Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Учебно-тематический план'
Макроэкономическая нестабильность: инфляция 1 8 4 4 8 8. Макроэкономическая нестабильность: безработица 17 8 4 4 9 9....полностью>>
'Автореферат диссертации'
Работа выполнена в секторе истории технических наук и инженерной деятельности Санкт-Петербургского филиала Учреждения Российской академии наук Инстит...полностью>>
'Программа'
Дисциплина «Теория линейных систем» является базовой в подготовке профессионального радиофизика и служит основой для решения прикладных задач исследо...полностью>>
'Бюллетень'
Бюллетень «Новые поступления литературы» ежемесячно информирует читателей о новых книгах, которые поступили в библиотеку Академии управления при През...полностью>>

Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

СОКУРЕНКО ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ

УДК 341 238 (477)

ПРАВОСУБЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

12.00.01- теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Науковий керівник:

член-корепондент Академії

правових наук України,

доктор юридичних наук, професор

Зайчук Олег Володимирович

Київ-2009

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНОВ
лення і розвитку України як суб’єкта

міжнародних відносин............................................................10

    1. Історіографія дослідження формування і розвитку України як

суб’єкта міжнародних відносин.............................................................10

    1. Методологія дослідження правосуб’єктності України ..............24

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ УКРАЇНИ як суб’єкта міжнародних

відносин..............................................................................................34

2.1. Правосуб’єктність Київської Русі та Галицько-Волинського князівства....................................................................................................34

2.2. Правоздатність і дієздатність України в добу Гетьманщини

(середина ХУІІ – кінець ХУІІІ ст.)...........................................................60

2.3. Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності...96

2.4. Утворення Української РСР та її правосуб’єктність....................114

РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК

СУВЕРЕННОГО СУБ’ЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У КІНЦІ ХХ - НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ...................................127

3.1. Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних

відносин (1990-1991 рр.)..........................................................................127

3.2. Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта

міжнародного права в міжнародних відносинах (1991-1994 рр.)........138

3.3. Зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин................149

ВИСНОВКИ.............................................................................................165

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................174

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. На сучасному етапі розвитку державності Україна намагається будувати відносини з іншими країнами на засадах рівності, відкритості та багатовекторності. Після тривалої відсутності можливостей проводити власну усвідомлену зовнішню політику у відповідності до потреб та захисту інтересів свого народу, бути активним і незалежним учасником міжнародних організацій, структур та альянсів, наша держава нарешті здобула право на самовизначення, а відтак і можливість бути повноправним суб’єктом міжнародних відносин.

Однією із основних цілей міжнародно-правової діяльності України на сучасному етапі є ствердження її в очах світової політичної спільноти в якості самостійного і незалежного гравця на міжнародній арені, підвищення власного авторитету як держави, що проводить послідовний, виважений, аргументований та прогнозований поступ. У сучасному часово-просторовому континуумі складної парадигми відносин Сходу-Заходу та Півночі-Півдня, Україна може відігравати унікальну, доленосну та визначальну роль посередника та арбітра.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлюється наступними чинниками:

- в сучасній вітчизняній та закордонній історико-правовій науці відсутні комплексні дослідження, які б висвітлювали становлення та еволюцію України як суб’єкта міжнародних відносин;

- більшість джерел, які стосуються цієї проблематики є або однобічними, або побудованими на не зовсім коректних тезах та припущеннях, або ж висвітлюють лише певні періоди в історії розвитку зовнішньополітичної діяльності нашої країни;

- на сучасному етапі розвитку Україна стоїть перед складним вибором щодо своєї подальшої міжнародної діяльності, який буде обумовлювати майбутній її розвиток та окреслювати напрямки еволюції Української державності на довгі роки вперед. Це дисертаційне дослідження, в якому висвітлені процеси зародження, становлення та розвитку діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин на різних етапах існування її державності, зможе стати в нагоді при визначенні векторів її міжнародної політики та логічно і обгрунтовано поєднає цілеспрямований поступ до визначеної мети відповідно до потреб утвердження статусу нашої держави на міжнародній арені та задоволення інтересів численних груп її населення.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане у відповідності до планової тематики науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми “Стратегії розвитку законодавства України”, (номер державної реєстрації 0103U007975).

Мета дисертаційної роботи полягає у проведенні комплексного дослідження безперервної еволюції України як суб’єкта міжнародних відносин у часово-просторовому континуумі і обґрунтуванні поступовості і впливів реалій та перспектив подальшого розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин. Автор прагнув здійснити аналіз функціонування України як суб’єкта міжнародних відносин у різні історичні періоди існування її державності. У відповідності до мети дослідження у дисертаційній роботі вирішуються такі завдання:

- дослідити особливості становлення і розвитку правосуб’єктності Київської Русі та Галицько-Волинського князівства;

- проаналізувати суть правоздатності і дієздатності України в добу Гетьманщини та еволюцію України із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин протягом ХУІІІ століття;

- визначити основні етапи формування та розвитку базових елементів загальної правосуб’єктності УНР;

- встановити наявність (відсутність) основних ознак правосуб’єктності Української РСР;

- окреслити періоди становлення сучасної Української держави як суверенного суб’єкта міжнародних відносин;

- простежити розвиток правоздатності, дієздатності та деліктоздатності України в період її становлення як суб’єкта міжнародного права новітнього періоду;

- висвітлити процес зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин на сучасному етапі її розвитку.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з визначенням та реалізацією правосуб’єктності України.

Предметом дослідження є історико-правовий аналіз правосуб’єктності України.

Методи дослідження. При проведенні даного дослідження автором було використано численні методи, які дозволили вирішити поставлені завдання. У зв’язку із спеціалізацією дослідження як історико-теоретично-правового, автор звертався до історичних підвалин автентичного розвитку міжнародної діяльності нашої держави. Важливим аспектом даної проблематики є взаємозалежність демократії всередині держави та зовнішніх впливів на еволюцію нашого суспільства та розвиток національної правосвідомості.

Автор дисертаційної роботи, проводячи дослідження, здійснював розгляд проблематики не лише з юридичних, а й соціологічних, історичних та деяких інших позицій. У роботі поєднано загальнофілософські та спеціальні наукові методи, зокрема, діалектичний метод, методи індукції та дедукції, аналізу і синтезу, прогнозування та екстраполяції, емпіричний, матеріалістичний та ідеалістичний методи. Аналізуючи й узагальнюючи міжнародно-правові явища, автор застосовував кількісні та якісні показники, математичні та статистичні методи. Це давало можливість фіксувати й об’єднувати стан розвитку державно-правових явищ, міжнародних зв’язків та становище України на зовнішньополітичній арені.

Дисертант широко застосовував порівняльний метод дослідження, зокрема, різних етапів еволюції міжнародної діяльності України, що дало можливість встановити принципи, вектори та історичні тенденції міжнародної політики нашої країни, специфіку її історичного розвитку.

Досить широко автор застосовував формально-юридичний та історико-правовий методи. Вони були корисними для з’ясування сутності та реального змісту як історичної, так і сучасної дійсності, у формулюванні визначень, наукових тез, аналізу позицій дослідників, змісту юридичних норм у міжнародних договорах тощо.

Певні закономірності розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин були встановлені за допомогою емпіричного та наукового методів.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є однією з перших робіт в історико-правовій вітчизняній науці, в якій досліджено формування і розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин протягом багатьох століть, починаючи з доби Київської Русі і закінчуючи сьогоденням, зроблено і обґрунтовано науково-теоретичні висновки, які можуть мати суто практичне значення, проаналізовано цілу низку нормативних актів, які не були предметом наукового аналізу в українській історико-правовій науці.

Наукова новизна даного дисертаційного дослідження міститься у висновках та окремих положеннях, які отримані в результаті того, що

вперше:

- проведено аналіз історіографії стосовно формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин у різні просторово-часові періоди;

- порівнюється матеріалістичне та ідеалістичне розуміння історії для пізнання реальних умов формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин;

- встановлено, що формування сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин de facto сталося на початку 90-х років ХХ століття, а її повне і остаточне визнання de jure відбулося, коли Україна зобов’язалася виконувати договори, укладені Радянським Союзом стосовно ракетно-ядерної зброї та коли вона відмовилася від статусу ядерної держави;

- наголошено, що, не дивлячись на перебування нашої держави на умовному своєрідному кордоні східного та західного світів, що визначало і визначає багатовекторність української зовнішньої політики, у цілому загальною тенденцією у розвитку України є її європейське спрямування.

В роботі було удосконалено наступні положення:

- обґрунтування, що Українська держава у період Гетьманщини була визнана de faсto сусідніми країнами як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, яка користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю;

- положення про те, що усі українсько-московські договори, що укладалися у другій половині ХУІІ- на початку ХУІІІ століть, були договорами двох країн-суб’єктів міжнародних відносин. Проте Москва намагалася внести до них положення, які давали б їй можливість перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин;

- твердження, що і фактично, і юридично правосуб’єктність України було відновлено після підписання представниками УНР Брест-Литовського мирного договору, хоча тим самим було припинено будь-які відносини УНР з країнами Антанти, що спричинило міжнародну ізоляцію та перетворення УНР із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин;

- положення, що входження УРСР до складу СРСР спричинило знищення України як суб’єкта міжнародних відносин.

А також дістали подальшого розвитку:

- позиція, що різноманітність аспектів зовнішньої політики державних діячів на різних етапах розвитку української державності, що оцінюється в багатьох дослідженнях як негативна, легковажна та хибна, насправді обумовлювалась тогочасною ситуацією та численними об’єктивними та суб’єктивними факторами у кожному конкретному випадку;

- поглиблення та обґрунтування положення, щодо появи варягів у східних слов’ян існувало могутнє державне об’єднання;

- положення про те, що Київська Русь була правоздатним і дієздатним суб’єктом тогочасного міжнародного права, що, зокрема, простежується майже в усіх міжнародних договорах, учасником яких була наша країна;

- думка, що Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування було правоздатним і дієздатним суб’єктом міжнародних відносин і, будучи тісно пов’язаним не лише генеалогічно, а й за складом населення, спільною культурою та традицією, було прямим спадкоємцем Київської Русі;

Крім того було доведено, що членство Української РСР в ООН та її спеціалізованих установах і організаціях, свідчить про те, що її правосуб’єктність була обмежена участю у вирішенні досить вузького кола проблем, і фактично вона була наділена спеціальною правосуб’єктністю.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у можливому їх використанні як матеріалів для читання лекцій та проведення семінарських занять з історії держави і права України, при написанні підручників та навчальних посібників із зазначеної навчальної дисципліни.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України; Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми регулювання відносин у сфері господарювання в умовах ринкової економіки України” 18 травня 2007 р., Міжрегіональна Академія управління персоналом; Науково-практичній конференції “Проблеми розбудови громадянського суспільства в Україні” 5 червня 2008 р., м. Київ; Міжнародній науковій конференції “Сьомі осінні юридичні читання” 28-29 листопада 2008 р., м. Хмельницький, а також на круглих столах: “Світова фінансова криза: причини та шляхи подолання в Україні” 29 жовтня 2008 р., Інститут законодавства Верховної Ради України; “Законодавчі засади формування національного розвитку землі” 7 жовтня 2008 р., Інститут законодавства Верховної Ради України та “Європейські засади розвитку України на сучасному етапі” 19 грудня 2008 р., Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Публікації. За темою дисертаційної праці опубліковано чотири статті у наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи зумовлена метою і методом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 183 сторінки, з яких 173 – основний текст роботи.

Розділ І. Історіографія та методологія дослідження становлення і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин

1.1. Історіографія дослідження формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин

Проблема становлення України як суб’єкта міжнародних відносин поки що не стала предметом спеціального дослідження ні у вітчизняній, ні у зарубіжній історико-правовій науці. Хоча дослідники незалежної України сьогодні приділяють чимало уваги дослідженню українського права у різні періоди його розвитку, проблема правосуб’єктності України у їх працях висвітлена недостатньо. Сьогодні робляться значні кроки у напрямку визнання існування Української держави як суб’єкта міжнародного права і міжнародних відносин протягом тривалого часу історичного проміжку. Можна підтримати твердження, що завданням історіографії має бути озвучення того, що можна назвати “раціонально контрольованим минулим”[1].

Історіографію дослідження формування України як суб’єкта міжнародних відносин можна поділити на чотири періоди: перший період – ХУІІ- перша половина ХІХ століть; другий період – друга половина ХІХ – початок ХХ століть; третій період – період радянської історіографії (20-і -80-і роки ХХ ст.); четвертий період – 90-і роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.

Для дослідників першого періоду, які присвячували свої роботи аналізові міжнародноправових відносин Української держави починаючи з сивої давнини, характерним була глибока фундаментальність, новизна та академічна обгрунтованість. Разом з тим вони не могли використовувати джерела, методологічні та технічні досягнення історико-правової науки більш пізнього періоду. Тому у їх працях спостерігається неповне, а інколи й неточне висвітлення деяких подій і фактів.

Період другої половини ХІХ- початку ХХ століть характеризується складною внутрішньополітичною ситуацією в Російській імперії, зокрема строгою цензурою та замовними підтасовками фактичного матеріалу і агрументацій на потребу правлячих кіл. Тому історіографію цього періоду сучасні дослідники мають сприймати через призму зазначених обставин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Ми не можемо погодитись з такими твердженнями. Адже до 1944 р. Україну не можна навіть номінально вважати суб’єктом міжнародного права. Адже вона була повністю інкорпорована в СРСР і була позбавлена будь-якої правосуб’єктності. Хоча вона вважалася однією із союзних республік і формально мала свою конституцію, але здійснювати будь-які зовнішньополітичної функції вона не мала права. Фактично вона була на становищі однієї з численних областей СРСР.

