Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа курса'
Правило умножения и правило сложения комбинаторики. Выборки из генеральной совокупности. Выборки упорядоченные и неупорядоченные, с возвращением и бе...полностью>>
'Документ'
В условиях перехода к системе рыночного хозяйствования в соответствии с изменениями в экономическом и социальном развитии страны, существенно меняетс...полностью>>
'Закон'
1. Организатор государственных закупок - сектор по государственным закупкамФинансового отдела РГП «Казахстанский центр межбанковских расчетов НБ РК» ...полностью>>
'Документ'
Початок ХХI століття відзначився глобальними змінами в перебігу суспільних процесів. Вперше в історії людства покоління ідей і речей змінюються в час...полностью>>

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (1)

Главная > Навчально-методичний посібник
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Тема 14. Звільнення від кримінальної відповідальності

Поняття та правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Дана тема є однією із центральних тем Загальної частини КК України, вивчення якої має важливе теоретичне та практичне значення.

При вивченні теми слід знати, що кримінальне законодавство України містить інститут звільнення від кримінальної відповідальності – розділ IХ КК України, в якому розкрито правові підстави та порядок, визначено конкретні види звільнення особи від кримінальної відповідальності. Одночасно слід зазначити, що КК України не містить визначення поняття звільнення від кримінальної відповідальності.

У вітчизняній кримінально-правовій літературі висловлюються різноманітні думки з приводу розуміння правової природи та сутності звільнення від кримінальної відповідальності. Дослідники правової природи звільнення від кримінальної відповідальності відносять його до форм реалізації кримінальної відповідальності, вважають звільнення від кримінальної відповідальності диференціюючим відповідальність інститутом кримінального права, радикальним засобом диференціації кримінальної відповідальності, юридичним фактом, що припиняє кримінальне правовідношення, звільняє особу від несприятливих правових наслідків тощо.

Для з’ясування сутності та змісту інституту звільнення від кримінальної відповідальності важливо знати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це передбачена законом відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав і свобод, визначених КК України. Звільнення особи від кримінальної відповідальності відбувається у судовому порядку, виключення – звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності визнається невеликий ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, на що в кримінальному законодавстві є пряма вказівка. Це випливає зі змісту ст.ст. 45, 46, 47, 48, 97 КК України. У цих же статтях вказуються фактори, що мають свідчити про зменшення або втрату винною особою суспільної небезпечності, позитивну спрямованість особистості – щире каяття, відшкодування завданих збитків або усунення завданої шкоди у добровільному порядку тощо. Стосовно ж підстав застосування давності слід зазначити, що після збігу певних термінів особа перестає бути суспільно небезпечною і притягувати її до відповідальності не доцільно. Стосовно ж підстав амністії кримінальне законодавство України не містить чітких вказівок на невисокий ступінь суспільної небезпечності особистості злочинця та (або) невелику тяжкість вчиненого злочину, як це має місце при інших загальних видах звільнення від кримінальної відповідальності.

Слід мати на увазі, що залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: імперативне (обов'язкове) і дискреційне (факультативне, необов'язкове). Факультативними є звільнення, передбачені ст. 47 (передача на поруки), ст. 48 (зміна обстановки) та ч. 1 ст. 97 (звіль­нення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Це означає, що за наявності умов, передбачених за­значеними статтями, суд вправі, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тоб­то зобов'язуючою суд звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні з потерпілим, а також після закінчення стро­ків давності).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. Якщо, наприклад, особа, яка була звільнена судом від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 (дійове каяття), після цього вчинить новий злочин, ця обставина не може вплинути на раніше прийняте рішення про звільнення її від відповідальності. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47) і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97).

Необхідно звернути увагу, що випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачено як Загальною, так і Особливою частинами КК України. Це дає підстави здійснити їх поділ на загальні та спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності. У Загальній частині передбачено 9 таких видів, а у Особливій – 14, наприклад, ч.2 ст. 111 КК України (добровільна заява громадянина України про свій зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками).

Згідно структури розділу IХ КК України, слід виділяти такі види звільнення від кримінальної відповідальності: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України), у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України), у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України), у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України), у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України). До наведених видів звільнення також слід додати звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію». Проблема ж віднесення помилування до видів звільнення від кримінальної відповідальності є досить дискусійною, так як згідно ч. 2 Указу Президента України «Про положення про здійснення помилування», помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким покаранням.

