Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Во время экскурсии Вас ждет знакомство со старинными усадьбами города. Эти здания не зря являются визитной карточкой Уральской столицы - они наша гор...полностью>>
'Рабочая программа'
Рабочая программа составлена на основе плановой программы по дисциплине в соответствии с учебным планом, государственным требованием, к минимуму соде...полностью>>
'Кодекс'
Проект изменений в разделы I, II, III, VI, VII Гражданского кодекса РФ был подготовлен Советом при Президенте РФ по кодификации и совершенствованию г...полностью>>
'Конкурсная документация'
Размещение заказов для государственных нужд – осуществляемые в установленном порядке действия Заказчиков, органа исполнительной власти, уполномоченно...полностью>>

Ї над сучасними шкільними підручниками з історії України, що була організована за ініціативою Українського інституту національної пам’яті 19-21 жовтня 2007 року

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ІІ. Обговорення спірних аспектів

(на прикладі конкретних підручників)

Мар’ян Мудрий: Почну з проблеми, яка, на мою думку, виступає у підручниках структуротворчою, а саме – „колоніального статусу” України. Для окреслення політично-правового й економічного стану та статусу України в Речі Посполитій, Російській імперії, Габсбурзькій монархії і, навіть, у Радянському Союзі в сучасних шкільних підручниках з історії України використовується колоніальний дискурс. Він не спирається на спеціальні наукові дослідження, носячи переважно оцінково-емоційне навантаження. З одного боку, цей дискурс загострює, актуалізує національне почуття, але з іншого – може потенційно формувати комплекс меншовартості, оскільки не показує учням конструктивних алгоритмів взаємодії українського суспільства з правлячою політичною та інтелектуальною верхівкою. У латентній формі на це натрапляємо вже у підручниках зі вступу до історії, авторами яких є В. Мисан, В. Власов і О. Данилевська. Наприклад, монгольське завоювання Русі описується тут як тотальна всеохоплююча сила („монгольське ярмо”), що їй неможливо протидіяти. Таку ж тональність мають описи переходу українських князівств під владу „чужих господарів” - великих князів литовських та польських королів. У такий спосіб автори вводять школяра в систему характеристик, що в історіографії використовуються стосовно класичного колоніалізму, а водночас – на рівні свідомості - фактично впроваджують відчуття „приреченості на неуспіх”.

Ще виразніше образ „Україна – колонія” оприявлено у підручнику для восьмого класу Віталія Власова. Автор безапеляційно твердить, що заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті „цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними”. Саме ця „колоніальна політика Речі Посполитої”, на думку В. Власова, загострила ситуацію в Україні та спричинила в середині ХVІІ ст. „загальнонародний виступ”. У книжці не проводиться жодної різниці між політикою польського та російського урядів. Політика царизму визначається як однозначно „колоніальна”, що переслідувала єдину мету – „цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії”.

Розвиваючи ту саму ідею, автори підручників для дев’ятого класу Ф. Турченко і М. Мороко, О. Реєнт і О. Малій характеризують Україну як „напівколонію”, „внутрішню колонію” Російської та Австрійської імперій, а політику цих держав називають „колонізаторською”, спрямованою „на позбавлення українців почуття національної самобутності й здатності до самовизначення”, на експлуатацію природних ресурсів України й перетворення її на ринок збуту товарів, вироблених у центральних провінціях імперії. Ще густішим стає відчуття „приреченості на фатальну історію” у підручниках для десятого й одинадцятого класів (автори: Ф. Турченко, П. Панченко, С. Тимченко), й без того обтяжених трагічними катаклізмами ХХ століття. Україна тлумачиться тут, як і раніше, в категоріях колонії, а розпад СРСР і виникнення незалежної української держави описано як фінал колоніального буття – розрив колонії з метрополією.

Таким чином, історичний шлях Русі-України впродовж восьми століть (!) - від ХІІІ до кінця ХХ століття - трактується, по суті, як історія колонії. Емоційне наголошування й повторення „колоніальних” характеристик створює простір для висновку, що Україна зазнала непоправних втрат і що шансів на їх подолання у видимому майбутньому мало. Це, своєю чергою, закладає у ментальність сучасної молодої людини невіру в можливість побудови в Україні успішного, рівноцінного західному, суспільства, а отже - провадить до цивілізаційної й соціальної марґіналізації українства в цілому.

