Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
#M12291 901855913Федеральным законом от 26 марта 2003 года N 36-ФЗ#S (Российская газета, N 59, 29.03.2003) (изменения вступили в силу с 1 января 2004...полностью>>
'Курсовая'
Первые органические вещества, с которыми познакомился человек, были выделены из растительных и животных организмов или из продуктов их жизнедеятельно...полностью>>
'Учебно-методическое пособие'
Целью изучения дисциплины «Основы работы в сети Интернет» является подготовка студентов к самостоятельной работе в сети с использованием информационны...полностью>>
'Документ'
Учитель объявляет тему и предлагает учащимся объяснить, почему именно с неё начинается блок занятий по «Местному самоуправлению». Подводя итог обсужд...полностью>>

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ДО ПИТАННЯ ПРО МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ В ЕКЛОЗІ ЛЕВА ІІІ

Аналізуючи текст та ідеї Руської Правди однозначно можна дійти до висновку, що настільки чітко розроблена та ґрунтовна нормативно-правова збірка не могла з’явитись на наших землях сама по собі, без використання законотворчого досвіду більш ранніх поколінь.

З іншої сторони, деякі надзвичайно важливі питання, наприклад, пов’язані з моральністю та функціонуванням церковних інституцій, виявляються абсолютно відсутніми і по суті не врегульовуються руським законодавством аж до прийняття Церковних уставів Володимира і Ярослава. Уявити, що це викликано лише упущеннями розробників Руської Правди важко.

Відтак, єдиним припущенням може бути таке, що паралельно з Руською Правдою, а можливо ще й до її появи, на слов’янські землі поширили свій вплив певні іноземні законодавчі збірники, в першу чергу, враховуючи тісні зв’язки з Руссю, візантійські.

Варто зазначити, що повною мірою про рецепцію візантійського права на наших землях можна вести мову лише відносно церковних (канонічних) приписів.

Разом з «Номоканоном», очевидно найбільш відомим та значимим реципованим збірником права візантійського походження, прийшли до нас й інші світські збірники візантійського права, хоча вони, за словами М. Чубатого, були обов’язковими лише для церковних судів, та й то з деякими змінами, згідними з духом українського звичаєвого права. Чи не центральне місце серед них займає нормативно-правовий збірник, відомий під назвою Еклога.

Еклога – це збірник візантійського права, що побачив світ за часів правління візантійського імператора Лева ІІІ, за словами А. Васільєва, імовірно 726 р. За іменем її розробника та його сина, цей збірник став відомим у історіографії під назвою Еклоги Лева і Костянтина.

Зміст Еклоги поділено на 18 титулів, присвячених в основному питанням цивільного права. Один з титулів, сімнадцятий, стосувався кримінального права і покарань.

Титул про покарання було насичено тілесними членошкідницькими покараннями, такими як відрізання язика, осліплення, відрізання носа. Однак це, на думку А. Васільєва, не дає нам права вважати Еклогу варварським законом, оскільки у самій Візантії ці покарання в більшості випадків зайняли місце смертної кари. В той же час, як вірно зазначав Г. Острогорськй, не можна не відмітити, що мали місце й випадки, коли членошкідницькі покарання обтяжили відповідальність винних, наприклад, у порівнянні з Кодексом Юстиніана, який у тих самих випадках передбачав грошові стягнення.

Не зважаючи на явне домінування тілесних та членошкідницьких покарань, Еклога також закріплювала й майнові покарання. Умовно останні можна розділити на декілька груп.

Найбільш поширеними були різноманітні відшкодування шкоди на користь потерпілого (власника) за завдану злочином шкоду. Можна вести мову про три різних розміри відшкодування:

  1. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у розмірі фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) загибель або іншу втрату позиченого коня (ст. 7 Титулу XVII); б) загибель чужого бика або барана підчас бійки з биком чи бараном винного (ст. 9 Титулу XVII); в) крадіжку, вчинену рабом, якщо власник хоче зберегти його у себе (ст. 12 Титулу XVII); г) за ненавмисне спалення чужих оброблених земельних ділянок або виноградників, якщо метою було спалення власної соломи або чагарника (ст. 41 Титулу XVII).

  2. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у подвійному розмірі від фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) замкнення чужої худоби, зморення її голодом або інше її вбивство (ст. 8 Титулу XVII); б) крадіжку в іншому місці держави, вчинену вперше вільною і заможною людиною (ст. 11 Титулу XVII).

