Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Обзор'
Дмитрий Медведев в ходе ежегодного послания Федеральному Собранию рассказал о перспективах инновационного центра Сколково и о децентрализации власти в...полностью>>
'Конкурс'
Во исполнение постановления главы администрации области от 11.06.2003 № 398 "Об учреждении премии главы администрации Новосибирской области &quo...полностью>>
'Документ'
Поднятая в книге тема считается запретной, вы не найдёте упоминания о ней в научных отчётах, её обходит стороной печать, в неё трудно поверить обыват...полностью>>
'Документ'
1. С Филопеменом мы можем сопоставить Тита Квинтия Фламинина, чья бронзовая статуя, если кто захочет знать, каков он был с виду, стоит в Риме, прямо п...полностью>>

Ї над сучасними шкільними підручниками з історії України, що була організована за ініціативою Українського інституту національної пам’яті 19-21 жовтня 2007 року

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

***

Невід’ємною частиною сучасного підручника з історії є тлумачення історичних понять. Автори обговорюваних тут навчальних книжок здійснюють це за однією з усталених практик: 1) через пояснення відповідних термінів і понять у спеціальному словнику наприкінці книжки; 2) через роз’яснення безпосередньо у тексті чи на полях тексту; 3) шляхом поєднання обох згаданих способів. При цьому в підручниках для молодших та середніх класів зазвичай уживають мішаної практики, а в книжках для старшокласників переважають прикінцеві словники.

Особливі складнощі із тлумаченням понять виникають у підручниках для п’ятого класу, де учні щойно починають вивчати історію, тобто стикаються з великою кількістю термінів, які належить розтлумачити з врахуванням віку школяра. На жаль, авторам підручників це не завжди вдається. Зупинюся конкретніше на вадах уже згаданого підручника „Вступ до історії” В. С. Власова та О. М. Данилевської. Серед них:

● Невідповідність тлумачень віковим можливостям учнів, використання заскладних для розуміння школярів формулювань на зразок: “Революція – різкі істотні зміни суспільного життя, які супроводжуються утвердженням нової влади, законів тощо” (с. 160);

● Передчасне введення терміну, для пояснення якого використовується ще невідоме учням поняття, як-от: “Республіка – у перекладі з латинської мови означає держава, якою керують люди, обрані народом на певний термін” (с. 90): для пояснення тут використано термін “держава”, з яким учнів доти не знайомили;

● Некоректність формулювань, коли для роз’яснення терміну вжито споріднене з ним слово чи поняття, як-от: “Індустріалізація – розбудова фабрик, заводів, залізниць та інших індустріальних об’єктів” (с. 166);

● Виокремлення другорядних термінів як головних: “цісар”, “дідич” (с. 137); те саме – у підручнику В. О. Мисана: “збіжжя”, “храм”, “рапорт”, “дезертир”, “канал”;

● Розбіжність дефініцій, винесених на поля книжки, з тлумаченнями безпосередньо в тексті. Наприклад, у кольоровому прямокутнику на полі читаємо: “Слово археологія в перекладі з грецької означає наука про давнину”, а в тексті: “Вивчає минуле за речовими історичними джерелами спеціальна наука – археологія” (с. 17). Тож яким із цих визначень має користуватися учень?;

● Розтлумачення поняття через його другорядні риси, без окреслення головних, як-от: “Більшовики – члени партії, що прагнули змінити життя робітників і селян на краще” (натомість у самому параграфі йдеться про жорстокі репресивні методи реалізації більшовицьких ідей!).

Серед розповсюджених вад підручників для будь-якого з класів варто згадати розбіжність тлумачень того чи того поняття в самому тексті і в прикінцевому словнику. Наприклад, у тексті підручника О. П. Реєнта й О. В. Малій перший „етап” (фазу) українського національного відродження названо “академічним”, а другий “культурним”, натомість у словнику, відповідно, - фольклорно-етнографічним і “культурницькою” стадією. Інколи до словників потрапляє й просто невірне визначення основної ознаки поняття. Наприклад, у щойно згаданому підручнику читаємо: “Соборність – рух за возз’єднання нації, народів, котрі з певних причин були роз’єднані”. Насправді ж соборність є самим процесом возз’єднання, а рух за його здійснення мав би називатися “рухом за соборність”.

