Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Американский сионизм на рубеже XIX–ХХ веков объединял около сотни обществ, в которые входили члены различных еврейских клубов, синагог, просветительс...полностью>>
'Доклад'
Пухначев Ю.В., Попов Ю.П. Математика без формул. Книга первая: Множества, отображения, последовательности, ряды, функции, дифференциальное и интеграл...полностью>>
'Документ'
Положение о том, что болезнь как некоторая субъективная реальность и феномен культуры не сводится только к натуральным, организменным событиям, не ну...полностью>>
'Программа'
Целью преподавания дисциплины “Организация и методика экскурсионной работы” является приобретение студентами теоретических знаний и практических навык...полностью>>

Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

РОЗДІЛ ІІІ. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК СУВЕРЕННОГО СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

3.1.Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин(1990-1991 рр.)

Проблема становлення сучасної України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин поки що не стала предметом широкого наукового дослідження ні вітчизняних, ні зарубіжних вчених. Тривалий час Україна не була носієм певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, а тому і не могла вступати в міжвладні (публічні) правові відносини. Щоб стати суб’єктом міжнародних відносин необхідно щоб країна зовнішньо відокремилась та була спроможною виробляти та реалізовувати автономну волю та діяти згідно норм міжнародного права.

Вперше Україна заявила про свій намір стати суб’єктом міжнародних відносин, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). В ній було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та належність і рівноправність у зовнішніх зносинах”[113]. Можна стверджувати, що Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Декларація проголосила Україну суб’єктом міжнародного права, який “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній і спортивній сферах”[113, с.617]. Тобто, Україна заявляла не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Стаючи суб’єктом міжнародних відносин, Україна підтверджувала свою правоздатність та дієздатність. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна одностороннім волевиявом закріпила своє існування як суверенної національної держави в існуючих кордонах. Було проголошено встановлення українського громадянства, економічну самостійність, право здійснювати міжнародну діяльність та територіальне верховенство республіки на всій її території.

Ухвала Декларації про державний суверенітет України не призвела до її визнання як суб’єкта іншими суб’єктами міжнародних відносин. Суть справи в тому, що суверенним суб’єктом міжнародних відносин стає та держава, яка не лише заявляє, але й повністю формує і реалізує свою внутрішню і зовнішню політику, забезпечує територіальну цілісність, визначає повноваження системи органів публічної влади, встановлює незалежність державної влади від інших держав та міжнародних організацій на міжнародній арені.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Зміни на краще стали спостерігатися у кінці вересня 1991 року після того, як Голова Президії Верховної Ради України Л. Кравчук прибув до США для участі у роботі Генеральної Асамблеї ООН і зустрівся з американським президентом, який заявив про готовність Сполучених Штатів розвивати прямі відносин з новою незалежною українською державою. Радикальні зміни в політиці США стосовно України сталися незадовго до проведення референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України. За твердженням деяких засобів інформації країн Заходу американський президент на зустрічі з представником Україно-американського Товариства дружби натякнув, що США готові визнати Україну як незалежну державу, якщо українці під час всенародного референдуму... проголосують за вихід України із складу Радянського Союзу”[127]. Така пропозиція США викликала занепокоєння в Кремлі, де висловили подив і незадоволення зміною американської політики стосовно прагнення України здобути міжнародне визнання. Президент Дж.Буш у телефонній розмові з М.Горбачовим запевнив, що розвиток відносин США “з колишніми радянськими республіками в жодному випадку не буде спрямований на те, щоб перешкодити створенню оновленого Союзу між республіками”[128]. Разом з тим Дж.Буш зазначив, що Сполучені Штати готові привітати очікуване рішення громадян України про державну незалежність. Проте офіційне визнання США України як незалежної держави Дж.Буш пов’язував з позицією українського керівництва стосовно ядерного роззброєння та дотримання ним прав і свобод людини. Заявляючи про готовність офіційно визнати незалежну Українську державу, Сполучені Штати мали намір очікувати з формальним встановленням дипломатичних відносин.

Необхідно зазначити, що процедура визнання нової держави не регламентується нормами міжнародного права, воно є суто політичним актом. Разом з тим інститут визнання має комплексний характер. Його норми містяться в праві міжнародної правосуб’єктності, в праві міжнародних договорів, в праві міжнародних організацій тощо. Необхідно зазначити, що саме визнання як юридичний факт є базою для подальших відносин між суб’єктами міжнародного права. Та чи інша держава шляхом визнання погоджується із відповідними змінами в міжнародному правопорядку, на встановлення між визнаючою та визнаною державами відповідних правових відносин, обсяг і характер яких залежить від виду і форми визнання. Визнання є свідченням того, що вона наділена правосуб’єктністю та дієсуб’єктністю.

