Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Через научение мы получаем знания, овладеваем языком, формируем отношения, ценности, страхи, личностные черты и самооценку. Если личность является рез...полностью>>
'Конкурс'
Степан Попов – лауреат 1 ст., Анастасия Панова, Екатерина Царёва – дипломант 1 ст., Виктория Авдеева, Ксения Громова – лауреат 2 ст., Татьяна Мамедова...полностью>>
'Расшифровка'
В. Главный бухгалтер Митюкова Г....полностью>>
'Лекция'
ОПТИЧЕСКАЯ ОРИЕНТАЦИЯ СПИНОВ И ВЫСТРАИВАНИЕ ИМПУЛЬСОВ ФОТОРОЖДЕННЫХ ЭЛЕКТРОНОВ В АЛМАЗОПОДОБНЫХ ПОЛУПРОВОДНИКАХ. ОПТИЧЕСКИЕ ПЕРЕХОДЫ , СВЯЗАННЫЕ С ПРИ...полностью>>

Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

САМАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ

СУЧАСНІ НАЦІОНАЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ МОДЕЛІ:

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції

24 грудня 2010 р.

ТОМ І

Сімферополь

Сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 24 грудня 2010 р. – Відп. ред. Трофимова В.В. – У 2-х т. – Т. І. - Сімферополь: Кримський інститут бізнесу, 2010. – 108 с.

Редакційна колегія та програминий комітет:

  1. Тарасов В.І. – ректор Кримського інституту бізнесу, кандидат філософских наук, доцент.

  2. Трофимова В.В. – директор Центру розвитку освіти, науки та інновацій, кандидат економічних наук.

  3. Задорожний А.Л. – ректор Самарського інституту бізнесу та менеджменту, доктор економічних наук.

У збірнику розкрито сутність сучасних трансформацій в процесах взаємодії держави і ринку, розглянуті питання соціалізації у різних національних економічних моделях. Досліджено глобалізаційний вплив на розвиток національних економік та можливості реалізації інноваційних моделей розвитку. Визначені парадигмальні засди формування економіка знань. Обґрунтовано напрямки вдосконалення конкурентоспроможності національної економіки та визначено перспективи реалізації української національної моделі.

Для студентів, аспірантів, науковців, державних службовців та фахівців.

© Автори статей (текст), 2010

ЗМІСТ

Глобалізаційний вплив на розвиток національних економік

Батістова Оксана Ігорівна

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

9

Белаш Ольга Борисовна

ГЛОБАЛЬНЫЙ ХАРАКТЕР ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОМПАНИИ ECCO В ПЕРИОД МИРОВОГО КРИЗИСА

10

Бриль Кирило Григорович

МОЖЛИВОСТІ ІНТЕНСИВНОГО РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНІ ПІД ВПЛИВОМ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

13

Гудіма Татьяна Степанівна

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

15

Дашевська Ольга Володимирівна

РОЛЬ ТНК В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИНАХ

17

Дорошенко Ігор Вікторович

МАКРОФІНАНСОВА ДЕСТАБІЛІЗАЦІЯ В КРАЇНАХ ЄВРОСОЮЗУ

19

Євтушенко Ганна Валентинівна

ІМІДЖ КРАЇНИ ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА

21

Костенко Ганна Петрівна

Оцінка фінансового забезпечення розвитку санаторно-курортних закладів на засадах кластерного групування

22

Єзєєва Мирослава Мириківна

ГЕНЕЗИС НАУКОВОЇ ДУМКИ ЩОДО МІСЦЯ РЕГІОНУ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

24

Зарапіна Юлія Едуардівна

ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН У ПОЛІТИКАХ ПОДОЛАННЯ НЕРІВНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

26

Зюзгіна Анна Сергіївна, Гадзіна Дмитро Олександрович

УКРАИНА В МЕЖДУНАРОДНЫХ СРАВНЕНИЯ: АНАЛИЗ ВОЗМОЖНОСТЕЙ ВЕДЕНИЯ БИЗНЕСА

27

Кейван О.І.

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ В КАРПАТСЬКОМУ РЕГІОНІ

30

Кирилич Юрій Володимирович

РОЛЬ ТА ВИКЛИКИ ФІНАНСОВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

31

Корнійчук Ольга Вікторівна

ВПЛИВ СВІТОВОЇ КРИЗИ НА СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ЄС

32

Кульчицький Ярослав Володимирович

Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем у контексті євроінтеграційного вектору

34

Лазаренко Жанна Валеріївна

ПОРТФЕЛЬ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ ТА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ПЕРЕГОВОРНИХ ПОЗИЦІЙ ТОРГОВИХ КОАЛІЦІЙ В СОТ

34

Ляшевська Вікторія Іванівна

РІВНІ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

36

Мельник Ірина Андріївна

НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ МЕНЕДЖМЕНТУ КРАЇН СВІТУ

38

Михайлів Галина Василівна, к.е.н.

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

41

Охота Віталій Іванович

МІЖНАРОДНА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ДЕРЖАВ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

43

Сардак Сергій Едуардович

Соціально-економічне підґрунтя ефективного управління розвитком людських ресурсів

46

Хмара М.П.

РОЗВИТОК КЛАСТЕРНИХ ІНІЦИАТИВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

48

Яковенко Мирослава Валеріївна

ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

50

Становлення регіональних моделей розвитку

Влащенко Наталія Миколаївна

РЕГІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО КОМПЛЕКСУ

53

Галущак І. Є.

ФАКТОРНИЙ АСПЕКТ ОЦІНКИ СТРАТЕГІЧНИХ ЦІЛЕЙ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ РЕГІОНУ

55

Григорчук Олена Павлівна

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ

58

Деркач Тетяна Вадимівна

ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА МОДЕЛЬ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

59

Зульфугарова Світлана Олександрівна, Теряник Олена Анатоліївна

АНАЛІЗ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ НА ОСНОВІ МЕТОДОЛОГІЇ СИСТЕМИ, ЩО ПРАГНЕ ДО ІДЕАЛУ

61

Ігнатьєва Вікторія Борисівна, Овчаренко Світлана Іванівна

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ ЯК СКЛАДОВОЇ ЕКОНОМІКИ В ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

64

Кашуба Ярослав Миколайович

МІСЦЕ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СТРАТЕГІЯХ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

66

Маринич Ксенія Олександрівна

ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ТРАНСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ

67

Мациборко Олена Афанасіївна,

НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

68

Українська національна модель:

сучасний стан та перспективи розвитку

Беляєва Оксана Омелянівна

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВИМОГ БАЗЕЛЯ-ІІ В УКРАЇНІ - ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

72

Бурцева Тетяна Іванівна

ТЕНДЕНЦІЇ ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ В ЕКОНОМІЦІ РЕГІОНА

73

Бусень Альона Сергіївна

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ЗАСТОСУВАННЯМ КОМП’ЮТОРНОЇ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

74

Граніш Світлана Анатоліївна

ЕКОНОМІЧНІ МОДЕЛІ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ РЕКЛАМНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА РИНКУ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

75

Грушевський Роман Євгенійович

ПРОГНОЗУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОГО ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

78

Давидов Олександр Іванович

ПОТЕНЦІАЛ ЗАЛУЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КАПІТАЛУ НА РИНКУ АКЦІЙ

79

Іванова Інесса Сергіївна

ІНВЕСТИЦІЇ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ

80

Кравченко Виктория Викторовна

АНАЛИЗ СОВРЕМЕННЫХ МЕТОДОВ РАСЧЕТА КАЛЬКУЛЯЦИИ СЕБЕСТОИМОСТИ И ОЦЕНКА ВОЗМОЖНОСТЕЙ ИХ ПРИМЕНЕНИЯ В УСЛОВИЯХ УКРАИНСКОЙ ЭКОНОМИКИ

83

Куруцова Ельвіра Сіражутдинівна

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ: СКЛАДНІСТЬ ВИБОРУ ТА АНАЛІЗ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНИ

85

Наквасюк Надія Василівна

ОСНОВИ КОНСТРУЮВАННЯ ТАБЛИЦЬ ВИМИРАННЯ

88

Романовський Олександр Олексійович

ПЕРЕДУМОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА У ВНЗ

90

Савчук Тетяна Василівна

УДОСКОНАЛЕННЯ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНВЕСТОВАНОГО КАПІТАЛУ

91

Сахарська Ольга Анатоліївна

ГОЛОВНІ ПІДХОДИ ДО ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ БЕЗРОБІТТЯ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

94

Середа Олена Олександрівна

АНАЛІЗ ЧИННИКІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

95

Соколова Олена Євгенівна

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ В УКРАЇНІ

97

Чернышов С. А.

ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ГОСУДАРСТВА И РЫНКА В СФЕРЕ СОВРЕМЕННОГО РЕФОРМИРОВАНИЯ СТРАХОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

98

Шаповаленко Костянтин Сергійович

ЗАСТОСУВАННЯ МАРКЕТИНГУ В ПОДОЛАННІ КРИЗОВИХ ЯВИЩ НА СТРАХОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ

102

Шульга Ірина Петрівна

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПУБЛІЧНИХ ЕМІСІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІТЕНТІВ

104

Глобалізаційний вплив на розвиток національних економік

Батістова Оксана Ігорівна

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, м. Харків

o.batistova@

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Процеси глобалізації та становлення постіндустріального суспільства, які є основною тенденцією світогоспосподарського розвитку, значно впливають на економічну, політичну та соціокультурну сфери сучасних держав. Під їх вплив підпадає і сама людина, процес її самоідентифікації та, як наслідок, мотивації до господарської діяльності. Процес соціальної самоідентифікації грає важливу роль у формуванні мотивації людини до діяльності, до об’єднання зусиль за для вирішення суспільно-значущих завдань, у стабільному розвитку суспільства та у забезпечуючих його життєдіяльність інститутів. Тобто, соціальна ідентичність є одним з найважливіших факторів економічного розвитку. Ідентичність у глобальному світі набуває рис нестабільності та динамізму. Вона опиняється у центрі соціокультурного простору, що швидко змінюється. І якщо така ідентичність починає деградувати, то це призводить до кризи будь-якого соціального утворення: сім’ї, професійного об’єднання, політичної партії або держави та її економіки.

У даній роботі ми спробуємо з’ясувати ті зміни, що відбуваються з національною ідентичністю в умовах глобалізації, та доведемо наскільки важливим є ресурс ідентичності для успішного економічного розвитку держав в сучасному світі.

Соціальна ідентичність формується із сукупності уявлень людини про своє місце у суспільстві, тих цінностей та моделей поведінки, які затверджуються на основі співвіднесення себе із суспільно-значущими культурними орієнтирами та рольовими функціями, із соціальними інститутами.

Найважливішими референтними групами соціальної самоідентифікаії стають «великі спільноти» - соціальна група, конфесія, етнос, держава, цивілізація. Широкий вибір потенційно значущих для сучасної людини систем орієнтирів, пов’язаний із розвитком інформаційного суспільства, передбачає дроблення соціальної ідентичності та баговекторність варіантів її вибору. Тобто відбувається постійний процес самоідентифікації людини та спільноти, у ході якого вони пізнають себе, вибудовують життєві смисли та пристосовуються до оточуючого світу. Масова міграція породжує парадоксальне співіснування у рамках єдиної держави різноманітних цивілізаційних спільнот із принципово різною культурою та моделями самоідентифікації. Велике значення набуває «мультикультурне громадянство», тобто «подвійне» і навіть «трійне». Його розповсюдження легітимізує таку множинну ідентичність. Ця тенденція у найближчий час буде тільки зростати, стимулюючи країни, що приймають мігрантів інтегрувати спільноти «поверх» іх національно-цивілізаційної ідентичності у її інституційному оформленні. Тим самим, буде зростати необхідність у конструюванні надцивілізаційних інтеграційних моделей.

Розмивання традиційних моделей ідентичності виявляє різні орієнтири ідентифікаційних процесів. Тобто на одному полюсі об’єктом ідентифікації стає космополітичне всесвітнє громадянство, де переважають норми глобального ринку, глобальних фінансових потоків, а також моделі поведінки груп, залучених у таку діяльність людей[1,с.83]. У сучасному світі для індивіду, який ідентифікує, ототожнює себе з певним етносом, спектр вибору лінії власної поведінки вужчий, ніж для людини, у якої послаблений зв’язок зі своїм етносом. Досвід господарського життя, спілкування, накоплений етносом за всю історію його існування, передається із покоління в покоління, роблячи для типового представника одного етносу небажаним або навіть неприйнятним те, що є абсолютно допустимим для представника іншого етносу або індивіду, який слабо себе ідентифікує з будь-якою етнічною групою[2,c.103]. В ситуації розповсюдження ідеології економізму, масової культури розмивається баготовіковий зв’язок економічного суб’єкту з його національною культурою, що звільняє його від моральних, етичних обмежень. Наприклад, сучасні ТНК у більшості випадків нічого більше не цікавить окрім максимізації прибутку.

На іншому полюсі в якості альтернативи зростає значення етнічних, релігійно-конфесійних, цивілізаційних та інших орієнтирів. Тобто на перший план виходить первинна, базова ідентичність, традиціоналістські культурні моделі[1,с.85]. Первинна ідентичність набуває нових характеристик. Переосмислюються та пристосовуються до нової реальності традиційні установки. Зокрема, це відноситься до релігійних цінностей, відродження інтересу до яких відображає потребу людини у стійких етичних орієнтирах. Релігійні цінності можуть сприяти соціальній інтеграції у суспільствах, що модернізуються, розколотих у т.ч. за мірою залученості у інформаційний простір. Але у витоків звернення до них – пошук етично мотивованих критеріїв індивідуальної ідентичності, що стверджують значущість есхастологічної складової людини та світоустрою у світі, що постійно змінюється[3,с.8].

Розвинуті країни опинилися перед необхідністю актуалізації своєї ідентичності. Невипадково, що ініціатива проведення восени 2009 року «великих дебатів» про національну ідентичність у Франції виходила саме від держави. Яскравим прикладом є ситуація, що скалася в Німеччині, коли канцлер ФРН зробила заяву, що улюблена ідея німецьких лібералів про створення в Німеччині «плавильного казану», тобто гармонічного сплаву представників різних народів, створення мультикультурного суспільства, понесла крах. Цей лозунг довгі роки слугував ідеологічною основою для ліберальної політики у сфері іміграції, завдяки якій вже більше 10% населення країни складають вихідці із-за кордону[4].

Структуру сучасного світу можна представити наступним чином: на протилежних полюсах розвитку знаходяться «розвинуті» країни, де збереження позицій лідерства пов’язане із ствердженням інноваційної мотивації розвитку (наприклад, Великобританія, що позиціонує себе як світовий вузел креативної економіки), та «стагнуючі» національні спільноти, які не змогли отримати власної мотивації розвитку. Навіть коли ці спільноти намагалися засвоювати та відтворювати чужерідні інституційні, культурні та ідентифікаційни зразки у своїй соціокультурній середі, успіх такої «пігулки» був заснований на радикальній зміні орієнтирів цивілізаційної ідентичності, але в результаті національна спільнота втрачала власні унікальні ресурси розвитку. Між цими «полюсами» розташована група «перехідних» держав, і саме в них засвоюються принципово нові ресурси та моделі росту. Саме ефективна трансформація цивілізаційних особливостей у ресурси національного розвитку дозволила таким державам як Японія, Південна Корея, Сингапур продемонструвати високий потенціал адаптацій запозичених цивілізаційних практик та інститутів, та здійснити самостійний інноваційних ривок. Саме модель розвитку, вироблена у країнах Східної та Північно-Східної Азії відрізняється дуже ефективним використанням ресурсів власної ідентичності. Візьмемо, наприклад, Японію з її системою довічного найму. Вважалось би, довічний найм протирічить самим основам капіталізму та абсолютно не можливий у цій системі. Але виявилося – можливий, і може бути дуже ефективно використаний[5,с. 6].

Цей факт вказує на принципо важливий невестернізований характер процесів розвитку, здобуваючих силу у цьому регіоні та претендуючих на те, щоб запропонувати світу найбільш ефективну модель сучасного капіталізму ХХІ століття.

У логіці, що передбачає багатосоставність ідентичності, скоріш можна говорити про розширення різноманіття її складових у ході модернізації та можливості їх неконфліктного співіснування у соціальній ідентичності сучасного індивіду. Тільки так можна поєднати імперативи модернізації та глобалізації із збереженням засад культурної ідентичності конкретного суспільства[1,с.87]. Саме формування попиту на власний унікальний проект розвитку, що відкриває для національних суспільств доступ до ресурсів глобальної економіки, культури, і є шляхом найбільш ефективного використання переваг їх оновленої, але зберігшої свою унікальність ідентичності.

Список літератури

1. Лапкин В.В., Семененко И.С., Пантин В.И. Идентичность в системе координат мирового развития//Политические исследования.2010. - №3. – С. 81 – 87

2. Інституційні трансформації та соціально-економічний розвиток. Матеріали міжнародної наукової конференції//Економічна теорія.–2008.-№2. – С.95-104

3. Семененко И.С. Глобализация и социокультурная динамика: личность, общество, культура//Полис («Политические исследования»). – 2003. - №1. - С. 5-24

4. Марков А. Германия и крах мультикультурализма. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: /2010/11/germaniya-i-krax-multikulturalizma/

5. Гриценко А.А. Институциональная архитектоника и динамика экономических преобразований/Под ред. д-ра экон. наук А.А. Гриценко. – Х.: Форт, 2008. – 928с.

Белаш Ольга Борисовна

Донецкий национальный университет, г.Донецк

mupycuk@

ГЛОБАЛЬНЫЙ ХАРАКТЕР ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОМПАНИИ ECCO В ПЕРИОД МИРОВОГО КРИЗИСА

Ежедневно глобализация изменяет экономический порядок в мире. Конкурируя за лидирующие позиции в мировой экономике, страны находят всё новые пути экономического развития. Одним из элементов процесса глобализации является экономическая интеграция, которая вписывается в процесс глобализации, составляет его ядро, а сама глобализация представляет собой более высокую стадию интернационализации, ее дальнейшее развитие. Мир становится единым рынком для большинства ТНК, и все больше и больше регионов открыто для их деятельности. Неудивительно, что ТНК играют возрастающую роль в мировой экономике. К таким компаниям принадлежит ECCO – один из мировых лидеров на рынке обуви.

Этапы процесса глобализации современной экономики и его воздействия на экономические интересы общества исследованы в работах отечественных и зарубежных ученых. Среди них можно выделить научные труды таких ученых, как Л.Борщ, О.Рогач, И.Моисеенко, Ю.Макогон, А.Киреев, О.Кириченко и др.

Целью работы является выяснение основных причин высокой эффективности и конкурентоспособности компании ECCO как пример успешной деятельности ТНК в условиях глобализации. В связи с поставленной целью можно выделить следующие задачи:

  • Обозначить положение корпорации как субъекта международной экономики.

  • Определить особенности функционирования компании на мировом рынке.

  • Проследить за деятельностью ECCO на территории Украины.

История компании ECCO берет свое начало с момента основания завода по производству обуви в г.Бредебро (Дания) в 1963 году. На сегодняшний день дочерние подразделения компании функционируют в более 10 странах мира. На заводах, в магазинах и представительствах компании работают около 13 000 человек. Продукция ECCO представлена в 97 странах и ежегодно в мире продается почти 15 миллионов пар обуви данной компании.

Основную роль в успехе компании играет персонал. Процесс улучшения квалификации кадров идет непрерывно. Наряду с курсами для административных работников, ECCO постоянно разрабатывает учебные программы для сотрудников магазинов и фабрик.

Интересным фактором в организации функционирования компании является малая доля руководителей в общем штате сотрудников – всего 3,7 %. Наибольшее количество работников занято непосредственно в сфере производства обуви. Рис.1

Рис.1. Функциональная структура работников

компании ECCO 2009 г. [1]

Что касается маркетинговой стратегии ECCO, то она основана на желании корпорации стать еще ближе к потребителям, и одним из лучших методов реализации данной стратегии является повсеместное открытие новых магазинов. Так, в 2009г. ECCO открыла 140 новых магазинов, что в общей сложности составило 901 магазин. В то же время, ECCO увеличила число своих отделов в магазинах – партнерах до 1278. [1] Но инвестиции ECCO направлены не только на расширение рынков сбыта, но и на мероприятия, увеличивающие число продаж и на инновации в сфере обувного дизайна и создания новых материалов для изготовления обуви.

Основным источником прибыли корпорации является экспорт, который составляет 90% продукции ECCO. Основными рынками сбыта товаров являются рынки Германии, Японии, США, стран Скандинавии, Нидерландов, Великобритании и России, потребляющие в сумме 75% экспорта компании (рис.2).

Рис.2. Географическая структура экспорта компании ЕССО за 2009 г [1]

Большую часть товарооборота (94%) составляет продажа обуви, а остальные 6% - продажа аксессуаров и материалов. Товарооборот ECCO в 2009 году достиг 5,041.2 млн. датских крон, что ниже соответствующего показателя 2008 года на 6%. Это было вызвано в основном за счет значительных инвестиций ECCO в производство, но, несмотря на некоторые спады, 2009 год характеризуется значительным расширением рынков и новыми изобретениями, так что финансовая позиция ECCO на конец года была устойчива.


Рис.3. Чистый доход и рентабельность операционной прибыли компании ЕССО за 2005-2009 гг.[1]

Денежный поток от операционной деятельности в 2009 году составил 985 миллионов датских крон, увеличившись на 196 млн. датских крон, несмотря на сокращение общего объема доходов. Это произошло в основном за счет сокращения материально – производственных запасов компании и сокращения общего объема продаж на основных рынках – США и России, вызванного последствиями мирового финансового кризиса. Чистый отток денежных средств на капитальные вложения составили 207 млн. датских крон в 2009 году по сравнению с 477 млн. датских крон в 2008 году. [1]

На рынке Украины продукция ЕССО появилась впервые в 1994 году в сети магазинов Интертоп. На данный момент обувь и аксессуары ЕССО можно купить в более чем 50 магазинах страны.

Эксклюзивным дистрибьютором ЕССО в Украине является ООО Совместное украинско-кипрское предприятие «МТI», которое является признанным лидером на рынке обуви Украины.

На текущий момент компании ООО «МТI» принадлежат:
- сеть обувных мультибрендовых магазинов ИНТЕРТОП, PLATO;
- сеть обувных монобрендовых магазинов VAGABOND, SKECHERS, GEOX, ЕССО, BALLY, Timberland;

- сеть магазинов мужской одежды ERMENEGILDO ZEGNA;
- сеть детских обувных магазинов KIDDITOP.

Успехи компании в этих направлениях подтверждаются рядом почетных наград и признаний: сеть магазинов «ИНТЕРТОП» награждена престижной Международной премией «Hyperestate Awards-2005» и начиная с 2005 года, три года побеждала в номинации "Лучшая сеть обувных магазинов Украины" в престижном фестивале-конкурсе «Выбор года». [3]

Таким образом, можно сделать вывод, что ECCO – успешно развивающаяся в условиях глобализации компания, прочно занявшая свою нишу, и которая не собирается сдавать свою позицию, постоянно расширяя сферу своего влияния.

Литература

1. /index.php?id=100 ECCO Annual Report 2009

2. /Templates/WebFlyer.asp?intItemID=5539&lang=1 World Investment Report 2010

3. .ua/ua/winners/165.html

Бриль Кирило Григорович,

Чернігівський державний інститут економіки і управління, м. Чернігів

МОЖЛИВОСТІ ІНТЕНСИВНОГО РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНІ ПІД ВПЛИВОМ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Актуальність теми дослідження. В останні роки економіка України відчуває все більший вплив глобалізаційних процесів, який з різною інтенсивністю здійснюється на всі її галузі. Чи не найбільшого впливу зазнає і туристична галузь, яка в силу своєї інтернаціональної специфіки є найбільш чутливою до світових фінансово-економічних, політичних, соціокультурних процесів [1,2]. Для обернення глобалізаційних процесів на користь розвитку вітчизняного туризму, керівництву туристичних підприємств і галузі в цілому, необхідно сформувати своє власне стратегічне бачення перспектив розвитку, пов’язаних з тими можливостями, які надає для цього зовнішнє оточення України [3,4]. У даний час, на жаль, відсутня єдина точка зору щодо можливостей використання природно-географічних та соціокультурних особливостей України для розбудови конкурентоздатної туристичної галузі [5,6].

Виклад основного матеріалу. Інтенсивний розвиток туристичної галузі залежить від конкурентоспроможності окремих туристичних центрів, її можна досягти при умові здатності кожного з них до управління своїми конкурентними перевагами, раціонального й ефективного розміщення фахівців, забезпечення стійкого фінансового і економічного становища. Потенціальна спроможність вітчизняного туризму до інтенсивного розвитку визначається певними особливостями України та глобалізаційними тенденціями, такими як:

  • схожість природно-кліматичних умов з іншими частинами Європи;

  • розвиненість екологічних видів туризму в Європі;

  • усталена розгалужена мережа туристичних маршрутів;

  • розташування країни на перехресті шляхів «Схід-Захід» та «Північ-Південь» та ін.;

  • формування «середнього» класу в суспільстві;

  • досвід співпраці вітчизняних туристичних підприємств з іноземними партнерами;

  • зростання рівня кваліфікації вітчизняних працівників туристичної галузі та налагоджена мережа закладів освіти, які їх готують;

  • високий рівень розвитку промисловості;

  • наявність діючих туристичних центрів в традиційно «туристичних» регіонах (Крим, Карпати);

  • велика кількість мисливських угідь, національних парків, озер, річок, заповідників;

  • вичерпаність напрямків інвестування зі швидкими темпами прибутковості;

  • «пересиченість першої хвилі» українських туристів іноземними курортами;

  • наявність певних категорій заможних громадян, які бажають відпочивати недалеко від місць постійного проживання невеликими групами і одночасно вирішувати бізнесові питання;

  • намагання іноземних транснаціональних туристичних корпорацій проникати на територію України;

Розглянемо найголовніші з них більш детально.

Схожість природно-кліматичних умов України з умовами інших територій Європи сприятиме розвитку туристичних центрів у разі вирішення спільної проблеми – короткого туристичного сезону та тривалого «мертвого», який набагато перевищує перший. Отже, українські туристичні центри, на відміну від іноземних, вимушені, в силу природних умов, розвивати сферу розваг (чим екстремальніше – тим краще) для вирівнювання прибутковості під час «мертвого» та туристичного сезонів. Розвинута мережа туристичних маршрутів дозволяє гнучко формувати індивідуальні «пакетні тури», які останнім часом набувають все більшої популярності в світі. Розвиненість маршрутів дозволяє вбудовувати в туристичний пакет відвідування дестинацій різними видами транспорту, зокрема, такими суто туристичними, як повітряні кулі, дирижаблі, малорозмірні літаки, паровози, підводні човни.

Великий туристопотік через територію України має певну негативну для її бюджету рису – туристи не затримуються на тривалий час на відпочинок. В’їзний туризм країни має екскурсійний характер. Тому така особливість України, як розташування на шляхах сполучення між Західною Європою та Близьким Сходом, Росією та країнами Чорномор’я також сприятиме розвитку туристичних центрів. Досвід співпраці вітчизняних туристичних центрів з іноземними також сприятиме розвитку туристичної мережі через обмін досвідом, включення в конкурентну боротьбу, усвідомлення того факту, що одержання великих прибутків можливе лише через великі капітальні вкладення в розвиток туристичних центрів.

Зростання рівня кваліфікації працівників туристичної галузі також відбувається завдяки співпраці з іноземними туристичними центрами. Це, на нашу думку, також є суттєвою особливістю України, яка, в перспективі, дасть змогу вибудувати розгалужену туристичну мережу. Високий рівень розвитку промисловості є конкурентною перевагою України на ринку туристичних послуг, тісна співпраця промислових підприємств з туристичною галуззю, на нашу думку, полегшить створення туристичних центрів з різноманітними наборами розваг, і, як наслідок, ексклюзивними туристичними продуктами.

Наявність діючих туристичних центрів в традиційно туристичних регіонах (Причорномор’є, Карпати), особливо тих, які спеціалізуються на лікувально-оздоровчих послугах, дозволить ефективно під’єднати їх до майбутньої мережі туристичних центрів в якості джерел унікальних за своїми властивостями туристичних послуг з відпрацьованими методиками. Вичерпаність напрямків інвестування зі швидкими темпами прибутковості неминуче призведе до спрямування фінансових потоків в інші сфери, такі як туризм, який є прибутковим при умові первинних вкладень. Саме цього етапу вкладання стартового капіталу, коли необхідно вкладати кошти в розбудову туристичних центрів і чекати досягнення ними прибутковості, бояться інвестори через відсутність дієвого механізму страхування інвестицій.

«Пересиченість» вітчизняних туристів послугами іноземних курортів, на нашу думку, також буде мати місце в недалекому майбутньому (через 5-7 років). Тому ми пропонуємо обернути падіння популярності традиційних туристичних країн на користь вітчизняного туризму, перетворивши цей процес на стратегічну перевагу. Україна має шанс перехопити ініціативу саме завдяки розвитку «внесезонних» видів туризму.

Наявність різноманітних категорій заможних громадян, які бажають відпочивати невеличкими групами і одночасно вирішувати бізнесові питання, також є особливістю, яку потрібно враховувати при відтворенні туристичних центрів. Для привернення зазначених категорій необхідно передбачити умови відпочинку, які дозволять оперативно керувати будь-якими видами бізнесу: номери, під’єднані до супутникового зв’язку, комп’ютерних баз даних бірж і банків, провідних статистичних, маркетингових, економіко-аналітичних сайтів.

Намагання іноземних транснаціональних туристичних корпорацій проникати на український туристичний ринок, на нашу думку, також можна використати на користь держави, у разі відтворення мережі прибуткових туристичних центрів. Вони отримають можливість надавати туристичні послуги, використовуючи для цього відомі бренди, спрощений доступ до валютних фінансових ресурсів, передовий досвід організації туристичного бізнесу, безперешкодне створення диверсифікованих структур з іншими галузями, що, нарешті, дозволить українським туристичним центрам більш оперативно реагувати на потреби окремих сегментів споживачів.

Висновки. Для використання тих можливостей інтенсивного розвитку туристичної галузі, які надаються глобалізаційними процесами, в статті проводиться аналіз природно-географічних та соціальних особливостей України, які, попри очевидні негаразди, вказують на потенційні можливості розвитку прибутково працюючих туристичних центрів. Показано, що необхідною умовою для цього є чітке бачення місії вітчизняних туристичних центрів яка полягає у спроможності надавати туристичні послуги цілорічно, тобто шляхом формування такого набору туристичних послуг, який би вирівнював надходження коштів в літній та зимовий періоди.

Для практичного використання проаналізованих особливостей України, пропонуються такі заходи, як створення туристичних центрів, які складатимуться із певної кількості невеликих садиб, використовувати комбінації із декількох видів зимових та літніх розваг та ін. Доведено, що в разі переорієнтування вітчизняного туризму з переважно екскурсійного на обслуговування відпочиваючих, особливу увагу потрібно буде звернути на відтворення природно-рекреаційного потенціалу.

Література

  1. Гринькевич О.С. Про систему показників стратегічного аналізу середовища туристичної організації / О.С. Гринькевич, М.М. Біль, Б.Б. Уманців // Вісник ДІТБ. – 2008. - №12. – с.177-183.

  2. Гринькевич О.С. Удосконалення оцінки конкурентоспроможності туристичного продукту регіону / О.С. Гринькевич, М.М. Біль // Регіональна економіка. – 2009. - №4. – с.40-46.

  3. Древицкая И.Ю. Сфера развлечений как составляющая качества жизни / И.Ю. Древицкая // Вісник ДІТБ. – 2007. – №11. – с.205-208.

  4. Ивенина А.В. Эффективность современных инновационных технологий в стратегическом управлении туристскими предприятиями / А.В. Ивенина // Экономика Крыма. – 2009. - №29. – с.77-79.

  5. Матюхін В.О. Сфера розваг як складова маркетингової стратегії туристичного бізнесу / В.О.Матюхін, О.В.Кобзєва // Вісник ДІТБ. – 2007. - №11. – с.182-186.

  6. Павліха Н.В. Екологізація туристичної сфери: інноваційний підхід / Н.В. Павліха, І.С.Скороход // Вісник ДІТБ. – 2005. - №9. – с.185-189.

Гудіма Татьяна Степанівна

ПАТ «Індекс-банк» м. Луганськ

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля м.Луганськ

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Процеси глобалізації економіки не можуть обминути фінансово-банківську систему України, особливо з огляду на відкритість вітчизняної економіки. Більшість позитивних і негативних явищ зовнішнього світу все більше «імпортується» в нашу країну з відповідними наслідками. Відтак адекватною має бути і економічна політика спрямована на мінімізацію витрат і максимізацію вигоди від нашої участі в світовому процесі.

Вітчизняна банківська система однією з перших переживає процес прискорення інтеграції шляхом розширення присутності в ній іноземного капіталу. Останнім часом питання проникнення іноземного капіталу в банківський сектор України стало предметом дискусій багатьох науковців. Дискусії ведуться з питань поступового зменшення конкурентоспроможності банків з національним капіталом та витіснення їх, банками з іностранним капіталом, з окремих сегментів ринку банківських послуг. Сьогодні перед деякими комерційними банками постала проблема щодо неспроможності підтримувати свою ліквідність, платоспроможність, адекватний розмір капіталу. Це, у свою чергу, вимагає вжиття з боку Національного банку України (далі – НБУ) заходів для підвищення стійкості та ліквідності банків, що досягається внаслідок здійснення ефективних форм і методів їх капіталізації.

Метою даної статті є аналіз процесів глобалізації та основних чинників ії впливу на банківську систему держави, дослідження теоретичних аспектів, форм і методів капіталізації та фінансового оздоровлення банків, особливостей їх використання в сучасній банківській практиці для запобігання банкрутства окремих банків і зміцнення фінансової стійкості банківської системи.

Глобальна економіка - це історично нова реальність, що суттєво відрізняється від традиційної світової економіки. Значна частина вчених і політиків наголошує на тому, що фінансова глобалізація, фінансовий ринок відіграють провідну роль в процесі глобалізації [1, с. 17,127].

В умовах становлення системи ринкових відносин, національна банківська система є основою розвитку фінансового ринку і економіки України загалом. Модель банківської системи повинна відповідати національним особливостям розвитку економіки та враховувати тенденції фінансової глобалізації. Для побудови ефективної банківської системи держави важливого значення набуває оцінка всього комплексу умов та факторів стабільної діяльності банків, забезпечення потреб української економіки в банківських послугах.

Станом на 06 грудня 2010 р. ліцензію на здійснення банківських операцій в Україні мали 172 банки, філійна мережа банків України налічувала 738 одиниць. Це досить завелика цифра, порівняно з низьким рівнем розвитку національного виробництва виробництва [2].

Разом з цим, дуже багато на ринку структур, які не здатні забезпечити і гарантувати стабільність економіки країни. Національний банк та Кабінет Міністрів України намагаються не допустити банкрутства жодного з банків. В Україні встановлений мінімальний розмір статутного капіталу банку, який становить еквівалент до 120 млн грн. [3]. На початок жовтня у 71 українського банку, або 40,3% від загальної кількості фінустанов, значення регулятивного капіталу було нижчим за цей показник. Рішенням вищевказаних проблем вважаємо проведення капіталізації шляхом реструктуризації банківської системи та реорганізації окремих банків. Мова йде не про необхідність знищення дрібних банків, на ринку повинні бути різні структури, а про те, що все повинно бути продиктовано доцільністю і гарантією функціонування. Якщо дрібні банки не забезпечують цієї гарантії стабільності, тоді їх треба якимось чином оптимізувати.

Головною метою реструктуризації комерційних банків має бути підвищення надійності та стійкості банківської системи України.

Проведення вище вказаних процесів є нелегким і потребує особливого підходу, тому на нашу думку, необхідно, в першу чергу, мати необхідне правове забезпечення.

Для проведення реструктуризації і фінансового оздоровлення банків доцільно використовувати такі інструменти впливу: збільшення капіталів банків; поліпшення якості активів; реструктуризація пасивів; підвищення ліквідності балансу; кваліфіковане управління фінансовими результатами; реструктуризація балансів і позабалансових вимог і зобов’язань; зміна організаційної структури банків; запровадження тимчасових адміністрацій, зокрема - з представниками Національного банку.

Нарощування капіталу банків за рахунок об’єднання може розв’язати проблему щодо досягнення мінімального розміру капіталу в окремих банках, але загалом рівень капіталу банків у банківській системі не зросте. Отже, при реорганізації банків внаслідок злиття чи приєднання сама проблема нарощування капіталу у банківській системі не зникає. Тому, на макрорівні необхідно забезпечити стимулювання нарощування бан­ківського капіталу шляхом установлення відповідних регуляторних і фіскальних важелів, на мікрорівні - запровадити дієві інструменти збільшення капіталу через удосконалення фінансового менеджменту й системи стимулювання колективів банків.

Поряд з цим, з метою запобігання створення проблемного банка після злиття декількох установ, банківському надзору необхідно приділити пильну увагу вивченню походження заявленого капіталу, платоспроможності засновників чи акціонерів новостворюваного банку,жорстко підходити до дотримання висунутих вимог щодо керівників банку з погляду їх кваліфікації, формування чіткої реальності стратегії в банківській діяльності, потенційних фахових можливостей цих банкірів і їх потенційних клієнтів.

До того ж разом зі збільшенням капіталу слід було б розвивати й інструменти хеджування валютних ризиків, оскільки багато банків заводять капітал в Україну з-за кордону від материнських структур. Що також повинно супроводжуватися якісною і принциповою зміною банківського нагляду з боку НБУ.

Ще одним потенційним напрямом підвищення капіталізації вітчизняної банківської системи є подальша інтеграція на вітчизняний ринок іноземних банків. Головною умовою є і повинні бути абсолютно рівні вимоги, які встановлюються регулятором ринку. Це стосується і норм резервування, і економічних нормативів, і принципів корпоративного управління - тобто всі банки повинні працювати за одними і тими ж правилами. У певних випадках треба вітати присутність іноземного капіталу на українському ринку. Насамперед, це стосується диверсифікації ризиків. Так, наприклад, в умовах розгортання економічної кризи, банки з іноземним капіталом набагато швидше пристосувалися до існуючих реалій і скоріше здійснили докапіталізацію банківської установи власними силами зовнішніх інвесторів. Разом з тим, українські банки в умовах високої конкуренції також не сидять склавши руки і стрімко починають підтягуватися до рівня своїх іноземних конкурентів. Це дає їм можливість не тільки не втрачати контроль над часткою ринку, а й нарощувати свої позиції.

Однак треба враховувати і негативні сторони. Присутність значних обсягів іноземного капіталу в банківському секторі економіки послаблює захищеність національної банківської системи від глобальних тенденцій нестабільності даної сфери. Складно прогнозувати поведінку іноземних інвесторів у банківському секторі в період розгортання фінансових криз, суттєвих фінансових негараздів як в межах країни так і за її межами.

По – друге збільшення банківського капіталу від нерезидентів ні в якому разі не повинно приводити до засилля іноземної валюти на нашому ринку, оскільки часто іноземні гравці з метою нівелювання валютних ризиків намагаються нав'язати валюту своєї країни як засіб обігу та заощаджень все більше підвищуючи доларизацію банківської системи, що призводить до росту курсу національної валюти і тим самим знижує позиції України як експортера на зовнішньому ринку. Поряд з цим валютні кредити є ризиковими внаслідок зміни курсу. Що в свою чергу негативно відображається в майбутньому на фінансовому стані суб’єкта – боржника. Однак це не означає, що НБУ повинен боротися з присутністю іноземного капіталу у банківській системі адміністративними заборонами, необхідно докладати усіх зусиль для запровадження національної валюти як засобу обігу в усіх сферах економіки. З метою вирішення даної проблеми вважаємо за потрібне введення Національним банком України 100% резервування валютних кредитів.

По - третє іноземні банки зі значним капіталом можуть витіснити з ринку вітчизняні. Отже, залучення досвідчених іноземних банків за наявності не розв’язаних внутрішніх проблем призведе до негативних наслідків щодо підвищення капіталізації вітчизняних банків, і поряд з цим ускладнить подальший розвиток вітчизняної банківської системи загалом.

Таким чином, розмір банківського капіталу є найбільш важливим показником фінансової стійкості як окремих банків, так і банківського cектора в цілому. І тому найважливішим стратегічним напрямком розвитку національної банківської системи у контексті глобалізації фінансових ринків є послідовна інтеграція у світовий фінансовий простір, основною запорукою якої має бути укрупнення банківського капіталу та підвищення рівня капіталізації вітчизняних банківських установ, з урахуванням усіх позитивних і негативних чинників, потенційних ризиків.

Перелік використаної літератури:

1. Сорос Дж. Эпоха ошибок: Мир на пороге глобального кризиса / Джордж Сорос; Пер. с англ. – М.:Альпина Бизнес Букс, 2008. – 202с.

  1. http://www.bank.gov.ua/

  2. Постанова Правління Національного банку України № 273 від 09.06.2010 року.

Дашевська Ольга Володимирівна

Дніпропетровський університет економіки та права

імені Альфреда Нобеля, Дніпропетровськ

dashevskay@mail.ru

РОЛЬ ТНК В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИНАХ

Система сучасних міжнародних економічних відносин являє собою складну ієрархічну сукупність господарських зв’язків між різноманітними суб’єктами: фірмами, підприємствами, фінансовими установами, країнами, міжнародними регіональними об’єднаннями, метою яких є здійснення науково-технічної кооперації виробництва, обмін матеріальними благами і послугами. За цих умов, в міжнародній економіці принципово змінюється роль транснаціональних компаній (ТНК), що відбувається внаслідок того, що на зміну капіталізму ієрархічному приходить капіталізм альянсний, за якого компанії зацікавлені не стільки у розвитку внутрішньофірмового виробництва, скільки в об’єднанні зусиль із постачальниками та конкурентами з метою отримання контролю за ринковим простором. [1, с.521] Сучасні ТНК у доповнення до існуючого міжнародного обміну товарами і послугами створили міжнародне виробництво, відповідну йому сферу послуг, сприяючи перетворенню в основному локальних (міжкраїнових, регіональних) міжнародних економічних відносин в глобальні.

Ядро світогосподарської системи складають біля 500 ТНК, що мають практично необмежену економічну владу. Всього у світі діють приблизно 60 тис. фінансово-промислових груп і ТНК, що мають біля 250 тис. філіалів за межами країн базування, контролюючи до 50% світового промислового виробництва, 65% зовнішньої торгівлі, 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау. При цьому більша частина платежів, пов’язаних з трансфертом нових технологій, здійснюється всередині ТНК: в США їх частка складає 80%, в Великобританії – 90%. [2] Разом з тим, у світі спостерігається збільшення кількості нефінансових ТНК з країн, що розвиваються. Відбувається це через швидку інтернаціоналізацію операцій країн з ринком, що формується. В переліку 100 найбільших ТНК країн, що розвиваються, переважає Азія (78 ТНК), наступні позиції займають Африка і Латинська Америка (по 11 компаній). ТНК зазначеної регіональної приналежності в своїй діяльності охоплюють більш широкий перелік галузей, ніж найбільші ТНК з розвинутих країн.

Найбільш перспективним напрямом розвитку сучасної світогосподарської системи є міжнародний технологічний обмін і ліцензійна торгівля. При цьому вирішальною складовою і умовою здійснення економічної діяльності у зазначених напрямках є інтелектуальна складова - необхідність побудови економіки, заснованої на знаннях.

Вагома роль у здійсненні міжнародного технологічного обміну належить ТНК. Дії ТНК щодо передачі технології принципово не відрізняються від вкладання інвестицій в нові проекти, оскільки ТНК зацікавлені в ефективному функціонуванні складових. При цьому діяльність ТНК на території приймаючих країн призводить до економічного зростання останніх. На певному етапі країна-імпортер капіталу сама починає здійснювати прямі зарубіжні інвестиції, утворюються національні ТНК, які мають специфічні фірмові активи й організують виробництво, перш за все, трудомісткої продукції в країнах, що розвиваються, які територіально є найбільш близькими. Крім того, діяльність ТНК призводить до структурних зрушень, які є необхідними для приймаючих країн з більш низьким рівнем економічного розвитку.

Передача технологій в рамках ТНК супроводжується наступними вигодами для приймаючих країн:

  • отримання технологій і додаткових фінансових ресурсів на їх впровадження від материнської компанії іноземними філіалами;

  • значна частка технологій надходить в країну в інтерналізованих формах;

  • більш швидке і більш дешеве отримання технологій в результаті інтерналізованої передачі технологій;

  • передача технологій в рамках ТНК, як правило, не супроводжується обмеженою діловою активністю;

  • наступне удосконалення технологій (технологічна модернізація) в рамках інтерналізованих процесів;

  • передача в рамках ТНК необхідних знань (технологічних, організаційних, управлінських) для функціонування нових технологій тощо.

