Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
«Человек обладает способностью любить, и если он не может найти применения своей способности любить, он способен ненавидеть, проявляя агрессию и жест...полностью>>
'Документ'
Нефть (от персидского нефт – вспыхивать, воспламеняться) – горючая, маслянистая жидкость со специфическим запахом от светло-коричневого (почти бесцве...полностью>>
'Научно-исследовательская работа'
Французский лётчик, героически погибший в воздушном бою с фашистами, создатель глубоко лирических философских произве­дений Антуан де Сент-Экзюпери о...полностью>>
'Конкурс'
Конкурс по государственным закупкам лабораторного оборудования для территориального филиала и дочерних государственных предприятий РГП на ПХВ «Национ...полностью>>

Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Хоча у період приходу до влади І.Мазепа був прихильником політики П. Дорошенка, спрямованої на встановлення дружніх стосунків з Портою та її васалами, проте згодом, не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу, він підтримує політику московського уряду царівни Софії і князя В. Голіцина, а пізніше Петра І, виступаючи проти Криму й Туреччини. Гетьман пише докладні й цікаві проекти, що збереглися в московських архівах, які мали, безперечно, великий вплив на діяльність та погляди Петра І. Однак проекти Мазепи Петро І почав здійснювати пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародна політична ситуація значно змінилася, чим і можна пояснити їх неповну реалізацію. У свою чергу І. Мазепа, розчарувавшись у діях Петра І, спрямовує свою політичну увагу та дипломатичний талант на встановлення найтісніших зв’язків з Молдавією та Валахією.

Як відомо, одним із пунктів Коломацьких статей було визнання зверхненості Московського патріарху над Київським митрополитом. Однак І. Мазепа, розуміючи збільшення залежності українських земель та населення від Москви при реалізації такої політики, обережно намагався її нівелювати, для чого встановлював контакти з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Афоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархами Єрусалима та Антіохії.

Подвійною була й політика І. Мазепи щодо Речі Посполитої. Спочатку він серйозно розглядав перспективу поверенення українських земель до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору – тобто як рівноправного третього субєкта федерації разом з Польщею та Литвою. Проте, на наш погляд, як далекоглядний політик, І. Мазепа не міг не розуміти, що Річ Посполиту очікує занепад: вона була оточена ворогами, на неї наступала Туреччина, Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, навіть частина польських магнатів виступила проти короля. І. Мазепа допомагав Яну Казиміру декілька разів у нелегких європейських дипломатичних місіях, які мали успіх, але все одно це не виправило ситуацію. Оскільки Мазепа був православним, польські католицькі магнати не могли йому вибачити ні його походження та багатства, ні його успіхів, а головне, його діяльності на підтримку влади короля та зменшення шляхетської вольниці. Усі ці фактори разом призвели до відмови І. Мазепи від його планів щодо альянсу Польщі та України та до переходу на бік Москви.

Разом з тим Мазепа був противником і польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Проводячи політику divide et impera, він не раз застерігав Москву щодо Речі Посполитої, зокрема, у 1690 р. він повідомив московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою виключить можливість об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Навіть у 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цього разу проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й “наші хроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом”[70,с.2].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У силу різних причин, які вимагають спеціального дослідження, у 1727 році зносини Москви з Україною знову почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Царський уряд дозволив також обрати гетьмана. Генеральна рада, що була скликана в Глухові, обрала гетьманом України полковника Д.Апостола. У жалуваній гетьману царській грамоті встановлювалась компетенція гетьманської влади у тому обсязі, в якому вона існувала за гетьмана І.Скоропадського. На початку 1728 р. новообраний гетьман звернувся до царя із спеціальними пунктами статей, в яких містилося прохання повернути митрополію для Києва, заборонити духовенству та монастирям купувати козацькі землі та отримувати їх за заповітом; відновити українську судову систему та опублікувати збірник “Прав малоросійських”, вивести з української території московські війська.

