію виникає, коли а) рішення було потім згодом анулюване (наприклад, унаслідок перегляду справи); б) у випадку якщо помилування було здійснене унаслідок фактів або заяв, що знов відкрилися. Такого права не існує, якщо в потрібний час бракуюча заява про невідомий раніше факт може бути повністю або частково поставлене в провину зацікавленій особі.

Стаття 4 затверджує принцип no№ bis idem, тобто принцип, згідно якого ніхто не може бути засуджений або покараний в кримінальному порядку двічі за те ж саме правопорушення декількома судовими інстанціями однієї і тієї ж країни.

На думку М. де Сальвіа, з якою не можна не погодитись, цей принцип не гарантується по відношенню до вироків, винесених зацікавленій особі судовими інстанціями різних країн. Роз’яснення уточнює із цього приводу (пункт 27), що інші угоди, розроблені Радою Європи (серед них Конвенція 1957 року про екстрадицію) регулюють принцип застосування no№ bis idem в міжнародній сфері.

Розділ VIII


СОЦІОЛОГІЯ ТА ПСИХОЛОГІЯ ПРАВА


Озерський І.В.

к.ю.н.,

доцент кафедри теорії прокурорської діяльності та кримінального процесу,

Національна академія прокуратури України

ПСИХОЛОГ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ

Cьогодні концепція служби психологічного забезпечення в органах прокуратури України знаходиться в стадії зародження, як і вся система професійно-психологічної підготовки прокурорсько-слідчих кадрів. Існують ряд наукових розробок концепції такої служби в органах прокуратури та проекти нормативних актів з регулювання її діяльності, які чекають свого прийняття та втілення в життя.

Загалом серед факторів, які гальмують розвиток психологічної служби в органах прокуратури України можна виділити:

  • економічні (недофінансування),

  • психологічні (нерозуміння ролі психологічної служби в удосконалюванні діяльності органів прокуратури);

  • концептуальні (відсутність чітких теоретичних уявлень про принципи, зміст і методи діяльності).

Основною метою (місією) служби психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України повинно стати використання досягнень психологічної науки в практичній прокурорсько-слідчій діяльності для підвищення її ефективності.

На підставі вивчення вітчизняного досвіду та даних про діяльність практичних психологів в інших державах близького та далекого зарубіжжя, пропонуємо рекомендації з нормування роботи психолога органів прокуратури - сумарно, за видами фахової діяльності протягом року.

1. Індивідуально - психологічна діагностика, обробка результатів, оформлення рекомендацій (з розрахунку 3-5 осіб) - 6 годин (вітчизняна практика показує, що достатньо 3-х годин за умови застосування ПК).

2. Групова психодіагностика, обробка результатів оформлення психологічного висновку (з розрахунку 15-17 осіб) - 8, 25 годин.

3. Індивідуальне консультування керівників (з розрахунку на одну бесіду) - 1,5 години (вітчизняний досвід - 30-45 хв.).

4. Групове консультування працівників - 2,0 години.

5. Індивідуальне консультування членів родини:

- первинний прийом 2 години;

- повторний прийом – 1,5 години;

- подальший прийом – 0,3 години.

6. Групове консультування членів родини:

- первинне – 1,5 години;

- повторне – 1,0 години.

7. Індивідуальне консультування прокурорського працівника з питань професійної діяльності (з розрахунку на одну бесіду) – 1,0 - 1,5 години (вітчизняний досвід до 1,5 години).

8. Консультаційна робота з працівниками кадрового апарату (без психодіагностики, з розрахунку на одну особу) – 1,0 - 1,5 години (вітчизняний досвід – до 1 години).

9. Робота з кадровим резервом (з розрахунку на 1 особу: психодіагностика плюс консультації членів родини) – 2,5 годин (вітчизняний досвід – до 2,5 години).

10. Індивідуальна корекційна робота з працівниками – 20 годин.

11. Групова корекційна робота з працівниками – 30 годин.

12. Рольові ігри, психотренінги керівників (з розрахунку на одну гру), підготовка – 7 годин; проведення – 40 годин.

13. Підготовка публічного виступу перед керівниками, працівниками, окремими підрозділами – 2,5 години.

14. Щоденне оформлення документації – 2 години.