  3. відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у конкретно визначеному розмірі. Такого роду покарання накладалось за: а) вступ у зв’язок з чужою рабинею – у розмірі 36 номізм (ст. 22 Титулу XVII); б) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є заможним – 1 літ золота (ст. 29 Титулу XVII); в) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є середнього статку (ст. 29 Титулу XVII) та збезчещення неповнолітньої, тобто у віці до 13 років (ст. 31 Титулу XVII) – половина статку потерпілого.

Згадує Еклога й про штрафи на користь держави. Таке покарання передбачене за вступ у зв’язок зі своєю рабинею, якщо це вчинить особа, яка вже має дружину (ст. 21 Титулу XVII).

Ще одним видом майнових покарань можна вважати конфіскацію майна, яка, щоправда, згадується також лише один раз – за виготовлення амулетів, вчинене з корисливих мотивів (ст. 44 Титулу XVII).

Варто зазначити, що вже невдовзі після поширення Еклоги у Візантії, остання ввійшла до складу судових книг православної церкви, в тому числі й руської. Так, наприклад, як цілком слушно зазначав А. Павлов, вона знаходилась у друкованій руській «Кормчій книзі», де також містились «Номоканон» Івана Схоластика та «Закон судний людєм». Є й інші сліди впливу Еклоги на давні пам’ятки слов’янського законодавства.

Підсумовуючи викладене вище можна зробити висновок, що Еклога, як джерело давнього руського права, хоч і не відіграла такої визначальної ролі, як, наприклад, Руська Правда, однак виступила у ролі однієї із засадничих підвалин, які послужили поштовхом для подальших законотворчих розробок на руських землях.

Музиченко П.П.

к.ю.н., професор,

професор кафедри історії держави і права ОНЮА

ОХОРОНА ПРАВОПОРЯДКУ В СУДАХ У НОРМАХ СТАТУТУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529 РОКУ

У середині минулого століття відомий український правознавець П.О. Недбайло визначив правопорядок як «…порядок фактичних відносин учасників суспільного життя, в яких вони виступають як носії прав і обов’язків, передбачених нормами права». Таке універсальне визначення правопорядку характерне для будь-якого з етапів його становлення та розвитку у суспільстві та державі. Підтвердженням цьому є Статути Великого князівства Литовського, у нормах яких відображається судовий етикет того часу, відзеркалюється стан правопорядку у судах держави.

У арт. 17 і 18 розділу VI Статуту 1529 року, регламентована поведінка всіх учасників суду: в арт. 17 – сторін, що позиваються, в арт. 18 – суддів. Ці артикули стосуються етики суду і спрямовані на охорону правопорядку в суді.

Норма, узаконена в арт. 17, зустрічається ще в достатутовій судовій практиці. Тільки тут вона дана в чіткішому і конкретнішому формулюванні вже в назві: «Якби хто кого у суді штовхнув або вдарив». Поза сумнівом, це древня норма звичаєвого права; кваліфікація подібного роду злочинів зароджуються ще в епоху раннього феодалізму. Характер покарань вказує на їх походження з норм литовського звичаєвого права. Злочин кваліфікується двояко: без застосування зброї та із застосуванням. Перший випадок визначається як насильство над судом (а не просто в суді) і карається традиційним штрафом – 12 рублями і винагородою потерпілому за ганьбу відповідно до його станової приналежності: «Якби хто у суді схопив рукою іншого, штовхнув, смикнув або вдарив, але не поранив, і тим самим учинив би в суді безлад, той мусить заплатити штраф дванадцять рублів грошей, а тому за безчестя – у залежності від стану того». Інше, суворіше покарання застосовується до того, хто осмілиться в суді оголювати зброю: «Якщо ж хто перед судом оголив би шаблю або меч, то, хоча б нікого і не поранив, йому все одно відрубають руку. А якби поранив кого перед судом, то підлягає смертній карі».

Якщо в арт. 17 кваліфікуються прояви нешанобливого відношення до суду, точніше, здійснювані в суді насильства, то мета арт. 18 кваліфікувати словесні обопільні образи сторін позовників і суддів, причому, фізичні дії (без застосування зброї) останніх об’єднані із словесними. Це нова правова норма: за лайливі слова на адресу іншої сторони позовника або суддів – шеститижневе тюремне ув’язнення, а самі лайливі слова визначаються саме як прояв неповаги до суду: «Якби хто кому іншому або суддям сказав лайливі слова і тим виказав зневагу до суду і суддів, то його має бути покарано тюремним ув’язненням терміном на шість тижнів». Суддя при цьому опиняється в явно привілейованому становищі: за биття підсудних (траплялося і таке) він платить лише як за ганьбу відповідно до станової приналежності побитого; тобто, тут дії судді, на відміну від подібних дій сторін (арт. 17) позовників, кваліфікуються лише як образа особи, а не як здійснене в суді насильство і, тим самим, проявлена неповага до суду. Висловлено лише докір, що суддя «не повинен нікого соромити», а нижче ціла пропозиція, присвячена цій протизаконній дії судді, надає можливість ображеному шукати справедливості: «А якби суддя кого образив лайливими словами, то ображений має поставити його перед нами, господарем, або перед панами, і йому із суддею має бути вчинено правосуддя у відповідності до законів».