У сучасній доктрині міжнародного публічного права домінує декларативна теорія визнання нової держави іншою, давно існуючою державою. Декларативне визнання констатує появу нового суб’єкта міжнародних відносин і дає можливість встановити та полегшити з ним правові відносини. Визнання не створює внутрішню незалежність держави, яка щойно виникла, воно констатує її існування.

У зв’язку із сепаратистськими устремліннями, що проявляються сьогодні в колишніх республіках Радянського Союзу, досить великого значення в доктрині міжнародного права набуває так звана конститутивна теорія визнання. Згідно зазначеної теорії лише визнання групи провідних держав світу дає можливість новоутвореній державі стати суб’єктом міжнародного права. Визнання наділяє адресата(дестинатора) міжнародною правосуб’єктивністю, робить його рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. Проте, на думку окремих дослідників, зазначена теорія має певні недоліки: незрозуміло, яка кількість визнань необхідна для того, щоб держава стала суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах; окрім того, новоутворена держава може вступати в міжнародні відносини і без офіційного визнання[129]. Якщо державу не визнає значна частина міжнародного співтовариства, то вона може реалізувати своє прагнення стати суб’єктом міжнародного права у відповідності до декларативної теорії.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Проаналізувавши процес становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновки про те, що, прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна заявила про своє право виступати суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах та вимагати від інших держав визнання її таким суб’єктом. Актом проголошення незалежності Україна прагнула реалізувати своє право бути суб’єктом міжнародного права та самостійно вступати у міжнародні відносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Так як держави міжнародного співтовариства не поспішали з визнанням незалежності України, то було проведено референдум на її підтвердження. Результати референдуму докорінним чином вплинули на ставлення інших держав до намагання України стати суб’єктом міжнародного права. Окрім того, діяльність України на міжнародній арені засвідчила, що вона не тільки прагне набути правосуб’єктивності, а й брати на себе певні зобов’язання та виконувати їх. Це й спричинило масове визнання іншими державами України не лише de facto, але й de jure.

3.2.Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах(1991-1994 рр.)

Проблема розвитку правоздатності та дієздатності сучасної України не стала поки що предметом дослідження ні у вітчизняній, ні в зарубіжній юридичній науці. Дослідження зазначеної проблеми має не тільки науково-пізнавальне, але й практичне значення. Україна, ставши суб’єктом міжнародних відносин, набула певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, ставши, тим самим, правоздатною та дієздатною. Основною ознакою правоздатності України була не лише її здатність мати права, але й брати на себе юридичні обов’язки. Ознакою її дієздатності стала самостійна реалізація її прав та обов’язків.

Розвиток правоздатності та дієздатності України можна простежити, проаналізувавши її ставлення до проблеми ядерного роззброєння, яка тривалий час була в центрі уваги не тільки світової громадськості, але й політиків різних країн світу, насамперед США і СРСР.

У кінці серпня 1991 року між США та СРСР було підписано Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Згідно Договору стратегічні ядерні арсенали двох країн мали бути скорочені в середньому на тридцять відсотків. Політики сподівалися, що за цим Договором послідують нові договори, які передбачатимуть подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Величезні ядерні арсенали США і СРСР були важким тягарем для їх економіки, а також загрожували безпеці в усьому світі. Світова громадськість вважала досягнення домовленостей між США і СРСР про скорочення стратегічних ядерних озброєнь початком нової ери в міжнародних відносинах. Проте висловлювались і побоювання, що розпад СРСР може загрожувати появою хаосу у досить широких масштабах. “З кінцем “холодної війни”,- зазначалося у щорічному звіті Міжнародного Інституту Стратегічних досліджень в Стокгольмі,- становище у світі стало безпечнішим, проте нестабільним і ненадійним”[132].

Глави держав США та СРСР постійно висловлювали сподівання на досягнення нових домовленостей про скорочення ядерних наступальних озброєнь та про незастосування ядерної зброї у випадку якихось конфліктів. Проте розвал Радянського Союзу спричинив появу нових ядерних держав – Росії, України, Білорусії та Казахстану. Сполучені Штати та країни Західної Європи не очікували такого розвитку долі радянського ядерного озброєння. Вони хотіли б мати справу з однією країною – володільцем ядерної зброї, яка б не допускала появи нових ядерних держав. Тому-то країни Заходу підтримали ініціативу Російської Федерації про те, що Росія, як правонаступниця СРСР, повинна контролювати весь арсенал ядерної зброї колишнього Радянського Союзу.