Дійове каяття – згідно з кримінальним законодавством України самостійний вид зівльнення від кримінальної відповідальності (ст. 45). Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості. Злочин визнається вчиненим вперше якщо його вчинення фактично мало місце перший раз або юридичні наслідки першого злочину повністю погашені (минули строки давності, погашена судимість і ін.).

Підставою звільненя від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК України є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома ознаками: 1) щиросердечністю; 2) активним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням заподіяного збитку або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає можливість застосування до винного ст. 45 КК. Відшкодування збитку або усунення шкоди повинно бути добровільним і не повинно обмовлятися якимись умовами. У той же час, дії по відшкодуванню збитку або усуненню заподіяної шкоди можуть бути здійснені не тільки винним, але й іншими особами (наприклад, батьками, родичами й ін.). Важливо, щоб ініціатива належала особі, винній у вчиненні злочину. Звільненя особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям передбачене законом у якості обов'язкового і безумовного виду звільнення від кримінальної відповідальності.

Примирення винного з потерпілим – за кримінальним законодавством України самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 46 КК). Таке звільнення є обов'язковим для суду і безумовним для особи, яка вчинила злочин. Передумовою застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності закон називає вчинення вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості. Підставами застосування ст. 46 КК виступають: 1) примирення винного з потерпілим; 2) відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди. Потерпілим визнається фізична особа, якій заподіяна фізична, моральна або матеріальна шкода (ч. 1 ст. 49 КПК). Примирення – це угода винного і потерпілого, результатом якої є прощення потерпілим винного, який заподіяв йому шкоду. Участь у такій угоді потерпілого повинна бути добровільною, а не вимушеною.

Передача особи на поруки – самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, що регламентується ст. 47 КК. Особу можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки за умови, що вона вперше вчинила злочин невеликлї або середньої тяжкості. Підставою такого звільнення є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку. Особу, яка не визнала себе винної у вчиненні злочину, передавати на поруки не можна. За наявності зазначених обставин, а також належно оформленого клопатання суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК має умовний характер, а саме: ця особа протягом року з дня передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятись від заходів виховного характеру та не порушувати громадський порядок. Порушення громадського порядку – це вчинення особою проступку (наприклад, із числа передбачених статтями 173, 173-1, 174, 178, 179, 181, 181-1, 182, 183 Кодексу України про адміністративні правопорушення), за яких на неї накладено адміністративне стягнення.

Зміна обстановки – самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, що регламентується ст. 48 КК. Передумовами застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності є: 1) вчинення злочину вперше; 2) за своїм характером діяння повинно бути невеликої або середньої тяжкості.

Стаття 48 КК по суті передбачає дві різних підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки: 1) втрата діянням суспільної небезпеки; 2) втрата особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки.

Втрата діянням суспільної небезпеки можлива двох видів. Перший із них пов'язаний із втратою суспільної небезпеки певних видів злочинів, що може бути обумовлене швидкими змінами в тих або інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки кримінально-правового примусу. Крім цього, втрата суспільної небезпеки певного виду злочинів може бути викликана зміною місця, часу й інших обставин, саме при наявності яких діяння вважається суспільно небезпечним. Так, ст. 336 КК передбачає відповідальність за ухилення від призиву по мобілізації. З припиненням мобілізації може відпасти і суспільна небезпека таких діянь.

Інший вид втрати діянням суспільної небезпеки має місце тоді, коли зміна обстановки тягне за собою втрату суспільної небезпеки лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому даний вид діянь, як і раніше, вважається злочинним. Це характерно для зміни обстановки локального масштабу. В практиці мали місце випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийняте рішення про необхідність проведення повної вирубки лісу на даній ділянці.

Висновок про втрату особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки, повинний бути заснований на характеристиці (соціальній, психологічній, демографічній, кримінально-правовій і ін.) даної особи, а також аналізі навколишньої обстановки (оточення в побуті, сім’ї, на роботі і т.ін.). В практиці до позитивних чинників такого роду відносять призив у Збройні Сили України або звільнення з армії, працевлаштування, тяжке захворювання, переїзд в інше місце проживання й ін. У цьому випадку діяння продовжує залишатися злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді. Водночас особа, яка його вчинила, перестає бути суспільно небезпечною.

Відповідно закону, зміна обстановки відноситься до факультативних видів звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки це право, а не обов'язок суду.

