Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Рабочая программа'
  Рабочая программа по алгебре для 7 класса составлена в соответствии с федеральным компонентом Государственного стандарта основного общего образован...полностью>>
'Программа'
Программа предназначена для подготовки кандидатов в магистратуру СГА к вступительным экзаменам и рассчитана на уровень подготовки бакалавра направлен...полностью>>
'Документ'
Нарушение порядка представления статистической информации, а равно представление недостоверной статистической информации влечет ответственность, уста...полностью>>
'Методичні рекомендації'
7-9 класах загальноосвітніх навчальних закладів здійснюватиметься за програмою, 7-9 класи – Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Біолог...полностью>>

Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши формування і розвиток України яу суб’єкта міжнародних відносин протягом тривалого історичного періоду, автор дисертаційного дослідження зробив надзвичайно важливі висновки, які мають як суто практичне, так і науково-теоретичне значення. Встановлено, що процес формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин в усі періоди був складним і неоднозначним, він відбувався під впливом специфічного географічного, політичного, культурного та соціального становища українських земель, що утруднювало долю вітчизняної державності.

Розташування України на кордоні західного та східного, південного та північного світів впливало на формування унікального етногенезу та робило її привабливими в очах інших держав і народів. Така привабливість спричиняла постійну увагу до зовнішньої і внутрішньої політики, що мала місце на цих теренах, та одночасно спонукала інших суб’єктів міжнародних відносин до активних дій, а інколи навіть до втручання у внутрішні та зовнішні аспекти української дійсності. Така участь в окремі періоди проявлялась у різних формах політичної активності.

Дисертантом встановлено, що ще до появи варягів у східних слов’ян існували могутні державні об’єднання – Куявія, Артанія та Славія. У Славії проживали ільменські словени, мерь, чудь, кривичі та полочани, які постійно змішувалися між собою, і докорінним чином відрізнялися від слов’янських племена, що мешкали у Середньому Подніпров’ї, як у генетичному і антропологічному, так і в мовному та культурному відношеннях. Не варяги, а слов’янські племена “Русь”, які були відомі ще в УІ столітті, і мали свою державу, що називалася Куявія, підкорили племена, що проживали на території Славії. Протиріччя, які виникли в середині ІХ століття між Куявією і Славією, спричинили запрошення ільменськими словенами(Славія) представника варягів правити ними “по праву”. Князь Рюрик був родичем князів Аскольда і Діра і це дало право його синові Ігорю претендувати на київський князівський престол. У дисертації обгрунтовано, що встановлення влади Рюриковичів сприяло швидкому визнанню Київської Русі суб’єктом міжнародних відносин та визначило її розвиток в європейськлму напрямі. З погляду норм сучасного міжнародного права правоздатність, дієздатність та деліктоздатність Київської Руси у УІІІ-ІХ століттях підтверджується в усіх договорах Русі з Візантією.

Відносини Київської Русі з іншими країнами постійно еволюціонували у бік стійких і дружніх торгівельних відносин, а її війни не виходили за межі типової поведінки тогочасних країн Європи. Завдяки суб’єктивним і об’єктивним чинникам Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська країна, постійно демонструвала тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

У дисертації доведено, що Галицько-Волинське князівство було спадкоємцем Київської Русі, з якою воно було пов’язане не лише генеалогічно, а й за складом населення, мовою, культурою, спільною історичною традицією, зокрема в європейському напрямі свого розвитку. Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування виступало на міжнародній арені від свого імені, було правоздатним та дієздатним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин. Утвердження Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права, проходило через тривалу збройну боротьбу із сусідніми країнами, які прагнули перетворити його на об’єкт міжнародних відносин. Проте воно стало центром по створенню коаліції європейських країн для боротьби з монгло-татарами, що підтверджує наше важливе положення про те, що воно користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах.

Зовнішня політика України в козацьку добу характеризується складним балансуванням між країнами Сходу і Заходу, між ісламом, католицтвом та православ’ям. Вона проводилась з урахуванням чисельних суб’єктивних і об’єктивних факторів, що впливали на перебіг подій. Можна стверджувати, що тогочасна зовнішня політика України відрізнялася своєю багатовекторністю, постійним пошуком потенційних союзників, що підкреслювало досить активну її дільність як суб’єкта міжнародних відносин.