Недоліками для приймаючих країн передачі технологій в рамках ТНК є такі:

  • контроль над технологією з боку країни-базування ТНК;

  • менша технологічна мобільність структурного підрозділу ТНК у порівнянні з незалежними компаніями у приймаючій країні;

  • рішення ТНК щодо передачі відповідних технологій можуть не відповідати інтересам і потребам приймаючої країни тощо.

Виходячи з вищезазначеного, необхідно аналізувати наслідки використання окремих механізмів передачі технологій транснаціональними корпораціями для приймаючих країн (табл. 1).

Таблиця 1

Переваги та недоліки механізмів передачі технологій транснаціональними корпораціями для приймаючих країн [2, с. 449]

Механізм передачі технології

Головна мета

Переваги для отримувача

Недоліки для отримувача

Вплив на передачу технології приймаючій країні

Ліцензійні угоди

Передача невидимих активів та майнових прав

Швидке отримання технології на ринку

Високі витрати та обмежений вплив на розвиток власних наукових робіт. Наявність положень обмеженої ділової практики

Передача технологій може зайняти багато часу. Він залежить від відповідних місцевих можливостей та довіри між ліцензіаром та ліцензіатом

Франчайзінг

Передача ліцензії на всю систему бізнесу

Безпечний та швидкий шлях організації бізнесу під відомою торгівельною маркою

Висока ціна

Поширений у виробництві продуктів споживання. Менш поширений у виробництві капітальних товарів, де потрібні значні інвестиції

Субконтракт

Купівля компонентів або виробництво продукту

Набуття знань у сфері організації виробництва, вибору обладнання, планування, підготовки кадрів та контролю якості

Значна залежність від іноземного партнера

Створює передумови розвитку потенціалу місцевих галузей. Передача технології обмежені конкретною сферою угоди. Успіх передачі технології залежить від відносин між учасниками угоди

Контракт «під ключ»

Швидка передача повного набору обладнання та машин

Швидке набуття фізичного капіталу

Передача лише обладнання та знань виробництва. Дуже висока ціна та подальша тривала залежність від первісного постачальника

Акцент на навчанні в процесі виробництва на освоєння виробничих потужностей

Іноземні філіали ТНК, які утворились внаслідок злиттів і поглинань місцевих фірм, більш результативно сприяють поширенню нових знань, досвіду серед інших компаній приймаючої країни, ніж іноземні філіали ТНК, створені в результаті прямих іноземних інвестицій, як результат більш тісних зв’язків між поглинутою компанією і місцевими постачальниками і споживачам. Після укладання угоди про злиття і поглинання ТНК, як правило, намагається зберегти і використовувати такі зв’язки, в результаті у коротко-, середньостроковій, а інколи і в довгостроковій перспективі механізм злиттів і поглинань забезпечує більш швидку і результативну передачу знань до підприємств приймаючої країни.

При цьому особливості реалізації механізму злиттів і поглинань визначаються такими чинниками:

  • рівень економічного розвитку приймаючої країни;

  • ступінь відкритості економіки приймаючої країни;

  • сума знань та технологічний потенціал приймаючої країни;

  • зацікавленість материнської компанії в діяльності підконтрольної компанії в приймаючій країні;

  • експортна орієнтація поглинутої компанії.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що в країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються, угоди щодо злиттів і поглинань, які здійснюють ТНК, як правило, передбачають значний обсяг передачі технологій місцевим поглинутим компаніям. У країнах з розвинутою ринковою економікою технологічний розрив може взагалі не спостерігатись, або бути мінімальним, отже суттєвих технологічних змін відбуватись не буде.

Слід зазначити, що передача технологій в результаті поглинання, на відміну від інвестування нових проектів, безпосередньо спрямована на компанії приймаючої країни. Отже, в результаті технологічні переваги філіалу ТНК можуть призвести до витіснення місцевих фірм-конкурентів з ринку. Таким чином, угоди ТНК про злиття і поглинання сприяють зміцненню ринкових позицій фірм, що поглинаються, завдяки підвищенню їх технологічного рівня і опосередковано – стимулюють інші фірми до зміцнення своїх конкурентних позицій. Але останнє може і не відбутись. При цьому слід враховувати особливий механізм ЗіП - транскордонні злиття і поглинання, в рамках яких фірми можуть застосовувати різні стратегії та, відповідно, різні механізми угод.

Результати дослідження ролі ТНК в сучасній системі міжнародних економічних відносин дозволяють зробити висновок, що за умов, які склались, інтернаціоналізація, як системоутворюючий чинник світового господарства, є дієвим важелем подолання обмеженості внутрішніх ринків країн, нестачі паливно-сировинних, матеріальних ресурсів. При цьому перспектива розвитку напрямків економічної діяльності в світі визначається: вимогами щодо зростання ефективності використання всіх видів ресурсів; посиленням процесів інтелектуалізації виробництва і праці, збільшенням обсягів технологічного обміну між країнами в рамках розвитку ТНК.

Література

    1. Савчук В.С. та ін. Трансформаційна економіка / В.С.Савчук, Ю.К.Зайцев, І.Й. Малий та ін.; за ред. В.С.Савчука, Ю.К.Зайцева. – К.: КНЕУ, 2006. – 612с.

    2. Eiteman D.K. Multinational Business Finance / D.K. Eiteman, A.I. Stonehill, M.H. Moffett. 9-th ed. - Edisson Wesley, 2001.

Дорошенко Ігор Вікторович

Київський національний університет

ім. Т. Шевченка, м. Київ

МАКРОФІНАНСОВА ДЕСТАБІЛІЗАЦІЯ В КРАЇНАХ ЄВРОСОЮЗУ

Кінець ХХ сторіччя характеризується прискоренням процесів глобалізації, які окрім економічної й політичної співпраці торкнулися соціальної, культурної, навіть освітньої сфери (Болонський процес). Усі ці процеси мали місце і у Європі. Розуміючи, що кожна окрема європейська країна самостійно не зможе розвиватися без активізації участі у світовому господарстві, виникла потреба у об’єднанні зусиль та інтересів у виробничій, фінансовій сферах, на ринку ресурсів, в інформаційному секторі, у соціально-культурній сфері. Все це прискорило інтеграційні процеси у Європі, внаслідок яких утворилося потужне об’єднання Євросоюз, яке являє собою економічне й політичне об’єднання 27 європейських країн.

До початку світової фінансово-економічної кризи у 2008 році у Євросоюзу вже сформувався єдиний соціально-економічний та політичний простір, було досягнуто стале економічне зростання, підвищено соціально-економічний та культурний добробут всіх громадян країн-членів. В процесі інтеграції було вирішено наступні завдання:

забезпечено сприятливий зовнішньоекономічний та політичний клімат;

прискорено темпи зростання національних економік;

сформовано єдину валютну політику;

зміцнені позиції Євросоюзу у глобальному світі.

Підтвердженням цих фактів є те, що у 2006 році на частку ВВП Євросоюзу приходилася п’ята частина світового ВВП, а за 2007-2008 рр. вона зросла до 30% [2]. Але ці досягнення сьогодні зруйновані наслідками світової фінансово-економічної кризи. У 2009 році падіння ВВП Євросоюзу становило 11,9%, а частка у світовому ВВП знизився майже на 2%. Все це свідчить про втрачання позицій Євросоюзу у світовій економіці.

Не зважаючи на те, що усі 27 країн, входять до складу Євросоюзу, розвиток їх економіки все ж таки має свою специфіку та особливості. Тому й наслідки фінансово-економічної кризи у всіх різні: в окремих країнах відбулося незначне економічне падіння,яке вдалося швидко призупинити, в інших відбулося суттєве розбалансування фінансової системи, яке призвело майже до дефолту. До останніх країн і належать Греція, Іспанія, Італія, Ірландія та Португалія. Боргові проблеми у цих країнах виникли ще наприкінці ХХ сторіччя. До початку фінансово-економічної кризи борги цих країн накопичувалися з різною силою та у 2009 році набули катострофічних розмірів. У 2008 році журналістами та фінансовими аналітиками було уведено абревіатуру PIIGS, яка складається з початкових літер назв країн: Греція (G), Іспанія (I), Італія (I), Ірландія (I) та Португалія (P) [Греція, Іспанія, Італія, Ірландія та Португалія]. Термін PIІGS пов'язаний із загрозою втрати стабільності євро через кризу окремих країн Єврозони; у зв'язку з цим широко обговорюються різні варіанти рішення - від фінансової допомоги до санкцій чи дефолту, виключення з валютного союзу; обговорюються також способи ліквідації євро як єдиної валюти [1].

Розпочавшись у США фінансово-економічна криза швидко охопила країни Європи. Причому для країн Єврозони на фоні відносної макроекономічної стабільності характерною є суттєва дестабілізація макрофінансової ситуації.

Під час кризи у окремих країнах PIIGS макроекономічна ситуація була задовільною, навіть спостерігався незначний економічний ріст, наприклад у Португалії, приріст ВВП у 2009 році становив 0,5%. Лише на 2% знизився ВВП Греції, у інших країнах цієї групи падіння ВВП становило 4-6%, що за умов такої глибокої кризи, коли в окремих країнах Євросоюзу падіння ВВП сягнуло 20-30%, можна вважати незначним погіршення економічної ситуації [2].

Що стосується цінової ситуації, то у пік кризи, у 2008 році, інфляція у країнах PIIGS коливалася на рівні 102-104%, а у 2009 році, крім Греції, усім країнам вдалося не допустити подальшого її нарощування, а навпаки, індекси свідчать про падіння цін, особливо у Італії – на 20%.

Отже, суттєвого економічного падіння у країнах PIIGS, як наслідку світової фінансово-економічної кризи, не спостерігається. Проте, фінансово-економічна криза внесла суттєве розбалансування в бюджетну сферу країн PIIGS. За розміром ВВП у Євросоюзі економіка Італії та Іспанії посідають 4 та 5 місця, відповідно, за економіками Великобританії, Німеччини, Франції. Отже, для Європейського союзу вони є особливо важливими, оскільки ці країни за розміром ВВП входять у перші 15 країн світу: Італія за розміром ВВП посідала 11 місце у світі у 2009 році, а Іспанія – 13 місце у світовому рейтингу.

За розрахунками сукупний ВВП країн PIIGS становить майже 3900 млрд. $, що складає 24% ВВП Євросоюзу. Витрати їх бюджетів перевищують доходи на 305 млрд. $, це майже 8% від їх ВВП, в той час коли за Маастрихтською угодою, він не має перевищувати 3%. Найбільший серед країн PIIGS дефіцит бюджету, 115,9 млрд. $, має Іспанія, рівень якого складає 8,5% ВВП. Значним за розміром, майже 108 млрд. $, є дефіцит бюджету Італії, але він складає 6,1% від ВВП. В той же час дефіцит бюджету Ірландії майже у 4 рази менш дефіциту Іспанії, проте його рівень відносно ВВП цієї країни становить майже 17%, більш 10% рівень дефіциту бюджету у Греції при загальному його розмірі 36,5 млрд. $. Отже, однією з проблем боргової кризи країн PIIGS є суттєвий дефіцит бюджету та високий його рівень відносно ВВП.

Боргову кризу країн PIIGS у значній мірі зумовили суттєві зовнішні борги, причому їх накопичення та зростання почалося набагато раніш фінансово-економічної кризи.

Найбільш суттєве зростання зовнішнього боргу у період 2004-2009 роках відбулося у Греції. Зовнішній борг у 2009 році сягнув 550 млрд. дол. і зріс у 8 разів порівняно з 2004 роком. Стрімке зростання зовнішнього боргу у Греції відбулося у 2006 році, він збільшився у 4 рази порівняно з 2005 роком, але у 2007 році вдалося рівень зовнішнього боргу повернути майже до рівня 2005 року й стабілізувати ситуацію. Проте, з початком кризи зовнішній борг Греції знов мав стрімкі темпи зростання і з 86,7 млрд. дол. піднявся до 504,6 млрд. дол., тобто майже у 6 разів. У 2009 році приріст зовнішнього боргу Греції становив майже на 10 % і перебільшив 550 млрд. дол.

Світова фінансово-економічна криза стала потужним каталізатором боргової кризи в окремих країнах Євросоюзу. Країни, які у найбільшій мірі допустили розвал власної фінансової системи журналісти, фінансисти, аналітики назвали терміном «PIIGS», що у перекладається з англійської як «свині». Таке визначення означає, що п’ять країн Євросоюзу: Португалія, Італія, Іспанія, Греція та Ірландія, своєю необачної фінансовою політикою, яка вилилася у колосальні зовнішні борги, значні обсяги державних боргів; поставили під загрозу усю ідею євроінтеграції, економіку всього Євросоюзу, суттєво дестабілізували євровалюту.

У Євросоюзі з самого початку не було передбачено дієвої системи контролю за економічним розвитком та фінансовою системою її учасників, руйнування якої розпочалося набагато раніш кризи 2008 року. Також відсутність ефективної системи протидії негативним явищам й запобігання їх проникнення у країни ЄС призвело до таких негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи. У будь-якому разі, якщо визначено критерії вступу до ЄС, мають бути оговорені обставини та ситуації, за яких члени ЄС можуть бути виключені. Саме зараз настав такий час. Заради порятунку Євросоюзу та створення умов його подальшого розвитку країни, які не в змозі вирішити свої фінансово-економічні проблеми, а криза продовжує поглиблюватися у них повинні вийти з Євросоюзу. Але керівники Євросоюзу не мають намірів звужувати коло країн – членів ЄС, а навпаки систематично працюють на визначенням напрямків та механізмів допомоги державам Єврозони [3].

Список використаних джерел

1. PIIGS. - [Електронний ресурс]. − Режим доступу: /wiki/PIIGS

2. Европейский союз. - [Електронний ресурс]. − Режим доступу: /

3. Сорос: Новая рецессия в Европе почти неизбежна. - [Електронний ресурс]. − Режим доступу: /2010/06/16/745600.html

Євтушенко Ганна Валентинівна

Харківський національній університет імені В.Н. Каразіна

kontaktann@

ІМІДЖ КРАЇНИ ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА

На сучасному етапі розвитку економіки особливого значення набувають глобальні бренди та глобальні корпорації, імідж і репутація яких в епоху інтернаціоналізації визначають позиції країн у світовій економіці, є ознакою конкурентної переваги як на національному, так і на міжнаціональному рівнях. Світовий досвід свідчить про те, що якісний та позитивний образ держави на світовому рівні спрощує досягнення актуальної наразі для України мети – залучення іноземних інвестицій. Тож нагальним є питання про визначення напрямів та реалізацію заходів щодо створення позитивного іміджу України у світовому співтоваристві. Вирішення такого завдання потребує дослідження, узагальнення та використання теоретичних засад і практичних моделей та засобів, що накопичені на сучасному етапі.

За результатами дослідження світового досвіду зі створення позитивного іміджу країни були визначені основні моделі побудови національного іміджу [3-7, 10]: американська, шведська, японська, австралійська. «Американська модель» заснована на глобальному лідерстві, масовому маркетингу, створенні образу «наддержави». «Шведська модель» є більш соціально-спрямованою та формує образ «ідеального місця для життя», ґрунтується на визначенні пріоритетних галузей і товарних категорій, високій диференціації й якості продукції. «Японська модель» застосовує стратегію інноваційного розвитку, образ лідера у виробництві високотехнологічної продукції у комплексі з унікальними культурними особливостями. В основі «австралійської моделі» – просування національного туризму.

Згідно рейтингу найбагатших країн світу Фінляндія є найпроцвітаючою країною, на другому місці – Швейцарія, далі – Швеція, Данія і Норвегія. У першу десятку входять також Австралія, Канада, Нідерланди, США і Нова Зеландія. Україна за даним рейтингом посіла передостаннє, – 39,– місце серед 40 європейських держав [9]. Найбільш конкурентоздатною країною названа Швейцарія, на другому місці – Швеція, а на третьому – Сінгапур, далі – США, Німеччина, Японія, Фінляндії, Нідерланди, Данія та Канада. Україна у 2010 р. посіла 89-е місце, в порівнянні з 82-им минулого (2009) року [8].

Таким чином, найбільші рейтингові агентства світу послідовно знижували рейтинг України у 2008-2010 роках на тлі кредитної кризи у світі та політичної – у країні.

Розуміння необхідності підвищення міжнародного авторитету України у сфері політики, економіки та культури, формування позитивного іміджу країни, визначено у багатьох Державній програмах.

Для забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 роки було заплановано наступні шляхи [1, 2]:

  • розроблення стратегії інформаційної діяльності, що передбачає чітке визначення специфіки іноземних держав та їх населення;

  • здійснення комплексу заходів на основі впровадження ефективних форм інформаційно-роз'яснювальної роботи з урахуванням особливостей сприйняття України певними категоріями громадян іноземних держав;

  • розширеного відображення позитивних відомостей про Україну в інформаційному просторі інших держав, створення необхідної для цього інфраструктури;

  • налагодження співпраці з неурядовими міжнародними та громадськими організаціями, заінтересованими у формуванні позитивного міжнародного іміджу України;

  • активізації інформаційно-роз'яснювальної роботи на території України, спрямованої на покращення розуміння громадянами її стратегічних зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних напрямів діяльності.

Слід зазначити, що курс уряду на глибокі структурні економічні зрушення дає надію на поступове зростання реальних показників щодо формування належного європейській державі іміджу України.

30 серпня 2010 року, Президент України Віктор Янукович заявив, що вважає реальним підвищення місця України в рейтингу конкурентоспроможності: «Мета українських економічних реформ дуже амбітна, в наші плани входить поліпшення місця України в рейтингу бізнес-клімату не менше, ніж на 40 позицій, а в рейтингу конкурентоспроможності світових економік – не менше, ніж на 10 позицій» [8, 10].

Крім того, у 2012 році завдяки Євро-2012 для України є унікальна нагода використати медіа-простір для єдиної, чіткої, ефективної заяви про країну.

Ці заходи стануть передумовою створення позитивного іміджу країни, за рахунок застосування, на нашу думку, змішаної моделі, основу якої становитимуть шведська і японська моделі. Вона ґрунтується на синтезі образу «ідеального місця проживання» із стратегією інноваційного розвитку, стимулюванні виробництва продукції на території України, проведенням політики імпортозаміщення та т.і.

Використані джерела:

  1. Проект України «Концепція Державної програми формування позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 роки» від 19.04.2008 р.

  2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003 - 2006 роки» № 1609 від 15.10.2003 р.

  3. Алексеенко Ю. С. Украина страдает от оттока инвестиций / Ю. С. Алексеенко // Главред. – 2008. – № 3 (7). – С. 8.

  4. Данаева З. Н. Имидж страны / З. Н. Данаева // Эксперт Казахстан. – 2008. – №9 (35). – С. 24.

  5. Присяжнюк А. И. Бренд Украина за 40 копеек / А. И. Присяжнюк // Компромат UA. – 2008. – № 11. – С. 18.

  6. ООН представила рейтинг качества жизни в странах мира на 2009 год [Електронный ресурс] – Режим доступа : / news/state/2009/

  7. Посткризисный деловой рейтинг стран от журнала Forbes [Електронный ресурс] – Режим доступа : http://news.tts.lt/

  8. Украина упала в рейтинге конкурентоспособных стран мира [Електронный ресурс] – Режим доступа : /world-ranking-2009/

  9. Украина в рейтинге самых богатых стран мира заняла предпоследнее место [Електронный ресурс] – Режим доступа : / node/

  10. Смена правительства повысила кредитный рейтинг Украины [Електронный ресурс] – Режим доступа : /news/2010/03/12/rating/

Костенко Ганна Петрівна

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, м. Донецьк

Оцінка фінансового забезпечення розвитку санаторно-курортних закладів на засадах кластерного групування

Спрямованість України на курс соціально-орієнтованої держави вимагає створення умов для розвитку кожної людини, збільшення людського потенціалу у зв’язку з тим, що саме люди є реальним багатством нації. Серед базових складових людського потенціалу поряд з освіченістю й інформованістю, доступністю ресурсів, необхідних для підвищення якості життя населення, можливістю брати участь у суспільному житті, на перше місце слід виділити здоров’я та довголіття кожної людини.

Створення ефективної моделі економічного розвитку України та забезпечення її довгострокової конкурентоспроможності з іншими країнами світу, висування високих вимог до якості робочої сили (здоров’я, кваліфікації, інтенсивності та креативності праці) сучасними економічними системами вимагає суттєвого підвищення рівня соціальної політики і, відповідно, статусу соціальної сфери в державі. Відсутність дієвого фінансового механізму, недосконалість оцінки фінансового забезпечення розвитку санаторно-курортних закладів як складової соціальної сфери, спрямованої на підвищення рівня людського потенціалу, зумовило проведення цього дослідження.

Виявлення сучасних тенденцій розвитку здійснено на основі фінансових даних 47 санаторно-курортних закладів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», спрямованих в своїй діяльності на створення сучасних конкурентоспроможних й доступних українцям послуг [1].

Розташування й функціонування санаторно-курортних закладів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» в різних кліматичних регіонах країни вказують на специфіку фінансової, управлінської, виробничої, кадрової, збутової, маркетингової й інших сторін їхньої діяльності, які в сукупності своїй визначають потенціал окремого закладу.

Для здійснення об’єктивної оцінки фінансового забезпечення розвитку таких закладів та враховуючі позиції системного підходу передбачається врахування всіх вищезазначених сторін їх діяльності, що зумовлює використання великої кількості показників. Така умова оцінки ускладнює застосування традиційних економетричних методів. Саме тому, при здійсненні групування досліджуваних об’єктів по показникам оцінки розвитку було застосовано кластерний аналіз, який виступає дієвим інструментом в багатовимірних дослідженнях.

Кластерний аналіз включає в себе набір різних алгоритмів класифікації, завдяки яким вихідна сукупність об’єктів поділяється на кластери (групи) схожих між собою об’єктів [1, с. 284]. А під кластером розуміється група об’єктів, що володіє властивістю щільності, дисперсією, віддільністю від інших кластерів, формою, розміром тощо [2, с. 185]. Тобто, кластерний аналіз є одним із способів класифікації об’єктів за їх ознаками, який дозволяє реальні багатовимірні об’єкти групувати за великою кількістю параметрів, розглядати значні обсяги спостережень, скорочувати велику кількість фінансово-економічної інформації і робити її наочною, компактною, корисною, змістовною в інтерпретації й прийнятною для подальшого аналізу.

Для здійснення кластерного аналізу відібрано 25 індикатори розвитку відповідно до сфер діяльності, які визначають потенціал окремого санаторно-курортного закладу з курортного регіону, а саме:

- виробництво - загальний ліжковий фонд: ліжка цілорічні (одиниць), загальний ліжковий фонд: ліжка максимального розгортання (одиниць), діючі цілорічні ліжки у загальній кількості цілорічних ліжок (%), діючі цілорічні ліжки у загальній кількості діючих ліжок максимального розгортання (%), цілорічні ліжки у загальній кількості ліжок максимального розгортання (%), реабілітаційні ліжки у загальній кількості діючих ліжок максимального розгортання (%), період функціонування закладу (місяць);

- фінанси, система управління - дохід (тис. грн.), витрати (тис. грн.), сума чистого прибутку на 1 ліжкодень (грн.), сума чистого прибутку на 1 працівника (грн.), сума чистого прибутку на 1 грн. доходу (грн.), рентабельність продажу (%), рентабельність капіталу (%), рентабельність санаторно-курортної діяльності (%), сума капітальних вкладень та поточних ремонтів на 1 грн. доходу (одиниць), сума капітальних вкладень та поточних ремонтів на 1 ліжко (одиниць);

- персонал - середньоспискова чисельність (осіб), кількість лікарів (осіб), кількість середнього медичного персоналу (осіб), лікарі вищої і першої категорій у загальній кількості лікарів (%);

- маркетинг, збут, послуга, ексклюзивні можливості - кількість обслужених осіб (осіб), коефіцієнт використання діючих ліжок (одиниць), кількість обслугованих осіб на 1 працівника (осіб), перелік послуг з урахуванням використання природних лікувальних ресурсів (бал).

Індикатори розвитку санаторно-курортних закладів мають абсолютні й відносні величини, що дозволило структурувати заклади одночасно за ефективністю використання ресурсів та за наявністю ресурсної бази, і, відповідно - згрупувати за розміром, потенціалом та визначити ступінь використання власних можливостей й управління їхньою фінансовою діяльністю.

Крім того, врахування основних вимог проведення кластерного аналізу закладів із забезпечення співвимірюваності показників зумовило використання процедури попереднього нормування, що дозволило усунути вплив різнойменних й різномасштабних величин. Таке перетворення первинної фінансово-економічної інформації перевело параметри у безрозмірні величини і надало можливості з більш оптимального проведення процедур кластеризації.

Класифікацію санаторно-курортних закладів за рівнем розвитку здійснено у три етапи.

На першому етапі проведено групування з використанням методу К-середніх (K-means clustering), що є ефективним в дослідженні розподілу великої кількості закладів на декілька груп, в яких заклади меш відрізняються один від одного, точніше суттєво менше, ніж в цілому за сукупністю вибірки. При використанні методу К-середніх для групування санаторно-курортних закладів начальні центри кластерів визначалися шляхом сортування відстані та вибору спостережень на постійних інтервалах.

Другий етап - здійснено перевірку гіпотези про існування оптимальності кластерів на основі графіку координат центрів кластерів, згідно з яким досліджувану сукупність санаторно-курортних закладів розподілено на три кластери.

На третьому етапі викладено фінансово-економічну інтерпретацію отриманих результатів кластеризації, а саме:

- перший кластер – це 6 санаторно-курортних закладів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», що складає 13% вибірки. Заклади мають найвищі показники фінансової діяльності і є представниками курортів Моршин, Хмільник, Ялти, Приазов’я й Слов’янську. Відслідковується тенденція існування двох типів закладів в кластері. Перший тип - це заклади, які увійшли до кластеру завдяки високому виробничому й кадровому потенціалу, з найбільшими значеннями доходів і витрат, але з меншою ефективністю використання прибутку. Другий тип – це заклади, які мають менший виробничий та кадровий потенціал, результати фінансової діяльності й менший термін функціонування проти попередніх закладів, але отримують більший прибуток й ефективніше його використовують;

- другий кластер - 16 санаторно-курортних закладів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», що складає 34% вибірки. Заклади представляють курорт Хмільник, Прикарпаття, Причорномор’я, Одеси, Євпаторії та Ялти, мають низькі показники фінансової діяльності. За умов сезонного характеру роботи, де відсутній цілорічний ліжковий фонд, заклади неспроможні акумулювати необхідні фінансові ресурси на забезпечення подальшого розвитку.

- третій кластер - 25 санаторно-курортних закладів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» (53% вибірки), які є представниками 11 курортних регіонів – Київського, Дніпропетровського, Харківського, Слов’янського й курортів Закарпаття, Прикарпаття, Хмільнику, Одеси, Саки, Євпаторії та Ялти. Заклади цього кластеру мають середні значення складових потенціалу, фінансових результатів, спроможності фінансування тактичного й стратегічного розвитку між значеннями першого і третього кластерів.

Таким чином, кластерний аналіз виступає достатньо ефективним інструментом для здійснення класифікації великої групи санаторно-курортних закладів за значною кількістю різноманітних індикаторів розвитку і є базисом для визначення тенденцій з проблем фінансового забезпечення їхньої діяльності.

Література

1. Основні показники діяльності за 2009 рік ЗАТ Лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця». - К. : ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», 2010. – 131 с.

2. Вуколов Э.А. Основы статистического анализа. Практикум по статистическим методам и исследованию операций с использованием пакетов Statistica и Excel: учебное пособие / Вуколов Э.А. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Форум, 2008. – 464 с.

3. Боровиков В.П. Популярное введение в Statistica / Боровиков В.П. – М. : Компьютер Пресс, 1998. – 267 с.

Єзєєва Мирослава Мириківна

Чернігівський державний технологічний університет, м. Чернігів

ГЕНЕЗИС НАУКОВОЇ ДУМКИ ЩОДО МІСЦЯ РЕГІОНУ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Одним із впливових та ефективних інструментів прискорення розвитку регіональних господарських систем та економіки держави в цілому залишається зовнішньоекономічна діяльність.

Безумовно, основною тенденцією, котра панує у системі міжнародних економічних відносин є глобалізація, але при цьому вона супроводжується глибокою регіоналізацією світової економіки. Національна самостійність стає не просто об’єктивним явищем, але і явищем, що визначає обличчя сучасної економічної облаштованості країн [4].

За цих обставин регіон стає головним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності зі своїм комплексом зв’язків та своїм унікальним потенціалом, формування якого зумовлено, як зовнішніми так і внутрішніми факторами. При цьому основним визначальним рушієм розвитку зовнішньоекономічних відносин стає регіональний, локальний рівень, а не державний. Це зумовлює необхідність переорієнтації організації зовнішньоекономічної діяльності на потенціал кожної окремої регіональної економічної системи з урахуванням її матеріально-технічної бази, виробничого потенціалу, природо-ресурсного потенціалу, географічного розташування та інше. При використанні такого підходу до зовнішньоекономічної діяльності вона може стати каталізатором прискореного економічного розвитку як регіонів так і держави в цілому, але, нажаль, сьогодні регіональному рівню в зовнішньоекономічній діяльності не приділяється достатньо уваги.

Загальносистемним представленням про розвиток світової економіки і зовнішньоекономічного співробітництва присвячені роботи економістів К. Акамацу, Р. Вернона, Дж. Даннінга, Р. Джонса, Д. Дорнбуша, М. Кастельса, В. Леонтьєва, Б. Оліна, Д. Рікардо, Т. Рибчинського, П. Самуельсона. Різні аспекти формування і розвитку зовнішньоекономічних зв’язків знайшли відображення в дослідженнях вчених: Є. Ф. Авдокушина, І. Т. Балабанова, А. І. Балабанова, М. П. Бутка, Л. Б. Вардомського, М. І. Долішнього, Е. Г. Кочетова, В. К. Ломакіна, Ю. В. Макогона, Є. Ф. Прокушена, В. В. Третьяк, М. П Бутко. Однак на рівні регіону процес формування зовнішньоекономічних зв’язків на сьогоднішній день предстає як недостатньо досліджена в науковому плані проблема.

На сучасному етапі розвитку економіки України, актуальною залишається проблема вивчення регіону, як активного і домінуючого учасника розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни. При цьому, якщо питання позитивного впливу активізації зовнішньоекономічної діяльності кожного окремого регіону на економіку країни вивчалося, то аспект ефективної зовнішньоекономічної діяльності регіону, як рушій його економічного розвитку та розвитку країни в цілому не розглядався взагалі.

Крім класичних визначень в економічній літературі зустрічається інша група визначень поняття «регіон», яка в свою чергу базується на тому, що зовнішньоекономічні зв’язки виникають на основі спеціалізації регіону, що являється проявом територіального розподілу праці і закріпляє визначені галузі виробництва за визначеними регіонами країни.

Саме територіальний розподіл праці являє собою механізм, який забезпечує єдність регіону і світового господарства [1].

У ряді визначень, які приведено в економічній літературі, вказується на зв’язок регіону з зовнішнім середовищем. Так, в розумінні В. А. Долятовського, регіон – це складний територіально-економічний комплекс, який має обмежені внутрішні ресурси, свою структуру виробництва, певні потреби і зв’язки з зовнішнім середовищем [2]. А. І. Гаврілов, трактуючи регіон як цілісну систему з своєю структурою, функціями, історією, культурою, умовами життя населення, також акцентує увагу на зв’язках регіону з зовнішнім середовищем [3].

Глобалізація міжнародних відносин призводить до стирання кордонів між внутрішнім ринком та світовим, внаслідок чого окремі регіони країн світу стають більш незалежними та більш активними у своїх зовнішньоекономічних зв’язках, що і призводить до регіоналізації світової економіки.

На думку А. Раллє для розуміння функціонування сучасної економіки локальний рівень настільки ж важливий, як і глобальний. При цьому нова особливість локалізації полягає в тім, що сьогодні регіони характеризуються не тільки наявністю пасивних ресурсів (сировини, промислового і сільськогосподарського виробництва), відповідно до теорії порівняльних переваг, але і наявністю ресурсів, створюваних регіоном у результаті політики місцевого розвитку [1].

Вищезазначені зміни, що склалися обумовлюють необхідність розробки нової політики організації зовнішньоекономічної діяльності України, яка б базувалась на побудові раціональних відносин між державою та регіоном.

В зв’язку з цим однією з головних цілей регіональної економіки стає підвищення її ефективності та розвиток шляхом перетворення зовнішньоекономічної діяльності у найважливіший фактор економічного росту регіональної господарської системи. Опора на регіони в Україні розглядається як стратегічна ціль,що цілком з’ясовно. Як складова частина зовнішньої політики України, зовнішньоекономічна діяльність регіонів здатна зробити реальний вплив на формування і реалізацію зовнішньополітичного курсу країни, наповнюючи при цьому конкретним змістом зовнішньоекономічні зв’язки.

Практика показує, що централізація управління зовнішньоекономічними процесами приводить до гальмування їх розвитку, ускладнюючи оперативне реагування внаслідок швидкості змін на економічне середовище регіону і ситуації у країнах, його партнерах із зовнішньоекономічній діяльності. Крім того, в умовах перехідного періоду зовнішньоекономічні зв’язки виступають одним з факторів стабільності і розвитку, забезпечення і збереження економічного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку в продуктах харчування і інших споживчих товарах, створення додаткових робочих місць, поповнення бюджетів всіх рівнів [1].

Достатній ступінь свободи регіонів є необхідним компонентом, що створює можливості виходу регіонів на світові ринки та робить їх конкурентоспроможними. А це, в свою чергу, дає імпульс їх економічному розвитку, з одного боку і створює передумови для виходу з кризи для вітчизняної економіки в цілому, з іншого.

Розширення прав регіонів у зовнішньоекономічній сфері сприяє активізації діяльності всіх виробничо-комерційних структур, незалежно від ступеня їх участі в зовнішньоекономічній діяльності. Це пояснюється тим, що учасники зовнішньоекономічної діяльності зв’язані коопераційними зв’язками з виробництвами і підприємствами інфраструктури, від діяльності яких залежить результативність зовнішньоекономічної діяльності. В свою чергу, розвиток зовнішньоекономічної діяльності на одному підприємстві обумовлює розвиток діяльності інших підприємств; разом з розвитком виробництва розширюється і його інфраструктура. Внаслідок цього, розвиток зовнішньоекономічної діяльності спричиняє підйом виробництва інших підприємств не тільки даного регіону, але і в інших регіонах по лінії господарських зв’язків.

Таким чином, ми бачимо, що набуття зовнішньоекономічною діяльністю країн регіональних основ є об’єктивно спричиненою зміною світової економіки. В Україні у розрізі регіональної економічної політики – стимулювання розвитку зовнішньоекономічної діяльності кожного окремого регіону з урахуванням його унікального потенціалу може слугувати каталізатором економічного росту як регіону так і країни в цілому.

В статті свідомо не розглядається такий компонент зовнішньоекономічної діяльності як залучення прямих іноземних інвестицій, розвиток прикордонного та транскордонного співробітництва. Цьому напрямку будуть присвячені окремі дослідження.

Розширення безпосередньої участі регіонів у зовнішньоекономічній діяльності є сьогодні одним з найважливіших факторів, здатних вплинути на зміст і форми входження України у світогосподарські зв’язки. Тому на даному етапі важливим є сприяння децентралізації зовнішньоекономічної діяльності та переведення її у площину регіональних інтересів кожної області, що уможливлює використання унікального потенціалу кожного регіону, як господарської системи і може стимулювати економічний розвиток, як самого регіону так і країни в цілому.

Список використаних джерел

1. Третяк В.В. Розвиток регіональних зовнішньоекономічних зв’язків: питання теорії та практики: монографія / НАН України. Ін-т економіко-правових досліджень.— Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005.— 331 с.

2. Долятовский В. А. Зарубежный опыт комплексного развития регионов // Регионология.– 1994.– № 2–3.– С. 149–156.

3. Гаврилов А. И. Региональная экономика и управление: Учеб. пособие для вузов.– М: ЮНИТИ-ДАНА.– 2002.– 239 с.

4. Ларионова Н. А. Оценка факторов интенсивности внешнеэкономической деятельности региона // Вестник СевКавГТУ. Серия «Экономика».– 2003.– № 2 (10).– С. 5–8.

Зарапіна Юлія Едуардівна

Інститут світової економіки та міжнародних відносин

Національної академії наук України м. Київ

ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН У ПОЛІТИКАХ ПОДОЛАННЯ НЕРІВНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Процес глобалізації вносить свої корективи до загальноприйнятих та типових моделей соціальної політики. Одним із важливих завдань є вчасна адаптація цих політик до викликів глобалізації задля захисту усіх верств населення. Так, Ісаченко Т.М. говорить, що в умовах глобалізації особливу пильно виконувати такі аспекти соціальної політики як: «соціальний захист, соціальний діалог, соціальне вирівнювання та нові категорії соціального забезпечення» [2, 76]. Нас особливо цікавить аспект соціального вирівнювання, який можна звести до заходів перерозподілу доходів громадян за допомогою податків, трансфертів на користь малозабезпечених груп населення задля боротьби з бідністю.

Токарський Т. наводить ще одну особливість високорозвинених країн при формуванні політик подолання нерівності: податки є відносно високими, але їх розміри корелюють з розмірами видатків [4, 359]. Для країн з високим рівнем доходів та економічного розвитку (наприклад, країни ОЕСР) є досить вагомим державний сектор як складова соціальної політики. Цю тезу підтверджують дані, що у країнах з розвиненою економікою існує пряма залежність між рівнем соціальних індикаторів країни та обсягами перерозподільної діяльності держави. Окрім того, підвищення рівня доходів індивіда може супроводжуватися підвищенням податків, а отже і перерозподілу на користь усього суспільства.

Дегтярь Л. називає три сектори у механізмі соціальної політики країни: державний, приватний та благодійний [1, 43]. І в сучасному світі йде процес «приватизації соціальної галузі» [1, 48]. Прикладом цього можуть бути збільшення ролі приватного сектору як то Програми умовних готівкових трансфертів (The Conditional Cash-transfer Programme) [5, 8]. Характерна риса програми – надання допомоги (у грошовому чи натуральному вигляді) найбіднішим групам населення, коли ті опиняються у певних умовах (віддають дітей до школи, чи потребують медичного обслуговування і т.п.). Ці програми набувають все більшого поширення у сучасних умовах.

Загалом виділяють чотири ступені розвитку соціального забезпечення [6, 52]. На першій, на початку двадцятого століття, піклування про індивіда було справою сім’ї чи доброчинних організацій. Другу стадію пов’язують із державою добробуту, коли на боротьбу з бідністю вийшла держава. Для третьої була характерною співпраця держава із приватним сектором. На сучасному четвертому етапі держава віддає значну частину соціального забезпечення прибутковим та некомерційним організаціям.

Проблемою цього етапу є вимірювання ефективності такої роботи. Якщо на попередньому етапі держава могла перевірити її за допомогою звітів приватних організацій-партнерів, то тут ми маємо справу з відсутністю категорії прибутку як такої. Якщо попередні етапи проведення соціальних політик були переважно на відповідальності держави, то зараз мова йде про «реформування держави добробуту знизу догори» [6, 53].

Таким чином, ми можемо стверджувати, що в умовах глобалізації роль соціальних політик (у тому числі – подолання нерівності) є досить високою у суспільствах. Різниця лише у тому, що у розвинених країнах вони є активною та доволі ефективно діючою практикою, а у країнах з низьким рівнем розвитку – доволі бажаною складовою економіки. Як відомо, соціальна допомога не є у прямій залежності від економічного зростання, хоча звісно залежить від нього. У цих умовах красномовним є приклад країн з низьким рівнем доходів та розвитку, які долають нестачу цільових коштів за допомогою розробки та впровадження нових програм (наприклад, програми у Камбоджі, Філіппінах та Бангладеші). Ці дії можна віднести до новітнього вищезгаданого четвертого рівня. Серед високорозвинених країн ОЕСР можна згадати приклад США та Британії, у яких першими почали впроваджуватися програми соціального підприємництва задля подолання бідності.

Список використаних джерел:

  1. Дегтярь Л. Роль государственной социальной политики в обеспечении гендерного равенства в зарубежных странах / Л.С. Дегтярь / Труд за рубежом. – 2002. – №3. – С.35-51.

  2. Исаченко Т. Основные направления совершенствования социальной политики ЕС / Т.М. Исаченко / Труд за рубежом. – 2007. – №4. – С.68-80.

  3. Павроз А.В. Корпоративизм: истоки, эволюция, современное состояние /А.В. Павроз / Вестн. Моск. Ун-та. Сер.18. Социология и политология, – 2009. – №4. – С.50-61.

  4. Токарський Т. Європейська модель «держави добробуту»: теорія та практика / Тарас Токарський / Журнал Європейської Економіки. – 2006. – грудень. – С.351-361.

  5. Give the poor money – The Economist.– July 31st 2010. – P.8.

  6. Let’s hear those ideas – The Economist. – August 14th 2010. – P.51-53.

Аспірант Зюзгіна Анна Сергіївна

Гадзіна Дмитро Олександрович

Державний університет інформатики і штучного інтелекту

м. Донецьк

УКРАИНА В МЕЖДУНАРОДНЫХ СРАВНЕНИЯ: АНАЛИЗ ВОЗМОЖНОСТЕЙ ВЕДЕНИЯ БИЗНЕСА

Анотация. В статье анализируется показатель глобальной конкурентоспособности на основе исследований Всемирного Экономического Форума. Определены основные показатели, характерные для украинской деловой среды. Проведен сравнительный анализ позиций Украины и других стран мира.

Анотація. У статті аналізується показник глобальної конкурентоспроможності згідно дослідженні Всесвітнього економічного форуму. Зазначені базові показники , що характерні для українського бізнес середовища. Проведено порівняльний аналіз позицій України та інших країн світу.

Ключевые слова: глобальная конкурентоспособность, конкурентоспособность бизнеса, малый и средний бизнес.

Актуальность проблемы исследования. Украина является молодой независимой страной (всего 20 лет). За годы своей независимости наша страна показывала как положительную, так и отрицательную динамику роста. Причиной этому были многие и разные факторы. Наша страна обладает многими ресурсами: начиная от больших залежей полезных ископаемых (уголь, руда) и заканчивая огромным человеческим потенциалом (идеи, новации, достижения). Однако при всех конкурентных преимуществах Украина остается более аграрной развивающейся страной, и в рейтинге глобальной конкурентоспособности стран занимает 89 место (2010г.), хотя в 2008 занимала 72. Поэтому и ставится задача рассмотреть причины такой неразвитости страны и найти механизми решения этой задачи.

Цель исследования. Целью данного исследования являлось определение конкурентных позиций украинского бизнеса согласно Индексу глобальной конкурентоспособности и выроботка рекомедаций по повышению уровня его конкурентоспособности.

Изложение основного материала. Прежде всего, следует рассказать о самом индексе глобальной конкурентоспособности страны (GCI) и конкурентоспособности бизнеса (BCI), как составляющей части этого индекса.

Рейтинги конкурентоспособности основаны на комбинации общедоступных статистических данных и результатов опроса руководителей компаний[2].

Основным средством обобщенной оценки конкурентоспособности стран является Индекс глобальной конкурентоспособности (GCI). Показатель GCI составлен из 12 слагаемых конкурентоспособности, которые детально характеризуют конкурентоспособность стран мира, находящихся на разных уровнях экономического развития. Этими слагаемыми являются: Качество институтов, Инфраструктура, Макроэкономическая стабильность, Здоровье и начальное образование, Высшее образование и профессиональная подготовка, Эффективность рынка товаров и услуг, Эффективность рынка труда, Развитость финансового рынка, Технологический уровень, Размер внутреннего рынка, Конкурентоспособность компаний и Инновационный потенциал [3].

Для нашего анализа конкурентоспособности бизнеса мы выберем 6 слагаемых, а именно: «Инфраструктура», «Развитость финансового рынка», «Технологический уровень», «Размер внутреннего рынка», «Конкурентоспособность компаний», «Инновационный потенциал» [4].

Для анализа текущей позиции Украины согласно индеку, корректного сравнения с другими странами, а так же для выработки рекомендаций, выбраны страны схожие с Украиной по размеру территории, населению и др. показателями. Представим доли ВВП этих стран, чтобы можно было судить о структуре экономики этих стран.

Таблица 1

Доли ВВП сравниваемых стран %

Страна

Агросектор

Производственная сфера

Непроизводственная сфера

Услуги

Франция

2

12

9

78

Германия

1

24

6

69

Польша

5

17

14

65

Украина

8

23

14

55

Таким образом, мы видим, что при почти одинаковых структурах ВВП позиции стран по GCI сильно отличаются. Германия занимает 5 место, Франция – 15, Польша – 39, Украина – 89.

В таблице 2 приведены показатели развития определенных отраслей в экономике четырех государств. Эти 12 показателей раскладываются еще на 111 показателей. Из которых в Украине конкурентными остаются только 16 (в 2009 г. их было 23), в то время как в Германии их 40, Франции 32, Польше 17.