Давність в кримінальному праві. Під давністю в кримінальному праві розуміється перебіг встановлених у кримінальному законі термінів, після чого реалізація кримінально-правового примусу стосовно особи, яка вчинила злочин, стає недоцільної.

КК України передбачає два вида давності: 1) давність притягання до кримінальної відповідальності (ст. 49); 2) давність виконання обвинувального вироку (ст. 80). Ст. 49 КК передбачає обов'язковий і безумовний вид звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до неї. Ці строки диференційовані і залежать від тяжкості вчиненого злочину. Так, наприклад, при вчиненні злочину середньої тяжкості термін давності дорівнює п'яти рокам, тяжкого злочину - десяти (ч. 1 ст. 49). Закон встановлює також межі, у яких обчислюються строки давності. Початковим моментом обчислення строків давності є день вчинення злочину, кінцевим - день вступу вироку в законну силу. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду. У цьому випадку перебіг давності відновляється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У разі ухилення від слідства або суду особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину пройшло п'ятнадцять років. Перебіг давності переривається, якщо особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий. У цьому разі обчислення строків давності починається з дня вчинення нового злочину, окремо за кожне діяння.

Питання про застосування давності до особи, що вичнила особливо тяжкий злочин, за який за законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, то довічне позбавлення волі не призначається, а заміняється позбавленням волі на певний строк.

Відповідно закону, положення про давність не застосовуються у разі вчинення особою злочинів проти мира та безпеки людств: планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ч. 1 ст. 442 КК).

Тема 15. Поняття та мета покарання

Теорії покарання у науці кримінального права.

Поняття та ознаки покарання.

Загальна характеристика мети покарання.

При вивченні даної теми слід запам’ятати, що покарання є центральних інститутів кримінального права, однією із основних та найбільш суворих (має бути) форм кримінальної відповідальності, яке існує для охорони державою найважливіших суспільних відносин.

Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально-правовий наслідок виненого ним злочину.

Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в ст. 50 КК 2001 року.

Слід виділити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання:

1)покарання – це міра державного примусу. Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні межі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру;

2) державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що вчинила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання;

3) примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно-правової сфери зобов’язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерпіти позбавлення й обмеження, пов’язані з застосуванням до нього покарання;

4) кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є однією з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у вчиненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить вину конкретної особи у вчинені конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів;

5) покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж зі ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.” Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання.;

6) покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість – являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність у випадку вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним. Кримінально-правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості: обтяжуючої відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину; обтяжуючої обставини при призначенні покарання; обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

7) покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, в інших — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими.

Мета покарання. Мета – категорія не кримінально-правова, а філософська. У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв’язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета – модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Проблема мети покарання цікавили багатьох вчених і філософів протягом всієї історії. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, яке завдав винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженого тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримуються багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примусу, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більш незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

Частина 2 ст.50 КК України закріпила: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність”.

На підставі чого можна виділити такі цілі покарання: 1) кара; 2) виправлення засуджених; 2) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; 3) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду на застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально – психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов’язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає повторне вчинення злочинів. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо, фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; розривом злочинних зв’язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; ізоляцією винного від суспільства.

Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається: невідверненістю виконання покарання; 2) наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати будь-кого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів; судовим розглядом справи про злочин відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання; 3) публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей, переважно знайомих засудженому і т. ін; 4) правовою пропагандою.

Розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (2)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  2. План науково-дослідницької роботи Національного університету «Одеська юридична академія» на 2011-2015 роки

    Документ
    Розділ 5. Наукові основи комплексної методики розслідування злочинів, які посягають на (авторські) права (та права) інтелектуальної власності в Україні
  3. Миколаївський комплекс Національного університету «одеська юридична академія»

    Документ
    Криміналістика - це одна з наук кримінально-правового циклу, про яку справедливо говорять, що вона знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю.
  4. Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія (4)

    Документ
    Навчальна дисципліна Теорія держави і права є необхідним і обов'язковим компонентом загальнотеоретичної професійної підготовки юриста. Знання закономірностей виникнення і функціонування держави і права, засвоєння понятійно-категоріального
  5. Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія (5)

    Документ
    Глобалізація світових політичних, економічних та правових відносин та пов'язаний з нею вільний рух капіталів, товарів, громадян виводить наше суспільство на якісно новий етап розвитку, для якого характерною є низка правових проблем.

Другие похожие документы..