Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Наша школа по виду - начальная общеобразовательная школы, поэтому мы осознаем свою ответственность за введение федеральных образовательных стандартов...полностью>>
'Документ'
Батьки і діти! Діти і батьки! Нерозділиме і довічне коло. Ми засіваємо житейське поле не на день майбутній — на віки! Міме нас не ляжуть вирвами роки...полностью>>
'Документ'
В наше нестабильное в политическом и экономическом смысле время, время напряжённой жизни, время борьбы за выживание, - человеку трудно следовать «туд...полностью>>
'Документ'
Атуальность проекта. Духовно-нравственное становление детей и молодежи , подготовка их к самостоятельной жизни есть важнейшая составляющая развития об...полностью>>

Харківський національний університет внутрішніх справ (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Розділ 1

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

1.1. Забезпечення внутрішньої безпеки держави як вид адміністративно-політичної діяльності

Закріплення конституційного положення [1] про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, вимагає від держави створення відповідної системи державних органів, діяльність яких була б безпосередньо пов’язана із забезпеченням внутрішньої безпеки держави, яка є одним із видів (напрямків) адміністративно-політичної діяльності [69].

У свою чергу, адміністративно-політична діяльність є об’єктом державного управління, яке визначене у Концепції адміністративної реформи в Україні [69] як вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади, і здійснюється шляхом прийняття нормативно-правових актів та проведенням відповідних організаційних заходів, спрямованих на їх виконання. Організація і діяльність адміністративно-політичного апарату Української держави ґрунтується на загальновизнаних принципах, методах та формах діяльності державної влади в Україні, що обумовлює однакову суть і соціальне призначення державного управління в галузі адміністративно-політичної діяльності з іншими його галузями [482, с.8]. Однак управління адміністративно-політичною діяльністю має свої особливості, що, насамперед, залежить від характеру державних завдань та функцій у зазначеній галузі, системи і структури державних органів, їх повноважень, форм і методів роботи в цій сфері.

В адміністративно-правовій науці останнім часом активізувались дослідження проблеми державного управління в окремих сферах і галузях. Сутніcть, зміст та особливості адміністративно-політичної діяльності в цілому, а також деякі аспекти забезпечення внутрішньої безпеки держави, які свого часу досліджували В. Б. Авер’янов, Ю. П. Битяк, І. П. Голосніченко, Є. В. Додін, Р. А. Калюжний, Л. В. Коваль, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, В. Ф. Опришко, О. І. Остапенко, І. М. Пахомов, В. П. Пєтков, В. К. Шкарупа, Х. П. Ярмакі та ін. Інтенсивність та широкий спектр досліджень, присвячених різним аспектам зазначеної проблематики, свідчать не лише про її значущість, а й про дискусійний характер багатьох питань цієї сфери. Це насамперед питання, пов’язані із розумінням сутності таких категорій як «адміністративно-політична діяльність», «безпека», «національна безпека», «державна безпека», «внутрішня безпека держави» та їх розмежуванням; визначенням структури та специфічних ознак (особливостей) адміністративно-політичної діяльності в цілому та внутрішньої безпеки держави як її виду, зокрема; суб’єктів здійснення (реалізації) цих напрямів державної діяльності та її об’єктів тощо [469, с.66].

У зв’язку з цим необхідно насамперед з’ясувати зазначені особливості адміністративно-політичної діяльності в Україні, визначити сутність ключових термінів та провести між ними розмежування; з’ясувати поняття та особливості внутрішньої безпеки держави як складової (напрямку) адміністративно-політичної діяльності.

Варто зазначити, що у вітчизняних і зарубіжних підручниках з адміністративного права (як правило, російських), питання управління адміністративно-політичною діяльністю розглядаються в межах особливої частини, однак їх автори обмежуються лише дослідженням окремих її видів (напрямів) [172; 181; 258; 327; 338; 445; 347; 539; 563 та ін.], тобто сутність та особливості цього виду діяльності дотепер залишаються малодослідженими. Цій проблематиці свого часу було присвячено окрему наукову працю [515], однак і у ній аналізувались лише організаційно-правові засади діяльності суб’єктів (окремих органів), які виконують завдання у сфері адміністративної діяльності; як наслідок, поняття та особливості цього виду державного управління визначено так і не було. Винятком є поодинокі наукові праці адміністративістів, в яких робляться певні спроби окреслити поняття та особливості адміністративно-політичної діяльності.

