Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
Постановление Правительства РФ от 15.06.2004 N 280 утратило силу в связи с изданием Постановления Правительства РФ от 15.05.2010 N 337, утвердившего ...полностью>>
'Документ'
Великий русский ученый Д.И.Менделеев родился 27 января (8 фев­раля по н.с.) 1834 г. в семье директора Тобольской гимназии Ивана Павловича Менделеева ...полностью>>
'Кодекс'
Відповідь: Відповідно до підпункту 145.1.1 пункту 145.1 статті 145 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року №2755-VI (далі – ПКУ) визначено...полностью>>

Ї над сучасними шкільними підручниками з історії України, що була організована за ініціативою Українського інституту національної пам’яті 19-21 жовтня 2007 року

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Український інститут національної пам'яті

Шкільна історія

очима істориків-науковців

Матеріали Робочої наради з моніторинґу

шкільних підручників історії України

Упорядкування та редакція Наталі Яковенко

Київ, 2008

Збірник містить запис дискусії над сучасними шкільними підручниками з історії України, що була організована за ініціативою Українського інституту національної пам’яті 19-21 жовтня 2007 року; доповнюють цей текст кілька статей, написаних у розвиток висловлених на дискусії точок зору. Учасники дискусії, дванадцять відомих істориків з різних міст і наукових середовищ, проаналізувавши тексти понад десяти шкільних підручників з грифом Міністерства освіти і науки України, прийшли до невтішного висновку: навчальна література з історії не відповідає ані станові сучасної історичної науки, ані європейським критеріям історичної дидактики, ані, врешті, теперішнім потребам українського суспільства. Вважаючи підручник національної історії за один із найважливіших стартових майданчиків формування ідентичності молодої людини, учасники дискусії запрошують до обговорення висловлених тут міркувань і пропозицій не лише освітянську спільноту, а й якомога ширші кола громадськості.

© Український інститут національної пам’яті

© Автори статей, 2008

Зміст

Ігор Юхновський. Переднє слово...............................................................................4

Запис дискусій Робочої наради з моніторинґу підручників історії України для середніх шкіл ...............................................................................................................7

Підсумковий протокол Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України...........................................................................................................42

Список підручників, проаналізованих учасниками наради.....................................45

Костянтин Баханов. Проблема ідейної та понятійної послідовності у підручниках.................................................................................................................46

Леонід Зашкільняк. Історія і соціальне замовлення (на прикладі шкільних підручників з історії).................................................................................................64

Георгій Касьянов. Підручники з історії України у світлі критеріїв Міжнародної мережі дослідження підручників.............................................................................81

Мар’ян Мудрий. Тема „колоніального статусу” України у підручниках з історії.........................................................................................................................86

Олександр Удод. Шкільний підручник як історіографічне явище.....................103

Наталя Яковенко. „Образ себе” – „образ Іншого” у шкільних підручниках з історії.......................................................................................................................113

Переднє слово

Історію пишуть її автори, а читає і вивчає історію усе суспільство. Історія як предмет - виховує суспільство. Історія як наука - базується на постулатах. Наприклад, одним з найголовніших постулатів природознавства є закон збереження перетворення енергії. А як з історією України? Я б вважав, що, зокрема, є два постулати історії: бути правдивою, бути логічною. Умова "бути логічною" є досить складною для свого втілення. Коли ми говоримо, наприклад, про Англію, у якій панує династія, і короля-батька змінює на троні король-син, то маємо спадковість політки. Якщо при цьому вона коректується парламентом, а згодом переходить у парламентсько-королівську державу з великою палатою лордів, яка за всім слідкує, то у такій державі маємо логічний розвиток, як часто говорять, природній розвиток. У цьому розвитку є сплески особливо розумних рішень, сплески глупоти, це теж природно. Але, взагалі, в ньому, в розвитку нації, є логіка. Відповідно до цього пишеться і історія.

Інша ситуація, коли в результаті революційного перевороту у певній державі виникає політичний лад, що ґрунтується на ненаукових принципах, як це мало місце з більшовицьким переворотом в Росії у 1917 році.