Таблица 2

Показатели стран согласно GCI [4]

Характеристика

Украина

Франция

Польша

Германия

Институты

2,9

5,04

4,18

5,5

Инфраструктура

3,83

6,24

3,76

6,43

Макроэкономическая

среда

3,2

4,98

4,7

5,32

Здоровье и первоначальное образование

5,7

6,42

6,13

6,32

Высшее образование

4,61

5,36

5,00

5,33

Эффективность рынков товаров

3,53

4,69

4,38

4,97

Эффективность рынка труда

4,54

4,47

4,58

4,4

Развитость финансового сектора

3,31

4,96

4,66

4,62

Уровень технологического развития

3,37

5,28

4,02

5,36

Размер внутреннего рынка

4,54

5,76

5,08

6,01

Конкурентоспособность компаний

3,48

5,18

4,2

5,62

Инновационность

3,11

4,48

3,31

5,19

Из этих 16 показателей на функциональность бизнеса непосредственно влияют: качество железнодорожной инфраструктуры (25 место), по количеству абоннентов мобильной связи (34 место), показатель юридической свободы (6 место), показатель размера внутреннего рынка (37), показатель размеров зарубежных рынков (37), показатель затрат на принудительное сокращение кадров (21 место), показатели оплаты труда и производительности (26место) и способность к инновациям (37 место). Одним из приоритетных направлений повышения конкурентоспособности бизнеса является развитие малого и среднего бизнеса (МСБ):

  1. предприятия МСБ вносят значимый вклад в стабилизацию социальной ситуации в стране, решая наиболее острые проблемы, связанные с социальной напряженностью и занятостью населения, не требуя при этом значительных затрат со стороны государственного бюджета.

  2. МСБ производит и поставляет широкий спектр товаров и услуг, создает новые товары.

  3. МСБ способствует повышению общеэкономической эффективности, выступая в качестве субподрядчика, поставщика крупных предприятий.

  4. МСБ способствует снижению трансакционных издержек взаимодействия субъектов на рынке, гибко и оперативно реагируя на изменения внешних условий, динамично меняющиеся запросы и потребности разнообразных клиентских групп.

Говоря о конкурентоспособности малого бизнеса как сложной, многоуровневой экономической категории, обусловленной, в основном, динамическими факторами ее обеспечения, следует рассмотреть основополагающую функцию хозяйственных единиц в современном постиндустриальном мире – их инновационную деятельность. Потребность инновационного развития вызвана двумя экономическими явлениями последнего десятилетия – глобализацией и неолиберализацией, которые в корне изменили организацию экономической жизни на мировом и национальном уровнях [2].

Следовательно, роль «технологического компенсатора» в таких условиях эффективно выполняет инновационно направлення деятельность МСБ и переход экономики на высшие производственно-технологические уровни. Инновационная деятельность является особым инструментом предпринимательства, создает новые ресурсы. Эффективность малого бизнеса в вопросах повышения инновационной активности заключается в локализации инновационных рисков на малых предприятиях и производства наукоемких уникальных мелкосерийных изделий, насыщение рынка экспериментальной продукцией. Согласно отчету Всемирного экономического форума – наиболее проблемные факторы для развития бизнеса в Украине, факторы которые приведенны на рисунке 1. Из рисунка видно, что для ведения бизнеса в Украине наиболее проблематичным секторами остаются «политическая нестабильность», «коррупция» и малый доступ к финансовым ресурсам.

Рис. 1. Факторы, негативно влияющие на ведение бизнеса [4]

Выводы. Таким образом, низкие конкурентные позиции Украины на мировой арене можно изменить только при условиях высокоразвитых конкурентных отношений внутри страны. Повышение конкурентоспособности требует решения ряда заданий, среди которых первоочередными является: снижение материало- и энергоемкости производств; переориентация на наукоемкие и высокотехнологичные производственные процессы; повышение качества продукции, которая выпускается; изменение отраслевой промышленной структуры за счет снижения удельной части топливно-сырьевых отраслей; производство готовой продукции последних технологических уровней.

Перечень ссылок

  1. Балабанович В. Будет социальное партнерство – будет и средний класс. Український інформаційно-аналітичний портал. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .ua/dialog.php?id=3&op_id=95#95.

  2. Кириченко О.А. Стратегія розвитку малого та середнього бізнесу в Україні / О.А. Кириченко, К.Г. Ваганів // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №1 (79). – С. 103 – 118.

  3. Портер М. Международная конкуренция / М. Портер [пер. с англ.] / под ред. и с предисловием В. Д. Щетинина. – М.: Международные отношения, 1993. – 896 с.

  4. /en/index.htm - официальный сайт ВЭФ.

Кейван О.І., аспірантка

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника,

м. Івано-Франківськ

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ В КАРПАТСЬКОМУ РЕГІОНІ

Туризм є високоприбутковою галуззю народного господарства для багатьох країн світу. На сьогодні Карпатський регіон займає друге місце в Україні за обсягом доходів від рекреаційної сфери (22 % від сумарного показника по Україні) і поступається тільки Криму (відповідно 42 %), випереджаючи Причорномор'я (17 %) і Приазов'я (13 %).

У статистичних даних основним економічним показником розвитку туристичної галузі виступає кількість туристів. Цей показник розподіляється на три гілки: внутрішній, виїзний, в’їздний. Окремо в статистичних даних відображено показники екскурсійної діяльності.

Дії споживачів туристичного продукту визначаються змістом закону попиту і пропозиції, який встановлює пряму закономірність між ціною і пропозицією і зворотну залежність між ціною і попитом. Суть його полягає в тому, що підвищення ринкової ціни на туристичний продукт, при інших рівних умовах, зменшує обсяг попиту, а зниження ринкової ціни збільшує величину попиту на туристичний продукт. В той же час обсяг пропозиції туристичних товарів і послуг збільшується при підвищенні ціни і зменшується при її зниженні. Виходячи з аналізу попиту на туристичні послуги за 2005-2009 р.р. взято дані загальної кількості туристів, які включають: іноземних, зарубіжних і внутрішніх туристів встановлено певні тенденції розвитку туристичного бізнесу (Рис.1.1). З 2005 до 2007 р.р. включно показники з надання послуг туризму підвищувалися. В 2005 році попит на туристичні послуги зріс на 15,8% (63304 осіб); в 2006 році показники попиту зросли на 32,2% (190636 осіб); в 2007 році збільшився на 36,5% в порівнянні з 2006р. Тільки в 2008 і 2009 р.р. попит скоротився: 2008р. – на 7,7% (77710 осіб); в 2009 р. – на 21,7% (165651 осіб).

Рис. 1.1. Динаміка попиту на туристичні послуги в Карпатському регіоні за період 2005-2009 р.р.

Причиною скорочення попиту в 2008-2009 р.р. є економічна криза в країні і в світі. В таблиці 1.1. показано як змінився показник кількості обслуговуваних туристів в Карпатському регіоні за 2008-2009 р.р.

Динаміка кількості туристів, обслугованих суб’єктами туристичної діяльності Карпатського регіону за 2008-2009 р.р.

Табл. 1.1.

Назва області

2008 р.

2009 р.

Відхилення

Кількість туристів

Питома вага, %

Кількість туристів

Питома вага, %

Івано-Франківська

595031

64

511397

67

-83634

Чернівецька

80987

8.7

63112

8.3

-17875

Закарпатська

76965

8.3

56320

7.3

-20645

Львівська

143610

15.5

109947

14.4

-33663

Тернопільська

32929

3.5

23095

3

-9834

Карпатський регіон

929522

100

763871

100

-165651

Охарактеризувавши статистичні дані окремо по гілках туризму за 2008-2009р.р., можна побачити такі тенденції: 1) кількість іноземних туристів – знизилася на 24% (8148); 2) туристи-громадяни України, які виїжджали за кордон – на 26,6% (35049); 3) внутрішні туристи – на 16, 07% (118620).

Збір статистичної інформації є необхідним процесом. Статистична інформація дає змогу суб’єктам туристичної діяльності зорієнтуватися в якому напрямку потрібно працювати: визначити тенденції надання туристичних послуг, види туризму та місця преваги.

Кирилич Юрій Володимирович

Львівський національний

університет імені Івана Франка, м. Львів

kyrylych@

РОЛЬ ТА ВИКЛИКИ ФІНАНСОВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Фінансова глобалізація − це процес інтеграції фінансових систем країн з міжнародними фінансовими ринками та інституціями. Така інтеграція, зазвичай, не можлива без лібералізації внутрішнього фінансового сектора держави та рахунку операцій з капіталом.

Суб’єктами фінансової глобалізації є: уряди, які сприяють лібералізації, усуваючи перешкоди на шляху руху капіталів; позичальники, які можуть збільшити своє споживання за рахунок іноземних позик; інвестори, які хочуть отримати вищий дохід; фінансові інституції.

Потенційними вигодами фінансвої глобалізації вважають глибший фінансовий зв’язок у світі та інтеграція країн, які разом з міжнародними фінансовими ринками розвивають свої фінансові системи, регулюють та стабілізують фінансові ринки. Це підтверджує тезу із [1] про те, що економіки з більш розвинутим фінансовим сектором зростають швидше.

Фінансова глобалізація стимулює фінансовий розвиток двома шляхами[2]:

  • більший доступ капіталу та його видів для розвинутих країн, що згладжує споживання, погиблює фінансові ринки, підвищує ринкову дисципліну;

  • розвиток досконалішої фінансової інфраструктури, що зменшує асиметричність інформації.

Фінансова глобалізація несе і певні ризики, зокрема, може призвести до фінансових криз, які впливають на інтереси інших держав. Є низка зв’язків між глобалізаційними процесами та кризами. Якщо інфраструктура та процес фінансової лібералізації проходять не правильно, то надходження капіталу може дестабілізувати економіку через погіршення ринкової кон’юнктури, що викличе спекулятивні атаки та відтік капіталу з країни. Тому для успішної інтеграції, фінансова лібералізація має бути проведена без погіршення ринкової кон’юнктури та порушення економічних принципів і засад.

Фінансова глобалізація значнно змінила природу притоку та розподілу капіталу в світі. Збільшилися надходження капіталу в економіки, які розвиваються, з 41 млрд. дол. у 1970 до 320 млрд. дол. у 1997 р.[2]. Відбулося злиття та поглинання, приватизаційних процесів у світі, появилися нові гравці на ринках. Докази глобалізації та лібералізації фінансового сектора можна побачити як на державному рівні, так і на рівні фірм, фондових ринків та банківського сектору.

Внаслідок зростання присутності міжнародних фінансових інституцій на внутрішніх ринках, відбулася інтернаціоналізація фінансових послуг. Відповідно, виникає проблема правильного виміру фінансової глобалізації, надання їй певних стандартів та оптимальних темпів поширення.

Фінансова глобалізація та інтеграція країни є багатогранне поняття, яке, зазвичай, базується на розмірі валових запасів зовнішніх активів і зобов'язань, потенціалу чистих грошових потоків або відсутністі можливості арбітражу на доходи за цінними паперами у різних країнах. Тому, концепційні поняття фінансової глобалізації можна розділити на три основні категорії [3]:

  • кількісно обгрунтовані показники (наприклад, сума валових зовнішніх активів і зобов'язань щодо ВВП);

  • кореляція заощаджень та інвестицій;

  • цінові індекси.

Вважають, що фінансова глобалізація впливає на багато аспектів економічної діяльності: довгострокове економічне зростання; схильність до економічних підйомів або спадів; волатильність економічного зростання; частоту та глибину економічних криз; тривалість виходу із кризи. Тобто основними глобалізаційними наслідками є:

  • макроекономічна волатильність;

  • схильність до криз;

  • економічне зростання.

Вплив фінансової глобалізації на економічне зростання та волатильність відбувається через[3]:

  • розвиток фінансового сектору;

  • якісні показники фінансових інституцій;

  • раціональна макроекономічна політика;

  • торгівельна інтергація.

Отже, емпіричні дані про вигоди від міжнародної фінансової інтеграції є двоякими. Для країн з відносно сильними фінансовими інституціями, розвиненими внутрішніми фінансовими системами і стабільною макроекономічною політикою інтеграція не супроводжується макроекономічною нестабільностію, тоді як для країн які розвиваються, глобалізаційні процеси можуть мати негативні наслідки.

Література

1. Levine R. International financial liberalization and economic growth// Review of International Economics 9.- 2001.- P.688–702.

http://www.econ.uchile.cl/uploads/documento/ed30c2ceae592e543ddbcb9d24a6dea7251d0d22.pdf

2. Schmukler S. Financial Globalization: Gain and Pain for Developing Countries// 2004.- 28p.

/filelegacydocs/erq204_schmukler.pdf

3. IMF working paper Reaping the Benefits of Financial Globalization 2007.- 50p. /external/np/res/docs/2007/0607.pdf

Корнійчук Ольга Вікторівна

Національний університет біоресурсів і природокористування,м. Київ

ВПЛИВ СВІТОВОЇ КРИЗИ НА СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ЄС

Сучасна економічна криза бере свій початок з падіння ринку нерухомості в США, що призвело до накопичення колосальних приватних боргів. Фінансова криза, що розпочалася з 2006 року, дуже суттєво вплинула на стан світової торгівлі і виробництво промислових товарів. Її вплив виявився настільки суттєвим, що світова економіка вступила в найбільшу економічну кризу за останні 60 років.

Сільське господарство, порівняно з іншими галузями економіки, є більш стійким до економічних спадів, тому що задоволення потреб у продовольчих товарах є першочерговим. Однак, воно все одно переживає великі труднощі, що призводять до суттєвої структурної перебудови.

Рецесія призвела до зменшення попиту і зміни його структури на внутрішньому і зовнішніх ринках ЄС, що мало негативний вплив на ціни на сільськогосподарську продукцію. Через те, що попит безпосередньо матиме негативний вплив на галузі з високою доданою вартістю ( тваринництво і молочне господарство), спад опосередковано відчувають й інші напрями сільського господарства: олійні культури як сировина для біопалива через зменшення цін на нафту; на кормові культури через зміну попиту на корма.

Аграрний сектор ЄС пережив немалі складності, відчувши чималий тиск на ціни та дохід фермерів. Приймаючи до уваги те, що попит на продукцію скоротився, економічна криза дуже вплинула в короткостроковій перспективі на більшість галузей сільськогосподарського виробництва в ЄС.

Ринок зерна 2007/2008рр. демонстрував рекордний рівень підвищення цін навесні 2008 року, що супроводжувався стрімким падінням до рівня, нижчого ніж до кризи. Спочатку цінове падіння проявлялося як послаблення ефекту певних короткострокових коливань, що викликали зростання цін у другій половині 2007 року, які ослабли через сприятливі погодні умови, зниження цін на електроенергію і підвищення експортних обмежень. Крім того, загальний ринок швидко зреагував на високі ціни суттєвим підвищенням пропозиції . В 2008 році загальний урожай зернових в ЄС становив 312 млн. тон, порівняно з 258 млн. в 2007 році. Остання хвиля падіння цін отримала темп від загальної картини погіршення економічного стану в ЄС. Але в короткостроковій перспективі підвищення попиту на зернові ( особливо пшеницю) через падіння споживання м’яса триматиме ціни під новим тиском.

Економісти і науковці ЄС середньострокове прогнозування до 2015 року зображують більш позитивним, завдяки реформам САП, помірному зростанню врожайності, розвитку ринку біоетанолу та сприятливим ціновим умовам на світовому ринку.

Що ж стосується м’яса, то його споживання в 2008 році суттєво скоротилось в країнах ЄС, в середньому до 85,1кг на душу населення (-2,2% до 2007 року) як ймовірний наслідок високих цін і не дуже високої якості. Однак, в середньостроковій перспективі можна також припустити позитивне збільшення споживання і виробництва м’яса домашньої птиці і свинини, у той час як виробництво яловичини і баранини продовжуватиме скорочуватись.

Перші наслідки економічної кризи сільське господарство ЄС відчуло у другій половині вересня 2008 року, коли відбувся спад цін через стрімке збільшення пропозиції як реакції на високі ціни 2007 року. Спад підсилився ажіотажем на фінансових ринках і швидким погіршенням економічного клімату. Це мало специфічний вплив на молочний сектор ЄС, коли ціни на масло впали до інтервенційного рівня кінця 2008 року.

Економічна криза, як очікується, матиме суттєвий вплив в коротко - і середньостроковій перспективі в більшості аграрних секторів, особливо у тваринництві і молочному господарстві.

Низькі ціни на нафту значно знижують привабливість біоетанолу в світовому масштабі, в той час як зниження доходів населення вплине негативно на попит на м'ясо, що в свою чергу, вплине на світові та європейські ціни на зернові. Ринкові ціни на свинину і м'ясо птиці також будуть стримуватись у зв’язку з здешевленням кормів.

Зміни в поставках продуктів харчування повинні вплинути на м’ясний сектор також і через коливання курсів валют. В цілому значно скоротяться обсяги споживання яловичини й баранини, та не в значній мірі свинини й курятини завдяки їх більш дешевій ціні.

Рецесія значно вплинула на молочний сектор, в якому, вже з початку кризи спостерігається значне падіння цін на готову продукцію і накопичення значних запасів на складах виробників.

Очікується, що зменшення доходів населення призведе до зменшення попиту на продукцію молочного сектору, що має високу додану вартість. За даного сценарію, необхідність інтервенційних державних закупівель значно зросте, що призведе до швидкого накопичення державних запасів продукції. Оскільки очікується, що зростання світового попиту на молочну продукцію буде також стриманим, внаслідок чого також виникне необхідність у експортних дотаціях для підтримки європейського експорту.

В той же час, сучасні ускладнення в системі кредитування, призведуть до побічного ефекту, пов’язаного зі збільшенням ціни виробництва. Здебільшого, причиною цього є зменшення доступності капіталу та його подорожчання (зокрема в найбільш капіталомістких аграрних секторах).

Таким чином, вищенаведені фактори можуть призвести до ефекту «цінового стиснення» (витіснення певної частини постачальників з ринку, внаслідок різкого зниження або заниження цін на готову продукцію) і як наслідок погіршення умов торгівлі (співвідношення експорту до імпорту). В цьому відношенні, визначальним для майбутньої прибутковості аграрного сектору стане швидкість регулювання експортних та імпортних цін – особливо цін на енергоносії та добрива. Крім того вищезазначений негативний вплив може бути частково компенсований в разі зменшення ціни виробництва внаслідок зниження цін на нафту. З іншого боку, будь-які бюджетні обмеження окремих країн-членів ЄС, що можуть призвести до обмеження спільного з ЄС фінансування дотацій, або підвищення прямих платежів даної країни можуть призвести до суттєвого погіршення і без того нестабільної ситуації з прибутковістю фермерських господарств.

Кульчицький Ярослав Володимирович

Національний лісотехнічний університет України, м. Львів

Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем у контексті євроінтеграційного вектору

Центральною проблемою сучасної економічної науки є дослідження закономірностей становлення й перспектив сучасних економічних систем, особливо у контексті посилення євроінтеграційного процесу, що має надзвичайно важливе значення для України. Ця складна теоретична проблема не може бути розв'язана без розробки її методологічних аспектів. Власне від методологічних передумов аналізу економічних систем вирішальним чином залежать ступінь наукової обґрунтованості відповідних висновків та прогнозування подальшої еволюції економічних систем в умовах формування інформаційного суспільства, посилення глобалізації, відчутного зростання уваги до екологічних проблем. На наше переконання, методологічним ключем до розкриття окресленої проблеми є застосування постіндустріальної парадигми, яка глибоко висвітлюється у працях академіка А.Чухна. Постіндустріальна парадигма дозволяє виявити чинники й вектори розвитку сучасних економічних систем та вийти на об'єктивний порівняльний аналіз систем з метою пошуку оптимальних економічних моделей функціонування соціуму у ХХІ ст. та, зокрема, визначення стратегічної моделі трансформації економічної системи України.

Варто підкреслити, що чимало аспектів проблеми економічних систем висвітлюються не тільки у царині економічної теорії, а й іншими соціальними та гуманітарними науками. Це означає, що вивчення змісту економічних систем, проблем їх порівняння видається нині найбільш конструктивним на "стиках" економічної теорії з іншими суспільними науками. Комплексне дослідження економічних систем, методологічні підходи до їх порівняльного аналізу повинні ґрунтуватися на усвідомленні об’єктивного процесу посилення інтеграції наукового знання. Важливу роль у забезпеченні конструктивних результатів економічного пошуку відіграють методи дослідження економічних систем і, зокрема, застосування системного підходу, який підводить до усвідомлення системної трансформації суспільства.

Фундаментом концепційних засад дослідження економічних систем є комплексний, системний підхід до їх розуміння як складних утворень, що визначають всю багатоелементну архітектуру суспільного ладу. Основоположними ідеями наукового аналізу виступають ідеї гуманізації, "олюднення" сучасної економічної теорії, оскільки, на наше глибоке переконання, зрозуміти генезис, суть, рух економічних систем, здійснити їх типологізацію і порівняння, збагнути передумови формування національної економічної системи України на порозі третього тисячоліття неможливо без комплексного вивчення економічних систем у взаємозв’язку з проблемами місця і ролі людини, її діяльності, економічної та екологічної культури, соціальних та політичних інституцій, культурологічно-етнічних процесів у національній економіці.

На наше переконання, саме постіндустріальна парадигма дослідження сучасних економічних систем є тим дороговказом, який дозволяє розкривати внутрішні механізми саморозвитку систем і накреслювати підходи до порівняння систем на порозі третього тисячоліття, в умовах формування постіндустріального (інформаційного) суспільства, посилення євроінтеграційного процесу і пошуку Україною власної високоефективної та соціально зорієнтованої економічної моделі ХХІ ст.

Лазаренко Жанна Валеріївна,

ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана» м. Київ

ПОРТФЕЛЬ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ ТА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ПЕРЕГОВОРНИХ ПОЗИЦІЙ ТОРГОВИХ КОАЛІЦІЙ В СОТ

Актуальність дослідження теми обумовлюється необхідністю виділення основних сфер переговорного процесу в рамках СОТ. Не дивлячись на те, що переговори в межах нового раунду ведуться по досить широкому колу питань, все ж, деякі напрями переговорного процесу залишаються ключовими. Більш детальний огляд основних сфер переговорного процесу в рамках Доха-Раунду дозволить актуалізувати стан переговорного процесу та оцінити ступінь прогресу по кожному напрямку. На сучасному етапі свого розвитку Світова організація торгівлі нараховує 153 країни і щоб гідно представити інтереси своєї держави на цьому світовому форумі, країни об’єднуються в певні коаліції. Розгляд позицій ключових гравців дозволить окреслити цілісну картину переговорного процесу в рамках СОТ станом на кінець 2010 року.

Початок нового раунду багатосторонніх переговорів було покладено в ході четвертої Міністерської конференції СОТ, яка пройшла в листопаді 2001 року місті Доха, Катар. Задекларована мета нового раунду багатосторонніх переговорів – продовження прогресу реформ і подальша лібералізація торгової політики, при цьому, приціляючи особливу увагу потребам країн, що розвиваються та найменш розвинутим країнам. Згідно декларації Дохи, «єдиний пакет» включив в себе наступні теми переговорів: послуги, сільське господарство, доступ на ринки промислових товарів, права на інтелектуальну власність (ТРІПС), торгівля та оточуюче середовище, правила СОТ відносно субсидій та антидемпінга, регіональні торгові угоди, спрощення торгових процедур. Таким чином, порядок денний Доха раунду визначає пакет переговорного процесу, актуальний в рамках СОТ станом на сьогодні та в рамках якого країни-члени можуть реалізувати свої інтереси у сфері міжнародної торгівлі.

Одним з найважливіших напрямів багатосторонніх переговорів раунду «Доха - Розвиток» є сільське господарство.

Світова торгівля сільськогосподарською продукцією в сучасному світі найбільш спотворена протекціоністськими заходами. Майже в усіх індустріально розвинутих країнах є певні «закриті» сектори, які вони намагаються всіляко захистити. Розпочавши новий раунд переговорів з питань сільського господарства, країни-члени СОТ включили до порядку денного цих переговорів такі питання, як доступ до ринків, експортні субсидії та внутрішня підтримка.

Слід зазначити, що переговори із питань розвитку сільського господарства були ускладнені наявністю різних інтересів, які суперечили один одному. Так, в розвинених країнах національному сільському господарству надається значна допомога, в тому числі субсидії, підтримуються ринкові ціни, організується захист внутрішнього ринку за допомогою імпортних мит. З 2006 по 2008 рр. країни Організації економічного співробітництва та розвитку витратили на внутрішню підтримку сільського господарства, в середньому, 368 мільярдів доларів США [1].

В ході Уругвайського раунду країни-експортери сільськогосподарської продукції утворили Кернську групу, представники якої виступають за лібералізацію сільського господарства через скорочення імпортних тарифів, скасування експортних субсидій, відміну тарифних квот і зменшення заходів з внутрішньої підтримки національних товаровиробників у агросфері [1]. Створення Кернської групи змінило фактично існуючу біполярну систему прийняття рішень у СОТ, коли остаточне рішення приймалося США та країнами Західної Європи.

На початку XXI ст. намітився суттєвий економічний прорив у розвитку таких великих за кількістю населення країн, як Китай, Індія, Бразилія. Найбагатші країни з тих, що розвиваються, склали Групу 20. Ця група підтримує скасування субсидій у сільському господарстві, але вимагає пільгового ставлення до країн, що розвиваються, та найменш розвинутих країн.

Окрема позиція з цього питання належить Групі 33, до якої входять країни, що розвиваються, на чолі з Індонезією та Філіппінами. Це альянс, діяльність якого спрямована на відстоювання помірного, порівняно з розвинутими країнами, скорочення тарифних ставок у країнах, що розвиваються, та спеціальний механізм, спрямований на захист цих країн від різкого збільшення імпорту.

Питання лібералізації торгівлі промисловими товарами також має суттєве значення для ходу переговорів у межах Доха-раунду. Так, було погоджено, шляхом затвердження модальностей, сприяти усуненню тарифного регулювання, зокрема, тарифних піків, високих тарифів, тарифної ескалації, так само як і нетарифного регулювання, особливо на продукти, які є основою експорту для країн що розвиваються [2].

Слід зазначити, що існуючі тарифні структури на промислові товари стримують диверсифікацію промисловості в країнах, що розвиваються. Насамперед, це стосується тарифної ескалації. Враховуючи це, країни, що розвиваються, домоглися включення в порядок денний Доха-раунду питання про відміну максимальних тарифів і тарифної ескалації. Країни, що розвиваються, також виступили за зниження тарифів у тих галузях, де вони мають переваги: трудомістка продукція та переробка сільськогосподарської продукції. Група 90 у межах розгляду програми розвитку заявила про необхідність відміни усіх тарифів для найменш розвинутих країн.

В рамках промислових переговорів діє група країн, що розвиваються, під назвою НАМА-11 (від англ. Non-Agricultural Market Access - доступ до ринку товарів несільськогосподарського походження). ЇЇ членами є Аргентина, Бразилія, Єгипет, Індія, ПАР, Індонезія, Венесуела, Філіппіни. Вони виступають за обмеження відкриття свого ринку промислових товарів. Цікавим є те, що майже всі ці країни є членами Групи 20 в переговорах по сільському господарству.

Попри публічне визнання розвинутими країнами правомірності вимог країн, що розвиваються, прийняття рішень з питань промислових товарів залежить від пошуку компромісу між країнами-учасницями СОТ до остаточних результатів Доха-раунду.

Питання торгівлі послугами також викликає значні суперечності між країнами учасницями СОТ. Неузгодженість полягає в об'ємі лібералізації ринку послуг. Так, розвинені країни виступають за лібералізацію лише послуг, які базуються на висококваліфікованій праці та знаннях. Головний аргумент розвинутих країн полягає в тому, що посередництво в наданні більш ефективних фінансових послуг знижує витрати на ведення бізнесу, що сприяє економічному зростанню. [3, c.139].

Країни, що розвиваються, в контексті розгляду питання послуг порядку денного Доха-раунду, проявили інтерес до питання трудової міграції та трудомістких послуг. Попри те, що переміщення трудових ресурсів є одним із чотирьох питань Генеральної угоди з торгівлі послугами (ГАТС), не було зроблено суттєвих пропозицій щодо об'ємів запланованої лібералізації. Враховуючи відносні переваги країн, що розвиваються, з некваліфікованих трудомістких послуг, країни Групи 20 та Групи 33 виступили за надання пріоритету лібералізації саме цього виду послуг. Розвинені країни розглядали питання переміщення трудових ресурсів з точки зору внутрішньо-корпоративного переміщення кваліфікованого персоналу [5, с.22].

Переговори з питань прав інтелектуальної власності проходили на вимогу США вже під час Уругвайського раунду. Основна ознака ТРІПС полягає в тому, що запроваджуються зобов'язання для всіх країн-учасниць СОТ прийняти внутрішнє законодавство для захисту прав інтелектуальної власності. Проте після завершення Уругвайського раунду країни, що розвиваються, прагнули перегляду угоди ТРІПС, оскільки вона вимагала, щоб країни-учасниці СОТ забезпечували надійний захист усім видам інтелектуальної власності.

Найбільша увага приділялася питанню доступу країн, що розвиваються, та найменш розвинутих країн до ліків та інших медикаментів. Так, Група 90 вимагала встановлення лімітів на кількість патентів на ліки, оскільки саме патенти обмежують доступ до ліків у найбідніших країнах, що шкодить життю мешканців цих країн. Представники Групи 20 та Групи 33 вимагали обмежень у процесі патентування ліків компаніями, із розвинутих країн.

Розвинуті країни вимагають більш жорстких правил врегулювання у сфері патентів на ліки. Головна причина такої позиції полягає в тому, що більшість дослідницьких лабораторій з виготовлення ліків знаходяться в США та ЄС, як і більшість компаній, які володіють патентам на ліки загального призначення.

Питання географічних найменувань є важливою частиною переговорного процесу. У Європі існують географічні ареали виробництва тих або інших продовольчих товарів і напоїв, що історично склалися, тоді як у США сильними є традиції захисту товарних знаків, а не найменувань місць походження товару. У Вашингтоні вважають, що під захистом «географічних» брендів ховаються завуальований протекціонізм і спроба ввести монополію на назви товарів, які давно вже стали дженеріками у свідомості споживачів [4, с.8].

Висновки. Таким чином, станом кінець 2010 року Доха-раунд не завершено, через нездатність учасників переговорів знайти компроміс по ключовим питанням порядку денного. Варто зазначити, що від вирішення питань в цих сферах залежатиме подальше функціонування СОТ та кооперації в міжнародній торгівлі.

Література

  1. Офіційний сайт Кернської групи – http://www.cairnsgroup.org

  2. Офіційний сайт СОТ /english/thewto_e/minist_e/min01_e/mindecl_e.htm#marketaccess);

  3. Стиглиц Дж., Чарльтон Э. Справедливая торговля для всех. Как торговля может содействовать развитию / Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2007. – с.280.

  4. Хмелев М. ЕС защищает географическое происхождение своих товаров // Финансовые известия.– 11.08.2003.

  5. Ус І.В., Основні проблемні питання переговорного процесу Доха-Раунду СОТ, Актуальні проблеми економіки №6(84), 2008.

Ляшевська Вікторія Іванівна

Харківський національній університет імені В.Н. Каразіна

РІВНІ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Конкурентоспроможність (в перекладі з латинської мови означає суперництво, боротьбу за досягнення найкращих результатів) — це сукупність властивостей певного об’єкту, яка підтверджує більш високу ступінь задоволення їм певної суспільної потреби в порівнянні з аналогічними об’єктами, що знаходяться в даному ринковому середовищі [4].

В дослідженнях міжнародна конкурентоспроможність розуміється в умовах конкуренції і через конкуренцію. При цьому розмежовуються поняття конкурентоспроможність продукції та конкурентоспроможність підприємства, конкурентоспроможність галузі та економіки, конкурентоспроможність регіону та країни [4].

Конкурентоспроможність продукції – вагомий критерій доцільності виходу підприємства на зовнішній ринок, умова ефективного проведення зовнішньоекономічних операцій і складова вибору засобів та методів виробничо-експортної діяльності, яка являє собою сукупність якісних і вартісних ознак продукції, що забезпечують задоволення конкретних потреб споживачів. Критеріями оцінки конкурентоспроможності продукції на зовнішньому ринку дослідники вважають фактори, які визначають його кон'юнктуру: наявність споживача даного виду продукції; кількість конкурентів, які випускають аналогічну продукцію; обсяги виробництва й реалізації продукції підприємств-конкурентів у цілому й у сфері діяльності українського підприємства; важливість для конкурентів «панування» на тому сегменті ринку, який опанований чи планується до «завоювання» вітчизняним підприємством; основні напрямки конкурентної боротьби на зовнішньому ринку; оцінка стратегічної діяльності конкурентів (контроль за каналами збуту та діяльністю підприємств-постачальпиків з мстою зниження рівня витрат); політика горизонтальної інтеграції (з метою виявлення можливостей проведення контролю та управління станом сектору певної галузі); розмаїття методів конкуренції (ціни, якість, технологічний рівень, дизайн продукції, сервісні послуги, імідж підприємства, товарний знак тощо); стабільність попиту на продукцію, яку має підприємство тощо [1, с. 278-279].

Міжнародна конкурентоспроможність підприємства виявляється в досягненні фірмою конкурентних переваг у міжнародному суперництві. Конкурентоспроможність підприємства зизначають насамперед його конкурентні переваги — унікальний актив фірми, можливості і резерви, які дають їй перевагу над конкурентами. Конкурентні переваги втілюються в товарах. Вони можуть бути технічні (інноваційні, науково-дослідні роботи), збутові (мережа дилерів, сервісні послуги, швидка доставка), виробничі (низька собівартість, якість продукції), маркетингові та ін. [6, с. 11; 3, с.47].

Сутність поняття національної конкурентоспроможності визначають як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами становище національного товаровиробника на внутрішньому й зовнішньому ринках [6-7].

Конкурентоспроможність країни в світовому господарстві на сьогодні визначається за двома авторитетними рейтингами: The World Competitiveness Yearbook та The Global Competitiveness Report.

До 1996 року Інститут менеджменту (Institute of Management Development, IMD), що базується в Лозанні (Швейцарія) готував звіти про конкурентоспроможність економік країн світу в співпраці з аналітичною групою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), а з 1996 року ці дві організації випускають два різні дослідження.

Інститут менеджменту (Institute of Management Development, IMD) в співдружності з дослідницькими організаціями у всьому світі проводить глобальне щорічне дослідження конкурентоспроможності країн світу – The World Competitiveness Yearbook.

Під конкурентоспроможністю країни IMD розуміє здатність нації створювати і підтримувати середовище, в якому виникає конкурентоздатний бізнес. Кожна держава оцінюється на основі аналізу 331 критерію по чотирьох основних напрямах: стан економіки, ефективність уряду, стан ділового середовища і стан інфраструктури. Кожен з них включає п'ять чинників. Таким чином, загальний рейтинг конкурентоспроможності заснований на 20 різних індикаторах з чотирьох ключових аспектів економічного життя країни [8].

The World Competitiveness Yearbook, – щорічник світової конкурентоспроможності, – у ряді країн використовується для формування державної політики і визначення подальших дій уряду по підвищенню конкурентоспроможності національної економіки, а також стратегічних бізнес-рішень у великих компаніях. На сьогодні це одне з найповніших досліджень по проблемах конкурентоспроможності держав і регіонів. Методологія досліджень будується на аналізі і ранжируванні здатності держав створювати і підтримувати умови, в яких їх підприємства можуть ефективно конкурувати. При розрахунку рейтингу використовуються матеріали міжнародних організацій, серед яких ООН, СОТ, Всесвітній банк і інші, а також 57 партнерських інститутів по всьому світу. Бізнес-клімат в охоплених дослідженням країнах оцінюється на основі думки аналітиків, опитувань керівників великих корпорацій і фахівців. Рейтингування IMD здійснюється на основі зворотного співвідношення: дві третини – статистичні дані і одна третина – експертні оцінки.

Всесвітній економічний форум готує щорічну доповідь і супроводжуючий його рейтинг глобальної конкурентоспроможності – The Global Competitiveness Report, який заснований на двох індексах: Індексі глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI) і Індексі конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, BCI) [2].

Рейтинги конкурентоспроможності ВЕФ засновані на комбінації загальнодоступних статистичних даних і результатів опитування керівників компаній – великого щорічного дослідження, яке проводиться Всесвітнім економічним форумом спільно з мережею партнерських організацій, – провідних дослідницьких інститутів і компаній в країнах, що аналізуються в звіті. Цього року більше 11000 лідерів бізнесу було опитано в 134 державах. Анкета складена так, щоб охопити широкий круг чинників, що впливають на бізнес-клімат. У звіт також включений детальний огляд сильних і слабких сторін конкурентоспроможності країн, що робить можливим визначення пріоритетних областей для формулювання політики економічного розвитку і ключових реформ.

Основним засобом узагальненої оцінки конкурентоспроможності країн є Індекс глобальної конкурентоспроможності (GCI), створений для Всесвітнього економічного форуму професором Колумбійського університету Ксавьє Сала-і-Мартіном і уперше опублікований в 2004 році. Як запевняють представники ВЕФ, GCI постійно удосконалюється на підставі тестування і консультацій з провідними експертами. GCI складений з 12 показників конкурентоспроможності, які детально характеризують конкурентоспроможність країн світу, що знаходяться на різних рівнях економічного розвитку. Цими доданками є: «Якість інститутів», «Інфраструктура», «Макроекономічна стабільність», «Здоров'я і початкова освіта», «Вища освіта і професійна підготовка», «Ефективність ринку товарів і послуг», «Ефективність ринку праці», «Розвиненість фінансового ринку», «Технологічний рівень», «Розмір внутрішнього ринку», «Конкурентоспроможність компаній» і «Інноваційний потенціал».

Україна в глобальному рейтингу конкурентоспроможності за версією IMD в 2009 році зайняла 56 місце, а в рейтингу конкурентоспроможності (GCI), що розраховується Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), у 2010 році посіла 89-е місце проти 82-го 2009 року [2, 5, 8]. Серед колишніх радянських республік Україна випереджає лише Грузію, що займає 90 місце, Вірменію - 97, Таджикистан - 122, Киргизстан - 123.

Досягнення довгострокових конкурентних переваг як конкретної організації, так і в цілому національної економіки і країни, прямо пропорційно залежить від конкурентоспроможності окремих об’єктів (продукції, товару, підприємства, регіону, галузі, економіки, держави) [4].

Використані джерела:

1. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств. Підручник для вузів / І. В. Багрова, Н. І. Редіна, В. Є. Власик, О. О. Гетьман. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 579 с.

2. Всемирный экономический форум: рейтинг глобальной конкурентоспособности 2009-2010 [Електронний ресурс] – Режим доступу : /news/state/2009/09/08/2166

3. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : навчальний посібник для вузів / І. І. Дахно, В. М. Барановська, В. О. Главник, М. В. Дахно. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с.

4. Ляшевська В.І. Теоретико-методологічні аспекти конкурентоспроможності / В. І. Ляшевська // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Економічна серія. – 2010. – № 911.

5. Украина теряет конкурентоспособность [Електронний ресурс] – Режим доступу : /topic/2010/09/09/t217/

6. Управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств: Навч. посібник/ За ред. Сіваченка І. Ю., Козака Ю. Г., Єханурова Ю. І. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 456 с.

7. Швандар Е. В. Международная конкурентоспособность: трансформация понятия, критерии оценки, практические результаты / Е. В. Швандар // Вестн. моск. ун-та. сер. 6. Экономика. – 2008. – № 2. – С. 58-72.

8. Institute of Management Development: рейтинг конкурентоспособности стран мира в 2009 году [Електронний ресурс] – Режим доступу : /news/state/2009/05/21/2092

Мельник Ірина Андріївна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Київ

E-mail: amely2401@

НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ МЕНЕДЖМЕНТУ КРАЇН СВІТУ

В теорії менеджменту важливе місце посідає поняття управлінського рішення, під яким розуміють акт, що передує впливу керівника та містить ситуаційний аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища стосовно системи, якою управляють, і розробку заходів для її цілеспрямованої зміни [6].

Управління в будь-якій країні відображає її історичні особливості, культуру та суспільну психологію. У зв’язку з цим процес прийняття рішень в окремих регіонах відрізняється за рядом ознак: спрямованістю управління, відносинами з підлеглими, характером контролю тощо.

Виділяють три базові моделі менеджменту: японську, американську та європейську.

Управління в японських компаніях пов’язане із світоглядними особливостями японського суспільства та основане на міцних міжособистісних зв’язках [2]. Керування організацією здійснюється за схемою «знизу – вгору»: рішення приймаються шляхом консенсусу з попередніми консультаціями [5, с. 149]. Провідна роль належить колективній відповідальності та неформальному контролю.

Колективізм у прийнятті рішень в Японії пояснюється спрямованістю управління: предметом японського менеджменту є персонал. Створення обстановки цілковитої довіри сприяє стабільності трудових ресурсів та зміцнює почуття корпоративної спільності. Це відкриває перспективи як для обміну інформацією між керівництвом і виконавцями, так і для саморозвитку працівників [4, с. 108].

У процесі прийняття рішень японський менеджмент робить акцент на якості. Увага фокусується на усвідомленні та правильному формулюванні проблеми. Час прийняття не є головним критерієм.

Японській системі прийняття рішень притаманні такі недоліки:

  • значна тривалість процесу вибору альтернативи, що призводить до неефективності у прийнятті термінових рішень;

  • неможливість відповідати на змінні умови середовища з потрібною швидкістю;

  • відсутність чіткості у визначенні осіб, відповідальних за реалізацію рішень та їх наслідки.

Прийняття рішень у японських компаніях охоплює такі етапи:

  1. визначення сутності проблеми та причин її виникнення;

  2. збір інформації про проблему;

  3. пошук та аналіз альтернатив працівниками або групами;

  4. обговорення варіантів рішення з участю працівників;

  5. обґрунтування колективного вибору альтернативи;

  6. реалізація прийнятого рішення;

  7. контроль (неформальний) за виконанням рішення;

  8. аналіз отриманих результатів.

Американському менеджменту притаманна підвищена увага до поточних результатів, основною метою управління є максимізація прибутку. Рішення керівників часто стосуються певних проблем організації, а не її добробуту в цілому. У компаніях розробляються конкретні критерії та цілі, чітко формулюється постановка завдання.

Прийняття рішень здійснюється окремими особами, які несуть повну відповідальність за їх реалізацію. Потоки рішень утворюються зверху ієрархічної драбини і рухаються вниз. Така система передбачає індивідуальну відповідальність та формальний контроль.

Важливим критерієм діяльності керівника в американській моделі менеджменту є швидкість прийняття рішень: якщо вони приймаються недостатньо швидко та не в змозі вирішити проблему в момент її виникнення, вважається, що компанія працює неефективно.

Спосіб прийняття рішень в американських організаціях часто піддається критиці через ряд важливих недоліків:

  • оскільки увага фокусується на швидкості прийняття рішення, а не на його якості, то компанія переконується у користі та необхідності обраного шляху вже після визначення способу вирішення проблеми;

  • швидке прийняття рішень поєднується з повільною їх реалізацією, яка часто вимагає компромісів;

  • зосередженість на поточній діяльності і відсутність довгострокової перспективи позбавляють організацію загального орієнтиру, що є запорукою несуперечливості рішень менеджерів різних підрозділів.

Прийняття рішень в американських компаніях включає етапи:

  1. усвідомлення проблеми;

  2. визначення бажаних результатів рішення;

  3. оцінка альтернатив за встановленими критеріями;

  4. прийняття рішення керівником (акцент на швидкості);

  5. інформування працівників про здійснений вибір;

  6. реалізація обраного варіанту дій, внесення коректив;

  7. контроль (формальний) за процесом реалізації рішення;

  8. порівняння отриманих результатів із запланованими.

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською та японською. Важливою ознакою європейського керівника є колективна робота команди на чолі з лідером, основне завдання якого полягає в активізації творчої діяльності співробітників. Акцент робиться на стабільності колективу [3, с. 19].

Загальна європейська модель прийняття рішень передбачає виконання наступних дій:

  1. визначення проблеми, збір інформації;

  2. пошук альтернатив (можливе залучення персоналу);

  3. оцінка можливих варіантів дій;

  4. вибір альтернативи керівником;

  5. оголошення обраного рішення;

  6. врахування пропозицій, скарг;

  7. реалізація рішення;

  8. контроль за виконанням.

Європейська модель характеризується значною різноманітністю, оскільки поєднує особливості управлінського процесу багатьох країн.

Німеччині притаманна централізація у прийнятті рішень, альтернативи можуть обговорюватися робітниками та менеджерами. Основна увага приділяється якості продукції та послуг. У сучасних умовах широкого застосування набуває «модель Гарцбурга», яка передбачає перенесення відповідальності на нижчі рівні та взаємодію всіх співробітників організації у процесі прийняття рішень [7, с. 45].

У Великобританії більшість управлінських рішень приймаються децентралізовано, у процесі вибору альтернативи найвищі менеджери співпрацюють з менеджерами середньої ланки.

