Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Анализ'
Современный этап развития общества ставит перед школой новые сложные задачи, которые возможно решить только при глубоком анализе имеющихся достижений...полностью>>
'Документ'
На формування психолого-педагогічної культури сучасного фахівця, як невід’ємної частини загальної культури людини та обов’язкового компоненту професі...полностью>>
'Решение'
Как известно, компьютер выполняет действия в соответствии с предписаниями программы, созданной на одном из языков программирования. При работе пользов...полностью>>
'Документ'
Традиция материального или почётного поощрения литературных произведений и писателей существует во многих странах мира, восходя к античной древности,...полностью>>

Харківський національний університет внутрішніх справ (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Для доставки полной версии работы

  • воспользуйтесь поиском на сайте

    1. Особливий характер діяльності органів, які забезпечують внутрішню безпеку держави, дозволяє виокремити два напрямки забезпечення законності. Так, з одного боку, працівники цих органів під час виконання службових повноважень повинні суворо дотримуватись вимог законів та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, з іншого – вимагати від фізичних та юридичних осіб – учасників публічних правовідносин за їх участю – безумовного виконання законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють правила, порядок та нормативи у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Тому проблема законності в діяльності органів, завданням яких є забезпечення внутрішньої безпеки, має розглядатися в двох аспектах – законність під час публічних відносин, однією зі сторін яких є ці органи, і законність в державно-службових відносинах.

    2. Безпосереднє виконання правоохоронних завдань органами, які забезпечують внутрішню безпеку, має відповідати як букві, так і духу законів та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, тобто бути законним. Крім того, надзвичайно велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність, систематичне внесення до них змін та доповнень, скасування деяких з них тощо, збільшення вимог до професійної діяльності їх персоналу вимагає використання ними новітніх форм та методів правоохоронної роботи, які, в першу чергу, повинні бути законними, оскільки саме законність та професійність їх службової діяльності слугує тим критерієм, за допомогою якого визначається рівень довіри населення до таких органів у цілому [474, с.25]. Правові норми, які містяться у нормативно-правових актах, регулюють найбільш важливі сторони їх діяльності (визначення правового статусу, форм та методів їх діяльності, взаємодії між собою тощо), а тому суворе їх дотримання становить основу законності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Більш того, (органи) суб’єкти управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави виконують такі основні функції, як контрольна, регулятивна, правотворча, правоохоронна, юрисдикційна, публічно-сервісна, яких у повному їх комплексі (системі) не здійснюють інші органи виконавчої влади. Під час виконання завдань щодо забезпечення внутрішньої безпеки їм надано право застосовувати заходи кримінально-правового, адміністративно-правового, матеріального та дисциплінарного характеру, використовувати різноманітні спецзасоби, проводити спеціалізовані експертизи, що також вимагає суворого дотримання режиму законності під час службової діяльності цих органів (підрозділів, служб) та персоналу.

    3. Сутність забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави полягає у: 1) припиненні порушень норм законів та підзаконних актів органами, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави; 2) здійсненні комплексу заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; 3) відновленні порушених прав і законних інтересів як громадян, громадських організацій, суб’єктів господарювання тощо, так і персоналу органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки; 4) притягненні до відповідальності і покаранні осіб, винних у порушенні законності [479, с.121-122].

    4. Суб’єкти забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави можуть бути як зовнішніми (Верховна Рада України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; органи прокуратури України; суди України; громадські організації; окремі громадяни), так і внутрішніми (як спеціально створені у структурі цих органів контрольні підрозділи, наприклад, внутрішньої безпеки, так і керівники усіх рівнів). У ході забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави як зовнішні, так і внутрішні суб’єкти мають враховувати: 1) загальні вимоги законності, які висуваються до органів виконавчої влади; 2) особливі вимоги до законності діяльності правоохоронних органів; 3) спеціальні вимоги законності під час реалізації органами забезпечення внутрішньої безпеки окремих повноважень (правотворчих, контрольних, юрисдикційних та ін.).