Неправильним було твердження Маркса, що джерелом доданої вартості є праця людини. Таке твердження спонукає до диктатури пролетаріату.

Неправильним було твердження Ульянова-Леніна про можливість побудови комунізму в окремо взятій державі. Його здійснення веде до ізоляції держави. А в ізольованій державі спонтанно зростає безпорядок.

Неправильним було твердження ленінізму-сталінізму про можливість оптимізувати зосереджене в єдиному центрі керівництво державою, в якій майно, засоби виробництва і управління націоналізовані. Для цього необхідна безмежно велика енергія. У такій державі відсутня конкуренція.

Неправильність радянської ідеології підтверджена практикою. СРСР – розпався і повністю перестав існувати. Ідеологія нових держав стала цілком протилежною. То виникає питання, як можна писати історію СРСР, коли в ній, в історії СРСР, немає логіки. Логіки, як однієї з передумов історії як науки. Це питання я б задав шановним історикам, які тут зібралися.

Подорожуючи по різних державах, сусідах України, безпосередніх і більш далеких, спостерігаємо, що і Росія, і Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія і Туреччина по-своєму трактують історію своїх держав і ті сторінки цих історій, що стосуються України. Кожна з історій окремих держав має певну мету - виховати патріотів своєї держави, тієї ж Польщі, Росії, Угорщини і т.д.

Люди є різні – більш здібні й менш здібні, є розумні, а є не вельми розумні! Їх усіх має виховувати історія. Тож виклад історії має бути таким, щоб вона була сприйнята усіма. Як наука про минуле держави, вона мусить мати певну чітку мету майбутнього. Щодо України, так це позитивний розвиток українського державного суспільства. Усе це можливо в єдиному випадку - коли історія України матиме логіку.

З цієї позиції я хотів би, щоб ми з вами приступили до відповідальної роботи.

Я сердечно вітаю Наталію Миколаївну Яковенко, бо це, фактично, за її ініціативою ми почали цю роботу, і Олександра Андрійовича Удода за те, що він з боку Інституту історії і Міністерства освіти і науки відгукнувся на нашу ініціативу.

На прохання Інституту національної пам’яті, Ви маєте проаналізувати підручники з історії України, які видало Міністерство освіти. Щоб у майбутньому Ви могли зробити декілька етапів, які, починаючи від стандартів освіти в галузі історії, вели б до програми в галузі історії і далі до базового підручника з історії. Щоб ви могли на основі аналізу підручників, стандарту і програми, запропонувати зміст базового підручника з історії, який би став початком у наближенні до створення канонічної історії держави Україна. Як колись висловилася Наталія Миколаївна, підручник з історії у школі є базою для формування національної ідентичності молодого покоління.

У цьому підручнику з історії мала би бути викладена об’єктивна історія України. Але об’єми дозування опису тих чи інших подій мали би бути такі, щоб підручник сприяв розвиткові у дітей і юнацтва національної гордості, національної самосвідомості й патріотизму. Тобто, як я собі практично мислю, події, в яких нація виглядає переможною і творчою, мали би бути описані яскравіше, а ті моменти, де нація програвала або була нікчемною, описати досить скупо. Україна – молода держава, держава майбутнього. Національна ідея є основною передумовою її існування і розвитку. Але вона буде такою тоді, коли молоде покоління стане позитивно сприймати історію своєї батьківщини. Тому я хотів би вас дуже просити зробити так, щоб у кінці, вже коли буде програма і буде підручник, було так, як я оце кажу.

Бажаю вам доброго почуття гумору і приємної роботи!

Академік НАН України Ігор Юхновський,

Голова Українського інституту національної пам’яті

Запис дискусій Робочої наради

з моніторинґу підручників історії України для середніх шкіл

(Конча-Заспа, 19-21 жовтня 2007 р.)

На Робочій нараді присутні:

І. Р. Юхновський – академік НАН України, Голова Українського інституту національної пам’яті;

О. Л. Іванків – Перший заступник Голови Українського інституту національної пам’яті.

