Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Лекция'
Все цвета можно разделить на две категории – ахроматические и хроматические. К ахроматическим (не имеющим цвета) относят - белый, черный и все градац...полностью>>
'Библиографический указатель'
Энергосбережение и рациональное энергоиспользование выдвигается сегодня в число актуальнейших задач стратегии развития энергетики и экономики России ...полностью>>
'Документ'
Значение его сатиры огромно, как по правдивости её, так и по тому чувству почти пророческого предвидения тех путей, по коим должно было идти и шло ру...полностью>>
'Документ'
Итоги реализации краевой целевой программы «Развитие малого и среднего предпринимательства в Приморском крае» на 2008-2010 годы подвели участники зас...полностью>>

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Становлення і розвиток України як демократичної правової держави передбачає суттєві зміни в правовій культурі та правовій свідомості громадян, наголошуючи на неухильному дотриманні кожним законодавства і кваліфікованому його застосуванні. Правове супроводження особистості на всіх етапах життя є нагальною потребою суспільного розвитку.

Поступово втілюються принципи гуманізму і демократії, соціальної і правової захищеності, соціальної справедливості і верховенства права, визначаючи таким чином основні напрями формування сучасної моделі правової культури.

В свою чергу ця модель набуває ознак одного з базових структурних елементів розбудови правової держави, утверджуючи в свідомості та культурі міжнародні та національні стандарти в галузі прав людини і основні положення міжнародного гуманітарного права.

Правова культура формується як множина норм, принципів, установок і ціннісних орієнтацій, що визначають поведінку людини в суспільстві.

Рівень розвитку правової культури взаємопов’язаний з правовим полем, законодавчим забезпеченням функціонування держави, суспільства в цілому і окремої людини, зокрема. При цьому сутність такого функціонування полягає в реалізації інтересів особистості завдяки ефективній діяльності державних т громадських інститутів. На цих засадах і формується відкрите суспільство, здатне до розвитку і трансформації своєї структури.

Кожному етапу розвитку соціального устрою притаманний конкретний тип політичної та правової культури, що базується на певних принципах і нормах природного чи позитивного права. В залежності від політичного режиму по-різному реалізується відношення до закону. В демократичному воно утверджується на доброчесності, в автократичному на честі, в тоталітарному на страхові. Але за всіх умов складність системи обумовлює розвиненість правового поля, що регулює процес її функціонування.

Сучасна політична система розвивається, спираючись на правове регулювання всіх аспектів технологій суспільного життя: поділ влад, виборчі технології, об’єднання громадян, місцеве самоврядування тощо. І це означає, що нормативно-регулятивна функція виступає за цих умов як основна функція правової культури, завдяки чому унеможливлюється стихійний процес суспільної діяльності.

Ставка робиться саме на аспектах правової регламентації і артикуляції, що потребує розуміння певних закономірностей розвитку, недотримання яких може привести до руйнівних наслідків. При цьому слід зауважити, що перебіг таких процесів набуває глобальної, а не національної розмірності. Звідси їх внутрішньодержавна особливість визначається характеристиками належності до всесвітньої інфраструктури. Саме тому в правовому полі, що забезпечує певний порядок, діють в рівній мірі як національні так і міжнародні норми і принципи, перед усім щодо прав людини.

Центром суспільного життя, яке реформується у тісному взаємозв’язку із змінами правової культури, виступає Конституція, що уособлює фактично зміст і дух життєдіяльності суспільства.

Конституція як своєрідна відкрита структура є водночас продуктом впливу правової культури і в свою чергу втілюється у різні форми правової культури, яка реалізується в процесі повсякденної суспільної практики. Конституційні положення виступають як напрацьовані правовою думкою і разом з тим відкривають нові перспективи суспільної практики, являючись трансформаційною формою політичної культури. Завдяки цьому генеруються нові можливості розвитку конституційного процесу.

Подібний взаємозв’язок підкреслює ще одну важливу рису: саме через правову культуру реалізуються і запроваджуються в практику різного роду запозичення. І лише як наслідок застосування можна оцінити реальність впливу цього фактора.

В зв’язку з цим важливою є проблема створення інтегративної ідеології суспільства. Адже відродження завжди пов’язане з оновленням суспільних ідеалів, утвердженням нової системи цінностей тощо.