Необхідно підкреслити, що в адміністративно-правовій науці відсутня загальноприйнята назва досліджуваного нами виду управлінської діяльності. Так, деякі автори таку управлінську діяльність називають управлінням «соціально-політичною діяльністю» [172, с.86], інші – управлінням «у сфері безпеки та законності» [539, с.545]. Але переважна більшість адміністративістів цей вид управління називає управлінням «у сфері адміністративно-політичної діяльності» [181, с.455], цю думку поділяємо і ми.

В науковій літературі склалася більш-менш єдина точка зору щодо видів (напрямів) управління, які складають структуру адміністративно-політичної діяльності, серед яких: управління обороною, управління національною безпекою, управління внутрішніми справами, управління закордонними справами, управління юстицією, що насамперед залежить від суб’єктів (органів), які здійснюють таке управління (Збройні Сили України, органи внутрішніх справ, Служба безпеки України, органи юстиції тощо). Хоча існують і деякі винятки. Так, Ю. М. Козлов до структури адміністративно-політичної діяльності, тобто до її окремих напрямків відносить управління у сфері державного кордону та управління іноземними справами [338, с.161, 166]. О. П. Коренєв – управління зовнішніми економічними, культурними та правоохоронними зв’язками із зарубіжними країнами [172, с.169]. Ю. О. Тихомиров – управління у сфері правопорядку[539, с.561]. Б. М. Габрічідзе, О. Г. Чернявський та С. М. Кузнецов – управління у сфері зовнішньої розвідки [258, с.402].

Вчені пропонують також різні визначення поняття адміністративно-політичної діяльності [173, с.769]. Зважаючи на те, що вони є поодинокими, розглянемо їх більш детально. Так, Х. П. Ярмакі адміністративно-політичну діяльність визначає як «сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою забезпечення прав і свобод громадян; законності; безпеки особистості, суспільства і держави; державного суверенітету і територіальної цілісності» [572, с.7]. З наведеного можна зробити висновок, що вчений визначає це поняття через систему завдань та функцій органів державної влади у цій сфері, з чим ми також погоджуємося, однак, на думку дисертанта, воно не повністю відображає сутність та особливості цього виду управлінської діяльності.

С. В. Ківалов під управлінням в адміністративно-політичній сфері розуміє різновид державного управління, цілеспрямований й організуючий вплив, який здійснюється з метою забезпечення взаємодії, погодженості й упорядкування загальних дій людей, органів, підрозділів і служб в інтересах ефективного виконання поставлених перед ними завдань [173, с.769]. На думку дисертанта, таке визначення є надто загальним, і, як попереднє, не відображає сутності та особливостей управління в адміністративно-політичній сфері.

Ми переконані, що визначенню поняття адміністративно-політичної діяльності має передувати розгляд її особливостей. До таких Х. П. Ярмакі, наприклад, відносить: специфічний характер державних функцій у зазначеній галузі та їх важливе соціальне значення; переважання владно-розпорядчих методів; встановлення для особового складу органів управління адміністративно-політичною діяльністю спеціальних звань, класних чинів, передбачення особливого порядку проходження державної служби; особливий порядок притягнення до відповідальності; наявність так званого «особливого» статусу органів управління адміністративно-політичною діяльністю [572, с.7-8].