    Зважаючи на те, що органи, які забезпечують внутрішню безпеку, та їх працівники виконують покладені на них завдання і функцій в умовах реального соціально-економічного та політичного становища в країні, тобто не є якимись відірваними від суспільства, а становлять його невід’ємну частину, звідси й заходи, які зможуть забезпечити законність управління у сфері внутрішньої безпеки держави, повинні носити комплексний характер, і як наслідок, втілюватись у зовнішніх (загальнодержавних) та відомчих планах протидії порушенням законності. Вважаємо, що подолання впливу негативних факторів на стан законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави можливе шляхом: по-перше, удосконалення нормативно-правових актів, які регулюють правоохоронну діяльність органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки (продовження подальшої систематизації законодавчих та підзаконних актів; виключення правових прогалин і колізій у питаннях правового регулювання їх діяльності, у тому числі взаємодії та координації під час сумісних правоохоронних заходів; адаптація чинних нормативних актів до норм міжнародного права та законодавства ЄС); по-друге, підвищення правового і культурного рівня персоналу органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки, підвищення рівня їх соціально-правового забезпечення [479, с.122]; по-третє, систематичного вдосконалення їх професійної майстерності, що є можливим за умов функціонування системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу цих органів; посилення як зовнішнього, так і внутрівідомчого контролю за їх діяльністю; систематичного інформування населення про заходи, що вживаються до тих працівників, які вчинили службові правопорушення.

    Висновки до розділу 1

    Узагальнюючи викладене у цьому розділі, варто наголосити, що забезпечення внутрішньої безпеки держави є специфічним різновидом адміністративно-політичної діяльності і як необхідна умова життєдіяльності людини, суспільства та держави становить систему правових, організаційних, кадрових, інформаційних та інших заходів, що реалізуються спеціально уповноваженими суб’єктами з метою охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

    Необхідність виділення категорії «внутрішня безпека держави» пояснюється не тільки певною термінологічною плутаниною в законодавстві (зокрема, в Законі України «Про основи національної безпеки України» державна безпека визначена як один із напрямків національної безпеки (ст. 8), що, на думку дисертанта, є помилковим, державна безпека і національна безпека – явища однопорядкові), але й реальним існуванням системи державних органів, діяльність яких спрямована на забезпечення охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз. Внутрішня безпека є частиною національної безпеки, вона пов’язана, в першу чергу, із усуненням (нейтралізацією) внутрішніх загроз, тобто тією частиною загроз, які виникають усередині держави. У зв’язку з цим Закон України «Про основи національної безпеки України» доцільно доповнити двома новими статтями: «Внутрішня безпека» та «Зовнішня безпека», в яких було б закріплено їх поняття, а також види загроз (внутрішні та зовнішні) як критерії їх розрізнення.

    Внутрішня безпека людини і громадянина, суспільства і держави гарантується Конституцією України і досягається проведенням єдиної державної політики у галузі її забезпечення, розробкою і своєчасним проведенням як превентивних, так і відновних заходів, що адекватні внутрішнім загрозам. У забезпеченні внутрішньої безпеки держави беруть участь органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також деякі недержавні організації.

    Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави – це діяльність взаємозв’язаних між собою суб’єктів загальної та спеціальної компетенції, які здійснюють управлінський вплив на відповідні об’єкти для досягнення загальної мети – охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз.

    Потребує уточнення низка нормативних актів, які визначають теоретико-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, зокрема: 1) статтю 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» доцільно доповнити такими словами: «Перелік сфер та видів загроз національним інтересам і національній безпеці України не є виключним. Законодавчими актами можуть передбачатися й інші їх види, а також органи, які здійснюють діяльність щодо забезпечення безпеки від зовнішніх та внутрішніх загроз»; 2) Закон України «Про основи національної безпеки України» доповнити двома статтями: «Внутрішня безпека» та «Зовнішня безпека», про що йшлося вище; 3) ст. 11 Закону України «Про основи національної безпеки України», в якій визначається система суб’єктів, що здійснюють контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки, доповнити такими як: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом; суди України; громадяни України та їх об’єднання; засоби масової інформації; 4) до завдань державної служби у Законі України «Про державну службу» необхідно віднести також: забезпечення реалізації державної політики держави в усіх її сферах; забезпечення суверенітету, незалежності та демократичного розвитку держави Україна; забезпечення недоторканності і безпеки людини, її життя і здоров’я, честі і гідності; забезпечення участі громадян у процесі прийняття державних рішень, об’єктивного та оперативного інформування громадськості України про діяльність державних органів і державних службовців.