Арт. 18 в цілому слід оцінювати як певне досягнення кодифікаторів: словесне посягання проти особи кваліфіковано досить детально. Крім того, остання норма артикулу визначає покарання за погрози суддям з боку сторін позовників: «Якби хто загрожував судді, то мусив не тільки відсидіти шість тижнів, але і після відбуття цього строку мусить представити достойних поручителів, щоб судді були спокійні».

У Поширеній редакції Статуту 1529 року (Слуцький список) висловлюються ще й мотиви таких погроз, вказані конкретні суди, яким ця норма адресується: «Але, проте, це встановлюємо як для спокою тих суддів, які нами і нашими панами радниками призначені в наших містах, і для тих, які ведуть копный суд».

На завершення коментарів арт. 17 і 18 розділу VI слід підкреслити, що для того часу, коли в судах і навіть на сеймах ляпаси були нерідким явищем (правда, ці рецидиви середньовіччя трапляються і в теперішніх сеймах і парламентах), а інколи їх участники оголювали шаблі, які на відміну від сучасних парламентарів і суддів завжди мали їх при собі, узаконеня в названих артикулах Статуту Великого князівства Литовського 1529 року таких норм було реальною необхідністю.

Назаркулова Лаззат Талгатовна

кандидат юридических наук,

доцент КазЭУ им. Т.Рыскулова

ПРИНЦИП ВЗАИМНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЛИЧНОСТИ И ГОСУДАРСТВА: ПРОБЛЕМЫ РЕАЛИЗАЦИИ В РЕСПУБЛИКЕ КАЗАХСТАН

Правовое государство – это теория и практика ограничения власти государства в целях обеспечения прав, свобод и интересов личности. Издревле люди понимали, что государственная власть способна к самовозрастанию, стремиться как шварцевская тень оторваться от своего хозяина-общества и превратиться в самоцель, что создает угрозу самому существованию гражданского общества (история дает тому немало примеров). Поэтому уже с древнейших времен лучшие умы человечества задумывались над тем, каким образом поставить государственную власть под контроль общества, на его службу. Мыслители разных времен обосновывали различные принципы, механизмы ограничения прав человека. Важнейшим среди них выступает принцип взаимной ответственности личности и государства.

Данный принцип обосновывается договорным происхождением государства. На основе договора, заключенного между народом и государством, государство и личность наделяются взаимными правами и обязанностями. Обязанностью государства является обеспечение прав и свобод человека, его безопасности, создание благоприятных условий для жизнедеятельности гражданского общества. Личность же обязуется передать часть своей свободы государству, подчиняться установленным им правовым правилам. При нарушений условий договора любая из сторон может быть привлечена к юридической ответственности. Тем самым государство становится субъектом права, действует в правовом поле, на него распространяются правовые правила. Тогда в правовом государстве развертывается весь комплекс институтов государства, раскрывается его потенциал как явления цивилизации и культуры.

Республик Казахстан с обретения своей государственной независимости провозгласила своей целью правовое демократическое государство. Здесь последовательно реализуются его принципы, однако ряд принципиальных вопросов требует своего разрешения. Одним из таковых является вопрос об ответственности государства перед личностью, обществом в целом. В законодательстве РК закреплены положения, в соответствии с которыми государство, его органы обязаны возмещать убытки, неправомерно причиненные им (ст.ст. 922, 923 Гражданского кодекса РК). Эти нормы касаются ответственности государства за неправомерное причинение вреда отдельной личности. Однако на современном этапе в РК остро стоит вопрос об ответственности государства, в том числе материальной, в случае причинения им вреда большому кругу лиц, народу в целом. В частности, вопрос об ответственности государства, его органов в ситуации массового мошенничества в строительной сфере.