У Франції використовуються різні підходи у процесі прийняття рішень, однак спостерігається тенденція до централізації [5, с. 149].

В Італії завданням керівників є максимальне зменшення ризиків. Існує схильність до групового вибору способу вирішення проблеми.

Прийняття управлінських рішень у скандинавських країнах (Швеція, Данія, Норвегія) базується на принципах децентралізації та участі, акцент робиться на якості трудового життя у компанії.

Оригінальною є модель менеджменту «управління за результатами», що сформувалась у Фінляндії та ґрунтується на активізації людського фактора. Вона передбачає визначення цілей вищим керівництвом, аналіз способів їх досягнення, а шляхи та методи в межах цих способів виконавці обирають самостійно. Вибір альтернативи здійснюється після одержання результатів попереднього рішення.

Система прийняття рішень в Україні поєднує риси японського та американського управління, проте перевага належить одноосібному вибору альтернатив. Негативною рисою сучасного українського менеджменту є недостатній розвиток корпоративної культури. Це відсторонює виконавчу ланку від процесу прийняття рішень.

Для українських підприємств не характерна класична модель прийняття управлінських рішень через відсутність постійного оновлення інформаційних ресурсів та розвиненої індустрії надання потрібної інформації. Як наслідок, значна частка управлінських рішень у нашій країні приймаються в умовах невизначеності [1, с. 44].

Важливою проблемою залишається узгодження управлінських рішень в межах однієї організації, оскільки більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності. Крім того, підприємства часто навіть не ставлять перед собою такого завдання [1, с. 41]. Це створює труднощі в погодженні рішень, що приймаються різними підрозділами організації.

Процес прийняття рішень на українських підприємствах здійснюється за схемою, представленою на рис. 1.

Необхідно зазначити, що в сучасних умовах відбувається взаємне збагачення моделей управління. Відмінності у практиці менеджменту різних країн стають менш очевидними. Японський досвід управління починає широко використовуватись у США та країнах Європи. Так, в американських компаніях все більшого значення набуває мотивування працівників шляхом залучення їх до управлінської діяльності. Це дає змогу сформувати на підприємствах відносини, за яких менеджер і працівники є партнерами [7, с. 42].

Світова тенденція до колективізму у прийнятті рішень позначається і на українському менеджменті, проте групові методи вибору альтернатив ще не достатньо розвинені на підприємствах нашої країни. Вдосконалення формальних та встановлення неформальних стосунків має стати основою пошуку нових, нетрадиційних рішень, які дають більший позитивний ефект.

Рис. 1 Українська модель прийняття управлінських рішень

Література:

  1. Будзан Б. П. Ретроспектива і перспектива менеджменту в Україні // Економічний часопис ХХІ ст. – 2002. – № 3. – C. 41-46.

  2. Губа А. В. Генеза теорії менеджменту: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ PPMB/texts/2009-02/09gavgtm.pdf.

  3. Иноземцев В. Американская и европейская модели корпоративного поведения, сходство, отличия и перспективы развития // Проблемы теории и практики управления. – 2002. – № 6. – C. 16-22.

  4. Матюхин П. В. «Кайдзен» – ключевая стратегия японского менеджмента // Международный журнал прикладных и фундаментальных исследований. – 2009. – №5. – C. 108.

  5. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2004. – 468 с.

  6. Пєтков С. Менеджмент і науковий підхід до прийняття управлінських рішень: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .ua/article.php?id=1668.

  7. Яхно Т. П., Лапшина І. А. Міжнародний менеджмент: Навч. посібник. – Львів: «Компакт-ЛВ», 2005. – 304 с.

Михайлів Галина Василівна, к.е.н.

Прикарпатський національний університет імені .Стефаника,

м. Івано-Франківськ

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Актуальність теми. Протягом останніх років в Україні відбулися помітні трансформаційні зрушення, однак національна економіка, незважаючи на успіхи в економічному зростанні упродовж останніх п’яти років, зазнає надзвичайно великих збитків через відсутність сприятливих умов для інноваційного розвитку. Питанням формування ефективної інноваційної політики має бути приділено значно більше уваги, оскільки стрімкий розвиток на майбутнє буде визначатися рівнем інноваційної активності. Завдання формування інноваційної моделі розвитку та побудови передумов європейської інтеграції України потребують суттєвої активізації цілеспрямованої економічної політики держави. Йдеться, по суті, про «нову хвилю» економічних реформ, яка має сформувати механізми та інструменти економічної політики, що дозволять реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямують на ці завдання технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання. Важливість цілеспрямованої державної стратегії посилюється обраними Україною євроінтеграційними орієнтирами розвитку. Відповідно до Копенгагенських критеріїв, щоб набути членства в ЄС, претенденти мають, зокрема, забезпечити:

• стабільність суспільних інститутів;

функціонування дієвої ринкової економіки, здатність витримати тиск конкуренції та ринкових сил у межах ЄС;

• спроможність взяти на себе зобов’язання, які накладає членство, зокрема Економічний і Валютний союзи.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Проблеми розвитку національної економіки знаходять своє відображення в багатьох наукових публікаціях. Це пов’язано із стратегією держави, орієнтованої на інноваційний розвиток за умов інтеграції до ЄС. Фундаментальні дослідження, які присвячені вивченню цих потань знайшли своє відображення в працях В. Гейця [1], С. Єрохіна [2], Я. Жаліла[3], Л. Федулової [4], Н. Гражевська[5].

Виклад основного матеріалу. Економічній політиці періоду радикальних економічних перетворень часто були притаманні фрагментарність та непослідовність, що пояснювалося первинним характером перетворень, методологічним вакуумом щодо їхньої стратегії, значною часткою невизначеності реакції економічної системи на перетворюючі впливи, що утруднювало довгострокове прогнозування. Економічна система, яка сформувалася в Україні нині, є набагато більш передбачуваною. Відтак утворилися підстави для переходу до послідовної економічної стратегії, яка базується на органічному поєднанні ліберальних принципів господарської діяльності та ринкових важелів державного регулювання [1].

Як засвідчили події останніх років, економічні суб’єкти в Україні вже спроможні раціонально реагувати на коливання ринкового середовища, проте така реакція часто не співпадає зі стратегічними завданнями економічної політики. Уряд намагається виправити становище шляхом адміністративного впливу на економіку, проте дієвість такого впливу стає дедалі меншою. Реалізація стратегії тривалого економічного зростання та інноваційного розвитку можлива лише у разі наявності інструментарію грошово-кредитної, валютної, бюджетно-податкової політики, спроможного ефективно впливати на поведінку самостійних суб’єктів господарювання, кожний з яких діє, виходячи з власних економічних інтересів та стратегічних завдань.

Як засвідчує досвід розвинених країн, високий рівень їхнього інноваційного розвитку обумовлюється ефективною національною інноваційною системою, інтегрованою в глобальну. Як відомо, перші національні інноваційні моделі формувалися з часу зародження індустріальної цивілізації стихійно-еволюційним шляхом самоорганізації суспільства на принципах конкуренції між країнами та їхніми економіками, а також політичного протистояння, але в рамках загальної економічної політики. Лише в наш час національні інноваційні моделі були осмислені як самодостатній феномен [3, с. 40].

Поняття НІС було запроваджено в науковий обіг у 1987 р. професором Сассекського університету (Великобританія) К.Фріманом, який визначав національну інноваційну систему як комплекс дій з розвитку технологічної політики, здатної забезпечити економічний успіх країни. На думку вченого, НІС є особливого роду мережею інституційних структур у державному та приватному секторах економіки, активність та взаємодія яких ініціює, творить, модифікує та сприяє дифузії нових технологій. Саме в рамках НІС держава формує і здійснює політику, спрямовану на підтримання високого рівня конкурентоспроможності та ефективності економіки країни [4, с. 37].

Нині науковцями виокремлено чотири типів такої національної інноваційної системи:

  • ринкової (США, Великобританія);

  • мезо-корпоративістської (Японія);

  • соціал-демократичної (скандинавські країни);

  • інтеграційно-європейської (Німеччина, Франція, Нідерланди, Італія).

Сучасна форма долучення нашої країни до глобалізаційних процесів та адаптації до глобальних ризиків характеризується загостренням суперечностей короткострокових та довгострокових інтересів. Переслідуючи короткострокові цілі досягнення економічного зростання та збільшення доходів населення, Україна інтегрується в глобальну економічну систему на правах сировинного додатку та на умовах, продиктованих транснаціональним капіталом і впливовими міжнародними організаціями. За такої моделі входження національної економіки до глобального ринку визначальними стають не внутрішні, а зовнішні чинники перетворень, зокрема екзогенно задані інвестиційні цикли. Однак обумовленість загального економічного зростання в Україні динамікою та масштабами її зовнішньої торгівлі є проблематичною в довгостроковій перспективі внаслідок зміни кон’юнктури світових ресурсно-товарних ринків [5].

За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки країн Європи (разом з Росією, Німеччиною, Францією, Італією та Великобританією). Її природно-ресурсний потенціал у розрахунку на одну особу в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії. За різноманітністю та складом мінерально-сировинних ресурсів наша країна випереджає такі розвинені економіки світу як США, Канада, Великобританія, Китай та інші. Великі потенційні можливості має сільське господарство, на яке припадає майже третина запасів чорнозему та орної землі в Європі. До цього слід додати вигідне геополітичне розташування України, розгалужену транспортну інфраструктуру, привабливі кліматичні умови та унікальний рекреаційний комплекс. Конкурентними перевагами національної економіки є високий освітній рівень працездатного населення; розвинена мережа академічних, науково-дослідних та проектно-конструкторських установ; наявність унікальних виробничих комплексів (металургійного, машинобудівного, хімічного), володіння стратегічно важливими високими технологіями в аерокосмічній і транспортній сферах, передовими ядерними, нано- та біотехнологіями. Об’єктивно це мало б означати високий конкурентний статус держави. Однак за даними обстеження міжнародної конкурентоспроможності, що проводяться в рамках Світового економічного форуму з 1997 р., наша країна перебуває в групі країн із факторно-керованою економікою, динаміка рейтингу якої за індексом конкурентоспрможності зростання є невтішною [6].

Висновки. Інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для збільшення обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.

Специфічні риси інноваційної моделі розвитку полягають в тому, що вона:

  • прискорює зростання продуктивності факторів виробництва, що важливо за умов дефіцитності принаймні одного з них;

  • забезпечує прискорення зростання обсягів виробництва;

  • прискорює структурні зрушення, сприяє перерозподілу ресурсів на перспективні напрями суспільно-економічного розвитку;

  • поліпшує статус країни у глобальній економіці та національну конкурентоспроможність.

Список використаних літературних джерел.

  1. Геец В.М. Проблемность структурных трансформаций экономики стран с развивающимися рынками / В.М. Геец // Економіка та прогнозування, 2009. – № 1. – С. 54-69

  2. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект) / С.А. Єрохін. – К.: Вид-во «Світ знань», 2002. – 528 с.

  3. Національна інноваційна система України: проблеми і принципи побудови / Макаренко І.П., Копка П. М., Рогожин О. Г., Кузьменко В. П. – К.: Ін-т проблем нац. безпеки Ради нац. безпеки і оборони України; Ін-т еволюційної економіки, 2007. – 520 с.

  4. Жаліло Я. А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави: монографія / Я.А. Жаліло – К.: НІСД, 2009. – 336 с

  5. .Інноваційний розвиток економіки: модель, система, упарвління, державна політика: монографія / За ред. Л.І. Федулової. – К.:, Основа, 2005. – 552 с.

  6. Гражевська Н. І. Економічні системи епохи глобальних змін: Монографія / Гражевська Н. І. – К. : Знання, 2008. – 431 с.

Охота Віталій Іванович

Тернопільський національний економічний університет м.Тернопіль

МІЖНАРОДНА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ДЕРЖАВ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Важливим напрямом розвитку країни в сучасних умовах є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. З метою якнайефективнішого використання усіх можливостей глобальної системи господарських зв’язків, керівництво країни має усвідомлювати, що успіх зовнішньоекономічної політики держави значною мірою залежить від раціонального поєднання загальнодержавних пріоритетів з урахуванням глобалізованого характеру світової економіки [1, 2].

З огляду на це важливість дослідження міжнародної конкурентоспроможності держав в контексті глобалізації та формування на базі цього дослідження рекомендацій щодо підвищення конкурентоспроможності економіки на даний момент визначає актуальність теми даної доповіді.

Глобалізація визначає зміну економічних та інших відносин між країнами: через частку експорту у ВВП, обсяг припливу і відтоку прямих та портфельних іноземних інвестицій, розмір введення-виведення грошових потоків, пов'язаних з міжнародною передачею товарів та технологій [3, c.125-136]. За умов глобалізації міжнародна конкурентоспроможність держави представляє її здатність створити сприятливі умови для розвитку вітчизняної економіки, використовуючи недорогі стратегії, сформовані досвідом світової економіки. Саме така активність держави створює можливості для збільшення продуктивності праці робочої сили, забезпечуючи таким чином проникнення на зовнішні ринки, отримання громадянами доходів (що підвищує купівельну спроможність населення в цілому та забезпечує збільшення обсягів ринку споживання), отримання додаткових доходів до бюджету, економічне зростання і створення збалансованого та стабільного соціально-економічного середовища.

Міжнародну конкурентоспроможність держави можна визначити як здатність держави в умовах вільної конкуренції виробляти товари й надавати послуги, що задовольняють вимоги світового ринку, реалізація яких збільшує добробут країни в цілому і й окремих її громадян [4, c.17-18].

Рівень міжнародної конкурентоспроможності держави фактично показує взаємозалежність між внутрішніми і зовнішніх економічними відносинами [4, 5]. Найсуттєвішу роль у підвищенні конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації відіграє обсяг прямих іноземних інвестицій, ефективними в цьому сенсі, на думку автора, є лише ті інвестиції, які націлені на реальний сектор, продуктивне, орієнтоване на експорт виробництво.

Отже, конкурентоспроможність країни знаходиться у функціональній залежності від обсягу прямих іноземних інвестицій, використаних на забезпечення національних конкурентних переваг, інтересів і пріоритетів та відображає інвестиційну привабливість країни. І саме такі інвестиції мають найвищий пріоритет для інвестора, тому, що їх реалізація матиме максимальне сприяння з боку держави та буде максимально прибутковим, через потенціал реалізації конкурентних переваг підприємств, галузей та економіки країни в цілому. Дана взаємовигідна, за своєю суттю, співпраця між державою, інвестором та виробником вимагає прийняття національної політики на підтримки промисловості та експортних галузей, державної підтримки компаній-експортерів з використанням таких інструментів, як податкові пільги, субсидії, ліцензії тощо.

Основний результат такої співпраці – консолідація інноваційного та технологічного потенціалу країни для найкращого його позиціювання в світі. У перспективі це призведе до консолідації здібностей для інноваційного розвитку [5].

Аналізуючи проблематику конкурентоспроможності України в умовах глобалізації слід виділити основні фактори, що негативного відображаються на ефективності економіки країни:

  • відсутність чіткої стратегії розвитку конкурентних переваг країни;

  • урядова бюрократія;

  • корупція;

  • недосконала податкова система;

  • політична нестабільність;

  • обмежений доступ підприємств до кредитних ресурсів;

  • неадекватна інфраструктура;

  • високий рівень інфляції;

  • невисока, порівняно з рівнем розвинутих країн світу, продуктивність робочої сили;

  • вкрай недостатнє фінансування секторів охорони здоров'я, освіти, науки та культури.

Досліджуючи досвід Центральної та Східної Європи показує [2, 6], що можна стати конкурентоспроможними на основі певних зусиль, що були згруповані та узагальнені автором доповіді (рис.1). Лише комплексна робота за всіма, зазначеними на рисунку напрямками дозволить створити середовище для формування та розвитку конкурентних переваг держави в сучасному глобалізованому світі.

Автором, на основі аналізу теоретичної і практичної бази стосовно проблематики конкурентоспроможності економіки в умовах глобалізації, сформульовано наступні рекомендації щодо підвищення конкурентоспроможності України в сучасних умовах:

  • стратегія розвитку країни повинна бути спрямована на розвиток експорту, залучення іноземних інвестицій, поліпшення якості продукції за європейськими стандартами, інтеграцію в Європейське співтовариство;

  • зусилля державної економічної політики повинні бути спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, забезпечення постійного створення та розширення інвестиційних можливостей;

  • держава, суспільство і бізнес-середовища повинні об'єднати свої зусилля в просуванні сприятливого іміджу країни;

  • необхідна державна підтримка створення та розвитку малих і середніх підприємств, зокрема, шляхом розширення доступу до інформації, освіти, консалтингових послуг держави;

  • створення конкурентних ринків буде сприяти зміцненню конкурентоспроможності підприємств країни, стимулювати зростання їх присутності на ринках інших країн;

  • державні структури повинні визначити потенційні ніші для формування конкурентних переваг економіки країни, усвідомлюючи необхідність сприяння діяльності, що формує високу додану вартість, переорієнтацію, модернізацію та переоснащення виробництва за світовими стандартами та провідними зразками;


Рисунок 1 – Шляхи забезпечення міжнародної конкурентоспроможності в умовах глобалізації

  • необхідне забезпечення постійного діалогу між державою, національними асоціаціями підприємців, виробників, малих і середніх підприємств та наукових установ;

  • наукові та академічні кола, держава повинні розвивати дослідження та інновації шляхом заохочення участі установ у цьому процесі та сприяти участі в європейських та міжнародних програмах досліджень;

  • необхідним є розвиток науково-освітньої бази для безперервного підвищення кваліфікації робочої сили відповідно до вимог науково-технічного прогресу.

В доповіді сформовано основні шляхи розвитку конкурентоспроможності та сформульовано рекомендації щодо підвищення конкурентоспроможності України в сучасних умовах. Як висновок даної роботи слід відзначити, що за умов глобалізації процвітання країни залежить від реалізації її конкурентних переваг на міжнародних ринках, тому і питання забезпечення конкурентоспроможності економіки, виділення та підтримки конкурентних переваг як країни в цілому, так і окремих її регіонів, галузей, підприємств, як фактору активізації природно-ресурсного та економічного потенціалу національної економіки має стати пріоритетом для української держави.

Використана література

  1. Швандар К.В. Исторический аспект развития концепции международной конкурентоспособности. – М.: МАКС Пресс, 2005. – 320 с.

  2. Different dimensions of competitiveness of nations // Training Material on Competitiveness and Development. – UNSTAD Virtual Institute, 2008. – 151 р.

  3. Чужиков В.І. Глобальна регіоналістика: історія та сучасна методологія: моногр. / В.І. Чужиков. – К.: КНЕУ, 2008. – 272с.

  4. Пилипенко И.В. Конкурентоспособность и эволюция теоретической мысли // И.В. Пилипенко. Конкурентоспособность стран и регионов в мировом хозяйстве. – Смоленск: Ойкумена, 2005. – С.17-43.

  5. Алещенко В.В. Конкурентный генотип экономической системы. – Омск: Омский научный вестник, 2008. – 368 с.

  6. OECD Reviews of Regional Innovation. Competitive Regional Clusters: National Policy Approaches, 2007. – 352p.

к.е.н. Сардак Сергій Едуардович

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара, м. Дніпропетровськ

Соціально-економічне підґрунтя ефективного управління розвитком людських ресурсів

В сучасних умовах розвитку суспільства досягнення позитивних результатів суб’єктами господарювання, країнами та міжнародними організаціями виявляється можливим за рахунок усвідомленого управління розвитком людських ресурсів спрямованого на підвищення їх конкурентоспроможності та якості праці. Управління розвитком людських ресурсів передбачає їх пошук, набір, відбір, виховання, освіту, підготовку, навчання, підвищення кваліфікації, переміщення, виведення із трудового процесу. І з урахуванням розгортання загальносвітових тенденцій інтернаціоналізації, інтелектуалізації, інформатизації, комп’ютеризації, гомогенізації та глобалізації, а також внаслідок ускладнення управлінських, фінансових, виробничих та комерційних технологій, управління розвитком людських ресурсів вимагає удосконалення науково-методичних основ і постає актуальною проблемою сьогодення.

У світовій економіці в цілому сформована система управління розвитком людських ресурсів, яка складається із різного роду суспільних інститутів. Дане питання розглянуто у роботах зарубіжних вчених: М. Армстронга, Г. С. Беккера, К. Гриффіна, О. П. Єгоршина, М. Кастельса, А. Я. Кібанова, А. Сена, Ч. Хенді, Т. Шульца, а також у працях таких українських дослідників як: Н. І. Верхоглядової, О. А. Грішнової, О. М. Левченко, Е. М. Лібанової, В. Г. Никифоренко, Л. В. Шаульської. Існуючий світовий досвід визначає ефективні форми управління розвитком людських ресурсів і наголошує на необхідності створення потужного соціально-економічного підґрунтя для їх реалізації. Але в національних економіках існує багато несприятливих чинників для реалізації надбань світової економічної думки в сфері управління розвитком людських ресурсів. Тому розглянемо низку проблемних соціально-економічних факторів, що перешкоджають ефективному управлінню розвитком людських ресурсів, на прикладі економіки України.

Зменшення кількості людських ресурсів. Якщо максимальна кількість наявного населення в незалежній Україні у 1993 р. складала 52,244 млн. осіб, то на початку 2010 р. вона становила вже 45,963 млн. осіб, що свідчить про втрату за 17 років понад 12% людських ресурсів [5]. Це відбувається як внаслідок від’ємного приросту населення (що спостерігається з 1991 р.) [5] так і в силу великих масштабів зовнішньодержавної еміграції (за експертними оцінками поза територією України проживає 5-6 млн. її громадян переважно працездатного віку та кваліфікованих) [4].

Погіршання якості людських ресурсів. Насамперед, це старіння населення (з 1991 р. зменшується частка населення від 0 до 14 років, від 15 до 24 років, від 25 до 44 років) [5], погіршення стану здоров’я (спостерігається стабільна загальна кількість захворювань при зменшенні чисельності населення і навіть зростає кількість новоутворень, хвороб системи кровообігу, хвороб органів дихання, хвороб сечостатевої системи), погіршення здібностей до навчання у значної частини молоді.

Низька якість системи охорони здоров’я. А саме, це зменшення кількості лікарняних закладів (з 1991 р. по 2009 р. на 1,1 тис.) [5], проблеми розвитку санаторно-курортних та оздоровчих закладів (зменшується кількість санаторіїв та пансіонатів з лікуванням, санаторіїв-профілакторіїв, будинків і пансіонатів відпочинку, баз та інших закладів відпочинку), відсутність дієвих зрушень у сфері реформування системи охорони здоров’я (гальмування змін у системі медичного страхування та діяльності сімейних лікарів, слабка робота щодо профілактики захворюваності населення, низька активність у сфері задіяння нових технологій медичного обслуговування).

Зменшення питомої ваги обсягу наукових і науково-технічних робіт у ВВП. Дана негативна тенденція спостерігається протягом останніх років. Наприклад, якщо у 1990-1991 рр. в Україні питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП становила близько 3%, у 1996 р. – 1,36%, то у 2009 цей показник дорівнював 0,95% [5]. Дана обставина є негативною не тільки за своєю динамікою, але і за обсягом, тому що економічно розвинуті країни за цим напрямом витрачають 3,5-2%. Низький обсяг питомої ваги виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП України підриває конкурентоспроможність країни та демотивує винахідницьку та творчу активність людських ресурсів.

Низька інноваційна активність підприємств. Питома вага підприємств, що займалися інноваціями в Україні неухильно щорічно зменшується (наприклад, з 18,0% у 1996 р. до 12,8% у 2009 р.) [5]. Проте в економічно розвинутих країнах цей показник становить 15-27%, досягаючи 60-70% [1]. Ця обставина свідчить про зниження наукового потенціалу, зменшення раціоналізаторської і виробничої активності працівників, небажання власників розвивати виробництво що й призводить до втрати конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг.

Загострення протиріч у системі освіти. У вітчизняній системі освіти визріла купа професійних, фінансових та організаційних проблем які потребують наукового вивчення та управлінського розв’язання. Насамперед, це відсутність стратегічної концепції освіти, невизначеність форм та обсягів оплати за навчання та супутні освітні послуги, низька якість освіти та матеріально-технічного оснащення у певних учбових закладах, низький рівень оплати праці у сфері освіти, розрив спадкоємності наукових шкіл та наукових кадрів найвищої кваліфікації, інтелектуальна еміграція, розрив зв’язків з виробництвом та складність апробації наукових результатів, низька дисципліна відвідування занять студентами внаслідок їх підробіток та відчуття недоцільності поглиблення фахових знань. Ці аспекти не сприяють прагненню молоді до опанування знань, отримана кваліфікація виявляється не завжди затребуваною та придатною до практичного задіяння випускників у трудовому процесі й потребує тривалого адаптаційного періоду, а в цілому погіршує якість людських ресурсів.

Низький рівень життя населення. Обсяг, структура та співвідношення оплати праці, прожиткового мінімуму, мінімальної, середньомісячної номінальної, середньомісячної реальної, максимальної заробітної плати, мінімальної та максимальної пенсії, доходів і витрат населення суттєво відрізняються від показників економічно розвинутих країн. За провідним світовим показником людського розвитку – індексом людського розвитку (ІЛР), який враховує індекс тривалості життя, індекс рівня освіти та індекс скоригованого реального ВВП на душу населення Україна протягом останніх десяти років обіймає 70-83 місця з понад 162-179 країн респондентів (згідно звіту ООН у 2008 році за наслідками діяльності протягом 2006 року у моніторингу Україна знаходилась на 83 місці із 179 країн) [2]. Відповідно можна констатувати складність реалізації людського потенціалу людини-працівника.

Неузгодженість, мінливість та неефективність законодавства. Даний фактор сприяв і продовжує сприяти системним порушенням і злочинам у сфері правового захисту власності, неефективному використанню державної власності, зменшенню кількості державних (до 10%) [5] та великих підприємств (до 0,5%) [5], активізації рейдерства, поширенню інтелектуального піратства.

Високий ступінь тінізації національної економіки та низька правова дисципліна у суспільстві. За експертними оцінками тіньовий сектор національної економіки складає від 40 до 70%, що зменшує необхідність розвитку людських ресурсів зі сторони підприємців і відволікає трудові ресурси у тіньову зайнятість.

Посилення руйнівного впливу міжнародної конкуренції на національну економіку країни. Даний фактор на науковій основі визначено Постановою Президії НАН України “Виклики ХХІ століття економіці і суспільству України”, де наголошується, що на початку ХХІ ст. в глобальному вимірі відбулося посилення та переорієнтація процесів економічної транснаціоналізації, а масштаби подібних перетворень стали настільки значними, що, національні економіки окремих держав та вплив на них з боку урядів поступово почали втрачати своє значення в традиційному його розумінні, а національні еліти виявилися нездатними здійснити соціальні реформи і мінімізувати диференціацію, що призводить до втрати нацією перспектив і надій щодо закріплення ліберально-демократичних цінностей [3].

На підставі розгляду вищенаведеного матеріалу, можна зробити висновок про те що для ефективного управління розвитком людських ресурсів в країнах повинно існувати сприятливе соціально-економічне підґрунтя у вигляді узгодженої національної законодавчої, наукової, інноваційної, інвестиційної, освітньої, структурної, фінансової, соціальної та зовнішньоекономічної політики в системі державного управління. А головним стратегічним орієнтиром має постати побудова соціально справедливої системи реалізації людського потенціалу громадян на різних управлінських рівнях за рахунок поєднання зусиль тріади – “держава, наука, бізнес”.

Література:

  1. Вишневский В. Деньги нас не спасут. Почему Украина не инновационная держава / В. Вишневский, В. Дементьев // Держава. – 2009. – № 33. – С. 1 – 3.

  2. Звіт з людського розвитку в Україні за 2008 рік. Людський розвиток і європейський вибір України. – Режим доступу : .ua. – Назва з екрану.

  3. Постанова № 198 Президії Національної Академії Наук України від 11.07.2007 р. “Виклики ХХІ століття економіці і суспільству України”. – Режим доступу : http://www.nas.gov.ua/ infrastructures/Legaltexts/nas/2007/regulations/Pages/198.aspx. – Назва з екрану.

  4. Пуригіна О. Г. Міжнародна міграція : навч. посіб. /
    О. Г. Пуригіна, С. Е. Сардак. – Д. : – Вид–во ДНУ, 2009. – 352 с.

  5. Статистична інформація Державного комітету статистики України. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua. – Назва з екрану.

Хмара М.П.

Аспирантка Института международных отношений

Киевского национального университета им. Т. Шевченка

РОЗВИТОК КЛАСТЕРНИХ ІНІЦИАТИВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Інтеграція української економіки у світову економічну систему не може відбутися за умови ігнорування світових тенденцій, результатом якої є поява інтегрованих структур. Від пріоритетів, обраних державою у сфері підтримки інтеграційних процесів у підприємництві, залежатиме місце країни в системі світогосподарських зв’язків та її міжнародна конкурентоспроможність.

Досвід організації кластерів в Україні напрацьовано проектом Департаменту Міжнародного розвитку Великобританії (DFID-Department for International Development) „Розвиток приватного сектору”, у межах якого, починаючи з 2003 року, надавалася допомога для удосконалення бізнес-середовища у Житомирській, Одеській та Харківській областях. За чотири роки функціонування проекту у цих регіонах створено такі кластери, як „Українська асоціація каменю” (Житомир), „Одеські вина”, „Харківська асоціація виробників устаткування машин”, які на сьогодні успішно розвиваються.

Державну стратегію регіонального розвитку України до 2015 року затверджено постановою КМУ від 21.07.2007. року. Цей документ визначив умови для підвищення конкурентоспроможності регіонів ”реструктуризацію економічної бази окремих регіонів та створення умов для диверсифікації на новій технологічній основі”. Відмінною рисою цього документу є те, що державна підтримка у вигляді збільшення обсягу інвестицій в окремі галузі економіки та реалізації інновацій сфокусована на двох основних видах регіонів тих, де ”необхідно реструктурувати традиційні галузі з критично високим рівнем зношеності основного капіталу та наявністю ризиків виникнення техногенних катастроф національного масштабу ”, а також “регіонах, які мають досвід роботи із створення наукоємних та високотехнологічних продуктів”. У цих регіонах держава сприятиме інноваційному розвитку та забезпечуватиме проведення досліджень та розробок з використанням останніх науково-технічних досягнень шляхом:

  • Проведення конкурсів національних інновацій та венчурних ярмарків з метою забезпечення інвестування насамперед найбільш перспективних інноваційних проектів;

  • Збільшення обсягів державного замовлення на підготовку кадрів для інноваційного підприємництва (інноваційних менеджерів та фахівців з венчурного інвестування).

В Концепції Державної цільової економічної програми ”Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008-2012 роки” зазначається, що виконання Програми дасть змогу “забезпечити розвиток мережі нових елементів інноваційної інфраструктури - високотехнологічних кластерів”. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року передбачає створення ”науково - виробничих кластерів” у м. Києві, Київській та Львівській областях.

Стан кластеризації в Україні можна характеризувати як початковий, тому проаналізуємо його. Індекс інноваційного розвитку, розрахований як інтегральний показник середньозваженого значення регіональних часток інноваційної активності підприємств, реалізованої інноваційної продукції та наукових організацій у відповідних загальноукраїнських показниках, згрупований за методом рівних відстаней, дає наступну картину (табл. 1). Місто Київ за ІІР (Індекс інноваційного розвитку) лідирує з великим відривом від наступної групи областей, яких налічується всього чотири. Друга група об’єднує десять областей з середнім показником інноваційного розвитку. І остання група – об’єднує 7 областей та місто Севастополь. Вона має досить низький інноваційний розвиток. Якщо виходити з того, що стабільний розвиток розпочинається, коли щільність ознак явища певної якості досягає 20% і вище, то цьому стану відповідає тільки місто Київ. Отже, Україна ще дуже далеко знаходиться від цього рівня, адже середній показник знаходиться у межах 5-7%.

Таблиця 1

Інноваційний розвиток регіонів України

Регіони-члени кластеру

Характеристика кластеру

м. Київ

Регіон з найвищим рівнем інноваційного розвитку

І. Харківська, АР Крим, Київська, Дніпропетровська, Запорізька, Одеська, Львівська, Закарпатська.

Області з високим рівнем інноваційного розвитку (центр кластеру – Харківська обл.)

ІІ. Волинська, Вінницька, Кіровоградська, Івано-Франківська, Донецька, Полтавська, Тернопільська, Миколаївська, Луганська, Сумська.

Області з середнім рівнем інноваційного розвитку (центр кластеру – Донецька обл.)

ІІІ. Житомирська, Чернівецька, Хмельницька, Рівненська, Херсонська, Чернігівська, Черкаська, м. Севастополь.

Області з низьким рівнем інноваційного розвитку (центр кластеру – Чернівецька обл.)


Незважаючи на всі проблеми й труднощі, які переживала Україна за останні роки, процес кластеризації був досить динамічним та має успіх у певних регіонах країни. Тільки за рахунок координування дій в об’єднанні зусиль державних установ, освітніх та наукових закладів, малого й середнього бізнесу можна досягти успіху, підвищити конкурентоспроможність економіки та життєвий рівень населення України в умовах жорсткої конкуренції у міжнародному поділі праці. Ознайомлення зі світовим досвідом розвитку високотехнологічних кластерів, дає приклад Україні щодо необхідності проведення ефективної реструктуризації конкурентоспроможності великих державних комплексів та переходу до формування нових мережевих структур.

Яковенко Мирослава Валеріївна

Олександрійська філія Приватного вищого навчального закладу

Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки

м. Олександрія

ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік. Протягом другої половини 20 століття відбувалося постійне підвищення рівня взаємозалежності та інтеграції країн, їх регіоналізація з метою вирішення спільних завдань. Саме тому протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція людського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості — із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що має складну мотиваційну природу, позитивні та негативні впливи.

Незважаючи на те, що термін «глобалізація» широко використовується у науковій літературі, публіцистиці, полі­тиці, його універсальне трактування не вироблене як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. Одні вважають його наслідком "суміші геостратегічних зем­летрусів і соціальних, економічних, технологічних, культурних та етнічних факторів" (А. Кінг та Б. Шнайдер), інші роблять наголос на потенційних і реальних можливостях інформаційних технологій реструктурувати суспільство (X. Моулан), тре­ті уявляють майбутній світ у вигляді "глобального села". На думку одного з авторів "Енциклопедії постмодернізму" В Морера (США), цей термін виник у 70-х роках минулого сто­ліття у літературі з менеджменту і бізнесу для позначення но­вих стратегій світового виробництва та розподілу; в суспільні науки, вважає цей автор, він увійшов через географію і соціологію, а в гуманітарні — через антропологію та культурні дослідження.

На пріоритетність своїх прав на термін "глобалізація" справедливо претен­дують економісти, які звернули увагу на факт форму­вання єдиного світового ринку. Так, американець Т. Левітт в "Гарвард бізнес ревю" (1983 р.) надрукував статтю про феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються крупними транснаціональними корпораціями. Розширив це поняття японець К. Оме, який розглядав світову економіку в контексті взаємного впливу трьох силових центрів: ЄС, США і Японії, а також домінування на світовій економічній арені "гло­бальних фірм". Заслуговує на увагу вивчення і аналіз проблем глобалізації в контексті розгляду її як останньої фази розвитку капіталізму. З точки зору Р. Харше, капіталізм, що є достатньо інтернаціональною системою, розглядається в довгостроковій перспективі як глобальне явище. Капіталізм і глобалізація в цьому аспекті дуже пов'язані між собою, оскільки глобалізація, окрім всього іншого, передбачає й формування світової свідомості в цілому.

Проблеми глобалізації (без використання цього терміна) ще в 60-х роках XX ст. досліджувалися насамперед у галузі екології і технологічних дисциплін. Згодом процеси, пов'язані з глобаліза­цією, пов'язувалися з такими термінами, як "постмодернізм", "постіндустріальна епоха", "техноглобалізм", "епоха інформацій­ної революції". Приєдналися до цієї проблематики і соціологи. Одним з перших використав цей термін американський дослідник Р. Робертсон, який вивчав проблеми соціальної теорії і глобальної культури саме в контексті глобалізації.

Неоднозначними є визначення й інших аналогічних понять (глобальність, глобалізм, глобалістика тощо), хоча сповна очевидною є їх смислово-логічна підпорядкованість:

Глобальність - Глобалізація - Глобалізм - Глобалістика

У глобалістиці як новій самостійній науці важко чітко визначитись із предметом і об’єктом. Сучасна глобалістика формується у дещо звуженому колі проблем і зводиться, по суті, до дослідження економічного глобалізму. Глобалізація кількісно охоплює увесь світ, а якісно — всі сфери людської життєдіяльності. Тому лише умовно, абстрактно, можна говорити про політичну, економічну, соціокультурну глобалізацію.

В науковому середовищі яскраво проявляється неод­нозначність не лише у трактуванні терміну, а і в дослідженні та оцінці глобалізації, зокрема в кон­тексті розкриття її наслідків.

З одного боку, глобалізація відкриває шлях до формування єдиного світу у формі мегадержави з єдиною світовою економікою і культурою. У цьому випадку глобалізація веде до втрати багатоманітності світу, певної асиміляції. Негативні сторони глобалізації пов’язані також із нерівномірним розподілом зростання світового доходу між різними країнами; економічною, фінансовою та політичною експансією розвинених країн; поглибленням диференціації між країнами за економічним розвитком; тенденціями до зникнення національних особливостей народів та етносів.

З іншого боку, глобалізація розглядається як формування цілісної системи самобутніх суб'єктів світового порядку, зв'яз­ки між якими взаємно доповнюються, а не руйну­ються. Прихильники глобалізаційних процесів наголошують, що вона дає нові можливості ефективного розміщення та вільного доступу до світових мобільних ресурсів і загального зростання світового виробництва та доходу. Глобалізація володіє значними резервами підвищення ефективності виробництва завдяки поглибленню поділу праці, розштренню економіки за рахунок масштабу і зниження витрат, оптимізації розміщення ресурсів у світовому масштабі і передачі технологій. Економія на масштабах виробництва потенційно може привести до скорочення витрат і зниження цін, і відповідно до стійкого економічного розвитку.

Що ж у кінцевому результаті глобалізація дає країнам – загрозу чи нові можливості? Очевидно, і те й інше. Досліджуючи проблеми і перспективи глобалізації, важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих проблем (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» і охорони здоров’я) вона, уособлена міжнародними організаціями, вирішити не спроможна, як це не змогли зробити і транснаціональні корпорації. На перший погляд діяльність міжнародних організацій немовби концентрує світову регулятивну волю, дає змогу вирішувати глобальні проблеми інституйованими засобами. Однак навіть із останньою фінансовою кризою далеко не планетарного характеру такий могутній світовий уніфікатор світогосподарського розвитку, як МВФ, фактично не впорався - спекулятивно-приватні фінансові дестабілізатори виявились могутнішими. Оновлювана структура СОТ, котра регулює до 95 % світових товарних потоків, тільки підійшла до вирішення проблем міжнародного обміну послугами та інтелектуальною власністю. Незважаючи на очевидні багаторічні зусилля МОП та інших профільних міжнародних організацій, масштаби нелегальної міграції населення посилюються. Більше того, превалювання масової матеріально споживчої мотивації (державної, міждержавної, корпоративної, особистої) вивільняє загрозливі для розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші. Універсальний у планетарному масштабі характер має і духовна деградація, спричинена багато в чому «вестернізацією» країн і цілих регіонів світу, котрі традиційно базувались на інших, якісно відмінних, наприклад від американських, культурних цінностях. Багато з того, що Дж. Сорос назвав «кризою глобального капіталізму», академік Ю. Пахомов ще раніше трактував як прояви кризи цивілізаційної. Сучасні локальні конфлікти та війни, міжнародний тероризм мають глобальні релігійно-етнічні та соціально-економічні витоки, і вочевидь матимуть глобальні наслідки.

Виходячи лише із теоретичних уявлень, не можна чітко визначити політичні, економічні, соціальні та інфраструктурні параметри майбутньої глобальної організації людей і націй. Насьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємозв’язані з глобальними важелями успіху національних економік. Всі національні економіки є перехідни­ми з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

Підсумовуючи, мусимо зазначити, що генеза і феномен гло­балізації ще не зовсім вивчені науковцями: з одного боку, глобалізація — це, певною мірою, віртуаль­ний феномен (економічний, політичний, лінгвістичний), а з іншого — реальність, об'єктивний історичний процес. Одне можемо стверджувати однозначно: держави не можуть залишатися ізольованими - нині глобалізація стала важливою тенденцією сучасного світу, основою якої є інтеграція. Глобалізація – невідворотний процес формування єдиного сві­тового ринку, який потрібно регулювати економічними, полі­тичними й маніпулятивними методами.

Становлення регіональних моделей розвитку

Влащенко Наталія Миколаївна

Харківська національна академія міського господарства, м. Харків

РЕГІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО КОМПЛЕКСУ

Радикальні зміни в системі управління економікою країни, що стала на шлях ринкових перетворень, є одним з найважливіших напрямів, що проводяться в Україні. Їх успішне здійснення актуалізує необхідність проведення глибоких якісних перетворень і вдосконалення структури і системи управління розвитком всіма галузями і комплексами, зокрема, санаторно-курортним (СКК).

Дослідженням питань управління розвитком СКК займалися багато вітчизняних фахівців Г.В. Казачковська [4], М.В. Глядіна [2], В.Д. Безнюк [1], В.В. Шмагина, С.К Харічков [5], П.В. Гудзь [3] та ін. Проте, найчастіше, СКК виступає в ролі складової будь-якого крупного територіального утворення, але не як самостійний об'єкт вивчення.

Таким чином, виходячи з актуальності і ступеня наукової розробки даної проблеми, метою дослідження є визначення основних елементів СКК регіону, рівнів і функцій управління цією системою, а також розробка основних напрямів розвитку вітчизняної санаторно-курортної сфери.

Однією з основних умов ефективного здійснення процесу управління СКК регіону є формування відповідної системи і структури управління, адекватних сучасним реаліям розвитку СКК на державному і регіональному рівні. Результати досліджень указують на те, що в організаційній структурі СКК регіону за функціональною ознакою можна виділити, принаймні, три рівні, які здійснюють координацію і розвиток. У даному контексті організаційна структура управління СКК регіону може бути представлена як сукупність елементів (груп суб'єктів), які виконують різні за характером функції (рис. 1).

Рис. 1. Функціональне представлення організаційної структури управління СКК регіону

До першого рівня слід віднести державні органи управління курортами і туризмом, до функцій яких входять: визначення стратегії розвитку галузі; складання державних програм розвитку курортів; контроль за експлуатацією і охороною природних лікувальних ресурсів; організація науково-дослідної діяльності; моніторинг діяльності курортів, організація рекламних заходів; підготовка кадрів для системи рекреації різних спеціальностей.

Другий рівень – це виробники лікувальних послуг, до яких відносяться санаторно-курортні установи (санаторії і пансіонати з лікуванням), установи курортної інфраструктури (бальнеогрязелікарні, поліклініки, спеціалізовані підприємства по утриманню курортних зон і доріг в належному стані, котельні і теплові мережі, автотранспортні підприємства, соціальні об'єкти в межах курортів), та позакурортні установи (санаторії-профілакторії, заводи з розливу мінеральних вод, виробники лікувальних грязей). До функцій цієї ланки відносяться: забезпечення лікувального процесу на курорті; організація анімаційних і спортивних програм для відпочиваючих; забезпечення господарської діяльності курорту; фінансово-економічна діяльність курорту.

Третій рівень представляють реалізатори рекреаційних послуг, до яких відносяться Фонди соціального страхування, що займаються викупом і розподілом курортних путівок по пільгових цінах, турфірми, що викуповують у оздоровниць і продають споживачам лікувальні тури, інші посередницькі організації.

Досліджуючи організаційні основи ієрархічної побудови санаторно-курортної сфери необхідно відзначити, що специфіка цієї підгалузі економіки, пов'язана, з одного боку, з експлуатацією природних лікувальних ресурсів, а, з іншого, – з організацією лікувального процесу, вимагає розробки особливих, науково обґрунтованих принципів її організації.

Так, медичні аспекти курортної справи (методи санаторного лікування), засновані на застосуванні природних лікувальних та інших чинників, визначенні показань і протипоказань до направлення хворих на ті або інші курорти вивчаються Інститутами курортології або Центрами медичної реабілітації і фізіотерапії, які згодом їх рекомендують до застосування оздоровницями. Впровадження в практику медичних технологій і методів вимагає сертифікації і ліцензування, а також контролю за дотриманням якісних параметрів лікування, і цими функціями займаються відділи і комітети з ліцензування і сертифікації. Питаннями виявлення, експлуатації і охорони природних лікувальних ресурсів займаються спеціалізовані гідрогеологічні організації.

Територіальне планування оздоровниць і курортних зон, проектування санаторно-курортних об'єктів здійснюють проектні інститути, що займаються проблемами рекреаційної архітектури.