У відповідь на прохання Д.Апостола царський уряд видав так звані “Решітєльниє пункти”, в яких містилася обіцянка Москви дотримуватися попередніх договорів, укладених з Україною; дозволити обирати гетьмана і старшину з послідуючим затвердженням результатів виборів царем; заборонити духовенству набувати маєтності купівлею або якимось іншим способом. У випадку якщо б до гетьмана прибули посланці з інших країн, то вони мають залишатися в Глухові, а про причини їх прибуття необхідно було повідомляти царський уряд. Дрібні прикордонні справи гетьман мав вирішувати з царським резидентом, а потім повідомляти про це царя[49,с.438-441].

Якщо усі попередні договори України з Москвою мали характер двосторонній, то “ Решітєльниє пункти” мали указний характер,що покладав зобов’язання лише на одну сторону – Україну. Царська влада жодних зобов’язань на себе не брала.

У “Решітєльних пунктах” у цілому зберігалась лише форма українського врядування, але за змістом вони перетворювали гетьмана, старшину та козаків у російських службовців, а решту населення – у підданих Російської імперії.

Після смерті Д.Апостола в січні 1734 р. було видано царську грамоту, якою управління Україною до обрання нового гетьмана передавалося в руки спеціальної колегії, що складалася з трьох росіян і трьох українців.

У 1750 році в Глухові було скликано Генеральну раду, яка обрала гетьманом України Кирила Розумовського. Відання справами України знову було передано до колегії закордонних справ. Україну формально було повернено у становище, в якому вона перебувала до 1708 року.

Гетьман К.Розумовський відновив суто українську адміністративну і судові системи, відновив свободу підприємництва і торгівлі тощо[49,с.457-459]. Він здійснював управління Україною незалежно від царського уряду. Проте в 1754 р. царський уряд своїм рішенням знищив кордони та митниці між Україною та Росією, а у 1764 р. було скасовано гетьманство. Україну було підпорядковано генерал-губернаторові, при якому існувала колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців. “Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського, - зазначалося в Указі Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії, - наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам...Сенат повинен представити нам, малоросійських ”[61,с.216].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Правлячі кола Росії розуміли яку велику небезпеку для них становила б незалежна Україна. А тому протягом ХІХ століття щодо українського населення проводилася жорстка політика русифікації з тим, щоб підірвати коріння можливої незалежної України. А виникнення в роки визвольних змагань (1917-1921 рр.) Української держави спричинило проти неї агресію з боку Радянської Росії, яка закінчилася знищенням української державності.

2.3.Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності

Лютнева 1917 року революція в Росії дала поштовх розвиткові національно-визвольного руху в Україні. На початку березня починається офіційна діяльність Центральної Ради[79], яка мала за мету відродити державність України. Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент[80] і таким вона стала як фактично, так і юридично.

Спочатку Центральна рада ставила перед Тимчасовим урядом Росії лише вимоги політичної автономії. Як зазначалося в першому Універсалі Центральної Ради, Тимчасовий уряд Росії ухилився від визнання права України на автономію, зазначивши, що таке рішення можуть прийняти лише Всеросійські Установчі Збори[81]. Така позиція Тимчасового уряду спричинила загострення відносин між Україною і Росією. Центральна рада пішла на більш рішучі кроки у справі формування української державності. У червні 1917 року було створено Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який фактично почав здійснювати функції уряду. Він поділявся на секретарство з внутрішніх, фінансових, міжнаціональних, військових, земельних, судових, харчових справ та з справ освіти. Було створено і посаду Генерального писаря. У Декларації, яку розробив Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року, було уточнено компетенцію як всього Секретаріату, так і кожного із секретарств[82].

У зв’язку із захопленням більшовиками влади в Росії в кінці жовтня 1917 року, Центральна Рада вирішила будувати свої відносини з Росією на нових засадах. На початку листопада 1917 року вона прийняла третій Універсал, у якому було проголошено, що “Віднині Україна стає українською Народною Республікою”, у якій має існувати власна демократична верховна влада, яка вирішує усі внутрішні проблеми, приймає закони та здійснює судочинство[80,с.21-24].

Третій Універсал поки що не закріпив за УНР право встановлювати міждержавні зв’язки та бути повноправним суб’єктом міжнародних відносин. “Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її ,- зазначалося в ІІІ Універсалі, - ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”[80,с.21]. Разом з тим, беручи до уваги агресивну політику Радянської Росії стосовно прагнення народів колишньої Російської імперії здобути незалежність, Генеральний Секретаріат у Відозві від 30 листопада 1917 року заявив, що він “не визнає Народніх Комісарів правительством Росії”[83], і що “всякі спроби силою нарушити той лад, який твориться зорганізованою демократією України, він рішуче і так само силою буде подавляти в коріні”[83,с.27].

