Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Опорные тестовые задания для курсов повышения квалификации средних медицинских и фармацевтических работников по направлению «Сестринское дело в нарко...полностью>>
'Документ'
Школа будет проводиться в г. Саров Нижегородской области. Слушатели смогут ознакомиться с историей и деятельностью РФЯЦ-ВНИИЭФ, совершить экскурсии п...полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится «6» февраля 2009 г. в 10 часов на заседании диссертационного совета Д – 006.007.01 при ГНУ Всероссийский научно-исследовательский ин...полностью>>
'Автореферат'
Работа выполнена в Федеральном государственном учреждении «Научно-исследовательский институт пульмонологии» ФМБА России и муниципальном учреждении зд...полностью>>

Пошукова робота (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Пошукова робота

на тему:

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

(1819 — 1897)

 

Пантелеймон Олександрович Куліш — український буржуазно-ліберальний письменник, багатогранна діяльність якого (як поета і прозаїка, фольклориста і етнографа, перекладача і критика, редактора і видавця) охоплює кілька десятиліть. Почавши як ліберал, настроєний проти царизму і кріпацтва, він поступово скочувався на буржуазно-націоналістичні позиції, особливо в останні десятиліття свого життя.

Народився Куліш 8 серпня 1819р. в містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині в дрібнопанській сім'ї. Вчився майбутній письменник у Новгород-Сіверській гімназії, 1839р. вступив до Київського університету, але не закінчив його. З початку 40-х років учителював, багато мандрував по Україні, захоплюючись фольклором і етнографією. З 1845р. жив і вчителював у Петербурзі. 1847р. був заарештований у зв'язку з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, хоч його організаційна приналежність до цього товариства, як і Шевченка, доведена не була, і висланий до Тули. Після смерті Миколи І, покладаючи надії на реформи і «доброго царя», він все непримиренніше ставився до революційної демократії.

Починаючи з 1856р., коли було одержано дозвіл друкуватися, Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і опублікував «Чорну раду»), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856 — 1857 рр. видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання альманаху «Хата», журналу «Основа»). На творах письменника цієї доби і напрямкові «Основи», до редакції якої він входив, уже позначилася зміна поглядів Куліша. Ще помітнішою вона стала після реформи 1861р., яка задовольнила ліберальну буржуазію. Поглибилися і його ідейні розходження з Шевченком, загалом аж до неприйняття творчості революційного поета. Закономірно, що у 60-ті роки, після придушення повстання у Польщі, Куліш був направлений сюди провідником політики царизму як «директор духовних справ». З кінця 60-х років активно підтримував зв'язки з народовськими громадсько-культурними діячами Галичини, претендуючи на роль їх духовного вождя. Він підносив теорію культурництва, класового миру, боявся революційності народних мас; все послідовніше виявлявся його аристократизм, зневага до «черні».

Тритомна «История воссоединения Руси» (1874 — 1877) засвідчила, що в цей час Куліш остаточно перейшов на реакційні позиції: зібравши цінний фактичний матеріал, автор тлумачив його як типовий буржуазний історик, відверто засуджуючи визвольні народні рухи. В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Помер Куліш 14 лютого 1897р. на своєму хуторі Мотронівка, де і похований…

 

Історія української літератури другої половини ХІХ століття, Київ, 1979.

 

 

 

 

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

(1819 — 1897)

 

Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.

П. Куліш

Не чим іншим як історичним парадоксом слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкінці 20 — початку 30 років, розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога, Куліша-історика. Багаторічне замовчування імен українських митців, вчених, громадських діячів, політиків, «виламування» з культурного фундаменту великих пластів далекого минулого, вульгарне, на догоду ідеологічно спекулятивним тезам, трактування культурного й суспільного розвитку спонукають нас до вивчення нашої духовної спадщини, щоб виважити, а може, й переоцінити усталені інтерпретації їх творчості, а також культурницької й політичної діяльності з позицій сьогодення. Звернімося до праць М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, а насамперед до П. Куліша. Звісно, не все в нього заслуговує на беззастережне схвалення. Багато його історичних концепцій зазнало деформацій під тиском тих соціально-політичних і культурних умов та обставин, в яких жив і творив Куліш. Але для того, щоб сказати чесне, вивірене архівними документами та грунтовними дослідженнями, слово про характер і першопричини цих деформацій історичного минулого, витворених Кулішем-істориком, треба опублікувати його доробок, який є на сьогодні унікальною бібліографічною цінністю.