Найактивішими міжнародні стосунки України-Гетьманщини були у період гетьманства Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи та П.Орлика. Усі зазначені гетьмани прагнули добитися максимального зміцнення військово-політичного становища України, ведення нею самостійної як внутрішньої, так і зовньошньої політики. Усі вони, за винятком П.Орлика, не бачили можливості досягнення Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин без згоди на те та активної участі у такому процесі великих сусідніх держав. Нами встановлено, що всі гетьмани прагнули активно підтримувати контакти з урядами сусідніх країн, представляючи Україну на міжнародній арені як суб’єкта міжнародних відносин. На відміну від міжнародної діяльності Київської русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладеннґ військових і політичних союзів, хоча в окремих випадках переслідувались і економічні інтереси.

Дисертантом вияснено, що гетьман Б.Хмельницький відкинув намагання сусідніх країн обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління. І Річ Посполита, і Туреччина, і Московське царство ще на початку національно-визвольної війни українського народу визнали Україну de facto як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Березневі “Статті Богдана Хмельницького” від 1654 року є договором рівноправних суб’єктів, адже сторони іменували його як “трактат”, “договір”, “договірні статті”. Проте у ХУІІ ст. керівники країн досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзеренітету-васалітету, роблячи це добровільно, на рівноправних засадах та поважаючи один одного. Березневі “Статті” зв’язували не Українську і Московську держави, а гетьмана Б.Хмельницького та царя Олексія Романова.Тільки гетьман з Військом Запорозьким ставав під “високу руку” царя, а сама Українська держава залишалася суб’єктом міжнародного права з встановленим в ній в результаті війни і революції суспільним і державним устроєм та управлінням. Згідно договору сторони зобов’язувались інформувати одна одну про свої переговори з Польщею, Туреччиною та Швецією. Автор дійшов висновку, що Москва постійно порушувала умови договору.

У цілому усі тогочасні керівники європейських держав ставилися до України як до незалежної країни, як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин, а гетьмана вважали за самостійного главу незалежної країни. Гетьман був повновладним і незалежним главою держави, здійснював від її імені міжнародні функції, вступав самостійно в союзи та укладав договори з іншими країнами. З юридичного погляду Україна була повноправним суб’єктом міжнародного права і користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю.

Змусивши гетьмана І.Брюховецького підписати так звані Московські статті (1665 р.), Москва прагнула перетворити Україну із суверенного суб’єкта у спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, а через спеціально створений Малоросійський приказ. Москва прагнула перетворити Україну у об’єкт міжнародних відносин. Проте денонсація І.Брюховецьким Московських статей знову перетворила Українську державу із об’єкта в суб’єкт міжнародних відносин.

Автор дійшов висновку, що так звані Глухівські статті від 1669 р. були двостороннім договором Москви і України як суб’єктів міжнародних відносин, і що Москва вважала Україну повноправним суб’єктом міжнародного права. Так звані “Переяславські статті” гетьмана І.Самойловича від 1674 р. закріплювали взаємні українсько-московські зобов’язання у боротьбі проти спільного ворога.

“Коломацькі статті”(1687р.) Івана Мазепи за своєю юридичною формою також були договором України з Москвою як рівноправних суб’єктів міжнародного права і скасувати їх можна було лише за обопільною згодою. Проте за свої військові поразки, зокрема у війні з Туреччиною, Москва розрахувалась територією України.

У дисертаційній роботі обгрунтовано, що усі українсько-московські договори порушувалися виключно московською стороною.