Окремого розгляду потребує проблема узгодження основних термінів у паралельно вживаних підручниках та в підручниках для різних класів. Передусім це стосується понять, що відбивають сутність історичних періодів. Одним із таких, серед іншого, є поняття “феодалізм”, яке сьогодні тлумачать у підручниках вкрай по-різному. Так, Оксана Карліна в книжці з історії середніх віків зазначає, що “феодали посідали в середньовічному суспільстві панівне становище, через те й увесь спосіб життя цього періоду називають феодалізмом”. На полях додано, що вчені дотримуються різних поглядів на феодалізм: „Одні вважають, що феодалізм - це насамперед система відносин між сеньйорами та васалами. Інші підкреслюють, що феодалізм - це система землеволодіння та землекористування, яка склалася у Західній Європі на рубежі Х-ХІ ст.”

Подібного погляду дотримується у своєму підручнику з історії середніх віків і Наталія Подаляк, пишучи, що панівне становище в суспільстві належало великим землевласникам-феодалам, тому весь уклад тогочасного життя прийнято називати феодалізмом. Серед притаманних такому укладові ознак авторка називає визнані істориками ще з часів Франсуа Ґізо характеристики: більшість землевласників користувалося своєю землею лише за умови несення військової чи іншої служби; той, кому належала земля, мав владу; землевласники-феодали формували ієрархію, себто щаблі підпорядкування менш сильних потужнішим.

У ще одному підручникові з історії середніх віків (О. Крижанівського та О. Хірної) феодалізм визначається за такими ознаками, як: феодальна залежність селян, феодальна ієрархія та васалітет, прихильність у стосунках між васалом і сеньйором, феодальна роздробленість.

Брак узгодженості щодо визначення суті феодалізму авторами підручників з історії середніх віків, слід думати, породив певну розгубленість і серед авторів навчальної літератури з історії України. Так, В. С. Власов у підручнику для восьмого класу взяв за основу перелік ознак, наведених О. Крижанівським та О. Хірною (щоправда, опустивши тезу про прихильність у стосунках між васалом і сеньйором), але на перше місце поставив дефініції Карліної та Подаляк стосовно поєднання політичної влади з власністю на землю. У такий спосіб постало визначення: “Феодалізм – суспільний лад, якому притаманні такі суспільні явища, як поєднання політичної влади з власністю на землю, залежність селян від феодала, феодальна ієрархія та васалітет, феодальна роздробленість”.

У підручнику В. А. Смолія та В. С. Степанкова феодалізм окреслено загальніше - це “політична, ідеологічна і правова система, яка склалася в середньовічній Європі на основі васальних взаємин”. Проте, обговорюючи устрій Київської Русі, автори наголошують на пануванні державної власності на землю, більш уповільненому розвитку приватного землеволодіння знаті й нерозвинутості системи васальної залежності, тобто вбачають ознаки феодалізму передусім у відносинах поземельної власності.

Якщо взяти до уваги, що поняття “феодалізм” належить до виокремлених у державному стандарті серед базових і що на його основі формується загальне уявлення учнів про Середньовіччя, то наукові дискусії довколо нього мають бути винесені за рамки підручника. У навчальних же практиках доцільніше використовувати таку дефініцію, яка була би ідентичною за змістом для всіх підручників, що висвітлюють історичний процес означеного періоду.

Наступне поняття, яке підручники тлумачать по-різному, – це “українська національна ідея”. Так, за книжкою О. П. Реєнта й О. В. Малій, що посилаються на авторитет Пантелеймона Куліша, це “усвідомлення, розуміння людиною приналежності до свого народу, його культури і віри”, себто духовна єдність людини з власним народом. У підручнику ж Ф. Г. Турченка й В. М. Мороко дане явище тлумачиться ширше - як “усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України”.

Не менш складною видається проблема ідентичності одного й того самого поняття у підручниках для різних класів. Тут за добрий приклад може послужити одне з базових понять - “держава”, яке вперше запроваджують у шостому класі, в навчальних книжках з історії стародавнього світу. До кінця 1990-х рр. його тлумачили шестикласникам у двох версіях: 1) формаційній - як “особливий спосіб організації суспільства, який забезпечує панівне становище класу, що володарює над пригнобленими” (підручник С. Голованова); “сила, за допомогою якої рабовласники отримували своє панування над рабами та селянами” (підручник І. Щупака); 2) цивілізаційній – як “спільність людей, які поєднані територією та управлінням” (підручник К. Бунатян, В. Зубара, С. Селіцької); “новий етап у розвитку людського суспільства, для якого характерна більш чітка система управління, наявність правил суспільного життя, обов’язкових для всіх громадян, спеціальні сили, які підтримували виконання обов’язкових правил суспільного життя, та спільна територія і кордони” (підручник О. Бандровського).

