Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Особенности класса: учащиеся с разными способностями и разным уровнем успеваемости. Более сильные учащиеся готовят небольшие сообщения по изучаемому м...полностью>>
'Документ'
На виконання Законів України “Про освіту” ( 1062-12 ), “Про охорону праці” ( 2694-12 ) та розпорядження Міністерства освіти України від 24.06.99 N 62 ...полностью>>
'Руководство'
Создание индивидуальности бренда является одним из основных компонентов маркетинга и очень важным процессом как для дизайнерских фирм, так и для спец...полностью>>
'Программа'
Курс “Наглядная геометрия” в 5-6 классах является одним из промежуточных звеньев в процессе формирования геометрического мышления в период обучения д...полностью>>

Ї над сучасними шкільними підручниками з історії України, що була організована за ініціативою Українського інституту національної пам’яті 19-21 жовтня 2007 року

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Підсумковий протокол

наради з моніторинґу шкільких підручників історії України

Слухали: підсумки Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України (список проаналізованих підручників див. на стор. 45).

1. Зроблено висновок про те, що шкільні підручники з історії України в цілому відповідають чинній навчальній програмі, однак, на жаль, не відповідають ні державному стандартові, ні сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства. Відсутність концепції історичної освіти в Україні та недостатній зв'язок учених з авторами підручників призвели до низки суттєвих недоліків концептуального та методологічного характеру, а саме:

● Підручники міфологізують походження українського народу й змішують поняття етносу та нації, представляючи буття нації як безперервний з прадавніх епох, лінійний і телеологічний процес;

● У підручниках домінує політична та мілітарна історія, описана з соціологічної перспективи – без уваги до людського фактору, поведінкових мотивацій різних суспільних груп та способів організації таких груп у самоврядні спільноти й інші форми громадянського суспільства;

● Підручники тиражують „песимістичне” уявлення про Україну як простір з безперервним – від ХІІІ до ХХ століття – „колоніальним статусом”, прищеплюючи комплекс меншовартості й відчуття цивілізаційної та соціальної марґінальності українців;

● Українське суспільство на сторінках підручників представлене не як мозаїка соціальних груп та прошарків з властивими кожній групі інтересами й життєвими стратегіями, а як, головним чином, пригноблені низи; логічним наслідком цього стає притаманна підручникам апологетизація народних бунтів і повстань, а по суті - схвалення анархічної, асоціальної моделі поведінки;

● Підручники педалюють на етноцентричному баченні історії, практично повністю нехтуючи засадами поліетнічності, мультикультурності та поліконфесійності, хоча це належить до пріоритетів сучасної шкільної дидактики у відкритих суспільствах;

● Підручники спрямовані на механічне засвоєння знань, вони не подають навіть у старших класах різних точок зору на певні події та явища, себто не розвивають навичок самостійного критичного мислення;

● В абсолютній більшості підручників трапляється некоректне вживання понять і термінів, непродумані формулювання, врешті – просто фактографічні помилки й ляпсуси;

● Підручники надто часто грішать пропаґандистською риторикою, недоречною у навчальній літературі.

2. У ході аналізу підручників оприявнилася низка організаційних проблем, а саме: відсутність незалежної експертизи, недосконала процедура грифування, брак тренінґів для вчителів та авторів підручників.

Ухвалили:

  1. Проводити засідання групи з питань моніторинґу підручників реґулярно за організаційної підтримки Українського інституту національної пам'яті.

  2. Внести пропозиції Міністерству освіти і науки України про потребу: 1) запровадження змін у державному стандарті й навчальних програмах з історії України і всесвітньої історії; 2) розробки нового положення про грифування навчальної літератури з паралельним унормуванням процедур незалежної анонімної експертизи підручників; 3) розповсюдження на всі підручники, що претендують на гриф МОН, вимогу їхнього обов'язкового наукового редагування провідними істориками-науковцями; 4) внесення змін до положення про конкурс навчальної літератури, запровадження практики замовлення підручників провідним історикам-спеціалістам; 5) укладання національного банку підручників з історії, відновлення в усіх вищих навчальних закладах України викладання історії України; 6) створення самостійного підрозділу МОН, який би опікувався підручниками (Інститут сучасного підручника чи Інститут навчальної літератури); 7) запровадження системи тренінґів для вчителів та авторів підручників на базі обласних інститутів післядипломної освіти.

