Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Программа воспитания и обучения детей раннего возраста (от года до 3 лет) «Алғашқы қадам» составлена в соответствии с требованиями Государственного о...полностью>>
'Конспект'
4 5 Работа на лекциях. 4 Итоговый тест за I модуль Итого I модуль 0 II модуль 1 Семинар № 3....полностью>>
'Программа'
Победители и призеры заключительного этапа всероссийской олимпиады школьников, члены сборных команд Российской Федерации, участвовавших в международн...полностью>>
'Закон'
Основные стратегические цели и задачи деятельности управления образо-вания определяются положениями послания Президента Российской Федерации Федераль...полностью>>

І. О. Помазан історія зарубіжної літератури

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ЖОРЖ СИМЕНОН (1903–1989)

Лише небагатьом героям літературних творів встановлено пам’ятники. Один з таких всесвітньо популярних персонажів – поліцейський комісар Мегре, французький детектив і борець за справедливість: у 1966 р. йому відкрили пам’ятник у Голландії, в місті Делфзейлі. На відміну від інших знаменитих сищиків, таких як Шерлок Холмс або Еркюль Пуаро, що вражають гостротою розуму, широтою ерудиції, Мегре підкуповує людяністю, загостреним почуттям справедливості, увагою до доль простих і чесних людей. Сам автор називав героя «лікарем доль» і в цьому вбачав його основне призначення.

Творець Мегре Жорж Сименон народився у бельгійському місті Льєж у сім’ї бухгалтера. Після смерті батька він працював продавцем
в книгарні, репортером у місцевій газеті. У молодості сильне враження на Сименона справили революційні ідеї, поширені серед російських
і польських студентів, яким здавала кімнати його матір. У ці роки він познайомився з творами російських письменників – Гоголя, Чехова, Достоєвського, яких згодом називав своїми вчителями.

Із 1922 р. Сименон влаштувався у Парижі, де почав писати на замовлення бульварні романи. Перші книги він підписував різноманітними псевдонімами: Жан де Перрі, Араміс, Жорж Сім та ін. Серію романів про Мегре видавець замовив йому в 1929 р., і за кілька років з’явилося близько двох десятків детективів (серед них «У підвалах готелю Мажестік», «Ціна голови», «Колісниця долі»). Із цими романами світ і пізнав письменника Жоржа Сименона – саме їх автор став підписувати своїм повним ім’ям.

На відміну від класичних англійських детективів роман Сименона не вправа для розуму, а швидше соціально-психологічний аналіз мотивів злочину. Проникливий Мегре знаходить драму людини, яку важкі обставини змусили порушити закон. Нерідко розслідування приводить до виправдання помилково звинувачуваного, і комісару вдається відновити справедливість.

Сименон писав не тільки детективи, його перу належать і кілька соціально-психологічних романів: «Людина з Лондона», «Брати Ріко». Але він незмінно повертався до улюбленого персонажа, який протягом десятиріч зберігав свій характерний вигляд: це немолодий, кряжистий, із неодмінною люлькою поліцейський, що дослужився від рядового інспектора до комісара з розслідування особливо тяжких злочинів (про його кар’єру детально розказується в «Нотатках Мегре»). Небагатослівний, упертий, похмурий, позбавлений зовнішнього лиску, Мегре інколи справляє враження тугодума. Проте проникливість, методичність і вміння розібратися в характері, вжитися у чужу долю допомагають йому докопатися до істини. У тому, щоб поставити себе на місце іншого, і полягає сутність його методу.

У більш пізніх романах – «Мегре сердиться», «Люлька Мегре», «Визнання Мегре», «Гнів Мегре» – автора цікавить уже не стільки злочин, скільки образ самого комісара. Усе частіше Мегре постає перед нами
у неробочій обстановці: на недільній рибалці, за вечерею у добрих друзів або вдома з дбайливою мадам Мегре, у маленькій паризькій кав’ярні за склянкою вина або кухлем пива, серед простих людей, зайнятих своїми щоденними справами.