На початку грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Росії, голослівно звинувативши Центральну Раду у веденні “двозначної” буржуазної політики[80,с.28-29], оголосила їй війну. У відповіді Генерального Секретаріату Центральної Ради Раді Народних Комісарів (4 грудня 1917 р.) зазначалося, що “Стан війни між двома державами Російської Республіки Генеральний Секретаріат уважає згубним для справи революції і для тріумфу робітників та селян”[80,с.31-32]. Не дивлячись на миролюбну заяву Генерального Секретаріату, більшовицькі війська Радянської Росії почали військову агресію проти УНР.

У кінці грудня 1917 року на базі секретаріату з міжнаціональних справ в УНР було створено секретаріат з іноземних справ. У підготовленій Генеральним Секретаріатом ноті, яка була спрямована країнам, що брали участь в першій світовій війні, а також нейтральним країнам, було заявлено про прагнення УНР проводити самостійну зовнішню політику. В ноті також зазначалося, що влада Народних Комісарів Радянської Росії “не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки”[79,с.43]. Отже, зазначеною нотою уряд УНР інформував країни світу, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Офіційний Берлін толерантно ставився до гетьманату з вельми прагматичних засад, а частина впливових політичних діячів розглядала незалежну де-юре Україну своєрідним плацдармом для потужного нарощування німецької присутності на Сході, як противагу Росії, та широкий ринок збуту промислових товарів. Аналізуючи діяльність П. Скоропадського, слід зазначити, за 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято близько 400 законів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим у Німеччині й Австрії, проведено значну роботу з формування збройних сил, зокрема, було створено Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах[90]. До збройних сил передусім залучалися ті громадяни, які підтвердили “безумовну відданість ідеї незалежної України”. В армії було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військових формуваннях, забезпечено перехід до триступеневої системи підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна військова школа – Академія Генерального штабу.

Оперативно було вирішено питання з українським флотом: дізнавшись про обрання Гетьманом Павла Скоропадського та відновленні Української держави, усі кораблі флоту, склад яких на 80% складався з українців, миттєво підняли синьо-жовті штандарти. Згодом Гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та допоміжних суден.

Гетьман Скоропадський почав творити збройні сили. Військовим міністром було призначено колишнього командуючого 4 армією, генерала-українця Рогозу, начальником штабу – полковника Сливинського. Було прийнято закон „Про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів”, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів), почалося комплектування Особливого офіцерського корпусу, підпорядкованого персонально Гетьману. Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот.

Особлива увага приділялася відродженню козацтва. Козаків вважали як середніх землевласників, здатних вирішити продовольчу проблему, і водночас як Національну гвардію. Згідно Гетьманського Універсалу Українське козацтво складалося з 8 кошів в межах губернії, кожен по 14 полків в межах повіту. До козачого реєстру було включено 150000 родин. Начолі Українського козацтва перебував Гетьман, йому підкорялися ним призначені кошові отамани. Отаманами призначалися найкращі військові та представники відомих козачих родин[91].

Можна стверджувати, що Гетьман Скоропадський на практиці реалізував принцип соборності українських земель, повернувши до складу України Мозирський і Пінський повіти Мінської губернії, Стародубщину, українські повіти Курщини та Вороніжчини. Пам’ятаючи заповіт Гетьманів Самійла Кішки, Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького про те, що західний кордон нашої держави має, як і за часів Святослава і Володимира, проходити по Віслі, Павло Скоропадський повернув Холмщину та Підляшшя.. Були укладені договори з Грузією та Росією, встановлені політичні та військові союзи з Доном і Кубанню. Румунія визнала за Україною право на південну Бессарабію.

В зовнішній політиці гетьман Скоропадський спирався на єдиного й потужного союзника – кайзерівську Німеччину. Доки в Німеччині не вибухнула революція, доти Україна мала на міжнародній арені сильну підтримку. З падінням уряду кайзера Вільгельма ІІ, Україна опинилася віч-на-віч із ворожою Антантою - традиційним союзником Росії.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Полемізуючи з С.Петлюрою щодо польської орієнтації української зовнішньої політики, вони вважали її помилковою, що така політика “із національних, соціальних, релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності”.