Окремо зупинюся на інших негативних аспектах підручників з близької мені тематики ХІХ століття, що ними особливо насичений підручник для дев’ятого класу О. Реєнта й О. Малій (К.: Генеза, 2003; див. також: Реєнт О. П. Історія України із середини XVIII до початку ХХ століття. Навчальний посібник для 9-го класу. – К.: Дієз-продукт, 2005). Серед таких передусім впадають в око:

1) Апологія народних бунтів, революцій і підпільної діяльності. Задам риторичне питання: що би ми зараз сказали, якби спалахнув якийсь бунт? чи розпочала діяти підпільна організація? Цілком очевидно, що наша реакція на такі речі була би негативною. То для чого наділяти їх підкреслено й виключно позитивними ознаками у ХІХ столітті? Немає сумніву, що корекції підлягає й радянська „класова” риторика в описах селянських виступів, як ось тут: „... на Прикарпатті набув поширення рух народних месників – опришків. Збройні загони нападали на панські двори і державні маєтки, знищували й відбирали майно, карали особливо жорстоких і зажерливих панів, адміністраторів, сільських глитаїв”.

2) Використання категорії „національного гніту” як основного й постійного джерела розвитку української нації. Читаючи підручник, несила позбутися враження, що якби не було „гніту”, то українська історія зупинилась би десь між ХІІІ-ХІV століттями. Такий спосіб представлення минулого не тільки грішить наївністю (а відтак, може легко наразитися на пародіювання та висміювання в учнівському середовищі), але й провадить до метафізичного (отже, науково хибного) наділення національної свідомості якимись позачасовими й незалежними від історичного контексту ознаками, що нібито раз і назавжди продиктували константність „національних інтересів” - від Київської Русі до кінця ХХ століття.

3) Всуціль негативне окреслення політики урядів Російської та Австрійської імперій як цілеспрямовано антиукраїнської, і то з таким емоційним притиском, нібито обидва уряди нічим іншим не займалися, тільки гнобили українців. Ясно, що урядова політика – як частина політики імперської - не була проукраїнською, але чи вона була цілеспрямовано антиукраїнською в усіх своїх проявах? Наведу тільки один арґумент: у кожному підручнику при описі культури фіксується поява нових освітніх закладів, причому подано це як досягнення самих українців, хоча насправді в державах ХІХ століття про такі речі вже дбав уряд, відкриваючи гімназії, університети тощо. Зазначене спрощення не таке невинне, як може здатися на перший погляд. Адже йдеться, по суті, про набагато ширшу проблему – сприйняття влади як такої. Підручник нав’язує учневі негативне ставлення до влади в принципі, і в цьому закладено, на мою думку, потенційну небезпеку. Адже як можна, тотально відкидаючи всі без винятку позитивні аспекти австрійської, російської чи польської влади, прищепити повагу до влади української?!

4) Консервативно-романтичні ілюзії, таке собі побивання над негативним впливом промислового перевороту на український народ. Я вбачаю у цьому якийсь анахронічний культ традиціоналізму, погляд на українців як націю, що сама не здатна включитися до загальноєвропейських процесів. Принагідно не можу оминути нав’язливого повторення тези про „невпинне погіршення становища „трудящих”: чи не в кожному розділі посібника йдеться про те, що становище селян і робітників залишалося важким або погіршувалося. Цим досягається ефект замалим не комічний - коли їм, бідним, жилося від століття до століття, з року до року все гірше та гірше, то як вони взагалі збереглися.

5) Спрощений погляд на механізм історичного процесу взагалі. У посібнику О. Реєнта й О. Малій його представлено як дихотомію або „розвитку”, або „занепаду” – третього не дано. Тимчасом немає сумніву, що застосування такої прямолінійної опозиції при описі багатьох ситуацій і періодів призводить до вихолощення їхнього справжнього змісту, а в підсумку – до перетворення історії на нудну, позбавлену живого подиху, схему. Не вирізняється гнучкістю в трактуванні механізму історичного процесу й підручник Ф. Турченка й В. Мороко. Якщо вірити авторам, то стрижень української історії в ХІХ столітті полягав у постійному „піднесенні” й „наростанні” національного руху. Але за кількісними показниками повністю загубилася характеристика внутрішнього стану українства – суперництво різних національно-політичних орієнтацій, нерозв’язане мовне (правописне) питання, інституційна слабкість.