Необхідно зазначити, що міжнародне право не знає такого поняття, як “делегована міжнародна правосуб’єктність”. Будучи членом ООН та спеціалізованих організацій ООН, УРСР брала участь у вирішенні лише дуже вузького кола проблем, що закріплені в статуті ООН та її спеціалізованих організаціях. Будучи невід’ємною частиною СРСР, який був повноправним суб’єктом міжнародних відносин, УРСР була створенням формальним, яке було наділене спеціальною правосуб’єктністю. Тобто, УРСР була похідним (вторинним) від СРСР суб’єктом міжнародних відносин, права і повноваження якого визначалися СРСР, як її державою-засновником. УРСР була обмежена у своїй міжнародній діяльності лише формальною участю у роботі спеціалізованих організацій ООН. Вона була позбавлена права вступати в міждержавні відносини, тобто, вона не була спроможною їх виконувати. Фактично УРСР була ані правоздатним, ані дієздатним суб’єктом міжнародного права.

Здобуття Україною незалежності зумовило відверте й відкрите, а також потужне дослідження всього спектру вітчизняних зовнішніх відносин. Упродовж всього періоду незалежного ствердження України вагомий внесок зробили не лише окремі науковці, а й цілі авторські колективи науковців академічних інститутів та вищих навчальних закладів (О. Апанович, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, С. Кульчицький, М. Михальченко, Ю. Павленко, В. Смолій, В. Солдатенков, А. Трубайчук, П. Толочко, Ю. Шаповал, В. Шевчук, А. Костиря, Г. Калінічева, А. Кудряченко та інші).

Серед авторитетних сучасних розробок з даної проблематики слід назвати монографічні дослідження: „Політична історія України. ХХ століття” в 6-ти томах, підготовлена Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень НАН України на чолі з академіком І. Курасом; „Цивілізаційна історія України” (М.Горєлов, В. Моця, О. Рафальський), „Політична історія України ХХ століття” (А. Кудряченко, Г. Калінічева, А. Костиря) та ін.

Ґрунтовні академічні видання свідчать про те, що державотворча парадигма українства належить до кардинальних питань історичного минулого нашого народу, що вона є надійним дороговказом для сучасних та прийдешніх поколінь.

Незалежна та самостійна Україна, про яку на початку ХХ століття доводилося лише мріяти, наприкінці його стала політичною реальністю.

Зосереджуючись на непростій політичній історії України, оцінці тогочасних політичних явищ, автор прагнув висвітлити події в усій багатогранності, уникаючи категоричності та безапеляційності.

В розвитку історії міжнародних відносин конструктивним та багатообіцяючим принципом подальшого утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин є нагальна необхідність синтезу західної і східної традицій.

У цілому історіографія та юридичні джерела з історії держави і права України посідають надзвичайно важливе значення.

Юридичні джерела в історії України мають різне мовне оформлення, понятійний зміст, а тому їх не слід плутати із нормами, що випливають із звичаїв, традицій, моралі українського народу. За своєю структурою документальні джерела України мають суто правовий характер і були основою матеріального права. Разом з тим юридичний текст можна використати для вивчення будь-якого історичного питання. Так, наприклад, Руська Правда, Литовський статут, договори Української держави з іншими країнами тощо, можуть бути використані з метою дослідження економіки, політики, міжнародних відносин, історії розвитку мови і таке інше.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У своїй дисертаційній роботі автор підходив до вияснення істини шляхом ціннісної інтерпретації загальновідомих фактів і подій та детального, навіть казуального, аналізу міжнародно-правових актів, в яких чітко проявляється існування України як суб’єкта міжнародних відносин. Звернемо також увагу на структури і процеси історичної еволюції української державності і права, в окремих випадках і на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток українського суспільства, а для пізнавального підходу було застосовано узпагальнено-типологічний аналітичний метод. Значну увагу ми приділено довготривалим процесам, зокрема, еволюції Української держави від суб’єкта міжнародних відносин у другій половині ХУІІ століття, до об’єкта таких відносин з другої половини ХУІІІ століття. У цьому змісті тексти міжнародно-правових договорів були для автора не самоціллю, а метою і засобом до пізнання сутності правосуб’єктності Української держави у різні історичні періоди її розвитку. Автор прагнув у процесі дослідження глибоко проникнути у зміст джерел, на які він спирався. Проте не тільки джерела були об’єктом дослідження, але й вся історична дійсність того або іншого періоду в розвитку України яу суб’єкта міжнародних відносин, розглядалася нами як цілісний текст.

Це історико-правове дослідження відкриває нам нові поняття, які існували як в історії, так і праві. У дисертації приділено належну увагу часовій специфіці понять у період існування Київської Русі, Гетьманщини та інших періодів, що існували в розвитку Української держави. Мова, яка застосовувалася в історико-юридичних джерелах, постійно зазнавала докорінних змін, а тому багато юридичних понять автор брав із сучасної української мови, знаходив відповідник поняттям в давньоруській або давньоукраїнській мові в сучасних юридичних формулюваннях і поняттях. Тому-то словесна оболонка юридичних джерел різних періодів розвитку української державності, наповнювалася однаковим смисловим змістом.

1.2. Методологія дослідження правосуб’єктності України

Досить актуальним для сучасних дослідників держави та права є питання визначення місця, ролі та діяльності України на міжнародній політичній арені в процесі генези її державності. Дослідивши розвиток міжнародної діяльності, яка мала місце в українських державних утвореннях протягом багатосотлітньої еволюції, ми можемо визначити тенденції її майбутнього розвитку.

Українська міжнародна діяльність сьогодення, переживаючи важкий період період власного становлення, часто хаотично запозичує готові результати або західного, або російського юридичного та дипломатичного мислення, залишаючи поза увагою способи та методи їх отримання і головне - не завжди враховуючи специфіку власного державотворення. Така невизначеність та коливання є однією з причин багатьох відомих негативних, більш того, шкідливих наслідків для нашої держави та громадян, а інколи - й падіння її авторитету на міжнародній арені

Автор вважає, що вирішення основних завдань даного дослідження можливе через звернення до історичних підвалин власного автентичного розвитку міжнародної діяльності нашої держави.

Дисертант розуміє, що минулу реальність не можна повністю відновити, адже вона канула у вічність, а виявлені у джерелах факти, події і наміри не можуть бути належно ідентичними тим, які в реальності мали місце. Можна відновлювати лише гіпотетичну реальність. Для цього необхідно застосовувати зрозумілі історичні і юридичні понятття та відповідну методологію.

Часові процеси, що відбуваються в історії, впливають на дослідника, який набуваючи досвіду, звертаючись до минулого, по суті справи відкриває таке минуле заново. Можна стверджувати, що для відтворення реального минулого, історію час від часу треба було б переписувати.

Важливим аспектом досліджуваної проблематики є взаємозалежність демократії всередині держави та зовнішніх впливів на еволюцію нашого суспільства та розвиток національної правосвідомості. Зазначимо у зв'язку з цим, що при відносно значній кількості досліджень з теоретичних і практичних проблем міжнародної діяльності України в її історичному розвитку, спеціалізованих робіт з цієї теми надзвичайно мало.

Дослідження проблем в еволюції міжнародної діяльності нашої держави, сподіваємося, дасть змогу виробити науково обгрунтовані шляхи її майбутнього розвитку, що відповідатимуть актуальним потребам суспільного прогресу та якнайбільше будуть відповідати інтересам усієї України як учасника міжнародних відносин та всього її населення. Забезпечення узгодженості, стабільності міжнародної політики, національної правової системи сприятиме процесу демократизації та підвищення ролі нашої держави в світі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Порівняльно-правовий метод застосовувався при з’ясуванні відмінностей у міжнародно-правових актах, що досліджувалися в роботі. Це надало змогу більш глибоко пізнати особливі характеристики існування та розвитку української держави в аспекті міжнародної діяльності.

За допомогою спеціально-юридичного методу дисертант визначав юридичні поняття і терміни, що містяться у юридичних документах міжнародної діяльності України різних періодів розвитку та становлення її державності, давав оцінку та перспективи застосування. Цей метод дозволив авторові проводити класифікацію та встановлювати ознаки, аналізувати практику створення та застосування норм міжнародно-правових актів.

Використовуючи емпіричний та науковий метод при дослідження історико-правових питань міжнародної діяльності України, ми встановили певні закономірності її розвитку як суб’єкта міжнародних відносин.

Демократична держава грунтується на принципі народовладдя, центральною ланкою якої виступає народ, міжнародна діяльність держави повинна відзеркалювати прагнення, уподобання та інтереси свого населення в усіх аспектах свого розвитку і обов’язково – в міжнародній політиці. Але уподобання населення щодо міжнародної політики формуються складним і довгим шляхом, на який має вплив історичний розвитк держави та права.

Методологія, яку застосував автор, базується на принципах, які дозволили досягти поставленої у дисертації мети. До таких принципів можна віднести плюралізм поглядів, використання досягнень різних наукових теорій та шкіл, об’єктивізм, що в цілому дозволило дослідити еволюцію міжнародної діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин.

Отже, використання вищезазначених методів та звернення до наукових розробок відомих вчених юристів-міжнародників та істориків дозволило сформулювати авторську позицію щодо теоретичних та практичних аспектів міжнародної діяльності України, побудувати логічну модель її майбутнього розвитку та на прикладах довести необхідність удосконалення існуючої міжнародної політики, керуючись історичним досвідом та сучасною доцільністю. Розглянувши міжнародну політику нашої держави на такому великому проміжку часу, автор встановив загальні тенденції, закономірності і тяжіння в її розвитку.

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ЯК СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

2.1. Правосуб’єктність Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Сьогодні майже не існує суспільств, в яких не було б держави і які існували б поза певною державою. Тому кожна людина, стикаючись з державою, її органами, службовими особами, мусить мати правильні, науково обґрунтовані уявлення щодо природи, сутності цього надзвичайно важливого і практично значущого явища.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Київські князі досить часто користувалися послугами варязької дружини у боротьбі із своїми ворогами. Зокрема, князь Аскольд мав варягів – дружинників у своєму війську під час облоги Царграда у 860 році. Він також включав варягів у місії, що вели переговори з іншими країнами.

Ведучи війни з Візантією та налагоджуючи з нею торгівельні зв’язки, Аскольд та Дір встановлювали зв’язки і з іншими країнами і землями західної Європи. Так, зокрема, у німецькому так званому Рафальштетенському митному статуті від 880 року зазначено розмір мита, яке мали сплачувати купці за матерію, яку завозили з русі до Баварії[30,с.93]. Аскольд і Дір вели війну на Балканах – в Болгарії. Саме там у 864 році було вбито сина Аскольда[30,с.94].

Непростими були відносини Київської Русі з угорцями, які в кінці ІХ століття зупинилися біля Києва. Після невдалої для русичів битви з угорцями вони пішли з ними на переговори і домовилися про виплату їм данини. Після чого угорці залишили їх землі і пішли далі на Захід. Було досягнуто також домовленості, що руси не будуть чинити перепон для проходу угрів, а ті, у свою чергу, обіцяли залишити землі русичів досить швидко[35]. Звичайно, прохід угорців та болгар через землі русичів порушував їх звичайний спосіб життя землеробів.

Київській Русі доволі довго доводилося вести війни з Хазарським каганатом, який виник в низинах Волги і Дону в УІІ столітті. Разом з тим Київська Русь мала з цією державою досить тісні культурно-економічні зв’язки.

Намагаючись захистити населення своєї країни від нападів з боку варягів, Аскольд і Дір прагнули досягти з ними домовленостей про ненапад. Коли ж варяги порушували таку домовленість, то київські князі виплачували їм певну данину.

Необхідно зазначити, що після вбивства Аскольда і Діра, князь Олег проводив таку ж саму зовнішню політику що й вони. У цьому простежується правонаступність у зовнішній політиці Київської Русі.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що під кінець ІХ століття у Східній Європі виникла могутня держава Київська Русь, яка визнавалась сусідніми державами і народами як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, який був не тільки правоздатним, але й дієздатним, з погляду сучасності, суб’єктом міжнародного права. Київська Русь, як суб’єкт міжнародного права не тільки брала на себе певні зобов’язання, але й виконувала їх.

Проблема міжнародної діяльності Київської Русі, як попередниці незалежної України, протягом останніх років все частіше привертає увагу дослідників. І це не є дивним, адже, як відомо, самоідентифікація нації, яка необхідна для розбудови власної держави, є тривалим комплексним процесом, який триває не одне століття. Дослідники будь-якої держави традиційно звертаються до її історичних підвалин, намагаючись у такий спосіб з’ясувати характерні тенденції та особливості її розвитку. Таким чином, досліджуючи особливості розвитку Київської Русі, ми можемо встановити й ті ознаки української держави, що пройшли крізь віки та є найбільш типовими й історично обумовленими для сучасної України. У значній мірі зазначена теза стосується міжнародної діяльності України, становлення її як суб’єкта міжнародних відносин. Для міжнародних стосунків держав та націй як на рівні зовнішньої політики, так і на рівні менталітету населення, характерним є стійкість уподобань. Так, наприклад, коріння конфлікту Схід-Захід, який сьогодні є одним з найгостріших у світі, сягають періоду зіткнень еллінської культури зі східними традиціями, що проявлялося в боротьбі держави Олександра Македонського з перською державою Дарія.