  3. Просити керівництво Українського інституту національної безпеки обміркувати організаційні та фінансові можливості проведення міжнародної конференції з проблем представлення важкої спадщини ХХ століття у дидактиці;

  4. За результатами Робочої наради з питань моніторинґу підручників видати брошуру під робочою назвою "Академічні історики читають шкільний підручник з історії" та провести її широке обговорення серед зацікавленої громадськості.

Список підручників, проаналізованих учасниками наради

  1. Бандровський О. Г., Власов В. С. Історія стародавнього світу: Підручн. для 6 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2006. – 256 с.

  2. Власов В. С., Данилевська О. М. Вступ до історії України: Підручн. для 5 кл. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. Ю. А. Мицика. – К.: Генеза, 2005. – 200 с.

  3. Власов В. Історія України: Підручн. для 8 кл. загальноосв. навч. закл. / За ред. Ю.А. Мицика. – К.: Генеза, 2004 – 256 с.

  4. Власов В. Історія України: Підручн. для 7 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2007. – 280 с.

  5. Голованов С. О., Костирко С. В. Історія стародавнього світу: Підручн. для 6 кл. – К.: Грамота, 2006. – 296 с.

  6. Мисан В. О. Вступ до історії України: Підручн. для 5 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2005. – 184 с.

  7. Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець ХVІІ – початок ХХ століття: Посібн. для 9 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2003. – 224 с.

  8. Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. Кінець ХVІІ – початок ХХ століття: Підручн. для 9 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2006. – 424 с.

  9. Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України (1929 – початок ХХІ ст.): Підручн. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. – Вид. 5-те, доопр. й доповн. – К.: Генеза, 2006. – 384 с.

  10. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914-1939: Підручн. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К.: Генеза, 2002. – 352 с.

  11. Шалагінова О. І., Шалагінов Б. Б. Історія стародавнього світу: Підручн. для 6 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Пед. преса, 2006. – 288 с.

  12. Смолий В. А., Степанков В. С. История Украины: учебник для 7 кл. общеобразов. учебн. заведений. - К.: Генеза, 2007. - 232 с.

Костянтин Баханов

Бердянський державний педагогічний університет

Проблема ідейної та понятійної послідовності

у підручниках

Переважна більшість сучасних українських шкільних підручників належить до третього покоління навчальних книг. Вони пережили вже кілька видань і п'яти-, а то й десятирічну апробацію широкою шкільною практикою. Ці підручники значно логічніше та послідовніше побудовані й мають достатньо розгалужений методичний апарат, ширшу ілюстративну базу, переважно зорієнтовані на продуктивну діяльність учнів як під керівництвом учителя, так і самостійно. У змістовому аспекті їх побудовано на ідеї державотворення, але інтерпретацію подій та процесів автори пропонують різну. Загальну ж схему українського державотворення обговорюють два пропедевтичні курси “Вступ до історії України” для п’ятого класу (їх авторами, відповідно, є В. С. Власов і О. М. Данилевська та В. О. Мисан).

У першому з цих підручників витоки української державності пов’язано зі східнослов’янськими племінними союзами, на основі яких утворилася держава Київська Русь (Русь-Україна) з князівським правлінням. Переживши становлення, розквіт та роздрібненість, вона передала українську державність у спадок Галицько-Волинському князівству, що його кваліфіковано як “перше українське королівство”. Це не зовсім вдала дефініція, оскільки наштовхує учнів на думку, нібито мало існувати ще й друге королівство, якого в дійсності не було. Пізніше на українських територіях, що перебували у складі Литви (Великого князівства Литовського) та Польщі (Речі Посполитої), було сформовано нову українську державність – “Україну козацьку”, а її вершиною стала Гетьманщина; з ліквідацією гетьманату Україна втратила свою державність. Період ХІХ – ХХ ст. автори розглядають під кутом зору ідеї національного відродження, навіть наголошують на цьому в назвах параграфів “Початок відродження” та “Зростання українського визвольного руху”, хоча сам термін “відродження” не пояснюється. Особливу увагу приділено подіям Української революції, навіть введено відповідний термін - “українська революція”, проте саме оповідання носить назву “Українська маніфестація”. Після цього стисло характеризується політика більшовицької влади, наголошено на спробах опору режимові (УПА, правозахисники 1960-1980-х рр.). Відтак, здобуття Україною незалежності виглядає як логічне завершення державотворчих процесів, а помаранчева революція, що призвела до демократизації суспільства, – як найяскравіша подія останнього десятиліття. Звідси й уведення терміну “помаранчева революція”, велика кількість фотоілюстрацій та винесення світлини з “революційним” майданом на обкладинку підручника. У такий спосіб чітко вимальовується тяглість державотворчого процесу за схемою: Київська Русь → козацька гетьманська держава → культурно-просвітницький та визвольний рух на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій → Українська народна республіка → визвольний рух за часів радянської України → незалежна Україна.

