Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Економічна рецесія, що охопила сучасний світ, є лише зовнішнім виявом кризи духовності Європейської цивілізації з визначальними для неї індивідуалізм...полностью>>
'Статья'
1.2. выпускник — лицо, получившее образование в учреждении образования, организации, реализующей образовательные программы послевузовского образования...полностью>>
'Рабочая программа'
Рабочая программа учебной дисциплины разработана на основе Федерального государственного образовательного стандарта (далее – ФГОС) по специальности (...полностью>>
'Закон'
Цей Закон регулює відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах (далі - система...полностью>>

Харківський національний університет внутрішніх справ (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Інші науковці вказують, що правовий інститут державної служби має міжгалузевий характер і регулюється нормами як адміністративного права, так і трудового права [213, с.10; 255, с.61; 571, с.44]. Наприклад, В. О. Юсупов відносини у сфері державної служби поділяє на дві основні групи: 1) відносини, що виникають у процесі організації державної служби, а саме – у зв’язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу у зв’язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі. Такі відносини, на його думку, носять адміністративно-правовий характер; 2) відносини, які виникають у ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності працівника всередині державного органу, в процесі організації робочого часу та відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; у процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів. Відповідно, цю групу відносин можна віднести до галузі трудового права [571, с.44].

Існує ще одна думка, яка заслуговує на увагу. Так, О. Ю. Оболенський зазначає, що «державно-службові відносини» є об’єктом регулювання законодавства про державну службу. У зв’язку з цим такі відносини вчений поділяє на дві групи: 1) відносини, які виникають у процесі організації державної служби, а саме – у зв’язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу державної ради, у зв’язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі; 2) відносини, які складаються: у процесі реалізації державної служби, тобто в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни і оплати праці; у процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів [443, с.67].

На думку дисертанта, державна служба є комплексним інститутом, у зв’язку з чим регулюється нормами конституційного, адміністративного, трудового, фінансового та інших галузей законодавства. Наприклад, адміністративно-правовими нормами регулюються: прийняття на державну службу (призначення на посаду); прийняття присяги та урочистого зобов’язання; стажування; організація професійної підготовки службовців; порядок присвоєння спеціальних звань; заохочення і притягнення посадових осіб до відповідальності; атестація; просування (переміщення) по службі; забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків.

Нормами трудового права регулюються: встановлення робочого часу та часу відпочинку; пенсійне забезпечення; соціально-правовий захист службовців, оплата праці; сумісництво. Деякі аспекти проходження служби регулюються як адміністративно-правовими нормами, так і нормами трудового права, наприклад: організація професійної підготовки службовців; притягнення до дисциплінарної відповідальності. Однак, домінуючими у сфері державної служби все ж є державно-службові відносини, які регулюються нормами адміністративного права.

У науковій літературі державно-службові правовідносини визначаються як «державно-правові відносини служби і відданості державного службовця, який вступає на службу» [520, с.23]. Вчені виокремлюють специфічні ознаки державно-службових відносин. Так, О. Ю. Оболенський до таких відносить: 1) ці відносини є державно-правовими, тобто вони більшою мірою регулюються нормами державного та адміністративного права; 2) державно-службові правовідносини – це особливі (статусні) правові відносини, що визначають статус державних службовців; 3) державно-службові правовідносини – це відносини довіри, служби й відданості державного службовця, що принципово зумовлює права та обов’язки державних службовців; 4) службові правовідносини – це владні державно-правові відносини, що означає верховенство державного суверенітету і незалежності, суверенність владних дій державних службовців, можливість вживати організаційно-розпорядчі і адміністративні заходи, здійснювати адміністративно-юрисдикційні дії як у самому органі державної влади, так і щодо зовнішніх суб’єктів права; 5) державно-службові відносини пов’язані з управлінням посадою, тобто державний службовець здійснює функції держави і вирішує коло державних завдань [443, с.134].

З огляду на викладене, вважаємо доцільним до особливостей державно-службових відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави віднести таке:

  1. Такі відносини є публічно-правовими, оскільки в переважній більшості регулюються нормами адміністративного права.