Прикро, що лише тепер ми розпочинаємо осягати велич Куліша без ідеологічних застережень, повільно і несміливо добираючись до його творінь. Та чи сповнимо ми бажання Ганни Барвінок, яка зберегла величезний архів свого чоловіка і в похилому віці турбувалася про видання повного зібрання його творів? Звернулася вона до історика і археолога Івана Михайловича Каманіна — директора Центрального архіву давніх актів у Києві, не лише тому, що той був добрим знайомим Пантелеймона Олександровича, а передусім тому, що мав великий досвід у публікації історичних документів, й, крім того, свого часу Іван Михайлович взяв під опіку величезний архів Куліша — ще вповні не опрацьовану рукописну скарбницю, в якій є багатюще листування письменника, рукописи творів, записки тощо. Переданий до утвореної Української Академії наук, цей архів «запрацював» на каманінське п'ятитомне Зібрання художніх творів Пантелеймона Куліша, як оригінальних, так і перекладних, яке розійшлося швидко. Каманіна не стало в 1920 році. Тоді дослідження творчості продовжили молоді літературознавці М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П. І. Рулін, М. К. Зеров, В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Та їх ініціатива не була підтримана.

У наш час розпочинається «третя хвиля» видання і вивчення творчої спадщини одного з найпродуктивніших будителів національної самосвідомості українців, неодіозного, хоча й суперечливого мислителя, поборника національної самобутності українського народу, його мови і культури, палкого прихильника справедливих міжнаціональних взаємин, високої культури людського співжиття, гармонійної взаємодії цивілізації і природного середовища, технічного прогресу, моральних і загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Пантелеймон Куліш вірив, що його зрозуміють нащадки, пізнає благородство його трудів і замірів Україна. У вірші «На чужій чужині» він писав:

Не забудеш мене, поки віку твого,

моя нене Вкраїно,

Поки мова твоя голосна у піснях,

як срібло чисте дзвонить.

На що глянеш, усюди згадаєш твого

бідолашного сина;

Туподумство людське, моя нене,

від тебе його не заслонить.

Готуючи до друку збірку сонетів «Друга камена», точніше, її рукописний варіант (цілком можливо, для дарунку), 10 травня 1925 року Микола Зеров елегантним почерком, вимальовуючи кожну літеру, переписав сонет «Куліш»:

Давно в труні Тарас і Костомара,

Грабовський чемний, лагідний Плетньов;

Сивіє розум і холоне кров;

Літа минулі, мов бліда примара.

Та він працює, Феніксом з пожару

Мотронівка народжується знов;

Завзяттям віє від його промов

І в очах відблиск молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь,

В Європі хоче ставити курінь,

Над творами культурників п'яніє.

І днів старечих тягота — легка,

І навіть в смертних муках агонії

В повітрі пише ще його рука.

В наші дні далеко не кожному зрозуміле таке закодоване в образах життя видатного українського письменника, історика, критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діяча Пантелеймона Олександровича Куліша, але в ті, далекі вже від нас, 20-і роки XX ст., його ім'я було популярним. У збірнику «Революційні поезії», виданому в Харкові у 1920 році з метою прилучення широкого українського читача до національної поетичної скарбниці, поряд із поезіями Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Євгена Гребінки і Михайла Старицького, Павла Грабовського та Івана Франка, Лесі Українки і Олександра Олеся, Грицька Чупринки і Спиридона Черкасенка, Павла Тичини і Василя Чумака вміщена дума П. Куліша «Кумейки». Тогочасним революційним настроям були співзвучні заключні її рядки:

Нехай знають на всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров'ю записали.

Записали — прочитають

Неписьменні люде,

Що до суду із шляхетством

Згоди в нас не буде.

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поки серце українське

З панським не зживеться.