Реалізація санаторно-курортних послуг також вимагає наявності спеціалізованих організацій. Не дивлячись на те, що частково ці функції виконують турфірми, проте, їх діяльність в цьому аспекті відбувається в іншому, невідомому для них сегменті ринку (в порівнянні з послугами активного туризму).

Необхідно відзначити, що будь-які проблеми, які виникають на кожному з цих рівнів, позначаються негативно на всій системі в цілому, що ініціює необхідність вдосконалення системи управління СКК, яка координує і стимулюючої розвиток комплексу за допомогою застосування сучасних методів і технологій управління з урахуванням ринкових умов функціонування санаторно-курортних установ.

У цьому контексті при реалізації комплексного підходу до управління СКК регіону необхідна постійна взаємодія його структурно-рівневих елементів на принципах чіткого розподілення функцій і повноважень. Як основні напрями розвитку СКК регіону можна виділити:

- розробку і впровадження нормативно-правових і адміністративно-розпорядчих актів регіональних і місцевих органів управління СКК регіону відповідно до своїх компетенцій;

- застосування економічних, соціальних, структурно-організаційних методів і способів управління СКК регіону;

- здійснення планування, організації, стимулювання і регулювання, контролю, обліку і аналізу діяльності як в цілому СКК регіону, так і його окремих складових – санаторно-курортних установ;

- ухвалення і дотримання в процесі оперативного, поточного управління СКК регіону стратегій різної цільової спрямованості.

У зв'язку з вищезазначеного, можна зробити висновки по проведеному дослідженню. Особливості і специфіка СКК, зміст процесу формування послуг (по своїй дії пов'язаних із задоволенням різних потреб, обумовлюючих участь не тільки СКК, але й інших галузей регіонального господарства), зумовлюють необхідність застосування програмно-цільових методів управління його складовими. Останні володіють такими властивостями, як системність, цілеспрямованість і комплексність обхвату проблемних моментів, що дозволить здійснювати поетапне виконання поставлених програмних цілей і завдань.

Процес управління СКК регіону, як будь-який процес управління економічним об'єктом, ділиться на окремі функції, які є органічними частинами даного процесу. Здійснення основних функцій управління СКК регіону можливо в результаті реалізації конкретних економічних, соціальних, фінансових, організаційних, інвестиційних та інших заходів в процесі їх планування, організації, стимулювання і регулювання, контролю, обліку і аналізу діяльності як в цілому СКК регіону, так і його окремих складових.

Література:

1. Безнюк В.Д. Організаційно-економічне та інформаційне забезпечення розвитку туристично-оздоровчого комплексу в регіонах України: дис. канд. ек. наук: 08.10.01 / В.Д. Безнюк / НАН України Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2001. – 189 с.

2. Глядіна М.В. Формування та реалізація регіональної політики розвитку рекреаційної сфери: Дис. канд. ек. наук: 08.10.01 / М.В. Глядіна / НАН України Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2006. – 177 с.

3. Гудзь П.В. Механізм розвитку курортно-рекреаційних територій у сучасних умовах: дис. д. е. н.: 08.10.01 / П.В. Гудзь/ НАН України Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2003. – 450 с.

4. Казачковская Г. В. Повышение эффективности функционирования городского рекреационно-курортного и туристического хозяйства : дис… канд. эк. наук: 08.10.01 / Г. В. Казачковская / НАН Украины. Институт экономики промышленности. – Донецк, 2003. – 196 с.

5. Шмагина В.В. Рекреация и туризм в системе современных приоритетов социально-экономического развития / В.В Шмагина, С.К. Харичков – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000 – 70 с.

Галущак І. Є.

Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника

м. Івано-Франківськ

ФАКТОРНИЙ АСПЕКТ ОЦІНКИ СТРАТЕГІЧНИХ ЦІЛЕЙ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ РЕГІОНУ

Рівень конкурентоспроможності України, як держави, прямо залежить від конкурентоспроможності її регіонів. Саме тому на сьогодні актуальним є питання оцінки і розробки стратегічних цілей конкурентоздатності регіону.

Оцінка конкурентоздатності регіону може здійснюватися в різних аспектах: факторному, процесному, результатному і інших.

При факторному підході оцінка конкурентоздатності регіону здійснюється на основі концепції регіонального ромба.

Формування і підвищення конкурентоздатності регіону в системі стратегічного управління його розвитком може здійснюватися на основі програмно-цільового підходу (ПЦП), в основі якого лежить відомий на Заході метод «ПАТТЕРН». Укрупнено вона може бути представлена у вигляді трьох блоків (етапів).

На першому етапі ПЦП проводиться структуризація проблеми формування конкурентоздатності регіону і розробляється дерево цілей (проблем); на другому етапі виконується оцінка його параметрів; на третьому етапі створюється програма підвищення конкурентоздатності і проводяться необхідні розрахунки.

Дерево цілей формування конкурентоздатності регіону може бути побудоване на основі типових детермінант конкурентоздатності регіону і специфічних чинників, що відображають особливості кожного регіону.

Роль регіону в створенні конкурентних переваг можна досліджувати на першому рівні дерева цілей за чотирма типовими взаємопов’язаними детермінантами регіонального ромба: чинники і умови виробництва, стимулювання попиту, розвиток комплексів (кластерів) галузей, формування стратегій розвитку компаній (рис. 1).

Потім ці детермінанти диференціюються на складові (цілі другого рівня). Формування чинників виробництва і умов для бізнесу може бути деталізоване за наступними складовими: підготовка кваліфікованих кадрів, формування наукових і спеціальних знань, забезпечення природними ресурсами, забезпечення необхідною інформацією, розвиток інфраструктури регіону, залучення капіталу (забезпечення інвестиційної привабливості регіону) і іншим. Стимулювання попиту здійснюється на основі підвищення доходів населення і організацій, підвищення конкурентоздатності організацій, стимулювання інноваційної активності і інших.

Розвиток комплексів (кластерів) споріднених галузей ґрунтується на таких чинниках як розробка пріоритетів розвитку регіону, підтримка комплексності розвитку (кластерів) галузей, забезпечення конкурентоздатності споріднених і підтримуючих галузей і інших. Формування стратегій розвитку організацій включає наукове забезпечення розробки стратегічного управління, стимулювання розробки конкурентних стратегій організацій, підвищення рівня їх менеджменту та інші.

Розрахунок оціночних показників цілей здійснюється на основі експертних оцінок.

Типове дерево цілей, представлене на рис. 1, може бути основою побудови ієрархії цілей для конкретного регіону (або груп регіонів) з врахуванням специфіки кожного.

Завершальним етапом програмно-цільового підходу (ПЦП) є формування на основі дерева цілей програми (системи програм) підвищення конкурентоздатності регіону.

Унаслідок великої складності проблеми доцільна декомпозиція програми і розробка системи локальних програм. На вищому рівні формування конкурентоздатності регіону можуть забезпечити наступні програми: "Формування чинників виробництва", "Стимулювання попиту", "Розвиток комплексів споріднених галузей", "Формування сприятливих міжнародних умов життєдіяльності", "Вдосконалення механізму ОЕЗ" та інші. Ці програми можуть бути деталізовані в програмах нижчого рівня, наприклад, "Розвиток освіти", "Залучення інвестицій", "Розвиток інфраструктури", "Підвищення конкурентоздатності банків", тощо.

Механізми ПЦП сприяють інтеграції і координації всіх рівнів, гілок і органів управління, взаємодії органів влади, бізнесу і суспільства, комерційних і некомерційних організацій, їх ресурсів, створюють умови для отримання кількісно вимірних результатів управління, тобто сприяють підвищенню ефективності управління розвитком конкурентоздатності регіону.

Слід зазначити, що цілі першого і другого рівня (рис. 1) є типовими для всіх шляхів формування конкурентоздатності, але при виборі одного з них, наприклад, інноваційного, вони наповнюються специфічним "інноваційним" змістом за рахунок розробки конкретних заходів (цілей) третього рівня. Так, наприклад, розробка пріоритетів інноваційного розвитку (S3.1.) пов'язана з вибором найважливіших "точок зростання" економічної і науково-технічної сфери регіону. Цей вибір повинен здійснюватися з врахуванням мультиплікативного і зовнішнього ефектів, найбільшої віддачі (доданої вартості) від обмежених ресурсів, поєднання виробництв з різним життєвим циклом, масштабів загроз і потенціалів регіону та інших чинників.

Розвиток інноваційної інфраструктури і інституційної бази (S1.5) визначається необхідністю комерціалізації наукових розробок, фінансування і підтримки інноваційної діяльності. Він пов'язаний із створенням регіональної інноваційної системи, яка включає розробку патентно-ліцензійної, консультаційної і навчальної інфраструктури, створення ринку новинок, венчурних фондів і програм, кредитно-фінансових механізмів (лізинг, факторинг, франчайзинг, тощо), розвиток банків, страхових компаній, фондового ринку, регіональних, міжрегіональних і міжнародних структур (інноваційно-впроваджувальних центрів, технопарків, мережевих структур, тощо). Інноваційний розвиток вимагає створення адекватної законодавчої бази державного і регіонального рівнів, що передбачає податкові, митні, амортизаційні пільги виробникам і споживачам інноваційної продукції, захист інтелектуальної власності, розвиток інститутів венчурної діяльності.

Підвищення доходів населення (S2.1) засноване на зростанні рівня заробітної плати працівників і її легалізації, на стимулюванні створення нових робочих місць з високими доходами (технологіями), зниженні тарифів і споживчих цін і інших заходів. Висока заробітна плата стимулює не лише зростання купівельного попиту, але і впровадження технічних новин, що забезпечують економію витрат живої праці.

Розробка стратегії інноваційного розвитку (S4.2.) пов'язана з реалізацією стратегії розвитку регіону для зниження невизначеності зовнішнього середовища корпорацій, з розділенням політичних, стратегічних і комерційних ризиків між державою і фірмами, і прийняття державою на себе політичних і стратегічних ризиків, з формуванням цільових установок бізнесу на інноваційний розвиток і розробкою інноваційних стратегій підприємств.

Конкурентоздатність регіону забезпечує зростання економіки на шляху інноваційного розвитку. Тому в сучасних умовах підвищення конкурентоздатності стає однією з головних стратегічних цілей економічного розвитку регіонів і країни в цілому.

Григорчук Олена Павлівна

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, м. Київ

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ

Китайські економісти вважають, що попри успіхи у досягненні найвищих у світі темпів економічного зростання Китай ще не наблизився до подолання глибоких розбіжностей у розвитку його регіонів, далеко від їх оптимальної структури.

На їх думку, процеси інтеграції на макрорівні рухаються повільно, лише окремі регіональні структури є генераторами швидкого економічного зростання, у більшості ж регіонів він має еволюційний, якщо не застійний, характер.

Чітко простежується динамічність розвитку центру і відсталість периферії. Центр – це приморський регіон Китаю з такими вузлами росту як Пекінський столичний район, Шанхайський район з Пудуном і Південний Китай із спеціальним адміністративним районом Сянган, спеціальними економічними зонами Шеньчжень, Чжухай і Шаньтоу а також містом Гуанчжоу. Периферію формують великі малоосвоєні провінції й автономні райони північно-західної й південно-західної частин країни. Ці райони пізніше включені до складу Китаю, характеризуються переважанням неханського населення, слабким зв’язком з найбільш розвинутою в економічному відношенні частиною країни.

Протягом 20 років на південному сході Китаю реформи йшли швидкими темпами. У той же час північно-східний Китай і райони середньої та нижньої течії річки Хуанхе, хоча й мали великі природні й людські ресурси, розвивалися повільніше. Це пояснюється не стільки природними умовами, скільки відображенням інституціональних і технологічних інновацій. Можливо, що нерівномірність останніх стала головною причиною регіональних проблем у Китаї. [1, с. 87-89]

У внутрішніх регіонах Китаю зустрічаються острівці абсолютної бідності, де річний прибуток не перевищує 200 дол. На людину. У центральних і західних провінціях КНР зосереджено 90% усіх бідних повітів і 80% бідного населення.

Рис.1. Рівень економічного розвитку провінцій Китаю

(побудовано за даними [4])

Для подолання цих регіональних диспропорцій у Китаї було прийнято концепцію поетапної регіональної політики. На першому етапі, як уважало керівництво КНР, цілком закономірно, що одні регіони стають заможними раніше інших. А оскільки східні провінції можуть модернізуватися швидше, саме вони в цей період повинні отримати пріоритети й стати «локомотивами» розвитку. Найважливішу роль в економічному розвитку в роки реформ зіграв зовнішньоекономічний фактор. По суті, у приморських районах була здійснена експортоорієнтована модель економічного розвитку. Цим районам були надані пільги в оподатковуванні підприємств, що виробляють експортну продукцію, надані широкі повноваження у веденні зовнішньоекономічної діяльності. У приморських районах були створені спеціальні економічні зони. Спроби ж підтягти до їхнього рівня внутрішні райони призвели б до невиправданої витрати засобів, оскільки не дали б ніякого реального результату. Низька густота населення в західних і деяких центральних районах обумовлює не тільки дефіцит робочої сили, але й відсутність умов для розвитку контактів, а отже – ринкових відносин. На наступних етапах поступово все більша увага повинна приділятися внутрішнім районам. По суті, перший етап можна вважати закінченим, і нині стоїть важке завдання переходу до наступного етапу.[3]

Диференційовані стратегії регіонального розвитку в Китаї (для прибережного, західного, центрального й північно-східного регіонів) свідчать, що в кожного регіоні наявний власний унікальний набір проблем (наприклад, географічна далекість, ресурсна забезпеченість, що вимагають вироблення нової системи заходів політики).

Згодом китайська економіка, що зараз за розміром приблизно збігається з німецькою, може стати найбільшою у світі, і змістити з лідируючої позиції економіку США. [2, с.190]

При цьому вважається, що китайський досвід та його співставлення з процесом реформ в інших постсоціалістичних країнах можуть прислужитися для практики економічної політики в багатьох країнах.

Список використаної літератури

  1. Кондрашова Л., Корнейчук Н. КНР: реформы и региональная экономическая политика. – М.: ИМЭПИ РАН,2000. – 367 с.

  2. Селищев А.С. Китайская экономика в XXI веке / А.С. Селищев, Н.А. Селищев – Питер: 2004. – 239с.

  3. Шевчук В. О. Китай: економічна реформа і регіональна політика / В. О. Шевчук // Регіональна економіка. – № 2, 1997.

  4. Statistical Data // Official site of the National Bureau of Statistics of Chine. Режим доступу: http://www.stats.gov.cn/english

Деркач Тетяна Вадимівна

Міжнародний гуманітарний університет, м. Одеса

ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА МОДЕЛЬ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Актуальність даної теми зумовлена тим, що в сучасних умовах глобалізації світової економіки міжнародна економічна інтеграція держав є однією із перспективних форм регіонального розвитку. Економічна інтеграція - це закономірний процес взаємовигідного зближення держав, що робить вплив на всі сфери життя.

Після набуття чинності у 1994р|. НАФТА економічна інтеграція Канади, США і|та| Мексики вийшла на новий етап свого розвитку. Це призвело до якісних зрушень|зсувів| у взаєминах |та| країн-учасниць НАФТА. Найбільш очевидний успіх НАФТА - це прискорений розвиток двосторонньої|двобічної| торгівлі між Канадою і|та| США|з'єднаними|, США і Мексикою. |внаслідок| При цьому очевидний в економічному плані зв'язок між прискореним формуванням і|та| розвитком спільного енергетичного ринку, транскордонних регіонів і|та| реалізацією угоди про вільну торгівлю НАФТА. Канадо-мексиканські стосунки також зазнали змін. Мексика є для Канади партнером номер один в Латинській Америці.

Угода НАФТА особлива і унікальна тим, що об'єднує декілька форм міжнародної економічної інтеграції: зону вільної торгівлі, митного союзу (спільного ринку).

НАФТА є|з'являється| важливою|поважною| угодою для США, оскільки відповідає глобальним інтересам країни і, перш за все,|передусім| сприяє реалізації зовнішньоекономічної стратегії США, здійсненню широкомасштабних цілей: вільне просування американських товарів і послуг, вільний доступ американських інвестицій в інші країни, захист прав інтелектуальної власності, зміцнення енергетичної безпеки.

Участь в континентальному енергетичному ринку означає для США зміцнення власної енергетичної безпеки. В даний час|нині| Канада є|з'являється| найбільшим постачальником енергетичних ресурсів в США. На початку 90-х в структурі нафтового імпорту США частка|доля| країн ОПЕК складала 61,3%, частка|доля| Канади 14,5%. В 2005 р|. частка|доля| ОПЕК знизилася до 50,5%, тоді як Канади виросла до 15,7% (понад 60% її видобутку|видобутку|). Канада задовольняє 93,7% потреб США в імпортному газі. Саме після|потім| набирання чинності НАФТА стався перелом, в результаті|внаслідок| якого весь приріст видобутку|видобутку| вуглеводів призначався до відвантаження на ринок США: 42% всього видобутого газу в Канаді у 1991р., 56% – в 2001р|., 58% – в 2007р|.[1,с.41]. Канада експортує в США близько 7% від спільного|загального| обсягу|обсягу| виробленої електроенергії. Обидві країни зв'язують 35 газопроводів, 22| нафтопроводи, і 51 лінія електропередач [2,с.15].

Реалізація договору про створення|створіння| НАФТА дала можливість|спроможність| Канаді поліпшити свої економічні позиції; посилити|підсилювати| взаємозв'язки з|із| потужною|могутньою| економікою США; отримати відкритий|відчиняти| доступ на мексиканський ринок товарів, послуг і|та| інвестицій; підвищити зацікавленість іноземних інвесторів Канадою, одночасно забезпечуючи канадійцям більшу можливість|спроможність| здійснення інвестування в економіку країн-учасниць НАФТА; забезпечити можливість|спроможність| Канаді вийти на ринки країн Латинської Америки.

Мотиви Мексики при вступі в НАФТА були суто економічними, оскільки|тому що| Угода гарантувала вільний доступ на американський ринок, збільшення притоку|припливу| інвестицій і стимулювало обмін технологіями. За задумом мексиканського уряду, входження в регіональний блок повинно було стати кроком, що підвищує роль національної економіки в багатосторонній|багатосторонній| торговельній|торговій| системі [3,с.106].

В результаті|внаслідок| набирання чинності Угоди розширилися не лише|не тільки| канадо-американські| і американо-мексиканські, але і канадо-мексиканські| стосунки. Якщо взяти, наприклад, стосунки Канада – США, то тут, перш за все,|передусім| треба розглядати|розглядати| розвиток зв'язків по лінії канадські провінції – американські штати.

Канадські провінції - це одні з найактивніших субнаціональних утворень в світі. Якщо, до вступу в НАФТА тільки|лише| дві провінції (Онтаріо і Ньюфаундленд) експортували в США більше товарів, чим на внутрішній ринок Канади, то тепер США стали головним|чільним| ринком збуту канадських провінцій (за винятком Манітоби). Треба відзначити, що розвиток стосунків на рівні провінції-штати, на відміну від міждержавних відносин, дозволяє будувати взаємини на більш рівноправній основі.

Зв'язки по лінії провінції-штат| вже стали невід'ємним атрибутом північноамериканської інтеграції. Так, відомий американський фахівець з Канади Крістофер Сендз запропонував нову схему НАФТА: враховувати не кількість держав, а кількість субнаціональних утворень. На його думку- це 100 учасників НАФТА, до числа яких входить, окрім|крім| США, Канади і Мексики – 13 суб'єктів канадської федерації, 50 американських штатів, один федеральний округ і вільно приєднана територія Пуерто-Ріко, 31 мексиканський штат і ще|також| один федеральний округ [4,с.84].

Виходячи із порівняння|порівнянний| ВВП канадських провінцій і суверенних держав, кількість (100) субнаціональних утворень у складі НАФТА формально порівняно |порівнянний| із|із| спільним|загальним| числом учасників європейської інтеграції – країни ЄС плюс країни-асоційовані| учасники ЄС.|передусім| |низка|

Характеристикою взаємодії провінцій і|та| штатів може служити той факт, що, принаймні, у чотирьох суб'єктів канадської федерації (Альберта, Онтаріо, Острів Принца Едуарда і|та| Територія Юкон) частка експорту в США перевищує в загальному обсязі|обсязі| зовнішніх відвантажень 90%; ще у|в| трьох (Британська Колумбія, Нью-Брансуїк, Нова Шотландія) - 80%. У результаті широко розвинутих| процесів економічної інтеграції між Сполученими Штатами і Канадою економісти заговорили про нове| явище| - виникнення| уподовж| 49-ої паралелі ланцюга| транскордонних| регіонів. На сьогоднішній день виділено чотири| транскордонні регіони.

Консолідація транскордонних| районів підвищує їх конкурентноспроможність і шанси| досягти| успіху в боротьбі з| виробниками| із| інших країн, що| швидко| глобалізуються, - Китаєм, Індією, Бразилією.

Підписання угоди|попади| НАФТА і | подальше за цим| швидке| розширення| торговельно-|економічних зв|'язків між Канадою та США, призвело до виникнення| торгових коридорів, які розглядаються| як провідники економічної інтеграції із Сполученими Штатами.

Новим у процесах формування і розвитку НАФТА є те, що поглиблення інтеграції за рахунок розвитку інноваційної економіки, створює у країнах-учасницях своєрідні галузеві і просторові структури – від транскордонних регіонів до локальних виробничих систем (кластерів).

Спільні кластери у своїх межах об’єднують найбільш динамичні галузі – автоіндустрію, електронне виробництво, аерокосмічний комплекс.

Створення НАФТА призвело до певних| змін у|в| взаєминах між Мексикою і Канадою. У|в| 1993р|. Канада забезпечувала| 3,1% товарообміну Мексики. Після набуття| чинності НАФТА і девальвації песо в Мексиці | |обсяг торгівлі з| Канадою виріс на 203,2%.

Канада - другий| експортний| ринок| Мексики та четверте| джерело| її імпорту. Проте, питома| вага Мексики в імпорті Канади складає всього| 3,6%, а в канадському| експорті і того менше| - 0,6%. Це пояснюється тим|, що| велика частина| канадської зовнішньої торгівлі приходиться на ринок| США, на решту| всього| світу залишається лише 13,9% експорту| і 39,3% імпорту.

Результатом співпраці у рамках НАФТА можна рахувати прискорене зростання продуктивності в низькотехнологічних галузях промисловості і перерозподіл інвестицій на користь високотехнологічних галузей, що у свою чергу є стимулом розвитку інноваційних процесів у рамках угоди.

Для Канади одним з головних|чільних| досягнень НАФТА є вихід на мексиканський ринок товарів, послуг та|та| інвестицій. В результаті|внаслідок| набуття чинності угоди обсяг|обсяг| прямих канадських інвестицій у Мексиці суттєво виріс.

Необхідно відзначити, що регіональне об'єднання НАФТА все ще обмежується економічними аспектами інтеграції і направлено на створення єдиного внутрішнього ринку і забезпечення свободи торгівлі і руху капіталу в регіоні. Саме підписання Угоди про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою забезпечило поглиблення інтеграційних процесів в Західній півкулі. Більше всіх від підписання НАФТА виграли США. Це і потужне зростання двосторонньої торгівлі США– Канада, що відбувається на базі поглиблення внутрігалузевої спеціалізації; збільшення експорту США в результаті лібералізації митних тарифів на крупний мексиканський ринок; зростання обсягу американських інвестицій до Канади і Мексики. Крім того, Мексика для США є «коридором» на перспективні ринки Південної Америки. Ухвалення Угоди дозволило США понизити свою залежність від заморських постачань, частка Канади і Мексики в нафтовому імпорті збільшилася, а частка постачань з країн Перської затоки зменшилася.

В цілому|загалом| створення|створіння| північноамериканської зони вільної торгівлі призвело до певних економічних, політичних, юридичних і соціальних наслідків в країнах-учасницях даного регіонального угрупування. Це торкнулося, перш за все|передусім|, Мексики. У економічному плані країна повністю|цілком| переорієнтовувалася на зовнішньоекономічні зв'язки (внутрі|всередині|регіональну торгівлю та зовнішню торгівлю)|із|.

У Північноамериканській зоні вільної торгівлі політика передбачає перехід до глибокої інтеграції (deep/deeper integration), за рахунок приоритетного інноваційного розвитку.

НАФТА відкрита|відчиняти| для вступу до неї інших держав, без будь-яких географічних обмежень, при цьому просторове розширення має чітко виражений |виказувати|латиноамериканський вектор.

Розвиток “глибокої” економічної інтеграції в подальшому може призвести і до інтеграції політичної, але у формі, яка відрізняється від форми, що спостерігається в ЄС. Це, в свою чергу, може бути темою наступного наукового дослідження.

1. Мальцев А. А. Сырьевой альянс. Минерально-сырьевая интеграция Канады и США: тенденции и перспективы [Текст] /А А. Мальцев // Международная экономика. – М.: ИД « Панорама», 2009.- № 9.- С. 40-48.

2. Комкова Е. Г. Канада и НАФТА: экономические итоги десятилетия [Текст] / Е. Г. Комкова // США – Канада: Экономика – Политика – Культура. – М.: «НАУКА» РАН, 2005. - .№ 12. - С.3-24.

3. Шиянов А. В. Влияние всемирной торговой организации (ВТО) на формирование правового механизма функционирования североамериканской зоны свободной торговли (НАФТА) [Текст] / А. В. Шиянов // Юристъ-Правовед. - 2003.- № 2. - С. 106-108.

4. Клинов В. Г. Интеграция экономик США и Канады: результаты и перспективы [Текст]/ В.Г. Клинов // США – Канада: Экономика – Политика – Культура. - М.: «НАУКА» РАН, 2006. - № 6. - с. 75-84.

Зульфугарова Світлана Олександрівна

Теряник Олена Анатоліївна

Класичний приватний університет, м. Запоріжжя

АНАЛІЗ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ НА ОСНОВІ МЕТОДОЛОГІЇ СИСТЕМИ, ЩО ПРАГНЕ ДО ІДЕАЛУ

Для моделювання цілей розвитку складної соціально-економічної системи, якою є регіон, можна використовувати різні методики структуризації цілей [1]. Але найбільш придатною для моделювання структури цілей управління регіоном є методика структуризації цілей системи, що прагне до ідеалу [2], через те, що регіон має ряд особливостей: наявність активних елементів; протилежність цілей; складність внутрішньо-системних зв’язків. Використання цієї методики забезпечує повноту виявлення підцілей і функцій для регіональної системи управління та збалансованість представлення в цій структурі інтересів різних активних елементів системи [3].

На верхній рівень структури цілей для системи, що прагне до ідеалу, винесено наступні складові (рис. 1): ДОСТАТОК (матеріально-економічна функція), ПРАВДА (пізнання істини, наукова та освітня функція), ДОБРО (функція вирішення конфліктів різного роду – конфлікти особи самої з собою, міжособисті конфлікти та конфлікти між соціальними колективами), КРАСА (функція естетики, що забезпечує не тільки відпочинок, але й формування особистості). В методиці передбачений принцип фрактальності, тобто структуризації кожної гілки нижчерозташованого рівня з використанням складових сусідніх рівнів.

Рис. 1. Представлення ідеалу системи у вигляді повної системи функцій

Якщо під ІДЕАЛОМ розуміти такий стан розвитку регіону, при якому враховуються інтереси усіх елементів системи, то можливо говорити, що ідеальним є такий регіон, для якого інтегральний показник якості життя досягає максимального значення. Існують різні методики оцінювання якості життя населення, які різняться системою індикаторів.

В роботі [4] запропонована система показників, яка охоплює 22 індикатори, що згруповані до 6 блоків (табл. 1).

Проаналізуємо цю систему з точки зору наступних системних вимог – мінімальної кількості, повноти, відсутності дублювання. Для цього віднесемо кожний із запропонованих індикаторів до однієї із чотирьох функцій ДОСТАТОК, ПРАВДА, ДОБРО, КРАСА.

До напряму ДОСТАТОК увійшли наступні 11 показників:

- К1 – ВДВ на душу населення;

- К2 – наявні доходи на душу населення;

- К4 – середній розмір пенсій;

- К5 – індекс споживчих цін;

- К6 – частка витрат на купівлю продуктів харчування;

- К11 – частка населення, що забезпечена питною водою;

- К12 – частка населення, яке має адекватні санітарні (очисні) зручності;

- К13 – забезпеченість населення житлом;

- К14 – частка витрат на оплату житла в витратах населення;

- К15 – забезпеченість населення лікарями в 10 тис. населення;

- К16 – фінансування охорони здоров’я в розрахунку на одну особу.

До напряму ПРАВДА увійшов лише 1 показник:

- К9 – рівень освіти.

До напряму ДОБРО увійшли наступні 5 показників:

- К3 – рівень бідності;

- К8 – рівень безробіття;

- К10 – рівень тіньової економіки;

- К17 – рівень злочинності на 10 тис. населення;

- К18 – показник екологічного навантаження.

До напряму КРАСА увійшли наступні 5 показників:

- К7 – частка умовно-вільної частини наявного доходу;

- К19 – частка населення, що охоплена фізкультурно-оздоровчими і спортивними заняттями;

- К20 – рівень відвідування закладів культури та дозвілля на 1000 населення;

- К21 – сукупний тираж ЗМІ регіону на 1000 населення;

- К22 – кількість радіостанцій і місцевих телеканалів.

Таблиця 1

Показники якості життя населення

Група показників якості життя

Показники якості життя

Доходи

К1 – ВДВ на душу населення

К2 – наявні доходи на душу населення

Соціальне

забезпечення

К3 – рівень бідності

К4 – середній розмір пенсій

Споживання матеріальних благ

К5 – індекс споживчих цін

К6 – частка витрат на купівлю продуктів харчування

К7 – частка умовно-вільної частини наявного доходу

Умови праці

К8 – рівень безробіття

К9 – рівень освіти

К10 – рівень тіньової економіки

Умови побуту

санітарні умови

К11 – частка населення, що забезпечена питною водою

К12 – частка населення, яке має адекватні санітарні (очисні) зручності

житлові умови

К13 – забезпеченість населення житлом

К14 – частка витрат на оплату житла в витратах населення

медичні умови

К15 – забезпеченість населення лікарями в 10 тис. населення

К16 – фінансування охорони здоров’я в розрахунку на одну особу

зовнішні умови

К17 – рівень злочинності на 10 тис. населення

К18 – показник екологічного навантаження

Умови дозвілля

К19 – частка населення, що охоплена фізкультурно-оздоровчими і спортивними заняттями

К20 – рівень відвідування закладів культури та дозвілля на 1000 населення

К21 – сукупний тираж ЗМІ регіону на 1000 населення

К22 – кількість радіостанцій і місцевих телеканалів

Віднесення багатьох показників до певної групи не викликає сумнівів, однак деякі з них необхідно пояснити. Показники К15 та К16, які оцінюють медичні умови, віднесено до напряму ДОСТАТОК через те, що трудовий потенціал є основою виробничої сфери, тому врахування умов відтворення трудового потенціалу є необхідною складовою цього напряму. Суперечливим є показник К7, який може бути віднесено як до напряму КРАСА (якщо наявна вільна частина доходу буде спрямована на задоволення естетичних потреб людини), так і до напряму ПРАВДА (якщо наявна вільна частина доходу буде спрямована на отримання людиною освітніх послуг).

Проаналізувавши запропоновану систему індикаторів якості життя, можна зробити висновок, що переважна кількість (50 %) – це показники напряму ДОСТАТОК. Напрям же ПРАВДА представлено лише одним показником – К9, який хоча і охоплює частку населення, що має будь-яку освіту у віці від 6 років, однак, цього показника недостатньо, тому що не зрозуміло, а яка саме частка припадає на спеціалістів вищої кваліфікації, на науковців. Напрями ДОБРО та КРАСА представлено однаковою кількістю показників – приблизно по 23 % потрапило до кожного з них.

Таким чином, можна стверджувати, що запропонована система показників для оцінювання якості життя є повною, дещо переобтяженою за напрямом ДОСТАТОК і потребує розширення за напрямом ПРАВДА.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Волкова В.Н. Основы теории систем и системного анализа / В.Н. Волкова, А.А. Денисов. – СПб. : Изд-во СПбГТУ, 2001. – 512 с.

2. Акофф Р. О целеустремленных системах / Р. Акофф, Ф. Эмери. – М. : Сов. радио, 1974. – 272 с.

3. Зульфугарова С.О. Концепція формування структури цілей управління регіоном як системою, що прагне до ідеалу / С.О. Зульфугарова // Держава та регіони. – Запоріжжя : КПУ, 2008. – № 5. – С. 48–52.

4. Теряник О.А. Визначення статистичних показників якості життя в регіоні / О.А. Теряник // Економіка: проблеми теорії та практики : зб. наукових праць. – Д. : ДНУ, 2008. – С. 1158-1169.

Ігнатьєва Вікторія Борисівна, Овчаренко Світлана Іванівна

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

м. Луганськ

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ

ЯК СКЛАДОВОЇ ЕКОНОМІКИ В ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Постановка проблеми. Розвиток туризму суттєво впливає на такі сектори економіки, як транспорт, торгівля, зв'язок, будівництво, сільське господарство, виробництво товарів народного споживання. Саме це і визначає одне з перших місць, яке займає туризм у світовій економіці. Цей чинник повинен стати головним у формуванні нового державного підходу до туризму як тієї галузі, пріоритетний розвиток якої може позитивно вплинути на економічний розвиток країни і здобути важливе місце у світовій економіці. Щоб зробити імідж розвинутої країни, треба починати з регіонів. Потрібно акцентувати увагу на відпочинку в рідному місці або області, розширювати заходи для відпочиваючих, зробити якісний турпродукт, який можна рекламувати, як в інших містах, так і за кордоном, для забезпечення притоку коштів. В даному випадку прикладом виступає Луганська область, а саме її роль, місце та тенденції розвитку. Обраний регіон має великі перспективи в майбутньому, завдяки природному потенціалу. У зв’язку з цим вивчення пріоритетних видів туризму з метою виділення напрямків для направлення інвестицій є актуальним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед наукових досліджень регіонального розвитку рекреації, видів туризму значне місце займають дослідження, пов'язані з проблематикою державного регулювання рекреаційно-туристичної сфери. Так, Г. Александрова, Н. Ветрова, П. Гудзь, О. Любицева, Р. Росоха виділили основні проблеми організаційного регулювання розвитку рекреаційно-туристичної сфери [1-3]. Дослідження проблем економіки організації та управління рекреаційно-туристичним комплексом, проходила під керівництвом О. Топчієвої, О. Шаптала, І. Давиденко [4]. Дослідженням та методологічними розробками теорії і практики реалізації державної та регіональної політики розвитку туризму і рекреації займалися В. Євдокименко, Г. Папірян, В. Шмагіна. Правові аспекти нормативного та законодавчого регулювання туристичної діяльності розглядались Н. Барчуковою, Н. Опанасик, Л. Малюгою та іншими [5]. Достатньо великий внесок в механізм державного регулювання, управління цим сектором економіки зробили: В. Мацала, В. Цибух, Ю. Алексеєва, І. Валентюк, В. Биркович [6-7].

Невирішені частини загальної проблеми. Незважаючи на те, що вищезазначені ідеї, методи, розробки займають значне місце в вирішенні основних проблем, пов’язаних з розвитком туризму, на сьогоднішній день досить часто пропонується відпочинок, коли ціна не співвідноситься з якісним туристичним продуктом, тобто занадто висока, хоча обраний регіон має великі перспективи в майбутньому, завдяки природному потенціалу.

Метою даної роботи є на основі аналізу розвитку туризму в Луганській області виділити переважні напрямки, які потребують комплексного, ґрунтового дослідження для подальшого розвитку туризму в цьому регіоні, а отже і направлення інвестицій.

Викладення основного матеріалу дослідження. Згідно з зазначеними цілями було здійснено дослідження відносно пріоритетів населення стосовно вибору відпочинку. Таким чином було отримано наступні результати (рис. 1): 70% – обирають відпочинок на воді це –

Рис.1: Розподіл видів відпочинку серед населення у м. Луганськ

водосховища, озера, річки; 10% – сільський туризм; 5% – релігійний, хоча треба сказати, що цей вид туризму набирає обертів, оскільки, завдяки засобам масової інформації людям стало відомо про Киселеву балку. Щоб зцілитися люди приїжджають з різних куточків світу. Також на території області існує багато храмів, що відвідуються паломниками. 5% – приділяють увагу здоровому образу життя, а саме – спортивному туризму, але в основному це студенти, діти шкільного віку; 4% – відпочивають на турбазах; 5% – в санаторіях; 1% - з опитуваних, знають, про існування автоквестів це – один з різновидів автомобільного виду туризму, сенс цього заходу полягає в тому, що учасники повинні відгадати ребуси або загадки, при цьому використовувати автомобіль, оскільки розгадка, може знаходитись в різних частинах міста (це стосовно Луганська).

Стосовно дитячого туризму, приблизно 60 % батьків обирають для своїх дітей табори, санаторії, профілакторії; 10 % – не спроможні забезпечити літній відпочинок дітям; 20% – відправляють дітей за місто, до родичів.

Треба сказати, що останнім часом, якщо порівняти з дев'яностими, то тенденція активного відпочинку стає в пріоритеті. Люди не дуже довіряють туристичним агентствам і обирають маршрути відпочинку самостійно, як правило не на території регіону.

Дуже важливим фактом у вивченні цієї проблеми є розподіл населення по пріоритетам, віковими ознаками, останньому призначається не значна увага, оскільки більшість населення складають люди похилого віку, тому важливо враховувати цей аспект, який теж має багато проблем, це – низький рівень життя людей пенсійного віку, не зацікавленість у відпочинку та інші.

Щоб зробити регіон інвестиційно привабливим, треба дослідити основні об'єкти: пам'ятники архітектури, природну спадщину, нові види туризму та здійснювати поширену рекламу стосовно нашого регіону, а також забезпечити область якісними автодорогами, готелями, різних класів, оскільки дуже необхідним є приток іноземної валюти.

Треба здійснити переформування застарілої моделі рекреації, клієнти потребують активного відпочинку, нового, неповторного. Іноді достатньо організувати відпочинок на природі – далеко від цивілізації, без Інтернету, телевізора, радіо – це необхідно для ділових людей, оскільки повсякденна робоча атмосфера повинна відрізнятись від відпочинку, треба враховувати й те, що люди третього віку теж обирають відпочинок, на природі, але це достатньо індивідуально.

Не має сенсу зазначати туристичні ресурси області, так як регіон має велику природну спадщину, хоча об'єктивно оцінити туристичну привабливість достатньо складно, оскільки спостерігається відмінність регіонів і їх туристичної інфраструктури за географічним положенням, економічним і соціально-культурним розвитком, ресурсним потенціалом тощо.

Проведений аналіз дає підстави виділити основні напрямки, які потребують комплексного, ґрунтового дослідження для розвитку туризму в Луганській області. Це, зокрема:

  • формування державної та регіональної політики, яка б відносилась до охорони природних об'єктів від шкідливого впливу гідрометеорологічних показників та антропогенного фактору, з метою збереження природного середовища з послідуючим використанням у майбутньому;

  • забезпечення розвитку молодіжного та дитячого туризму, організація туристичних екскурсій, поїздок в рамках навчальних програм, обміну групами між східними і західними областями України, між містами-побратимами тощо;

  • стимулювання та координація розвитку туризму на науковій основі, встановлення співпраці органів влади, які займаються вирішенням проблем туристично-рекреаційної сфери з науковими організаціями;

  • розробка чіткої схеми розвитку самодіяльного туризму.

Висновки. Впровадження сучасних технологій розвитку економіки, а отже і розвитку туризму, врахування вищеназваних аспектів, взаємодія органів влади з підприємцями в секторі туризму можуть забезпечити розвинення Луганської області, як окремого туристичного сектору, при цьому здійснювати дослідження тенденцій відпочинку необхідно безпосередньо на цій території.

Література

  1. Ветрова Н. М. Рекреация и экология: стратегия взаимоотношений [Електронний ресурс] / Н. М. Ветрова // Все о туризме: туристическая библиотека. - Режим доступу: /statti_tourism/vetrova.htm.

  2. Гудзь П. В. Проблеми та шляхи вдосконалення управління регіоном (на прикладі північного Приазов’я) / П. В. Гудзь // Економіко-управлінські фактори розвитку туристсько-рекреаційних регіонів: Х1 наукова конф. молодих вчених-економістів, 12-13 квітня 2005 р.: матеріали. - Бердянськ: Видав. центр “АРІУТ”, 2005.- С. 3-10.

  3. Росоха, Р. Світовий досвід організації рекреаційно-туристичної діяльності / Р. Росоха //. Журнал Регіональна економіка. – 2002. - № 3. - С .191-195.

  4. Давиденко Л. І. Підвищення ефективності взаємовідносин органів місцевого самоврядування з суб'єктами, що здійснюють туристичну діяльність / Л. І. Давиденко // Вісник НАДУ при Президентові України. – 2005. – №3. – С. 319.

  5. Малюга Л. Правове забезпечення туризму в Україні / Л. Малюга // Вісник законодавства України. – 2001. – №23. – С.45.

  6. Алєксєєва Ю. В. Вплив державної політики на розвиток туристичної галузі України / Ю.В. Алєксєєва // Актуальні проблеми внутрішньої політики: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип.1. – С.104.

  7. Валентнюк І. В. Організаційно-економічні механізми державного регулювання туристичної сфери України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. управління: спец. 25.00.02 / І. В. Валентнюк. – Київ, 2005. – 20 с.

Кашуба Ярослав Миколайович

Інститут економіки і менеджменту Національного університету «Львівська політехніка» (м. Львів).

МІСЦЕ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СТРАТЕГІЯХ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Набуття Україною конкурентоспроможності у сучасному світі нерозривно пов’язане із модернізацією її економіки. Як засвідчує міжнародний досвід, важливою складовою зміцнення конкурентоспроможності національної економіки є підприємництво.

При цьому невід’ємними складовими сучасного підприємництва є малий та середній бізнес, на які покладаються функції прискорення структурної перебудови економіки, підвищення організаційної ефективності використання національних ресурсів. Однак, вітчизняне підприємництво існує і розвивається в складних умовах й зустрічається з безліччю проблем.

Сталий розвиток малого підприємництва можливий лише за умови його підтримки з боку держави. Останнім часом спостерігається тенденція до того, що все більший акцент робиться на підтримку малого бізнесу на регіональному рівні. Пояснюється це тим, що малі підприємства є перш за все суб’єктами регіональних економічних систем, а їх розвиток неможливий без підтримки з боку місцевої влади. На загальнодержавному рівні основною метою стає забезпечення сприятливої і стабільної макроекономічної ситуації, а регіональній владі в даному випадку необхідно вирішувати цілий ряд завдань.

Інструментарій їхньої діяльності в цій галузі має охоплювати стратегічне планування, організаційне забезпечення підтримки малого бізнесу, розвиток регіональної інфраструктури тощо.

Реалізація такої діяльності здійснюється через регіональні та місцеві програми розвитку й програми підтримки малого бізнесу. При цьому важливе значення має визначення існуючих економічних і соціальних проблем у регіоні, що можуть бути вирішені у процесі розвитку підприємницького сектору, а також формування територіально-галузевих пріоритетів розвитку малого бізнесу з урахуванням існуючого природно-ресурсного та економічного потенціалів регіону.

З метою визначення реалізації підтримки розвитку малого та середнього бізнесу на рівні регіонального управління нами були дослідженні регіональні стратегії розвитку областей України. Проведений аналіз дає змогу зробити висновки про те, що всі регіони країни можна поєднати в такі групи:

– регіони, в стратегічних програмних документах яких підтримка малого та середнього бізнесу визначені як пріоритетні напрями або стратегічні цілі, розроблені програми підтримки та визначені індикатори досягнення цілей (Волинська, Донецька, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська, Львівська, Полтавська області);

– регіони, в регіональних стратегіях яких сприяння розвитку підприємництва визначено як операційна ціль в межах певної стратегічної цілі або напряму (Дніпропетровська, Кіровоградська, Київська, Одеська, Сумська, Тернопільська, Херсонська області);

– регіони, в стратегіях розвитку яких не зазначені заходи щодо стратегічного планування та організаційного забезпечення підтримки малого бізнесу (Вінницька, Запорізька, Харківська, Черкаська області).

Таким чином, можна зазначити, що в Україні відсутня єдина організаційна система управління розвитком малого бізнесу на рівні регіонів. Тому виникає необхідність дослідження особливостей й розробки методів та механізмів стратегічного управління регіональним розвитком підприємництва.

Маринич Ксенія Олександрівна, студентка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ТРАНСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ

Рівень розвитку транспортної системи держави - одна з най­важливіших ознак її технологічного прогресу й цивілізованості. Потреба у високорозвиненій транспортній системі ще більш підсилюється при інтеграції в європейську і світову економіку, транс­портна система стає базисом для ефективного входження України у світове співтовариство.