Погоджуючись в основному з наведеними особливостями управління адміністративно-політичною діяльністю, зазначимо те, що: по-перше, виділення такої особливості, як важливе соціальне значення державних функцій у цій сфері, є не зовсім доцільним. Адже функції держави (державні функції), під якими, як правило, розуміють головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями та цілями і такі, що характеризують її сутність [511, с.47], мають однакове соціальне значення, тому серед них не можна виділяти «важливі» і «неважливі». Крім того, функції держави не слід ототожнювати з функціями окремих її органів, які є частиною апарату держави, ці функції відображаються у їх компетенції. По-друге, виділення такої особливості, як переважання владно-розпорядчих методів, також є недоцільним, оскільки вони характерні для будь-якого іншого виду (напрямку) управління чи управлінської діяльності.

Автори підручника «Адміністративне право України» за загальною редакцією С. В. Ківалова до особливостей адміністративно-політичної діяльності відносять, зокрема те, що вона пов’язана із головними й фундаментальними функціями держави (оборона, безпека, зовнішня розвідка, іноземні справи, внутрішні справи і юстиція), які у переважній більшості мають правоохоронний характер; безперервний і оперативний характер такої діяльності; здійснення спеціалізованих функцій, що вимагають однакової технології; ієрархічність; застосування заходів адміністративного (дисциплінарного) впливу; наявність професійного апарату тощо [173, с.768-774].

Про недоцільність виділення як особливості адміністративно-політичної діяльності того, що вона «пов’язана із головними та фундаментальними функціями держави» підкреслювалося вище. Нагадаємо лише, що в теорії права функції держави поділяють на: законодавчі; виконавчі; судові; правоохоронні та інформаційні, або на внутрішні і зовнішні [511, с.48-50], проте аж ніяк не на основні (головні, фундаментальні) та неосновні. Не можна погодитись і з такою особливістю досліджуваного нами виду діяльності як «здійснення спеціалізованих функцій, що вимагають однакової технології», оскільки автори не вказують, про яку саме технологію йдеться. Зайвими вважаємо і такі особливості адміністративно-політичної діяльності як «безперервність і оперативність такої діяльності, ієрархічність, застосування заходів адміністративного впливу, наявність професійного апарату», які є характерними для будь-якого із видів державного управління, а не лише управління у сфері адміністративно-політичної діяльності.

На думку дисертанта, до особливостей адміністративно-політичної діяльності, одним із різновидів якої є діяльність щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави, необхідно віднести такі: 1) як правило, правоохоронний характер функцій, які здійснюють суб’єкти (органи), що реалізують державну політику у цій сфері; 2) основу цього виду діяльності складають управлінські відносини, які мають свою специфічну структуру та особливості, і які є домінуючими, однак це не виключає можливості виникнення, розвитку чи припинення в їх діяльності інших, неуправлінських відносин; 3) специфічний і нормативно визначений характер суб’єктів та об’єктів адміністративно-політичної діяльності; 4) воєнізованість суб’єктів управління (за винятком управління юстицією); 5) змістом цієї діяльності є охорона і захист держави, суспільства та окремих громадян як від внутрішніх, так і зовнішніх загроз; 6) закріплення об’єктів охорони та захисту суб’єктами адміністративно-політичної діяльності на конституційному рівні; 7) встановлення для особового складу органів управління адміністративно-політичною діяльністю спеціальних звань, класних чинів, передбачення особливого порядку проходження державної служби та особливий порядок притягнення їх до відповідальності.

Таким чином, адміністративно-політичну діяльність доцільно визначити як специфічну діяльність системи уповноважених органів, як правило, правоохоронних чи воєнізованих, що виконують завдання та функції щодо охорони, захисту та забезпечення реалізації прав і свобод фізичних і юридичних осіб, законності та безпеки особи, суспільства і держави.