  2. Основною метою виникнення, зміни чи припинення таких відносин є забезпечення охорони та захисту людини, суспільства та держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

  3. Їх обов’язковими учасниками є мілітаризовані державні службовці [227, с.48-49] органів внутрішніх справ, служби безпеки, пожежної охорони та прикордонної служби, правовий статус яких закріплено у спеціальному законодавстві.

  4. Можуть бути як зовнішніми (реалізація владних повноважень стосовно непідпорядкованих їм суб’єктів), так і внутрішніми, які складаються з питань організації та проходження служби.

  5. Вони виникають в односторонньому порядку, оскільки пов’язані із виданням адміністративного акта (наказу, в деяких випадках – Указу Президента чи розпорядження Голови Уряду).

  6. Складаються у ході організації державної служби та її проходження, у зв’язку з: прийняттям на державну службу (призначенням на посаду); прийняттям присяги чи урочистого зобов’язання; присвоєнням спеціальних звань; просуванням (переміщенням) по службі; стажуванням; встановленням умов проходження державної служби, зокрема, визначенням посадових повноважень та відповідальності; забезпеченням безпеки під час виконання службових обов’язків; організацією професійної підготовки службовців; оцінюванням професійної діяльності; контролем за діяльністю підлеглих.

  7. Учасники таких відносин можуть бути як юридично нерівними, так і юридично рівними, однак нерівність є домінуючою у цих відносинах, що полягає у підпорядкованості волі одного суб’єкта іншому.

  8. Визначальним методом регулювання державно-службових відносин є імперативний, який базується на владі і підпорядкуванні.

Таким чином, державно-службові відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави доцільно визначити як урегульовані адміністративно-правовими нормами суспільні відносини, які складаються як під час зовнішньої, так і внутрішньо-організаційної діяльності мілітаризованих правоохоронних органів і спрямовані на організацію та забезпечення належного проходження державної служби їх службовцями.

1.4. Суб’єкти управління загальної компетенції та їх функції
і повноваження щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави

Ефективність державного управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави залежить від чіткого нормативного визначення функцій та компетенції його суб’єктів [482, с.71]. Як було зазначено вище, суб’єктів, які забезпечують внутрішню безпеку, необхідно об’єднати у дві групи: 1) загальні, а саме – органи загальної компетенції, які визначають засади внутрішньої політики держави, наділені правом прийняття загальних нормативно-правових актів в цій сфері, здійснюють координаційні повноваження, реалізують державну політику щодо забезпечення внутрішньої безпеки у підвідомчих їм сферах тощо [478, с.18]; 2) спеціальні, тобто воєнізовані правоохоронні органи (за винятком тих, які забезпечують безпеку від зовнішніх загроз), а саме: Служба безпеки України, органи внутрішніх справ, органи Державної прикордонної служби, органи забезпечення пожежної безпеки, які безпосередньо виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави [483, с.12-16].

У цьому підрозділі ми розглянемо функції та повноваження суб’єктів першого виду щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави, а саме: Верховної Ради України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Президента України; Кабінету Міністрів України; Ради національної безпеки і оборони України; міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування; судів; органів прокуратури; військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів (крім тих, яких ми віднесли до суб’єктів спеціальної компетенції).

У науковій літературі пропонуються різні визначення поняття «функції державних органів» [181, с.119; 284; 15-16; 347, с.25], в деяких випадках вони ототожнюються із завданнями та компетенцією [223, с.16; 299, с.22]. Ми погоджуємося з думкою В. Б. Авер’янова, який зазначає, що «інколи складається ситуація, за якої одні й ті самі терміни (формулювання) використовуються як для означення функцій органів виконавчої влади, так і для означення їх компетенції (повноважень). Більш того, в результаті уважного зіставлення переліку таких функцій і повноважень можна виявити, що деякі з них є доволі абстрактними і допускають досить довільне тлумачення. Деякі ж, навпаки, вказують на конкретні й точні дії органу виконавчої влади, які не можуть бути розширені шляхом застосування загальновідомих способів тлумачення нормативно-правових приписів» [284, с.121]. На думку дисертанта, функції державних органів – це та роль, яку вони виконують, тобто їх призначення. На відміну від повноважень, вони мають загальний характер і є похідними від завдань. У свою чергу, повноваження є похідними від функцій. Схематично це можна відобразити таким чином: завдання → функції → повноваження (права та обов’язки).