15. Узагальнення результатів роботи, написання звіту – 4 години.

16. Консультації в органах прокуратури, участь у конференціях, семінарах, науково-практичних нарадах – 8 годин (на тиждень).

17. Робота над підвищенням свого професійного освітнього рівня– 5 годин (на тиждень).

18. Складні види діяльності, що включають кілька простих завдань: психологічна експертиза; оцінка психологічного клімату в прокурорському колективі; психологічна оцінка умов професійної діяльності;

- участь у роботі конфліктних комісій тощо - до 1 місяця.

Фундаментом роботи психолога має статі «Положення про Службу психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України», у якому будуть відображаються основи функціонування служби, її завдання та функції, структура та порядок управління, основні права та функціональні обов’язки її працівників та інші питання.

Одна з головних умов ефективного функціонування служби психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України - це якісний склад психологів. Він визначається двома складовими: особистісними якостями і професійно-психологічною компетентністю (підготовленістю).

Також, вважаємо, що психологи служби психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України у своїй діяльності повинні керуватися певними етичними нормами, що слід закласти в «Етичний кодекс психолога». У свою чергу, етичний кодекс буде сприяти біль успішному здійсненню психологами органів прокуратури своєї професійної діяльності.

Порушення працівниками служби психологічного забезпечення норм професійної етики несумісне з виконанням ними посадових функціональних обов’язків. Особистісні психологічні проблеми можуть бути показником професійної непридатності і мають якомога швидше коригуватись та розв’язуватись психологом.

Краснопольська Тетяна

здобувач кафедри соціальних теорій ОНЮА

ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

Наділення жінок всіма правами та надання їм

всіх можливостей для самореалізації не самоціль.

Це умова покращення життя всіх людей на планеті...

Генеральний секретар ООН Пан Ги Мун

Початок XXI століття характеризується все більшим усвідомленням ролі жінок в розвитку суспільства і цивілізації в цілому. Жіноча проблематика активно почала розроблятися в рамках феміністичної соціальної теорії статі.

Політичні підходи до гендерних аспектів розвитку істотно змінювались впродовж другої половини минулого століття.

1. Підхід «Жінки і розвиток» мав на увазі включення жінок в глобальні процеси розвитку в економічній, політичній і соціальній сферах. Проте він не піддавав критиці існуючий соціальний порядок, в якому жінки підпорядковані чоловікам і не брав до уваги репродуктивну функцію жінок.

2. Підхід «Жінки в розвитку». Основна ідея - до тих пір, поки стосунки між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, не будуть справедливими і рівнішими, положення жінок не покращиться.

3. Підхід «Гендер і розвиток» виникає в 80-ті роки як альтернатива принципу «Жінки в розвитку» і враховує не лише продуктивну, але і репродуктивну функцію жінок; вплив економічних і соціальних змін на ролі, статус жінок і чоловіків. Затверджується, що зміна гендерних стосунків у бік більшої рівності вигідна обом статям.

Тут слід зазначити те, що Україна (у зв’язку з проголошенням незлежності і прагненням до евроїнтеграції) підключилася до рішення гендерного питання не так давно і застала найбільш прогресивний третій підхід.

Саме поняття «гендер» (від англ. gender, від латин. genus) означає соціальну стать, що визначає поведінку людини в суспільстві і те, як ця поведінка сприймається.

При гендерному підході увага зосереджена не лише на соціальних характеристиках в різних сферах суспільного життя, але й на осмисленні соціальних причин закріплення нерівної позиції жінок в суспільстві. Це пояснюється і відмінністю психології чоловіків і жінок, схильністю перших до домінування, а других – до компромісу і підпорядкування.

Ідея гендерної рівності вперше була документально відображена в першій програмі ООН під назвою «Розвиток жінок» (WID). Її основна ідея: жінки - це невикористаний ресурс людства, здатний зробити свій вирішальний внесок в економічний розвиток світової спільноти.

Ці ідеї грунтувалися не лише на політичних і психологічних наукових розробках, але і на дослідженнях молекулярно-клітинних біологів, які свідчать, що впродовж другої половини ХХ століття в крові чоловіків на рівні популяції рівень тестостерону невпинно знижується, а у крові жінок – підвищується.