6) На завершення – коротко про риторику підручників, передусім посібника О. Реєнта й О. Малій. З одного боку, тут натрапляємо на речі просто безвідповідальні, прикладом чого може послужити фраза „До сьогодні продовжують своє життя серед українського народу звичаї та традиції Запорозької Січі” (?!). Не бракує теж похвали насильству (особливо коли йдеться про гайдамацький рух), героїзації ницих людських інстинктів і дій. З іншого боку, книжку перевантажено сучасною політико-державницькою (а радше мітинґовою) риторикою, яка апелює до „пам'яті про державу”, до „боротьби за визволення” і т.д. Мова підручника Ф. Турченка і В. Мороко науково зваженіша, але надміру формалізована; з відгуків учнів знаю, що соціологічна схематизація та «нежива» мова роблять цей підручник малопридатним у шкільній практиці.

Владислав Гриневич: Щодо „колоніального статусу”, то я не впевнений у необхідності аж так послідовного демонтажу цієї парадигми української історії, зокрема, стосовно періоду перебування України у складі Радянського Союзу. Ба більше, деякі моменти, досі не відображені в підручнику, гадаю, варто навіть посилити. Наприклад, чи не показово, що до початку 1950-х у вищій партійній еліті СРСР українців не було взагалі, з чого бачимо антиукраїнську наставленість влади? Інша річ, як це пов’язати з тоталітарним режимом. До речі, у жодному підручнику історії України мені не вдалося знайти пояснення його сутності: автори, очевидно, вважають це завданням навчальної літератури зі всесвітньої історії, але цього мало, бо провисають у повітрі проблеми Голодомору й Другої світової війни, що безпосередньо витікають зі сталінського тоталітаризму.

Олександр Лисенко: Продовжуючи обговорення підручників з історії України ХХ ст., я хотів би звернути увагу на різнобій у дефініціях, якими оперують автори: однотипні явища вони часто називають по-різному, а різнорідні – одним поняттям. Це вносить плутанину в оцінку міжнародно-правових актів та подій і створює підґрунтя для спекулятивних комбінацій та інтерпретацій. Ось як, для прикладу, подається статус українських земель міжвоєнного періоду у складі різних держав: стосовно Східної Галичини вжито термін окупація (причому тут же наводяться міжнародно-правові акти, що леґітимізували входження цих територій до складу Другої Речі Посполитої), до Буковини застосовано термін передача („Буковину було передано Румунії”), до Бесарабії захоплення (хоча один з ліхтариків має назву „Політичні партії на окупованих Румунією землях України”), до Закарпаття - входження до складу Чехословаччини (а наступний виклад подій у Карпатській Україні завершується констатуванням її окупації Угорщиною).

Другу частину підручника для десятого й одинадцятого класів відкриває параграф "Радянсько-німецькі договори 1939 року і західноукраїнські землі", другий ліхтарик якого називається "Включення західної України до складу СРСР", а наступний – "Включення до складу СРСР Північної Буковини й придунайських українських земель" (до речі, евфемізм "придунайські українські землі" навряд чи можна вважати синонімом "Бесарабії", оскільки тут напередодні війни жодна національна група не перевищувала 50% населення). Нарешті, черговому параграфі йде мова про окупацію України військами Німеччини та її союзників.

Постає питання, чи ж так складно пояснити старшокласнику, що є два види окупації: 1) як прийнятий міжнародною спільнотою чи сторонами, що домовляються, статус певної території у складі іншої держави, 2) як явище силового порядку - загарбали, забрали, окупували (хоча за умови, що через певний час декілька держав чи міжнародна спільнота визнають це, територія втрачає статус окупованої).

Не можна обійти увагою і термінологічного апарату, яким оперують, характеризуючи радянський антинацистський рух Опору і самостійницький український рух. Об’єднуючи два різноспрямовані за змістом і метою явища під дахом „двох течій руху Опору”, вони, з одного боку, намагаються додати арґументів для реабілітації ОУН та УПА, а з іншого - розмивають межу, що роз’єднує ці два феномени. Тож самостійницький рух, аби не виникало таких накладок, а то й підміни понять, варто трактувати як етап національно-визвольного руху.