Функції суб’єктів загальної компетенції щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави доцільно об’єднати у дві групи: 1) основні (загальні) та 2) спеціальні, особливість яких полягає у тому, що вони відображають специфіку окремого суб’єкта загальної компетенції у досліджуваній нами сфері. На думку дисертанта, до основних (загальних) функцій суб’єктів загальної компетенції щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави доцільно віднести такі: 1) створення (участь у створенні) нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи внутрішньої безпеки [493, с.103]; 2) вироблення концепції (стратегії, програми) у сфері внутрішньої безпеки; 3) кадрове, фінансове, матеріально-технічне, інформаційне та інше забезпечення діяльності в цій сфері; 4) постійний моніторинг потенційних загроз внутрішній безпеці; проведення аналізу ситуації в державі щодо забезпечення безпеки людини, суспільства та держави; 5) надання пропозицій щодо фінансування пріоритетних напрямів забезпечення внутрішньої безпеки, проведення експертизи ефективності використання коштів, які виділяються на цю мету; 6) запобігання та припинення небезпек, притягнення винних у їх створенні осіб до юридичної відповідальності.

Особливість основних (загальних) функцій полягає у тому, що вони для окремо взятого суб’єкта загальної компетенції щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави є одними з багатьох, можуть виконуватись окремим суб’єктом повністю, тобто у комплексі, а можуть виконуватись лише деякі із них.

Як було зазначено вище, спеціальні функції суб’єктів загальної компетенції у досліджуваній нами сфері відображають специфіку діяльності окремого із них. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на органи прокуратури покладено такі функції: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Проблеми компетенції суб’єктів державного управління завжди перебували у центрі уваги науковців, про що свідчать публікації Б. Авер’янова, Л. Альохіна, Д. Бахраха, Ю. Битяка, Л. Коваля, В. Колпакова, Б. Лазарєва, В. Мамутова, Ю. Старилова, Ю. Тихомирова та ін. Однак, проблеми компетенції загальних та спеціальних суб’єктів управління щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави спеціально не вивчались, в існуючих наукових працях ці питання досліджувались фрагментарно або в рамках ширшої адміністративно-правової проблематики, без комплексного підходу, що обумовлює актуальність їх наукового аналізу. Крім того, в юридичній літературі даються різні, а подекуди й протилежні визначення поняття «компетенція», виділяються різні її елементи, ототожнюються такі категорії як «компетенція» та «функції».

Слово «компетенція» в тлумачному словнику визначається як «коло повноважень будь-якого органу чи посадової особи; коло питань, в яких дана особа (орган) володіє пізнаннями, досвідом» [543, с.269; 512, с.241]. У науковій літературі компетенція, як правило, означає як сукупність повноважень органу (організації, установи) [181, с.59; 284, с.119-123; 347, с.25]. Як свідчить аналіз фахових праць, присвячених цьому питанню, переважна більшість авторів єдина лише в тому, що основним елементом компетенції є повноваження, тобто права та обов’язки суб’єкта. Проте існують й інші погляди на її сутність та елементний склад, що пов’язано насамперед із віднесенням чи не віднесенням до її структури тих чи інших елементів. Наприклад, до їх числа включають коло підвідомчих даному органу питань: завдання, поставлені перед органом; покладені на нього функції; територію його діяльності; відповідальність [506, с.26-27]. Л. Л. Бачило вважає, що функції є складовою частиною компетенції і визначають, «що» робить орган. Для обґрунтування своєї позиції науковець пропонує поняття компетенції у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку до компетенції включаються, крім функцій, і місце органу в системі управління, його завдання, об’єкти відання, коло діяльності, повноваження і відповідальність. У другому випадку – компетенція складається безпосередньо з прав та обов’язків органу [218, с.52-54]. Протилежну думку висловлює Б. М. Лазарєв, доводячи, що «функції управління самі по собі явища, звичайно, не юридичні, і тому вони не можуть бути елементами компетенції» [389, с.40-41]. Погоджуючись з автором щодо того, що функції не є елементами компетенції, заперечуємо його твердження, що функції – «явища не юридичні». Вважаємо, що їх юридичний характер визначається таким: по-перше, вони закріплені у нормативних актах, у зв’язку з чим є обов’язковими для виконання; по-друге, відповідно до функцій визначається система прав та обов’язків суб’єкта управління; по-третє, вони є підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин.