Формування Київської Русі як держави з ІХ ст. було обумовлено складними геополітичними та етнічними процесами. На відміну від ряду держав, які досягли високого рівня цивілізації та державотворчих процесів герметично, і, тільки вже досягнувши високого завершеного внутрішнього рівня, вийшли на міжнародну арену, ґенеза Київської Русі відбувалася іншим, практично протилежним шляхом.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Разом з тим князь Володимир підтримував тісні зв’язки з країнами Західної Європи. Так, зокрема, у 988 році, у 994 році та в 1000 році папа Іван ХУ направляв до Києва своїх послів. У свою чергу князь Володимир надсилав у 994 році та у 1001 році своїх послів до папи. Одночасно Володимир встановлював тісні зв’язки з Німеччиною. У 1006 році до Києва було направлено німецьке посольство начолі з єпископом Бруно, який прагнув схилити Володимира до римської церкви, проте зазнав невдачі. У 1013 році між Київською Руссю та священною Римською імперією німецької нації було укладено мирний договір, який став в подальшому запорукою тісних зв’язків між обома державами[44]. За князя Володимира були встановлені дружні стосунки із Польщею та Швецією. Він, зокрема, одружив свого сина Святополка з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою швецького короля Олафа, а дочку Премиславу – з угорським королем Ладиславом Лисим, іншу дочку – з чеським королем Болеславом Рудим, а третю – з польським королем Казимиром Обновлювачем. У цілому Київська Русь у кінці Х – на початку ХІ століть була могутньою державою з великим міжнародним авторитетом і впливом.

Внутрішнє становище Київської Русі також зміцнювалось. За правління князя Володимира в Київській русі почали карбувати монети: як срібні, так і золоті. До нього грошовими одиницями були гривні та зливки срібла, які поділялися на куни, ногати, векші тощо. Князь Володимир завершив об’єднання не лише слов’янських племен Східної Європи, а й частину фінських та литовських. “Часи Володимира Сьвятого чи Великого, - зазначав М.Грушевський,- були кульмінаційною точкою сього процесу побудови, завершенням, так би сказати – його механічної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хімічним – що все вводив в склад, і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми і явища політичні, суспільні, правні, культурні – сей внутрішній процес протягом дальших століть розвивався ще сильніше, ще інтензивнійше”[45].

Політика, започаткована князем Володимиром, була у значній мірі продовжена його сином Ярославом Мудрим. Він остаточно вивів Київську Русь на європейську арену, уклавши шлюби своїх дітей та інших родичів з представниками королівських домів Візантії, Польщі, Угорщини, Швеції, Норвегії, Франції, Англії, Німеччини[39,с.196-198], та встановивши таким чином нерозривний зв'язок з європейськими державами.

Князь Ярослав практично не мав збройних конфліктів з європейськими державами, за винятком Польщі за Болеслава Польського, який в міжусобній боротьбі синів князя Володимира підтримав Святополка і навіть зміг на деякий час вигнати Ярослава з Києва[41,с.53]. Однак у подальшому, при остаточному во княжінню Ярослава, він зміг примиритися з поляками і навіть одружити свого сина Ізяслава з сестрою польського князя Казиміра.

Більш напруженими за князя Ярослава виглядали стосунки Русі з південною Європою. По-перше, закінчився нищівною та принизливою поразкою похід новгородського воєводи Вишати на Константинополь. По-друге, предметом багаторічного спору стало поставлення руським митрополитом Іларіона Київського, яке відбулося за ініціативою особисто князя Ярослава та всупереч усім церковним канонам, без схвалення з боку Константинопольського патріарха. Літописець Нестор так занотував цю подію: “Поставив Ярослав Іларіона митрополитом, русина родом, у святій Софії, зібравши єпископів”[41,с.68]. З іншого боку, таке поставлення відбулося в традиціях, характерних саме для держав Західної Європи напередодні папської революції ХІ – ХІІ ст., що дає нам можливість стверджувати про схожість методів державної політики Київської Русі та інших європейських держав та можливі наявні між ними тісні взаємовідносини.

Ярослав Мудрий мав тісні стосунки з Німеччиною, уклавши з нею договір про боротьбу з польським королем Болеславом. Досить інтенсивні стосунки він налагодив із Скандинавією. У його війську було чимало найманців з варягів. Були налагоджені зв’язки з Францією та іншими європейськими країнами шляхом укладення династійних шлюбів та встановлення дипломатичних відносин. Певний час при дворі Ярослава Мудрого жили два сини англійського короля Едмунда. Досить дружні стосунки підтримував Ярослав Мудрий із Скандинавськими країнами, хоча за його правління відійшло у минуле наймання на службу найманців-варягів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Підсумовуючи вищезазначене можна стверджувати, що Галицько-Волинське князівство користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах. Аналіз його міжнародного становища свідчить, що воно було правоздатним і дієздатним суб’єктом міжнародних відносин, брало на себе певні зобов’язання, зокрема, щодо спільної боротьби з іншими суб’єктами міжнародних відносин(сусідніми державами) проти монголо-татарської навали. Галицько-Волинське князівство виконувало взяті на себе зобов’язання і, таким чином, підтверджувало свою дієздатність на міжнародній арені.

Важливим моментом в історії діяльності Галицько-Волинського князівства як суб’єкта міжнародних відносин є те, що воно прагнуло об’єднати свої зусилля у боротьбі проти монголо-татар з європейськими країнами, залишаючись у той же час суто українською державою. Якщо північно-східні князівства колишньої Київської Русі повністю визнали монголо-татарське панування і втратили свою правосуб’єктність на міжнародній арені, Галицько-Волинське князівство продовжувало бути повноправним суб’єктом міжнародних європейських відносин навіть після поразки від монголо-татарських військ.

2.2. Правоздатність і дієздатність України в добу Гетьманщини (середина ХУІІ-кінець ХУІІІ ст.)

Період Гетьманщини в історії держави і права України є одним з найцікавіших та найнасиченіших знаковими, з погляду державно-правового розвитку, подіями. З самого початку виступу Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, і аж до скасування гетьманства й остаточного приєднання українських земель до Російської імперії у кінці ХУІІІ ст., усі гетьмани України намагалися підтримувати контакти з урядами сусідніх держав, представляючи Україну на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародних відносин. Україна розірвала державно-правові зв’язки з Польщею, які були встановлені умовами Люблінської унії від 1569 р., відразу після великої перемоги в 1648 році козацького війська над військом польським. Вона постала на міжнародній арені як незалежна у міжнародних відносинах та у внутрішній політиці держава. Проте триваюча війна з Польщею змушувала гетьмана Б.Хмельницького шукати для України надійних союзників.

На відміну від міжнародної діяльності Київської Русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладення військових і політичних союзів. Хоча необхідно зазначити, що гетьман Б.Хмельницький, ведучи переговори з Туреччиною, прагнув забезпечити і економічні інтереси України. Так, зокрема, у договорі України з Туреччиною від 1649 року рядом статей закріплювалось право українців “вільно плавати по Чорному морю”, а українські купці звільнялись “на сто років” від сплати мита з товарів, які вони ввозили до Туреччини[49]. Разом з тим Б.Хмельницький рішуче відхилив пропозицію султана поставити під захист Туреччини Україну і встановити спадкову владу гетьмана. Заявивши, що мирні відносини з Туреччиною є вигідні Україні, він зазначив, що спадкове гетьманство його не цікавить, так як воно “протирічить правам і звичаям нашим, відновленим мною (Б.Хмельницьким - автор) у батьківщині, принісши у жертву велику кількість воїнів”[49,с.148]. Отже, ще на початку національно-визвольної війни гетьман Б.Хмельницький відхилив будь-які намагання з боку сусідніх держав обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління, яка існувала в усіх тогочасних країнах не лише Європи, але й світу.

Необхідно зазначити, що сусідні з Україною країни не прагнули встановити з нею рівноправні стосунки у період, коли тільки-но розпочалася національно-визвольна війна. Так, зокрема, у 1649 р. Б. Хмельницький посилав до Москви посольства спочатку начолі з Силуяном Мужиловським, а потім начолі з Федором Вишняком, які пропонували царю Олексію Михайловичу укласти військовий союз для боротьби проти Речі Посполитої. Останній, посилаючись на Поляновський договір Московської держави з Річчю Посполитою, заявив, що він зможе розпочати переговори з українцями лише у випадку, коли польський “король визнає їх незалежними”[49,с.148].

У свою чергу Річ Посполита послала до Б.Хмельницького своє посольство, яке очолював А.Кисіль. Проте гетьман поставив перед польським посольством вимоги, які воно не змогло прийняти.

Отже, на початку національно-визвольної війни Туреччина, Московське царство та Річ Посполита, ведучи дипломатичні переговори з гетьманом Б.Хмельницьким, фактично визнали Українську державу як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Особливо інтенсивно вів переговори Б.Хмельницький з Кримським ханством про укладення військового і політичного союзу.

Так, зокрема, він надіслав до Іслам-Гірея ІІІ посольство Бурлія та Клиші[42,с.169], результатом чого стала домовленість України з Кримським ханством про військову допомогу татар українцям в їх боротьбі з Річчю Посполитою у 1648-1652 роках. Кримське ханство у цьому союзі, крім власної звичної економічної вигоди, прагнуло реалізувати загальну політику Османської імперії щодо послаблення Речі Посполитої.

Богдан Хмельницький вбачав у такому військово-політичному союзі великі перспективи для України щодо розвитку подальших стосунків з Кримським ханством та безпосередньо з Османською імперією. Свідченням цих намірів може також служити проект договору про торгівлю між Військом Запорізьким та Оттоманською Портою, запланований Б. Хмельницьким у середині 50-х років ХУІІ століття. Договір передбачав скасування для купців Запоріжжя “берегового права”, введення безмитної торгівлі, обмін полоненими тощо[42,с.177].

Союз України доби Богдана Хмельницького та Молдови ( 1650 – 1653 роки) був не тільки військовим, але й матримоніальним, підтриманий шлюбом сина Хмельницького Тимофія та дочки Молдавського господаря Розанди Лупул. Згідно договору Молдова не тільки зобов’язувалася розірвати стосунки з Польщею та беззастережно підтримувати Б. Хмельницького, а й сплачувала козацькому війську суттєву контрибуцію[42, с.177] . Цей союз повинен був стати основою й майбутньої міжнародно-політичної діяльності Гетьманщини, але виявився короткотривалим через загибель Тимофія при обороні Сучави від польських військ.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У зв’язку із вищезазначеним слід вважати, що так звані “Переяславські статті”, які нібито були схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького від 17 жовтня 1659 року, є просто фальшивкою. Тому-то висновки, які зроблені дослідниками на базі зазначених статей про те, що ними

передбачалося не тільки повернення українських земель до складу Московії, а й численні економічні та політичні обмеження, а саме: заборона для України самостійних зовнішньополітичних зносин, участі у військових походах без дозволу царя, заборона вивозу борошна та збіжжя, торгівлі тютюном та алкоголем[42,с.198], заборона без дозволу царя обирати гетьмана, підпорядкування київської митрополії московському патріарху[44,с.175], втрата гетьманом права призначати та звільняти полковників, карати смертною карою старшин[63],є необгрунтованими.

Після невдалої Чуднівської кампанії та підписанням Слободищанської угоди від 7 вересня 1660 р. Ю.Хмельницький погодився на включення українських земель до Речі Посполитої, але не на тих пільгових умовах, яких добився І. Виговський Гадяцьким договором. До угоди були включені численні обмеження політичного напрямку. За Слободищанською угодою Юрій Хмельницький, зокрема, відмовлявся від підтримання міжнародних стосунків з усіма державами, крім Речі Посполитої, та підтверджував укладення з нею військового союзу[63,с.195]. Пізніше Юрій Хмельницький визнав сюзеренітет Османської Туреччини.

Після Чуднівської кампанії Ю. Хмельницького на українських землях офіційно обирали двох гетьманів: на Правобережжі – пропольського, а на Лівобережжі – промосковського.

Політика лівобережних гетьманів завжди була тісно пов’язана з інтересами московської держави. Кожен з них, вступаючи на свою посаду, підписував Статті – договори про статус українських земель та козацького війська. Укладаючи нові договори з гетьманами, Москва намагалася обмежувати суверенні права Української держави – Гетьманщини.

Вперше суверенні права України - Гетьманщини були обмежені в так званих Московських статтях, підписаних гетьманом І.Брюховецьким у жовтні 1665 року. Згідно статей, Україна мала перебувати “навіки під їх государевою високою і сильною рукою непорушно в вічному підданстві”[61,с.162]. Окрім того, гетьманові заборонялося вступати в зносини з іноземними державами без царського дозволу[61,с.165]. Отже, із суверенного суб’єкта, Українська держава перетворилася на спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Окрім того, гетьман фактично погодився на те, що Україна має стати просто об’єктом міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, як це було з усіма іноземними державами, а через спеціально створений Малоросійський приказ.

Разом з тим, аналіз московських статей І.Брюховецького дає досліднику можливість стверджувати, що вони закріплювали волю двох сторін – Москви і України, хоча істотно і змінили характер попередніх українсько-московських відносин.

Договори І.Брюховецького обмежували самостійність України у зовнішніх зносинах, умовно підпорядковували українську церкву та духовенство московському патріархату та передбачали пряме підпорядкування міщан і селян царській владі.

І.Брюховецький та старшина, яка супроводжувала його до Москви, були щедро нагороджені московським урядом. Гетьман, зокрема, дістав чин служилого боярина, а генеральні обозний, суддя, есаул, хорунжий, бунчужний і всі полковники отримали дворянські звання, а також величезні земельні маєтності.

Укладення Московських статей викликало в Україні широке незадоволення. У 1666 році в Україні почалося антимосковське повстання. На допомогу повсталим прийшов з військом гетьман Правобережної України П.Дорошенко. У зв’язку із цими подіями Москва прискорила мирні переговори з Польщею і Кримським ханством. За таких умов Україна ставала лише об’єктом міжнародних відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутності, для виходу України на південь через Чорноморщину на широкі шляхи національної й міжнародної політики. На думку багатьох дослідників, з якою ми погоджуємося, виходячи з традиційної програми Української держави з Правобережжям і Запоріжжям, як інтегральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Південної України й Північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму), незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України та інкорпорація Запоріжжя, були неможливі[68,с.39]. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.