Симон Петлюра розумів, що Ю.Пілсудський проводив політику в інтересах Польщі, і що більшість поляків негативно ставилась до незалежної України. Але, розгромивши спільного ворога – Червону Армію, Україна, вважав С.Петлюра, могла стати незалежною країною. Тому-то Дипломатична місія УНР в Польщі звернулася до польського уряду укласти між Україною і Польщею договір. У ньому, зокрема, зазначалося: “Уряд Польської Речі Посполитої, визнаючи право України до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на основі умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки”[100].

Отже, Польща Ю.Пілсудського, уклавши договір, визнавала Україну повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Україна була не лише правоздатною, а й дієздатною. У статті 2 Військового договору Директорії з урядом Польщі(24 квітня 1920 р.) зазначалося, що українські і польські війська мають діяти як війська союзні[101].

На думку С.Петлюри договір “з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв’язків з Європою”, але європейські країни, за визнанням С.Петлюри, “не хотіли розуміти української боротьби”[65,с.111].

Спільний похід у травні 1920 р. польських і українських військ був невдалим. У той час, як українська армія вела тяжкі бої з більшовицькими військами, Польща спочатку уклала перемир’я з Москвою, а потім і мирний договір. За умовами ризького договору до Польщі відійшла Західна Волинь і Західне Полісся, а пізніше і Галичина. Отже, Україна із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин. Вона перестала бути суб’єктом міжнародного права.

2.4.Утворення Української РСР та її правосуб’єктність

Відомо, що у грудні 1917 року Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив про утворення Української радянської республіки, офіційна назва якої була Народна Українська Республіка[80,с.114], і яка ставала федеративною частиною Російської республіки. Згідно ідей російських більшовиків, закріплених у їх партійній програмі, радянські республіки мали бути обєднані у федерацію, яка сприяла б їх повному обєднанню в унітарну державу. Навіть обєднані у федерацію радянські республіки були підпорядковані урядові Радянської Росії.

У першій Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки зазначалося, що вона прагне вступити з Радянськими Республіками “в тісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції…”[103]. Органи державної влади Російської федерації були органами всієї федерації. Таку форму державного об’єднання було визначено рішенням Політбюро Центрального Комітету Російської комуністичної партії(більшовиків) 1 червня 1919 року. Отже, об’єднання радянських республік у федерацію начолі з більшовицькою Росією не мало під собою якого-небудь легітимного підгрунтя. Усі декрети і постанови УСРР було анульовано і замінено декретами РСФРР, а Всеросійський центральний виконавчий комітет Російської Федерації набував значення вищого органу влади усієї федерації республік. Отже, формально було проголошено утворення УСРР, а потім і формально і фактично її було знищено. Тому-то твердження, що УСРР у період до її вступу до складу СРСР була суб’єктом міжнародних відносин[104], не має під собою будь-якого юридичного підгрунтя.

Усі дослідники дотримуються думки, що після вступу УСРР до складу СРСР, Україна не була суб’єктом міжнародного права, хоча окремі з них стверджують, що до початку 1944 року Україна нібито була наділена “делегованою міжнародною правосуб’єктністю”[104,с.11].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Відомо, що зовнішньополітичний механізм СРСР, будучи головним інструментом забезпечення на міжнародній арені інтересів панівного в радянському суспільстві класу номенклатури, за внутрішньою організацією був механізмом партійно-державним, а за способом регламентації – механізмом неправовим. Участь зовнішньополітичних органів СРСР у формуванні і проведенні зовнішньої політики не була закріплена і не регламнетувалась ні констиутцією, ні іншими законодавчими актами. Розробка і прийняття зовнішньополітичних рішень у Радянському Союзі здійснювалося центральними партійними органами. Вони приймались свавільно, таємно і досить вузьким колом високопоставлених номенклатурників. Відомо, що поняття “формування і проведення зовнішньої політики” може співвідноситись з поняттям “держава”. Проте суверенітет держави в СРСР було узурповано Комуністичною партією, і досить часто реалізовувався через діяльність органів і посадових осіб, які не завжди були уповноважені діяти від імені держави.