Але не слід забувати, що демократичне суспільство базується на принципі ідеологічного плюралізму, гарантуванні права всіх його суб’єктів (індивідуальних та колективних) на безперешкодну пропаганду та втілення в життя різних ідей, теорій та поглядів, звісно якщо це не порушує прав інших осіб. Таким чином формування інтегративної ідеології українського суспільства повинно бути природним процесом, який є результатом ненасильницького демократичного поєднання «приватних» ідеологій. І в цьому аспекті негативним фактором є будь-які намагання його прискорити чи спрямувати «згори», як це нерідко робиться. На нашу думку, ключовими цінностями при формуванні інтегративної ідеології повинні стати гуманізм, соціальна справедливість, патріотизм, демократія.

Для розв’язання проблем. які стоять на шляху утвердження реальної демократії, необхідні зусилля як з боку держави так і з боку самого суспільства, при чому ключовим в цьому є позиція останнього в особі як окремих громадян так і соціальних груп, рівень їх соціальної та громадської активності, правової та політичної культури і свідомості, бажання та готовність відстоювати власні права.

Кравчук Валентина Миколаївна

к.ю.н., викладач Тернопільського національного економічного університету

ЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДЛЯ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Історичний досвід державного будівництва засвідчує, що будь-яке державне утворення лише тоді мало шанс на існування, коли опиралося на підтримку свідомих громадян. Сьогодні людина опинилася у вирі невизначеності, у незахищеному просторі, де треба мати волю до життя, власні орієнтири, особисту відповідальність і здатність робити вибір. Людей охоплюють почуття розчарування, відчаю та втрати віри у майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Позитивною тенденцією у цьому контексті на сьогодні є поширення культурно-релігійних організацій, які покликані задовольнити насамперед духовні потреби особистості. Це має велике значення для розбудови в Україні правової держави і громадянського суспільства, оскільки найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства є особистість, від характеристик якої залежить якість самого суспільства. Формування особистості, її основних рис, підвищення її культури, виховання моральних якостей, розвиток самоцінних індивідів – це одне із завдань, що притаманні культурно-релігійним організаціям.

Громадянське суспільство, яке в ідеалі прагне до вільної комунікації між людьми (що і є його основним підґрунтям), в тій чи іншій формі відмовляється від характерного для традиційних суспільств принципу пропонованої або обов’язкової віри. В громадянському суспільстві сфера релігійних відносин є сферою факультативною, коли віруюча частина громадян – саме через свою свободу – приймає на себе ті чи інші конфесійні зобов’язання. У цій непримусовості, факультативності зі сторони суспільства – особлива значимість і сила релігійної сфери в контексті громадянського суспільства. Саме вільні релігійні об’єднання відіграють у сучасному суспільстві незамінну роль стримування сваволі і корупції, підтримки соціально знедолених, організації систем гуманітарної допомоги, підтримки та відновлення історичних пам’ятників культового мистецтва, історико-релігійних наукових досліджень тощо. До кола їхніх завдань належить також виховання релігійної толерантності, терпимості, милосердя; допомога і сприяння в життєвій переорієнтації особам, які втратили моральні орієнтири або відкинуті суспільством. Тобто культурно-релігійні організації беруть участь і підтримують усе те, що складає незмінне духовне та змістовне багатство сучасного суспільства. Релігійна сфера виявляється особливим, невичерпним джерелом творчої динаміки людського життя. Причому цій динаміці характерно переростати свої вихідні конфесійні і догматичні рамки, створюючи можливості і передумови спілкування і взаємодії між людьми. Роль церкви, крім того, є особливою, оскільки вона відділена від держави і економічно є досить незалежною, щоб відстоювати принципи громадянського суспільства.

Все вказане дозволяє пояснити виникнення та активізацію діяльності релігійних громадських організацій в період розбудови Української правової держави, які реалізують свою діяльність на правових засадах взаємодії з державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Правові основи діяльності релігійних організацій, їх взаємодії з державою закріплено в Конституції України, Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації». Конституція України відокремлює діяльність церкви від держави, але надає кожній людині право на свободу віросповідання, світогляду та релігійну діяльність.

Проте, незважаючи на позитивне сприйняття релігійних організацій, держава, на наше переконання, за наявності достовірної інформації про порушення законодавства, прав і свобод людини або за наявності інших підстав, повинна контролювати діяльність керівників і членів добровільних релігійних об’єднань. Специфіка і потужність впливу релігійної організації на свідомість людини інколи може призвести до трагедій масового масштабу, коли ця організація має приховану протиправну мету. Під дією заборонених і соціально-небезпечних прийомів психічного впливу на свідомість і підсвідомість людини її психіка швидко порушується, людина опиняється під значним контролем псевдорелігійних діячів. Це шкодить не тільки самій людині, а також її сім’ї та суспільству в цілому. Прикладом таких випадків може служити діяльність так званого «Білого братства».