    Розділ 2

    УПРАВЛІННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ВІД ВНУТРІШНІХ ЗАГРОЗ СЛУЖБОЮ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

    2.1. Національна безпека України як об’єкт управління
    Служби безпеки України

    Охорона та захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності реалізуються під час такого напрямку державної політики як забезпечення національної безпеки, під якою у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» розуміється «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» [55].

    Проблемні питання національної безпеки України як об’єкта управління Служби безпеки України ще не дістали належного теоретико-правового опрацювання [482, с.113]. Деякі аспекти цієї проблеми вивчали В. Батюк, І. Бінько, О. Бєлов, О. Гончаренко, І. Зінько, В. Картавцев, Є. Кравець, В. Косевцов, М. Левицька, М. Мельник, В. Паламарчук, С. Пирожков, Г. Почепцов, В. Селіванов, Г. Ситник, В. Шахов, Х. Ярмакі, А. Яцько та ін. Водночас, низка теоретичних і практично-прикладних питань у цій сфері досліджена недостатньо, тому існує об’єктивна потреба у їх розробці.

    Необхідно погодитись з думкою В. О. Косевцова та І. Ф. Зінько, які зазначають, що «нерозробленість загальної теорії національної безпеки, яка повинна базуватися на системних методах дослідження проблем забезпечення інтересів людини, суспільства, держави, а також відсутність необхідної правової бази та завчасно підготовлених спеціалістів призвели до значних прорахунків у сфері забезпечення національної безпеки, а відтак і у визначенні, розробці та реалізації головних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики України» [367, с.7].

    У ст. 17 Конституції України зазначено, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». Як видно, у цій статті визначено лише деякі із об’єктів національної безпеки, а саме суверенітет, територіальна цілісність, економічна та інформаційна безпеки, що, на думку дисертанта, значно звужує сутність та напрямки державної діяльності щодо забезпечення національної безпеки. Крім того, у частині першій цієї ж статті говориться лише про «захист» об’єктів національної безпеки, під яким, як правило, розуміються активні дії, метою яких є припинення певних правопорушень, а про охорону, сутність якої полягає у превентивних заходах, які, на думку дисертанта, повинні бути пріоритетними, не згадується. У зв’язку з цим частину першу ст. 17 Конституції України доцільно було б викласти у такій редакції: «Охорона та захист національної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

    Необхідно зазначити, що вперше словосполучення «національна безпека» було застосовано у посланні президента Т. Рузвельта Конгресу США. Під ним розумілась сукупність умов, які надійно забезпечують національний суверенітет, захист стратегічних цілей і повноцінний розвиток суспільства, життя і здоров’я усіх його громадян [385, с.12-13]. Досить часто цей термін почав використовуватися після другої світової війни, коли у Сполучених Штатах Америки було прийнято Закон про національну безпеку. У наступні десятиріччя після другої світової війни проблематика національної безпеки значно розширилася й перетворилася на самостійну галузь стратегічних досліджень, основними напрямками яких були економічна, інформаційна, екологічна, енергетична та інші безпеки [516].

    Крім законодавчого визначення поняття національної безпеки, яке міститься у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» науковці пропонують також власні. Так, М. Ратушний під національною безпекою розуміє сукупність державно-правових і суспільних гарантій, що забезпечують захист від зовнішніх та внутрішніх загроз, стійкість до несприятливих впливів ззовні, забезпечення таких внутрішніх і зовнішніх умов існування держави, які гарантують можливість сталого всебічного розвитку [497, с.4]. С. Пирожков та В. Селіванов визначають національну безпеку як «спосіб самозбереження народу, який досягнув рівня самоорганізації у формі незалежної держави» [459, с.3]. М. Б. Левицька виділяє три підходи до розуміння сутності національної безпеки: перший підхід пов’язаний із розумінням національної безпеки як захищеності громадянина, суспільства і держави; другий підхід полягає у розумінні національної безпеки як засобу, системи гарантій забезпечення безпеки; третій підхід визначає національну безпеку як досягнення країною певного рівня конкурентоспроможності [395, с.32].