Хоча у період приходу до влади І.Мазепа був прихильником політики П. Дорошенка, спрямованої на встановлення дружніх стосунків з Портою та її васалами, проте згодом, не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу, він підтримує політику московського уряду царівни Софії і князя В. Голіцина, а пізніше Петра І, виступаючи проти Криму й Туреччини. Гетьман пише докладні й цікаві проекти, що збереглися в московських архівах, які мали, безперечно, великий вплив на діяльність та погляди Петра І. Однак проекти Мазепи Петро І почав здійснювати пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародна політична ситуація значно змінилася, чим і можна пояснити їх неповну реалізацію. У свою чергу І. Мазепа, розчарувавшись у діях Петра І, спрямовує свою політичну увагу та дипломатичний талант на встановлення найтісніших зв’язків з Молдавією та Валахією.

Як відомо, одним із пунктів Коломацьких статей було визнання зверхненості Московського патріарху над Київським митрополитом. Однак І. Мазепа, розуміючи збільшення залежності українських земель та населення від Москви при реалізації такої політики, обережно намагався її нівелювати, для чого встановлював контакти з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Афоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархами Єрусалима та Антіохії.

Подвійною була й політика І. Мазепи щодо Речі Посполитої. Спочатку він серйозно розглядав перспективу поверенення українських земель до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору – тобто як рівноправного третього субєкта федерації разом з Польщею та Литвою. Проте, на наш погляд, як далекоглядний політик, І. Мазепа не міг не розуміти, що Річ Посполиту очікує занепад: вона була оточена ворогами, на неї наступала Туреччина, Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, навіть частина польських магнатів виступила проти короля. І. Мазепа допомагав Яну Казиміру декілька разів у нелегких європейських дипломатичних місіях, які мали успіх, але все одно це не виправило ситуацію. Оскільки Мазепа був православним, польські католицькі магнати не могли йому вибачити ні його походження та багатства, ні його успіхів, а головне, його діяльності на підтримку влади короля та зменшення шляхетської вольниці. Усі ці фактори разом призвели до відмови І. Мазепи від його планів щодо альянсу Польщі та України та до переходу на бік Москви.

Разом з тим Мазепа був противником і польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Проводячи політику divide et impera, він не раз застерігав Москву щодо Речі Посполитої, зокрема, у 1690 р. він повідомив московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою виключить можливість об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Навіть у 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цього разу проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й “наші хроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом”[70,с.2].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У силу різних причин, які вимагають спеціального дослідження, у 1727 році зносини Москви з Україною знову почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Царський уряд дозволив також обрати гетьмана. Генеральна рада, що була скликана в Глухові, обрала гетьманом України полковника Д.Апостола. У жалуваній гетьману царській грамоті встановлювалась компетенція гетьманської влади у тому обсязі, в якому вона існувала за гетьмана І.Скоропадського. На початку 1728 р. новообраний гетьман звернувся до царя із спеціальними пунктами статей, в яких містилося прохання повернути митрополію для Києва, заборонити духовенству та монастирям купувати козацькі землі та отримувати їх за заповітом; відновити українську судову систему та опублікувати збірник “Прав малоросійських”, вивести з української території московські війська.

У відповідь на прохання Д.Апостола царський уряд видав так звані “Решітєльниє пункти”, в яких містилася обіцянка Москви дотримуватися попередніх договорів, укладених з Україною; дозволити обирати гетьмана і старшину з послідуючим затвердженням результатів виборів царем; заборонити духовенству набувати маєтності купівлею або якимось іншим способом. У випадку якщо б до гетьмана прибули посланці з інших країн, то вони мають залишатися в Глухові, а про причини їх прибуття необхідно було повідомляти царський уряд. Дрібні прикордонні справи гетьман мав вирішувати з царським резидентом, а потім повідомляти про це царя[49,с.438-441].

Якщо усі попередні договори України з Москвою мали характер двосторонній, то “ Решітєльниє пункти” мали указний характер,що покладав зобов’язання лише на одну сторону – Україну. Царська влада жодних зобов’язань на себе не брала.

У “Решітєльних пунктах” у цілому зберігалась лише форма українського врядування, але за змістом вони перетворювали гетьмана, старшину та козаків у російських службовців, а решту населення – у підданих Російської імперії.

Після смерті Д.Апостола в січні 1734 р. було видано царську грамоту, якою управління Україною до обрання нового гетьмана передавалося в руки спеціальної колегії, що складалася з трьох росіян і трьох українців.

У 1750 році в Глухові було скликано Генеральну раду, яка обрала гетьманом України Кирила Розумовського. Відання справами України знову було передано до колегії закордонних справ. Україну формально було повернено у становище, в якому вона перебувала до 1708 року.

Гетьман К.Розумовський відновив суто українську адміністративну і судові системи, відновив свободу підприємництва і торгівлі тощо[49,с.457-459]. Він здійснював управління Україною незалежно від царського уряду. Проте в 1754 р. царський уряд своїм рішенням знищив кордони та митниці між Україною та Росією, а у 1764 р. було скасовано гетьманство. Україну було підпорядковано генерал-губернаторові, при якому існувала колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців. “Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського, - зазначалося в Указі Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії, - наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам...Сенат повинен представити нам, малоросійських ”[61,с.216].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Правлячі кола Росії розуміли яку велику небезпеку для них становила б незалежна Україна. А тому протягом ХІХ століття щодо українського населення проводилася жорстка політика русифікації з тим, щоб підірвати коріння можливої незалежної України. А виникнення в роки визвольних змагань (1917-1921 рр.) Української держави спричинило проти неї агресію з боку Радянської Росії, яка закінчилася знищенням української державності.

2.3.Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності

Лютнева 1917 року революція в Росії дала поштовх розвиткові національно-визвольного руху в Україні. На початку березня починається офіційна діяльність Центральної Ради[79], яка мала за мету відродити державність України. Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент[80] і таким вона стала як фактично, так і юридично.

Спочатку Центральна рада ставила перед Тимчасовим урядом Росії лише вимоги політичної автономії. Як зазначалося в першому Універсалі Центральної Ради, Тимчасовий уряд Росії ухилився від визнання права України на автономію, зазначивши, що таке рішення можуть прийняти лише Всеросійські Установчі Збори[81]. Така позиція Тимчасового уряду спричинила загострення відносин між Україною і Росією. Центральна рада пішла на більш рішучі кроки у справі формування української державності. У червні 1917 року було створено Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який фактично почав здійснювати функції уряду. Він поділявся на секретарство з внутрішніх, фінансових, міжнаціональних, військових, земельних, судових, харчових справ та з справ освіти. Було створено і посаду Генерального писаря. У Декларації, яку розробив Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року, було уточнено компетенцію як всього Секретаріату, так і кожного із секретарств[82].

У зв’язку із захопленням більшовиками влади в Росії в кінці жовтня 1917 року, Центральна Рада вирішила будувати свої відносини з Росією на нових засадах. На початку листопада 1917 року вона прийняла третій Універсал, у якому було проголошено, що “Віднині Україна стає українською Народною Республікою”, у якій має існувати власна демократична верховна влада, яка вирішує усі внутрішні проблеми, приймає закони та здійснює судочинство[80,с.21-24].

Третій Універсал поки що не закріпив за УНР право встановлювати міждержавні зв’язки та бути повноправним суб’єктом міжнародних відносин. “Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її ,- зазначалося в ІІІ Універсалі, - ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”[80,с.21]. Разом з тим, беручи до уваги агресивну політику Радянської Росії стосовно прагнення народів колишньої Російської імперії здобути незалежність, Генеральний Секретаріат у Відозві від 30 листопада 1917 року заявив, що він “не визнає Народніх Комісарів правительством Росії”[83], і що “всякі спроби силою нарушити той лад, який твориться зорганізованою демократією України, він рішуче і так само силою буде подавляти в коріні”[83,с.27].

На початку грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Росії, голослівно звинувативши Центральну Раду у веденні “двозначної” буржуазної політики[80,с.28-29], оголосила їй війну. У відповіді Генерального Секретаріату Центральної Ради Раді Народних Комісарів (4 грудня 1917 р.) зазначалося, що “Стан війни між двома державами Російської Республіки Генеральний Секретаріат уважає згубним для справи революції і для тріумфу робітників та селян”[80,с.31-32]. Не дивлячись на миролюбну заяву Генерального Секретаріату, більшовицькі війська Радянської Росії почали військову агресію проти УНР.

У кінці грудня 1917 року на базі секретаріату з міжнаціональних справ в УНР було створено секретаріат з іноземних справ. У підготовленій Генеральним Секретаріатом ноті, яка була спрямована країнам, що брали участь в першій світовій війні, а також нейтральним країнам, було заявлено про прагнення УНР проводити самостійну зовнішню політику. В ноті також зазначалося, що влада Народних Комісарів Радянської Росії “не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки”[79,с.43]. Отже, зазначеною нотою уряд УНР інформував країни світу, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Офіційний Берлін толерантно ставився до гетьманату з вельми прагматичних засад, а частина впливових політичних діячів розглядала незалежну де-юре Україну своєрідним плацдармом для потужного нарощування німецької присутності на Сході, як противагу Росії, та широкий ринок збуту промислових товарів. Аналізуючи діяльність П. Скоропадського, слід зазначити, за 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято близько 400 законів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим у Німеччині й Австрії, проведено значну роботу з формування збройних сил, зокрема, було створено Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах[90]. До збройних сил передусім залучалися ті громадяни, які підтвердили “безумовну відданість ідеї незалежної України”. В армії було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військових формуваннях, забезпечено перехід до триступеневої системи підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна військова школа – Академія Генерального штабу.

Оперативно було вирішено питання з українським флотом: дізнавшись про обрання Гетьманом Павла Скоропадського та відновленні Української держави, усі кораблі флоту, склад яких на 80% складався з українців, миттєво підняли синьо-жовті штандарти. Згодом Гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та допоміжних суден.

Гетьман Скоропадський почав творити збройні сили. Військовим міністром було призначено колишнього командуючого 4 армією, генерала-українця Рогозу, начальником штабу – полковника Сливинського. Було прийнято закон „Про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів”, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів), почалося комплектування Особливого офіцерського корпусу, підпорядкованого персонально Гетьману. Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот.

Особлива увага приділялася відродженню козацтва. Козаків вважали як середніх землевласників, здатних вирішити продовольчу проблему, і водночас як Національну гвардію. Згідно Гетьманського Універсалу Українське козацтво складалося з 8 кошів в межах губернії, кожен по 14 полків в межах повіту. До козачого реєстру було включено 150000 родин. Начолі Українського козацтва перебував Гетьман, йому підкорялися ним призначені кошові отамани. Отаманами призначалися найкращі військові та представники відомих козачих родин[91].

Можна стверджувати, що Гетьман Скоропадський на практиці реалізував принцип соборності українських земель, повернувши до складу України Мозирський і Пінський повіти Мінської губернії, Стародубщину, українські повіти Курщини та Вороніжчини. Пам’ятаючи заповіт Гетьманів Самійла Кішки, Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького про те, що західний кордон нашої держави має, як і за часів Святослава і Володимира, проходити по Віслі, Павло Скоропадський повернув Холмщину та Підляшшя.. Були укладені договори з Грузією та Росією, встановлені політичні та військові союзи з Доном і Кубанню. Румунія визнала за Україною право на південну Бессарабію.

В зовнішній політиці гетьман Скоропадський спирався на єдиного й потужного союзника – кайзерівську Німеччину. Доки в Німеччині не вибухнула революція, доти Україна мала на міжнародній арені сильну підтримку. З падінням уряду кайзера Вільгельма ІІ, Україна опинилася віч-на-віч із ворожою Антантою - традиційним союзником Росії.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Полемізуючи з С.Петлюрою щодо польської орієнтації української зовнішньої політики, вони вважали її помилковою, що така політика “із національних, соціальних, релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності”.

Симон Петлюра розумів, що Ю.Пілсудський проводив політику в інтересах Польщі, і що більшість поляків негативно ставилась до незалежної України. Але, розгромивши спільного ворога – Червону Армію, Україна, вважав С.Петлюра, могла стати незалежною країною. Тому-то Дипломатична місія УНР в Польщі звернулася до польського уряду укласти між Україною і Польщею договір. У ньому, зокрема, зазначалося: “Уряд Польської Речі Посполитої, визнаючи право України до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на основі умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки”[100].

Отже, Польща Ю.Пілсудського, уклавши договір, визнавала Україну повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Україна була не лише правоздатною, а й дієздатною. У статті 2 Військового договору Директорії з урядом Польщі(24 квітня 1920 р.) зазначалося, що українські і польські війська мають діяти як війська союзні[101].

На думку С.Петлюри договір “з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв’язків з Європою”, але європейські країни, за визнанням С.Петлюри, “не хотіли розуміти української боротьби”[65,с.111].

Спільний похід у травні 1920 р. польських і українських військ був невдалим. У той час, як українська армія вела тяжкі бої з більшовицькими військами, Польща спочатку уклала перемир’я з Москвою, а потім і мирний договір. За умовами ризького договору до Польщі відійшла Західна Волинь і Західне Полісся, а пізніше і Галичина. Отже, Україна із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин. Вона перестала бути суб’єктом міжнародного права.

2.4.Утворення Української РСР та її правосуб’єктність

Відомо, що у грудні 1917 року Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив про утворення Української радянської республіки, офіційна назва якої була Народна Українська Республіка[80,с.114], і яка ставала федеративною частиною Російської республіки. Згідно ідей російських більшовиків, закріплених у їх партійній програмі, радянські республіки мали бути обєднані у федерацію, яка сприяла б їх повному обєднанню в унітарну державу. Навіть обєднані у федерацію радянські республіки були підпорядковані урядові Радянської Росії.