Апогеєм відновлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин були домовленості гетьмана І.Мазепи з швецьким королем Карлом ХІІ про спільні військові дії проти Москви. Після поразки українсько-швецького війська Москва одностороннім актом у вигляді так званих “Решетиловських пунктів” закріпила за собою право втручатися у внутрішні справи України і здійснювати з нею відносини через Малоросійську колегію. У Москві Україну стали вважати як частину Російської імперії, хоча у 1727 році зносини з Україною почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Після скасування гетьманства та знищення Запорозькох Січі на Україну було поширено російський адміністративно-територіальний устрій. Знищення України як суб’єкта міжнародних відносин не зменшило її ролі як дієвого чинника міжнародної політики. Перетворившись з суб’єкта міжнародних відносин у їх об’єкт, Україна продовжувала відігравати у міжнародній політиці важливу роль як можлива незалежна держава майбутнього. До ХХ століття Україна не виступала на міжнародній арені як суб’єкт міжнародних відносин.

Дисертантом з’ясовано, що політична криза в Російській імперії на початку ХХ століття спричинила відновлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Від її імені почала виступати Центральна Рада.

У дисертаційному дослідженні встановлено, що спочатку політика Центральної Ради була спрямована на здобутття політичної автономії для України і лише після агресії більшовицької Росії Центральна Рада заявила, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. І фактично, і юридично УНР стала суб’єктом міжнародних відносин після підписання Брест-Литовського мирного договору. Зазначений крок Центральної Ради спочатку мав позитивні наслідки для ствердження України в ролі незалежної держави та суб’єкта міжнародних відносин: більшовики залишили українські території, у Києві встановилася сильна централізована влада гетьмана Скоропадського, Україна почала провадити зважену та чітку зовнішню та внутрішню політику, хоча й орієнтовану на Четвертний Союз. Саме ця орієнтація по закінченю Першої Світової війни та поразкою Четвертного Союзу й призвела до втрати Україною своєї ненадовго здобутої незалежності. Разом з тим, діяльність Скоропадського на зовнішній арені була дуже активною та успішною: Україну визнало понад 30 держав, були відкриті представництва та консульства, підписані численні договори та угоди, в тому числі і з більшовиками, велися жваві переговори щодо вступу Української держави до Ліги Націй. Проте укладення зазначеного договору припинило будь-які відносини УНР з країнами Антанти. Тому-то після закінчення Першої світової війни Україна опинилася в міжнародній ізоляції, і поступово із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин.

Автор обгрунтував, що вступ УРСР до складу СРСР спричинив знищення України як суб’єкта міжнародних відносин. Ставши членом ООН та її спеціалізованих організацій, Україна почала виступати у міжнародних відносинах як правоздатний суб’єкт міжнародного права. Проте, беручи на себе певні зобов’язання згідно договорів та конвенцій, Україна не могла їх реалізувати. Тобто, вона була недієздатним суб’єктом міжнародного права, а тому проводила ратифікацію міжнародних угод з певгими застереженнями. Простежується також неделіктоздатність Радянської України протягом усіх років її існування.

Будучи членом ООН та її спеціалізованих установ і організацій, Українська РСР не була спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені, не могла брати участь у створенні норм як суб’єкт міжнародного права. Правосуб’єктність Української РСР проявляється лише у вирішенні досить вузького кола проблем. Тобто, Українська РСР була наділена спеціальною правосуб’єктністю – брати лише участь у роботі ООН та її спеціалізованих організацій. Разом з тим вона, з погляду норм міжнародного права, здійснювала,хоча і частково, безперервність(континуїтет) міжнародної правосуб’єктності Української держави. Антиподом континуїтету стала поява сучасної незалежної України.

Дисертантом встановлено, що становлення сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин відбулося на початку 90-х років ХХ століття. Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Україна заявила не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Проте, перебуваючи у складі СРСР, Україна не могла самостійно формувати і реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати територіальну цілісність, визначати повноваження системи органів публічної влади , а тому інші держави не поспішали визнавати її як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Вони навіть після референдуму, який відбувся в Україні на початку грудня 1991 р., займали стриману позицію і вимагали від неї продовження діалогу з іншими союзними республіками та дотримання певних міжнародних зобов’язань.