Серед основних завдань транспортної політики держави є розвиток залізничного транспорту. Оновлення рухомого складу, модернізація технологій, підвищення якості послуг, вдосконалення систем керування та організації дозволять залізничному транспорту адаптуватися до вимог ринку, скоротити витрати, підтримувати конкурентоспроможність, стабілізувати фінансово-економічні результати роботи залізниць. Зважаючи на високий потенціал розвитку українських залізниць, постає актуальність питання ефективної організації інноваційного процесу в народному господарстві та, в тому числі, на залізничному транспорті України.

Успішне впровадження інновацій не можливе без аналізу досвіду основних гравців світового транспортного ринку.

В роботі проаналізовано основні напрямки впровадження інноваційних проектів на залізничних мережах ЄС.

Залізнична мережа країн Європейського Союзу належить до найбільш розвинених в світі, тут досягнуто високого технічного рівня розвитку транспорту (великі швидкості, регулярність сполучення, відносна дешевизна, масові перевезення вантажів та пасажирів, відносна безпека, постійне оновлення засобів транспорту та ін.).

Загальна протяжність залізниць Євро Союзу становить 236 436 км., загальний показник щільності залізничної мережі становить 51 км/1000 км2, 49% від загальної протяжності залізниць електрифіковано, вантажооборот на залізничному транспорті становить 10,5% від загального вантажообороту ЄС, пасажирообороту – 6,1%. [1]

Незважаючи на високі показники роботи залізничного транспорту, в ЄС існують певні проблеми в межах цієї галузі, зокрема: транспортна перевантаженість окремих територій і напрямів, транспортна аварійність, формування інформаційного забезпечення транспортних потоків, уніфікація управління залізничними перевезеннями з огляду на можливе розширення Європейського Союзу в майбутньому.

З метою вирішення існуючих проблем, транспортна політика Європейського Союзу максимально зосереджена на впровадження інноваційних процесів в даній сфері.

В цілях зниження перевантаження залізничної інфраструктури і пов'язаних з нею негативних соціально-економічних наслідків, а також загального підвищення ефективності і конкурентоспроможності залізничного сектора, європейська транспортна політика передбачає розвиток взаємодії між різними видами транспорту - інтермодальних перевезень.

В липні 2007 року за маршрутом Бетембур (Люксембург) – Перпіньян (південь Франції) на комерційній основі була відкрита 1050-кілометрова транзитна лінія контрейлерних перевезень, створена з метою скорочень часу на перевезення, ліквідації «вузьких місць» у залізничній та автомобільній мережі, зниження транспортних витрат. Лінія Перпіньян – Люксембург є ідеальним поєднанням автомобільного та залізничного транспорту і яскравим прикладом того, як зробити інтермодальні перевезення реальними. Подібні проекти розглядаються в межах загальноєвропейської програми Trans-European transport network (TEN-T) , що покликана об’єднати транспортні, зокрема залізничні, системи в єдиний європейський транспортний простір. [2]

З метою уніфікації управління залізничними потоками та спрощення механізму перетину кордонів в Європейському Союзі запроваджено системи управління залізничним рухом (European Rail Traffic Management System). Система ERTMS спрямована на ліквідацію національних особливостей залізничного транспорту в області сигналізації та управління швидкістю - основною перешкодою на шляху розвитку міжнародних залізничних перевезень. Система передбачає високотехнічне оснащення поїздів та залізничних колій з метою приведення основних показників роботи залізничного транспорту країн-членів до загальноприйнятих стандартів.

Велика увага при розробці транспортної політики приділяється формуванню інформаційного забезпечення транспортних потоків. Один з найважливіших інноваційних проектів – глобальний проект супутникової радіонавігації «Галілей», що володіє величезним потенціалом керування перевезеннями й забезпечення учасників транс'європейської мережі інформацією. Ця система складається з 30 супутників, розроблена з метою працювати як автономно, так і в взаємодії з глобальною системою позиціонування - GPS (США) та Glonass systems (Російська Федерація).

Наведені вище проекти є далеко не єдиними прикладами ефективного впровадження інновацій в транспортній політиці ЄС і є чудовим прикладом для України, враховуючи її економіко-географічне положення, транзитний потенціал та зацікавленість в розвитку економічних зв’язків та партнерстві з ЄС.

  1. Panorama of Transport Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2009 — 185 pp.

  2. Trans-European transport network: priority axes and projects 2005, Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2005 — 72 pp.

Мациборко Олена Афанасіївна,

Уманський національний університет садівництва, м. Умань

elena_kor@

НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Стрімкий розвиток сучасного суспільства, прагнення людства до постійного вдосконалення техніки та інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, задля забезпечення населення планети продовольством, призводить до критичної екологічної ситуації. Проте з кожним роком в світовій спільноті все більше загострюється інтерес до екологічної складової сучасного виробництва, постійно зростає кількість людей які бажають споживати безпечні для здоров'я екологічно чисті продукти харчування.

Органічне сільське господарство — це системи сільськогосподарського виробництва, основна мета яких — оптимізація виробництва якісних продуктів без використання штучних або синтетичних добрив, пестицидів чи інших хімікатів.

Відповідно до даних Дослідницького Інституту Органічного Землеробства FiBL, у світі під органічним землеробством у 2008 році знаходилося 32,2 млн. га. Площі під органічним землеробством з кожним роком розширюються, хоча, на перший погляд, ці цифри можуть здаватися незначними. Загальна площа земель під органічним землеробством у 2008 році зросла на 10 % (3,03 млн. га) порівняно з 2006 роком. Це відбулося за рахунок значного розширення площ в Африці (77%) та Латинській Америці (26%). Також порівняно з 2006 роком у 2008-му на 13% зросли площі в Європі та на 6% в Азії й становили 7,76 млн. га та 2,88 млн. га відповідно.

Україна, маючи значний потенціал для виробництва органічної сільськогосподарської продукції, її експорту, споживання на внутрішньому ринку, досягла певних результатів щодо розвитку органічного виробництва. Офіційні статистичні огляди IFOAM стверджують, що якщо на початок 2003р. в Україні було зареєстровано 31 господарство, що отримало статус “органічного”, то у 2008 р. в Україні нараховувалось вже 118 сертифікованих органічних господарства, а загальна площа сертифікованих органічних сільськогосподарських земель склала 269984 га.

Початок становленню та розвитку міждержавного регулювання екологічно чистого виробництва поклала Організація Об'єднаних Націй в особі Організації з сільського господарства та продовольства (FAO), а також Всесвітня організація охорони здоров'я (WHO), створивши в 1963 році Комісію під назвою Codex Alimentarius (з лат. — звід законів щодо продуктів харчування), яка розробляла вимоги до конкретних видів харчової продукції згідно з установчими та програмними документами названих вище міжнародних організацій. В 1999 році Комісія затвердила Керівництво щодо виробництва, переробки, маркування та реалізації органічної сільськогосподарської продукції.

Правовою основою розвитку і функціонування органічного виробництва в Європі є низка постанов, прийнятих Радою Європи:

  • Постанова Ради (ЄЕС) №2092/91 24.06.91 про органічне виробництво аграрної продукції та посилання на аграрні продукти та продукти харчування;

  • Постанова (ЄЕС) №1804/1999 від 19.07.99, яка містить посилання на продукцію тваринницького походження;

  • Постанова (ЄК) №94/92, яка визначає правила імпорту продукції органічного агровиробництва з третіх країн, чиї критерії виробництва та система контролю були визнані ЄС.

Провідну роль у формуванні міжнародної нормативної бази щодо організації ведення екологічно чистого сільськогосподарського виробництва у світі на сьогодні відіграє Міжнародна федерація органічного сільськогосподарського руху (IFOAM) — міжнародна неурядова організація, що поєднує понад 700 активних організацій учасників в 100 країнах світу. Саме нормативні акти даної міжнародної організації на сьогодні претендують стати глобальними сертифікаційними вимогами щодо ведення екологічно чистого сільського господарства.

Ще в 1980 році федерація сформулювала перші «Базові стандарти IFOAM щодо органічного виробництва й переробки», а згодом почала здійснювати оцінку сертифікаційних установ на дотримання ними зазначених базових стандартів, використовуючи для цього розроблений нею в 2002 році «Акредитаційний критерій IFOAM».

Розглядаючи Директиву ЄС № 834/2007 «Про органічне виробництво та маркування органічної продукції», прийняту 28 червня 2007 року, що є основним документом ЄС у сфері екологічно чистого аграрного виробництва, зауважимо, що законодавець у даному випадку залишив можливість країнам — не членам ЄС здійснити процедуру визнання еквівалентності національних стандартів із загальноєвропейськими для уникнення складностей у подальшому процесі здійснення міжнародної торгівлі у цій сфері.

Постанова (стандарт) ЄС №2092/91 є першим імплементованим регулюванням головного імпортуючого регіону, вона також відіграла вирішальну роль у формуванні змісту регулювань поза межами ЄС. За даними експертів, у багатьох країнах потреба входження на європейський ринок вірогідно була більш істотним важелем стимулювання запровадження регулювань, ніж захист споживачів на внутрішньому ринку.

Наведені вище нормативно-правові вимоги поширюються на всі країни-члени ЄС. Проте кожна держава має право встановлювати внутрішні правила екологічно чистого виробництва, які не можуть бути менш суворими, аніж передбачені постановами ЄС. Так, Швеція, Литва, Латвія Данія, Франція та інші європейські держави розробили свої власні системи національного контролю та національний логотип екологічно чистої продукції.

Що стосується України, то нормативно-правове забезпечення виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції перебуває на початковому етапі, і це є одним з гальмівних факторів розвитку. Досі у вітчизняному законодавстві немає чіткого трактування поняття "екологічно чиста продукція" чи "органічно вирощена продукція".

Нині розвиток виробництва екологічно чистої продукції на державному рівні в нашій державі регулюється постановою Кабінету Міністрів України № 1158 «Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року» від 19 вересня 2007 року., де одним із важливих завдань визначено законодавче унормування ведення органічного сільського господарства, створення національної системи сертифікації органічного виробництва та органічної продукції у загальному обсязі валової продукції сільського господарства до 10%.

Важливе значення для ринку екологічно чистої продукції в Україні також має Проект Закону України «Про органічне виробництво» прийнятий Верховною Радою України в першому читанні 25.05.2007 року.

Передбачається, що основний закон буде регулювати екологічно чисте виробництво і торгівлю забезпечуючи: мінімальний набір принципів виробництва і переробки яких потрібно дотримуватися, щоб продукцію можна було позначити ярликом “органічна”; обов’язковий режим інспектування для поставок органічних продуктів на ринок збуту, незалежно від того, чи є вони з України, чи імпортовані; законодавчий захист ярлика “органічний” та національного логотипу для ідентифікації екологічно чистих продуктів.

Закон повинен захистити і сільгосптоваровиробників, що займаються екологічно чистим виробництвом, та дозволити справедливу конкуренцію їх з іншими виробниками у межах України та в інших державах. Щоб гарантувати якість агропродовольчої продукції споживачеві, доцільно було б, щоб урядова агенція чи інша уповноважена організація ввела “Український органічний знак (ярлик)”, присвоєння якого було б обов’язковим для виробників екологічно чистої продукції, переробників та реалізаторів (продавців).

Окрім основного закону вважаємо доцільним розробку низки нормативно-правових актів як б регулювали всі сфери екологічно чистого виробництва, встановлювали вимоги для всіх учасників ринку екологічно чистої продукції.

Також слід зазначити що Федерацією органічного руху України за дорученням Міністерства аграрної політики від 05 травня 2008 року №169/2 розроблено Концепцію державної Програми розвитку органічного виробництва в Україні.

Прийняття та виконання Програми розвитку органічного виробництва в Україні має внести вагомий внесок у вирішення цілої низки екологічних, економічних і соціальних проблем, таких як:

  • зменшення антропогенного навантаження на навколишнє середовище внаслідок ведення сільськогосподарської діяльності;

  • ресурсозбереження та зменшення енергоємності сільськогосподарського виробництва;

  • підвищення конкурентоспроможності української сільського­­сподарської продукції на світових ринках;

  • покращення здоров’я працівників сільського господарства та населення в цілому;

  • покращення добробуту сільського населення шляхом диверсифікації діяльності, підвищення рівня зайнятості та розвитку сільських територій;

  • захист прав споживачів.

Отже, незважаючи на багатообіцяючі перспективи України в сфері виробництва екологічно чистої продукції через наявність сприятливих природно кліматичних ресурсів та міцних традицій сільського населення, ця сфера агропромислового комплексу потребує безпосереднього втручання державного сектору. Так як саме відсутність нормативно правової бази, законодавчого забезпечення та нерозвиненість мережі сертифікаційних установ призводить до повільного розвитку екологічно чистого виробництва.

Українська національна модель:

сучасний стан та перспективи розвитку

Беляєва Оксана Омелянівна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВИМОГ БАЗЕЛЯ-ІІ В УКРАЇНІ - ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Банківська система України на сьогоднішній день знаходиться в стані рецесії після світової фінансово-економічної кризи, яка розпочалась у 2007 році. Про недостатньо високий рівень менеджменту та контролю в вітчизняній банківській системі говорять проблеми, які проявилися в результаті кризи. Головним чином вони стосуються якості кредитних портфелів і недостатності коштів на покриття ризиків.

Це підтверджується, зокрема, стрімким зростанням сукупного показника простроченої заборгованості за кредитами банків починаючи з 2008 року. Так, на початок 2008 року він становив 6 млрд. грн., а станом на 01.11.2010 року – 90 млрд. грн., що приблизно становить 12 % від сукупного кредитного портфеля банківської системи. Однак, згідно тверджень експертів, рівень безнадійної заборгованості, якщо враховувати міжнародні стандарти, наближається до 30% сукупного кредитного портфеля банківської системи [1], тобто близько 225 млрд. грн. Те, що сукупний кредитний портфель банківської системи за 2008 рік зріс більш як в 1,6 рази, може говорити також про пролонгацію значної частини кредитів, оскільки банки протягом зазначеного періоду обмежили видачу кредитів. Що стосується резерву сформованого банками на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями, то згідно даних НБУ станом на 01.11.2010 року він становив 115 млрд. грн.

Недоліки в контролі та менеджменті кредитної діяльності вітчизняних банків підривають стабільність не лише окремого банку, а й усієї банківської системи. І, на нашу думку, це говорить про необхідність посилення вимог щодо стандартів кредитної діяльності банків з боку вітчизняних регулюючих органів, а також вивчення провідних методів регулювання банківською діяльністю для вдосконалення функціонування української банківської системи.

Основним документом, на основі якого здійснюється регулювання діяльності міжнародних банків та банків в розвинутих країнах є «Міжнародна конвергенція щодо вимірювання та вимог до капіталу: переглянуті підходи», відома в світі під назвою «Базель-ІІ», який вміщає в собі передовий міжнародний досвід управління ризиками банківської діяльності.

На сьогоднішній день банківський сектор України приведений у відповідність до вимог Базеля-І, що є попередньою версією Базеля-ІІ, яка є набагато простішою та не враховує багато важливих чинників, врахованих в Базелі-ІІ. Зокрема, позитивними якостями Базеля-ІІ є врахування більшої кількості ризиків при вимірюванні капіталу на їх покриття. Також в ньому закладені високі стандарти контролю та нагляду, що формуються ринковою дисципліною та контролем з боку органів нагляду.

Національний банк визначив необхідність впровадження Базеля-ІІ одним із стратегічних напрямків розвитку банківського нагляду. НБУ запланував завершення впровадження системи Базель-ІІ у вітчизняну банківську систему до 2015-2020 років. На даному етапі ведеться робота по приведенню вітчизняного законодавства у відповідність до вимог Базеля-ІІ щодо підвищення рівня прозорості банківської системи.

Те, що лише близько 30% українських банків вивчали положення цієї угоди і використовують її рекомендації в практичній діяльності, а 70% банків – або знайомі з нею поверхнево, або не знайомі взагалі, [2] свідчить про те, що імплементація принципів цього документу в Україні відбувається досить повільно. В основному ці принципи впроваджуються банками з іноземним капіталом які становлять майже третину всіх банків на вітчизняному ринку (станом на 01.11.2010 їх кількість становила 53 банки із 176, що мають ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій).

Інтеграційні процеси на банківських ринках зумовили їх взаємозалежність. І для того, щоб банківська система України була стійкою до криз, які сьогодні набули міжнародного характеру, вона повинна розвиватись, враховуючи міжнародні стандарти та вимоги. Тому, на нашу думку, необхідним є стимулювання банків органами нагляду з метою пришвидшення імплементації принципів цього документу.

Серед вчених впровадження зазначеного документа в Україні викликає дискусію, оскільки немає впевненості щодо наслідків. Зокрема, вона стосується вибору методології розрахунку мінімально необхідної величини капіталу для покриття ризиків.

Фахівці НБУ вважають, що найбільш прийнятним для банківської системи України при розрахунку вимог до капіталу на покриття ринкових ризиків є використання стандартизованого методу. Однак, вчені загострюють увагу на недостатній розвинутості вітчизняного ринку рейтингових послуг. Також впровадження стандартизованого підходу може поставити вітчизняні банки у нерівне конкурентне середовище по відношенню до іноземних, які використовують більш прогресивні методи.

Крім цього, Базель-ІІ піддають критиці через його недоліки, які проявилися в результаті кризи. Визнаючи недоліки Базеля-ІІ, у відповідь на сучасну світову фінансову кризу Базельський комітет розробив нові норми та стандарти по структурі та якості банківських активів, які вже отримали назву Базель-ІІІ, впровадження якого було погоджено 12 листопада 2010 року лідерами країн «фінансової двадцятки» (G20) під час засідання в Південній Кореї [3].

Ключові зміни базельських стандартів у Базелі-ІІІ по відношенню до попередньої версії стосуються збільшення мінімального розміру ліквідного резерву власного капіталу банку з 2% до 4,5%. Крім цього, банки повинні будуть створити спеціальний буферний резервний капітал у розмірі 2,5%. Також з 4% до 6% збільшений рівень капіталу першого рівня від активів банку. Впровадження норми стосовно структури активів і капіталу банку повинні закінчитись в країнах-членах Базельського комітету до січня 2015 року, а створення буферного резервного капіталу має завершитись до січня 2019 року.

На нашу думку, враховуючи те, що Базель-ІІ, а також його нова версія, вміщають передовий міжнародний досвід управління ризиками банківської діяльності, його використання в вітчизняній практиці безперечно принесе значні позитивні зрушення.

При запровадженні Базеля-ІІ Україні потрібно, враховуючи досвід та підходи інших країн з перехідною економікою, розробити власний шлях його впровадження та максимально пристосувати його вимоги до особливостей вітчизняної банківської системи. Для цього слід провадити активний діалог між банками та Національним банком.

  1. Гриньков Д. По суду мойка. Заемщики банков через суды продлевают сроки кредитования и добиваются снижения ставок по ранее выданным кредитам / Д. Гриньков // Бизнес.– 2010. – № 5/888. – С.24-25.

  2. Болгар Т.Н. Финансовая безопасность банков в условиях рыночной трансформации экономики Украины: дис. ... канд. экон. наук. / Т.Н. Болгар. – Сумы, 2009. – 254 с.

  3. Hervé Hannoun The Basel III Capital Framework: a decisive breakthrough. / BoJ-BIS High Level Seminar on Financial Regulatory Reform: Implications for Asia and the Pacific Hong Kong SAR, 22 November 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: /speeches/sp101125a.pdf

  4. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http;//www.bank.gov.ua

Бурцева Тетяна Іванівна

Черкаський державний технологічний університет, м. Черкаси

ТЕНДЕНЦІЇ ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ В ЕКОНОМІЦІ РЕГІОНА

Проблеми і наслідки економічної кризи в останні два роки щоденно постають перед людством. Особливо це відчувається в Україні, яка має низьку ефективність національної економіки. У рейтингу Всесвітньої конкурентоспроможності світових економік серед головних причин відставання України (54 місце з 55 країн) експерти Міжнародного інституту розвитку менеджменту (Лозанна) відзначають дуже високу енергоємність[1].

Тобто, однією з найсуттєвіших причин низького рівня економічного і соціального розвитку суспільства є проблема стабільного енергозабезпечення регіонів, а також ефективне використання енергетичних ресурсів. Тому підвищення ефективності економіки за рахунок енергоефективності є надзвичайно важливим завданням, яке стоїть сьогодні перед Україною.

Подолання наслідків економічної кризи та розвиток економіки в сучасних умовах економічних перетворень підвищує роль регіональної політики в цій сфері народного господарства. Тому дослідження ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів на регіональному рівні має надзвичайно важливе значення для енергозбереження та й відповідно розвитку економіки України в цілому.

Ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів повинна відслідковуватись усіма суб’єктами економічної діяльності, розміщеними на території регіону, незалежно від форми власності. На основі узагальнених матеріалів, наданих суб’єктами господарювання, регіональними органами статистики повинен виконуватись аналіз показників ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів і даватися оцінка раціональності використання палива та енергії на території регіону [2].

Провівши порівняльний аналіз динаміки обсягів споживання енергоресурсів та динаміки обсягів виробництва продукції в Черкаській області (таб.1) бачимо, що темп росту використання енергоресурсів в останні роки зменшується на фоні хоча і не стійкого, але зростання загальних обсягів виробництва продукції.

Таблиця 1.

Динаміка індексів темпу росту (зниження) виробництва промислової продукції та використання енергоресурсів по роках, %

Роки

2004

2005

2006

2007

2008

2009

Виробництво продукції

111,5

113,6

103,7

124,8

133,0

70,5

Використання енергоресурсів

99,5

96,6

92,9

91,7

99,1

86

Так у 2009 році в порівнянні з 2008 роком зменшились фактичні витрати котельно-пічного палива на 10,8 тис.т у.п., теплоенергії – на 22,9 тис.Гкал; електроенергії – на 424,5 млн.кВт.год. Зокрема основними споживачами, якими є промислові підприємства використано енергоресурсів менше на 14%.

Відбулося зменшення споживання енергетичних матеріалів та продуктів перероблення нафти. В їх структурі переважали природний газ, дизельне пальне, кам'яне вугілля та автомобільний бензин. Помітна позитивна тенденція зменшення споживання природного газу. Так як і в попередні роки, газ природний в 2009 році є найбільшою структурною складовою, на яку припадає 75,6% усіх використаних паливних ресурсів, на вугілля кам’яне – 9,2%, паливо дизельне – 7%, бензин моторний – 6,5% (за 2008 рік відповідно 76,4%, 8,6%, 7,1% і 6,2%) [3].

Таким чином, аналіз результатів використання паливно-енергетичних ресурсів в області показав, що основними тенденціями енергозбереження в економіці регіона є зменшення в цілому по області використання паливно-енергетичних ресурсів на 12,3%. Це дало змогу зекономити 115 тис.т у.п. (335,3 млн.грн. у вартісному вимірі). Такі результати є наслідком впровадження заходів обласної програми енергозбереження, що свідчить про пріоритетність енергозбереження в області, віднесення його на державний рівень. В той же час наукове забезпечення реалізації програм енергозбереження на сьогодні є недостатнім і потребує негайного та кардинального поліпшення та забезпечення всебічної державної підтримки.

Література

1. Енергоефективність як ресурс інноваційного розвитку: Національна

доповідь про стан та перспективи реалізації державної політики

енергоефективності у 2008 році / С.Ф. Єрмілов, В.М. Геєць, Ю.П Ященко,

В.В. Григоровський, В.Е. Лір та ін. – К., НАЕР, 2009. – 93с.

2. Галиновський Е. Потребление энергетических ресурсов в регионах и эффективность их использования / Е. Галиновский, Б. Пириашвили, И. Плюта // Энергетическая политика Украины. – 2006. - № 34.-С. 66-72.

3. Паливно-енергетичні ресурси Черкаської області у 2009 році. Комплексна економічна доповідь. Державний ко­мітет статистики України, Головне управління статистики у Черкаській області, 2009.

Бусень Альона Сергіївна

Національний технічний університет України „Київський політехнічний університет”, місто Київ

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ЗАСТОСУВАННЯМ КОМП’ЮТОРНОЇ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ.

В умовах глобалізації істотно підвищується значимість комунікативної функції маркетингу, яка активізує обмін інформацією та знаннями між будь-якими суб'єктами світового господарства. Інтернет-маркетинг стає найважнішим ресурсом підвищення конкурентоспроможності, особливо при постійному глобальному росту конкуренції.

Інтернет-маркетинг – це комплекс заходів по просуванню і продажу на ринку товарів і послуг за допомогою мережевих технологій Інтернет. По суті це є застосування всіх можливих механізмів традиційного маркетингу, але через мережу Інтернет. З'явився він на початку 1990-х років, коли компанії на текстових сайтах почали розміщувати інформацію про свої товари.

Основними функціями маркетингу є: вивчення попиту, конкурентів, споживачів та інших учасників ринку, особливостей ціноутворення, комунікаційної політики, планування асортименту та інші [1]. На відміну від цього, основною функцією інтернет-маркетингу є: просування сайтів компаній в мережі інтернет. Саме це є необхідною умовою для досягнення ефективної взаємодії з клієнтами або цільовою аудиторією, тому що пошукові системи та тематичні каталоги є основними каналами, по яких цільові відвідувачі потрапляють на сайт компанії. Але це далеко не єдина функція інтернет-маркетингу, він включає в себе і банерну рекламу, і PR, і методити проведення маркетингових досліджень в Інтернеті та багато інших функцій [2].

На даний час інтернет-маркетинг – це вже більше, ніж просто продаж інформаційних продуктів, зараз йде торгівля інформаційним простором, програмними продуктами, бізнес-моделями і багатьма іншими товарами та послугами. В цій глобальній мережі існує безліч сайтів, які надають маркетингові послуги, в тому числі просування сайтів в пошукових системах. Як перед традиційним, так і перед інтернет-маркетингом постає одна і таж задача – максимізація прибутку підприємства, шляхом максимального обсягу продажу їх товарів та послуг.

Сьогодні, наявність у компанії власного веб-сайту піднімає її імідж, створює сприятливі умови для її подальшої діяльності і введення успішної конкуренції. Застосування інтернет-маркетингу дозволяє повністю автоматизувати процес обслуговування потенційних клієнтів без зайвих витрат, надавая їм належний сервіс 24 години на добу, без перерви та вихідних, круглий рік. Більш того, він також дає можливість оперативно реагувати на зміни в ринковій поведінці споживачів та постійно відслідковувати мінливу економічну ситуацію.

Отже, в сьогоднішньому сучасному світу важко уявити успішну діяльність будь-якого підприємства, якщо воно не буде застосовувати в своїй маркетинговій діяльності інтернет-технології, та і складно знайти велике індустріальне підприємство, яке б не просувало себе в мережі. Вплив інтернет-маркетингу на діяльність підприємств постійно зростає, це можна побачити навіть по постійному розширенню інтернет-магазинів компаній, а також зростанню їх кількості. Торгові онлайн-майданчики вже давно перестали бути дошками оголошень, з яких вони з’явились.

Список використаної літератури:

  1. Маркетинговий менеджмент : підручник/ Ф. Котлер, К.Л. Келлер, А.Ф. Павленко та ін. – К.: Видавництво «Хімджест», 2008 – 720с.

2. Главный секрет Internet-маркетинга – Електрон. дан. – Режим доступу: /.

Граніш Світлана Анатоліївна,

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, м. Донецьк

ЕКОНОМІЧНІ МОДЕЛІ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ РЕКЛАМНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА РИНКУ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

Економічні результати реклами, оцінки ефективності діяльності рекламних підприємств на ринку товарів та послуг, можуть бути визначені на основі моделювання реакції ринку. В якості залежних параметрів моделі найчастіше використовують: оборот, прибуток, частку ринку [1-3].

Найпростіша функція реакції ринку на рекламу має вигляд:

Х = а + bW, (1)

де Х – залежна змінна (збут, частка ринку);

W – видатки на рекламу;

a,b – функціональні параметри.

Основні труднощі даного методу – виділення чистого ефекту реклами від тієї частки приросту обсягу збуту (прибутку), що була забезпечена винятково рекламою того періоду, за який ураховуються витрати на неї.

Більш точна функція розміру збуту від дії реклами запишеться

як:

Х = Хо + (Хm – Хо) W / (b + W), (2)

де Хо – розмір ринку збуту, досяжний без допомоги реклами;

Хm – границя насичення попиту.

Внесок факторів реклами в приріст збуту можна визначити на основі експертних оцінок, для чого необхідно в кожному конкретному випадку аналізувати динаміку обсягів продажів, мати інформацію від регіональних дилерів і знати економічну ситуацію в регіоні. У тому випадку, коли покупці позитивно ставляться до рекламних засобів (наприклад, повертають купони, відповідні поштові листівки), ефект реклами може контролюватися зміною успіху розподілу:

У = З / А, (3)

де У – успіх розподілу;

З – кількість осіб, яких спонукали до покупки певними

рекламними засобами (замовники);

А – кількість осіб, яких торкнулися ці засоби реклами

(адресати).

Доход (Д) від реклами перебуває у тісному зв'язку з успіхом розподілу:

Д = Пз – Ра, (4)

де Пз – прибуток від кожного замовлення;

Ра – рекламні витрати на адресата.

Ефективність реклами можна визначити співвідношенням:

Кр = Чз / Вр, (5)

де Кр – коефіцієнт ефективності реклами;

Чз – число корисних звернень, що пішли за рекламою, з

реалізації товару або доход, отриманий від реклами;

Вр – сума витрат на рекламу.

У загальному випадку, ефективність реклами (Е, осіб / грн) пропорційна кількості телеглядачів, що її дивляться (N), і обернено пропорційна вартості реклами (В):

Е = k * N / В, (6)

де k – коефіцієнт пропорційності.

Прибуток від реклами (Пр) визначається через суму покупок під впливом реклами (Сп), кількості приходів у фірму (К) і рентабельності (Р):

Пр = Сп * К * Р / 100 (7)

Рентабельність продукції становить у середньому 20 – 30%.

Додатковий товарообіг під впливом реклами визначається за формулою:

Тд = Тс * П * Д / 100, (8)

де Тд – додатковий товарообіг під впливом реклами, грн;

Тс – середньоденний товарообіг до рекламного періоду, грн;

П – приріст середньоденного товарообігу за рекламний і

після рекламний періоди, %;

Д – кількість днів обліку товарообігу в рекламному й після

рекламному періодах.

Про економічну ефективність реклами також можна судити за тим економічним результатом, що був досягнутий від застосування рекламних засобів або проведення рекламної кампанії. Він визначається співвідношенням між прибутком від додаткового товарообігу, отриманого під впливом реклами, і витратами на неї.

Для розрахунку економічного ефекту можна використати формулу:

Е = Тд *Нт / 100 – (Uр + Uд), (9)

де Е – економічний ефект рекламування, грн;

Тд – додатковий товарообіг під впливом реклами, грн;

Нт – торговельна надбавка на товар, % до ціни реалізації;

Uр – витрати на рекламу, грн;

Uд – додаткові витрати до приросту товарообігу, грн.

Економічний ефект від більш тривалих рекламних заходів варто визначати за формулою:

Е = Т * (Iр – I) * В * Н / 100 – Вр, (10)

де Е – економічний ефект;

Iріндекс реклами, що може бути визначений як

відношення індексу товарообігу рекламованого товару

до індексу товарообігу порівняного торговельного

об'єкта, що не піддає свій товар впливу реклами;

Т – товарообіг;

(Iр –I) – приріст індексу середньорічного обороту за рахунок

рекламного заходу;

В – середньорічний товарообіг у до рекламний періоди;

Н – торговельна націнка на рекламований товар у рекламний

і після рекламний періоди;

Вр – сума витрат на рекламу.

Якщо проводиться рекламний розпродаж товару, то ефект від реклами (Ер) можна підрахувати за формулою:

Ер = Пр – Вр, (11)

де Пр – приріст від реалізації товарів за період рекламної

кампанії.

У цьому випадку зіставляється отриманий ефект від проведення рекламного заходу з витратами на його здійснення. Результати такого співвідношення можуть виражатися в трьох варіантах:

1) ефект від рекламного заходу дорівнюється витратам на його проведення;

2) ефект від рекламного заходу більше витрат (прибутковий);

3) ефект від рекламного заходу менше витрат (збитковий).

Одним із широко практикованих методів оцінки економічної ефективності реклами є метод виявлення зразкової грошової вартості одного рекламного контакту в результаті проведених рекламних заходів або рекламних кампаній.

Рентабельність реклами – це відношення отриманого прибутку до витрат на рекламу. Вона визначається за формулою:

Р = П / U * 100, (12)

де Р – рентабельність рекламування товару, %;

П – прибуток, отриманий від рекламування товару, грн;

U – витрати на рекламу даного товару, грн.

Для порівняльного аналізу ефективності власної реклами й реклами конкурентів застосовується показник ефективності видатків на рекламу, позначуваний як CEI:

CЕIij = ViEj / EiVj, (13)

де Vi, Vj – обсяг продажів фірм i і j відповідно за деякий

рекламний період часу;

Ei, Ej – обсяг витрат на рекламу цих фірм за той же період.

Сумарний економічний ефект (Ес) по серії проведених різних рекламних заходів визначається так:

Ес = ∑ Еi, (14)

де Еi – ефективність i - го рекламного заходу.

Ефективність зовнішньої реклами на транспорті визначається шляхом порівняння рейтингів маршрутів транспорту (GRP):

GRP = E / P, (15)

де P – потенційно можлива аудиторія;

E – цільова аудиторія.

Потенційно можлива аудиторія, у свою чергу, розраховується за формулою:

Р = Рп + n * A + n * Aт + Рр, (16)

де Рп – аудиторія пішоходів;

Рр – аудиторія пасажирів усередині транспортного засобу;

А – кількість автомобілів у розглянутий період;

n – середня кількість пасажирів;

Ат – кількість транспорту з рекламою.

Цільова аудиторія розраховується за формулою:

Е = 0,5 * Рп + 0,5 * n * А + 0,25 * n * Ат + 0,5 * Рр (17)

Для визначення ефективності щитової зовнішньої реклами необхідно прийняти Рр = 0.

Для визначення ефективності рекламних оголошень у періодичній пресі величина потенційно можливої аудиторії визначається тиражем видання (Т), помноженим на коефіцієнт поширення номера (Кп). Кп приймається рівним 1,5 - 2,0.

Кількість читачів цільової аудиторії (Е) визначається за формулою:

Е = Т * Кп * (1 + Nc / T) * (S / Sа) * (f / fм), (18)

де Т – тираж видання;

Nc – кількість цільових споживачів;

S, Sа – відповідно площі рекламного оголошення й

загальної площі аркуша;

f, fм – відповідно частота повторень рекламного

оголошення і частота виходів номерів видання за місяць.

Ефективність газетної реклами в розповсюджуваних виданнях також може оцінюватися шляхом порівняння рейтингу GRP, що розглядався вище.

Отже, визначення економічної й комунікативної ефективності реклами – це складний і трудомісткий процес, але він дозволяє оцінити своєчасність і якість рекламної кампанії, рекламної діяльності підприємств на ринку товарів та послуг, яку б мету вони не переслідували.

Література

1. Васильев Г.А. Основы рекламной деятельности: Учеб. пособие для вузов / Г.А. Васильев, В.А. Поляков. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 414 с. – ( Серия «Профессиональный учебник: «Маркетинг»).

2. Матанцев А.Н. Эффективность рекламы / А.Н. Матанцев. – М.: Изд- во «Финпресс», 2002. – 416 с.

3. Сэндидж Ч. Реклама: теория и практика / Ч. Сэндидж, В. Фрайбургер, К. Ротцолл; пер. с англ. В.Б. Боброва. – М.: «Прогресс», 1989. – 630 с.

Грушевський Роман Євгенійович

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

gru.roman@

ПРОГНОЗУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОГО ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

В умовах кризових тенденцій розвитку фінансової сфери національної економіки в системах управління підприємством основний акцент переноситься на підсистему фінансового управління, від ефективної діяльності якої багато в чому залежить стійкість функціонування його в цілому. Незважаючи на важливість поточних і оперативних завдань, трансформація системи фінансового управління повинна торкатись, перш за все, механізму стратегічного планування і прогнозування фінансової діяльність підприємства. Це пояснюється тим, що забезпечення збалансованості фінансових потоків, попередження виникнення аритмії в їх русі в умовах нестабільного зовнішнього середовища визначається не стільки фінансовими рішеннями щодо короткострокового уповільнення / прискорення грошового обороту підприємства, скільки рівнем резервного капіталу, формування нормативів якого є одним із основних завдань фінансового управління. На жаль, питання розробки механізму прогнозування фінансової діяльності підприємства, що дозволяє вибирати ризик-стійку фінансову стратегію, не знайшли належного відображення в наукових дослідженнях.

Одним з основних блоків запропонованого механізму прогнозування фінансової діяльності підприємства є блок дослідження чинників зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища функціонування підприємства (ФСП). У цьому блоці вирішується завдання прогнозування станів ФСП та вибір адекватної ситуації, відповідно до типу фінансової стратегії. Для вирішення поставлених завдань досить ефективно можуть бути використані методи ймовірносного моделювання. Алгоритм прогнозування класу станів зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища підприємства включає такі основні кроки.

На першому кроці формується система найбільш важливих показників стану внутрішнього та зовнішнього фінансового середовища підприємства. З цією метою попередня система показників, сформована на основі огляду літературних джерел, тестується на інформативність за допомогою методів факторного та кореляційного аналізів. Слід зазначити, що для реалізації даного підходу необхідний досить значний обсяг вихідних даних. Вирішення проблеми збільшення обсягу вибірки здійснюється на основі методів генерації прогнозних вибірок.

На другому кроці за допомогою методів нейромережевого моделювання формуються класи станів зовнішнього та внутрішнього фінансового середовища підприємства, що дозволяють розробляти диференційовані фінансові стратегії. Вибір інструментарію нейромережевого моделювання обумовлений тим, що моделі класифікації, побудовані на основі даних методів, мають можливість навчання на нових даних, які за характером можуть істотно відрізнятися від попередніх значень.

На третьому кроці на основі методів ймовірносного моделювання формується прогноз класів станів зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища підприємства.

Реалізація даного алгоритму на низці українських підприємств показала доцільність його застосування у фінансовій діяльності.

Давидов Олександр Іванович

Харківський національній університет імені В.Н. Каразіна, м. Харків

ПОТЕНЦІАЛ ЗАЛУЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КАПІТАЛУ НА РИНКУ АКЦІЙ

З інвестиційної точки зору ринок акцій — це сфера ринкової економіки, в якій здійснюється мобілізація акціонерними підприємствами фінансових ресурсів за допомогою емісії акцій для подальшого реального інвестування в економіку цих підприємств, а також регулювання інвестиційних потоків шляхом переливу коштів в галузі економіки і області підприємницької діяльності з найбільшою віддачею від вкладень в акції. Таким чином, на ринку акцій формується і перерозподіляється інвестиційний капітал для фінансового забезпечення діяльності підприємств — акціонерних товариств.

Залучення підприємствами інвестиційного капіталу на ринку акцій в Україні характеризується тим, що незважаючи на зростання в останні роки обсягів емісії акцій, тим не менш, по-перше, ці обсяги незначні порівняно зі зростаючими потребами акціонерних товариств в фінансових ресурсах для активізації своєї інвестиційної діяльності; по-друге, вітчизняні емітенти акцій неохоче здійснюють саме ринкові випуски акцій, розраховані на широке коло інвесторів, побоюючись переформатування структури управління акціонерною власністю в результаті покупки акцій сторонніми інвесторами. Отже, потенціал залучення українськими підприємствами інвестиційного капіталу на ринку акцій ще повністю не розкрито і потребує більш глибокого дослідження з урахуванням сучасних тенденцій розвитку ринку акцій, можливостей впливу підприємств-емітентів акцій на вирішення вищевказаної проблеми.

Питання фінансування діяльності підприємств за допомогою акціонерного ринку, розкриття їх інвестиційного потенціалу в даному напрямку досліджувались в працях таких вітчизняних і закордонних вчених як Г. Александер, А. І. Басов, Дж. Бейли, В. А. Галанов, Ю. Я. Кравченко, О. Г. Мендрул, О. М. Мозговий, І. А. Павленко, Р. Тьюлз, Т. Тьюлз, У. Шарп та ін.

Поняття “потенціал”, “інвестиційний потенціал” неоднозначно трактуються в економічній науці. Потенціал в економічній енциклопедії визначається як наявні в економічного суб’єкта ресурси, їх оптимальна структура та вміння раціонально використати їх для досягнення поставленої мети. Під інвестиційним потенціалом звичайно розуміють наявні можливості, ресурси, запаси, що можуть бути використані для досягнення, здійснення чогось; причому, як правило, це поняття застосовується у відношенні конкретних суб’єктів (наприклад, акціонерних підприємств).

Сутність потенціалу залучення підприємствами інвестиційного капіталу за допомогою емісії акцій має двоякий характер: з одного боку, він є результатом ефективного використання потенціальних можливостей ринку акцій, з другого — фактором його подальшого розвитку за рахунок активізації інвестиційної діяльності акціонерних товариств. В той же час ступінь ефективності залучення підприємствами фінансових ресурсів за рахунок випуску акцій, інвестиційної активності акціонерних товариств детермінуються рівнем та мірою використання цього потенціалу.

Можливості ефективного залучення підприємствами інвестиційного капіталу на ринку акцій великою мірою визначаються конкретними діями самих суб’єктів цього процесу — акціонерними товариствами, ступенем їх керуючого впливу на механізм функціонування власних акцій. З цієї точки зору емітент акцій повинен забезпечити ефективну організацію процесу управління акціонерним капіталом, інвестиційною привабливістю власних акцій. Емітент акцій повинен, перш за все, ідентифікувати цілі такого управління (вони можуть співпадати з цілями інвестора, а можуть суперечити його інтересам). Можна виокремити такі основні цілі емітента при управлінні власними акціями:

  1. формування і збільшення власного капіталу акціонерного товариства для забезпечення фінансування розвитку діяльності підприємства, для розробки і реалізації нових інвестиційних проектів;

  2. зміна способу фінансування поточної діяльності акціонерного підприємства (наприклад, шляхом заміни банківського кредитування фінансуванням за рахунок випуску акцій) для зниження витратомісткості залучення фінансових ресурсів;

  3. забезпечення ліквідності власних акцій на рівні, що необхідний для зберігання існуючих інвесторів і розширення кола потенційних інвесторів, для отримання прибутку за рахунок угод з власними акціями.

На розвинутому фондовому ринку звичайно не потрібно реалізації емітентом особливих заходів щодо підтримання ліквідності і курсів своїх акцій. Проте в умовах недостатнього рівня розвитку вітчизняного ринку акцій, недосконалого механізму ціноутворення на фондові інструменти виникає потреба в здійсненні з боку емітента дій з покупки власних акцій для забезпечення їх ефективного, ліквідного обігу на ринку. З метою вирішення цієї задачі на підприємствах-емітентах акцій доцільно було б створювати цільовий фонд, за рахунок якого здійснювалась би підтримка ліквідності і курсів випущених ними акцій, тобто фінансувався б викуп акцій в акціонерів за ринковою ціною.

Емісійна політика підприємства на ринку акцій повинна стати важливою складовою загальної політики акціонерного товариства з фінансування своєї діяльності і забезпечувати залучення фінансових ресурсів за допомогою випуску акцій найбільш ефективним чином. Для цього необхідне чітке визначення цілей емісії акцій, правильне встановлення параметрів даної емісії (обсягу і моменту емісії; номіналу, ціни й умов розміщення акцій, розміру дивідендів за привілейованими акціями). Невірно вибрані параметри емісії акцій можуть чинити негативний вплив на їх інвестиційну привабливість; призвести до розміщення акцій на ринку не в повному обсязі, до виникнення проблем з реалізацією потенціалу залучення підприємствами інвестиційного капіталу на ринку акцій.

Успішна реалізація емісії акцій потребує визначення підприємством-емітентом акцій з позицій власної вигоди кола потенційних інвесторів з урахуванням їх інтересів, інвестиційних очікувань, схильності до ризику, потреби в інвестиційних ресурсах. Виходячи з цього акціонерне товариство повинно розробити ефективні стратегії присутності (чи відсутності) своїх акцій на ринку, підтримання цього стану і розвитку в конкретному напрямку.

Іванова Інесса Сергіївна

Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ

ІНВЕСТИЦІЇ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ

В умовах формування „економіки знань” інтелектуальним потенціалом можуть володіти фахівці різних професій будь-якої галузі, що мають відповідний рівень освіти, знань, навичок, досвіду, володіють креативно-творчим мислення та здатні до інтелектуальної праці. При цьому присвятити свій трудовий період інтелектуальній діяльності здатні особи, які володіють інтелектуальним потенціалом лише за можливості одержання винагородження, як у грошовій так і соціальній формі. За таких обставин інтелектуальний потенціал може набувати форми інтелектуального капіталу, тому постає питання про інвестиції в інтелектуальний капітал.