    Вчені-адміністративісти визначають національну безпеку через призму діяльності спеціальних органів, які її забезпечують. Так, Ю. П. Битяк під національною безпекою пропонує розуміти «стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб» [181, с.445]. С. В. Ківалов під національною безпекою розуміє «стан країни, завдяки якому система державно-правових і суспільних гарантій забезпечує реалізацію суверенітету, конституційного порядку і територіальної цілісності держави, усебічний розвиток і захист інтересів усього населення країни від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зазіхань з боку окремих організацій, груп і осіб» [173, с.773]. О. П. Коренєв визначає національну безпеку як забезпеченість безпеки особи, суспільства і держави, що реалізується під час здійснення контррозвідувальних і розвідувальних заходів, у попередженні, припиненні і розкритті діяльності незаконних збройних формувань, злочинних груп, окремих осіб і громадських об’єднань, що ставлять за мету насильницьку зміну конституційного ладу [172, с.105].

    А от С. З. Павленко піддає критиці панування в теорії і практиці забезпечення національної безпеки «оборонних», «захисних» підходів, що передбачають її розгляд як «стан захисту» [453].

    Аналіз визначень поняття національної безпеки, запропонованих вченими-адміністративістами, дозволяє зробити такі висновки: по-перше, вони визначають національну безпеку через її об’єкти, до яких відносять державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал тощо; по-друге, основним видом загроз визначено розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб, окремих організацій, груп та осіб; по-третє, національна безпека забезпечується шляхом застосування (здійснення) окремими органами контррозвідувальних і розвідувальних заходів.

    Отже, Ю. П. Битяк, С. В. Ківалов та О. П. Коренєв розглядають національну безпеку у вузькому значенні, тобто як захищеність особи, суспільства і держави від зовнішніх загроз – з одного боку, і як діяльність спеціальних органів (в Україні – Служби безпеки України (далі – СБУ) та інших правоохоронних органів; в Росії – Федеральної служби безпеки (далі – ФСБ) щодо попередження та припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, окремих організацій, груп та осіб – з іншого.

    З огляду на те, що предметом нашого дослідження є саме внутрішня безпека держави, яка є одним із видів національної безпеки, що було обґрунтовано у попередньому розділі, у подальшому ми будемо розглядати національну безпеку як об’єкт управління шляхом: по-перше, встановлення сутності внутрішніх життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави; по-друге, через з’ясування наявних та потенційно можливих внутрішніх загроз, які є предметом впливу спеціально уповноваженого законом органу, а саме – Служби безпеки України. Але варто зазначити, що внутрішні загрози є предметом впливу також органів (підрозділів, служб) Міністерства внутрішніх справ України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони, Державної податкової служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства оборони України. Аналізу діяльності деяких із цих органів щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави буде присвячено окремі розділи дисертації (органам внутрішніх справ України та органам державної прикордонної служби). Діяльність Служби зовнішньої розвідки України [59] та Міністерства оборони України спрямована на захист життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від зовнішніх, а не внутрішніх загроз (винятком є хіба що їх внутрішньо-організаційна діяльність щодо забезпечення власної безпеки від протиправних дій). Органи Управління державної охорони та Державного департаменту України з питань виконання покарань виконують специфічні «охоронні функції» [524, с.131]. А органи Державної податкової служби належать до так званого «міжгалузевого управління» [258, с.511].

    Тому у цьому розділі і в підрозділі, зокрема, мова буде йти про національну безпеку яка: по-перше, є предметом впливу СБУ; по-друге, стосується таких напрямків діяльності цього правоохоронного органу як забезпечення безпеки від внутрішніх загроз (забезпечення охорони державної таємниці, попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють внутрішню загрозу національній безпеці України).

    У ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначено як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [55]. А у ст. 6 цього ж Закону до пріоритетних національних інтересів України віднесено: гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України [55].