Кілька спостережень над представленням у підручниках з новітньої історії релігійного життя. Тут можна зауважити дві тенденції: перша – це розгляд даного сюжету виключно в контексті культурно-мистецьких досягнень, друга – зосередження на інституційних аспектах, пов'язаних із державно-церковними взаєминами. У підсумку складається враження, ніби релігійні інституції – це передусім чинник політичного життя, оскільки поза увагою залишається соціальне служіння Церкви та її основна функція - забезпечення духовних потреб віруючих. Немає сумніву, що це деформує уявлення учнів про місію Церкви, закріплює у їхній свідомості стереотип сприйняття релігійних інституцій передусім як інструменту досягнення політичних цілей. Поза тим, немає й мови про представлення поліконфесійної політри, а "малі церкви" взагалі названо сектами.

Владислав Гриневич: Проблема плутанини дефініцій, про яку щойно йшлося, найвиразніше оприявлена в спорах довкола визначення Другої світової війни. Як відомо, Міністерство освіти і науки повернуло у підручники поняття "Велика Вітчизняна війна", і тепер його скрізь вставлено до ладу й не до ладу. Втім, сама війна, на мою думку, представлена у підручнику з новітньої історії загалом прийнятно, хоча навряд чи можна погодитися із численними замовчуваннями, а то й перекрученням подій. Скажімо, автори стверджують, що швидкий наступ радянських військ врятував Україну від тотального винищення, бо, мовляв, було врятовано те, що замінували німці, натомість обійдено мовчанкою, що радянські війська, відступаючи, підірвали Дніпрогес та замінували цілу низку об’єктів. Розказано, як у 1939 р. поляки розстрілювали по тюрмах кримінальних злочинців, а про масове винищення поляків у Західній Україні – жодного слова. Згадано „героїчну оборону” Києва, в якій полягло 600 тис., але немає коментаря – що ж то за оборона, яка потягнула за собою такі втрати. Не запропоновано пояснення причин низького морально-патріотичного духу армії, і т.д., і т.п.

Владислав Верстюк: Із висловлених колегами міркувань стає цілком очевидною потреба фактично заново проаналізувати війну, та й взагалі „демілітаризувати” ХХ століття у нових категоріях оцінки та виміру.

Георгій Касьянов: Ми тільки підступаємо до цієї проблеми, натомість у багатьох країнах її вже вирішено: в Іспанії - стосовно Франко й громадянської війни, у Франції та Німеччині - стосовно Першої і Другої світових воєн, і т.д. Це означає, що накопичено колосальний досвід у розплутуванні болючих вузлів ХХ століття демократичним шляхом. На сьогодні існує понад 30 інститутів, що такими речами займаються. На мою думку, варто з ними зв'язатися й організувати велику міжнародну конференцію за участю фахівців з інших країн.

Олег Павлишин: Ця пропозиція, бузумовно, слушна, але гадаю, що чимало проблем можемо вирішити й ми самі. Погляньмо, для прикладу, як непослідовно й некоректно подають підручники творення мапи сучасної України. Учень ніде не натрапить на оповідь про те, звідки у містах взялися росіяни, поляки чи євреї. Ніде не говориться, що іншоетнічний елемент був причетним до заснування міст і торгових поселень. Взагалі практично не згадуються євреї як національна меншина. Відсутня історична ретроспектива самоорганізації національних спільнот, не показано культурного життя національних груп та його впливу на розвиток української культури, практично не роз'яснені міжконфесійні та міжрелігійні стосунки, цілком обійдено увагою роль поляків у поширенні західних впливів, і т.д. Це – не надто складні речі, багато чого можна було би виправити шляхом додавання до тексту підручника буквально кількох фраз чи абзаців, і першорядну роль у цьому могла би зіграти налагоджена система експертизи.

Георгій Касьянов: Аналізуючи присутність/неприсутність елементів поліетнічності та полікультурності, я взяв рекомендації ЮНЕСКО 1999 року, дещо переформулював їх і уклав ось такий питальник із дев’яти пунктів, дотичних етноцентризму й способів арґументації. Отже, чи підручник дозволяє учневі зрозуміти:

1) Важливість і переваги культурного розмаїття для національної історії;

2) Чи він акцентує увагу на важливості звичаїв та історичних традицій для їхніх носіїв;

3) Чи він спирається на ідею, що не існує стерильних груп, кожна група є завжди етнічно змішаною;

4) Чи він провадить до сприйняття інших етнічних та культурних груп і особистостей на основі їхніх власних чеснот або самодостатньої вартості;

5) Чи він подає зважену інформацію про інші етнічні групи на власній етнічній території та поза нею;

  1. Чи він позбавлений расових та культурних упереджень;

  2. Чи подається в ньому критична оцінка расових і культурних стереотипів;

  3. Чи дає він змогу критично поглянути на власні цінності;

  4. Як усе це подається: через порівняння, зіставлення чи протиставлення, і якої арґументації вжито - раціональної, емоційної чи мішаної.