Як було зазначено вище, одним із видів (напрямків) адміністративно-політичної діяльності є діяльність щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави. Не потребує доведення теза, що безпека є своєрідною характеристикою і необхідною умовою життєдіяльності людей, суспільства чи держави в цілому. Проблема безпеки існує стільки ж, скільки існує сама держава чи суспільство. Тому вона здавна знаходила певне відображення в тих чи інших політичних, правових, релігійних тощо ідеях. Перші згадки про безпеку відносяться до часів Стародавньої Греції й Риму і пов’язані з працями Платона та Сократа. Тоді поширеною була теорія так званого «неписаного суспільного договору» між населенням та державою, метою якого було подолання хаосу і ворожнечі шляхом забезпечення безпеки як самого суспільства, так і кожного із його індивідів. У різні періоди розвитку людської цивілізації визначалася пріоритетність об’єктів забезпечення безпеки. Так, в епоху Середньовіччя пріоритет належав державі та церкві (духовенству), в епоху Відродження та Просвітництва об’єктами безпеки стають як людина, так і суспільство (держава) водночас. Те ж саме стосується демократичних та тоталітарних держав, де в перших пріоритетом завжди була і залишається людина, а, в других, тоталітарних – державний устрій (панівний клас, як правило, верхівка певної партії). В авторитарних країнах безпека розглядається як благо влади, яку сектор безпеки охороняє від решти суспільства. Натомість у демократичних країнах безпека є благом суспільним і забезпечує права та свободи людини. Тому утвердження і розвиток демократії можливі лише за умови зміни філософії безпеки, завдань, функцій та процедур діяльності силових інститутів – всього того, що охоплює реформа сектора безпеки. Для України, яка обрала демократичний шлях розвитку, реформування цього сектора життєво необхідне [493].

Розглянемо семантику досліджуваних нами та близьких до них категорій. Так, у тлумачних словниках сучасної української мови термін «безпека» визначається як: 1) безпечність, технічні умови й засоби, які усувають небезпеку, запобігають небезпеці [503, с.34]; 2) стан, коли кому-небудь чи чому-небудь ніщо не загрожує [543, с.435]. У вітчизняних нормативних актах даються визначення понять: 1) безпеки як відсутності неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю завдання будь-якої шкоди для життя, здоров’я та майна громадян, а також для навколишнього природного середовища (п. 1.2 Положення з питань обстеження, оцінки технічного стану, паспортизації та поточної експлуатації будівель та споруд у галузі зв’язку) [132]; 2) авіаційної безпеки – як комплексу заходів щодо захисту цивільної авіації від актів незаконного втручання, інших протиправних посягань, а також людських та матеріальних ресурсів, призначених для виконання цих заходів (Тимчасові правила контролю з метою забезпечення безпеки цивільної авіації) [99]; 3) безпеки праці – як стану умов праці, при якому виключено дію на працівників небезпечних і шкідливих виробничих факторів (Методичні рекомендації для проведення атестації робочих місць за умовами праці) [110]; 4) безпеки харчового продукту – як його стану, що є результатом діяльності з виробництва та обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами та/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий продукт не завдає шкоди здоров’ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням (Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів») [35]; 5) національної безпеки – як захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам (ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України») [55].

У науковій літературі під безпекою розуміється: 1) сукупність опосередкованих джерелами підвищеної небезпеки відносин, які регулюються юридичними, технічними та організаційними нормами, з метою запобігання та усунення загрози життю і здоров’ю людей, матеріальним цінностям та зовнішньому середовищу» [546, с.21]; 2) відсутність небезпеки, наявність стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, посягань і небезпек [455, с.12]; 3) система відносин, які виникають відповідно з правовими нормами при використанні об’єктів, що являють підвищену небезпеку для суспільства, або при настанні особливих умов у зв’язку з стихійним лихом чи іншими обставинами [501, с.22]; 4) динамічно стійкий стан стосовно несприятливих впливів та діяльність щодо захисту від внутрішніх і зовнішніх загроз, щодо забезпечення таких умов існування, які гарантують можливість стабільного і всебічного прогресу суспільства і його громадян [317, с.62]; 5) система урядових відомств та організацій, які мають право застосовувати силу або вживати спеціальні заходи для захисту незалежності та територіальної цілісності держави, конституційного устрою, життя й власності громадян, забезпечення законності й правопорядку [483].