Ю. М. Старилов до елементів компетенції відносить: повноваження органу державної влади, його відповідальність, правові засоби, форми і методи реалізації прав і виконання обов’язків [520, с.498]. О. М. Костюков до таких елементів включає: суб’єктивні права і обов’язки – повноваження; предмети відання – управлінські функції; цілі, завдання, найменування [369, с.10-12].

На думку дисертанта, найбільш вдалим є визначення компетенції Б. М. Лазарєвим, під якою він розуміє «систему повноважень органу щодо здійснення державної влади», або ж «коло питань відання чи повноважень як комплексу прав і обов’язків щодо керованого об’єкта» [389, с.101].

Таким чином, компетенцію загальних суб’єктів у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави слід визначити як закріплену законодавчими актами сукупність їх повноважень (прав і обов’язків), а також встановлення предмета їх відання (кола вирішуваних завдань). Елементами компетенції загальних суб’єктів управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки є їх повноваження та предмет (сфера) відання.

Розглянемо ці елементи компетенції більш детально. Що стосується повноважень суб’єктів загальної компетенції у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, то вони не можуть бути представлені як одне лише право або один лише обов’язок [351, с.242]. З одного боку, при здійсненні повноважень суб’єктами управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави центр ваги у співвідношенні прав і обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання суб’єкт управління може бути притягнутий до юридичної відповідальності. З іншого боку – державний орган і посадові особи як суб’єкти управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави мають право вимагати відповідної поведінки від інших органів і осіб, зокрема шляхом прийняття обов’язкових для виконання нормативно-правових актів. Тому повноваження суб’єктів загальної компетенції у сфері забезпечення внутрішньої безпеки необхідно розглядати як певні правообов’язки (покладені обов’язки виконуються через реалізацію наданих прав; права кореспондуються з обов’язками і навпаки).

Компетенція загальних суб’єктів у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави має спеціальний характер і не є рівною для всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать від того, до якої гілки влади належить державний орган – законодавчої, виконавчої чи судової [392, с.23]. Компетенція загальних суб’єктів у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави є організаційно-правовою категорією. Її організаційний характер проявляється у тому, що вона у функціональному розумінні є критерієм відокремлення державних органів один від одного, обумовлює їх внутрішню структуру в цілому та кожного окремого органу зокрема. Правовий характер компетенції полягає у тому, що предмет відання, права та обов’язки загальних суб’єктів управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави закріплені у відповідних нормативно-правових актах.

Як було зазначено вище, у забезпеченні внутрішньої безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також недержавні організації. Повноваження загальних суб’єктів управління у сфері внутрішньої безпеки держави визначені в Конституції України та законодавчих актах.

Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про основи національної безпеки України», в якій закріплено повноваження суб’єктів забезпечення національної безпеки, Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України [55; 328, с.67].

Аналіз ст. 85 Конституції України, в якій закріплено загальні повноваження Верховної Ради України, уможливлює до її повноважень щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави віднести такі:

  1. Призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території України. Відповідно до ст. 2 Конституції України «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». А у ст. 17 Основного Закону зазначено, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Не викликає сумнівів, що територіальні питання, особливо їх загострення і непорозуміння під час їх вирішення становлять для будь-якої держави як зовнішню, так і внутрішню загрозу. Отже, розв’язання цих питань шляхом призначення Верховною Радою України всеукраїнського референдуму є одним із ефективних засобів подолання внутрішніх та зовнішніх суперечностей у цій сфері, які у своєму комплексі можуть становити загрозу людині, суспільству та державі в цілому.