Учасники дискусії:

Н. М. Яковенко – голова групи з моніторинґу підручників історії України для середніх шкіл, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Національного університету „Києво-Могилянська академія”;

О. А. Удод – секретар групи з моніторинґу підручників історії України для середніх шкіл, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України,

К. О. Баханов - доктор педагогічних наук, професор, проректор Бердянського державного педагогічного університету;

В. Ф. Верстюк – доктор історичних наук, професор, директор департаменту національної пам'яті та історичного аналізу Українського інституту національної пам'яті, завідувач відділу Української революції 1917-1920 рр. Інституту історії України НАН України;

В. А. Гриневич – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України;

Л. О. Зашкільняк - доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України;

Г. В. Касьянов - доктор історичних наук, завідувач відділу сучасної історії і політики Інституту історії України НАН України;

О. Є. Лисенко - доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України; В. А. Мороз – начальник видавничого відділу Українського інституту національної пам'яті;

М. М. Мудрий – кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка;

О. Й. Павлишин - кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка;

В. М. Хмарський - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

І. Обговорення концепції підручників у цілому

Наталя Яковенко: У преамбулі мушу застерегти, що в своїх міркуваннях я виходитиму з принципового, як на мене, розподілу сфер історії на дослідницьку й дидактичну. Від підручника, на відміну від дослідницької історії, ми не чекаємо ні відкриттів, ні скептичних ревізій. Його функція – представити „від імені науки” певний компілятивний згусток знань, потрібних молодій людині для референтного ототожнення себе з країною, в якій вона живе, та зі спільнотою, до якої вона належить. Розглянуті під цим кутом зору, підручники являють собою „організоване забуття та пригадування”, себто спираються на неписану конвенцію усіх, хто має причетність до реґулювання освіти в даному суспільстві. Тож які стереотипи належить покласти на музейну полицю, а яким надати статус „історичної пам’яті” – мусимо гуртом вирішити ми самі. Той варіант „історичної пам’яті” (а отже, й колективної ідентичності), який пропонують сьогоднішні підручники, на мою думку, розбігається з потребами суспільства не лише тому, що він культивує стереотипи, сформульовані істориками для інакшої мети та цілком в інший час, але й з перспективи його потенційної ужитковості в середовищі сучасної молоді. Чому так – я спробую далі пояснити детальніше, а зараз хотіла би підкреслити, що за такої ситуації основним викликом для підручників історії стає „переформатування” „історичної пам’яті” у такий спосіб, аби її модернізувати й пристосувати до викликів і потреб сьогодення.

Сказане, ясно, не означає, що я закликаю „фальшувати історію” чи писати в підручниках „завідому неправду”. Йдеться про інше: які концептуальні акценти теперішнього підручника треба, на мою думку, модифікувати, які впровадити з нуля, а які просто усунути – і яким фактографічним матеріалом це наповнити та оживити. Усе це підлягає дискусії, і власне у виробленні наших пропозицій я вбачаю той „символічний обмін змістами” між наукою та суспільством, якому ми хочемо прислужитися своїми знаннями й науковим досвідом.

Проблемні вузли, що здаються мені вартими першочергового обговорення на предмет розбіжності сьогоднішніх світоглядних цінностей із тим, що пише/пропагує шкільний підручник, можна узагальнено звести до чотирьох пунктів „тестування”, а саме:

  • Чи соціо-культурний образ давнього українського суспільства, що його подають підручники, здатен викликати у молодої людини емоційне відчуття співпричетності?

  • Чи підручники практикують „олюднення історії”, себто скорочення прірви між нами й минулим завдяки описуванню приватного простору та особистої або громадянської активності індивіда?

  • Чи в підручниках присутня відкритість на Іншого та, взагалі, відкритість на світ за рамками власної спільноти?

  • Чи підручник прищеплює навички самостійного критичного мислення, яке лише й може перетворити учня з піддатливого на маніпуляції „споживача” інформаційних потоків на свідому власної позиції особистість?