Отже, аналіз наукових та нормативних джерел дозволяє зробити висновок, що безпека за своїм змістом передбачає, з одного боку, відсутність небезпеки, а з іншого – наявність стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від різних загроз (посягань, небезпек тощо). На думку дисертанта, під безпекою треба розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів: 1) особи, що виявляються в її правах і свободах; 2) суспільства, які сконцентровані в його матеріальних і духовних цінностях, а виявляються у можливості громадян виступати єдиним джерелом влади; 3) держави, що виражені в її конституційному ладі, суверенітеті, територіальній цілісності та у праві здійснювати (реалізовувати) владу.

Тож очевидно, що вихідними категоріями будь-якої безпеки є інтереси та загрози інтересам. Наприклад, перші у Законі України «Про основи національної безпеки України» [55] визначені як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Другі – як наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. Вважаємо, що нормативне визначення понять національних інтересів та загроз національним інтересам є важливою передумовою діяльності державних органів щодо забезпечення як зовнішньої, так і внутрішньої безпеки держави.

Наприклад, в Проекті доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році», що підготовлена в рамках виконання Розпорядження Президента України від 6 травня 2006 року № 66/2006-рп «Про підготовку щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України», до основних загроз життєво важливим національним інтересам, які потрібно брати до уваги при реформуванні сектора безпеки, віднесені: низька ефективність механізмів прийняття та виконання державних рішень, що має місце внаслідок неузгодженості дій між різними гілками та органами державної влади; неефективність захисту права власності внаслідок непослідовності державної політики, неналежної роботи судової системи та поширення рейдерських захоплень господарських об’єктів; неефективність боротьби з контрабандою, що підриває конкурентоспроможність вітчизняних товарів на внутрішньому ринку; монополізація іноземним капіталом певних стратегічно важливих галузей національної економіки, що загрожує стабільності на окремих товарних ринках; високий рівень тінізації економіки, обумовлений, зокрема, поширенням тіньової зайнятості, напівлегальних методів ухилення від оподаткування, криміналізацією економічних відносин, наявністю в країні організованих злочинних угруповань, що претендують на контроль над діяльністю частини суб'єктів господарської діяльності; посилення екологічних та техногенних загроз національній безпеці; невідповідність сектора безпеки України потребам суспільства; загострення проблеми неконтрольованого розповсюдження зброї масового ураження та засобів її доставки; зростання небезпеки ескалації «заморожених» і виникнення нових регіональних конфліктів поблизу кордонів України; посилення негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України [492].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте

На думку дисертанта, цивільна служба від мілітаризованої відрізняється: 1) порядком зарахування на державну службу; 2) порядком заміщенням посад; 3) порядком присвоєння рангів (спеціальних звань); 4) правилами проходження державної служби; 5) видами встановлених обмежень; 6) порядком проходження атестації; 7) порядком притягнення до відповідальності; 8) правом носіння зброї, спеціальних засобів та спеціального форменого одягу.

У ст. 15 цього ж Закону виокремлюється і такий вид державної служби як патронатна. Зокрема, у цій статті зазначено, що Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Порядок перебування на державній службі таких осіб встановлюється відповідними органами.

Кожен вид державної служби має своє правове оформлення, характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом [227, с.47]. Більшу увагу у цьому підрозділі ми приділимо саме мілітаризованій державній службі, яка характерна для органів внутрішніх справ, органів Служби безпеки, органів пожежної безпеки та органів Державної прикордонної служби, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки суспільства та держави від внутрішніх загроз, що є наслідком вчинення правопорушень.

У науковій літературі до мілітаризованої служби відносять, як правило, службу в органах: Міністерства внутрішніх справ України; Служби безпеки України; Управління державної охорони України; органах, які здійснюють охорону державного кордону України; Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; Міністерства оборони України; Державної податкової служби, Державної митної служби, Департаменту виконання покарань [227, с.48-49; 313, с.46; 316, с.90; 326, с.16; 332, с.302; 443, с.166]. Ю. П. Битяк до мілітаризованої служби пропонує відносити службу і «в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання, – у Міністерстві транспорту України, Антимонопольному комітеті України, Державному казначействі України та ін. [227, с.48].