Сьогоднішні підручники з історії стародавнього світу роз’яснюють поняття “держава” здебільшого в цивілізаційному ракурсі, де під самою цивілізацією мають на увазі “такий розвиток суспільства, за якого воно розшаровується, постають міста, винаходять писемність, з’являється держава”. Відповідно, держава тлумачиться як форма організації суспільства з п’ятьма складовими елементами: 1) апарат управління, 2) армія, 3) закони, 4) податки, 5) охорона порядку (підручник О. Бандровського та В. Власова).

У курсі історії України поняття „держава” роз’яснюється підручниками для сьомого класу. Автори двох аналізованих тут книжок (В. С. Власова та В. А. Смолія і В. С. Степанкова) пішли різними шляхами. У підручнику Власова термін „держава”, як уже відомий учням, не пояснюється, і це призводить до втрати частини його ознак. Так, пишучи про державу Кия й висуваючи арґументи на користь її подальшого існування упродовж VII-VIII ст., автор говорить про „апарат влади”, який „тримали у своїх руках можновладці”, наголошує на розбудові столиці й наявності власної династії, але жодним словом не заторкує тих ознак, які ним же було виокремлено у щойно згаданому підручнику для шостого класу. Характеризуючи далі політичний устрій Київської Русі, він знову надає перевагу оповіді про механізми та апарат управління, практично нехтуючи висвітленням решти прикмет держави. Такий самий підхід бачимо і в підручнику В. С. Власова для восьмого класу: наприклад, обґрунтовуючи державний характер Запорозької Січі („християнсько-православної демократичної республіки”), автор наголошує лише на наявності території (Землі Війська Запорозького), столиці (місто-фортеця) й військово-адміністративної та судової влади, натомість повну характеристику держави бачимо аж в оповіді про Гетьманщину, де обговорено владні органи, адміністративно-територіальний устрій, армію, фінансову систему, судочинство.

Інакший підхід до поняття “держава” притаманний підручникові В. А. Смолія і В. С. Степанкова. За їхнім тлумаченням, це “політичне утворення, яке, спираючись на органи влади й закони, обов’язкові для всього населення, регулює життя суспільства, зберігає його цілісність, забезпечує розвиток, захищає від зовнішніх ворогів”. Як бачимо, основними складниками держави названо органи влади й закони, і власне на цьому автори акцентують увагу при викладі подій: у ІХ-Х ст. “великий київський князь був верховним носієм влади” й “здійснював законодавчу судову діяльність”; уже на початку Х ст. існував “Закон Руський” – звід нормативних актів”; “помітну роль у політичному житті відігравав дорадчий орган при князеві – рада старійшин”; у Х – першій половині ХІ ст. відбувалося „утвердження монархічної форми правління й постання держави як імперії”; тріумвірат Ярославичів “засвідчив послаблення центральної влади” і т.д.

***

Підсумовуючи аналіз сучасних підручників з історії України можна сформулювати такі висновки:

● У цілому підручникам притаманна доволі струнка ідейна послідовність, заснована на інтерпретації історії України з перспективи державотворення. Цієї послідовності дотримано виразніше в оповіді про періоди, коли на території України існувала та чи інша форма державності, і слабше стосовно так званих бездержавних часів.

● У намаганні дотриматися наскрізної ідейної логіки автори не завжди спираються на достатню кількість арґументів, часом підмінюючи їх метафоричною мовою або перебільшуючи роль певних факторів, епізодів, постатей тощо. Дотриманню ідейної послідовності шкодить і відсутність добре продуманих вступних та заключних частин підручника, а також мінімальне залучення методичного апарату.

● Сьогоднішні підручники з історії України яскраво відображають актуальний стан вітчизняної історіографії, себто відтворюють ще подеколи притаманні їй застарілі історіографічні штампи в оцінці певних явищ та процесів.

● Автори підручників усвідомлюють важливість засвоєння учнями історичних понять і термінів, але не завжди коректно реалізують це на сторінках власних книжок, зокрема, не надають уваги можливим часовим змінам у сутності явищ, про які йдеться, та не орієнтуються на вікові особливості учнівського сприйняття.

● Формулювання деяких базових понять у курсі історії України недостатньо узгоджене з підручниками всесвітньої історії, а також підручниками для попередніх і наступних класів.