  2. Прийняття законів та інших законодавчих актів з питань внутрішньої безпеки. Серед таких нормативно-правових актів щонайперше слід назвати закони України «Про основи національної безпеки України» [55], «Про Раду національної безпеки і оборони України» [38], «Про міліцію» [9], «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» [13], «Про пожежну безпеку» [30], «Про Службу безпеки України» [20], «Про Державну прикордонну службу України» [54], «Про судоустрій» [51], «Про прокуратуру» [11], «Про місцеві державні адміністрації» [40], «Про місцеве самоврядування в Україні» [36], «Про об’єднання громадян» [16], «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [46] та ін. Ці законодавчі акти визначають основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, визначають правові основи організації та діяльності окремих суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки, їх загальну структуру, чисельність, функції та повноваження [408, с.33]. На жаль, і досі не прийнято таких основоположних законодавчих актів, які детально визначали б правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, що є суб’єктами загальної компетенції у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Частково їх правовий статус визначено в Конституції, однак переважна більшість їх повноважень потребує деталізації шляхом прийняття окремих законодавчих актів. Викликає подив ситуація, коли чинні Закони України «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», а статус самої Верховної Ради України та Президента й досі детально не встановлено, що призводить до різних непорозумінь та конфліктів (тобто, як обирати – знаємо, а який правовий статус тих, кого ми обираємо (президента), чи органу, в якому вони будуть працювати (Верховна Рада України), – не знаємо). Тому ми приєднуємося до позиції тих науковців, які обґрунтовують необхідність якнайшвидшого прийняття законів «Про Верховну Раду України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про Президента України», що, у свою чергу, покладе край так званому «перетягуванню повноважень» зазначеними суб’єктами між собою.

  3. Затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання. У Державному бюджеті України передбачаються кошти на проведення заходів із забезпечення внутрішньої безпеки та на утримання органів, які її забезпечують. При затвердженні Державного бюджету України визначається розмір витрат на забезпечення оборони, державної безпеки України і громадського порядку із зазначенням конкретного спрямування бюджетних асигнувань. Однак слід зазначити, що теперішній стан видатків Державного бюджету на утримання державних воєнізованих правоохоронних органів не витримує жодної критики. Наприклад, Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» для Міністерства внутрішніх справ України передбачалось 2893,3 млн. грн., що забезпечувало потребу на 29,5%. Бюджетом на 2006 р. було заплановано суму в 3660,6 млн. грн., що забезпечує об’єктивну потребу лише на 44,4% [499, с.5].

  4. Визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, в тому числі і з питань внутрішньої безпеки. Так, Верховною Радою України в цілому, її окремими комітетами і спеціалізованими комісіями: проводиться системний аналіз ситуації в державі щодо забезпечення безпеки людини, суспільства та держави, за результатами якого органам влади даються відповідні рекомендації; опрацьовуються рекомендації щодо політичного і правового забезпечення реалізації внутрішньої політики держави у сфері забезпечення внутрішньої безпеки; розглядаються проекти національних і загальнодержавних програм з питань внутрішньої безпеки; даються пропозиції щодо фінансування пріоритетних напрямів забезпечення внутрішньої безпеки, проводиться експертиза ефективності використання коштів, які виділяються на цю мету; аналізується стан додержання законів, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України з питань забезпечення внутрішньої безпеки.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

    Документ
    Актуальність теми. Сьогодні більшість європейських держав, в тому числі й Україна, встали на шлях реформування освіти, який може спричинити соціальні зміни світового масштабу.
  2. Харківський національний університет внутрішніх справ (3)

    Документ
    Актуальність теми дослідження. Побудова в Україні правової соціальної держави вимагає переосмислення існуючих форм і методів управління апаратом досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України, впровадження в його
  3. Харківський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису

    Документ
    Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день держава і громадськість приділяють велику увагу проблемі забезпечення екологічної безпеки. В ст. 16 Конституції України закріплено такий обов’язок держави як забезпечення екологічної
  4. Харківський Національний університет внутрішніх справ Дондик Наталія Яківна

    Автореферат
    Захист відбудеться “20” квітня 2006 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м.
  5. Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

    Документ
    Актуальність теми. При дослідженні правового режиму інформації, конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау)1 доцільно виходити не стільки із норм, закріплених в чинному законодавстві України, які є недосконалими щодо

Другие похожие документы..