Науковці виокремлюють і різні ознаки мілітаризованої служби. Так, на думку О. Ю. Оболенського, «для мілітаризованої служби є характерними захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян» [443, с.166]. Схожу точку зору поділяє А. Г. Кабанець [316, с.90]. Ю. П. Битяк зазначає, що «мілітаризована служба має багато особливостей, які знаходять своє відображення в нормативно-правових актах, що встановлюють правове становище цих видів державної служби і відповідних державних службовців» [227, с.48]. Д. М. Бахрах серед ознак мілітаризованої державної служби називає такі: 1) професіональним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, основних прав громадян і публічних інтересів, матеріальних цінностей, охорона громадського порядку і правопорядку; 2) вступ на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які досягли, як правило, вісімнадцятирічного віку; 3) існування спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними посадовими функціями мілітаризованих службовців; 4) ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації і припинення служби; 5) існування встановленого в спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги і т.д.); 6) особливий порядок притягнення до правової відповідальності (особливо адміністративної і матеріальної) [212, с.21-23].

Погоджуючись в цілому із наведеними ознаками, хочемо висловити власну позицію щодо деяких із них. Так, на думку дисертанта, такі ознаки як «забезпечення основних прав громадян і публічних інтересів громадян», «вступ на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які досягли вісімнадцятирічного віку», «існування встановленого в спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги і т. д.)» характерні для усіх без винятку державних службовців.

Вважаємо доцільним до ознак мілітаризованої служби віднести і право носіння, зберігання та застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів; наявність спеціального форменого одягу; встановлення суворої дисципліни, яка більш наближена до військової; наявність спеціальних звань.

Отже, з’ясувавши основні категорії, перейдемо до безпосереднього аналізу особливостей державно-службових відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави.

Слід підкреслити, що сьогодні серед науковців різних галузей права немає загальноприйнятої думки стосовно того, якою галуззю права регулюються відносини у сфері державної служби. Тому такі відносини називають «службово-трудовими» [313, с.99; 388, с.3-4; 438, с.155-162], або «державно-службовими», [284, с.309-313; 326, с.3, 30, 44; 443, с.133] через що у їх регулюванні спостерігається пріоритетність норм трудового чи адміністративного права. Так, прихильники концепції службово-трудових відносин у державній службі посилаються в основному на ст. 3 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що «законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами» [3]. Один із прихильників концепції державно-службових відносин твердить, що «державна служба тому і є державною, що відносини, які виникають при її встановленні, організації, регулюванні, проходженні, засади відповідальності державних службовців є відносинами публічно-правовими і регулюються нормами публічного права. Поза межами службових відносин державні службовці можуть виступати як суб’єкти приватно-правових відносин, у межах службово-правових відносин вони завжди суб’єкти публічного права» [227, с.44].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

    Документ
    Актуальність теми. Сьогодні більшість європейських держав, в тому числі й Україна, встали на шлях реформування освіти, який може спричинити соціальні зміни світового масштабу.
  2. Харківський національний університет внутрішніх справ (3)

    Документ
    Актуальність теми дослідження. Побудова в Україні правової соціальної держави вимагає переосмислення існуючих форм і методів управління апаратом досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України, впровадження в його
  3. Харківський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису

    Документ
    Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день держава і громадськість приділяють велику увагу проблемі забезпечення екологічної безпеки. В ст. 16 Конституції України закріплено такий обов’язок держави як забезпечення екологічної
  4. Харківський Національний університет внутрішніх справ Дондик Наталія Яківна

    Автореферат
    Захист відбудеться “20” квітня 2006 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м.
  5. Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ (2)

    Документ
    Актуальність теми. При дослідженні правового режиму інформації, конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау)1 доцільно виходити не стільки із норм, закріплених в чинному законодавстві України, які є недосконалими щодо

Другие похожие документы..