Леонід Зашкільняк

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

НАН України, м. Львів

Історія і соціальне замовлення

(на прикладі шкільних підручників з історії)

Історичні знання завжди посідали вагоме, якщо не визначальне місце у формуванні суспільної свідомості людини, були і залишатимуться світоглядною підставою її орієнтації в сучасному світі. Ця тривіальна істина не потребує спеціального доведення. Достатньо зазначити, що без історичної пам’яті та уявлень людина не в стані знаходити спільну мову із собі подібними й губиться у мінливому світі.

Водночас, як соціальна істота, людина не може існувати поза певною спільнотою, котра уможливлює її життєдіяльність, але також створює відповідні межі (норми) організації, в яких ця спільнота співіснує або протистоїть іншим спільнотам й відрізняється від них соціальними характеристиками – мовою, світоглядом, системою цінностей і пріоритетів, устроєм, культурними традиціями, життєвими інтересами тощо, тобто усім тим, що відрізняє саме цю спільноту від інших. За таких умов кожна соціальна спільнота виступає на історичній арені суб’єктом міжспільнотних відносин, набуваючи яскраво виражених антропоморфних рис: кожна спільнота (група, етнос, держава, союз держав тощо) прагне леґітимізуватись як історичний суб’єкт, нехтуючи своєю внутрішньою різнорідністю особистісних і внутрішньогрупових відмінностей, презентуючи й оцінюючи себе (безперечно, голосом своїх провідних представників) як антропоморфну і гомогенну сутність. Наслідком еволюції соціально організованого світу і способу його сприйняття є перенесення антропоморфних рис на спільноту: вона зароджується, трансформується (розвивається), переслідує свої інтереси, страждає чи тріумфує, хворіє чи розквітає і т.д.

Такий підхід до історії сформувався ще в доантичні часи і пройшов свій шлях аж до сучасності. Він ставить перед людством непросте й парадоксальне запитання, на яке досі немає однозначної відповіді: як поєднати історію людських спільнот (різного плану) і не нівелювати, а значить і знецінити, відмінності її членів – конкретних осіб і внутріспільнотних груп? Як історично леґітимізувати спільноту, не знецінюючи її окремих представників?

Як відомо, історія вже володіє знанням про різні способи розв’язання цього парадоксу (Карл Поппер): це або творення тоталітарних спільнот (закрите суспільство), де особа безапеляційно підпорядковується спільноті і тим самим нівелює себе як особистість, або функцінування відкритих спільнот, де на першому плані особа з її правами і потребами в межах узгоджених спільнотних норм, або якісь інші, проміжні чи еклектичні, форми.

Усі ці розмірковування необхідні для того, аби зрозуміти соціальні функції історичного знання у спільнотах різного роду, до яких належать і сучасні держави та нації. Спір про історію (тобто історичні знання, бо тільки вони надають якийсь сенс минулому й роблять його зрозумілим і прийнятним для сучасників) та її роль у житті соціуму триває від античних часів й розв’язується по-різному представниками історичного цеху. Не вдаючись до різноманітних дефініцій соціальних функцій історичного знання, котрих нагромадилося досить багато, можемо констатувати, що до сьогодні існують серйозні розбіжності у трактуванні цього питання - від скрайніх позицій про “виховну” функцію історії до повного заперечення значущості історичних знань взагалі.

Тому, коли йдеться про шкільну історичну освіту, треба насамперед з’ясувати, що ми від неї очікуємо чи вимагаємо? Це – кардинальне методологічне питання, від розв’язання якого залежатиме ставлення до шкільних програм і підручників з історії. Якщо ми хочемо, щоб історія виховувала, то, відповідно, в гіршому випадку закладаємо у підручник переважно відсепарований матеріал, спрямований на формування відповідних якостей школяра, нехтуючи безліччю іншого фактографічного матеріалу, а в кращому випадку намагаємося представити минуле як драму боротьби „добра зі злом”, де „добро” здебільшого обов’язково перемагає. Якщо ж ми збираємося навчити школяра пізнавати світ, то мусимо дати йому свободу вибору й оцінки минулих подій та осіб у межах накреслених епох і просторових координат. Але і в першому, і в другому випадках ми змушені розв’язати кардинальну аксіологічну проблему – що вважати „добром” і що „злом”? Наведу тільки два характерних приклади для виопуклення цієї тези: візантійські автори описували давніх слов’ян як варварів і надзвичайно жорстоких грабіжників, котрі винищують на своєму шляху все живе, але чи можемо ми переносити ці риси на слов’янські народи сьогодні? Те саме – з “монголо-татарською навалою” на Русь: чи доцільно відзначати жорстокість монголо-татарського “ярма” і тим самим формувати упереджене ставлення до сучасних монголів і татарів, які сприймають свою історію із цілком протилежних позицій – як героїчну. Приклади можна множити до нескінченності, оскільки минуле являє собою суцільну й повсякчасну боротьбу найрізноманітніших спільнот “за місце під сонцем” – народів, станів, класів, держав, блоків тощо.