    На думку дисертанта, ця стаття потребує певного уточнення. Так, по-перше, не можна погодитись з тим, що пріоритетними національними інтересами України є гарантування лише конституційних прав і свобод людини і громадянина. Більш обґрунтованою вважаємо таку редакцію цієї норми щодо прав громадян: «...гарантування закріплених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина». По-друге, до пріоритетних національних інтересів України доцільно віднести і такі як: боротьба із правопорушеннями; охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, у тому числі від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; забезпечення енергетичної стабільності та незалежності держави. Наприклад, Указом Президента України від 27 грудня 2005 р. № 1863 до основних напрямків забезпечення енергетичної безпеки України віднесено: 1) підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів, реалізація державної політики енергозбереження; 2) зменшення енергетичної залежності України; 3) модернізацію на основі впровадження новітніх технологій енергетичної системи України та підвищення стійкості її функціонування; 4) підвищення ефективності реалізації транзитного та експортного потенціалу України; 5) зниження негативного впливу проблем функціонування паливно-енергетичного комплексу на умови життєдіяльності людини; 6) підвищення ефективності системи управління паливно-енергетичним комплексом, зокрема і через запобігання та усунення проявів корупції, криміналізації у паливно-енергетичному комплексі [89].

    Що стосується загроз національним інтересам, то вони у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначені як «наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України». У попередньому розділі було обґрунтовано доцільність поділу загроз, які створюють небезпеку національній безпеці України, на зовнішні та внутрішні (у ст. 7 цього Закону їх зведено у дев’ять груп). Предметом цього ж підрозділу є аналіз тих внутрішніх загроз, які є об’єктом впливу (реагування) СБУ. До таких, на думку дисертанта, необхідно віднести:

    1. загострення політичної кризи, яка може перерости у збройне протистояння;

    2. розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб, які діють на території України;

    3. поширення міжнародного тероризму;

    4. загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об’єктів на території України;

    5. спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

    6. прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

    7. можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад;

    8. критичний стан з продовольчим забезпеченням населення;

    9. неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави;

    10. протиправне використання інформації, яка становить державну таємницю;

    11. поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності.

    Наприклад, загальнонаціональним опитуванням громадської думки про стан корупції в Україні, яке було проведене в січні-квітні 2007 року Київським міжнародним інститутом соціології під керівництвом Менеджмент Системз Інтернешнл за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, встановлено таке: 1) 67% опитаних українців, котрі мали справу з державними посадовими особами упродовж останніх місяців, зазначають, що були безпосередньо втягнуті в корупційні дії у тій чи іншій формі; 2) найвищі індекси корупції мають Державтоінспекція – 57,5%; міліція – 54,2%; установи охорони здоров’я – 54%; судова система – 49%; вищі навчальні заклади – 46,3%; прокуратура – 42,9; митниця – 42,8%; податкові установи – 40,3%, що свідчить про неприпустимий рівень корупції як у тих закладах, котрі найчастіше надають послуги населенню, так і в державних установах, які ведуть боротьбу з корупцією [518, с.12]. Масштаби корупції в Україні уточнюються даними МВС. Так, станом на початок жовтня 2006 p.: виявлено 15 тис. злочинів у сфері службової діяльності зі збитками у 8 млрд. 177 млн. грн.; викрито 1,4 тис. посадових злочинів зі збитками понад 100 тис. грн. по кожному та 426 – понад 1 млн. грн.; викрито 2967 злочинів щодо хабарництва, до відповідальності за хабарництво притягнуто 1193 особи, у тому числі 89 керівників органів влади і управління [493, с.110].



  • Скачать документ

    Похожие документы:

    1. Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

      Документ
      Актуальність теми. Сьогодні більшість європейських держав, в тому числі й Україна, встали на шлях реформування освіти, який може спричинити соціальні зміни світового масштабу.
    2. Харківський національний університет внутрішніх справ (3)

      Документ
      Актуальність теми дослідження. Побудова в Україні правової соціальної держави вимагає переосмислення існуючих форм і методів управління апаратом досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України, впровадження в його
    3. Харківський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису

      Документ
      Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день держава і громадськість приділяють велику увагу проблемі забезпечення екологічної безпеки. В ст. 16 Конституції України закріплено такий обов’язок держави як забезпечення екологічної
    4. Харківський Національний університет внутрішніх справ Дондик Наталія Яківна

      Автореферат
      Захист відбудеться “20” квітня 2006 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м.
    5. Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

      Документ
      Актуальність теми. При дослідженні правового режиму інформації, конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау)1 доцільно виходити не стільки із норм, закріплених в чинному законодавстві України, які є недосконалими щодо

    Другие похожие документы..