1) Соціо-культурний образ суспільства:

На сторінках практично всіх без винятку підручників, які мені доводилося читати, українське суспільство („українська нація”) описується як „спільнота крові” - етнічна, мовна та конфесійна цілість, сформована в прадавні часи й поєднана спільністю походження, мови та звичаїв. Цей варіант „історичної пам’яті”, сформульований істориками наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (і на той час логічно узасаднений потребою згуртування українців), у теперішній ситуації втратив свою консолідуючу функцію. Навпаки, він докидає хмизу у безплідні (а часто й провокативні) дебати з приводу різниці між поняттями „народ України” та „український народ”, а також потенційно нав’язує людям „неукраїнської крові” амбівалентну, а в гіршому випадку взагалі протестну ідентичність. Вихід із цієї пастки застарілих історіографічних стереотипів мені бачиться у переході підручників від концепції „нації з крові” до концепції „нації з вибору” (що, до речі, відповідало би й поглядові сучасної академічної науки на націю як „уявлену спільноту”). Коли йдеться про фактографічне наповнення такої концепції, то за ним далеко ходити не треба – українська історія містить не тільки приклади масової стихійної українізації іншоетнічного населення (скажімо, при заселенні півдня України), але й безліч випадків, коли люди свідомо ставали „українцями з вибору”: як росіяни Микола Костомаров і Дмитро Донцов, поляки Володимир Антонович, Тадей Рильський чи Вацлав/Вячеслав Липинський, полонізований русин Андрей Шептицький і т.д., і т.п.

В абсолютній більшості підручників, суголосно з давньою народницькою історіографією та її радянським варіантом, соціальний портрет українського суспільства представлено як "громаду в сіряках", себто історія України, по суті, перетворюється на історію українських низів. Витоки такої моделі – в народницькій ідеології ХІХ ст., а її масове тиражування здійснила радянська історіографія. Ба більше, радянські історики провели „соціальну чистку” згаданої „української нації”: під їхнім пером вона стала ототожнюватися виключно з низами. Власне на цей, вочевидь анахронічний, синдром раз по раз натрапляємо у підручниках, де в якості деміурга історії виступають „широкі народні маси”, „експлуатовані класи”, „пригноблені селяни й міщани” тощо. Вони влаштовують „селянські” та „селянсько-козацькі повстання”, формують „селянсько-козацьку армію”, провадять „антифеодальну” чи „національно-визвольну” боротьбу, гуртом опираються „полонізації й окатоличенню”, „колоніальному гніту” і т.д. Своєю чергою, суто радянський акцент на абсолютній моральній виправданості дій „знедолених класів” призводить до надто специфічного тлумачення соціальних катаклізмів. На ближчих мені прикладах ранньомодерної історії годі сказати, що практично ніде не згадується про демографічну катастрофу й господарське спустошення територій, охоплених козацькою революцією середини ХVII ст.; ще виразніше цей синдром помітно в описах Коліївщини, де, скажімо, уманська різанина 1768 р. або взагалі не потрапляє на сторінки підручників, або фактично схвалюється як виправдана „тяжкими формами польського гноблення” чи метою „звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру”. Вже не беручи до уваги морального аспекту проблеми, поставлю риторичне запитання: чому ми пропонуємо сучасному школяреві ототожнювати себе конче зі „знедоленими низами”, які сьогодні в пересічній свідомості асоціюються радше з нещасними бомжами, ніж із суспільством як таким? Отже, мій рецепт подолання цього анахронічного синдрому – це мультиплікація соціальної структури, представлення українського суспільства як строкатого конгломерату соціальних груп та прошарків, у тому числі аристократів, шляхти, міщан, селян, а від часів, коли такі з’являються – й чиновників, буржуазії, робітників, врешті, тих-таки пролетарів (хоча, правду кажучи, я не знаю, хто це – колегам від новітньої історії видніше).