Як вважає І.О. Іванюк, інвестиції в інтелектуальний капітал мають ряд особливостей, що відрізняють його від інших видів інвестицій [1]:

1) віддача від інвестицій в інтелектуальний капітал безпосередньо залежить від тривалості працездатного періоду його носія. Чім раніше здійснюються вклад в особистість, тим швидше вони починають надавати віддачу;

2) інтелектуальний капітал схильний не тільки до фізичного й морального зносу, але й здатний накопичуватися і примножуватися. Знос інтелектуального капіталу визначається, по-перше, ступенем природного зносу (старіння) людського організму і присутніх йому психологічних функцій, по-друге, ступенем морального зносу (устаріння) знань. Накопичення інтелектуального капіталу здійснюється в процесі накопичення робітником виробничого досвіду; 3) по мірі накопичення інтелектуального капіталу його дохідність підвищується до певного рівня, обмеженого верхньою границею активної трудової діяльності, а потім різко знижується;

4) не всі інвестиції в людину можуть бути визнані вкладом в інтелектуальний капітал, а лише ті, що суспільно доцільні та економічно ефективні;

5) характер і види інвестицій в людину обумовлені історичними, національними, культурними особливостями й традиціями;

6) у порівнянні з інвестиціями в інші різні форми капіталу інвестиції в інтелектуальний капітал є найбільш вигідними як з точки зору однієї особистості, так й усього суспільства в цілому.

Виходячи з вищезазначених особливостей, доречно зауважити, що інвестиції в інтелектуальний капітал повинні набувати форми безперервного руху, що пов’язаний як з початковим етапом інвестування, так як віддача наступає через певний відрізок часу, так і необхідністю здійснення інвестицій на протязі усього працездатного віку, причиною чого є постійне оновленням інформаційних баз даних, а відповідно й бази знань. За таких умов інтелектуальний капітал буде не тільки ефективно формуватися й розвиватися, але й накопичуватися й примножуватися, що безпосередньо впливатиме на рівень продуктивності праці.

У той же час без державних інвестицій в інтелектуальний капітал, процес його формування набуватиме значних складностей та уповільнення (рис. 1.).

Рис. 1. Модель інвестицій в інтелектуальний капітал

Джерело: розроблено автором

Отже, інвестиції в інтелектуальний капітал можна розрахувати як суму інвестицій домогосподарств, бізнес-організацій та державних інвестицій. При цьому значної ролі повинно набувати саме державне інвестування. Якщо за інноваційні процеси, що відбуваються на підприємствах різних форм власності, зокрема приватної, відповідальні самі компанії, то процес створення потужної національної інноваційної системи не може відбуватися без державного інвестування.

Формування ринку знань безпосередньо пов’язано з організаційно-економічним забезпеченням державного регулювання у сфері освіти, захисту об’єктів інтелектуальної власності, трансферу технологій, інноваційній та інвестиційній політиці тощо.

Особливості відтворювальних процесів, що здійснюються на сучасному етапі економічного розвитку, а також організаційно-економічний механізм їх державного регулювання надає можливостей не тільки для формування та розвитку інтелектуалізації суспільства, але й для розвитку техніко-технологічних та соціально орієнтованих багатофакторних змін, що вимагають зовсім іншого бачення ролі держави як суб’єкту суспільних інтересів.

При цьому значних складностей завдає оцінка ефективності інвестицій в інтелектуальний капітал, що в-першу чергу пов’язано з синергетичною взаємодією структурних елементів інтелектуального капіталу (структурного капіталу та людського капіталу).

Тому можливо оцінити лише інтегральну ефективність усіх витрат на інтелектуальний капітал. У такому випадку ефективність інвестицій в інтелектуальний капітал є відношенням приросту інтелектуального капіталу за відповідний період до інвестицій в нього за той же період [3]:

(1)

де, ІКN – величина інтелектуального капіталу на кінець року N; ІнвІКі – інвестиції в інтелектуальний капітал в році і; r – коефіцієнт дисконтування.

Отже, інвестування є важливою складовою процесу розробки, виробництва та реалізації інтелектуального продукту. При цьому сам процес інвестування – це не тільки вклад грошових ресурсів, а й цілеспрямована, прогнозована, систематизована діяльність направлена на досягнення головної мети реалізації інтелектуального капіталу – створення доданої вартості, збільшеної на ту частку, що є результатом інтелектуальної діяльності. За таких обставин інноваційно-інтелектуальний продукт набуватиме права об’єкту інтелектуальної власності. Тому постає питання про інвестиційну ефективність використання об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ).

Б.Б. Леонтьєвим було запропоновано наступні показники інвестиційної ефективності використання ОІВ [2]:

1. Економічний ефект (Е), отриманий від використання ОІВ розраховується за наступною формулою:

Е = ЧП – Кп х Кін (2)

де, ЧП – загальний обсяг чистої продукції, отриманої від використання ОІВ; Кп – загальна сума капітальних вкладень; Кін – коефіцієнт індексації, за допомогою якого Кп приводиться до розрахункового року.

2. Термін окупності капітальних вкладень (То), обчислений по чистому доходу від використання ОІВ розраховується за формулою:

(3)

де, КП – загальна сума капітальних вкладень у створенні та доведенні об’єкту ІВ до стану, в якому він придатний до використання в запланованих цілях; Д – загальна сума чистого доходу, отриманого від використання ОІВ; ТКВ – термін корисного використання ОІВ.

Оцінка інтелектуального капіталу може бути всебічною, в залежності від фази дослідження (формування, розвиток, використання, комерціалізація) та поставленої мети. При цьому вартісна характеристика, до якої слід віднести й оцінку інвестицій в інтелектуальний капітал, є важливим завданням, що потребує подальших досліджень та розробки методичних рекомендацій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Иванюк И.А. Рыночный механизм воспроизводства интеллектуального капитала: дис. на соискание учен. степени доктора эконом. наук: спец. 08.00.01 «Экономическая теория» / И.И. Иванюк. – Москва: 2004. – 415 с.

2. Леонтьев Б.Б. Оценка коммерческого потенциала объектов интеллектуальной собственности // Инновационное развитие: экономика, интеллектуальные ресурсы, управление знаниями: монография / Под ред. Б.З. Мильнера. – М.: ИНФРА-М, 2010. – Гл. 17. – С. 325-327.

3. Орлова Т.М. Инвестиции в интеллектуальный капитал // Инновационное развитие: экономика, интеллектуальные ресурсы, управление знаниями: монография / Под ред. Б.З. Мильнера. – М.: ИНФРА-М, 2010. – Гл. 16. – С. 306-325.

Кравченко Виктория Викторовна

Донбасская государственная машиностроительная академия

г. Краматорск

АНАЛИЗ СОВРЕМЕННЫХ МЕТОДОВ РАСЧЕТА КАЛЬКУЛЯЦИИ СЕБЕСТОИМОСТИ И ОЦЕНКА ВОЗМОЖНОСТЕЙ ИХ ПРИМЕНЕНИЯ В УСЛОВИЯХ УКРАИНСКОЙ ЭКОНОМИКИ

Отличительной чертой современного этапа развития экономических отношений является возрастающая роль конкурентной борьбы. Сегодня для того, что бы удержать свои конкурентные позиции на рынке предприятию необходимо выпускать такую продукцию, которая бы максимальным образом могла удовлетворять требования потребителей. Конкурентное преимущество компаний, которые занимаются выпуском такой продукции, основывается: на активном внедрении инноваций, систематическом обновлении ассортимента, совершенствовании процессов организации, технологии производства и методов управления. Это в свою очередь обеспечивает возможность для выпуска принципиально новых по качеству и доступных по цене изделий.

Особенно остро в таких жестких условиях стоит вопрос о сохранении приемлемого для предприятия уровня прибыли и снижении затрат на изготовление продукции.[1] Снижение затрат на производство продукции – это стратегическая задача, решение которой позволит предприятию получить дополнительные конкурентные преимущества.

Разработка системы мер направленных на снижение стоимости продукции в рамках конкурентной стратегии показала, что возникает необходимость применения нового подхода к расчету калькуляции себестоимости. Метод расчета целевой калькуляции себестоимости (таргет-кост) представляет собой достаточно нестандартный подход к решению проблемы определения целевой цены и прогнозированию будущих затрат на производство. Применение этого метода предоставляет возможность:

1) расширить диапазон поиска резервов снижения себестоимости;

2) вести учет затрат возникающих на стадии проектирования продукции;

3) определять целевую цену на стадии планирования и проектирования.

Дополнительные возможности поиска резервов снижения затрат появляются за счет радикального изменения традиционной формулы ценообразования:

Себестоимость + Прибыль = Цена (1)

Метод целевой себестоимости предусматривает принципиально другой расчет этого показателя:

Себестоимость = Цена – Прибыль (2)

Цена в это формуле является не расчетной, а заданной величиной, которая определяется на основе сопоставления рыночных показателей спроса и предложения, в ходе проведения маркетинговых исследований. Показатель себестоимости наоборот переходит из разряда заранее заданной величины в разряд управляемой. После определения величины себестоимости начинается работа по проектированию и изготовлению изделия, затраты на производство которого не должны превышать расчетные.[2]

Использование на практике метода целевой себестоимости дает возможность:

1) вести активный поиск резервов снижения стоимости продукции на всех стадиях производственного процесса;

2) вовлекать в процесс поиска резервов как можно большее количество участников от менеджера до конечного исполнителя – рабочего;

3) позволяет планировать показатель прибыли компании на стадии проектировки продукции;

4) находить и применять нестандартные подходы для решения задач, требующих инновационного мышления.

Еще одним инновационным методом калькуляции, с которым мало знакомы отечественные менеджеры, является метод Кайзен-костинга. Кайзен-костинг - это процесс постепенного снижения затрат на этапе производства продукции, в результате которого достигается необходимый уровень себестоимости и обеспечивается прибыльность производства. Как правило, Кайзен-костинг используется параллельно с Таргет-костингом, так как обе системы имеют одинаковую цель - достижение целевой себестоимости: Таргет-костинг - на этапе проектирования нового изделия, Кайзен-костинг - на этапе производства изделий.

Однако применение этих методов в условиях украинской экономики на отечественных предприятиях в их первоначальном виде не только не возможно, но и не целесообразно. Применение методов расчета целевой калькуляции себестоимости в их классической формулировке предполагает наличие определенной степени стабильности как в работе компании, которая принимает на вооружение эти методы, так и общей экономической ситуации в стране.

Экономические системы, находящиеся в стадии трансформации экономического механизма, как правило, функционируют в условиях так называемого «неустойчивого равновесия». Роль фактора неопределенности и риска, в переходных системах проявляется особенно остро. Влияние этого фактора существенно тормозит развитие долгосрочного стратегического планирования, однако, как показывает практика, на отечественных предприятиях существует настоятельная потребность в планировании и прогнозировании будущих результатов своей деятельности. Применение метода расчета целевой калькуляции себестоимости позволяет решить эту проблему, поэтому появляется необходимость в проведении мер по адаптации, если не всего метода, то, по крайней мере, отдельных его элементов к условиям функционирования отечественных предприятий.

В качестве альтернативы для решения данной проблемы можно предложить создание комбинированной модели, в которой бы органично сочетались отдельные элементы метода целевой себестоимости (таргет-кост) и нормативного метода, или, как его часто называют системой управления затратами по отклонениям. Преимущества создания такой модели в том, что сочетание элементов двух методов позволило бы соединить в единое целое два важных процесса: процесс проектирования продукции с использованием принципов метода целевой калькуляции себестоимости и производственный процесс, используя нормативный метод. Расчет показателя целевой себестоимости определяет внутреннюю норму затрат на конкретный вид продукции, на стадии проектирования. Анализ реальных затрат, рассчитанных нормативным методом, позволит выявить возникшие на стадии производства отклонения, и детально разобраться в причинах их возникновения. После анализа причин, которые привели к отклонению реальных затрат от нормативных (расчетных), разрабатываются мероприятия по устранению имеющихся не соответствий.[3] Для того, что бы вовремя реагировать на произошедшие в процессе производства отклонения модель должна функционировать в режиме реального времени.

Применение комбинированный системы расчета себестоимости дает возможность решить ряд важных задач:

1) прогнозировать результаты деятельности предприятия, что создает основу для разработки планов перспективного развития и определения конкурентной позиции;

2) позволяет создать мобильную систему внутренних нормативов;

3) создает условия для применения системы оперативного реагирования на возникшие в показателях отклонения.

Анализ экономической ситуации на отечественных предприятиях показал, что для применения методов расчета целевой калькуляции в их классической формулировке не имеется возможностей. В качестве альтернативного варианта предлагается использование комбинированной модели, которая является более адаптированной к условиям функционирования отечественных предприятий.

Литература:

1. Славников Д.В. TARGET COSTING как метод целевого стратегического управления затратами – htlp://www. // articles/2005/6/3939.html

2. Редченко К. Японский след в стратегическом управлении затратами таргет-кост.–http://www. masters. donntu. edu.ua/2005/mech/

byshkova.

3. Карпова Т.П. Управленческий учет: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2002.- с. 227-234

Куруцова Ельвіра Сіражутдинівна

Здобувач кафедри обліку, аналізу і аудиту

Одеського національного політехнічного університету

Начальник відділення № 13

«Філії «Одеське РУ» АТ «Банк «Фінанси та Кредит», м. Одеса

elvira.kurutsova@odesa.fcbank.com.ua

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.

СКЛАДНІСТЬ ВИБОРУ ТА АНАЛІЗ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНИ

Україна, як оновлена держава, що переживає глибоку успадковану кризу і змушена вирішувати безліч проблем: економічного, соціального, екологічного та законодавчого характеру, особливо гостро потребує реформації та вибору моделі розвитку.

Сучасні моделі ринкового господарювання, притаманні державам з високо- та середньорозвинутою ринковою економікою, характеризуються рядом спільних закономірностей: відкритістю ринку; вищим рівнем розвитку держави взагалі та інфраструктури ринку зокрема; розвиненою системою впливу на регулювання національною економікою; економічним зростанням.

Ринкова модель кожної держави - це довгий історичний процес, протягом якого формуються елементи моделі, механізми їх взаємодії. Кожна з моделей економічного розвитку поступово стає унікальною, набуваючи своїх неповторних рис. Розглянемо декілька із них:

Німецька модель – модель соціального ринкового господарства , поєднує конкуренцію з особливою соціальною інфраструктурою та державним регулюванням, яке охоплює ті сфери господарства, де ринкові механізми виявляються недієздатними, малоефективними.

Шведська модель в класичному вигляді - соціальна модель спрямована на зростання зайнятості населення, стабільність ціноутворення шляхом проведення загальної рестриктивної економічної політики.

Американська модель базується на високому рівні продуктивності праці та орієнтації громадян на досягнення особистого успіху. Держава заохочує підприємницьку активність, стимулює збагачення найбільш активної частини населення. При відсутності диктату соціальної рівності як державного завдання це створює оптимальний рівень життя малозабезпеченим групам населення за рахунок пільг і допомоги шляхом часткового перерозподілу національного доходу або податкових регуляторів.

При наявності великого потенціалу, в країні, на жаль, водночас існує проблема методологічної невизначеності стратегій економічної трансформації, притаманна практично усім пострадянським країнам. Це пояснюється відсутністю консенсусу (політиків, вчених-економістів, підприємців та просто громадян) та браком власного досвіду ринкових трансформацій, що спонукає до запозичення чужих моделей економічного розвитку.

Сучасна світова фінансова криза виявила чимало проблем, особливо у сфері економіки, багато першочергових завдань вимагають невідкладного вирішення, зокрема:

відтік портфельного капіталу з країн колишньої СНД, у тому числі з України, (один з основних чинників посилення фінансової кризи у стані економіки). Сприяла цьому загальна політична нестабільність, що оголила проблеми у економічній, соціальній та законодавчій сферах, відкинувши країну назад у розвитку і стала сигналом для іноземних інвесторів (таб.1) та приводом для кредиторів для виведення позикових ресурсів з обороту країни у виробничій, банківській і сфері послуг.

Таб.1. Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування

 

2005

2006

2007

2008

2009

У фактичних цінах, млн. грн.

Всього 1

93096

125254

188486

233081

151777

в т.ч. за рахунок

 

 

 

 

 

коштів державного бюджету

5077

6846

10458

11576

6687

коштів місцевих бюджетів

3915

5446

7324

9918

4161

власних коштів підприємств та організацій

53424

72337

106520

132138

96019

кредитів банків та інших позик

13740

19406

31182

40451

21581

коштів іноземних інвесторів

4688

4583

6660

7591

6859

коштів населення на будівництво власних квартір 2

...

7019

9879

9495

4792

коштів населення на індивідуальне житлове будівництво

3091

5110

8549

11589

5502

інших джерел фінансування

9161

4507

7914

10323

6176

Всього 1

100,0

100,0

100,0

100,0

100,0

 в т.ч. за рахунок

 

 

 

 

 

коштів державного бюджету

5,5

5,5

5,6

5,0

4,4

коштів місцевих бюджетів

4,2

4,3

3,9

4,2

2,7

власних коштів підприємств та організацій

57,4

57,8

56,5

56,7

63,3

кредитів банків та інших позик

14,8

15,5

16,6

17,3

14,2

коштів іноземних інвесторів

5,0

3,7

3,5

3,3

4,5

коштів населення на будівництво власних квартір 2

5,6

5,2

4,1

3,2

коштів населення на індивідуальне житлове будівництво

3,3

4,1

4,5

5,0

3,6

інших джерел фінансування

9,8

3,5

4,2

4,4

4,1

1 До обьему показників включається сума податку на додану вартість, що врахована в ціні придбання активів.

2 Облік розпочато зі звіту за 2006р. (До цього періоду відносилися до інших джерел фінансування).

© Держкомстат України, 1998-2010

зменшення ліквідності банківської системи і стрімке зростання ставок позбавили доступу до кредитних ресурсів більшість організацій, що використовують позикові кошти для поповнення оборотного капіталу, і відповідно поширилися на інші сфери економічного життя. Активності в інноваційній діяльності (таб.2) по підвищенню конкурентоздатності при цьому годі очікувати.

Таб. 2. Інноваційна активність промислових підприємств України

2008

2009

Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, %

10,8

10,7

Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %

5,9

4,8

Освоєно інноваційні види продукції, найменувань

2446

2685

з них нові види техніки

758

641

Впроваджено нові технологічні процеси, процесів

1647

1893

у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі

680

753

© Держкомстат України, 1998-2010

- дефіцит бюджету, що криється у відставанні темпів зростання бюджетних доходів порівняно зі збільшенням бюджетних витрат. До конкретних причин слід зарахувати кризові явища в економіці, нездатність уряду контролювати фінансову ситуацію в країні та, як наслідок:

- зменшення ВВП: за підсумками 2009 р. ВВП України впав на 14,1%, що було одним з найгірших показників динаміки ВВП у світі. Водночас рівень промислового виробництва упав на 25,0% (сильніше падіння було зафіксовано тільки у Ботсвані та Естонії).

У лютому 2010 року доктор економічних наук Сергій Кораблін заявив: «На початку 90-х лише деякі говорили про ризик сировинного перепрофілювання Україні. Сьогодні це вже не ризик і не загроза, а доконаний факт, який не викликає будь-яких дискусій . У той час як провідні країни пов'язують своє майбутнє з нанотехнологіями, в Україні воно знову залежить від кам'яновугільних і залізорудних пластів Донбасу і Криворіжжя. При тому, що сто років тому їх потужність відображала нові горизонти вітчизняної економіки, а сьогодні - її "постіндустріальне" минуле. Вітчизняна економіка, схоже, повністю адаптувалася до нового статусу сировинної периферії». За оцінкою Корабліна, напередодні економічної кризи 2008-2009 рр. частка сировинної продукції в структурі промисловості України становила 70%. Віце-прем'єр Сергій Тігіпко у березні 2010 р. так охарактеризував інвестиційні проблеми української економіки: «У нас падіння ВВП - 15% (Дані за 2009 рік - на підставі прогнозу Світового банку Ukraine's economy “to shrink 15%“), падіння промислового виробництва - 21,9%. Банківський сектор збільшив проблемні активи в 3,9 рази, інвестиції в основний капітал впали практично на 44%»: (Таб. 3, 4.)

Таб. 3. Рівень реального ВВП України у відсотках

Рік

До попереднього року

До 1990 р.

2005

102,7

62,7

2006

107,3

67,3

2007

107,3

72,2

2008

102,1

74,1

2009

85,2

63,1

Таб. 4. Динаміка ВВП України у відсотках у 1990-2009 роках

Якщо у банківській системі усе більш-менш зрозуміло (вона переживає нову хвилю гривневої ліквідності: з початку літа залишки на кореспондентських рахунках банків практично подвоїлися, зростання залишків на 16 млрд. грн., викликане активним продажем банками валюти, зниженням їх резервів і збільшенням портфеля депозитів, продовжує чинити тиск на ринок і знижувати депозитні і кредитні ставки, і, як стверджують банкіри, банки будуть використовувати ці кошти на купівлю держоблігацій, поки не відновиться кредитування), то усі інші аспекти вимагають скоординованої роботи аналітиків, економістів і держави.

Звичайно, існують позитивні моменти і для можливих інвестицій. Не можна не зазначити, що один лише проект «Євро-2012» може підняти Україну на новий виток економічного зростання: це і розвиток готельного комплексу, і знайомство з країною і бізнесом як таким, що створить передумови для економічного піднесення і відповідно зростання одержаних податків до бюджету, допоможе розвитку соціальної сфери, створить передумови для остаточного вибору моделі розвитку країни.

Використана література

1. Р. В. Манекін Інвестиційний клімат України в 1999-2000 рр.. / Економіка України, № 6 - С.89

2.CIA — The World Factbook — Country Comparison :: National product real growth rate // CIA; (211 місце в рейтингу зростання ВВП з 214)

3. CIA — The World Factbook — Country Comparison :: Industrial production // CIA

4. Експерт: Вітчизняна економіка повністю адаптувалася до статусу сировинної периферії / / Дзеркало тижня, 5-12 лютого 2010

5. І. М. Черемних У світі наукових відкриттів , 2010 № 2 ( 08 ) , Частина 4.

6. В.П. Соловйов, Л. В. Галенко Інноваційна модель економічного розвитку: організаційно - нормативні принципи зниження техногенного ризику. збірник наукових праць 'Системи контролю навколишнього середовища "Севастополь 2001 с.422-426.

7. Н. Іванова, І. Данілін. Антикризові програми в інноваційній сфері, Світова економіка і міжнародні відносини, 2010 № 1, с.26-37.

Наквасюк Надія Василівна

Прикарпатський національний університет
ім. Василя Стефаника, місто Івано-Франківськ

E-mail: n.nakvasyuk@

ОСНОВИ КОНСТРУЮВАННЯ ТАБЛИЦЬ ВИМИРАННЯ

Таблиці вимирання конструюються для певних підпопуляцій, що вирізняються з погляду на важливі властивості, які відрізняють формули існування. Такими властивостями можуть бути: стать (таблиці для жінок і для чоловіків) чи місце проживання (таблиці для міського і сільського населення; звичайно з урахуванням статі). Можна теж, у міру потреби, створювати загальні таблиці, наприклад, для обох статей. Таблиці вимирання конструюються також з уваги на інші властивості, такі як: раса, належність до етнічної групи, освіта [1], територія проживання (таблиці для цілого краю або виділених просторових одиниць, звичайно адміністративних). Таблиці вимирання для підпопуляцій будуються аналогічно.

З точки зору соціальних аналізів важливим критерієм відокремлення підпопуляцій буває тип викупленого страхування (страхування життя, рентне, пенсійне). Проте на відміну від демографічних таблиць, соціальні таблиці вимирання повинні бути умовними таблицями, тому що рідко коли йдеться у них про правильність у сфері вимирання, почавши від моменту народження. Життєві страхування бувають укладені в певному віці, звичайно дорослому.

Таблиці вимирання можуть відрізнятися між собою. Те, чим вони відрізняються, можна приймати за критерії класифікації таблиць – основу визначення їх типів [2-3].

Як перший назвемо критерій року відношення таблиці. З цієї точки зору вирізняються поточні таблиці та сукупні таблиці.

  • Поточна таблиця (current life table або period life table) спирається на смертність, яку досліджує певна дійсна популяція у короткому періоді: році, трьох роках, а часом навіть у періоді між двома списками населення, якщо тільки смертність залишиться у даному періоді в основному такою самою. Основою обчислень для потреб такої таблиці є оглядові дані, або дані про смерть, що відносяться до короткого вибраного календарного періоду, а також дані про кількість населення у центральному моменті цього періоду. Ці дані охоплюють смерть з усіх поколінь, які на сьогоднішній день живуть, а, отже, становлять огляд поколінь, народжених в багатьох наступних роках. Тому таблиці цього типу також називаються оглядовими таблицями [1]. Поточна таблиця показує поєднану інтенсивність смертей відповідно до віку в даній популяції у короткому періоді – є деякою мірою висвітленням поточної смертності. Вона дає відповідь на питання, які би були середні кількості доживаючих і середні кількості покійних (а також інші характеристики процесу існування), якби достатньо довгий час (щонайменше 100 років) зберігалася на сьогоднішній день спостерігаюча інтенсивність смертей.

Практичне значення поточних таблиць полягає не стільки в оцінюванні розподілу віку даної спільноти, скільки у віддзеркаленні рівня вмирання всіх людей, що живуть у даному періоді. Важлива синтетична характеристика таблиці – середнє тривання життя – отже, є швидше певною загальною мірою „витривалості на смерть”, властивої даному періоду і не може бути ототожнене із середнім віком вмираючих в даному періоді спостереження.

Використання поточних таблиць для обчислення ймовірностей, що особа в даному віці проживе якийсь період або помре після спливу визначеної кількості років, є „умовним” процесом: що буде, якщо члени певної сукупності будуть у кожному черговому році проживати згідно з теперішньою формулою проживання різними дійсними спільнотами. Отже, приписуємо одній спільноті (цій пізнішій) зразки, що обов’язкові на сьогоднішній день в іншій спільноті (цій ранішій). Отже, якщо існують основи, то можемо наступні вирази смертності, які хочемо відносити до сучасних сукупностей, якось передбачати і модифікувати. Отже, не буде нічого незвичайного в тому, що ймовірності смерті для певних інтервалів віку трохи зменшимо, а для інших підвищимо. Однак не може це робитися „на відчуття”, але повинно спиратися на солідні емпіричні основи.

  • Таблиця спільноти або таблиця поколінь (cohort life table generation life table) спирається на коефіцієнти смертей, які дослідили – в наступних роках життя – для спільноти осіб, що народилися в одному календарному році, наприклад, у 1910 році. Для побудови таких таблиць використовуються дані спільноти. Важко собі уявити, щоб таке дослідження могло би бути практично виконане. Єдиний ретроспективний підхід створює такий шанс, за умови доступності даних обліків населення з минулого. Таблиці спільноти є корисними для проекції смертності, для досліджень її тенденцій, а також для вимірювання плідності і репродукції. Значення таблиць спільноти випливає з факту, що рівень кількості смертей залежить від належності до визначеного покоління: чим старше покоління осіб, тим більше кількість смертей відрізняється від вимирання, описаного таблицями від року народження цього покоління.

Застосування іншого типу даних для конструювання поточних таблиць і таблиць спільноти, а внаслідок інших методів, спричиняє, що критерій розрізнення цих двох типів таблиць визначається також як „метод оцінювання розподілу тривання життя” [1].

Іншим важливим критерієм класифікації таблиць вимирання є докладність охоплення віку, або величина інтервалів віку, в яких показуються дані. У цьому випадку вирізняються повні таблиці та скорочені таблиці.

  • Повна таблиця (complete life table) містить дані для річних інтервалів віку, від народження до найстаршого віку, що має практичне обґрунтування. Для більшості застосувань річні інтервали становлять найвідповідніший поділ.

  • Скорочена таблиця (abridged life table) оперує ширшими інтервалами віку, звичайно 5-річними. Основою їх конструювання є дані про кількість смертей і кількість населення, що охоплені в більші інтервали, ніж рік. Конструювання скорочених таблиць є менш трудомістким, ніж повних таблиць. Значення табличних функцій для 5-річних, чи навіть 10-річних інтервалів віку є достатніми для багатьох цілей, а самі таблиці є вигіднішими у використанні.

Варто помітити, що в певних ситуаціях поділи віку можуть бути більш докладними – для місяця, для тижня, а навіть на дня. Однак вони застосовуються тільки в відношенні до немовлячого віку і не становлять основи для вирізнення іншого типу таблиці.

Існують ще інші поділи таблиць, які мають швидше технічну базу. Таким є, наприклад, поділ „з уваги на відношення таблиці до дійсності” – дійсності, яка може, хоча не повинна, бути трохи вигладженою через прийняття певних спрощених положень. У цьому міркуванні вирізняються наступні дві категорії таблиць: строгі таблиці та модельні таблиці.

  • Строга таблиця (дійсна, невирівнена), яка є або поточною, або когортовою таблицею, і в якій значення табличних функцій оцінюються безпосередньо на основі емпіричних даних, що походять із спостережень, без застосування яких-небудь корекційних заходів і модельних положень. Для оцінювань функцій у строгій таблиці існує можливість обчислення стандартних помилок.

  • Модельна таблиця – це така таблиця, яка конструюється при визначених положеннях відносно до моделі існування, а також (або) при певних вирівнюючих заходах. Модельні таблиці можна далі ділити на вирівняльні таблиці, гіпотетичні таблиці та перспективні таблиці [1].

  • Вирівняльна таблиця – це така повна поточна таблиця, у якій одна функція була оцінена на основі дійсних даних, а потім піддалася згладженню з метою усунення „нерівностей”, а значення інших функцій обчислено на основі співвідношення з вирівненою функцією.

  • Гіпотетична таблиця (або аналітична) – це така таблиця, у якій значення всіх функцій випливають з певного модельного положення, потрібного для визначених дослідних цілей, однак який не відноситься до існуючої дійсності. Гіпотетична таблиця може стосуватися майбутнього, бути основою будування демографічних прогнозів, але сама не може трактуватися як прогноз [4].

  • Перспективна таблиця – це таблиця, що будується для майбутніх періодів.

Модельні таблиці конструюються від 50 років XX століття. Є відомі таблиці, сконструйовані демографами ONZ, що спираються на спостерігаючі регулярності в структурах вимирання населення. Вони побудували 115 модельних таблиць для умовного середнього тривання життя від 20 до 73,9 років. Модифікуючи їх, американські демографи A.J. Coale і P. Demeny поділили їх на чотири типи: північ, південь, схід і захід, які відрізняються ступенем просування „демографічного переходу”, і для кожного з них прийняли 26 рівнів середнього тривання життя. У наступних роках ці таблиці підлягали дальшим модифікаціям (напр., скореговано їх у 1983 році) [5].

Говорячи про таблиці тривання життя, звичайно маємо на увазі смертність як однорідне явище, в якому є важливий сам факт смерті, а єдиною змінною, з уваги на яку диференціюємо формули смертності, є вік. Тим часом існує можливість погляду вглиб цього явища з точки зору причин і визначників смертності. Практичне значення таких часткових таблиць є велике. Отже, можна відрізнити стандартні таблиці та багатопричинні таблиці.

  • Стандартна таблиця (standard life table) дає доступ до загальної формули смертності, який досліджує людську спільноту у визначених групах віку. У такій таблиці втрата в числі живих має одне джерело – смерть, без уваги на причину, і це – єдиний випадок, який таблиця враховує. Тому вона називається таблицею одиничного зменшення(затухання) (single decrement life table) або одиничного ризику.

  • Таблиця для багатьох причин втрати (multiple decrement life table) описує поодинокі або поєднані впливи більш, ніж одного чинника. Така таблиця має різні форми, залежно від характеру чинника або визначника смертності та способу їх охоплення. Таблиці можна конструювати для визначеної причини смертей, можна поєднувати загальну смертність (брутто) зі змінами у сфері економічно-суспільних властивостей населення або виходом осіб із спостережуваної групи (withdrawal). Тут маємо справу з конкурентним ризиком і можна сказати, що проводимо спостереження у середовищі, в якому діють різні причини втрати (multiple decrement environment) [3].

  1. Richards H., Barry R. U.S. Life Tables for 1990 by Sex, Race, and Education. Journal of Forensic Economics, 11(1), (1998).

  2. Boleslawski L. Budowa tablic trwania zycia. Teoria i praktyka. GUS, Warszawa, (1973).

  3. Shryock H.S., Siegel J.S. i in. The Methods and Materials of Demography (condesed edition by E.G. Stockwell). Academic Press, New York, (1976).

  4. Wieniecki I.G. Metody probabilistyczne w demografii. PWE, Warszawa, (1986).

  5. Zasepa R., Boleslawski L., Olko M. Metodyka prognozowania stanu I struktury demograficzno-spolecznej, [w:] Modele i prognozy demograficzne, Monografie i Opracowania. Nr.126, SGPiS, Warszawa, (1983).

Романовський Олександр Олексійович

Українсько-американський гуманітарний інститут

”Вісконсінський Міжнародний Університет (США) в Україні”, м. Київ

e-mail: wiuu@wiuu.kiev.ua

ПЕРЕДУМОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА У ВНЗ

Багато кран у світі, в т.ч. – економічно розвинених, більше не можуть або не хочуть брати на себе зобов’язання щодо надання безплатної вищої освіти своїм громадянам. Так, наприклад, Франція, Великобританія, ФРН, Італія та багато інших країн світу не мають достатніх бюджетних коштів на фінансування безплатної для їхніх громадян вищої освіти. У цих країнах, у зв’язку із введенням оплати за навчання у ВНЗ, відбуваються студентські страйки, заворушення, що часто переростають у протистояння з поліцією і громадянську непокору. В той же час, оплата освітніх послуг ВНЗ є, по-перше, важливим джерелом фінансування навчальних закладів, по-друге, стимулом для студентів ефективно і швидко навчатися. Також важливим джерелом підтримки та розвитку ВНЗ є впровадження ними підприємництва (про що свідчить позитивний досвід ВНЗ США).

Причини переходу ВНЗ більшості країн світу на платну форму навчання й необхідність впровадження в них інноваційного академічного підприємництва зумовлені економічними негараздами та протиріччями в суспільстві. Серед них:

1. Постійні економічні кризи та недостатні бюджетні асигнування на фінансування системи освіти та, в першу чергу, вищої освіти.

2. При тому, що вища освіта є необхідною для отримання великої кількості професій (спеціальностей), вона більше не розглядається державами (урядами держав) багатьох країн як "необхідне благо, що має надаватися державою безкоштовно" (наприклад, як початкова та середня освіта; фінансова допомога для безробітних; недороге або зовсім безкоштовне медичне обслуговування, безплатне харчування та одяг та інші безплатні для найбідніших верств населення послуги з боку держави). Від зобов’язань щодо надання безкоштовної для своїх громадян вищої освіти економічно розвинені країни поступово переходять до взяття на себе зобов’язань із надання рівних можливостей і доступу до вищої освіти усім верствам населення своєї країни. Таким чином, вища освіта розглядається вже більше як приватне, а не суспільне благо, а суспільство має тільки забезпечити рівний доступ до нього усім своїм громадянам. Крім того, товарно-грошові відносини в процесі надання вищої освіти (контракти на надання/отримання освітніх послуг) вже давно перетворили вищу освіту у продукт – послугу, при наданні якої існують як "замовник", так і "виконавець".

3. Надання громадинам деяких економічно розвинених країн безкоштовної освіти з можливістю ще й отримувати стипендію (від ВНЗ, держави або фондів і спонсорів) веде до небажання багатьох студентів швидко завершувати навчання, вкладатися у рекомендовані терміни (бакалавр – від 3,5 до 4 років, магістр – від 1 до 2 років) і призводить до розтягування періоду їхнього навчання (найкращий приклад – ФРН). Система надання безкоштовної вищої освіти всім бажаючим призводить до порушення ринкових механізмів і балансу інтересів громадян і суспільства: платники податків оплачують додаткові роки навчання таких студентів; ВНЗ своєчасно не готують фахівців необхідних професій для існуючого ринку праці; такі "горе-студенти" навмисно затягують період свого навчання, щоб якомога довше не приступати до самостійного життя і виконання самостійної (професійної) діяльності.

4. Світові глобалізаційні процеси, об'єднання Європи, надмірне зростання чисельності населення азійських і східних країн призводять до неконтрольованої міграції мільйонів громадян із бідніших до заможніших країн, якими, головним чином, є економічно розвинені держави світу. Мігрують люди й студентського віку, навчання яких за рахунок бюджету в країнах демократії виявляється надзвичайно обтяжливим для їхніх громадян – платників податків. Але, основні цінності демократії – свободи і вільні можливості для всіх і кожного – вступають у протиріччя з недоцільністю для корінних громадян в умовах економічних негараздів за рахунок своїх податків оплачувати навчання іноземців. Фінансова підтримка емігрантів і чужинців за власні податки є небажаною для резидентів економічно розвинених країн як із соціально-політичних (різні культурні традиції, відмінності у релігіях і відношенні до демократичних цінностей, приналежність декого з емігрантів до криміногенних угрупувань), так і суто економічних міркувань (поява нових конкурентів на ринку праці цих держав, витіснення місцевих працюючих і збільшення числа безробітних серед корінного населення).

5. Головними ж і першочерговими проблемами усього людства є перенаселення Землі й нестача продуктів харчування, екологічна небезпека життю населення планети, моральне розкладання суспільства і, як наслідок, порушення важелів моральної рівноваги в сфері економіки, споживання, а також – майже в усіх сферах людського життя. Тому проблема "за які (або за чиї) кошти надавати вищу освіту" переходить із площини морально-етичної (або політичної) у виключно економічну й виглядає досить другорядною на фоні дійсних загроз існуванню життя на планеті. При тому, що вища освіта є випереджаючою в усіх напрямах розвитку людства і чи не головним чинником, що може призвести до здатності людей подолати найголовніші негаразди на Землі та в суспільстві.

Зазначені проблеми можуть якоюсь мірою пояснити, чому уряди різних держав (і, в першу чергу – економічно розвинених) поступово відмовляються від безкоштовного надання вищої освіти й переорієнтовуються до впровадження платної форми навчання і академічного підприємництва в університетах, коледжах, інститутах тощо. Така необхідність давно об’єктивно виникла, тому, так чи інакше, але європейська соціально-орієнтована ринкова економіка в цьому питанні почала запозичувати досвід ліберальної ринкової економіки США. Навіть – економічно ліберальна Великобританія, де, чомусь, уряд вирішив регулювати (контролювати) ціни на навчання у ВНЗ, що є зовсім неприйнятним для країни з вільною ринковою економікою. Але, всі європейські країни, а також інших континентів, мають свої відмінності у поглядах на те, як надавати вищу освіту, чого навчати у ВНЗ і як керувати системою вищої освіти.

Досвід США з фінансування вищої освіти і підприємницької діяльності університетів і коледжів у сфері "заробляння коштів" без порушення, а, навпаки, з посиленням своєї академічної суті, свідчить, що США значно випереджає інші країни світу у цій сфері [1; 2]. Самі ж ВНЗ США відіграють значно більшу і величну роль в американському суспільстві, ніж ВНЗ у будь-яких інших кранах світу.

З початку 1960-х років вища освіта США все більш набирала приватного характеру з погляду фінансування. Парадоксально, що це відбувалося в той час, коли відсоток контингенту студентів державних ВНЗ постійно зростав. За прогнозами американських експертів державне фінансування освіти в США буде й далі скорочуватися у реальному виразі. Це означає, що з кожним роком все менше і менше старшокурсників отримуватимуть бюджетну фінансову допомогу. Вартість навчання постійно збільшується, а державна політика робить наголос на довгострокові позики, а не на дотації студентам. США також відходить від обов’язків надавати доступ до отримання вищої освіти всім громадянам як загальнодержавне благо та основне право в умовах демократії (у державному секторі це означає значне скорочення студентських місць і можливостей вступити до ВНЗ). Це відчуття "права" є наслідком 1960-х років і пустило глибоке коріння в американському суспільстві, особливо - в його середньому класі. У перспективі доступ до отримання вищої освіти стане переважно приватним благом, тому що суспільне зобов’язання повинно служити точним суспільним цілям: забезпечувати відповідним чином підготовлену робочу силу та рівноправну участь різнобарвного та різноманітного за походженням населення в трудових ресурсах в економіці країни. З цієї точки зору виникає необхідність керувати прийомом до ВНЗ для того, щоб забезпечити досягнення мети у межах наявних ресурсів. Такий акцент на вищій освіті як на "стратегічному інвестуванні" сформував, починаючи з середини 1980-х років, значну частину державної політики США [3]. Як підкреслює міністр освіти США Маргарет Спеллінгс "Близько 80% робочих місць у галузях, що найшвидше розвиваються, вимагають освіти, вищої за середню. Отже, як ніколи ра­ніше, важливо сьогодні мати вищу освіту. … Незважаючи на те, що Департамент освіти США підтримує й фінансує вищу освіту, він не є центральним органом управління. Здебільшого коледжі й університети функціонують як самоврядні установи і мають значну незалежність і свободу" [4]. Це надає ВНЗ широкі можливості для використання академічного підприємництва і диверсифікації джерел фінансування, постійного розвитку, зміцнення.

Як результат економічних криз і спаду в економіці, багато ВНЗ різних країн світу, починаючи з кінця 1960-х років піддаються трансформаціям і змінам: деякі з них уже стали меншими, скоротивши програми, персонал і обмеживши кількість набору студентів; інші об'єдналися, укріпивши матеріально-технічну базу і науково-викладацький персонал; а деякі перетворилися на освітні або освітньо-наукові корпорації, стали на рейки підприємництва, утворивши так званий феномен "підприємницького ВНЗ". Підприємницька діяльність ВНЗ є одним із шляхів їхнього стабільного розвитку і процвітання.

Савчук Тетяна Василівна

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

м. Івано – Франківськ

УДОСКОНАЛЕННЯ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНВЕСТОВАНОГО КАПІТАЛУ

Сучасна практика господарювання характеризується глобальною конкуренцією, ускладненням фінансового інструментарію, що використовується в діяльності, тим самим спонукає підприємства приділяти увагу не тільки поточній діяльності, але й опікуватись стратегічними питаннями інвестиційної привабливості, на яку визначальний вплив мають як ринкова репутація, так і одержані фінансові результати діяльності. У зв’язку з цим все гостріше постає питання недостатності традиційних підходів до оцінки ефективності діяльності підприємства загалом, та окремих його ресурсів зокрема, а тому виникає необхідність пошуку нових шляхів і методів до його вирішення.

Формалізовано загальну методологію розрахунку ефективності виробництва, що відображає її економічну сутнісну інтерпретацію, можна записати у вигляді формули:

(1)

де Еф – ефективність; Е – ефект (результат);

Рв – ресурси (витрати).

Але даний спрощений формалізований вигляд тільки створює ілюзію простоти. Насправді тут є низка дискусійних питань. Насамперед, проблема полягає в тому, щоб визначити, які саме результати зіставити з якими ресурсами. Результат діяльності підприємства є наслідком сумарного впливу низки факторів, всі врахувати які є абсолютно неможливо у зв’язку з неможливістю їх оцінки або через неможливість виокремити їх індивідуальну дію, тощо.

Питання оцінювання ефективності діяльності підприємства досліджувалось багатьма науковцями, а саме І.А. Бланк, Ю. Брігхем, Ю.Н. Воробьев, А.Глен, М.О. Данилюк, С.Ф. Покропивний, Я.С.Витвицький, В.В. Ковалев, А.В.Шегда, Й.М. Петрович та ін. Але більшість науковців при оцінюванні ефективності послуговувались бухгалтерською величиною прибутку. На нашу думку, бухгалтерський прибуток не завжди дає адекватну оцінку отриманого ефекту від діяльності підприємства, а значить є не найкращим його вимірником.

Тому, метою нашого дослідження є дослідження та удосконалення існуючої практики оцінки ефективності діяльності підприємства шляхом пошуку нових шляхів її оцінювання.

Оцінки ефективності здійснюється для виявлення результативності роботи підприємства через призму результативності його діяльності, яка, у свою чергу, визначається дією різних чинників (засобів і предметів праці, трудових ресурсів), на які впливає величезна кількість організаційних, технологічних, управлінських та низки інших чинників. Зокрема, С.В. Мочерний виділяв близько 60 таких чинників. Тому можна сказати, що результат виробництва опосередковано відображає їх сумарний вплив, який знаходить своє відображення в ефективності діяльності.

Оцінювання ефективності завжди здійснюють в динаміці, за певний період часу, тому неможливо таку оцінку зробити дискреційно, на певний момент часу, оскільки оцінюються одержані результати, а для їх одержання потрібен час.

Ключовим у процесі оцінки ефективності діяльності підприємства є визначення належного критерію, щодо якого вже і будуватиметься система показників ефективності.

Цей критерій має стати щонайменше головним і визначальним у пізнанні суті ефективності діяльності і методологічною основою, щодо якої буде проводитись кількісний вимір цієї ефективності. Адекватно обраний та сформульований критерій має стати відмітною ознакою, що якнайповніше відображає зміст ефективності як економічної категорії.