У відповідності до статей радянських конституцій зовнішньополітичними органами країни були двопалатна Верховна Рада і Рада Міністрів, що складалася з великої кількості міністерств і відомств. Через формальні зовнішньополітичні органи здійснювалася реалізація рішень, прийнятих центральними партійними органами. Існування таких зовнішньополітичних органів, як міністерство закордонних справ, міністерство зовнішньої торгівлі, комітет із зовнішньополітичних зв’язків та інших, необхідне було класу номенклатури для реалізації своєї агресивної зовнішньої політики, для маскування тоталітарної суті режиму та надання йому зовнішніх форм парламентаризму, схожих на ті, що існували в демократичних країнах Заходу.

Формування як Верховної ради, так і Ради Міністрів здійснювалося безпосередньо ЦК КПРС, де встановлювали строки проведення виборів, представництво, за партійною, соціальною, статевою та віковою ознаками.

Голова Президії Верховної Ради, голови ради Союзу і Ради Національностей, а також Голова Ради Міністрів та керівники міністерств і відомств були номенклатурою Політбюро і затверджувались на його засіданнях, а потім для формалізації їх кандидатури виносились на сесії Верховної Ради. Заступники міністрів і голів державних комітетів, а також усі працівники зовнішньополітичних відомств були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.

У Секретаріаті ЦК КПРС існував поділ на секретарів, що були членами Політбюро і тих, хто до нього не входив. Такий поділ був схожий на поділ старших і молодших, що існував у країнах з азійським способом виробництва і такий статус впливав на те, чи беруть вони безпосередньо участь у прийнятті рішень, а чи лише виконують їх.

Сильною стороною радянської зовнішньої політики було її планування, яке здійснювалося Секретаріатом ЦК КРПС. Формування зовнішньої політики було процесом досить складним, багатоступневим і орієнтованим на думку вищого партійного керівництва.

Найважливішу роль у реалізації радянської зовнішньої політики відігравало міністерство закордонних справ. Очолював міністерство міністр, що завжди був членом Політбюро і таким чином він не лише втілював в життя прийняті зовнішньополітичні рішення. але й брав безпосередню участь у формуванні зовнішньої політики країни.

Міністерство закордонних справ здійснювало формальне керівництво радянських посольств, консульств та представництв СРСР у міжнародних організаціях, але у їх діяльність у будь-який час міг втрутитися міжнародний відділ ЦК КПРС. Отже, формування зовнішньої політики СРСР здійснювалося вищими партіними органами, а її реалізація – як зовнішньополітичними державними, так і партійними органами.

Необхідно зазначити, що радянська зовнішня політика характеризувалась як політика віроломна, досить агресивна, що могла вдаватись до негуманних методів. Радянське керівництво було досить лицемірним і часто вдавалося до подвійних стандартів. Характерним у цьому відношенні може бути політика стосовно заборони виробництва хімічної і бактеріологічної зброї та щодо скорочення звичайних озброєнь.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Українська РСР була штучно створеним державоподібним утворенням і,хоча вона існувала як об’єктивна реальність, її повноваження визначались керівництвом СРСР. Можна стверджувати, що Українська РСР була похідним або вторинним суб’єктом міжнародних відносин, вона була наділена тільки спеціальною правосуб’єктністю – бути членом ООН та її спеціалізованих організацій та установ.

Разом з тим, ми звертаємо увагу на те, що не дивлячись на спеціальну правосуб’єктність, Українська РСР, з погляду норм міжнародного права, здійснювала, хоча і частково, безперервність міжнародної правосуб’єктності України. Інститут міжнародного права – континуїтет, передбачає, що не дивлячись на зміну урядів, зміну офіційної назви, конституцій, режиму і таке інше Україна продовжувала існувати як суб’єкт міжнародного права, будучи лише частково правоздатною. Прийняття в 1990 році Верховною радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України було антиподом континуїтету, тобто, припиненню існування Української держави. З’явилася незалежна держава Україна.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. З м І с т вступ 

    Документ
    Актуальність теми. Конституційне закріплення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність поглиблення теоретичного обгрунтування основних рис сучасної держави та практичного

Другие похожие документы..