Новітність концепції «впровадження гендерних підходів» в Україні в тому, що гендерна рівність стає предметом розгляду в усіх державних програмах і стратегічних напрямах розвитку суспільства. Причиною такого підходу є те, що дискримінація за ознакою статі спостерігається у всіх сферах життя суспільства. У органах законодавчої влади жінки складають 5,1%, серед керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади – 7%, серед власників найбільших бізнесструктур немає жодної жінки, серед власників середнього і малого бізнесу – 20%. Заробітна плата жінок майже на третину менша, ніж у чоловіків, безробітних жінок значно більше, ніж безробітних чоловіків, пенсія жінок за прогнозами через 20 – 30 років складатиме в середньому 40–45% пенсії чоловіків. Тут також великою проблемою є питання насильства в сім’ї.

Для реалізації гендерної політики і досягнення гендерної рівності в Україні були прийняті такі документи:

1. Указ Президента України від 26.06.2005р. «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків».

2. Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005р.

3. Концепція Державної програми гендерної рівності в українському суспільстві на 2006–2010 роки (постанова КМУ від 05.07.2006р.). Тут зазначено, що «вирішення гендерних проблем потребує концептуального визначення, формування і реалізації гендерної політики як основи гендерної культури, розвитку гендерної активності жінок і чоловіків, адаптації до світових умов гендерної демократії».

До основних шляхів реалізації вказаної Програми можна віднести:

– адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері гендерної рівності, а також впровадження гендерно-правової експертизи законодавства і проектів нормативно-правових актів;

– створення механізмів реалізації законодавства з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; розробка і виконання державних цільових програм;

– підтримка суспільних ініціатив, направлених на формування гендерної культури, здійснення контролю за дотриманням гендерної рівності під час вирішення кадрових питань в органах влади;

– організація наукових і експертних досліджень по вказаним питанням;

– залучення об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій до всіх процесів формування гендерної політики;

– проведення інформаційно-просвітницької роботи по ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою статі. Тут вже багато зроблено: за даними Харківського центру гендерних досліджень (ХЦГД), в СНД в даний час читається більше 350 курсів по гендерних темах. На веб-сайті ХЦГД розміщені десятки програм гендерних курсів. Видається кращий в СНД журнал «Гендерні дослідження» тиражем 1000 екземплярів.

Таким чином, Україна прагне до забезпечення гендерної рівності і підвищення політичної участі жінок. Як видно, дечого на цьому шляху Україні вже вдалося досягти. Подальша реалізація гендерної політики допоможе нашій державі виконати принцип рівності, закріплений в Конституції України і сформувати демократичну правову державу.

Халдай Ілля Віталійович

аспірант кафедри соціальних теорій ОНЮА

ПОЛІТИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПАРЛАМЕНТУ ЯК СУБ’ЄКТУ ПОЛІТИКИ

В період становлення та розвитку демократичних процесів в Україні набула актуальності тема політичної відповідальності парламенту як суб’єкту влади.

Актуальність даної теми обумовлена необхідністю результативного контролю виборців за політичною діяльністю представницьких органів влади, з метою втілення у реальність заявлених програмних засад політичних партій.

Протягом всього періоду існування парламенту в Україня, як у незалежній та суверенній державі, спорстерігаються численні прояви невідповідності програмних засад окремих політичних сил та окремих депутатів результатам їх політичної діяльності, що зумовлює появу проявів розчарування електорату, який реалізував свої владні повноваження через представницькі органи різних рівнів, до того ж ставить під сумнів необхідність існування виборних органів, та підриває демократичні засади розвитку країни в цілому.

Основними інструментами політичної відповідальності парламентів різних рівнів є досторкове припинення повноважень парламенту в цілому та дострокове припинення повноважень окремих депутатів. Враховуючи, що розпуск парламентів різних рівнів знаходиться поза повноваженнями виборців та фактично не може бути реалізований безпосередньо електоратом, особливу увагу дослідників привертають інструменти політичної відповідальності окремих депутатів або депутатських фракцій.