Усього Сименоном написано 214 романів, з них 80 – про комісара Мегре, його найпопулярнішого і найпривабливішого героя.

ЛІТЕРАТУРА НІМЕЧЧИНИ

Методичні рекомендації.

  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з ХІХ ст.

  2. Окреслити основні напрямки та художні течії в німецькій літературі ХХ ст. у контексті європейського та світового літературного процесу.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

У XX ст. характер німецької літератури дуже багато в чому визначали події історії: застій у політичному житті та розпад кайзерівської Німеччини, дві світові війни, в яких країна зазнала поразки, революційні події в Росії, економічна криза, що почалася після Першої світової війни, роки нацистської диктатури і післявоєнний розподіл країни.

На початок 90-х рр. XIX ст. вплив натуралізму в німецькій літературі слабшає. На зміну йому приходять декадентські течії: естетизм, неоромантизм, неокласицизм. Формально різні, вони були пов’язані єдиними темами, цікавістю до внутрішнього життя людини, пристрастю до зображення незвичайного, тяжінням до стилізаторства.

Значну роль у літературному житті межі XIX–XX століть грало об’єднання німецьких і австрійських літераторів, художників і філософів, що згуртувалися в Мюнхені навколо поета Стефана Георге (1868–1933)
і журналу «Листки мистецтва», що видавався ним з 1892 по 1919 рр. Учасники цього гуртка черпали натхнення у філософії Ніцше, французькому символізмі, літературі епохи Відродження, мистецтві прерафаелетів.

У книгах віршів («Пастуші і похвальні вірші», 1895 р.; «Алгабал», 1892 р.; «Рік душі», 1898 р.; «Сьоме кільце», 1907 р.) Георге намагався повністю відгородитися від повсякденного життя і створити іншу, «вищу реальність». Зміст його поезії – настрої і внутрішні враження, душа людини, «яка швидкоплинно вбирається в інші часи й місцевості».

У творах неоромантиків химерно змішувалися фантастика
і сентиментальність, елементи романтизму та імпресіонізму. Головний герой багатьох неоромантичних творів – незвичайно мужня людина, відчужена від людей (читай: ніцшеанська «надлюдина»). Її життя повне таємних подій і пригод. Джерела неоромантичних сюжетів – міфи
й легенди, історія і середньовічна містика.

Напередодні Першої світової війни провідною течією в німецькій літературі став експресіонізм, що зародився в Берліні під кінець першого десятиріччя століття. Спочатку він отримав визнання лише як напрямок
в образотворчому мистецтві (численні письменники-експресіоністи були чудовими художниками). Уперше за довгі роки в Німеччині виникла самостійна течія, що вплинула на світове мистецтво.

Експресіонізм став реакцією і на самовдоволене буржуазне існування, застій у духовному і політичному житті Німеччини, і на стрімкий технічний прогрес, одноманітність і неприродність життя
у великому місті.

У центрі мистецтва експресіонізму – людина, єдина цінність
у жорстокому, механізованому, занепадаючому світі. Серце її понівечено бездушністю суспільства і вічними конфліктами духу і плоті, життя
і смерті. «Природність» людини повинні були символізувати яскраві, чисті фарби, а конфліктність її існування підкреслювали кричущі контрасти кольорів, ламані ритми віршів, неправильна граматика мови.

Експресіоністів хвилювало взаємопроникнення смерті і життя, вмирання людини. Смерть здавалася їм більш живою, ніж мертва механіка повсякденності, більш світлою, ніж муки людини на землі. Лікарні, лазарети, морги – ось образи не одного десятка віршів експресіоністів, оповідань і картин (вірші і новели Готфріда Бенна, 1886–1956; вірші Георга Гейма, 1887–1912).

Світ здавався експресіоністам старим, застарілим, але все таки здатним до оновлення. Чимало з них з натхненням сприйняли не тільки революційні події в Європі в 1917–1918 рр., але спочатку навіть Першу світову війну.