Пошуки в західній історіографії та філософській думці аксіологічної системи орієнтирів для виховання сучасної людини нині привели до визначення головного критерію інтерпретації людських діянь - це загальнолюдські цінності, у центрі яких перебуває конкретний індивід з його правом на життя, свободу мислення й участь у функціонуванні соціальної спільноти, з повагою до себе і до іншого та інакшого. Тому і в конструюванні історичних знань, яке здійснюється істориками (а будь-яке знання завжди є результатом конструктивної розумової пізнавальної діяльності), вкрай необхідним видається акцентувати увагу на антропологічних вимірах історичного часу та простору. Під цим кутом зору не може не викликати сумнівів і заперечень “Державний стандарт базової середньої освіти” (2004 р.), де в розділі “Суспільствознавство” завдання цієї освіти сформульовані переважно через призму “соціалізації” молодої людини. Як видається, це передбачає насамперед “підпорядкування” людини суспільству і не зауважує протилежного зв’язку – гуманізації самого суспільства з виведенням на перший план окремої особистості. Серед основних завдань основної і старшої школи навіть не згадується потреба формування гуманістичного світогляду, який би передбачав повагу до прав та інтересів іншої людини чи спільноти і ставив на перше місце індивідуальні, а не колективні цілі. Таке упущення відразу знецінює положення держстандарту про “формування національних та загальнолюдських цінностей”, записане в цьому-таки документі.

Гадаю, загальнолюдські цінності належить ставити на перше місце серед завдань середньої шкільної освіти, оскільки вони є базовими для формування сучасної людини загалом і вибору її життєвих орієнтирів зокрема. Адже кожна людина має право вибирати спільноту, що приваблює її своїми цінностями й створює комфортні умови для життя. Це особливо актуально для сучасного глобалізованого і комунікативно відкритого світу, де індивід може обирати спільноту за своїми уподобаннями аксіологічного характеру.

Якої шкільної історії потребує сьогодні Україна? Про це писалося й пишеться багато. І держстандарт, і шкільні програми з історії, а слідом за ними й шкільні підручники однозначно спрямовані на досягнення “виховного ефекту” – леґітимації української державності, формування національної самосвідомості молодого покоління українців. Із цим можна й треба погодитися як з аксіомою, оскільки через відомі суспільно-історичні обставини український етнос упродовж століть піддавався посиленій асиміляції і денаціоналізації, що призвело до загрози його зникнення як самостійного етносу. Тому існує і ще тривалий час існуватиме потреба усування зі свідомості українців численних стереотипів попередніх епох (меншовартості, провінціальності, бездержавності, анархічності, ксенофобії тощо), що були сформовані й поширювані тривалою антиукраїнською за суттю політикою, пропагандою, освітою та історіографією інших держав.

Проте кожна мета може бути досягнута різними шляхами. Сучасна українська історіографія, а також історична освіта обрали шлях “надолуження втраченого” шляхом повернення до романтичних і неоромантичних, а в кращому випадку позитивістських, взірців інтерпретації та репрезентації історичного минулого за канонами ХІХ – початку ХХ століття. Це потягнуло за собою трансляцію чималого вантажу архаїки та міфологій, які у конфронтації з реаліями приносять радше зворотній від очікуваного виховний ефект. Сучасний світ та його сприйняття на початку ХХІ ст. значно відрізняються від умов, коли творилися національні синтéзи з усіма атрибутами телеологічності, закономірності й героїчності. Нинішня (іноді говорять – постмодерна) картина світу формується на підставі культурно-антропологічної і цивілізаційної різноманітності існуючих суспільств, з визнанням неуникненного світоглядного плюралізму їхніх членів. На зміну “колективістському” мисленню і сприйняттю прийшло “індивідуалістське” - з обов’язковим врахуванням права кожної особистості на “інакодумання”. Не рахуватися з цим означає намагатися перенести минулі взірці на сучасність, наслідком чого може стати неадекватна орієнтація молодих поколінь у сучасному світі й невірний вибір життєвих цілей. Зрозуміло, що такий варіант навряд чи може задовольнити тих, хто переймається майбутньою долею України.