У спадок від колишнього Радянського Союзу Україні дістався величезний (третій у світі за бойовою могутністю) ядерний арсенал. Президент Російської Федерації Б.Єльцин заявив, що Росія готова забрати весь ядерний арсенал з території України[133]. Керівництво України після проголошення державного суверенітету наголошувало про намір стати вільною від ядерної зброї державою. Тому-то Україна взяла на себе не лише зобов’язання щодо повного ядерного роззброєння, але й прагнула зробити все можливе для його реалізації. Уряд України погодився на передачу Росії всього ядерного озброєння, що було розташоване на її території.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Сполучені Штати обіцяли надати Україні допомогу в 1,6 млрд,. дол., а після ратифікації нею ряду міжнародних договорів стосовно ядерного роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, надати їй разом з іншими ядерними державами гарантії національної безпеки та непорушності її кордонів.

Зазначені та інші умови були зафіксовані у тристоронній угоді США, Росії та України, що відкрило шлях для ратифікації Україною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Верховна Рада України спочатку лише частково схвалила трьохсторонню угоду, відхиливши зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Зазначена позиція парламентарів була пов’язана з тим, що між Україною та Росією існували гострі протиріччя стосовно розподілу Чорноморського флоту та його базування. Тривалий час Росія відмовлялася визнати за Україноюїї право на частину власності колишнього СРСР, тобто, бути однією із країн-правонаступниць.

По суті справи Росія відмовлялася визнати Україну не лише правоздатною, а й дієздатною - бути спроможною самостійно реалізувати свої права і зобов’язання, що випливали з її правоздатності як суб'єкта міжнародного права в міжнародних відносинах. Росія з самого початку проголошення незалежності України відмовлялася визнати її суб’єктом міжнародних відносин. Вона прагнула відновити на руїнах колишнього Радянського Союзу нову імперію, або ж союз держав, які б знаходилися у залежності від неї, або ж у її сфері впливу.

Геополітична концепція Росії завжди характеризувалася великим прагматизмом. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, не дозволити опуститися їй до рівня рядового суб’єкта міжнародних відносин. Відстоювання національних інтересів Росії здійснювалося шляхом забезпечення її імперських пріоритетів. Її геополітична стратегія була спрямована перш за все на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, або ж, якщо цього не вдасться досягти, то закріпити такі відносини між новоутвореними державами, які б давали їй можливість зберегти себе як суб’єкта геополітики. Вона прагнула будувати свої відносини з країнами СНД як на колективній, так і на індивідуальній основі, зосереджуючись на реалізації виключно власних стратегічних інтересів. Таке зосередження не слід розцінювати як самоціль, воно, швидше за все, було засобом набуття Росії у перспективі здатності належним чином, послідовно і жорстко відстоювати свої інтереси як із старими суб’єктами геополітики, такими як США і країни-члени Європейського Союзу, так і з новими, такими як Китай та Індія та тими, що можуть з’явитися у майбутньому. Прагнення російських політиків втягти країни СНД у військово-політичні та економічні союзи, де домінуюче становище посідала б Росія, мало за мету зберегти за нею або ж створити заново, ідентичність великої держави, одного з визначних суб’єктів геополітики.

У геополітичних планах російських політиків Україна посідала і посідає особливо велике, можна навіть стверджувати, виключне місце. Поява великої за територією, населенням та економічним і військовим потенціалом у центрі Європи держави Україна, вело до зміни всієї системи міжнародних відносин на теренах не лише колишнього Радянського Союзу, а й всього єврозійського простору. Якби Україна набула статусу ще й ядерної держави, то вона могла б стати і суб’єктом геополітики. Тому-то Росія і прагнула ізолювати Україну, не допустити її визнання суб’єктом міжнародних відносин іншими суб’єктами.

Необхідно зазначити, що у період становлення України як суб’єкта міжнародних відносин, розвитку її правоздатності та дієздатності, позицію Росії поділяли США та країни - члени НАТО. Сполученні Штати, залишившись після розпаду Радянського Союзу наймогутнішим суб’єктом міжнародних відносин, переслідуючи свої власні геополітичні та економічні інтереси, прагнули не допустити появи нових ядерних держав. Отже, об’єктивно інтереси та цілі США, Росії та країн Західної Європи стосовно України співпадали.