У середині 20-х рр. на зміну експресіонізму прийшов інший літературний стиль, що отримав назву «нова діловитість». У літературі «нової діловитості» людина постає серед оточуючих її речей, у зіткненнях із середовищем, у своїх зовнішніх («ділових»), соціальних виявах. Одним
з центральних творів літератури «нової діловитості» став роман Альфреда Дебліна (1878–1957) «Берлін, Александерплац», написаний у 1929 р.

Осторонь від будь-яких конкретних літературних течій у ці роки стояли великі романісти – Томас Манн і Герман Гессе. Їх сповнені філософських узагальнень романи, в яких майже не знаходили відбитку історична і соціальна дійсність, прийнято називати «інтелектуальними».

Прихід до влади в Німеччині нацистів у 1933 р. породив феномен «німецької літератури в еміграції». За кілька років майже дві тисячі діячів культури залишили країну. На якийсь час центрами німецькомовної літератури стали Радянський Союз, США, Велика Британія, деякі країни Латинської Америки, скандинавські держави, Палестина. Емігрувала більшість відомих письменників: Томас і Генріх Манни, Леонгард Франк (1882–1961), Бертольт Брехт, Ганна Зегерс (1900–1983) та ін. В еміграції з’явилися такі значні твори, як роман Т. Манна «Йосип та його брати» (1933–1943 рр.) і перша частина трилогії Ганса Хенні Янна (1894–1959) «Річка без берегів» (1943–1947 рр.).

Розподіл Німеччини після розгрому фашизму на дві частини – Німецьку Демократичну Республіку і Федеративну Республіку Німеччини – не міг не позначитися на літературному ландшафті.

Натхненні соціалістичними ідеями, в НДР з еміграції повернулися
Б. Брехт, А. Зегерс, Іоганнес Бехер (1891–1958).

У ФРН протягом цілих двадцяти років (з 1947 по 1967 р.) літературне тло багато в чому визначала так звана «Група 47», заснована письменником Гансом Вернером Ріхтером (1908–1993). До неї входили прозаїки Гюнтер Грасс, Генріх Белль, Мартін Вальзер (народився в 1927 р.), Зігфрид Ліні (народився в 1926 р.), Петер Вайс (1916–1982) та інші, австрійські поети Інгеборг Бахман (1926–1973), Пауль Целан (1920–1970). У «Групи 47» принципово не було загальної програми і загального творчого методу: будь-яка програма розглядалася учасниками об’єднання як насильство над творчістю. Їх об’єднувало завдання відродження німецької культури і німецької мови, потерпілої за роки фашистської диктатури і Другої світової війни. Будівництво нової післявоєнної культури, як вважали члени «Групи 47», було слід починати з нуля: немає відповідних тем, попередня історія і культура країни поставлена під сумнів, душевні рани, завдані війною німецькій нації, дуже глибокі. Належало створити нову німецьку мову – стара, на думку цих письменників, була зруйнована фашистською риторикою, пропагандистською брехнею, тоталітарним пафосом. Мові належало знов стати простою, щирою, правдивою – саме звідси невибагливий стиль творів перших повоєнних років.

До середини 60-х рр. «Група 47» набула великого впливу
у західнонімецькому суспільстві. Через газети, радіо і телебачення вона могла навіть чинити певний тиск на політику держави.

Вісімдесяті і дев’яності роки XX століття в німецькій літературі пройшли під прапором постмодернізму. Справжній фурор викликала публікація роману Патріка Зюскінда (народився в 1949 р.) «Парфумер» (1984 р.). Сучасні німецькі поезія і драма, за рідкісним винятком, залишаються практично непоміченими за межами країни.

ТОМАС МАНН (1875–1955)

«Музикант серед письменників» – так він сам визначив своє місце
в мистецтві. Як герой його новели «Смерть у Венеції» Густав фон Ашенбах, що одного разу цілком і повністю віддав себе «незмінному, обридлому і пристрасному служінню» літературі, Томас Манн по праву міг би називатися «поетом серед романістів».