Многочисленные дефолты строительных компаний сегодня – это трагедия для многих тысяч граждан страны, вложивших средства в квартиры в строящихся домах (долевое участие в строительстве). Так, к примеру 180 дольщиков признаны судом пострадавшими от мошеннических действий только одной строительной компании «Алматыинвестстрой», совершенных руководителями упомянутой компании (а таких компаний несколько десятков). В ходе следствия были выявлены различные активы, приобретенные на средства дольщиков, включая земельные участки на черноморском побережье в Украине. Некоторые из найденных активов являются неоспоримыми и на данный момент арестованы правоохранительными органами. Другие активы являются спорными, так как оформлены на третьих лиц, и дольщикам еще предстоит добиваться возвращения таких активов через суд.

Касательно темы настоящего доклада, существенным здесь является следующее обстоятельство. В ходе следствия выявлено, что созданию такой ситуации не в малой степени способствовали действия ряда должностных лиц государственных органов (местного исполнительного органа г.Алматы). В частности, судом установлены нарушения закона при выдаче лицензии на строительство компании ТОО «Алматыинвестстрой». Суд также указывает на бездействия КГКП «Алматыжер» по расторжению договора заключенного в ТОО «Алматыинвестстрой», вследствие чего руководство компании продолжало свою преступную деятельность, в результате которой дольщикам причинен ущерб на общую сумму более 1 млрд. тенге (по данным вопросам судом вынесены частные постановления в адрес уполномоченных органов). Также были установлены нарушения в деятельности земельной комиссии при выделении земельных участков под строительство.

В этой ситуации группе граждан фактически вред (прежде всего, материальный, не говоря уже о моральном) причинен совместными действиями, как строительной компании, так государства в лице его органов. В связи с этим возникает вопрос об ответственности государства. Разумеется, неправомерно требовать от государства отвечать по обязательствам всех строительных компаний страны. Однако если в результате следствия обнаружены нарушения со стороны государства, его органов, которые привели в итоге к нарушению прав граждан, то здесь государство должно отвечать в полной мере. Пока еще на данном этапе объединившиеся дольщики требуют активного содействия государства для решения их проблем, разработки эффективного правового механизма, защищающего интересы населения и создающего условия для надлежащего исполнения стройкомпаниями своих обязательств перед дольщиками. Государством здесь предприняты определенные меры (28 августа 2009г. Правительство Республики Казахстан приняло постановление №1271 «О внесении изменений в постановление Правительство Республики Казахстан от 6 ноября 2007г. №1039 «Об утверждении Плана первоочередных действий по обеспечению стабильности социально-экономического развития Республики Казахстан»). Однако ситуация с защитой прав дольщиков до сегодняшнего дня остается проблемной. Например, в соответствии с законодательством о банкротстве требования дольщиков удовлетворяются после требований залогодержателей (банков и ипотечных компаний). Государство в лице своих органов, причинившее вред гражданам не было привлечено к ответственности ввиду отсутствия эффективных механизмов воздействия.

Аналогичная ситуация сложилась и в сфере ипотечного кредитования жилья, банковской сфере, когда в результате преступных действий, бездействий государства в лице его органов произошел кризису в этих сферах, массовым нарушениям прав человека.

Оборотов І.Г.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ КАНОНІЧНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

Одним з найважливіших питань науки церковного права є встановлення юридичних властивостей суб’єкта церковного права і визначення поняття канонічної правосуб’єктності (взагалі у навчальній і науковій літературі можна знайти згадки лише про канонічну правоздатність, щодо ж канонічної правосуб’єктності мова взагалі не йде).

Перед тим, як переходити до спеціальної (галузевої) категорії канонічної правосуб’єктності доцільним є розгляд загальної правосуб’єктності. Так, правосуб’єктність визначається О.Ф. Скакун як загальна, абстрактна здатність особи мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки та здійснювати їх безпосередньо або через свого представника. Правосуб’єктність є передумовою, здатністю набувати і здійснювати суб’єктивні права, але не саме володіння цими правами.

Відомий російський правознавець М.В. Вітрук зазначає, що правосуб’єктність не є для людини природженою: це юридична якість, яка визнається державою за особистістю виходячи з наявності у неї соціально-природних властивостей, що характеризуються в цілому як відносно самостійна воля. Взагалі, вчений пов’язує правосуб’єктність із свободою волі, але враховує лише матеріалістичний підхід до категорії «свобода волі», тим не менше, такий логічний крок є досить цікавим і раціональним.