У першій Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки зазначалося, що вона прагне вступити з Радянськими Республіками “в тісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції…”[103]. Органи державної влади Російської федерації були органами всієї федерації. Таку форму державного об’єднання було визначено рішенням Політбюро Центрального Комітету Російської комуністичної партії(більшовиків) 1 червня 1919 року. Отже, об’єднання радянських республік у федерацію начолі з більшовицькою Росією не мало під собою якого-небудь легітимного підгрунтя. Усі декрети і постанови УСРР було анульовано і замінено декретами РСФРР, а Всеросійський центральний виконавчий комітет Російської Федерації набував значення вищого органу влади усієї федерації республік. Отже, формально було проголошено утворення УСРР, а потім і формально і фактично її було знищено. Тому-то твердження, що УСРР у період до її вступу до складу СРСР була суб’єктом міжнародних відносин[104], не має під собою будь-якого юридичного підгрунтя.

Усі дослідники дотримуються думки, що після вступу УСРР до складу СРСР, Україна не була суб’єктом міжнародного права, хоча окремі з них стверджують, що до початку 1944 року Україна нібито була наділена “делегованою міжнародною правосуб’єктністю”[104,с.11].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Відомо, що зовнішньополітичний механізм СРСР, будучи головним інструментом забезпечення на міжнародній арені інтересів панівного в радянському суспільстві класу номенклатури, за внутрішньою організацією був механізмом партійно-державним, а за способом регламентації – механізмом неправовим. Участь зовнішньополітичних органів СРСР у формуванні і проведенні зовнішньої політики не була закріплена і не регламнетувалась ні констиутцією, ні іншими законодавчими актами. Розробка і прийняття зовнішньополітичних рішень у Радянському Союзі здійснювалося центральними партійними органами. Вони приймались свавільно, таємно і досить вузьким колом високопоставлених номенклатурників. Відомо, що поняття “формування і проведення зовнішньої політики” може співвідноситись з поняттям “держава”. Проте суверенітет держави в СРСР було узурповано Комуністичною партією, і досить часто реалізовувався через діяльність органів і посадових осіб, які не завжди були уповноважені діяти від імені держави.

У відповідності до статей радянських конституцій зовнішньополітичними органами країни були двопалатна Верховна Рада і Рада Міністрів, що складалася з великої кількості міністерств і відомств. Через формальні зовнішньополітичні органи здійснювалася реалізація рішень, прийнятих центральними партійними органами. Існування таких зовнішньополітичних органів, як міністерство закордонних справ, міністерство зовнішньої торгівлі, комітет із зовнішньополітичних зв’язків та інших, необхідне було класу номенклатури для реалізації своєї агресивної зовнішньої політики, для маскування тоталітарної суті режиму та надання йому зовнішніх форм парламентаризму, схожих на ті, що існували в демократичних країнах Заходу.

Формування як Верховної ради, так і Ради Міністрів здійснювалося безпосередньо ЦК КПРС, де встановлювали строки проведення виборів, представництво, за партійною, соціальною, статевою та віковою ознаками.

Голова Президії Верховної Ради, голови ради Союзу і Ради Національностей, а також Голова Ради Міністрів та керівники міністерств і відомств були номенклатурою Політбюро і затверджувались на його засіданнях, а потім для формалізації їх кандидатури виносились на сесії Верховної Ради. Заступники міністрів і голів державних комітетів, а також усі працівники зовнішньополітичних відомств були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.

У Секретаріаті ЦК КПРС існував поділ на секретарів, що були членами Політбюро і тих, хто до нього не входив. Такий поділ був схожий на поділ старших і молодших, що існував у країнах з азійським способом виробництва і такий статус впливав на те, чи беруть вони безпосередньо участь у прийнятті рішень, а чи лише виконують їх.

Сильною стороною радянської зовнішньої політики було її планування, яке здійснювалося Секретаріатом ЦК КРПС. Формування зовнішньої політики було процесом досить складним, багатоступневим і орієнтованим на думку вищого партійного керівництва.

Найважливішу роль у реалізації радянської зовнішньої політики відігравало міністерство закордонних справ. Очолював міністерство міністр, що завжди був членом Політбюро і таким чином він не лише втілював в життя прийняті зовнішньополітичні рішення. але й брав безпосередню участь у формуванні зовнішньої політики країни.

Міністерство закордонних справ здійснювало формальне керівництво радянських посольств, консульств та представництв СРСР у міжнародних організаціях, але у їх діяльність у будь-який час міг втрутитися міжнародний відділ ЦК КПРС. Отже, формування зовнішньої політики СРСР здійснювалося вищими партіними органами, а її реалізація – як зовнішньополітичними державними, так і партійними органами.

Необхідно зазначити, що радянська зовнішня політика характеризувалась як політика віроломна, досить агресивна, що могла вдаватись до негуманних методів. Радянське керівництво було досить лицемірним і часто вдавалося до подвійних стандартів. Характерним у цьому відношенні може бути політика стосовно заборони виробництва хімічної і бактеріологічної зброї та щодо скорочення звичайних озброєнь.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Українська РСР була штучно створеним державоподібним утворенням і,хоча вона існувала як об’єктивна реальність, її повноваження визначались керівництвом СРСР. Можна стверджувати, що Українська РСР була похідним або вторинним суб’єктом міжнародних відносин, вона була наділена тільки спеціальною правосуб’єктністю – бути членом ООН та її спеціалізованих організацій та установ.

Разом з тим, ми звертаємо увагу на те, що не дивлячись на спеціальну правосуб’єктність, Українська РСР, з погляду норм міжнародного права, здійснювала, хоча і частково, безперервність міжнародної правосуб’єктності України. Інститут міжнародного права – континуїтет, передбачає, що не дивлячись на зміну урядів, зміну офіційної назви, конституцій, режиму і таке інше Україна продовжувала існувати як суб’єкт міжнародного права, будучи лише частково правоздатною. Прийняття в 1990 році Верховною радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України було антиподом континуїтету, тобто, припиненню існування Української держави. З’явилася незалежна держава Україна.

РОЗДІЛ ІІІ. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК СУВЕРЕННОГО СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

3.1.Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин(1990-1991 рр.)

Проблема становлення сучасної України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин поки що не стала предметом широкого наукового дослідження ні вітчизняних, ні зарубіжних вчених. Тривалий час Україна не була носієм певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, а тому і не могла вступати в міжвладні (публічні) правові відносини. Щоб стати суб’єктом міжнародних відносин необхідно щоб країна зовнішньо відокремилась та була спроможною виробляти та реалізовувати автономну волю та діяти згідно норм міжнародного права.

Вперше Україна заявила про свій намір стати суб’єктом міжнародних відносин, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). В ній було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та належність і рівноправність у зовнішніх зносинах”[113]. Можна стверджувати, що Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Декларація проголосила Україну суб’єктом міжнародного права, який “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній і спортивній сферах”[113, с.617]. Тобто, Україна заявляла не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Стаючи суб’єктом міжнародних відносин, Україна підтверджувала свою правоздатність та дієздатність. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна одностороннім волевиявом закріпила своє існування як суверенної національної держави в існуючих кордонах. Було проголошено встановлення українського громадянства, економічну самостійність, право здійснювати міжнародну діяльність та територіальне верховенство республіки на всій її території.

Ухвала Декларації про державний суверенітет України не призвела до її визнання як суб’єкта іншими суб’єктами міжнародних відносин. Суть справи в тому, що суверенним суб’єктом міжнародних відносин стає та держава, яка не лише заявляє, але й повністю формує і реалізує свою внутрішню і зовнішню політику, забезпечує територіальну цілісність, визначає повноваження системи органів публічної влади, встановлює незалежність державної влади від інших держав та міжнародних організацій на міжнародній арені.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Зміни на краще стали спостерігатися у кінці вересня 1991 року після того, як Голова Президії Верховної Ради України Л. Кравчук прибув до США для участі у роботі Генеральної Асамблеї ООН і зустрівся з американським президентом, який заявив про готовність Сполучених Штатів розвивати прямі відносин з новою незалежною українською державою. Радикальні зміни в політиці США стосовно України сталися незадовго до проведення референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України. За твердженням деяких засобів інформації країн Заходу американський президент на зустрічі з представником Україно-американського Товариства дружби натякнув, що США готові визнати Україну як незалежну державу, якщо українці під час всенародного референдуму... проголосують за вихід України із складу Радянського Союзу”[127]. Така пропозиція США викликала занепокоєння в Кремлі, де висловили подив і незадоволення зміною американської політики стосовно прагнення України здобути міжнародне визнання. Президент Дж.Буш у телефонній розмові з М.Горбачовим запевнив, що розвиток відносин США “з колишніми радянськими республіками в жодному випадку не буде спрямований на те, щоб перешкодити створенню оновленого Союзу між республіками”[128]. Разом з тим Дж.Буш зазначив, що Сполучені Штати готові привітати очікуване рішення громадян України про державну незалежність. Проте офіційне визнання США України як незалежної держави Дж.Буш пов’язував з позицією українського керівництва стосовно ядерного роззброєння та дотримання ним прав і свобод людини. Заявляючи про готовність офіційно визнати незалежну Українську державу, Сполучені Штати мали намір очікувати з формальним встановленням дипломатичних відносин.

Необхідно зазначити, що процедура визнання нової держави не регламентується нормами міжнародного права, воно є суто політичним актом. Разом з тим інститут визнання має комплексний характер. Його норми містяться в праві міжнародної правосуб’єктності, в праві міжнародних договорів, в праві міжнародних організацій тощо. Необхідно зазначити, що саме визнання як юридичний факт є базою для подальших відносин між суб’єктами міжнародного права. Та чи інша держава шляхом визнання погоджується із відповідними змінами в міжнародному правопорядку, на встановлення між визнаючою та визнаною державами відповідних правових відносин, обсяг і характер яких залежить від виду і форми визнання. Визнання є свідченням того, що вона наділена правосуб’єктністю та дієсуб’єктністю.

У сучасній доктрині міжнародного публічного права домінує декларативна теорія визнання нової держави іншою, давно існуючою державою. Декларативне визнання констатує появу нового суб’єкта міжнародних відносин і дає можливість встановити та полегшити з ним правові відносини. Визнання не створює внутрішню незалежність держави, яка щойно виникла, воно констатує її існування.

У зв’язку із сепаратистськими устремліннями, що проявляються сьогодні в колишніх республіках Радянського Союзу, досить великого значення в доктрині міжнародного права набуває так звана конститутивна теорія визнання. Згідно зазначеної теорії лише визнання групи провідних держав світу дає можливість новоутвореній державі стати суб’єктом міжнародного права. Визнання наділяє адресата(дестинатора) міжнародною правосуб’єктивністю, робить його рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. Проте, на думку окремих дослідників, зазначена теорія має певні недоліки: незрозуміло, яка кількість визнань необхідна для того, щоб держава стала суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах; окрім того, новоутворена держава може вступати в міжнародні відносини і без офіційного визнання[129]. Якщо державу не визнає значна частина міжнародного співтовариства, то вона може реалізувати своє прагнення стати суб’єктом міжнародного права у відповідності до декларативної теорії.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Проаналізувавши процес становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновки про те, що, прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна заявила про своє право виступати суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах та вимагати від інших держав визнання її таким суб’єктом. Актом проголошення незалежності Україна прагнула реалізувати своє право бути суб’єктом міжнародного права та самостійно вступати у міжнародні відносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Так як держави міжнародного співтовариства не поспішали з визнанням незалежності України, то було проведено референдум на її підтвердження. Результати референдуму докорінним чином вплинули на ставлення інших держав до намагання України стати суб’єктом міжнародного права. Окрім того, діяльність України на міжнародній арені засвідчила, що вона не тільки прагне набути правосуб’єктивності, а й брати на себе певні зобов’язання та виконувати їх. Це й спричинило масове визнання іншими державами України не лише de facto, але й de jure.

3.2.Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах(1991-1994 рр.)

Проблема розвитку правоздатності та дієздатності сучасної України не стала поки що предметом дослідження ні у вітчизняній, ні в зарубіжній юридичній науці. Дослідження зазначеної проблеми має не тільки науково-пізнавальне, але й практичне значення. Україна, ставши суб’єктом міжнародних відносин, набула певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, ставши, тим самим, правоздатною та дієздатною. Основною ознакою правоздатності України була не лише її здатність мати права, але й брати на себе юридичні обов’язки. Ознакою її дієздатності стала самостійна реалізація її прав та обов’язків.

Розвиток правоздатності та дієздатності України можна простежити, проаналізувавши її ставлення до проблеми ядерного роззброєння, яка тривалий час була в центрі уваги не тільки світової громадськості, але й політиків різних країн світу, насамперед США і СРСР.

У кінці серпня 1991 року між США та СРСР було підписано Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Згідно Договору стратегічні ядерні арсенали двох країн мали бути скорочені в середньому на тридцять відсотків. Політики сподівалися, що за цим Договором послідують нові договори, які передбачатимуть подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Величезні ядерні арсенали США і СРСР були важким тягарем для їх економіки, а також загрожували безпеці в усьому світі. Світова громадськість вважала досягнення домовленостей між США і СРСР про скорочення стратегічних ядерних озброєнь початком нової ери в міжнародних відносинах. Проте висловлювались і побоювання, що розпад СРСР може загрожувати появою хаосу у досить широких масштабах. “З кінцем “холодної війни”,- зазначалося у щорічному звіті Міжнародного Інституту Стратегічних досліджень в Стокгольмі,- становище у світі стало безпечнішим, проте нестабільним і ненадійним”[132].