Народився майбутній письменник у старовинному місті Любек, що на півночі Німеччини, в сім’ї купця Іоганна Генріха Манна. Від матері, народженої в Ріо-де-Жанейро, з її ненімецькою м’якістю і добротою характеру, Томас успадкував творчо сприйнятливий склад душі. Ці та інші сімейні обставини дитинства не раз згодом з’являлися на сторінках маннівських книг.

Багато автобіографічного, наприклад, у долі героя новели «Тоніо Крегер» (1903 р.). Дружба і перше кохання, що їх хворобливо переживає Тоніо, його заняття музикою і шлях літератора-початківця, нарешті, перші плоди творчості, радість їхнього смаку – і в жодному разі не радісний висновок про те, що «література не покликання, а прокляття»... У цьому оповіданні вперше так виразно висловлено ключове для Манна зіставлення «здорового життя» і «хворого мистецтва». Тоніо Крегер мучиться тугою за «нормальним, доброчесним, милим» – «блаженством повсякденності», якого позбавлений кожен, хто присвятив себе мистецтву. Саме життя представляється Крегеру якщо не чеснішим, то набагато природнішим
і багатшим, ніж його образ у літературі, яка вже не вимагає натхнення, але задовольняється витонченою майстерністю.

Мотив хворобливого мистецтва – результат впливу Ф. Ніцше
і А. Шопенгауера, чиїми роботами письменник зачитувався в юності і чиї ідеї не могли не відбитися у головному творі раннього Манна – романі «Будденброки» (1901 р.).

«Історія загибелі одного сімейства» – такий підзаголовок книги.
В основі її задуму спочатку лежав образ вмирання, занепаду, що панував
у літературі і мистецтві рубежу століть. Носієм цього образу повинен був стати Ганно Будденброк – «останній нащадок згасаючого роду».

Проте доля хворобливої, вразливої, приреченої на смерть дитини, що черпає єдину втіху в мистецтві, явно вимагала якої-небудь передісторії. Так автобіографічне оповідання про хлопчика виросло у грандіозну хроніку про занепад бюргерства, роман про життя (точніше було б сказати – про вимирання) старовинного купецького роду, що охоплює чотири покоління.

Роман «Чарівна гора» (1924 р.) теж спочатку замислювався як порівняно невелике оповідання. Улітку 1912 р. Манн приїхав
у високогірний швейцарський санаторій відвідати дружину, що знаходилася там на тривалому лікуванні. Усе, що він пережив за три тижні перебування на «чарівній горі», стало основою для двотомної оповіді, робота над якою розтяглася на одинадцять років.

Герой роману Ганс Касторп, що опинився за схожих обставин
у санаторії «Берггоф», – цього разу не художник, а інженер, «найзвичайніша, хоча й приємна молода людина», – потрапляє у справжнє «царство Смерті». Про це він дізнається від одного з тутешніх мешканців, італійця Сеттембріні, що взяв на себе турботу про його «виховання». Уже під час знайомства Сеттембріні ніби жартома називає двох лікарів «Берггофа» іменами міфічних суддів підземного царства, а самого інженера – «Одіссеєм у царстві тіней» і взагалі всіляко підкреслює відмінність цього світу від «того», залишеного внизу: «На скільки ж місяців вас засадили в нашу каталажку Мінос і Радамант? – Слово «каталажка» прозвучало в його вустах особливо кумедно. – Мені пропонується вгадати самому? На шість? Або відразу на дев’ять? Тут же не скупляться... Хай йому біс, отже, ви не з наших? Ви здорові і лише гостюєте тут, подібно до Одіссея у царстві тіней? Яка сміливість – спуститися в безодню, де в безглуздій нікчемності мешкають мертві...».

Усі мешканці «Берггофа» ведуть, всупереч очікуванням Касторпа, вельми світський спосіб життя. Вони фліртують і розпускають плітки, дуже ґрунтовно обідають, а також обговорюють дані своїх градусників, немов ресторанне меню. Час від часу хто-небудь вмирає,
і тоді його на санках спускають з гори на рівнину...