Незважаючи на те, що між колишніми союзними республіками було підписано Угоду про створення “Співдружності Незалежних держав”(СНД), країни Заходу не поспішали визнавати Україну як незалежну державу. Вони боялися того, що ракетно-ядерна зброя, що була розташована на території республік, могла потрапити до рук непрогнозованих, за своєю поведінкою, урядів.Тому-то країни Заходу погоджувались визнати незалежну українську державу лише de facto, що давало можливість Україні вступати в міжнародні відносини у якості суверена. Повне і остаточне визнання України de jure, коли між суб’єктами міжнародного права встановлюються відносини в усіх галузях, відбувається обмін дипломатичними представниками, визнається імунітет новоутвореної держави від юрисдикції визнаючої держави, країни Заходу пов’язували із взяттям нашою країною зобов’язань стосовно виконання договорів, укладених Радянським Союзом щодо ракетно-ядерної зброї та відмови від статусу ядерної держави. Послідовна і відверта позиція України щодо вирішення зазначених проблем спричинила масове її визнання в другій половині грудня 1991 року іншими державами не лише de facto, але й de jure.

Позитивне ставлення України до проблеми ядерного роззброєння, її згода набути без’ядерного статусу підтвердило не лише її правоздатність, але й дієздатність. У сукупності це призвело до визначення її правосуб’єктності, тобто, бути спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені.

У дисертаційній роботі зроблено висновок, що Російська Федерація тривалий час відмовлялася визнавати правосуб’єктність України: бути не лише правоздатною, а й дієздатною – брати на себе зобов’язання та самостійно їх реалізовувати. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, а тому її стратегія була спрямована на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до Радянського Союзу, або ж втягти їх у військово-політичні та економічні союзи, у яких би домінуюче становище посідала Росія.

Україна у міжнародних відносинах, в тому числі і у відносинах з Росією, керувалася принципами міжнародного публічного права. У дисертаційній роботі доведено, що такими принципами є принцип суверенної рівності держав; принцип незастосування сили або погрози силою; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва; принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань та деякі інші принципи. Встановлено, що хоча Україна не приєднувалась до договорів про ядерне роззброєння та неросповсюдження ядерної зброї, вона погодилась не тільки на вивезення з її території тактичних ракет з ядерними боєголовками, а й на демонтаж ракет з ядерними боєголовками стратегічного призначення.

У дисертаційній роботі встановлено, що розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин відбувається як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівноправним учасником міжнародних відносин. Разом з тим Україна як суб’єкт міжнародних відносин, не може повністю контролювати ту частину своєї території, на якій розташовані об’єкти російського Чорноморського флоту. Саме тому Україна втрачає частину своєї правосуб’єктності – вона є недієздатною та неделіктоздатною на частині своєї території, так як вона не може її контролювати. У цілому для незалежної України існує постійна загроза з боку Росії, політика якої переслідує за мету перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рейнгарт Козеллек. Часові пласти. Дух і літера. - 2006. - С.316

2. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества Х11-Х111 ст.- М., Наука, 1982; Толочко П.П.Київська Русь. - К., “Абрус”, 1996 та ін.

3. Див.: Речкалов А. Кто ты Русь.- К., Видавництво книга. - 2007

4. Новосельцев А.П. Древнерусское государство и его международное значение. - М., 1995; Сахаров А.Н. Дипломатія Русі(ІХ- первая половина Х в.).- М., 1980

5. Густинський літопис.- Збірник козацьких літописів. - К., Дніпро, 2006.- С.8-191

6. Самійло Величко. Літопис. Т.1 і Т.2. - Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006.- С.193-873

7. Літопис Грябянки. – Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006. - С.875-967

8. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85

9. Музиченко П. Історія держави і права України.- Одеса,Actroprint,1997.-C.130

10. Історія держави і права України.- К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176

11. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229

12. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка. - К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73

13. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ –ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3, 7-8, 11-12

14. Документи Богдана Хмельницького(1645-16570).- К., 1961

15. Шкуратенко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН(40-і-початок 60-х років ХХ століття).- автореф. дисерт. на здоб. канд. юр. наук, К., 2007. - С.12

16. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. - К., Атіка, 2005.- С.28