Глави держав США та СРСР постійно висловлювали сподівання на досягнення нових домовленостей про скорочення ядерних наступальних озброєнь та про незастосування ядерної зброї у випадку якихось конфліктів. Проте розвал Радянського Союзу спричинив появу нових ядерних держав – Росії, України, Білорусії та Казахстану. Сполучені Штати та країни Західної Європи не очікували такого розвитку долі радянського ядерного озброєння. Вони хотіли б мати справу з однією країною – володільцем ядерної зброї, яка б не допускала появи нових ядерних держав. Тому-то країни Заходу підтримали ініціативу Російської Федерації про те, що Росія, як правонаступниця СРСР, повинна контролювати весь арсенал ядерної зброї колишнього Радянського Союзу.

У спадок від колишнього Радянського Союзу Україні дістався величезний (третій у світі за бойовою могутністю) ядерний арсенал. Президент Російської Федерації Б.Єльцин заявив, що Росія готова забрати весь ядерний арсенал з території України[133]. Керівництво України після проголошення державного суверенітету наголошувало про намір стати вільною від ядерної зброї державою. Тому-то Україна взяла на себе не лише зобов’язання щодо повного ядерного роззброєння, але й прагнула зробити все можливе для його реалізації. Уряд України погодився на передачу Росії всього ядерного озброєння, що було розташоване на її території.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Сполучені Штати обіцяли надати Україні допомогу в 1,6 млрд,. дол., а після ратифікації нею ряду міжнародних договорів стосовно ядерного роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, надати їй разом з іншими ядерними державами гарантії національної безпеки та непорушності її кордонів.

Зазначені та інші умови були зафіксовані у тристоронній угоді США, Росії та України, що відкрило шлях для ратифікації Україною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Верховна Рада України спочатку лише частково схвалила трьохсторонню угоду, відхиливши зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Зазначена позиція парламентарів була пов’язана з тим, що між Україною та Росією існували гострі протиріччя стосовно розподілу Чорноморського флоту та його базування. Тривалий час Росія відмовлялася визнати за Україноюїї право на частину власності колишнього СРСР, тобто, бути однією із країн-правонаступниць.

По суті справи Росія відмовлялася визнати Україну не лише правоздатною, а й дієздатною - бути спроможною самостійно реалізувати свої права і зобов’язання, що випливали з її правоздатності як суб'єкта міжнародного права в міжнародних відносинах. Росія з самого початку проголошення незалежності України відмовлялася визнати її суб’єктом міжнародних відносин. Вона прагнула відновити на руїнах колишнього Радянського Союзу нову імперію, або ж союз держав, які б знаходилися у залежності від неї, або ж у її сфері впливу.

Геополітична концепція Росії завжди характеризувалася великим прагматизмом. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, не дозволити опуститися їй до рівня рядового суб’єкта міжнародних відносин. Відстоювання національних інтересів Росії здійснювалося шляхом забезпечення її імперських пріоритетів. Її геополітична стратегія була спрямована перш за все на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, або ж, якщо цього не вдасться досягти, то закріпити такі відносини між новоутвореними державами, які б давали їй можливість зберегти себе як суб’єкта геополітики. Вона прагнула будувати свої відносини з країнами СНД як на колективній, так і на індивідуальній основі, зосереджуючись на реалізації виключно власних стратегічних інтересів. Таке зосередження не слід розцінювати як самоціль, воно, швидше за все, було засобом набуття Росії у перспективі здатності належним чином, послідовно і жорстко відстоювати свої інтереси як із старими суб’єктами геополітики, такими як США і країни-члени Європейського Союзу, так і з новими, такими як Китай та Індія та тими, що можуть з’явитися у майбутньому. Прагнення російських політиків втягти країни СНД у військово-політичні та економічні союзи, де домінуюче становище посідала б Росія, мало за мету зберегти за нею або ж створити заново, ідентичність великої держави, одного з визначних суб’єктів геополітики.

У геополітичних планах російських політиків Україна посідала і посідає особливо велике, можна навіть стверджувати, виключне місце. Поява великої за територією, населенням та економічним і військовим потенціалом у центрі Європи держави Україна, вело до зміни всієї системи міжнародних відносин на теренах не лише колишнього Радянського Союзу, а й всього єврозійського простору. Якби Україна набула статусу ще й ядерної держави, то вона могла б стати і суб’єктом геополітики. Тому-то Росія і прагнула ізолювати Україну, не допустити її визнання суб’єктом міжнародних відносин іншими суб’єктами.

Необхідно зазначити, що у період становлення України як суб’єкта міжнародних відносин, розвитку її правоздатності та дієздатності, позицію Росії поділяли США та країни - члени НАТО. Сполученні Штати, залишившись після розпаду Радянського Союзу наймогутнішим суб’єктом міжнародних відносин, переслідуючи свої власні геополітичні та економічні інтереси, прагнули не допустити появи нових ядерних держав. Отже, об’єктивно інтереси та цілі США, Росії та країн Західної Європи стосовно України співпадали.

Не дивлячись на таку ситуацію Україна прагнула ствердитись у своїй правосуб’єктності, набути правоздатності та дієздатності у відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права. Вона прагнула застосувати різноманітні засоби для досягнення своїх цілей у міжнародній політиці.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Проаналізувавши розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновок про те, що зазначені складові ознаки України як суб’єкта міжнародного права пройшли у своєму розвиткові певні періоди: період, коли Україна існувала як суб’єкт міжнародних відносин de fakto, а другий період - з початку 1992 року і до середини 1994 року, коли вона почала існувати як суб’єкт міжнародних відносин de jure і змогла, таким чином, набути здатності не тільки мати права і обов’язки, але й самостійно або у співробітництві з іншими суб’єктами міжнародного права, реалізувати такі права і обов'язки. Розвиток правоздатності і дієздатності України відбувався за надзвичайно складної ситуації, коли відомі суб’єкти геополітики,такі як Росія і США, керуючись різними політичними інтересами, здійснювали на нашу державу величезний тиск, намагаючись перетворити її з суб’єктана об’єкт міжнародних відносин. Саме завдяки такому тиску Україна змушена була відмовитись від ядерних арсеналів, розміщених на її території, погодитись на передислокацію частини з них на територію Росії, не отримавши зобов’язуючих гарантій державної безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів з боку ядерних держав світу. Вона також не отримала а ні належних фінансових компенсацій за ядерну зброю, а ні кредитів, а ні економічної допомоги.

3.3. Розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин

Україна проголосила про свої прагнення стати суверенним суб’єктом міжнародних відносин у Декларації про державний суверенітет. Суверенним суб’єктом міжнародних відносин є держава, правовосуб’єктність якої оформлена самим фактом її існування. Вона є суб’єктом міжнародних відносин як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівним учасником міжнародних відносин.

Державний суверенітет означає повну самостійність країни у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Складовою частиною державного суверенітету є територіальна цілісність країни; чинність на її території лише власних законів; верховенство національної законодавчої влади, яка не лише приймає закони, але й формує і визначає повноваження системи органів держави; незалежність державної влади від фізичних і юридичних осіб як в середині країни, так і від інших суб’єктів міжнародних відносин тощо. У іншому випадку така держава буде, як мінімум, обмежена в обсязі міжнародної правосуб’єктності.

Норми міжнародного права визнають, що існування держави як суб’єкта міжнародного права характеризується наявністю відокремленої території, населення, що на ній проживає, та організації публічної влади. Для переважної більшості суб’єктів міжнародного права однією з характерних ознак є наявність власних збройних сил.

У декларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р., гл. ІХ) було проголошено право України мати власні Збройні Сили[113,с.616]. Цей намір був підтверджений Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України”, прийнятий 24 серпня 1991 року. У кінці вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла рішення про взяття під контроль України радянські війська, розташовані на її території[146], а у жовтні 1991 р. вона прийняла концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. У відповідності до зазначеної концепції армія мала складатись із Збройних Сил України та з’єднань колективної стратегічної оборони. Мали бути створені власні прикордонні та внутрішні війська, а також республіканська гвардія[147].

Депутати Верховної ради України висловлювалися за те, щоб Україна повністю підпорядкувала собі Чорноморський флот та контролювала розташовані на її території ядерні арсенали.

Президент СРСР М.Горбачов заявив, що спроби республік створити власні збройні сили та загони внутрішніх військ протирічать Конституції СРСР, а тому він не допустить реалізації таких планів [148].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

мРосійські засоби масової інформації лякали населення своєї країни та країн Заходу тим, що Україна стане територією, з якої буде надходити контрабанда наркотиків і зброї, що будуть знищені газопроводи та нафтопроводи, що проходять через Україну, що не буде здійснюватись контроль над ядерною зброєю, розташованою на території України, що почнуться екологічні катастрофи типу чорнобильської, що відбудеться розпад України як цілісної держави тощо.

Новообраний в 1994 р. президент України Л.Кучма пішов на тісне співробітництво з Москвою у справі передачі Росії більшої частини Чорноморського флоту та щодо його базування на території Криму.

Три базові угоди стосовно Чорноморського флоту були підписані 27 травня 1997 року, а ратифіковані в 1999 році. Ними було юридично оформлено фактичне перебування російського флоту в Криму та гарантовано діяльність російських військових у правовому полі України. Проте російський Чорноморський флот розгорнув на українській території свою військову, політичну, господарську та комерційну діяльність, яка протирічить українському законодавству. Він привласнив ряд українських об’єктів, мотивуючи це необхідністю гарантувати безпеку мореплавства. Міністерство оборони Росії відмовляється повертати Україні маяки та інші гідрографічно-навігаційні об’єкти, використовує морську піхоту для їх охорони, облутує їх колючим дротом. Такі ж дії військові Росії здійснюють за сотні кілометрів від севастопольської бази Чорноморського флоту на окупованій станції радіо-навігаційної системи, що розташована на березі Азовського моря у Генічеську Херсонської області. На вулицях Севастополя дорожнім рухом замість українського ДАІ керує російська військова автоінспекція. У місті прцюють російська прокуратура і суди. На всіх спорудах міст Севастополя і Феодосії, де розміщені підрозділи Чорноморського флоту, висять російські державні прапори, що протирічить нормам міжнародного права.

У Криму майже весь інформаційний простір перебуває під російським контролем. У цьому велику роль відіграє інформаційна служба Чорноморського флоту Російської Федерації. Типографія, наприклад, газети “Флаг Родины”, яка є офіційним органом міністерства оборони Росії, друкує в Севастополі такі газети, як “Русский Севастополь”,“Русская община Севастополя”, “Русский выбор”, “Русский блок” та багато інших. Всього в типографії друкується більше десяти газет, які розповсюджуються безкоштовно і великими тиражами. Вони є досить дієвим агітаційним матеріалом, спрямованим проти держави Україна. В них, а також інших виданнях, друкується неправдива інформація про “геноцид” росіян в Україні, заперечується існування української нації і держави, містяться заклики до знищення української державності і порушення територіальної цілісності України тощо.

За угодами від 1997 року Україна передала, а Росія використовує майно і земельні ділянки у відповідності до українського законодавства. Це означає, що згідно Закону “Про оренду державного і комунального майнв України” між сторонами мають бути укладені договори оренди із зазначенням ціни орендної плати за всі земельні ділянки та інші об’єкти, якими користується Чорноморський флот Росії в Криму. До речі, у користуванні російського Чорноморського флоту знаходиться понад 18 тисяч гектарів землі та понад 5000 об’єктів[159].

У відповідності до угод від 1977 року, з 1 січня 2008 року Росія за перебування свого флоту в Криму має здійснювати прямі платежі згідно оцінки майна, яким користується флот. У відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів від 2005 року “Про управління державним майном, яке використовував ЧФ колишнього СРСР” мало бути проведено інвентарізацію та встановлено вартість майна, яке використовує флот. Проте такі заходи не були проведені.

Російський Чорноморський флот всупереч угодам фактично окупував значну територію України і поводиться на ній як господар. Російська сторона відмовляється від проведення інвентарізації земельних ділянок та нерухомого майна, не виконує рішення українських судів щодо оренди певних об’єктів. Проте, якщо рішення судів є на користь російської сторони, наприклад стосовно суборендних відносин, то такі рішення російська сторона вважає дійсними.

Чорноморський флот Росії порушує українське екологічне законодавство і постійно забруднює акваторію Чорного моря у районі базування; таємно переозброюється, збільшуючи потужності флоту. Російська сторона всупереч угодам прагне поширити спрощений порядок перетину Державного кордону України, який зараз застосовується щодо кораблів ЧФ РФ, які базуються на українській території, на всі кораблі Чорноморського флоту, прагне збільшити присутність своїх збройних сил на нашій території. Українська сторона постійно наполягає на тому, щоб наші військові могли отримувати інформацію стосовно арсеналів Чорноморського флоту з тим, щоб на нашій території не розміщувалась ядерна зброя. Проте російська сторона відмовляється від такого рішення, посилаючись на заяву про те, що ядерної зброї на кораблях і в частинах Чорноморського флоту немає і не буде.

Російський Чорноморський флот,що базується на території України, зараз нараховує більше 500 військових кораблів, катерів та інших допоміжних суден та до 25 тисяч військових службовців[160].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Деякі російські аналітики вважають, що після серпневих 2008 року подій на Кавказі, “головний вектор російської зовнішньої політики повинен зараз переміститись на український напрям. І нова стратегія і тактика дій Росії на цьому напрямі повинні бути розроблені ретельно, але якнайшвидше”[181].

Саме тому прагнення України приєднатись до плану дій стосовно членства в НАТО є виправданим, а вступ до Північноатлантичного союзу гарантуватиме її існування як суб’єкта міжнародних відносин.