Незайвим було б надання права представникам релігійних традиційно існуючих організацій здійснювати сумісно з державними органами, органами місцевого самоврядування й іншими добровільними організаціями соціальний контроль за діяльністю нетрадиційних для національної культури сект, спільнот, груп релігійного напрямку з метою захисту права громадян на збереження психічного здоров’я шляхом створення постійних експертних груп, які складаються з висококваліфікованих фахівців з психології, психотерапії, інформаційної біофізики.

Доцільним вважаємо спрямування діяльності громадських релігійних організацій у потрібне для суспільства русло. Так, можна надати право релігійним організаціям у місцях позбавлення волі, а також у спеціальних навчальних установах для дітей і підлітків здійснювати духовно-виховну роботу з метою поліпшення психологічного клімату серед цих осіб, контролювати умови життя і здоров’я засуджених, їх дозвілля і духовний стан. Можна уповноважити релігійні організації на створення центрів реабілітації та психологічної допомоги засудженим після відбуття покарання, надати їм право утворювати притулки для неповнолітніх безпритульних та для осіб без постійного місця проживання, здійснювати соціальний контроль за утриманням хворих у лікарнях, в тому числі за діяльністю будинків для осіб похилого віку, інвалідів тощо з активним упровадженням духовно-просвітницької діяльності.

Отже, в умовах недостатнього розвитку інституціонального рівня громадянського суспільства, церква є структурою, яка поєднує багато зв’язків у соціальній системі і взаємодіє з державою у сфері культури, екології, охорони здоров’я, виховання, просвітництва, профілактики правопорушень тощо. Участь релігійних організацій у громадському житті є надзвичайно важливою, однак, нажаль, належними матеріальними нормами ця ідея не підкріплена. Релігійні організації не відокремлені від громадського життя і мають право користуватися поряд із іншими громадськими організаціями загальнодемократичними правами, серед яких – право представляти й захищати свої законні інтереси в органах державної влади, вносити пропозиції до органів державної влади та місцевого самоврядування, висловлювати своє ставлення до чинних нормативних актів, вносити пропозиції про їхнє удосконалення, проте ці їх права в жодному законодавчому акті не відображені. Таким чином, ці питання потребують доопрацювання і відповідного нормативного закріплення.

Микола Кравчук

кандидат юридичних наук,

доктор права УВУ, доцент,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Тернопільського національного економічного університету

РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ

Значимість власної армії для Української нації як і для будь-якої країни та її суспільства є надзвичайно важлива. Адже збройні сили визнані основним гарантом захисту національного суверенітету. Підвищує вагу представленого дослідження і нагальна потреба в історичному досвіді державотвореня. З цього приводу Президент України В. Ющенко підкреслив: «…не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так – відновлюємо правду, за якою стоїть великий і соборний подвиг Українського народу – народу, який переміг смерть і врешті утвердив свою державу. ...Відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед – як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу».

З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу Української Народної Республіки в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували організацію регулярної Армії, необхідно констатувати їх позицію як великий політичний прорахунок з трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції на засіданні Малої Ради УЦР 3 січня 1918 р. ухвалено Закон «Про створення народного війська», відповідно до якого в УНР для національної оборони від зовнішнього ворога запроваджено народне військо (народну міліцію). Генеральному секретарству з військових справ доручено негайно приступити до організації і набору кадрів інструкторів для заведення народної міліції, які об’єднати у повітах та губерніях за територіальним принципом у військові частини та округи. Інструкторами набирати громадян України 19 річного віку на умовах договору вільного найму з оплатою праці 100 крб в місяць та повільно проводити демобілізацію сучасної армії за роками служби, після проведення якої регулярна армія повністю касувалася. Дорого заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю. Тільки у Києві, після його захоплення радянським військом, 26 січня 1918 р. внаслідок червоного терору було знищено до 5 тис. киян.