Зі сприйняттям соціального простору України як певної монолітної цілості, гадаю, пов’язане й тлумачення історії виключно з перспективи борців за „правильну” ідею (такий тип історіописання подеколи називають „історією переможців”). Не вдаючись в академічну, фахівцям достатньо відому, критику такої історії, зупинюся лише на її потенційній шкідливості у плані суто виховному. Сучасний світ будується на засадах демократії (чи принаймні прагне цього), а дієва демократія, своєю чергою, потребує громадян із відкритим світоглядом, себто готовністю свідомо обирати власну позицію й не менш свідомо визнавати за опонентом право на те саме. Це означає, що молоду людину слід змалку призвичаювати до думки, що у людей бувають різні переконання і що опоненти «нашої» точки зору теж керуються гідними поваги спонуками - як і ми самі. Підручникова історія може надати для цього безмежну кількість матеріалу, де оповідь про геройські чини певних персонажів варто просто урівноважувати оповіддю чи бодай згадкою про альтернативні поведінкові стратегії. Для прикладу, підручники тлумачать козацьку революцію 1648 р. як сукупний порив до незалежності, що йому опонували тільки зрадники й перекинчики. Але так насправді не було, бо ж у всі часи й у всякій спільноті завжди суміщаються різні типи лояльностей: поруч із незламними борцями жили (й перемогли!) адепти московської протекції, жили (й програли!) люди протурецької орієнтації та люди, щиро віддані ідеї перетворення Речі Посполитої на федерацію „трьох народів”, де би знайшла своє місце й Україна. Паралельно зі змаганнями Мазепи функціонувала так звана малоросійська ідентичність, яка вбачала добро своєму народові у злуці з Москвою. А скільки людей не підтримало Української революції 1917-1921 рр. – що вибрали вони? А скільки прикладів, і то екстремальних, може надати Друга світова війна? А чи, описуючи героїзм дисидентів, годиться оминати "тихий опір" незгодних, як це роблять підручники? А куди поділася з підручників „мовчазна більшість” – лояльні до СРСР громадяни, які по-своєму теж любили Україну? Заторкуючи такі сюжети у навчальній літературі (а їх можна множити до безконечності), ми, по-перше, оповідаємо правду замість ідеологічної вигадки, а по-друге, привчаємо школяра до життєво важливої думки, що у боротьбі за певну цінність можуть зіткнутися кілька мотивів та рацій, і кожна з них заслуговує на пошану чи, принаймні, на розуміння.

Декілька слів про ще один аспект соціо-культурного образу українського суспільства, а саме – про специфічне тлумачення його в підручниках як спільноти, вічно кривдженої "злими сусідами". Така постава не є українським винаходом: цим перехворіла більшість бездержавних („скривджених історією”) народів, ба, навіть існує спеціальний термін для позначення такого феномену – історія-мартирологія. Ліками на це може стати перефокусування „страдницької” історії на, сказати би, історію „оптимістичну”. Гадаю, добрим технічним засобом тут є історичні паралелі - нагадування, що сильні поглинали слабших не тільки в Україні, а й у цілому світі. Класичний приклад - Франція, де в ході централізації зникло чимало субетносів (а кожен мав шанс стати „нацією”); те саме - Британія (доля Шотландії чи Велсу); те саме - Чехія, балканські країни, країни Балтії і т.д. Справа, отже, в концептуальному акценті: чи ми зосереджуємо оповідь лише довкола оплакування наших історичних кривд і невдач, чи, не замовчуючи цих-таки невдач, підкреслюємо, що, всупереч усьому, ми вижили?

2) „Олюднення історії” та її відкритість на Іншого:

Історія, яку пропонує сьогоднішній підручник, – це переважно так звана історія "барабана і сурми", тобто воєн, перемог, поразок, героїчних чинів тощо. Мені здається, що вона потребує суттєвого урівноваження такими сюжетами, як:

а) Історія паростків, ранніх проявів та, врешті - більш-менш з другої половини ХІХ ст., - доволі зрілого громадянського суспільства (цю ідею підручники зводять до інформації про політичні партії, що, по-перше, не вповні тотожно поняттю „громадянського суспільства”, а по-друге, випадає з поля зору тяглість самоорганізації суспільства, започаткована у „допартійну” добу – наприклад, у формі шляхетського та міського самоврядування, в існуванні непов’язаних з державою церкових інституцій та навчальних закладів, у корпоративно-фахових спільнотах, клубах тощо);

б) Історія ідей та домінуючих у ті чи ті епохи світоглядів (що є ключем до пояснення поведінки людей у подіях, які описуються);

в) Історія повсякдення (її аж ніяк не заміняють теперішні етнографічні вставки!);

г) Життєві колізії „маленької людини” в соціальних катаклізмах.