Отже, для суверенітету України існує постійна загроза з боку Росії. Російська політика стосовно України спрямована на знищення її правосуб’єтності, на перетворення її із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин. Тобто, під загрозу ставиться суверенітет України, існування її як незалежної держави.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши формування і розвиток України яу суб’єкта міжнародних відносин протягом тривалого історичного періоду, автор дисертаційного дослідження зробив надзвичайно важливі висновки, які мають як суто практичне, так і науково-теоретичне значення. Встановлено, що процес формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин в усі періоди був складним і неоднозначним, він відбувався під впливом специфічного географічного, політичного, культурного та соціального становища українських земель, що утруднювало долю вітчизняної державності.

Розташування України на кордоні західного та східного, південного та північного світів впливало на формування унікального етногенезу та робило її привабливими в очах інших держав і народів. Така привабливість спричиняла постійну увагу до зовнішньої і внутрішньої політики, що мала місце на цих теренах, та одночасно спонукала інших суб’єктів міжнародних відносин до активних дій, а інколи навіть до втручання у внутрішні та зовнішні аспекти української дійсності. Така участь в окремі періоди проявлялась у різних формах політичної активності.

Дисертантом встановлено, що ще до появи варягів у східних слов’ян існували могутні державні об’єднання – Куявія, Артанія та Славія. У Славії проживали ільменські словени, мерь, чудь, кривичі та полочани, які постійно змішувалися між собою, і докорінним чином відрізнялися від слов’янських племена, що мешкали у Середньому Подніпров’ї, як у генетичному і антропологічному, так і в мовному та культурному відношеннях. Не варяги, а слов’янські племена “Русь”, які були відомі ще в УІ столітті, і мали свою державу, що називалася Куявія, підкорили племена, що проживали на території Славії. Протиріччя, які виникли в середині ІХ століття між Куявією і Славією, спричинили запрошення ільменськими словенами(Славія) представника варягів правити ними “по праву”. Князь Рюрик був родичем князів Аскольда і Діра і це дало право його синові Ігорю претендувати на київський князівський престол. У дисертації обгрунтовано, що встановлення влади Рюриковичів сприяло швидкому визнанню Київської Русі суб’єктом міжнародних відносин та визначило її розвиток в європейськлму напрямі. З погляду норм сучасного міжнародного права правоздатність, дієздатність та деліктоздатність Київської Руси у УІІІ-ІХ століттях підтверджується в усіх договорах Русі з Візантією.

Відносини Київської Русі з іншими країнами постійно еволюціонували у бік стійких і дружніх торгівельних відносин, а її війни не виходили за межі типової поведінки тогочасних країн Європи. Завдяки суб’єктивним і об’єктивним чинникам Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська країна, постійно демонструвала тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

У дисертації доведено, що Галицько-Волинське князівство було спадкоємцем Київської Русі, з якою воно було пов’язане не лише генеалогічно, а й за складом населення, мовою, культурою, спільною історичною традицією, зокрема в європейському напрямі свого розвитку. Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування виступало на міжнародній арені від свого імені, було правоздатним та дієздатним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин. Утвердження Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права, проходило через тривалу збройну боротьбу із сусідніми країнами, які прагнули перетворити його на об’єкт міжнародних відносин. Проте воно стало центром по створенню коаліції європейських країн для боротьби з монгло-татарами, що підтверджує наше важливе положення про те, що воно користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах.

Зовнішня політика України в козацьку добу характеризується складним балансуванням між країнами Сходу і Заходу, між ісламом, католицтвом та православ’ям. Вона проводилась з урахуванням чисельних суб’єктивних і об’єктивних факторів, що впливали на перебіг подій. Можна стверджувати, що тогочасна зовнішня політика України відрізнялася своєю багатовекторністю, постійним пошуком потенційних союзників, що підкреслювало досить активну її дільність як суб’єкта міжнародних відносин.

Найактивішими міжнародні стосунки України-Гетьманщини були у період гетьманства Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи та П.Орлика. Усі зазначені гетьмани прагнули добитися максимального зміцнення військово-політичного становища України, ведення нею самостійної як внутрішньої, так і зовньошньої політики. Усі вони, за винятком П.Орлика, не бачили можливості досягнення Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин без згоди на те та активної участі у такому процесі великих сусідніх держав. Нами встановлено, що всі гетьмани прагнули активно підтримувати контакти з урядами сусідніх країн, представляючи Україну на міжнародній арені як суб’єкта міжнародних відносин. На відміну від міжнародної діяльності Київської русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладеннґ військових і політичних союзів, хоча в окремих випадках переслідувались і економічні інтереси.

Дисертантом вияснено, що гетьман Б.Хмельницький відкинув намагання сусідніх країн обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління. І Річ Посполита, і Туреччина, і Московське царство ще на початку національно-визвольної війни українського народу визнали Україну de facto як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Березневі “Статті Богдана Хмельницького” від 1654 року є договором рівноправних суб’єктів, адже сторони іменували його як “трактат”, “договір”, “договірні статті”. Проте у ХУІІ ст. керівники країн досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзеренітету-васалітету, роблячи це добровільно, на рівноправних засадах та поважаючи один одного. Березневі “Статті” зв’язували не Українську і Московську держави, а гетьмана Б.Хмельницького та царя Олексія Романова.Тільки гетьман з Військом Запорозьким ставав під “високу руку” царя, а сама Українська держава залишалася суб’єктом міжнародного права з встановленим в ній в результаті війни і революції суспільним і державним устроєм та управлінням. Згідно договору сторони зобов’язувались інформувати одна одну про свої переговори з Польщею, Туреччиною та Швецією. Автор дійшов висновку, що Москва постійно порушувала умови договору.

У цілому усі тогочасні керівники європейських держав ставилися до України як до незалежної країни, як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин, а гетьмана вважали за самостійного главу незалежної країни. Гетьман був повновладним і незалежним главою держави, здійснював від її імені міжнародні функції, вступав самостійно в союзи та укладав договори з іншими країнами. З юридичного погляду Україна була повноправним суб’єктом міжнародного права і користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю.

Змусивши гетьмана І.Брюховецького підписати так звані Московські статті (1665 р.), Москва прагнула перетворити Україну із суверенного суб’єкта у спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, а через спеціально створений Малоросійський приказ. Москва прагнула перетворити Україну у об’єкт міжнародних відносин. Проте денонсація І.Брюховецьким Московських статей знову перетворила Українську державу із об’єкта в суб’єкт міжнародних відносин.

Автор дійшов висновку, що так звані Глухівські статті від 1669 р. були двостороннім договором Москви і України як суб’єктів міжнародних відносин, і що Москва вважала Україну повноправним суб’єктом міжнародного права. Так звані “Переяславські статті” гетьмана І.Самойловича від 1674 р. закріплювали взаємні українсько-московські зобов’язання у боротьбі проти спільного ворога.

“Коломацькі статті”(1687р.) Івана Мазепи за своєю юридичною формою також були договором України з Москвою як рівноправних суб’єктів міжнародного права і скасувати їх можна було лише за обопільною згодою. Проте за свої військові поразки, зокрема у війні з Туреччиною, Москва розрахувалась територією України.

У дисертаційній роботі обгрунтовано, що усі українсько-московські договори порушувалися виключно московською стороною.

Апогеєм відновлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин були домовленості гетьмана І.Мазепи з швецьким королем Карлом ХІІ про спільні військові дії проти Москви. Після поразки українсько-швецького війська Москва одностороннім актом у вигляді так званих “Решетиловських пунктів” закріпила за собою право втручатися у внутрішні справи України і здійснювати з нею відносини через Малоросійську колегію. У Москві Україну стали вважати як частину Російської імперії, хоча у 1727 році зносини з Україною почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Після скасування гетьманства та знищення Запорозькох Січі на Україну було поширено російський адміністративно-територіальний устрій. Знищення України як суб’єкта міжнародних відносин не зменшило її ролі як дієвого чинника міжнародної політики. Перетворившись з суб’єкта міжнародних відносин у їх об’єкт, Україна продовжувала відігравати у міжнародній політиці важливу роль як можлива незалежна держава майбутнього. До ХХ століття Україна не виступала на міжнародній арені як суб’єкт міжнародних відносин.

Дисертантом з’ясовано, що політична криза в Російській імперії на початку ХХ століття спричинила відновлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Від її імені почала виступати Центральна Рада.

У дисертаційному дослідженні встановлено, що спочатку політика Центральної Ради була спрямована на здобутття політичної автономії для України і лише після агресії більшовицької Росії Центральна Рада заявила, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. І фактично, і юридично УНР стала суб’єктом міжнародних відносин після підписання Брест-Литовського мирного договору. Зазначений крок Центральної Ради спочатку мав позитивні наслідки для ствердження України в ролі незалежної держави та суб’єкта міжнародних відносин: більшовики залишили українські території, у Києві встановилася сильна централізована влада гетьмана Скоропадського, Україна почала провадити зважену та чітку зовнішню та внутрішню політику, хоча й орієнтовану на Четвертний Союз. Саме ця орієнтація по закінченю Першої Світової війни та поразкою Четвертного Союзу й призвела до втрати Україною своєї ненадовго здобутої незалежності. Разом з тим, діяльність Скоропадського на зовнішній арені була дуже активною та успішною: Україну визнало понад 30 держав, були відкриті представництва та консульства, підписані численні договори та угоди, в тому числі і з більшовиками, велися жваві переговори щодо вступу Української держави до Ліги Націй. Проте укладення зазначеного договору припинило будь-які відносини УНР з країнами Антанти. Тому-то після закінчення Першої світової війни Україна опинилася в міжнародній ізоляції, і поступово із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин.

Автор обгрунтував, що вступ УРСР до складу СРСР спричинив знищення України як суб’єкта міжнародних відносин. Ставши членом ООН та її спеціалізованих організацій, Україна почала виступати у міжнародних відносинах як правоздатний суб’єкт міжнародного права. Проте, беручи на себе певні зобов’язання згідно договорів та конвенцій, Україна не могла їх реалізувати. Тобто, вона була недієздатним суб’єктом міжнародного права, а тому проводила ратифікацію міжнародних угод з певгими застереженнями. Простежується також неделіктоздатність Радянської України протягом усіх років її існування.

Будучи членом ООН та її спеціалізованих установ і організацій, Українська РСР не була спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені, не могла брати участь у створенні норм як суб’єкт міжнародного права. Правосуб’єктність Української РСР проявляється лише у вирішенні досить вузького кола проблем. Тобто, Українська РСР була наділена спеціальною правосуб’єктністю – брати лише участь у роботі ООН та її спеціалізованих організацій. Разом з тим вона, з погляду норм міжнародного права, здійснювала,хоча і частково, безперервність(континуїтет) міжнародної правосуб’єктності Української держави. Антиподом континуїтету стала поява сучасної незалежної України.

Дисертантом встановлено, що становлення сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин відбулося на початку 90-х років ХХ століття. Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Україна заявила не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Проте, перебуваючи у складі СРСР, Україна не могла самостійно формувати і реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати територіальну цілісність, визначати повноваження системи органів публічної влади , а тому інші держави не поспішали визнавати її як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Вони навіть після референдуму, який відбувся в Україні на початку грудня 1991 р., займали стриману позицію і вимагали від неї продовження діалогу з іншими союзними республіками та дотримання певних міжнародних зобов’язань.

Незважаючи на те, що між колишніми союзними республіками було підписано Угоду про створення “Співдружності Незалежних держав”(СНД), країни Заходу не поспішали визнавати Україну як незалежну державу. Вони боялися того, що ракетно-ядерна зброя, що була розташована на території республік, могла потрапити до рук непрогнозованих, за своєю поведінкою, урядів.Тому-то країни Заходу погоджувались визнати незалежну українську державу лише de facto, що давало можливість Україні вступати в міжнародні відносини у якості суверена. Повне і остаточне визнання України de jure, коли між суб’єктами міжнародного права встановлюються відносини в усіх галузях, відбувається обмін дипломатичними представниками, визнається імунітет новоутвореної держави від юрисдикції визнаючої держави, країни Заходу пов’язували із взяттям нашою країною зобов’язань стосовно виконання договорів, укладених Радянським Союзом щодо ракетно-ядерної зброї та відмови від статусу ядерної держави. Послідовна і відверта позиція України щодо вирішення зазначених проблем спричинила масове її визнання в другій половині грудня 1991 року іншими державами не лише de facto, але й de jure.

Позитивне ставлення України до проблеми ядерного роззброєння, її згода набути без’ядерного статусу підтвердило не лише її правоздатність, але й дієздатність. У сукупності це призвело до визначення її правосуб’єктності, тобто, бути спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені.

У дисертаційній роботі зроблено висновок, що Російська Федерація тривалий час відмовлялася визнавати правосуб’єктність України: бути не лише правоздатною, а й дієздатною – брати на себе зобов’язання та самостійно їх реалізовувати. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, а тому її стратегія була спрямована на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до Радянського Союзу, або ж втягти їх у військово-політичні та економічні союзи, у яких би домінуюче становище посідала Росія.

Україна у міжнародних відносинах, в тому числі і у відносинах з Росією, керувалася принципами міжнародного публічного права. У дисертаційній роботі доведено, що такими принципами є принцип суверенної рівності держав; принцип незастосування сили або погрози силою; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва; принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань та деякі інші принципи. Встановлено, що хоча Україна не приєднувалась до договорів про ядерне роззброєння та неросповсюдження ядерної зброї, вона погодилась не тільки на вивезення з її території тактичних ракет з ядерними боєголовками, а й на демонтаж ракет з ядерними боєголовками стратегічного призначення.