Здобувши чотирьохмісячний досвід державотворення та військового будівництва й зазнавши трагічних уроків на завершальному етапі державного будівництва, 24 квітня 1918 року Українська Центральна Рада розробила законопроекти «Про загальні основи формування Української Армії» та «Про старшин і козаків та відносини між ними», які віднайдені у фонді 1064 (журнал засідання Ради Народних Міністрів - оп. 2, спр. 20, арк. 20-26) ЦДАВОУ. У першому законопроекті передбачалося, що Армія Української Народної Республіки повинна бути постійною з обов’язковою військовою повинністю. Для всіх військовозоб’язаних строк дійсної служби в піших та гарматних, крім кінно-гарматних та фортефікаційних частинах, становить 2 роки. В решті частин війська – 3 роки. Відстрочка від призову була дозволена тільки для завершення середньо-шкільної освіти не пізніше 22-х років та у зв’язку з фізичними вадами – відповідно до окремого розпису. Не підлягала призову до військової служби особа, яка була єдиним працюючим в сім’ї, відсутність якого позбавляла сім’ю жодних засобів до існування. Особи обмежені в призові до служби, мали право вступу до війська за власним бажанням, на загальних підставах з правом вибору військової частини. Термін перебування на службі в запасі армії в піших і гарматних частинах, крім кінно-гарматних, фортефікаційних, протягом 16 років, а всіх інших частинах – 13 років. Козаки, в ході ведення війни, віком до 45 років включно, у випадку нагальної потреби з наказу Військового міністра могли закликатися для несення вартової служби та служби в робітничих частинах армії. Запас відповідно до Основ поділявся на 2 розряди: в першому розряді перебували козаки 2-х річної дійсної служби – 10 років, 3-х річної – 8 років; у 2 розряді вважати козаків решту часу перебування в запасі. Всі козаки, які перебувають в запасі розпорядженням Військового міністра мали закликатися на навчальні збори за весь час перебування в 1 розряді запасу Армії – тричі, по 4 тижні кожний раз; козаки 2 розряду запасу Армії призову на навчальні збори не підлягали.

У пояснювальній записці до цього проекту підкреслювалося, що держава не може існувати без армії, її самостійність і облаштоване функціонування перебуває у прямому зв’язку зі станом Армії. З іншого боку, утримання найманої армії було не посильним для народу, тому задля організації модерної і надійної армії з мінімальними затратами необхідно мати постійну Армію, позаяк міліція не може бути надійною опорою для УНР. З метою полегшення військової повинності народу, збільшення піднесення серед вояків та проходження при цьому якомога більшої кількості людей в рядах армії, введено 2-х річний строк дійсної служби в піхоті, гарматній артилерії і 3-х річний строк – у кіноті та решті війську, при цьому звернути увагу на зменшення пільг, котрі передбачені державною службою і відстрочки для завершення освіти та пільги після освіти. Залучати до несення військової служби на скороченні строки вчителів всіх шкіл. Визначно обмежити пільги духовенству. Вказані заходи ствердили демократичні принципи сучасного устрою та будування армії; ідеї озброєння народу та освіти і навчання більшої кількості людей, наблизили інтелегенцію до народу та армії, забезпечили армію великою кількістю інтелегентних, військово-підготовлених сил на випадок мобілізації. З огляду на скоречення строку дійсної служби збільшені права Військового міністра щодо призову старшин, урядовців та козаків в час перебування в запасі до 4-х разів по 6 тижнів на учбові збори.

Істотно сконцентрував увагу на покращання військової дисципліни Закон УНР «Про старшин і козаків та відносини між ними», яким стверджувалося, що Армія може існувати і виконувати свої обов’язки тільки тоді, коли вона скована міцною дисципліною, не втручається в громадянські справи і на неї не мають впливу громадянські процеси. Озброєний натовп людей може називатися армією тоді, коли між ними є старшина, що має право видавати накази, вимагати виконання цих наказів, а підлеглі під страхом важкої кари повинні виконувати накази без їх обміркування, як обов’язок перед Батьківщиною.

Вище вказаний аналіз вказує, що пацифістська політика УЦР у військовій сфері динамічно послідовно змінювалася в напрямку переваги формули – «озбоєння власного народу». Державтворчий досвід у першій четверті ХХ ст. переконливо довів, що без сучасної модерної, професійної армії суверенна, незалежна держава існувати не може. Жаль, що і сьогодні серед українських політиків є прихильники позиції початкового етапу військового будівництва провідників УЦР, які передбачають у бюджеті України третину коштів від потреби. Взамін бюджету «розвитку» частіше затверджують бюджет «розвалу».

Крумаленко М.В.

к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права,

Міжнародний гуманітарний університет

ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ ВОЗНОГО ЗА СТАТУТАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

До проведення судової реформи у Великому князівстві Литовському не існувало чітко визначеної системи правоохоронних органів. Зазвичай, правоохоронні функції покладалися на суд та судових чиновників Таке становище проіснувало до 60-х років XVI cт. В 1564-1566 рр. була проведена судова реформа за якою створюється не тільки нова судова система, а й започатковується певна правоохоронна система, чільне місце у якій займає суд. Правоохоронну функцію суд здійснював як через розгляд судових справ, так і через забезпечення прав сторін, які позивалися до суду.