Власне тому все частіше лунають голоси про потребу “зближення” історичної науки з освітою. Так, знаний український історіограф Олександр Удод наголошує на інтеґрації науки й освіти “з метою забезпечення адекватності змісту освіти сучасному стану науки”. З цим, безперечно, треба погодитися. Але, разом із тим, Удод пропонує низку шляхів досягнення такої “адекватності”, котрі не можуть не викликати певних сумнівів. Підкреслюючи необхідність узгодження історичної освіти із сучасним станом національної та світової / європейської науки, учений пропонує взяти за критерій “тотожність народної історичної пам’яті і наукової історії (історіографії)”. У зв’язку з цим варто підкреслити, що, по-перше, сучасна українська історіографія далеко не відповідає “світовій” як за тематикою, так і за методологією: вона тільки-но починає засвоювати теоретичний набуток, притаманний європейським та американським історичним середовищам, тож практика історіописання в Україні ще здебільшого перебуває на стадії романтичних або позитивістських взірців (ця теза вимагала би довгої розмови, тому обмежуся її констатацією, відсилаючи читача до літератури). По-друге, історична пам’ять, як індивідуальний і колективний феномен, ніколи не може бути “тотожною” науковим історичним знанням, що ґрунтуються на відповідних методологічних засадах і мають за мету якомога послідовніше вилучення суб’єктивного чинника з історичного пізнання шляхом врахування інших та інакших поглядів на одні й ті самі події та явища минулого. Крім того, слід визначитися з тим, що розуміти під “народною історичною пам’яттю”: чи може бути спільна “історична народна пам’ять” у одного й того ж народу, наприклад – галичан і поліщуків, закарпатців і слобожан? Думається, це запитання риторичне.

Далі Олександр Удод пропонує відмовитися від “спрощеного” викладу історичного матеріалу в школі й запровадити там вивчення “основ історичної науки”. Назагал побажання добре, але нездійсненне. Як не можна викладати в школі основ квантової механіки, так само не варто навантажувати школяра теорією історичної науки. Проте є сенс у тому, аби відмовитися від описовості шкільного історичного знання й підсилити теоретичну частину. Але власне тут і виникає питання, про яке йшлося вище: які теоретичні знання з історії треба подавати учневі? Адже сучасна, принаймні західна історіографія, уже давно відмовилась від лінійних схем історичного розвитку і не займається вивченням історії націй, держав тощо (хоча в середніх школах вивчають і такі теми), натомість основну увагу зосереджено на культурно-цивілізаційних аспектах історичних змін у межах територій, реґіонів, структур. Було б добре перейти до такого опрацювання історичного матеріалу, але ні українська історіографія, ні громадськість до цього ще не готові.

Врешті, зовсім дивною видається теза Удода про “мінімум дискусійності” в підручниках як ознаку зміцнення зв’язку між наукою й освітою. Адже проблемність і плюралізм поглядів на одне й те саме явище - це головна ознака науковості, тож навіщо її усувати? Навпаки, доцільно підсилювати проблемність історичної ситуації, і це, на щастя, вже несміливо проглядається в українських підручниках з історії.

З рештою міркувань Олександра Удода можна погодитись, у тому числі стосовно обов’язкового рецензування шкільних підручників фахівцями-істориками, існування соціального замовлення на підручникову літературу тощо.

Після стількох методологічних міркувань виникає питання – якої історії (історичних знань) потребує сучасна шкільна історична освіта? Моя відповідь на нього така:



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  2. Інформація про наукову та науково-технічну діяльність Національного університету «Острозька академія» за 2011 рік Острог, 2011

    Документ
    12 IV.1994 р. Указом Президента України Л.Кравчука був створений Острозький Вищий Колегіум. 5.VI.1996 р. він був перейменований в Острозьку Академію згідно з Указом № 402/96 Президента України Л.
  3. Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.
  4. Міністерство освіти І науки України Державний заклад

    Документ
    Подольська Є. А. – доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та гуманітарних дисциплін Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія».
  5. Друга світова війна та історична пам’ять в україні

    Документ
    Абліцов В. Олександр Фадєєв: "Не бачу можливості продовжувати жити ": [Роман "Молода гвардія": міфи і реальність] Літературна Україна.

Другие похожие документы..