17. Бержель Ж.- Л. Общая теория права.- М., 2000. - С.432

18. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление.- М., 1981.-С.128

19. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М., 1996.- С.30

20. П.С.Р.Л. Лаврентиевская летопись. Т.1, Спб., 1846. - С.8

21. П.С.Р.Л. Псковские и Софиевские летописи. Т.5 - Т.6, Спб, 1851.- С.88

22. Толочко П.П. Київська Русь. - Київ, “Абрус”, 1996.- С.33

23. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории.- М., Наука, 1964. - С.26-27

24. Грушевський М. Виїмки з джерел до історії України-Руси. - Львів, Наук.тов. ім.Шевченка, 1895.- С.34

25. П.С.Р.Л. Патриаршая или Никоновская летопись. Т.9, Спб, 1862.- С.9

26. П.С.Л.Р.Устюжие и Вологодские летописи. Т.37.- Л., Наука, 1982.- С.19

27. Костомарів М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. - Львів, Наукове товариство імені Шевченка, 1918.- С.4

28. Сахаров А.Н. Дипломатия Руси(ІХ- первая половина Х в.).- М.1980. С.28-30

29. Повесть временных лет. Ч.1. - М.:Л., 1950. - С.213

30. Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., “Либідь”, 1995.- С.91

31. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - С.37-76

32. Котляр М.Р., Смолій В.А. Історія в життєписах.- К., “Час”, 1994. - С.21-22

33. Известия в Украине. 13.03.2007

34. Лесков Сергей. “В Новгороде демократию сожрали олигархи”.- Известия в Украине, 2007, 7 сент.

35. Международные связи России до ХІІІ века. - М., 1961. - С.147

36. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси.- М.: “Художественная литература”, 1986.- С. 26

37. Егер О. Всемирная история. Средние века. - М.: АСТ, 2006. - С. 213; Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону. “Феникс”, 1997. - С. 64 – 65

38. Успенский Ф.И. История Византийской империи. Т.3. - М.: “Астрель”, 2002. - С.401

39. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1997.- С. 104 - 105

40. Памятники русского права. Под ред. С.В. Юшкова. Т.1. - М.: ГИЮЛ, 1952.- С.65

41. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси – М.: “Художественная литература”, 1986 – С. 27-28

42. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. - К.: “Знання – Прес”, 2002 - С. 48

43. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси. - М.: Изд-во “Наука”, 1989 - С.14

44. Нариси з історії дипломатії України. - К., Видавничий дім “Альтернатива”, 2001. - С.27

45. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т.2. - К., Наукова думка, 1992. - С. 68

46. Слово о погибели Русской земли// Ізборник. - М., 1969. - С.326

47. Толочко П.П. Древняя Русь. – Київ, Наукова Думка, 1987. - С.155

48. Летопись по Ипатскому списку. - Спб., 1851. - С.505

49. Бантыш-Каменский. История Малой России. - К., Час, 1993. - С.148

50. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3. С.108-109; Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка. - К., ІнЮре, 2000. - С.158-161

51. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка.- К, ІнЮре, 2000. - С.166

52. Український історичний журнал, 1993, № 7-8. - С.121

53. Покровский М.Н. Избранные произведения. Русская история с древнейших времен. Кн.1. - М., “Мысль”, 1965. - С.496

54. Герцен А.И.Сочинения. - М., Госиздат, 1958. -С.198

55. История государства и права Украинской ССР. Т.1. - К., Наукова думка, 1987.- С.128-133

56. Кульчицкий В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85

57. Музиченко П. Історія держави і права України. - Одеса, Actroprint, 1997. -С.130

58. Історія держави і права України. - К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176

59. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229

60. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка.- К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73

61. Хрестоматія з історії держави і права України. Упоряд. Чайковський А.С. – К.: “Юрінком Інтер”, 2003 – С.149 - 150

62. Український історичний журнал, 1993, № 9. - С.124 -125

63. Чехович В. Деякі проблеми питання юридичної історії України-Гетьманщини. – Про українське право. //ЧислоІ, Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац.ун-ту ім.Т.Шевченка. - К., 2006. - С.150

64. Український історичний журнал, 1994, № 2-3. - С.140

65. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1, за ред. В. Д Гончаренка. - К., ІнЮРЕ, 2000. - С.180

66. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори ХУІІ-ХУІІІ століть .- Укр. істор. журнал, 1994, № 4. - С.138

67. Український історичний журнал, 1994, № 6.- С.131

68. Субтельний О. Історія України. - К., 1993. - С. 47

69. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення.- К.,1995.- 392 с.