Через п’ятнадцять років після виходу роману Манн прочитав доповідь студентам Прінстонського університету, яка стала свого роду коментарем до «Чарівної гори». «Замкнений маленький світ, що засмоктує людину з незвичайною силою... – говориться у доповіді, – це свого роду сурогат життя, який протягом відносно короткого терміну відбиває
у молодої людини смак до життя справжнього, діяльного». Проте Касторпу, на відміну від Ашенбаха, судилося отримати перемогу над Смертю, подолати її хворобливе тяжіння і «повернутися на рівнину» іншою людиною – після семи років.

«Розуміння хвороби і смерті, – коментує Манн, – як необхідного етапу на шляху до мудрості, здоров’я і життя робить «Чарівну гору» романом про посвячення в таїнства...».

На цьому шляху у Касторпа є два вчителі, два «біси суперечності», що борються за його душу: літератор, прогресист, прихильник науки, розуму і практичної діяльності на користь суспільства Лодовіко Сеттембріні і вічний парадоксаліст, єзуїт, революціонер, анархіст, комуніст, терорист, заперечник прогресу (усе це – в єдиній особі) Лео Нафта. Образ останнього є якимось поєднанням елементів фашизму
і комунізму, передвістям «нової епохи», що почалася невдовзі після завершення роману і показала людству на практиці, що таке тоталітаризм, який лежить в основі цих двох у чомусь дуже схожих між собою режимів.

Касторп у результаті свого майже казкового «посвячення» (і фізичного, і духовного) приходить до дуже простого висновку: «Кохання протистоїть смерті, тільки воно, а не розум, сильніше за неї... Вірність смерті, вірність минулому – злість, темна хтивість і людиноненависництво... В ім’я любові
і добра людина не повинна дозволяти смерті панувати над своїми думками».

Світ, що роздирається суперечностями, світ, де, на жаль, часто торжествує антигуманізм «недомірка» Нафти (в романі він кінчає життя самогубством), який не вірить у добре начало особистості, – цей світ теж повинен пройти через випробування, і набагато страшніше, ніж «посвячення» Ганса Касторпа. Роман закінчується «ударом грому» – 1914 роком, початком світової війни.

Багато сторінок книги містять роздуми Касторпа (а часто – самого автора, який не ховається за спинами своїх героїв і відкрито виходить на авансцену) про час. «Час взагалі не «сутність», – говорить Касторп. – Якщо він людині здається довгим, значить, він довгий, а якщо коротким, так він короткий, а на скільки він довгий або короткий насправді – цього ніхто не знає... Від Гамбурга до Давосу двадцять годин поїздом. А пішки скільки? А в думках? Менше секунди!». Думка про відносність часу проходить лейтмотивом через увесь роман, та й сама композиція «Чарівної гори» далека від рівномірної, послідовної оповіді. Томас Манн говорив, що роман для нього подібний до симфонії, а ідеї грають у ньому роль музичних мотивів. Тема часу служить свого роду віссю, на яку нанизано всі інші теми.

За цим же принципом побудовано оповідь останнього великого твору Манна, що отримав назву «Доктор Фаустус. Життя німецького композитора Адріана Леверкюна, розказане його другом» (1943–1947 рр.).

Оповідання про трагічну долю геніального композитора, що заклав свій талант і душу дияволу, ведеться від імені викладача філології Серенуса Цейтблома, близького друга і виконавця духівниці Адріана Леверкюна. Історія спирається на «факти», підтверджені «документально», а також на «особисте свідоцтво» Цейтблома, що не заважає подіям розгортатися у найдивніший, а часом фантастичний спосіб.

Гуманіст до мозку кісток, потомствений бюргер, Цейтблом перемежає свою оповідь роздумами про мистецтво та історію, доля його друга тісно переплетена і з долею Німеччини, і з його власною долею... Але що цікаво: передовіривши оповідання «людині поміркованій», відокремившись від свого героя-оповідача, Манн ніби відмовив йому
в авторському «всезнанні». Усе, що відбувається з Адріаном, подано через сприйняття Цейтблома, багато в чому обмежене його власним характером, його особистістю (наприклад, його прихованою, «бюргерською» вірою
в реальність темних сил). У результаті інші «факти», що не отримали авторської оцінки або пояснення, залишаються на совісті оповідача.