За подібною схемою подається матеріал і в підручнику В. О. Мисана. Щоправда, тут більше наголосу зроблено на збереженні Галицько-Волинським князівством спадкоємності Київської Русі, а також на плеканні традицій і вихованні нових борців у ХІХ столітті. Терміну “українська революція” автор не вводить, натомість приділяє певну увагу Центральній Раді й побіжно згадує Симона Петлюру та Павла Скоропадського.

У підручниках для шостого класу матеріал з давньої історії України інтеґрований в історію стародавнього світу. За своїми дидактичними завданнями вивчення давньої історії України має ознайомити учнів із витоками українського народу та сформувати уявлення про культуру слов’ян, підводячи до розуміння цивілізаційного значення східнослов’янської держави Київської Русі, про яку йтиметься у підручниках наступного, сьомого класу. На сьогодні в шкільних практиках використовують три книжки такого змісту: підручник О. Бандровського та В. Власова, який висвітлює тільки витоки українського народу у племенах склавинів і поглинутих ними антів, не анонсуючи їхньої подальшої долі; підручник С. В. Голованова й С. В. Костирка, де автори трохи ширше оповідають про розвиток народів-предків українців – зокрема, створення антського союзу, виділення племені полян та заснування ними у V ст. Києва; врешті, підручник Б. Б. Шалагінова та О. І. Шалагінової. У ньому походження українців викладене доволі сумбурно, а найпотужнішим серед упливів на них сусідніх народів названо вплив монголо-татар. Майбутню києво-руську історію автори малюють у похмурих тонах:

І нарешті, у ХІІІ ст. Русь-Україна зазнала нашестя тюркських народів – монголо-татар на чолі з ханом Батиєм, які наче буря знищили чарівну квітку давньоруської культури. Після цього Русь-Україна втратила свою державність і довгі віки лежала в руїнах, а на полях мандрівники ще довго бачили вибілені дощами … людські кістки.

Вивчення історії України в сьомому класі здійснюється за двома підручниками, що присвячені так званому княжому періодові: їх авторами є, відповідно, В. С. Власов та В. А. Смолій і В. С. Степанков. Наскрізною ідеєю книжки Власова є становлення держави та зміцнення її зв’язків із європейським світом, перетворення на “відому й знану в усіх кінцях землі”; окрему увагу приділено наступності державних заходів князів (“Володимир землю зорав, Ярослав засіяв”) і розвиткові Галицько-Волинським князівством державотворчих традицій Києва. Підкреслюється роль зовнішніх контактів: у VІІ – ІХ ст. це взаємини слов’янських племен (на рівні “втручань”) із Великою Болгарією, Хозарським каганатом, Скандинавією та Візантією, у києво-руську добу – торгівельне партнерство та господарські зв’язки, залученість до внутрішньополітичного життя європейських країн, династичні шлюби, міжкультурне спілкування. За автором, ті українські землі, що опинились у складі Великого князівства Литовського, зберегли європейські надбання, ба навіть поширювали їх на всю литовсько-руську державу, натомість ті, що увійшли до Польського королівства, зазнали примусового культурного нищення:

Одразу після приєднання Галичини до Польщі польський уряд заходився поступово ополячувати українців, примусово насаджувати католицизм: закривали існуючі, забороняли будувати нові православні церкви й монастирі; православним обмежували доступ до великих посад: насаджували зневагу до православної віри та руської (української) культури.

Утім, дещо далі Власов, посилаючись на дослідників (і тим самим дистанціюючись від своєї попередньої точки зору), згадує про позитивний польський вплив на українську культуру:

Про польське королівство дослідники кажуть (і це попри несприйняття польськими можновладцями православної української культури), що воно було ворітьми, “крізь які до України доходили ідеї Відродження, поширювалася західноєвропейська система освіти”.