Не дивлячись на таку ситуацію Україна прагнула ствердитись у своїй правосуб’єктності, набути правоздатності та дієздатності у відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права. Вона прагнула застосувати різноманітні засоби для досягнення своїх цілей у міжнародній політиці.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Проаналізувавши розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновок про те, що зазначені складові ознаки України як суб’єкта міжнародного права пройшли у своєму розвиткові певні періоди: період, коли Україна існувала як суб’єкт міжнародних відносин de fakto, а другий період - з початку 1992 року і до середини 1994 року, коли вона почала існувати як суб’єкт міжнародних відносин de jure і змогла, таким чином, набути здатності не тільки мати права і обов’язки, але й самостійно або у співробітництві з іншими суб’єктами міжнародного права, реалізувати такі права і обов'язки. Розвиток правоздатності і дієздатності України відбувався за надзвичайно складної ситуації, коли відомі суб’єкти геополітики,такі як Росія і США, керуючись різними політичними інтересами, здійснювали на нашу державу величезний тиск, намагаючись перетворити її з суб’єктана об’єкт міжнародних відносин. Саме завдяки такому тиску Україна змушена була відмовитись від ядерних арсеналів, розміщених на її території, погодитись на передислокацію частини з них на територію Росії, не отримавши зобов’язуючих гарантій державної безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів з боку ядерних держав світу. Вона також не отримала а ні належних фінансових компенсацій за ядерну зброю, а ні кредитів, а ні економічної допомоги.

3.3. Розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин

Україна проголосила про свої прагнення стати суверенним суб’єктом міжнародних відносин у Декларації про державний суверенітет. Суверенним суб’єктом міжнародних відносин є держава, правовосуб’єктність якої оформлена самим фактом її існування. Вона є суб’єктом міжнародних відносин як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівним учасником міжнародних відносин.

Державний суверенітет означає повну самостійність країни у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Складовою частиною державного суверенітету є територіальна цілісність країни; чинність на її території лише власних законів; верховенство національної законодавчої влади, яка не лише приймає закони, але й формує і визначає повноваження системи органів держави; незалежність державної влади від фізичних і юридичних осіб як в середині країни, так і від інших суб’єктів міжнародних відносин тощо. У іншому випадку така держава буде, як мінімум, обмежена в обсязі міжнародної правосуб’єктності.

Норми міжнародного права визнають, що існування держави як суб’єкта міжнародного права характеризується наявністю відокремленої території, населення, що на ній проживає, та організації публічної влади. Для переважної більшості суб’єктів міжнародного права однією з характерних ознак є наявність власних збройних сил.

У декларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р., гл. ІХ) було проголошено право України мати власні Збройні Сили[113,с.616]. Цей намір був підтверджений Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України”, прийнятий 24 серпня 1991 року. У кінці вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла рішення про взяття під контроль України радянські війська, розташовані на її території[146], а у жовтні 1991 р. вона прийняла концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. У відповідності до зазначеної концепції армія мала складатись із Збройних Сил України та з’єднань колективної стратегічної оборони. Мали бути створені власні прикордонні та внутрішні війська, а також республіканська гвардія[147].

Депутати Верховної ради України висловлювалися за те, щоб Україна повністю підпорядкувала собі Чорноморський флот та контролювала розташовані на її території ядерні арсенали.

Президент СРСР М.Горбачов заявив, що спроби республік створити власні збройні сили та загони внутрішніх військ протирічать Конституції СРСР, а тому він не допустить реалізації таких планів [148].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

мРосійські засоби масової інформації лякали населення своєї країни та країн Заходу тим, що Україна стане територією, з якої буде надходити контрабанда наркотиків і зброї, що будуть знищені газопроводи та нафтопроводи, що проходять через Україну, що не буде здійснюватись контроль над ядерною зброєю, розташованою на території України, що почнуться екологічні катастрофи типу чорнобильської, що відбудеться розпад України як цілісної держави тощо.

Новообраний в 1994 р. президент України Л.Кучма пішов на тісне співробітництво з Москвою у справі передачі Росії більшої частини Чорноморського флоту та щодо його базування на території Криму.

Три базові угоди стосовно Чорноморського флоту були підписані 27 травня 1997 року, а ратифіковані в 1999 році. Ними було юридично оформлено фактичне перебування російського флоту в Криму та гарантовано діяльність російських військових у правовому полі України. Проте російський Чорноморський флот розгорнув на українській території свою військову, політичну, господарську та комерційну діяльність, яка протирічить українському законодавству. Він привласнив ряд українських об’єктів, мотивуючи це необхідністю гарантувати безпеку мореплавства. Міністерство оборони Росії відмовляється повертати Україні маяки та інші гідрографічно-навігаційні об’єкти, використовує морську піхоту для їх охорони, облутує їх колючим дротом. Такі ж дії військові Росії здійснюють за сотні кілометрів від севастопольської бази Чорноморського флоту на окупованій станції радіо-навігаційної системи, що розташована на березі Азовського моря у Генічеську Херсонської області. На вулицях Севастополя дорожнім рухом замість українського ДАІ керує російська військова автоінспекція. У місті прцюють російська прокуратура і суди. На всіх спорудах міст Севастополя і Феодосії, де розміщені підрозділи Чорноморського флоту, висять російські державні прапори, що протирічить нормам міжнародного права.