У дисертаційній роботі встановлено, що розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин відбувається як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівноправним учасником міжнародних відносин. Разом з тим Україна як суб’єкт міжнародних відносин, не може повністю контролювати ту частину своєї території, на якій розташовані об’єкти російського Чорноморського флоту. Саме тому Україна втрачає частину своєї правосуб’єктності – вона є недієздатною та неделіктоздатною на частині своєї території, так як вона не може її контролювати. У цілому для незалежної України існує постійна загроза з боку Росії, політика якої переслідує за мету перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рейнгарт Козеллек. Часові пласти. Дух і літера. - 2006. - С.316

2. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества Х11-Х111 ст.- М., Наука, 1982; Толочко П.П.Київська Русь. - К., “Абрус”, 1996 та ін.

3. Див.: Речкалов А. Кто ты Русь.- К., Видавництво книга. - 2007

4. Новосельцев А.П. Древнерусское государство и его международное значение. - М., 1995; Сахаров А.Н. Дипломатія Русі(ІХ- первая половина Х в.).- М., 1980

5. Густинський літопис.- Збірник козацьких літописів. - К., Дніпро, 2006.- С.8-191

6. Самійло Величко. Літопис. Т.1 і Т.2. - Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006.- С.193-873

7. Літопис Грябянки. – Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006. - С.875-967

8. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85

9. Музиченко П. Історія держави і права України.- Одеса,Actroprint,1997.-C.130

10. Історія держави і права України.- К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176

11. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229

12. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка. - К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73

13. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ –ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3, 7-8, 11-12

14. Документи Богдана Хмельницького(1645-16570).- К., 1961

15. Шкуратенко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН(40-і-початок 60-х років ХХ століття).- автореф. дисерт. на здоб. канд. юр. наук, К., 2007. - С.12

16. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. - К., Атіка, 2005.- С.28

17. Бержель Ж.- Л. Общая теория права.- М., 2000. - С.432

18. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление.- М., 1981.-С.128

19. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М., 1996.- С.30

20. П.С.Р.Л. Лаврентиевская летопись. Т.1, Спб., 1846. - С.8

21. П.С.Р.Л. Псковские и Софиевские летописи. Т.5 - Т.6, Спб, 1851.- С.88

22. Толочко П.П. Київська Русь. - Київ, “Абрус”, 1996.- С.33

23. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории.- М., Наука, 1964. - С.26-27

24. Грушевський М. Виїмки з джерел до історії України-Руси. - Львів, Наук.тов. ім.Шевченка, 1895.- С.34

25. П.С.Р.Л. Патриаршая или Никоновская летопись. Т.9, Спб, 1862.- С.9

26. П.С.Л.Р.Устюжие и Вологодские летописи. Т.37.- Л., Наука, 1982.- С.19

27. Костомарів М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. - Львів, Наукове товариство імені Шевченка, 1918.- С.4

28. Сахаров А.Н. Дипломатия Руси(ІХ- первая половина Х в.).- М.1980. С.28-30

29. Повесть временных лет. Ч.1. - М.:Л., 1950. - С.213

30. Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., “Либідь”, 1995.- С.91

31. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - С.37-76

32. Котляр М.Р., Смолій В.А. Історія в життєписах.- К., “Час”, 1994. - С.21-22

33. Известия в Украине. 13.03.2007

34. Лесков Сергей. “В Новгороде демократию сожрали олигархи”.- Известия в Украине, 2007, 7 сент.

35. Международные связи России до ХІІІ века. - М., 1961. - С.147

36. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси.- М.: “Художественная литература”, 1986.- С. 26

37. Егер О. Всемирная история. Средние века. - М.: АСТ, 2006. - С. 213; Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону. “Феникс”, 1997. - С. 64 – 65

38. Успенский Ф.И. История Византийской империи. Т.3. - М.: “Астрель”, 2002. - С.401

39. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1997.- С. 104 - 105

40. Памятники русского права. Под ред. С.В. Юшкова. Т.1. - М.: ГИЮЛ, 1952.- С.65

41. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси – М.: “Художественная литература”, 1986 – С. 27-28

42. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. - К.: “Знання – Прес”, 2002 - С. 48

43. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси. - М.: Изд-во “Наука”, 1989 - С.14

44. Нариси з історії дипломатії України. - К., Видавничий дім “Альтернатива”, 2001. - С.27

45. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т.2. - К., Наукова думка, 1992. - С. 68

46. Слово о погибели Русской земли// Ізборник. - М., 1969. - С.326

47. Толочко П.П. Древняя Русь. – Київ, Наукова Думка, 1987. - С.155

48. Летопись по Ипатскому списку. - Спб., 1851. - С.505

49. Бантыш-Каменский. История Малой России. - К., Час, 1993. - С.148

50. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3. С.108-109; Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка. - К., ІнЮре, 2000. - С.158-161

51. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка.- К, ІнЮре, 2000. - С.166

52. Український історичний журнал, 1993, № 7-8. - С.121

53. Покровский М.Н. Избранные произведения. Русская история с древнейших времен. Кн.1. - М., “Мысль”, 1965. - С.496

54. Герцен А.И.Сочинения. - М., Госиздат, 1958. -С.198

55. История государства и права Украинской ССР. Т.1. - К., Наукова думка, 1987.- С.128-133

56. Кульчицкий В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85

57. Музиченко П. Історія держави і права України. - Одеса, Actroprint, 1997. -С.130

58. Історія держави і права України. - К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176

59. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229

60. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка.- К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73

61. Хрестоматія з історії держави і права України. Упоряд. Чайковський А.С. – К.: “Юрінком Інтер”, 2003 – С.149 - 150

62. Український історичний журнал, 1993, № 9. - С.124 -125

63. Чехович В. Деякі проблеми питання юридичної історії України-Гетьманщини. – Про українське право. //ЧислоІ, Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац.ун-ту ім.Т.Шевченка. - К., 2006. - С.150

64. Український історичний журнал, 1994, № 2-3. - С.140

65. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1, за ред. В. Д Гончаренка. - К., ІнЮРЕ, 2000. - С.180

66. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори ХУІІ-ХУІІІ століть .- Укр. істор. журнал, 1994, № 4. - С.138

67. Український історичний журнал, 1994, № 6.- С.131

68. Субтельний О. Історія України. - К., 1993. - С. 47

69. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення.- К.,1995.- 392 с.

70. Шевчук В. Нерозгадані таємниці “Історії русів”// Історія Русів/ Пер. І.Драча; вступ, ст.В.Шевчука.- К., 1991.- С.5-28

71. Кравченко В.В. Поема вольного народу. “Історія русів” та її місце в українській історіографії. – Х., 1991.- С.5-28

72. Журавльов Д. Мазепа: людина, політик, легенда. – Х., 2007.- 382с.

73. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 229 с.

74. Шевчук В. “Просвічений володар: Іван Мазепва як будівничий Козацької держави і як літературний герой”. – К.,2006.- 464 с.

75. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.,2003.

76. Український історичний журнал, 1995, № 2. - С.159

77. Український історичний журнал, 1995, № 6. - С.136

78. Цит.: по Голубець Микола. Велика історія України. - К., “Глобус”, 1993. - С.290

79. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. - К., 1997. - С.10-11

80. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. За ред. В.Я. Тація і проф. А.Й.Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.41

81. І Універсал Центральної Ради(10 червня 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.11

82. Копиленко О.Л. Сто днів Центральної Ради. - К., 1992.С.172-180

83. Відозва Генерального Секретаріату(30 листопада 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.25

84. ІУ Універсал Центральної Ради (9 січня 1918 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.37

85. Мирний договір між Українською Народною Республікою з одної, а Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони (9 лютого 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.45

86. Грамота до всього українського народу (29 квітня 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- К., Ін Юре, 2000. - С.61

87. Ралдугіна Т.П. Штрихи до портрета П. Скоропадського. Історія України. 2004, № 6. - С.95

88. Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиля А.А. Політична історія України ХХ століття. - К.: МАУП, 2006.- 696с.

89. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. - К., 1991. - С. 21

90. Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 рр. у 2 т. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930. - С.77

91. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВУ). Ф. 2203, оп. 1, спр. 5. - С.32

92. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995.- С.49

93. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX-початок XX століття). - К., 1998. - С.284

94. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - С. 229

95. Декларація Української Директорії(1918р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.78

96. Універсал Трудового Конгресу України ( 28 січня 1919р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.85

97. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т.4. - Скрентон, 1962. - С.113

98. Винниченко В. Відродження нації. Т.3. - Київ-Відень, 1920. - С. 175-176

99. Ейхельман О. Проект Конституції основних державних законів УНР. -Київ-Тарнів, 1920-1921. - С.2

100. Цит. по: Історія українського права.- К., Олан.2001.- С.131-132

101. Військовий договір Директорії з урядом Польщі (24 квітня 1920р.).- Хрестоматія з історії держава і права України.- К., Юрінком Інтер, 2003. - С.363

102. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки(березень 1919 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- С.143

103. Шкуренко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН (40-і-початок 60-х років ХХ століття). Автореф. дисерт. на здоб. наук. ступ. канд.юр.наук. - К., 2007. - С.5

104. Основний закон (Конституція)Союзу Радянських Соціалістичних Республік.- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.222-223

105. Международные отношения после второй мировой войны.Т.1.. - М., Госполитиздат, 1962. - С.540

106. Объединенные Нации. Резолюция Генеральной Ассамблеи с 19 сентября по 15 декабря 1950 г. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. У сессия, доп. №20.- Нью-Йорк, №377, 1950.- С.11-14

107. The Washington Post, 1992, 31 April

108. Комсомольськая правда, 1991, 3 авг.

109. Известия, 1992,13 апр.

110. Комсомольська правда, 1991, 6 нояб.

111. Васильев В., Крылов Б. Каким должен быть союзный договор.- Известия, 1990, 10 авг.

112. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.613

113. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 26.08.1991

114. Акт проголошення незалежності України(24 серпня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003.- С.618

115. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 4.09.1991.C.1

116. Siiddeutsche Zeitung, 3.12.1991.C.1

117. Die Welt, 3.12.1991.C.1. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621

118. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. С.621

119. Політика і час, 1993, №10. - С.61

120. Siiddeutsche Zeitung, 17.12.1991. Р.1

121. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 17.12.1991. Р.2

122. The New York Tames. 14.12.1991. Р.7

123. Der Spiegel, 1992. Р. 158

124. Указ президента України “Про збройні сили України”(12 грудня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621-622

125. The New York Tіmes, 2.12.1991.Р.1

126. Siiddeutsche Zeitung, 29.12.1991.Р.1

127. The New York Tіmes, 3. 12.1991.

128. М.А.Баймуратов. Международное публичное право. - Харьков, “Одиссей”, 2003. - С.136

129. Ойропа-Архів, 1992, №8. - С.310

130. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 9.12.1991.Р.7

131. Siiddeutsche Zeitung, 5.10.1991.Р.7

132. Известия, 7 сент.1991 г.

133. Політика і час, №5, 1991.- С.5

134. Ukraine Today, 1992, 3 June. - Р.6

135. Siiddeutsche Zeitung, 18.06.1992. - Р.2

136. Ukraine Today, 1992, 17 November

137. Голос України, 20 листопада 1992 p

138. Frankfurter AHegemeine Zeitung, 9. 01.1993.- Р.2

139. Siiddeutsche Zeitung, 13.01.1993

140. Известия, 17 янв.1993 г.

141. Голос України, 25 червня 1993 р.- С.З

142. Siiddeutsche Zeitung, 27.12.1993. - Р.2

143. Siiddeutsche Zeitung, 10.01.1994. - Р.7

144. Конституция України, Київ, “Атіка” 2006.- С.6

145. Голос України. 26 вересня 1991р.

146. Голос України. 12 жовтня 1991р.

147. Известия,21 октября 1991 г.

148. Suddeitche Zeitung, 23.10.1991.Р.4

149. Известия, 10 января 1992 г.

150. Die Welt, 25.05.1993. р.2

151. Suddeitche Zeitung, 29-30.05.1993. Р.8

152. Suddeitche Zeitung, 26.06.1993.Р.4

153. Suddeitche Zeitung, 22.07.1993.Р.1

154. Suddeitche Zeitung, 6.09.1993.Р.6

155. Suddeitche Zeitung, 25.05.1994.Р.9

156. The New York Times, May 26, 1994

157. Suddeitche Zeitung, 27.05.1994.Р.8

158. Україна молода, 2007,1 червня

159. Дзеркало тижня, 2007, 14 квітня. С.4

160. Известия, 2003, 25 марта

161. Известия, 2003, 11 апр.

162. Україна молода, 2003, 4 жовтня

163. Известия, 2005, 14 апр.

164. Известия в Украине, 2006, 19 авг.

165. Дугин А. Основы геополитики. - М., 2005. - С.348

166. Україна молода, 2006, 20 грудня

167. Ципко А. В ожидании стратегии. - Известия, 2006, 25 янв.

168. Известия, 2006, 13 февр.

169. Известия, 2003, 10 апр.

170. Україна молода, 2003, 2 жовтня

171. Известия, 2003,3 окт.

172. Известия, 2007, 13 марта

173. Дзеркало тижня, 2003, №4, 12 квітня

175. Известия, 2007,11окт.

176. Известия, 2000,10 окт.

176. Владимир Жарихин. “Незалежность” против суверенной демократии.- Известия, 2007, 30 окт.

177. Дмитрий Литовкин. Последний матрос Севастополь покинет?- Известия,2007,31 окт.

178. Україна молода, 2007, 18 жовтня

179. Известия, 2007, 9 нояб.

180. Известия, 2008, 15 сент.

181. Виталий Третьяков. Август 2008-го: уроки и последствия. – Известия, 2008,11 сент.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. З м І с т вступ 

    Документ
    Актуальність теми. Конституційне закріплення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність поглиблення теоретичного обгрунтування основних рис сучасної держави та практичного

Другие похожие документы..