Свобода взагалі розділяється філософами на «свободу від» (негативну) та «свободу для» (позитивну), остання з яких є умовою саморозвитку особистості, яка уможливлює діяльність відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. До позитивної свободи відноситься і внутрішня свобода (свобода духу, свобода волі), яку християнство визнає однією з найважливіших цінностей, оскільки саме вона дозволяє людині звільнитися від своїх страстей, увійти до Царства Небесного і причаститися до Бога: так, видатний філософ і юрист І. О. Ільїн писав, що «звільнити себе не означає стати незалежним від інших людей, але означає стати господарем своїх страстей». За словами протопресв. І. Мейендорфа «свобода – сама основна з Божественних властивостей, але й людина отримує її через свою «участь» у Божественному житті».

Свобода волі, таким чином, дійсно є однією з найважливіших ознак людини. – саме вона відрізняє людину від тварини. Слід зазначити, що фактично користуватися цією свободою особа може не із самого народження, а з досягненням певного віку, але набуває її з того моменту, як у неї вдихається життя – разом із духом і душею. Людина може бути свобідною номінально (коли не може позбавитися чиєїсь опіки і почати приймати самостійні рішення) або дійсно. Цілковитою, дійсною духовною свободою, за словами І.О. Ільїна володіє така людина, яка «стоїть духовно і релігійно на власних ногах, тобто носить у собі живі джерела духовного досвіду і релігійної віри». Духовна ж, або внутрішня, свобода, у свою чергу, є сутністю свободи правової: вона не тільки не виключає покори, але й обґрунтовує, організовує її, покладаючи у її основу предметну автономію особистого духу, який вільно визнає закон необхідним і схиляється перед ним через його правоту.

Сучасний російський філософ права В.П. Малахов розглядає свободу як одне з головних правових понять і встановлює цілий спектр значень цієї категорії: зокрема, свобода розглядається ним як відкритість, що дозволяє вийти за межі заданих правил, а також здатність перемагати тиск ірраціональних спонукань; до того ж, правова свобода розуміється як можливість реалізовувати право із визнаною суспільством мірою напруженості сил та волі.

Відомий російський державний діяч, цивіліст і релігійний мислитель К.П. Побєдоносцев зазначав: «…із свободою нероздільна і велика відповідальність … Дійсно свобідною є лише та людина, яка самостійна, тобто ясно усвідомлюючи мету свого життя і діяльності, стоїть на своїх засадах і може, не хитаючись … постояти за себе». На це звертає увагу й український вчений М.М. Цимбалюк, який пише що «право являє собою двоєдиний феномен: з одного боку, воно передбачає свободу самореалізації особи, а з іншого, – її відповідальність перед собою та суспільством за наслідки вільнообраних дій».

У зв’язку із проблемою свободи постає перед дослідником і проблема волі, яка потрапляє до кругозору і юристів, і філософів, і богословів: це пов’язано із тим, що воля, як і свобода (а також і совість) є рисою, що робить людину Людиною – вершиною Божого творіння. За словами св. Феофана Затворника воля є здатністю прагнень і прихильностей, справа якої полягає в улаштуванні зовнішнього життя і діяльності людини. Преподобний Іоанн Дамаскін зазначав, що нерозумні істоти також мають прагнення, але ці прагнення не можуть бути названими ні волею, ні актами волі, отже воля є суто людською рисою.

Воля (точніше – свобідна, непригнічена воля) має надзвичайно велике значення для права: вольовий характер мають правочини, воля є критерієм віднесення юридичних фактів до категорії дій або подій, вольовий критерій потрібен для розмежування форм вини та встановлення суб’єктивної сторони правопорушення тощо.

Можна визначити що повноправним суб’єктом права є людина, що володіє такою характеристикою, як свобода волі, яка означає, що особа вільно обирає варіанти поведінки у межах правових норм і свідомо поважає правовий закон (звичай, юридичний прецедент, релігійний текст тощо), визнаючи його необхідним і справедливим; якщо ж особа свідомо обирає антиправовий шлях – це є підставою для застосування до неї певних заходів правового впливу.

Таким чином, канонічна правосуб’єктність може бути визначена як здатність особи бути суб’єктом канонічного права, яка зумовлюється наявністю у цієї людини свобідної волі і полягає у її спроможності володіти канонічними обов’язками та суб’єктивними канонічними правами, здійснювати їх самостійно або через іншу особу та нести відповідальність за свої вчинки.

Окладна М.Г.

канд.істор.наук, доцент,

Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого

Перевалова Л.В.

канд.філософ.наук, доцент,

завідувач кафедри права НТУ «ХПІ»



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

    Документ
    У статті зроблено спробу дослідити своєрідності перекладної дитячої літератури, розглянути стислу історію українського художнього перекладу для дітей, зокрема в Західній Україні у першій третині ХХ віку.

Другие похожие документы..