Мені можуть закинути, що я кон’юнктурно закликаю перенести на українську ситуацію елементи „європідручника”, який усе це передбачає. На своє виправдання нагадаю, що стратегічна мета України – стати членом ЄС, а отже – школа мусить готувати молодь до того світу, в якому вона рано чи пізно житиме. Адже „історія миру”, про яку йдеться, є свідомою альтернативою „історії барабану й сурми”. Українська школа (і не тільки вона!) поки що продовжує зосереджувати увагу на героїчному вимірі минулого, а опоненти „історії миру” не без резону твердять, що „мирна” шкільна історія є просто нудною, позбавленою емоційно-виховного заряду, бо, як дотепно зауважив Бенедикт Андерсон, у кожній країні стоять пам’ятники Невідомому Солдатові, однак ніде немає монумента на честь Невідомого Ліберала. Але так чи інакше, а над впровадженням елементів „історії миру” пора задуматися. Формально їх найзручніше примістити в розділах про культуру, тимчасом як саме ці розділи у нинішньому шкільному підручникові є найслабшими з фахового боку. По-перше, культура й надалі, всупереч давно усталеним підходам академічної історіографії, тут тлумачиться не як „клімат епохи”, а як уривково вихоплені артефакти; по-друге, описуються вони в традиціях вульгаризованого радянського „літературознавства” чи „мистецтвознавства”; по-третє, автори, не володіючи належними знаннями, допускають тут найбільше фактичних і термінологічних ляпсусів. У якості прикладу, мабуть, вистачить нагадати скандальну присутність на сторінках підручників „Велесової книги”.

Безпосередньо з „олюдненням історії” пов’язане її відкривання на зовнішній світ – на циркуляцію побутових навичок, ідей та світоглядних, освітніх чи мистецьких вартостей поміж представниками різних спільнот. На жаль, сьогоднішній український підручник займає, і то в найгірших традиціях радянської історіографії, ворожу по відношенню до Іншого поставу. Не менш тривожною є й ситуація зі сприйняттям/тлумаченням „Європи”. Кожен автор підручника на рівні декларацій наголошує на „європейськості” України, натомість у самому тексті від цієї-от „Європи” залишається небагато, бо автори впритул не бачать (або не знають?), що, скажімо, доленосні зміни в українській освіті XVII ст. не виросли з власного пупа, а стали прямим віддзеркаленням усеєвропейської „освітньої революції”; що початок українському націотворенню ХІХ ст. заклали ідеї західного Романтизму, etc., etc. Гадаю, у якійсь стислій формі такі перетікання мають бути обов’язково наголошені, адже саме вони „предметно покажуть” причетність України до європейського культурного обширу, утверджуючи у свідомості школяра сприйняття своєї батьківщини як органічної частини Європи.

3) Елементи критичного мислення:

На жаль, жоден із проглянутих мною підручників у належній формі цього не пропонує. Справа методики – дозувати інформації такого типу для різних вікових рівнів, але той факт, що в навчальній літературі для старшокласників не наводяться різні точки зору на певні події та явища, мені видається кричущим порушенням вимог до сучасного підручника.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  2. Інформація про наукову та науково-технічну діяльність Національного університету «Острозька академія» за 2011 рік Острог, 2011

    Документ
    12 IV.1994 р. Указом Президента України Л.Кравчука був створений Острозький Вищий Колегіум. 5.VI.1996 р. він був перейменований в Острозьку Академію згідно з Указом № 402/96 Президента України Л.
  3. Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.
  4. Міністерство освіти І науки України Державний заклад

    Документ
    Подольська Є. А. – доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та гуманітарних дисциплін Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія».
  5. Друга світова війна та історична пам’ять в україні

    Документ
    Абліцов В. Олександр Фадєєв: "Не бачу можливості продовжувати жити ": [Роман "Молода гвардія": міфи і реальність] Літературна Україна.

Другие похожие документы..