Що ж до підручника В. А. Смолія та В. С. Степанкова, то він у цілому повторює попереднє видання цих же авторів, призначене для учнів шостих-сьомих класів, де давню історію України було розглянуто разом із середньовічною. За початок українського державотворення автори вважають антське царство, а середньовічну добу поділяють, відповідно до загальноприйнятої періодизації, на ранній, зрілий і пізній періоди. Про раннє середньовіччя (середина І тис. – перша половина ХІ ст.) оповідається як про часи інтенсивних політичних процесів, що зумовили виникнення Руської держави та її перетворення на середньовічну імперію; зріле середньовіччя (друга половина ХІ – середина ХІV ст.) – це розквіт і загибель Руської імперії, втрата руськими князівствами самостійності; пізнє середньовіччя (друга половина ХІV - ХV ст.) - це поступовий занепад удільних князівств, утвердження феодальних відносин та іноземного володарювання на етнічних українських теренах.

У підручнику подано менш емоційну, зваженішу оцінку Галицько-Волинській державі, особливо Руському королівству: автори трактують його передусім як умову створення політичного “ядра об’єднання руських земель у межах єдиної держави” й називають “законним спадкоємцем Київської Русі”. Наголошено на ненасильницькому переході українських територій під юрисдикцію Великого князівства Литовського: як читаємо в книжці, це “відбувалося під гаслом звільнення від золотоординської залежності, без насильства, зі збереженням існуючої віри, мови, судочинства, традицій життя”. Натомість ті терени, що увійшли до складу Польського королівства, зазнали, за авторами, остаточної ліквідації решток політичної самостійності та повної асиміляції населення. Утім, це протиставлення не завадило авторам констатувати, що в середньовічній Україні “незважаючи на всі місцеві відмінності та зміни в своєму політичному статусі, всі історичні регіони нашої Батьківщини розвивалися як єдине ціле”.

Підручник історії України для восьмого класу написано В. С. Власовим, уже згаданим автором підручників для п’ятого й сьомого класів, тому природно, що ця навчальна книжка успадковує логіку попередніх. Період, висвітлений у підручнику (з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст.), автор називає козацькою ерою, а її символом уважає лицаря-козака - захисника прабатьківської землі, невтомного трудівника і т. д. У ці часи , за Власовим, функціонувало два типи української державності - “християнська козацька республіка”, себто Запорозька Січ, та Гетьманщина, створена „внаслідок Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої”. Появу Гетьманщини автор кваліфікує як відновлення Української держави, „яка увібрала в себе традиції Київської Русі, державний досвід Речі Посполитої та демократичні надбання Запорізької Січі”. Усю попередню історію, відтак, розглянуто як підготовку до цього акту: Люблінська унія змусила “боротися за свою віру, мову, освіту, господарське право, врешті, за власну державу”; поява козацтва призвела до формування „сили, здатної створити власну державу”; перші козацькі повстання започаткували півстолітнє козацько-польське протистояння; підтримка Петром Сагайдачним Православної Церкви перетворила Військо Запорозьке на провідну верству українського суспільства; козацькі повстання 1630-х рр. втягнули у себе все населення України. Події другої половини ХVІІ ст. (втрата територіальної цілості, Руїна) описуються як поступовий наступ Росії на автономію (“козацький устрій зовні залишався незмінним, але реальну владу в Гетьманщині перебирали царські урядовці”), а правління Івана Мазепи – як стабілізація внутрішнього життя, протидія наступові царизму. Історія після повстання Мазепи подається під гаслом “Зашморг бездержавності стискав дедалі сильніше”. Політика царського уряду щодо України характеризується виключно як колоніальна, така, що переслідувала єдину мету – цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії.