70. Шевчук В. Нерозгадані таємниці “Історії русів”// Історія Русів/ Пер. І.Драча; вступ, ст.В.Шевчука.- К., 1991.- С.5-28

71. Кравченко В.В. Поема вольного народу. “Історія русів” та її місце в українській історіографії. – Х., 1991.- С.5-28

72. Журавльов Д. Мазепа: людина, політик, легенда. – Х., 2007.- 382с.

73. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 229 с.

74. Шевчук В. “Просвічений володар: Іван Мазепва як будівничий Козацької держави і як літературний герой”. – К.,2006.- 464 с.

75. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.,2003.

76. Український історичний журнал, 1995, № 2. - С.159

77. Український історичний журнал, 1995, № 6. - С.136

78. Цит.: по Голубець Микола. Велика історія України. - К., “Глобус”, 1993. - С.290

79. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. - К., 1997. - С.10-11

80. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. За ред. В.Я. Тація і проф. А.Й.Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.41

81. І Універсал Центральної Ради(10 червня 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.11

82. Копиленко О.Л. Сто днів Центральної Ради. - К., 1992.С.172-180

83. Відозва Генерального Секретаріату(30 листопада 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.25

84. ІУ Універсал Центральної Ради (9 січня 1918 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.37

85. Мирний договір між Українською Народною Республікою з одної, а Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони (9 лютого 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.45

86. Грамота до всього українського народу (29 квітня 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- К., Ін Юре, 2000. - С.61

87. Ралдугіна Т.П. Штрихи до портрета П. Скоропадського. Історія України. 2004, № 6. - С.95

88. Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиля А.А. Політична історія України ХХ століття. - К.: МАУП, 2006.- 696с.

89. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. - К., 1991. - С. 21

90. Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 рр. у 2 т. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930. - С.77

91. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВУ). Ф. 2203, оп. 1, спр. 5. - С.32

92. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995.- С.49

93. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX-початок XX століття). - К., 1998. - С.284

94. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - С. 229

95. Декларація Української Директорії(1918р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.78

96. Універсал Трудового Конгресу України ( 28 січня 1919р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.85

97. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т.4. - Скрентон, 1962. - С.113

98. Винниченко В. Відродження нації. Т.3. - Київ-Відень, 1920. - С. 175-176

99. Ейхельман О. Проект Конституції основних державних законів УНР. -Київ-Тарнів, 1920-1921. - С.2

100. Цит. по: Історія українського права.- К., Олан.2001.- С.131-132

101. Військовий договір Директорії з урядом Польщі (24 квітня 1920р.).- Хрестоматія з історії держава і права України.- К., Юрінком Інтер, 2003. - С.363

102. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки(березень 1919 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- С.143

103. Шкуренко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН (40-і-початок 60-х років ХХ століття). Автореф. дисерт. на здоб. наук. ступ. канд.юр.наук. - К., 2007. - С.5

104. Основний закон (Конституція)Союзу Радянських Соціалістичних Республік.- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.222-223

105. Международные отношения после второй мировой войны.Т.1.. - М., Госполитиздат, 1962. - С.540

106. Объединенные Нации. Резолюция Генеральной Ассамблеи с 19 сентября по 15 декабря 1950 г. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. У сессия, доп. №20.- Нью-Йорк, №377, 1950.- С.11-14

107. The Washington Post, 1992, 31 April

108. Комсомольськая правда, 1991, 3 авг.

109. Известия, 1992,13 апр.

110. Комсомольська правда, 1991, 6 нояб.

111. Васильев В., Крылов Б. Каким должен быть союзный договор.- Известия, 1990, 10 авг.

112. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.613

113. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 26.08.1991

114. Акт проголошення незалежності України(24 серпня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003.- С.618

115. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 4.09.1991.C.1

116. Siiddeutsche Zeitung, 3.12.1991.C.1

117. Die Welt, 3.12.1991.C.1. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621

118. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. С.621

119. Політика і час, 1993, №10. - С.61

120. Siiddeutsche Zeitung, 17.12.1991. Р.1

121. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 17.12.1991. Р.2

122. The New York Tames. 14.12.1991. Р.7

123. Der Spiegel, 1992. Р. 158

124. Указ президента України “Про збройні сили України”(12 грудня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621-622

125. The New York Tіmes, 2.12.1991.Р.1

126. Siiddeutsche Zeitung, 29.12.1991.Р.1

127. The New York Tіmes, 3. 12.1991.

128. М.А.Баймуратов. Международное публичное право. - Харьков, “Одиссей”, 2003. - С.136

129. Ойропа-Архів, 1992, №8. - С.310

130. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 9.12.1991.Р.7

131. Siiddeutsche Zeitung, 5.10.1991.Р.7

132. Известия, 7 сент.1991 г.

133. Політика і час, №5, 1991.- С.5

134. Ukraine Today, 1992, 3 June. - Р.6

135. Siiddeutsche Zeitung, 18.06.1992. - Р.2

136. Ukraine Today, 1992, 17 November

137. Голос України, 20 листопада 1992 p

138. Frankfurter AHegemeine Zeitung, 9. 01.1993.- Р.2

139. Siiddeutsche Zeitung, 13.01.1993

140. Известия, 17 янв.1993 г.

141. Голос України, 25 червня 1993 р.- С.З

142. Siiddeutsche Zeitung, 27.12.1993. - Р.2

143. Siiddeutsche Zeitung, 10.01.1994. - Р.7

144. Конституция України, Київ, “Атіка” 2006.- С.6

145. Голос України. 26 вересня 1991р.

146. Голос України. 12 жовтня 1991р.

147. Известия,21 октября 1991 г.

148. Suddeitche Zeitung, 23.10.1991.Р.4

149. Известия, 10 января 1992 г.

150. Die Welt, 25.05.1993. р.2

151. Suddeitche Zeitung, 29-30.05.1993. Р.8

152. Suddeitche Zeitung, 26.06.1993.Р.4

153. Suddeitche Zeitung, 22.07.1993.Р.1

154. Suddeitche Zeitung, 6.09.1993.Р.6

155. Suddeitche Zeitung, 25.05.1994.Р.9

156. The New York Times, May 26, 1994

157. Suddeitche Zeitung, 27.05.1994.Р.8

158. Україна молода, 2007,1 червня

159. Дзеркало тижня, 2007, 14 квітня. С.4

160. Известия, 2003, 25 марта

161. Известия, 2003, 11 апр.

162. Україна молода, 2003, 4 жовтня

163. Известия, 2005, 14 апр.

164. Известия в Украине, 2006, 19 авг.

165. Дугин А. Основы геополитики. - М., 2005. - С.348

166. Україна молода, 2006, 20 грудня

167. Ципко А. В ожидании стратегии. - Известия, 2006, 25 янв.

168. Известия, 2006, 13 февр.

169. Известия, 2003, 10 апр.

170. Україна молода, 2003, 2 жовтня

171. Известия, 2003,3 окт.

172. Известия, 2007, 13 марта

173. Дзеркало тижня, 2003, №4, 12 квітня

175. Известия, 2007,11окт.

176. Известия, 2000,10 окт.

176. Владимир Жарихин. “Незалежность” против суверенной демократии.- Известия, 2007, 30 окт.

177. Дмитрий Литовкин. Последний матрос Севастополь покинет?- Известия,2007,31 окт.

178. Україна молода, 2007, 18 жовтня

179. Известия, 2007, 9 нояб.

180. Известия, 2008, 15 сент.

181. Виталий Третьяков. Август 2008-го: уроки и последствия. – Известия, 2008,11 сент.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. З м І с т вступ 

    Документ
    Актуальність теми. Конституційне закріплення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність поглиблення теоретичного обгрунтування основних рис сучасної держави та практичного

Другие похожие документы..