Внаслідок судової реформи було зроблено перший крок на відокремлення суду від адміністрації, а в судових установах з’являється посада возного, яка вводилася для того, щоб «у суді земському завжди порядок був і справа належним чином йшла» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4). За Статутом 1566 р. возні обирались воєводами повіту. Закон вимагав від старост « возних обирати, призначали на посаду, затверджувати із шляхти, людей добрих, гідних віри, доброчесних, осілих у тому ж повіті» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Про їхню кількість закон говорить, що їх повинно бути «так багато, як то буде потрібно згідно з розмірами повіту і людською потребою» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Як правило, обирали від трьох до п’яти возних на один повіт. Статут 1588 року постановив, що возних y повітах Великого князівства Литовського обирає повітова шляхта разом з земським судовим врядом повіту, а відповідні воєводи, або старости, обрані кандидатури затверджують (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

До обов’язків возного відносилося носити позви і викликати ними в суд, призначати «рок» (термін розгляду справи), брати присягу із сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Перед вступом на посаду возний давав присягу, у якій зобов’язувався «…вірно, доброчесно, побожно і справедливо того вряду дотримуватися, …ні за обіцянки, ні за подарунки, ні за хабарі, ані з приязні, ані з неприязні, ані з боязні і не боячись ніяких погроз, єдине тільки згідно з Богом і святою справедливістю» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4; Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

Головними обов`язками возних було засвідчення перед судом усього побаченого і почутого в справі, що розглядалася і виконання судових вироків. Возні мали також бути присутні на судових засіданнях як глашатаї (возний приводив сторони до присяги, викликав свідків до залу судового засідання тощо), і здійснювали контроль за порядком в суді. Важливим обов’язком возних було доставляли «позви» особам, які викликались до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 53). Возні виступали свідками, як у кримінальних справах, так і в цивільних (при укладанні цивільних угод, договорах купівлі-продажу, поділах майна тощо). Возний засвідчував хворобу сторін, що позивалися і свідків у випадку їх повторної неявки до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 23). Виїжджаючи «на справу», возний мусив «при собі мати …двох шляхтичів, віри гідних, для доказу визнання і свідчення свого» (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 9). Сторону формував на свій вибір сам возний. Возний не тільки був присутнім на «справі», не тільки оглядав те, що вимагало його засвідчення, але й оформляв усі обставини справи спеціальним листом, який називався «квит». Лист закріплювався підписом і печаткою возного і підписами та печатками «сторони».

Як свідчить судова практика, досить частими були випадки зловживання возними своєю владою. Так, у Луцькій гродській записовій книзі за 1577 р. міститься заява від імені Брацлавського воєводи і кременецького старости Князя Януша Збаразького про відмову возного Григорія Красносельського вчинити доручене йому судом слідство у справі про захоплення паном Ласком Секунським і «москвитином» Степаном Шараповичем маєтків кременецького старости в Кременецькому повіті.

За зловживання владою возний підлягав суворій карі, про що вказувалося у нормах Статутів: «А коли возний …через зловживання посадою своєю до збитків будь-яку сторону призвів, перекручував факти за будь-якою причиною, тоді за доводом нічим іншим тільки смертю має бути караний» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 5). З іншого боку, частими були випадки насильства над возними з боку магнатів і шляхти. Тому возні повинні були при врученні позовів мати при собі двох шляхтичів на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі. За образу возного і знищення позовів «хто б возного на справі з листами воєводи замкового або повітового зранив, або листи у нього відібравши, порвав і тим вряд не вшанував» винний підлягав 12-титижневому ув’язненню в замку, а возному-шляхтичу сплачувалось «безчестя» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 6). Однак, незважаючи на загрозу покарання, магнати і шляхта нерідко чинили опір владі, навіть із зброєю в руках та із застосуванням насильства.

Так, у Луцькій гродській записовій книзі від 23 січня 1577 р. бачимо скаргу Андрія Добринського на дружину Дем’яна Гулевича, яка наказала своїм слугам запхати возному до рота, з вимогою з’їсти, вручений їй позов у справі про наїзд її чоловіка. Слуги відповідачки вибили возному зуба і вирвали бороду.

Таким чином, можна констатувати, що із запровадженням у Великому князівстві Литовському посади возного починає удосконалюватися система правоохоронних органів, які мали здійснювати правоохоронну функцію в державі. На той час виконання цієї функції було спрямоване на забезпечення діяльності судових органів, на охорону правопорядку, перш за все, при проведенні судового слідства та виконання рішень суду.

Марисюк К.Б.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального права і кримінології

юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

    Документ
    У статті зроблено спробу дослідити своєрідності перекладної дитячої літератури, розглянути стислу історію українського художнього перекладу для дітей, зокрема в Західній Україні у першій третині ХХ віку.

Другие похожие документы..