Для дев’ятого класу нині вживають два підручники з історії України, написані, відповідно, О. П. Реєнтом і О. В. Малій та Ф. П. Турченком і В. М. Мороко. Вони були створені як замінник уживаному впродовж 1990-х підручникові Віталія Сарбея, побудованому на концепції українського національного відродження, інтерпретованого як стрижень всього історичного процесу ХІХ – початку ХХ ст. в усіх його проявах - національно-етнічному, соціально-економічному, політичному, духовно-культурному. У книжці Реєнта й Малій декларується те саме, хоча автори вже у вступі наголошують, що “важливо не залишити поза увагою всі компоненти цього складного процесу: економічні, політичні, соціокультурні”. Відтак, наскрізна ідея книжки виявилася поглинутою оцими-от „компонентами”, а виклад матеріалу став нагадувати конспект 4-го тому 10-томної “Історії Української РСР” - з відомими штампами про “кріпосницьке господарство”, яке надто повільно переростало у буржуазне (капіталістичне), про “феодальні пережитки” і т. д. Що ж до самого національного відродження, то автори розподіляють його на три, хрестоматійно відомі з історії будь-якого народу, фази: з кінця ХVІІІ до середини ХІХ ст. “академічну” (пробудження інтересу до народної творчості, збирання і публікація фольклору, вивчення народної мови); у середині ХІХ ст. “культурну” (активне творення літературної продукції рідною мовою); врешті, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. “політичну” фазу (формулювання й висування політичних вимог). Перші дві з-поміж згаданих фаз автори щільно поєднують із соціальними рухами, вважаючи це “відмінною рисою українського національного відродження”. Описуючи ж третю фазу, політичну, вони наділяють її певною специфікою, підкреслюючи, що українським політичним партіям бракувало підтримки у колах промисловців і банкірів:

Головною вадою становлення української партійної системи на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. було те, що українці не посідали чільних місць у промисловій та фінансовій сферах і не мали можливості реально впливати на хід економічного, і як наслідок, і соціально-політичного розвитку в Україні. Українські партії складались переважно з інтелігенції, яка часто репрезентувала сама себе.

На відміну від підручника О. П. Реєнта й О. В. Малій, автори другої навчальної книжки, Ф. Г. Турченко й В. М. Мороко, в основу свого представлення історії України кінця ХVIII – початку ХХ ст. поклали формування індустріального суспільства на теренах Російської й Австрійської імперій та вплив модернізаційних перемін на всі галузі життя:

Хоч повільніше, ніж у західноєвропейських країнах, в обох її (України) частинах – російській і австрійській – відбувався промисловий переворот, впроваджувалася ринкова економіка, виникали нові соціальні верстви. […] Pинок робив людей ініціативнішими, динамічнішими, народжував нові інтереси, пробуджував почуття людської і національної гідності, штовхав на боротьбу за вдосконалення суспільно-політичного життя. Темне, неписемне українське населення перетворювалося на українську націю з усіма тими ознаками, які характеризували інші європейські спільноти.

Утім, принципово нові підходи до висвітлення історії України
проголошено лише у вступі, тоді як виклад матеріалу простує за традиційним каноном. Згідно з авторами, після поділів Речі Посполитої українські території дісталися двом імперіям, які провадили щодо них колоніальну політику, побудовану на трьох взаємопов’язаних принципах: 1) уніфікації – зведенні різноманітних проявів життя в різних національних реґіонах до єдиних, затверджених імперською владою зразків; 2) бюрократизації – посиленні ролі чиновників, за посередництвом яких імперські уряди управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування; 3) денаціоналізації – насадженні мови титульної нації, поглинанні національних культур культурою владного центру. Кінцевою метою такої політики, як резюмується у підручнику, була “ліквідація національної свідомості українського народу, знищення будь-яких проявів його опору імперському владарюванню”.

Імперська національна політика являла собою тло, на якому розгортався національно-визвольний рух. Для розкриття його сутності автори вводять поняття “українська національна ідея”, під якою розуміють „духовну основу руху”, „усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, соціальними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України”. Розвиток цієї ідеї, її простування від еліти до масового сприйняття розглянуто - як і в підручнику, про який мовилося вище, - через аналіз трьох фаз національного руху: його започаткування у вузьких колах інтелігенції (серед нащадків козацької старшини в Наддніпрянщині та греко-католицького духівництва в Галичині); культурницьку діяльність згаданої інтелігенції; усвідомлення потреби боротися за політичну незалежність української держави.

Ключовим поняттям курсу, згідно з концепцією Ф. Г. Турченка й В. М. Морока, є поняття “нація”, оскільки основний процес обговорюваного в підручнику періоду – це “перетворення неписемного українського населення на українську націю”. Саме поняття “нація” при цьому тлумачиться як “історична спільнота людей, сформована на основі спільностей території, яку вони населяють, мови, особливостей культури та характеру, економічних зв’язків”. Автори цілком свідомо виносять наявність економічних зв’язків на останнє місце в переліку ознак нації, надаючи перевагу спільності території, мови, „культури та характеру”. З огляду на це здається невиправданим наведення у книжці великого матеріалу з розвитку економіки - за майже повної відсутності психологічних характеристик чи міркувань про національну ідентичність українців ХІХ - початку ХХ століть.