І все-таки часом не виникає сумнівів у повній одностайності письменника з оповідачем, особливо коли мова заходить про оцінку фашистської чуми, що захлеснула його батьківщину, що засліпила німецький народ. В останніх словах роману голос Цейтблома остаточно зливається з голосом Манна: «Чи швидко з мороку останньої безнадійності запроменить надія і – всупереч вірі! – станеться диво? Самотня людина молитовно складає руки: Боже, змилуйся над бідною душею мого друга, моєї батьківщини!»

ГЕНРІХ МАНН (1871–1950)

Старший брат Томаса Манна Генріх завоював літературну популярність перш за все політичними романами. З приходом до влади
в Німеччині фашистів його твори були заборонені. Письменнику довелося емігрувати спочатку до Чехо-Словаччини, потім, рятуючись від наступаючого фашизму, до Франції. У 1940 р. Манн через Іспанію переправляється морем до Америки. Там він і проведе останні десять років життя.

Найзначніші твори письменника – трилогія «Імперія» (перша частина – «Вірнопідданий», 1913 р.; друга – «Бідні», 1917 р.; третя – «Голова», 1925 р.) та дилогія «Юність і зрілі роки короля Генріха IV», 1935–1938 рр.

Першу частину трилогії, роман «Вірнопідданий», Манн закінчив
у 1913 р., але за умов військової цензури він не публікувався в Німеччині аж до 1918 р. і вперше побачив світ у перекладі – в Росії у 1914 р.

Дія роману розгортається незадовго до початку Першої світової війни. Його герой Дитріх Геслінг учиться в гімназії, потім в університеті, переживає недовге любовне захоплення, схиляється перед кайзером Вільгельмом ІІ. Але роман ні в якому разі не зводиться до життєвої історії одного нічим не примітного персонажа. Дитріх Геслінг, рівною мірою наділений боягузливістю і нахабством, сполучає «у своїй особі все, що є огидного і мерзенного в усіх». Автор прагне створити збірний тип епохи, антигероя свого часу, оголити коріння тієї страшної особливості німецького життя, яке він назвав вірнопідданством.

Із часом характер Геслінга не міняється, а лише все з більшим розмахом проявляє себе. Млявий і полохливий, він вмить реагує на силу (навіть караючу) підлесливою любов’ю, прагне відігратися, узяти верх над слабшим. Дитріх, що запобігає перед учителем і знущається
з однокласника-єврея; Дитріх, що вступає до націоналістичної студентської корпорації «Нова Тевтонія»; Дитріх в армії, що захоплюється порядком, але ухиляється від тягаря служби; Дитріх, що небезуспішно намагається очистити рідний Нециг від демократичних віянь і ствердити дух войовничого патріотизму, – в кожному з цих епізодів реакції героя на силу і слабкість дивовижно однакові.

Ось Дитріх і його сестри йдуть по вулиці, горді від того, що отримали запрошення: «Високо піднявши голову, вони йшли по Кайзер-Вільгельм-штрассе. Дитріх холодно зняв циліндр перед групою чоловіків, ...що здивовано дивилися, як він входить до будинку урядового президента фон Вулькова. Вартовому він весело махнув рукою...». А ось інша реакція: Дитріх збирається дати відсіч нахабі. Але спочатку, «не дивлячись на збудження, він встиг кинути погляд на плечі молодої людини: вони були неширокі... Тоді Дитріх перейшов у наступ». Внутрішня неповноцінність Геслінга виявляється і в схожій на ідолопоклонництво любові до кайзера. Цікаво, що і кайзер, і його вірнопідданий використовують однакові мовні штампи, але з абсолютно різних приводів, що створює комічний ефект. Кайзер починає свою мову: «У наш суворий час...». Геслінг торгується: «Так дешево я не віддам у наш суворий час...».