За цими критеріями я продивився декілька підручників, дійшовши невтішного висновку: всі вони спираються здебільшого на етноцентричну парадигму міжвоєнного періоду та, меншою мірою, на етноцентричні стереотипи ХІХ ст., отже, під кутом зору поліетнічності та полікультурності є аж надто далекими від сучасного європейського підручника.

Наталя Яковенко: Як подолати ці проблеми? Мені здається, що „наближення” й „олюднення” образу Іншого не являє собою надто складного завдання: треба просто ввести до підручників параграфи чи ліхтарики з інформацією про конкретні іншоетнічні групи: звідки й коли прийшли на територію України, чим займалися, як контактували/конфліктували з материковим етносом, якщо група компактна - де проживали/проживають, і т. ін. Натомість проблема з моделюванням себе і свого народу видається складнішою, бо над нею досі нависають не лише стереотипи національної традиції („ми браття козацького роду”), а й канони двох історіографічних потоків – народницького та радянського (у першому випадку – „народна маса”, „народні низи”, у другому – „трудящі маси”). Тим-то у теперішньому „образі себе”, як його пропонує підручник, суміщаються дві моделі тотожності - етноцентрична й класово орієнтована. Без окремого аналізу твердити з певністю важко, але попереднє враження таке, що переважає „класова” пропозиція, оприявлена, зокрема, й у вже згадуваній Мар’яном Мудрим апології народних бунтів та повстань, отже – анархічної, асоціальної життєвої позиції. Задам риторичне питання: то з ким підручник пропонує молодій людині себе ототожнити – з Іваном Гонтою? Олексою Довбушем? Устимом Кармелюком? отаманом Зеленим? А стосовно етноцентричної версії тотожності, спримітивізованої до козакофільства, то це рано чи пізно наразиться на кпини в школярському середовищі (хіба не проситься прямо в ядовитий шкільний віршик уже цитований пасаж із підручника О. Реєнта й О. Малій: „До сьогодні продовжують своє життя серед українського народу звичаї та традиції Запорозької Січі”?). До цього йдеться, а це означає, що перед нами постає гостра небезпека - втратити романтико-героїчну сторінку своєї історії.

Ще одна проблема моделювання „образу себе” – це потреба роздробити таку любу підручникам і так наголошувану конфесійну монолітність українців як „православної нації”. Не буду зупинятися на тому, звідки проникла до навчальної літератури ця палка православна ревність (бо „батьків-засновників” у неї аж надто багато – до сьогоднішньої російської пропаганди включно), але хотіла би дуже підкреслено наголосити, що існує кричуща потреба цей моноліт роздробити, показавши „нормальність” ситуації вільного вибору конфесії, а отже, присутності на конфесійній палітрі православних, уніатів, католиків, протестантів, а так само, ясно, й нехристиянських релігійних спільнот.

Врешті, момент радше методологічного, ніж концептуального характеру. Всі без винятку підручники описують українців як монолітну одиницю зі спільними прагненнями, метою і ціллю. Мені вбачається у цьому серйозна хиба, притаманна деперсоналізованому баченню історії, яке оперує виключно соціологічними величинами. Вже не кажучи про методологічну застарілість такого представлення, хотіла би звернути увагу на те, що соціологізована історія є просто нудною й нечитабельною для підлітка, у чиїй уяві абстрактні соціологічні категорії навряд чи викличуть співперегук. Тому, гадаю, надійшов час поміркувати над „антропологізацією” українського народу, дробленням його на групи інтересів, малі соціальні колективи тощо. А взірців та способів для цього на сьогодні вже достатньо пропонує західний підручник.