У цілому ж автори намагалися довести сформульовану у вступі тезу: “Без напруженого пошуку власного українського шляху в історії не було б сучасної української держави”; майже дослівно її повторено й наприкінці книги:

Напередодні Першої світової війни наддніпрянські і західні українці напружено шукали свій український шлях у складному переплетінні інтересів і суперечностей великих та малих держав та народів.

Цим, здавалось би, перекидається місток від доби козацької Гетьманщини до Української революції початку ХХ ст., але відсутність підсумкового параграфу не дозволила провести цю паралель чіткіше, що полегшило би сприйняття учнями складних революційних подій.

Якщо подивиться на цю книжку з методичного боку, то можна легко зауважити негативний вплив радянських канонів підручникотворення, а саме: нав’язування авторських висновків до розділів та параграфів (іноді навіть до ліхтариків), що майже виключає аналітичну роботу самих учнів. Так, на початку кожного параграфу тут подано кілька репродуктивних питань – такої собі настанови перед читанням тексту, що має підвести учня до „правильного” узагальнення. Підказку надано й у самому тексті - за допомогою виділених жирним шрифтом слів, а завершує параграф рубрика “Висновки і узагальнення”, де наперед задану настанову сконкретизовано.

У підручнику з новітньої історії України для десятого класу (частина перша) Ф. Г. Турченко розвиває концепцію, закладену в щойно розглянутому підручникові для дев’ятикласників. Відтак, змістову сутність першого періоду української новітньої історії він визначає як

...боротьбу українського народу за збереження себе як окремого етносу, за створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм – повноправного члена міжнародної спільноти.

Кожна тема, що вивчається, поєднана із головною тезою, подеколи навіть у заголовках, як-от: “Українська революція (1917 - початок 1918 року) – відродження української державності”; або пор. теми “Україна в першій світовій війні” та “Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920 роки)” – з акцентом на зростанні національної свідомості, засвоєнні досвіду державотворення, розповсюдженні переконання, що „нормальний розвиток неможливий без власного державного організму”. У темі “Радянська модернізація України (1928-1939 роки)” наголошено, що „люди продовжували відчувати себе українцями, і правлячий режим не мав сили зашкодити їм у цьому”, “з часом вони неминуче повинні поставити питання про відродження своєї держави”; у темі “Західноукраїнські землі в 1920-1939 роках” говориться про “непереборне прагнення українців до створення власної суверенної держави” і т. д.

Цю саму ідею розвиває й підручник для одинадцятого класу, що його написав Ф. Г. Турченко разом зі співавторами. Як і в попередній книжці, всі навчальні теми тут підпорядковано заявленій у вступі тезі: „Здійснилася віковічна мрія українського народу – Україна стала незалежною”. Наприклад, участь українського народу в Другій світовій війні тлумачиться як „потужний поштовх його національній консолідації”, а отже - як свого роду підготовка „до проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.”; у темі “Повоєнна відбудова і розвиток України (1945 - початок 1953 року) пишеться, що “життя знов і знову переконувало, що без ліквідації імперії, без здобуття реального суверенітету гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток України просто неможливий”; у темі “Україна в період десталінізації (1953-1964 роки)” дисидентів названо „живим втіленням незнищенності українського національно-визвольного руху, прагнення України до кращого життя, створення власної справді суверенної держави” і т. д. Нагромадження цих паралелей і повторів створює враження, ніби вся політика радянської держави та світові катаклізми ХХ ст. наближали незалежність української держави, з чим, зрозуміло, навряд чи можна погодитись.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  2. Інформація про наукову та науково-технічну діяльність Національного університету «Острозька академія» за 2011 рік Острог, 2011

    Документ
    12 IV.1994 р. Указом Президента України Л.Кравчука був створений Острозький Вищий Колегіум. 5.VI.1996 р. він був перейменований в Острозьку Академію згідно з Указом № 402/96 Президента України Л.
  3. Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.
  4. Міністерство освіти І науки України Державний заклад

    Документ
    Подольська Є. А. – доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та гуманітарних дисциплін Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія».
  5. Друга світова війна та історична пам’ять в україні

    Документ
    Абліцов В. Олександр Фадєєв: "Не бачу можливості продовжувати жити ": [Роман "Молода гвардія": міфи і реальність] Літературна Україна.

Другие похожие документы..