У дилогії «Юність і зрілі роки короля Генріха IV» Манн звернувся до історичного матеріалу, щоб провести паралелі між минулим і сучасним
і дати приклад опору реакції та терору. Подібне використовування історичних сюжетів зустрічається у творах багатьох інших німецьких письменників-емігрантів (серед них – «Лже-Нерон» та «Іудейська війна» Л. Фейхтвагера, «Сервантес» Б. Франка).

Син Антуана Бурбона Генріх, з 1562 р. король Наваррській, що очолював під час релігійних воєн (1562–1594 рр.) партію гугенотів, залишив по собі пам’ять як справедливий і добрий правитель. Для автора ж він перш за все активний борець, готовий з мечем у руці відстоювати свої переконання. У першій частині дилогії детально описано, як Генріх, що виріс на півдні Франції, у близькості до народу, при дворі Катерини Медичі стикається з інтригами і підступністю. Очоливши гугенотів, він бере участь у боротьбі, що закінчилася у Варфоломіївську ніч (24 серпня 1572 р.) кривавою розправою католиків над його одновірцями. Генріх живе заручником при дворі Катерини, одружується з її дочкою Марго, потім після довгих років «навчання нещастям» тікає до своїх друзів-гугенотів. Він веде бесіди з філософом Мішелем де Монтенем (думки якого близькі автору), а фраза Монтеня про те, що насильство сильне, але добро сильніше, залишається в пам’яті Генріха назавжди. Після переходу короля Наваррського в католицтво Париж визнав Генріха королем Франції (1594 р.).

Головне в романі – його герої. І хоча все приватне, біографічне, психологічне намічене скупо, саме через свого героя автор передає те, що хотів повідати про події минулого, про теперішній час і майбутній.

У дилогії про Генріха IV, як і у «Вірнопідданому», показано, як впливає хід історії на життя простих людей і видатних осіб. Прекрасне юнацьке кохання Генріха і дочки садівника Флоретти. «Не раз ще, – помічає автор, – він згадуватиме про лісову хатину і незгладимі радощі. Бо жінка – це його найкоротший зв’язок з народом. Він пізнає його в ній, володіє ним і дякує йому». Зовсім інші відносини зв’язують Генріха
з дочкою Катерини Медичі (згодом – королевою Марго). Обнімаючи Марго, король Наварри пам’ятає, що тримає в обіймах дочку отруйниці, послану йому ворожим табором.

Генріх у романі – майже герой з казки. Втілені в ньому добро
і гуманність не викликають сумнівів. І протягом усієї книги автор не перестає захоплюватися своїм героєм.

У дилогії Генріх Манн запропонував сучасникам іншу модель поведінки, ніж у «Вірнопідданому». Але підсумок роману далеко не оптимістичний: мрія Генріха про союз християнських народів так
і залишається утопією, а сам герой гине від руки зрадника.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Зміст Дошкільна освіта

    Документ
    Досвід розкриває актуальність підвищення педагогічної майстерності в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Містить методичні рекомендації для педагогів щодо підвищення професійної майстерності, цікаві розробки з організації
  2. Педагогічна бібліографія (6)

    Документ
    У45 Українська педагогічна бібліографія. 1997 рік: Покажчик літератури / Уклад. Н.І.Тарасова, Е.В.Татарчук. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2003. – Вип.
  3. Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне

    Книга
    Книга містить низку досліджень з історії української, російської та методики викладання літератури, а також рецензії автора, присвячені сучаcній літе­ра­ту­рі та літературознавчим студіям.
  4. Життєвих досвідів пізнання!

    Документ
    Школо моя, радість моя, невпізнанною зробили тебе роки Та все ж ти така рідна, світла, дорога. Бо ти – колиска, ти – гавань, ти – рідний дім великої дружної сім’ї.
  5. Затверджую начальник відділу освіти Нововодолазької районної державної адміністрації

    Документ
    У 2010 р. відділом освіти Нововодолазької районної державної адміністрації, загальноосвітніми, дошкільними навчальними закладами, позашкільними навчальними закладами району здійснювалась цілеспрямована робота щодо реалізації державної

Другие похожие документы..