Одним з найбільш ефективних, інструментом контролю за діяльністю окремих депутатів залишається імперативний мандат. Так, імеративний мандат – це правило, у відповідності із яким депутат представницького органу влади у своїй діяльності керується зобов’язаннями наданими виборцями та в період своєї діяльності у представницткому органі влади є відповідальним перед виборцями. При цьому, як правило на законодавчому рівні закріплюється можливість дострокового припинення повноважень депутата, який в силу різноманітних причин не виправдав сподівань виборців. Так, в Конституції України пункт 6 стаття 81 говорить про те, що повноваження народного депутата припиняються достроково, в разі його не входження в жодну з фракцій, або в разі виходу зі своєї фракції. Повноваження депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим та депутатів місцевих рад припиняються достроково, без рішення Верховної Ради Автономної республіки Крим у разі відкликання його політичною партією, за виборчими списками відповідної організації якої його обрано депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевої ради. Так втілився в життя спірний принцип імперативного мандату, який говорить про те, що депутата можна позбавити повноважень за деякі порушення закону чи невиконання своїх обов’язків. Проте вказаний принцип не торкнувся відповідальності Верховної ради України, яка в цілому формується за пропорційним принципом, що дає підстави вважати, що на сьогоднішній день політична відповідальність Верховної ради України зведена на нівець.

На мій погляд, закріплення на законодавчому рівні імперативного мандату у такій формі не відповідає інтересам виборців. Так, у класичному розумінні, імперативний мандат представляє собою механізм котролю виборців за представником у парламетах різних рівнів. Проте, відхід від мажоритарної системи формування представницьких органів на користь пропорційної системи формування рад різних рівнів суттєво унеможливлює котроль виборців за діяльністю своїх представників. На сьогоднішній день, депутата місцевих рад, фктично може відкликати лише партія, яку він представляє, яка не завжди у повній мірі відображає інтереси виборців. Крім того, вказаний механізм не пердбачає можливості відкликання відповідної партії в цілому, діяльність якої суперечить передвиборним програмам та відповідно інтересам виборців, що позбавляє виборців можливості контролю за обраною політичною силою.

Таким чином, ідея відповідальності представницьких органів перетворилась в систему, яка не передбаає механізм реалізації відповідальність політичних партій за недотримання зобовязань перед виборцями, і в той же час, дає можливсть партіям здійснювати чіткий котроль над окремими депутатами. На мій погляд, закріплення принципу імперативного мандату у такому вигляді, що втілений в українському законодавстві не відповідає потребам виборців, тому що взагалі не контролюються виборцями.

Окремі дослідники вважають, що основним інструментом політичної відповідальності парламентів є вибори до парламентів, під час яких електорат має можливість безпосередньо дати оцінку ефективності діяльності політичної партії або окремого депутата. Проте, в умовах низької політичної свідомості переважної більшості електорату, оосновним чинником формування вибору політичної сили є особисті уподобання а не грунтовний аналіз попередньої діяльності політичної сили, що призводить до повторення помилок та стимулює політичні сили спрямовувати власні ресурси на здобуття особистісних уподобань виборців ніж на здійснення ефективної політичної діяльності.

Єдиним, на мій погляд, шляхом вдосконалення існуючої ситуації, не лише коплексне використання принципу імперативного мандату та розробка і впровадження механізмів політичної відповідальності представницьких органів перед виборцями, за недотримання програмних завдань та передвиборих зобовязань, яка може бути реалізована лише в політично свідомому та освідченому сіспільстві. Так, партії та їх осередки, повинні самі піклуватись про реалізацію програм та зобовязань. Зі своєї сторони, виборцям слід прискіпливіше слідкувати за роботою народних обранців не лише в період передвиборої кампанії, а й в період діяльності парламентів відповідних рівнів, так як найбільшою мірою відповідальності політичної сили, може бути лише втрата довіри електорату, на який спирається відповівдна політична сила. Підсумовуючи, слід зазначити, що на шляху побудови в України демократичної системи формуванні парламентів та побудови системи інструментів відповідальності політичних партій та окремих депутатів слід не лише подолати низьку політичну свідомість виборців, а й посилити власні вимоги кожного виборця до політичної сили, яку він обирає для формування контрольованого механізму виконання конкретних задач політичними силами та виконання передвиборних обіцянок.

1



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

    Документ
    У статті зроблено спробу дослідити своєрідності перекладної дитячої літератури, розглянути стислу історію українського художнього перекладу для дітей, зокрема в Західній Україні у першій третині ХХ віку.

Другие похожие документы..