Правда, у своєму прагненні посилити соціальне спрямування думи упорядник збірки замінив в передостанньому рядку слово «українське» на — «мужицькеє». Тоді самодіяльність була не рідкістю.

Звичайно, сучасний читач може дещо критично сприйняти процитований вище сонет, зокрема, подивуватися, скажімо, з того, що такий високоосвічений вчений і блискучий стиліст, тонкий цінитель поетичної форми, як М. Зеров, дозволив собі задля рими до слова «примара» деформувати прізвище відомого історика Миколи Костомарова. Не поспішаймо, одначе, з висновком. Зеров був великим знавцем життя і творчості П. Куліша і не раз зустрічав у його епістолярній спадщині дружнє «Костомара». Так, у листі до Т. Г. Шевченка від 1 лютого 1858 року читаємо: «Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнішали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами!»

На час написання цього листа минуло вже 14 років від осіннього дня 1844 року, коли Пантелеймон Куліш познайомився з молодим істориком Миколою Костомаровим. Правда, в 1874 році вони поконфліктували, а через шість років розійшлися назавжди, але як багато їх єднало! Адже, по суті, трійця — Шевченко, Костомаров і Куліш — була духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях.

До часу, коли з'явився сонет, складний, суперечливий життєвий і творчий шлях автора першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада» досліджувався активно, в дискусіях. Молодий тоді Є. Кирилюк готував «Бібліографію праць П. О. Куліша та писань про нього», яка з'явилася друком в 1929 році, у Львові вийшла книга В. Щурата «Філософічна основа творчості Куліша» (1922), М. Грушевський друкує в журналі «Україна» (1927, ч. 1 — 2) грунтовну розвідку «Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості», інший український історик Д. Дорошенко видає в 1918 році книгу «Пантелеймон Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», а молодий літературознавець, згодом — відомий історик, археолог і прозаїк В. Петров друкує підряд — у 1929 і 1930 роках — дві праці: «Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» і «Романи Куліша». До речі, особисте, точніше, бурхливе інтимне життя Куліша тоді цікавило багатьох вчених. Так, О. Дорошкевич звернув увагу на його взаємини з юною Л. Милорадовичівною й видав у 1927 році книжку «Куліш і Милорадовичівна».

Великим імпульсом для такого широкого і активного інтересу до життя і творчості П. Куліша був і його 100-літній ювілей, який припав на тривожний 1919 рік. М. Зеров на той час редагував «Літопис українського письменства» — журнал «Книгар», де в липнево-серпневому номері з'явився ряд статей, присвячених його культурно-громадській діяльності, творчості як літературного критика, аналізу поетичної спадщини, віршованих перекладів Біблії, етнографічній діяльності. Досліджувалися праці П. Куліша, пов'язані з вивченням і виданням творів М. Гоголя, підбивалися підсумки роботи щодо видання творів самого Куліша. М. Зеров згодом написав грунтовну передмову «Поетична діяльність Куліша» до збірки поета, що мала видати «Книгоспілка». Важко навіть перелічити ті видання оригінальних його творів й наукових праць про життя і діяльність митця, які здійснювалися в перші пореволюційні десятиліття. На особливу увагу заслуговує така підготовлена і видана Українською Академією наук 1927 року праця, як «Пантелеймон Куліш. Збірник праць комісії для видавання пам'яток новітнього письменства», а також видання творів П. Куліша 1931 року.

Були серйозні наміри опублікувати всю спадщину видатного письменника та історика. Про це свідчить шеститомне (найповніше й до сьогодні) видання його творів у Львові (1908 — 1910 рр.), незавершене — лише в п'яти томах — у Києві (1908 — 1910 рр.), хоча планувався двадцятитомник. Згадаймо тут добрим словом невтомного Б. Лепкого, який видав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша у Берліні (1922 — 1923 рр.) у серії «Українське слово». Наприкінці 20-х років на Радянській Україні також була розпочата співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР підготовка багатотомного — у 25 томах — видання, але з'явилося лише три — 1,3 і 6-й томи (1930 — 1931).