Леонід Зашкільняк: Ідеалізація козацтва й ототожнення козацтва з усім українським народом – це справді прикметна риса сьогоднішньої навчальної літератури. Для прикладу, у підручнику Віталія Власова для восьмого класу (період з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст.) з державністю українців ототожнено навіть Запорозьку Січ, а суто козацькі повстання послідовно називаються "національно-визвольними рухами". Що ж до соціологічно-структурно-описового підходу до компонування фактів та подій, то він простежується назагал в усіх підручниках, особливо коли оповідається про соціальні негаразди та „погіршення становища трудящих”. Врешті, слід якось навести лад із вживанням понять – скажімо, практично в усіх підручниках до подій XVI-XVII століть некоректно прикладаються такі поняття, як „національно-визвольна боротьба”, „національно-визвольний рух”, „національно-визвольне повстання”, „національно-повстанська армія” тощо.

Владислав Верстюк: Справді, „національно-визвольна” боротьба в підручниках починається ледь не з XV ст., що з наукового погляду є нонсенсом, бо й сама „нація” - це продукт ХІХ століття.

Вадим Хмарський: На мій погляд, це є зайвим підтвердженням того, що на підручники впливає загальний стан історичних досліджень: канон, усталений впродовж 1990-х років, відбився на навчальній літературі. Те саме бачимо і в уже згадуваній підручниковій тезі про невпинне погіршення становища трудящих, що живцем перенесана з парадигми радянської історіографії.

Мар’ян Мудрий: До вад сучасного підручника я би додав ще одну, на перший погляд дрібнішу. Підручник плутає візуальні джерела з ілюстраціями, хоча насправді це різні речі. Ілюстрація тільки унаочнює написане, а візуальне джерело вимагає певної рефлексії, пошуку змісту. Воно змушує не тільки споглядати, а передусім думати. Мені здається, що власне цього в навчальній літературі з історії бракує повністю.

Вадим Хмарський: Це дуже слушне зауваження. Адже зображальний матеріал має не стільки ілюструвати, скільки служити пізнавальній меті. Ілюстрації, схеми, карти є такою ж невід'ємною частиною підручника, як і сам текст. Тимчасом раз по раз у підписах до ілюстрацій натрапляємо на помилки та недоречності, а подеколи таких підписів узагалі немає; буває, що ілюстрації розбігаються зі змістом; після витягів із джерел не зазначається, звідки їх узято, і т. д.

Владислав Верстюк: Це все вірно, але, схоже, ми звертаємо на безперспективну стежку – все критикуємо. Пропоную перейти до пропозицій, що та як монтувати в підручнику.

Мар’ян Мудрий: Різним реґіонам України (умовно розподіленим на Центр – Схід – Захід) притаманні різні версії історичної пам’яті. Ясно, що єдину з них в основу підручника класти не випадає, а поєднати всі три теж не вдасться. Отже, треба шукати якусь інакшу площину викладу матеріалу, не будуючи його на апеляції до історичної пам’яті. На мою думку, варто поміркувати про так звану „оптимістично-технологічну” версію, зорієнтовану на „історію успіху” замість теперішньої „історії плачу”. Адже мета шкільної історичної освіти - навчити дитину відрізняти суттєве від несуттєвого, вміти визначати упереджені судження й розуміти алгоритми здійснення певних соціально важливих акцій – наприклад, реформ. Наша теперішня шкільна історія описує події, але не підводить учня до осмислення мотивів поведінки тих людей, що ці події ініціювали чи, навпаки, їм противилися.

Коли звести мої міркування до чіткіших формулювань, то я би виділив чотири тези:

1) Сучасний підручник не може базуватися на поширених у сучасному українському суспільстві версіях історичної пам'яті, бо таких версій є декілька, й жодна з них не повинна стати пануючою. Будь-яка спроба канонізувати котрусь із версій історичної пам’яті, наділивши тільки її позитивними оцінковими якостями, буде сприйнята як „неправда”.

2) Так само шкідливою видається поширена на сьогодні практика змішування в одному підручнику чи підручниках для різних вікових груп різних версій історичної пам'яті - з наділенням певних подій чи явищ позитивними / негативними оцінками залежно від ситуативної логіки оповіді. Це викликає і в учнів, і у вчителів недовіру до підручника, формує ставлення до історії як спекулятивної науки.