У Криму майже весь інформаційний простір перебуває під російським контролем. У цьому велику роль відіграє інформаційна служба Чорноморського флоту Російської Федерації. Типографія, наприклад, газети “Флаг Родины”, яка є офіційним органом міністерства оборони Росії, друкує в Севастополі такі газети, як “Русский Севастополь”,“Русская община Севастополя”, “Русский выбор”, “Русский блок” та багато інших. Всього в типографії друкується більше десяти газет, які розповсюджуються безкоштовно і великими тиражами. Вони є досить дієвим агітаційним матеріалом, спрямованим проти держави Україна. В них, а також інших виданнях, друкується неправдива інформація про “геноцид” росіян в Україні, заперечується існування української нації і держави, містяться заклики до знищення української державності і порушення територіальної цілісності України тощо.

За угодами від 1997 року Україна передала, а Росія використовує майно і земельні ділянки у відповідності до українського законодавства. Це означає, що згідно Закону “Про оренду державного і комунального майнв України” між сторонами мають бути укладені договори оренди із зазначенням ціни орендної плати за всі земельні ділянки та інші об’єкти, якими користується Чорноморський флот Росії в Криму. До речі, у користуванні російського Чорноморського флоту знаходиться понад 18 тисяч гектарів землі та понад 5000 об’єктів[159].

У відповідності до угод від 1977 року, з 1 січня 2008 року Росія за перебування свого флоту в Криму має здійснювати прямі платежі згідно оцінки майна, яким користується флот. У відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів від 2005 року “Про управління державним майном, яке використовував ЧФ колишнього СРСР” мало бути проведено інвентарізацію та встановлено вартість майна, яке використовує флот. Проте такі заходи не були проведені.

Російський Чорноморський флот всупереч угодам фактично окупував значну територію України і поводиться на ній як господар. Російська сторона відмовляється від проведення інвентарізації земельних ділянок та нерухомого майна, не виконує рішення українських судів щодо оренди певних об’єктів. Проте, якщо рішення судів є на користь російської сторони, наприклад стосовно суборендних відносин, то такі рішення російська сторона вважає дійсними.

Чорноморський флот Росії порушує українське екологічне законодавство і постійно забруднює акваторію Чорного моря у районі базування; таємно переозброюється, збільшуючи потужності флоту. Російська сторона всупереч угодам прагне поширити спрощений порядок перетину Державного кордону України, який зараз застосовується щодо кораблів ЧФ РФ, які базуються на українській території, на всі кораблі Чорноморського флоту, прагне збільшити присутність своїх збройних сил на нашій території. Українська сторона постійно наполягає на тому, щоб наші військові могли отримувати інформацію стосовно арсеналів Чорноморського флоту з тим, щоб на нашій території не розміщувалась ядерна зброя. Проте російська сторона відмовляється від такого рішення, посилаючись на заяву про те, що ядерної зброї на кораблях і в частинах Чорноморського флоту немає і не буде.

Російський Чорноморський флот,що базується на території України, зараз нараховує більше 500 військових кораблів, катерів та інших допоміжних суден та до 25 тисяч військових службовців[160].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Деякі російські аналітики вважають, що після серпневих 2008 року подій на Кавказі, “головний вектор російської зовнішньої політики повинен зараз переміститись на український напрям. І нова стратегія і тактика дій Росії на цьому напрямі повинні бути розроблені ретельно, але якнайшвидше”[181].

Саме тому прагнення України приєднатись до плану дій стосовно членства в НАТО є виправданим, а вступ до Північноатлантичного союзу гарантуватиме її існування як суб’єкта міжнародних відносин.

Отже, для суверенітету України існує постійна загроза з боку Росії. Російська політика стосовно України спрямована на знищення її правосуб’єтності, на перетворення її із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин. Тобто, під загрозу ставиться суверенітет України, існування її як незалежної держави.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. З м І с т вступ 

    Документ
    Актуальність теми. Конституційне закріплення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність поглиблення теоретичного обгрунтування основних рис сучасної держави та практичного

Другие похожие документы..