У передмові до цього видання О. Дорошкевич писав, що «до повного академічного видання багатющої Кулішевої спадщини (що забере не менш, як 50 великих томів) ми можемо прийти лише за яке десятиліття». Але впродовж десятиліть після того запанувало майже повне (1939 року вийшла «Чорна рада. Хроніка 1663 року» з передмовою В. Гуфельза) мовчання аж до 1969 року. Ні, не тільки мовчання, а й розвінчування Куліша — «буржуазного націоналіста», «ворога Шевченка» (в цих стараннях наші шевченкознавці були попереду). Лише у 1969 році вийшов скромний однотомник П. Куліша у видавництві «Дніпро», а в 1970-му — збірка «Поезії» у серії «Бібліотека поета».

Звісно, дослідники знають про численні студії, присвячені спадщині П. Куліша, які з'явилися ще в кінці XIX — на початку XX ст., Бориса Грінченка, Осипа Маковея, грунтовні статті Івана Франка і Сергія Єфремова, листовне звернення Михайла Коцюбинського до Івана Франка, Панаса Мирного та інших письменників із пропозицією взяти участь в альманасі «Дубове листя», присвяченому Кулішеві. У цьому зверненні, датованому 1901 роком, зокрема, читаємо: «Минуло вже чотири роки, як помер П. Куліш, — і дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я; а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ, — про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших цінних праць має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю».

На жаль, до сьогодні в українському радянському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка б об'єктивно, з урахуванням усіх аспектів тогочасної дійсності, розкрила багатогранну і суперечливу діяльність П. Куліша. Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні — не з'являлися понад півстоліття. Тому й не дивно, що сучасний читач, натрапивши в сонеті М. Зерова на вираз «Грабовський чемний», подумає, що йдеться про П. Грабовського, який, до речі, високо шанував творчість П. Куліша і навіть на заслання повіз із собою його книги, хоча й різко критикував політичні концепції Куліша-історика. Насправді ж тут мається на увазі інший Грабовський — щирий друг і Кулішів порадник, польський письменник М. Грабовський, який мріяв, окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом «Живописна Україна», і сам підготувати подібне видання.

Згадується в сонеті «Куліш» і П. Плетньов — ректор Петербурзького університету, давній його покровитель, вчений, письменник.

Домінуючим мотивом сонету є подвижницька праця П. Куліша, що підносила дух і знесилювала його, викликала захоплення ним земляків, а час від часу і розчарування, навіть праведне обурення друзів, колег, читачів.

Пантелеймон Куліш був свідомий значення свого подвижництва, вірив, що слово має велику живлющу силу, здатну зростити могутнє дерево української національної культури.

Слово нам верне і силу давнезну і волю.

І не один в нас лавровий

вінець обів'є круг чола

Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Куліша довгий життєвий шлях. Народився «гарячий Панько» Куліш — так він згодом буде іноді підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей». Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко...», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плетньова посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятилітньою дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду...»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку (Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.

Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті... «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває).

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обгрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму на Україні.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Пошукова робота (2)

    Документ
    Суттєвий внесок у національно-культурні процеси в Україні зробили протестанти науковою і літературною діяльністю. Вона, з одного боку, була наслідком внутрішніх потреб протестантизму, який відчував зростаючу опозицію з боку католицької
  2. Пошукова робота на тему

    Документ
    Актуальність теми. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась,
  3. Пошукова робота на тему: Епічність прози Сави  Божка

    Документ
    В  історії  світової  художньої  культури  існує  явище,  що  його  часто  характеризують  так:  митець  одного  твору. При  цьому  художником  (маляром,  письменником,  композитором, режисером  тощо)  може  бути створено  низку 
  4. Пошукова робота Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури

    Документ
    Розвиток освітніх потреб українського суспільства в Галичині поставив на порядок денний проблему оновлення навчальної книжки з літератури, яка б відображала здобутки нової української літератури та наближалася б до літературної мови
  5. Пошукова робота з української літератури Микола Гурович Куліш – життя І творчість

    Документ
    Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з фейерверком: " Барвисте, яскраве, гучне і скороминуще.

Другие похожие документы..