3) Виходом із ситуації бачиться створення так званого „технологічного” підручника, що мав би спиратися не на романтизовану (наївну) версію історії, а на пояснення мотивів і механізмів поведінки різних груп українського суспільства в різних історичних ситуаціях. Такий підхід усунув би з підручника псевдопатріотичну риторику та надав би вивченню історії практичного виміру, забезпечуючи зв'язок минулого із сучасністю через демонстрацію учням можливих способів дії людини й цілих суспільств у складних історичних обставинах.

4) Новий підручник має бути інтелектуальним – у тому сенсі, аби показувати не тільки наслідки діяльності людини, а й способи її думання та алгоритми прийняття рішень. У цих алгоритмах учень зможе знайти й себе, зіставити себе з історичними героями, що перетворить підручник на своєрідний „путівник по життю”, якому можна довіряти.

Наталя Яковенко: Пропозиція створення „оптимістично-технологічного” підручника приваблива, однак її третій пункт видається мені дискусійним, бо я не зовсім уявляю, як технічно скомпонувати аналіз дій різних соціальних груп у різних історичних ситуаціях. Через виділення певних соціальних груп і пояснення мотивацій їхніх дій?

Костянтин Баханов: Це може йти як наскрізна лінія: подія → реакція різних верств населення на неї. У деяких підручниках так показано ставлення до Української революції. Гадаю, якби поставити перед авторами підручника таке завдання – воно було би реалізоване.

Владислав Верстюк: Але в такому випадку треба спершу навести якийсь лад із тлумаченням соціальних структур, описавши їх не архаїчно, як тепер, а на підставі сучасних наукових поглядів. Адже соціальна структура – це не застигла тисячолітня тяглість, а мінливий продукт певних історичних періодів, і в її зміні - суть історії, що слід пояснити учням. Ідея „технологічного” підручника справді приваблива, а тимчасом книжка пишеться за програмою, яка цього не передбачає, отже – починати треба зі зміни програми й концепції?

Костянтин Баханов: За радянських часів програма була жорсткою: визначався фактаж, теми для розгляду, основні поняття, провідні ідеї. У чинній нині в Україні програмі 1998 р. ми написали не "провідні ідеї", а "основні положення", і в такий спосіб програма стала „безідейною”, зосередженою на фактографії. Відтак, саму програму можна залишити без змін, додавши до неї, що в такому-то класі такі-то ідеї мають бути провідними, а в такому-то інші, і вчитель зобов’язаний це реалізувати. Можна, врешті, написати якусь методичку для вчителя чи інструктивний лист від Міністерства освіти і науки, зазначивши, що слід звернути увагу на такі-то акценти, а це, своєю чергою, змусить автора підручника внести доповнення чи зміни до чергового перевидання книжки.

Владислав Верстюк: Наш час, на жаль, уже вичерпався, пора переходити до підсумків. Гадаю, ми можемо констатувати, що існує нове покоління українських шкільних підручників з історії України, і вони вже цілком відмінні від радянського підручника за концепцією і тематикою. Разом із тим ми виявили низку проблем, які належить розв’язати для подальшої модернізації навчальної літератури. У першу чергу йдеться про змістове наповнення підручника, де ще багато пострадянських стереотипів і тлумачень, які не відповідають ні станові сучасної історичної науки, ні суспільним очікуванням від шкільної історії. Була зауважена й проблема підготовки авторів, яким бракує обізнаності з європейськими вимогами до навчальної літератури. Відкритим питанням залишається також залежність підручника від нормативних програм: їх зміна не належить до нашої компетенції, проте з нашого боку може бути запропоновано аналіз ситуації, що склалася, та певні пропозиції, стисло викладені у підсумковому протоколі дискусії.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  2. Інформація про наукову та науково-технічну діяльність Національного університету «Острозька академія» за 2011 рік Острог, 2011

    Документ
    12 IV.1994 р. Указом Президента України Л.Кравчука був створений Острозький Вищий Колегіум. 5.VI.1996 р. він був перейменований в Острозьку Академію згідно з Указом № 402/96 Президента України Л.
  3. Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.
  4. Міністерство освіти І науки України Державний заклад

    Документ
    Подольська Є. А. – доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та гуманітарних дисциплін Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія».
  5. Друга світова війна та історична пам’ять в україні

    Документ
    Абліцов В. Олександр Фадєєв: "Не бачу можливості продовжувати жити ": [Роман "Молода гвардія": міфи і реальність] Літературна Україна.

Другие похожие документы..