На нашу думку для нафтогазовидобувних підприємств таким критерієм має стати показник – прибутковість використання інвестованого капіталу, але, на відміну від традиційного, він повинен розраховуватись виходячи з економічного прибутку. Діяльність нафтогазових підприємств характеризується значною фондомісткістю, а тому від того, наскільки ефективно використовується капітал, інвестований в діяльність цих підприємств, залежатиме ефективність всієї діяльності таких підприємств. Таким чином, ефективність використання інвестованого капіталу нафтогазовими підприємствами слід визначати за формулою:

(2)

На відміну від традиційного підходу використання економічного прибутку дає змогу, насамперед, усунути обмеження бухгалтерського прибутку, серед яких не врахування альтернативних витрат на інвестиції, що використовуються на даному підприємстві. Економічний прибуток враховує вартість не тільки залученого, але і власного капіталу, тобто вартість усього капіталу. Крім того, це дасть змогу позбутись і іншого недоліку існуючого показника рентабельності інвестованого капіталу, а саме не врахування економічного зростання, що відображає створена додана вартість.

Традиційно оцінюється ефективність всієї діяльності підприємства. Хоча набагато ціннішими були б результати аналізу ефективності діяльності в розрізі видів діяльності, особливо оцінювання ефективності операційної діяльності. Перешкодою для цього була неможливість виділення частини капіталу, що використовується у фінансуванні відповідного виду діяльності. Запропонований автором поділ інвестованого капіталу за об’єктами інвестування на капітал, інвестований в операційну і неопераційну діяльність [1] дозволить усунути цю перепону.

Тоді, ефективність окремих видів діяльності слід оцінювати наступним чином (формули (3), (4)):

- ефективність використання інвестованого капіталу в операційній діяльності

(3)

де Пкод – прибутковість використання капіталу, інвестованого в операційну діяльність;

Прес – економічний скоригований прибуток;

Код – інвестований капітал в операційну діяльність.

- ефективність використання інвестованого капіталу в операційній діяльності

(4)

де Пкнод – прибутковість використання капіталу, інвестованого в неопераційну діяльність;

Прес – економічний скоригований прибуток;

Кнод – інвестований капітал в неопераційну діяльність.

Необхідною передумовою стійкого фінансового становища підприємства є достатня прибутковість використання операційного інвестованого капіталу, так як саме ця діяльність та її фінансові результати є основою життєдіяльності всього підприємства. Г.В. Савицька зазначає, що від рівня прибутковості капіталу, задіяного в операційній діяльності в значній мірі залежить величина всіх інших критеріїв оцінки прибутковості використання капіталу [2, с.534].

Результати розрахунку загальної і часткової ефективності використання інвестованого капіталу ВАТ «Укрнафта» зображені на рис. 1.

Рис. 1 - Динаміка показників ефективності використання інвестованого капіталу ВАТ «Укрнафта» за період 2001 – 2009 р.р.

Як відображає наведений графік, динаміка відносних показників ефективності використання капіталу ВАТ «Укрнафта» відображає певні диспропорції. Прибутковість використання всього інвестованого капіталу та вкладеного в операційну діяльність має дуже низькі значення, а варіативність ефективності використанні інвестованого неопераційного капіталу є значною. Динаміка використання всього інвестованого капіталу повторює динаміку ефективності використання неопераційного інвестованого капіталу.

Критичним для ВАТ «Укрнафта» став 2001 рік. В цьому році збитковість використання капіталу в неопераційній діяльності склала 5,9 ; в операційній діяльності – 0,4, що в кінцевому підсумку призвело до збитковості використання всього інвестованого капіталу теж в розмірі 0,4. Найефективніше капітал ВАТ «Укрнафта» використовувався у 2007 році, в якому значення всіх трьох показників ефективності є максимальними.

Отже, отримані результати свідчать про недостатність прибутковості використання операційного інвестованого капіталу. Керівництву ВАТ «Укрнафта» слід звернути увагу на результативність операційної діяльності. Прибутковість неопераційної діяльності не може достатньо компенсувати невеликі значення останньої.

Список використаної літератури:

1. Савчук Т.В. Інвестований капітал: види та порядок розрахунку на підставі даних фінансової звітності / Савчук Т.В. // Економіка і регіон. Науковий вісник Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. №1 (24) – Полтава, ПолтНТУ, березень 2010. – С.179-185

2. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: [Текст] Навч. посіб. / Савицька Г.В. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання , 2005. – 662 с. – (Вища освіта ХХІ століття)

Сахарська Ольга Анатоліївна

Львівський національний університет імені Івана Франка, місто Львів

osakharska@gmail.com

ГОЛОВНІ ПІДХОДИ ДО ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ БЕЗРОБІТТЯ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Ринок праці у зв’язку з глобальною фінансово-економічною кризою є однією з найуразливіших ланок сучасної економіки. В Україні він характеризується розбалансованістю та низькою ефективністю. У попиті на працю це проявляється у значному зниженні реальної заробітної плати, з боку пропозиції – у помітному зменшенні економічної активності, зростанні рівня безробіття, у тому числі прихованого.

Втрата роботи для більшості людей означає зниження життєвого рівня і серйозну психологічну травму. Безробітні мали б зробити свій внесок у збільшення національного доходу, але не можуть реалізувати себе як працівники. На жаль, легкого способу зменшити фрикційне та очікуване безробіття немає. “Нульове” безробіття є недосяжною метою в ринковій економіці, розвитку якої притаманний циклічний характер.

Офіційна картина рівня безробіття не відображає нинішніх реалій на українському ринку праці. Приховане безробіття, на думку більшості експертів, або має такі ж масштаби як офіційне, або перевищує їх.

Експерти виокремлюють три головні причини безробіття в економіці України – недостатня кількість робочих місць, спричинена кризовим спадом виробництва, відсутність умов для розвитку малого та середнього підприємництва і низький рівень заробітної плати. Серед причин безробіття експерти називають також невідповідність системи підготовки фахівців потребам ринку праці, низький рівень платоспроможності населення.

Виходячи з того, що безробіття у вітчизняній економіці має структурний характер, очевидно, що абсолютна більшість безробітних з’являється внаслідок ліквідації робочих місць в економіці та значного приросту трудових ресурсів. Із цієї причини значне обмеження безробіття буде неможливим лише за умови застосування традиційних інструментів ефективної політики на ринку праці, активізації самих безробітних і зниження податкового тиску, хоча ці заходи є важливими. Головний підхід до обмеження структурного безробіття – стимулювання процесів створення робочих місць.

Для створення нових робочих велике значення матимуть інвестиції, вплив яких – очевидний: інвестиції безпосередньо створюють робочі місця через будівництво житла, виробничих будівель, інфраструктури. Варто підкреслити, що інвестиції стимулюють господарську діяльність в економіці завдяки ефекту мультиплікатора: одне додаткове робоче місце в будівництві генерує 3-4 місця у національній економіці.

Політика зайнятості відіграє важливу роль у пом’якшенні наслідків безробіття та в заохоченні безробітних до праці. Однак вона не може замінити стратегії економічного розвитку, орієнтованої на підвищення рівня зайнятості. Вплив політики зайнятості на активізацію безробітних і на можливості протидії безробіттю залежить від двох чинників: від обсягу коштів, спрямованих на активні програми на ринку праці, та від соціальної ефективності витрачених коштів. Підвищити ефективність політики зайнятості та обмежити марнотратство можна шляхом співробітництва трьох партнерів: закладу працевлаштування, компанії, яка потребує працівників, організації, що навчає. Запровадження постійного моніторингу професій, фахівці з яких у дефіциті чи надлишку на ринку праці, та тристоронніх угод про навчання уможливлює підвищення ефективності навчання майже удвічі.

Зростання пропозиції на ринку праці вимагає гнучких форм зайнятості. Завданням реформи ринку праці повинне бути і створення нових сфер пошуку робочих місць. Не особливо добре оплачувана робота, без постійної угоди, без захисту від звільнення – все ж краще, ніж повна відсутність роботи. Особливо для людей із невисокою кваліфікацією. З огляду на це, завдання держави полягає у створенні відповідних умов, аби малі й середні підприємства мали користь із підвищення гнучкості ринку праці і брали на роботу більше працівників.

Серед заходів, спрямованих на зниження рівня безробіття в економіці України, більшість експертів вважають високоефективними переорієнтацію державної політики з переважної підтримки великих підприємств на переважну підтримку малого і середнього підприємництва, реформування оплати праці у напрямі її істотного підвищення з одночасним зменшенням податкового тиску на фонд оплати праці підприємств.

Середа Олена Олександрівна

Східноукраїнський національний університет

м. Луганськ

АНАЛІЗ ЧИННИКІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

В умовах ринкової економіки ефективність фінансової діяльності підприємства багато в чому визначається особливостями формування його капіталу. Основною метою формування капіталу підприємства є забезпечення потреби в джерелах фінансування, збалансованості структури капіталу з позиції вибраних стратегічних орієнтирів та критеріїв оптимізації.

Значний внесок у розвиток теоретичних та методологічних основ формування капіталу підприємств зробили такі вчені як Ю. Брігхем, Р. Холт, Н. Рудик, І. Бланк, О.С. Стоянова, В. Ковальов, Ю. Воробйов, А. Поддерьогін, Л. Басовскій, В. Бочаров, Плєшкова Т.Г. и др. В працях вітчизняних та зарубіжних науковців основна увага приділяється висвітленню економічної сутності капіталу, його складовим, оптимальної структури. Проте сучасне підприємство при формуванні структури капіталу зіштовхується з проблемами, джерелом яких є невизначеність ринкової ситуації, нестабільність попиту на продукцію, посилення конкуренції в галузі, дефіцит фінансових ресурсів, що потребує вивчення дії зовнішнього і внутрішнього середовища.

Дослідження процесу формування капіталу дозволило виявити ряд чинників, що впливають на обсяг, структуру капіталу і на вибір джерел його формування. Класифікація чинників за рівнями (макро-, мезо- і микрорівень, внутрішнє середовище) наведено у табл.1.

Таблиця 1

Класифікація чинників, що впливають на формування капіталу підприємства

Рівень

Чинники

Макрорівень

Правові

Політичні

Економічні

Кон’юнктура товарного та фінансового ринку

Рівень оподаткування прибутку

Науково-технічні

Соціально-культурні

Мезорівень

Нормативне забезпечення

Галузеві особливості операційної діяльності

Мікрорівень

Корпоративний контроль

Позиція кредиторів

Фінансова гнучкість

Споживачі

Позиція конкурентів

Контактні аудиторії

Внутрішнє середовище

Стратегія управління капіталом

Професіоналізм менеджерів

Рівень автоматизації управління

Угруповання факторів зовнішнього середовища дозволяє виділити чотири рівні: макрорівень, мезорівень, макрорівень, внутрішнє середовище.

До факторів макрорівня можна віднести: правові, політичні, економічні, кон'юнктура товарного і фінансового ринку, рівень оподаткування прибутку, науково-технічні, соціально-культурні.

Для будь-якого українського підприємства значний вплив при формуванні фінансової стратегії надають правові, політичні, економічні фактори, оскільки при спаді економіки і високих темпах інфляції значно підвищується ризикованість фінансової діяльності підприємства. Дія правового чинника проявляється через законодавчу базу і ступінь її досконалості.

Суттєвими факторами формування структури капіталу є кон'юнктура товарного і фінансового ринку, яка впливає на використання позикового капіталу. Чим стабільніше кон'юнктура товарного ринку, тим стабільніше попит на продукцію та безпечніше використовування позикових коштів. У залежності від кон'юнктури фінансового ринку зростає або знижується вартість позикового капіталу, що визначає ефективність його залучення. У випадку, коли кредитні ресурси дорогі, вигідніше збільшувати частку власного капіталу і навпаки.

Вплив оподаткування проявляється наступним чином: в умовах низьких ставок податку на прибуток або використання податкових пільг знижується податкова економія і різниця у вартості власного і позикового капіталу незначна. При високій ставці оподаткування прибутку збільшується ефект від залучення позикових коштів.

Включення науково-технічних факторів обумовлюється можливістю застосування інформаційних технологій, що сприяє збільшенню ефективності управління капіталом та його структурою. Соціально-культурні чинники включають суспільні цінності, установки, відносини, очікування і звичаї. Як правило, дані фактори активізуються в умовах економічної нестабільності, в інших випадках у меншій мірі впливають на структуру капіталу.

До факторів мезорівня, дія яких проявляється всередині галузі, доцільно віднести: нормативне забезпечення, галузеві особливості операційної діяльності. Галузеві особливості підприємства визначають структуру активів та їх ліквідність. Чим більше фондомісткість галузі в силу більшої частки необоротних активів, тим нижче кредитний рейтинг, тому підприємства змушені орієнтуватися на власний капіталу. Крім того, галузеві особливості визначають тривалість операційного циклу. Чим коротший цей період, тим більшою мірою може бути використаний позиковий капітал.

Фактори мікросередовища характеризують безпосереднє оточення підприємства: корпоративний контроль, позиція кредиторів, фінансова гнучкість, позиція конкурентів, споживачі, контактні аудиторії.

Корпоративний контроль являє собою можливість акціонерів забезпечувати постійний вплив на прийняття стратегічних управлінських рішень. Даний фактор визначає зазвичай пропорції формування власного капіталу в акціонерному товаристві, пропорції в обсязі підписки на акції, куплені акціонерами. У випадку, коли власники бажають зберегти фінансовий контроль або уникнути загрози поглинання, то додатковий капітал доцільно формувати на основі позикових коштів. Вплив акціонерів виражається у співвідношеннях розподілу чистого прибутку.

Позиція кредиторів визначається по певним критеріям. Якщо підприємство має негативний імідж серед кредиторів, то незважаючи на високу фінансову стійкість, зменшує можливості росту позикового капіталу. Наявність кредитного рейтингу в організації, присвоєного національними або міжнародними рейтинговими агентствами, сприятиме отриманню кредитів на кредитному ринку і зменшить вартість фінансування [2]. Можливість оперативно формувати капітал за рахунок різних джерел фінансування визначається фінансовою гнучкістю.

Довіра споживачів безпосередньо впливає на темп зростання обсягу продаж. Чим він вищий, тим вище потреба в зовнішньому фінансуванні. При низьких значеннях темпу приросту можна використовувати власний капітал (реінвестувати прибуток). При темпах приросту вище певного рівня потрібні додаткові джерела фінансування, і чим більш швидкими темпами буде рости обсяг продажів, то більша стане потреба в залученні зовнішнього капіталу. Ступінь і характер впливу конкурентів визначається агресивністю середовища: якщо підприємства конкурують один з одним, то капіталу повинно бути, достатньо для підтримки відповідного рівня конкурентоспроможності.

Контактні аудиторії, зокрема, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації можуть сприяти або протидіяти зусиллям підприємства.

Фактори внутрішнього середовища включають[2]: стратегію управління капіталом, наявність кваліфікованого персоналу, ступінь автоматизації управління.

Залежно від ситуації в країні, регіоні, галузі, пріоритетів розвитку кожне підприємство повинно самостійно оцінювати вплив даних чинників на структуру капіталу і при необхідності розширювати їх перелік.

Таким чином, систематизація факторів дозволяє цілеспрямовано обирати схему фінансування і структуру джерел залучення капіталу, тобто враховувати їх вплив на формування капіталу.

Література

  1. Бланк И.А. Управление формированием капитала предприятия. - Киев : Омега-Л Эльга, Ника-Центр, 2008-512 с.

  2. Методы оптимизации структуры капитала с учетом факторов внешней среды//Куницина Н. Н., Плешкова Т.Г.- Финансовые исследования.-2008. № 18. С. 51-58.

Соколова Олена Євгенівна

Національний авіаційний університет, м. Київ

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ В УКРАЇНІ

Процеси формування та розвитку регіональних ринків мають специфічні особливості, обумовлені характером відтворення в економічно розвинених районах і в тих районах, що розвиваються, із структурою господарства, що формується. Ця специфіка виявляється при формуванні всієї системи регіональних пропорцій сфери обігу [1, с. 88]. Саме тому, все більшого значення набуває розвиток різних форм організації виробництва, переважними з яких стануть спеціалізація, кооперація та інтеграція. Реалізація вищенаведених форм вимагає відповідного транспортного та логістичного забезпечення як на регіональному, так й на національному рівнях.

Для оптимального управління процесами транспортно-логістичного обслуговування необхідно створити ефективні регіональні транспортно-логістичні системи (РТЛС), як невід’ємні елементи та обов’язкові умови формування, а також розвитку конкурентоспроможних регіональних ринків.

На думку автора, регіональна транспортно-логістична система являє собою сукупність суб’єктів ринку транспортно-логістичних послуг та об’єктів транспортно-логістичної інфраструктури, які взаємодіють між собою з метою оптимізації руху матеріального потоку в межах певного регіону при максимальному задоволенні потреб споживачів у транспортно-логістичному обслуговуванні за мінімальними витратами та відповідним рівнем сервісу згідно зі світовими стандартами. Варто підкреслити, що РТЛС, з одного боку, є функціональною підсистемою регіональних економічних систем, а з іншого – це складова частина певного ланцюга доставки матеріального потоку (національної ТЛС).

Відповідно до методології системного підходу кожна РТЛС повинна мати власну структуру, яка б дозволяла здійснювати ефективне управління всіма ланками транспортно-розподільчого процесу в регіоні та за його межами. Отже, в межах кожної РТЛС, для здійснення керівних функцій, повинні бути створені координаційні ради, які вирішуватимуть питання їх ефективного формування та подальшого розвитку. До їх складу можуть входити представники державних та регіональних органів виконавчої влади, інвестори, виробники матеріальної продукції та інші суб’єкти вітчизняного ринку транспортно-логістичних послуг. Координаційна рада безпосередньо інтегрує діяльність регіональних транспортно-логістичних операторів (посередників) та здійснює контроль за процесами транспортно-логістичного обслуговування в регіоні.

Основними складовими РТЛС, що здійснюють координацію та управління елементами регіональної транспортно-логістичної інфраструктури (РТЛІ) є регіональний центр та мережа локальних транспортно-логістичних центрів (ТЛЦ). ТЛЦ являє собою інтегровану організаційно-функціональну структуру, яка одночасно виконує комплексні функції: консолідації, деконсолідації, просторового переміщення, зберігання та інформаційної підтримки матеріального потоку за високим рівнем логістичного сервісу та необхідним технічним оснащенням при оптимальних логістичних витратах. Кожна з таких структур функціонує сумісно з інформаційно-аналітичними центрами, завдяки чому забезпечується прискорення руху та підвищується якість інформаційного обслуговування всіх ланок транспортно-розподільчого процесу упродовж повного ланцюга доставки вантажу.

Ефективність РТЛС, в більшості, залежить від стану та потенціалу РТЛІ. Саме РТЛІ забезпечує синхронізацію процесів обслуговування вантажопотоків, координує дії суб’єктів певного ланцюга доставки «від дверей до дверей» з метою максимального задоволення їх економічних інтересів, організовує взаємодію між суб’єктами ринку авіаційних послуг, дозволяє здійснювати обмін інформацією між усіма ланками ланцюга та підвищити рівень якості транспортно-логістичного обслуговування тощо. До основних елементів РТЛІ відносяться: вантажні комплекси різних видів транспорту, термінальні комплекси, транспортні підприємства, складське господарство, фінансові організації та установи (наприклад, лізингові та страхові компанії, банки), транспортні комунікації тощо.

Оптимальний розвиток РТЛС дозволяє отримати такі переваги:

- оптимізація руху вантажного потоку на регіональному рівні;

- задоволення вимог споживачів у якісному транспортно-логістичному обслуговуванні за мінімальними витратами відповідно зі світовими стандартами; розвиток регіональних ринків транспортно-логістичних послуг;

- ефективність функціонування різних видів транспорту в регіоні за рахунок логістичної координації їх роботи в транспортних вузлах при здійсненні інтер- та мультимодальних перевезень; створення та розвиток сучасної транспортно-логістичної інфраструктури;

- підвищення рівня зайнятості населення; розширення споживчого ринку транспортно-логістичного сервісу та збільшення надходжень в регіональні бюджети від функціонування РТЛС;

- розширення зовнішньоекономічних зв’язків регіону; забезпечення конкурентоспроможності національних транспортно-логістичних операторів на світовому ринку транспортно-логістичних послуг;

- зменшення шкідливого впливу транспорту на навколишнє середовище за рахунок раціонального регулювання транспортних потоків, створення оптимальних схем доставки, раціонального вибору транспортних засобів і ефективних технологій перевезень згідно зі світовими стандартами;

- економія матеріальних та фінансових ресурсів виробників і споживачів продукції упродовж повного ланцюга доставки за рахунок оптимізації загальних логістичних витрат, а також спрощення документообігу;

- активізація бізнес-процесів в регіоні, а також створення ефективної системи транспортно-логістичного сервісу та інформаційного забезпечення для вітчизняних та іноземних компаній.

Таким чином, РТЛС як складова економічної системи конкретного регіону забезпечує координацію та інтеграцію діяльності суб’єктів ринку транспортно-логістичних послуг під час обслуговування матеріальних потоків, сприяє зростанню попиту на вітчизняну транспортно-логістичну продукцію, а також дозволяє вирішувати соціально-економічні задачі регіонального розвитку.

Список використаних джерел:

  1. Новоселов А.С. Теория региональных рынков [Текст] / А.С. Новоселов. – Ростов-на-Дону: Феникс; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2002.

УДК 336.71

Чернышов С. А. студент ФК-33д

Научный руководитель: Плаксин В. И. д.э.н., профессор

Севастопольский национальный технический университет

ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ГОСУДАРСТВА И РЫНКА В СФЕРЕ СОВРЕМЕННОГО РЕФОРМИРОВАНИЯ СТРАХОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

Согласно современным представлениям в страхование экономике – это гарантия стабильного развития и эффективного функционирования предприятия. Защита от рисков и последствий экономических катаклизмов – главная цель страховых услуг. Страховой сектор Украины – это необходимая часть рыночной экономики государства. Изучение преобразования страхового рынка Украины является крайне актуальным, поскольку отражает защитные функции безопасности экономики. Тема страхования в Украине тесно связана с защитой и обслуживанием юридических структур и населения от негативных последствий с вероятностным характером воздействия.

Цель данной работы заключается в системном преобразовании страхового сектора Украины, в котором необходимо достичь конкурентоспособности. Многие ученые и специалисты глубоко изучали разные аспекты данной проблематики: Татьяна Павлюченко, Олег Сосновский, Игорь Любашенко, Александр Мац, Людмила Белошицка, Наталья Гудыма, Андрей Перетяжко, Владимир Стулей и многие другие внесли существенные вклады в решение этой проблемы. Однако осталось еще множество нерешенных задач, а тем более в пределах нашего государства.

После губительной фазы кризиса экономика Украины начала движение к восстановлению потерянных позиций, но сохранились негативные последствия падения. В современной экономической ситуации страховой сектор страны сталкивается с рядом противоречивых трендов. В частности, усиление роли Госфинуслуг в регулировании небанковского-кредитного сектора и страхового рынка Украины. Совет директоров Международного валютного фонда (МВФ), 28 июля 2010 года одобрил новое соглашение с Украиной, которое предусматривает выделение стране 10 млрд. SDR (около $15,15 млрд) в течение 29 месяцев по программе "stand-by. Первый транш в размере 1,25 млрд SDR ($1,89 млрд) страна получит сразу, в то время как последующие транши будут выделяться после ежеквартального пересмотра программы кредитования. Как отмечает аналитик компании "Еavex Capital" Андрей Патиота, данная помощь в первую очередь направлена на сокращение дефицита бюджета и реформирование энергетического сектора страны. Новая программа придет на смену прежнему кредитному соглашению с МВФ объемом $16,6 млрд., подписанному в 2008 году, в рамках которого Украина получила почти $11 млрд. В финансовом секторе Украины сохраняется временная стабилизация. Вследствие климатических условий страховой рынок получит напряженную ситуацию по выплатам агрострахования, а также прогнозируется усиление инфляции. Для повышения платежеспособности страховых компаний Украины за последний год существенно увеличили размеры уставного капитала. Совокупный капитал страховщиков в 1 квартале 2010 года составил 14,9 млрд. грн., т.е. вырос на 2 млрд. грн. или на 15,5% по сравнению с 1 кварталом 2009 года. Уровень чистых страховых выплат (отношение чистых выплат к чистым премий) за январь - июнь 2010 года составил 44,3% (за январь - Июнь 2009 - 46,2%). Высокий уровень чистых страховых выплат в I полугодии 2010 года наблюдался по видам добровольного страхования финансовых рисков - 186,4%, по добровольному личному страхованию - 55,2%, а также по добровольному имущественному страхованию - 53,5%. Рост уровня чистых страховых выплат по добровольному страхованию финансовых рисков может свидетельствовать об использовании страховыми компаниями схем по оптимизации налогообложения. Уровень чистых страховых выплат превышает уровень валовых, поскольку при расчете не учитываются доли страховых выплат, выплачиваемых за договорам внутреннего перестрахования рисков, и доли страховых премий, уплачиваемых по операциям внутреннего страхования. Так, уровень страховых выплат по страхованию наземного транспорта (КАСКО) по итогам I полугодия 2010 года уменьшился на 15,9% до уровня 57,1%, рост уровня страховых выплат по страхованию кредитов (в том числе ответственности заемщика за непогашение кредита) на 33,9% до уровня 45,6% связано с уменьшением поступления страховых платежей по данному видом страхования с 1 411,9 млн. грн. состоянию на 30 июня 2009 года в 163,9 млн. грн. по состоянию 30 июня 2010 года на 37,6 процентных пункта до 57,5% уменьшился уровень страховых выплат по страхование финансовых рисков. Положительной динамикой является увеличение на 8,1% уровня страховых выплат до 45,9% по обязательному страхованию гражданско-правовой ответственности владельцев транспортных средств ("Автогражданка"). Количество страховых компаний "non-Life", в которых за январь – июнь 2010 года уровень валовых страховых выплат был менее 15%, составляет 187 СК (или 50,1%), из них 4 страховых крмпаний получили премии от 300 - 620 млн. грн. (Суммарно 1 894,1 млн. грн, или 20,4% от рынка "non-Life"). Количество страховых компаний "non-Life", в которых за январь – июнь 2010 года уровень валовых страховых выплат был больше 50%, составляет 50 СК (или 13,4%). Суммарные страховые премии 50 СК - 2 037,1 млн. грн. (Или 21,9% от рынка "non-Life"), а суммарные страховые выплаты 50 СК - 1 416,2 млн. грн. (Или 54,6% от рынка "non-Life").

Несмотря на экономический кризис, на фоне упадка страхового рынка и снижения сумы страховых премий поступления по налогу на прибыль за І квартал 2010 года увеличились на 4% (123,8 млн. грн.), что составляет 76,5% общих поступлений по небанковским учреждениям. С1 июня 2010 года Госфинуслуг начала массовые проверки небанковских финансовых учреждений. Первыми под прицелом регулятора оказались страховые компании. Ни для кого не секрет, что главная проблема украинского страхового рынка — недостаточная капитализация отечественных компаний. До кризиса 2008 года многие страховые компании (СК) работали по принципу пирамиды (выплачивали возмещения за счет собранных премий). Главная цель некоторых страховщиков заключался в минимизации налогообложения владельцев. В кризис страхование стало бизнесом с очень низкой рентабельностью или убыточным. Для ужесточения контроля над страховщиками Госфинуслуг планирует ввести международные стандарты финансовой отчетности (МСФО): сейчас страховщики отчитываются перед регулятором лишь раз в квартал. Налоговый кодекс для бизнеса стал настоящим испытанием на конкурентоспособность и прозрачность. Главное изменение для страховых компаний – переход на общую систему налогообложения – с одной стороны, будет выгоден игрокам рынка, поскольку налог будет платиться лишь в том случае, если компания будет иметь прибыль. С другой стороны, администрирование налога усложнится, что повлечет дополнительные расходы компаний. Кроме того, возникнут сложности при налогообложении резервов страховых компаний. Увеличение расходов на администрирование поднимет вопрос эффективности затрат страховых компаний. Сегодня административные расходы – это ключевой параметр на рынке, за счет которого можно конкурировать, не изменяя тарифов. Поэтому, снижение собственных расходов компаний станет еще более актуальным вопросом с принятием налогового кодекса. Для нашей компании это также важная задача, ведь мы хотим конкурировать на рынке за счет эффективности. Для этого нами используются новые подходы в страховании – разрабатываются специальные веб-продукты, автоматизируются процессы продажи полисов и взаимодействия с посредниками. Важным преимуществом новой системы налогообложения станет то, что перевод страховой индустрии на общее налогообложение должен сделать схемные операции на рынке нерентабельными. Соответственно, во многом налоговый кодекс будет содействовать тому, что страховой рынок станет более стандартным, классическим и прозрачным. Если для рынка страхования это будет не революционная часть, то крайне серьезное изменение. Рынок за какой-то период очень сильно изменится. Еще одним важным изменением будет то, что новая система налогообложения кардинальным образом скажется на рынке мелких страховых посредников. Сегодня на этом рынке работает большое количество частных предпринимателей, которые налогооблагаются в рамках единого налога, которые, после принятия налогового кодекса, потеряют такую возможность. Мелкие агенты будут вынуждены или уйти с рынка, или реорганизовывать свой бизнес – укрупняться, подключаться к уже существующим агентским и брокерским компаниям. Даже если они не будут менять объем операций, они будут вынуждены поменять формат своего присутствия на рынке, что приведет к его значительной структуризации. В то же время, эти изменения не должны повлиять на тарифы страховых компаний. Хотя комиссия посредникам – это часть тарифа, не думаю, что новый налоговый кодекс прямо повлияет на изменение стоимости страховых полисов. Если некоторые компании и пойдут на повышение тарифов для увеличения комиссии посредникам, это будет временным явлением, ведь они однозначно ухудшат свои позиции на рынке, после чего будут вынуждены стабилизировать свои комиссионные и вернуться к экономически обоснованным параметрам. Налоговый кодекс кардинально изменит страховой рынок – он станет более структурированным, прозрачным и классическим.

Таблица – Динамика развития страхового сектора Украины ( 2005-2010 гг.)

Показатели

Период

2005

2006

2007

2008

2009

І кв. 2010

ІІ кв. 2010

Количество зарегистрированных страховщиков

398

411

446

469

450

444

441

из них: компании по страхованию жизни

45

55

65

72

72

70

68

Количество заключенных договоров страхования (млн.шт)

336,8

554,6

599, 8

676

575,0

123,7

282,9

Включена в Государственный реестр

36

33

54

6

2

2

2

Исключен из Государственного реестра

21

20

19

12

6

8

5

Количество компаний с иностранным капиталом (согласно поданных отчетных данных)

58

66

78

87

-

-

-

Доля иностранного капилалу в уставном капитале страховщиков,%

13,4

13,0

20,7

25,5

-

-

-

Активы по балансу, млн.грн.

20 920,1

23 994,6

32 213,0

41 930,5

41 970,1

41 312,1

43 166,2

Активы, определенные ст. 31 Закона Украины "О страховании", млн.грн.

12 346,5

17 488,2

19 330,3

23 904,9

23 690,9

23 515,6

24 435,9

Объем уплаченных уставных фондов, млн. грн

6 641,0

8 391,2

10 633,6

13 206,4

14 876,0

14 343,2

14 563,0

Сформированные страховые резервы, млн.грн.

5 045,8

6 014,1

8 423,3

10 904,1

10 141,3

9 428,9

9 393,5

Валовые страховые премии, млн.грн, из них:

12 853,5

13 830,0

18 008,2

24 008,6

20 442,1

4 697,7

9 635,9

от страхователей-физических лиц

1 616,2

2 945,8

5 170,4

7 630,2

5 949,0

1 297,9

2 702,9

от перестраховщиков

3 398,1

4 962,9

4 588,1

6 362,5

5 846,5

1 332,8

2 802,5

в т.ч.вид перестраховщиков-нерезидентов

20,8

21,5

112,2

317,5

242,1

29,1

116,8

Валовые страховые выплаты, млн. грн, из них:

1 894,2

2 599,6

4 213,0

7 050,7

6 737,2

1 255,8

2 619,4

страхователям-физическим лицам

616,6

1 012,8

1 788,5

3 206,4

2 804,0

641,1

1 250,4

перестраховщикам

-

231,6

822,0

1 546,3

1 727,1

250,5

549,9

в т.ч.перестраховщикам-нерезидентам

-

13,5

504,1

1 055,6

1 049,7

236,6

408,0

Уровень валовых выплат,%

14,7

18,8

23,4

29,4

33,0

26,7

27,2

Доля валовых страховых премий, причитающаяся первым трем страховщикам,%

12,2

11,8

11,7

11,5

11,2

17,7

16,7

Доля валовых страховых премий, причитающаяся первых 50 страховщикам,%

73,7

72,3

67,1

70,1

75,2

78,8

78,5

Чистые страховые премии (валовые премии за минусом премий переданных на внутреннем рынке перестрахования), млн.грн.

7 482,8

8 769,4

12 353,8

15 981,8

12 658,0

2 749,0

5 588,3

Чистые страховые премии (валовые премии за минусом премий переданных на внутреннем рынке перестрахования), млн.грн.

1 546,7

2 326,2

3 884,0

6 546,1

6 056,4

1 237,6

2 474,2

Уровень чистых выплат,%

20,7

26,5

31,4

40,9

50,0

45,0

44,3

Объем страховых платежей, уплаченных перестраховщикам, млн. грн.

6 050,0

5 697,6

6 423,9

9 064,6

8888,4

2 263,6

4 546,7

из них: перестраховщикам-нерезидентам

676,3

576,1

769,5

1 037,8

1104,3

314,9

499,1

На основе материалов: Госфинуслуг

Итак, процесс реформирования законодательства приведет к унификации правил ведения страхового бизнеса согласно международным стандартам. Экономическая ситуация негативно повлияла на платежеспособность клиентов компаний и приведет к повышению качества услуг, высокому уровню борьбы за платежеспособными клиентами. Государство при помощи нового Налогового кодекса начало процесс структуризации и фильтрации страхового рынка. По мнению экономистов, новые законы снизят возможности применения теневых схем в страховом бизнесе. Страховой рынок Украины ожидают количественные и качественные фундаментальные преобразования, которые придадут страховому сектору динамику эффективного роста. Появление новых направлений исследования в связи с принятым Налоговым кодексом требуют дальнейших исследований.

Библиографический список

1. Страховой рынок Украины подвел итог за 1 квартал 2010. Финансовый портал.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа:

http:// www.fin.org.ua/news/782395 , 18.06.2010 г.

2. Страхование в Украине.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http:// http://www .forinsurer.com, 10.09.2010 г.

3. Страховой рынок Украины в 1 квартале 2010 года завис.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http://www.ubr.ua/...market/strahovoi-rynok-ukrainy--v-1-kvartale-2010-zavis-50444 , 19.06.2010 г.

4. Страховой рынок страдает от нехватки квалифицированных актуриев.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http://www.news.finance.ua/ru/~/7/2010/03/12/190102, 12.03.2010 г.

5. Рынок страхования жизни: практика ведения бизнеса в условиях кризиса.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http:// www.ideasgroup.com.ua , 7.10.2009

6. Страховой сектор Украины сократится на четверть.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http://www. kontrakty.ua/novosti/rynki-i-kompanii/19252-straxovoj-rynok-ukrainy-sokratitsya-na-chetvert 28.07.2010 г.

7. Страховой рынок Украины накануне большого передела.[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http://www.mobus.com/finansy/305716.html17.06.2010 г.

8. Владимир Стулей: обзор страхового рынка в 2009-2011 гг..[ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: Электрон..ua/1/news/vladimir_stulei_strahovoi_rynok_v_20092010gg.html 9.03.2010 г.

9. Государственная комиссия по регулированию финансовых рынков и услуг Украины / Страховой рынок / Информация о состоянии и развитии страхового рынка Украины. [ Электронный ресурс ]: Электрон. текстовые данные . – Режим доступа: http://www.dfp.gov.ua/734.html , 20.11.2010 г.

Шаповаленко Костянтин Сергійович

Харківський національній університет імені В.Н. Каразіна

Kgloball@

ЗАСТОСУВАННЯ МАРКЕТИНГУ В ПОДОЛАННІ КРИЗОВИХ ЯВИЩ НА СТРАХОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ

Сучасні процеси глобалізації світового економічного розвитку не оминають Україну, яка поступово інтегрується до міжнародної економіки. Прогнозовано та дзеркально до загальносвітових економічних процесів поводить себе економіка нашої країни. Страховий ринок, який є складовою фінансового життя країни, екстраполює своєю діяльністю загальний економічний стан в державі.

Важливо відзначити, що за 5 останніх років загальний обсяг страхового бізнесу в Україні виріс на 43%, чисті премії – практично в 2 рази, а виплати – в 7,5 разів. В цілому, фінансова криза вплинула на більшість учасників українського страхового ринку, як великих, так і невеликих компанії. В результаті, окрім скорочення обсягів зібраних премій, страховики зіштовхнулися із зменшенням числа клієнтів і порушенням фінансової стійкості через проблеми недоступності депозитів, падіння курсу гривні [6].

Протягом останніх трьох років іноземні фінансові групи активно скуповували банки і страхові компанії в Україні. В результаті на сьогоднішній день частка іноземного капіталу в банківській системі перевищує 36%, на страховому ринку – 25%. Заборгованість страхових компаній перед клієнтами за підсумками 2010 року склала 970 млн. грн. проти 54 млн. грн. в 2009 році [3].

Сьогодні у числі лідерів за рівнем стійкості опинилися великі компанії з добрим рівнем зовнішньої підтримки. Як і минулого року рейтинг стійкості очолила НАСК «Оранта», що, за підсумками минулого облікового року, зібрала премій у розмірі близько 1 млрд. гривень.

Також до групи найбільших стійких компаній увійшли: Дженералі Гарант, QBE Україна, ЛЕММА, Allianz Україна, PZU Україна, СК «НОВА», АХА Україна, Міська страхова компанія, АХА Страхування, АСКА, Українська акціонерна страхова компанія, VSK Insurance Group, Універсальна, Страхова Група «ТАС», НАСТА, Кримська страхова компанія, СК Бусін та інші [2].

Прогнозується, що в 2011-2012 роках буде спостерігатися поступове відновлення та зростання української економіки, що відіб'ється і на зростанні страхового ринку [4].

Одним із базових компонентів розвитку страхового ринку в 2011 році, на нашу думку, може стати обов'язкове страхування. Зокрема, прогнозоване зростання тарифів на ОСЦПВ (здійснюється регулятором централізовано по всьому ринку) призвело до збільшення обсягів зборів по даному виду страхування на 10–25%, при цьому розмір середньої виплати може збільшитися на 30–40%, а кількість страхових компаній, що працюють у даному сегменті, знизиться [4].

Складається середовище з високим рівнем конкуренції. Група страхових компаній одного рівня, мають знайти важілі підсилення своїх позицій. Такими є загальні підходи та інструменти маркетингу, адаптовані до конкретних умов страхового ринку. На початку 70-х років став застосовуватися західними страховими компаніями страховий маркетинг – це метод керування комерційною діяльністю страхової компанії і метод дослідження ринку страхових послуг [5].

Страховий маркетинг – це система взаємодії страховика і страхувальника, спрямована на взаємне врахування інтересів і потреб. Комплекс страхового маркетингу представлено на рисунку 1 [1].

Страховий продукт – це набір основних і допоміжних послуг, наданих страхувальнику при підписанні договору страхування. Кінцевим втіленням і практичною реалізацією страхового продукту є конкретні основні й допоміжні послуги, надані компанією в рамках договору страхування [3].

Формування конкурентних цін (тарифів) на страхові продукти


Розробку нових чи адаптацію існуючих страхових продуктів (послуг) з урахуванням вимог ринку


Формування ефективної системи збуту (розподілу) страхових продуктів, управління цією системою


Проведення комунікаційної РR-політики


Здійснення заходів щодо просування страхових продуктів


Рис. 1. Комплекс заходів страхового маркетингу

Застосування комплексу заходів страхового маркетингу дає можливість виявити компанії напрями індивідуального розвитку. Зрозуміло, значимість цих заходів розрізняється від одного споживчого сегмента до іншого.

При рівній надійності страхових компаній найважливішим фактором вибору для споживача є ціна страхового продукту – чим нижче ціна, тим вище привабливість страховика. Цінова політика страховика повинна сполучити в собі інтереси залучення клієнтів і прибутковості страхової діяльності. В Україні еластичність споживання страхової продукції за ціною значно вища, ніж в економічно розвинених країнах.

Важливість побудови ефективної системи збуту страхової продукції пов'язана з тим, що функція збуту є основною для забезпечення комерційного успіху компанії.

Під комунікаціями страховика розуміються всі ті «сигнали», що він направляє своїм страхувальникам, потенційним клієнтам, своїм збутовим мережам, суспільній думці та іншим. В міру жорсткості конкуренції, розвитку суспільної думки і руху в захист прав споживачів українські страхові компанії повинні приділяти усе більше уваги своїм внутрішнім і зовнішнім комунікаціям.

Результатом ефективного використання страхового маркетингу є відповідне позиціонування себе компанією, визначення партнерів в бізнесі, впровадження системи управління якістю, ведення SWOT-аналізу компанії, виявлення пріоритетних сегментів, удосконалення організаційної структури, ведення європейської організації продажів, розвиток шляхів збільшення вартості активів компанії та інші.

Застосування маркетингу у страхуванні дозволить страховим компаніям ставити конкретні цілі та будувати шляхи їх досягнення.

Використані джерела:

1. Журавин С. Г. Страховые компании в условиях глобализации / С. Г. Журавин. – М. : Анкил, 2005. – 176 с.

2. Интернет журнал о страховании [Электронный ресурс] – Режим доступа :

3. Ліга страхових організацій України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

4. Рейтингове агентство Эксперт-Рейтинг [Электронный ресурс] – Режим доступа : /

5. Твой финансовый навигатор [Электронный ресурс] – Режим доступа: .ua/2/news

6. Экономические известия [Электронный ресурс] – Режим доступа:

Шульга Ірина Петрівна

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту, м. Черкаси

irynashylga@

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПУБЛІЧНИХ ЕМІСІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІТЕНТІВ

Останнім часом частіше звучить інформація про те, що та або інша українська компанія ставить своїм основним завданням на найближчі роки вихід компанії на IPO. У зв'язку з цим приймаються плани дій, пов'язані зі зміною корпоративної структури, переходом на міжнародний стандарт фінансової звітності, провадиться ряд заходів, пов'язаних зі скороченням витрат, підвищенням ліквідності бізнесу, а також декларуються принципи відкритості й прозорості компанії для всіх зацікавлених осіб.

Абревіатура IPO («Initial Public Offering») розшифровується як «первісна публічна пропозиція» акцій широкому колу інвесторів на спеціально організованому біржовому майданчику. IPO є, насамперед, ефективним механізмом залучення капіталу через фондовий ринок.

Відповідно до українського законодавства (ст. 1) [1] під «розміщенням цінних паперів» розуміється відчуження цінних паперів емітентом або андерайтером шляхом укладання цивільно-правового договору з першим власником. При цьому не вказується, де саме й при яких умовах укладаються подібні угоди. Але коли говорять про IPO, то мають на увазі саме публічну пропозицію інвесторам стати акціонерами компанії. Крім самої компанії, в IPO задіяні й потенційні інвестори й безліч посередників, оскільки через розміщення цінних паперів здійснюються нові фінансові вливання в компанію, що сприяють розширенню її загальної діяльності, допомагаючи одержати нове обладнання, кадри, провести нові рекламні кампанії, отримати можливість придбання інших компаній тощо.

Проте, найчастіше під ІРО розуміють розміщення цінних паперів на торгах фондових бірж і/або інших організаторів торгівлі на ринку цінних паперів [2]. Проведення публічного розміщення акцій підтверджує, що компанія досягла високого рівня транспарентності й інформаційної прозорості, показала стійке зростання фінансових показників, рівень корпоративного управління компанії відповідає прийнятому стандарту й компанія має довгострокову стратегію розвитку бізнесу.

У країнах з розвиненою економікою розміщення акцій на фондовій біржі вже давно є одним з основних інструментів фінансування подальшого розвитку компанії. Залучення фінансових ресурсів у ході IPO дозволяє компанії придбати необхідні для розширення активи, які компанія не може купити за власні кошти, і на придбання яких вважає невигідним брати кредит. IPO відкриває шлях до більш дешевих джерел капіталу за рахунок підвищення рівня публічності компанії й дозволяє знизити вартість залученого фінансування.

Також IPO сприяє оптимізації структури капіталу й одержанню більш ефективного доступу до ринків капіталу, у тому числі західних, і відкриває нові можливості для розвитку бізнесу й консолідації ринку. Для багатьох вітчизняних компаній з іноземним капіталом вихід на IPO є пріоритетною вимогою іноземних акціонерів, які прагнуть у такий спосіб збільшити прибуток і диверсифікувати ризики, пов'язані з продажем своїх акцій.

З 2005 по 2010 рік більше 60 українських емітентів залучили капітал з-за кордону. Напевно, це був перший помітний сплеск активності, що породив надію на становлення в Україні цивілізованого ринку капіталів (рис. 1).

До кризи ринок був упевнений, що компанії реального сектора можуть одержати доступ до інвестицій, які так необхідні для розвитку національної економіки. Інвестиційні консультанти були впевнені, що на західних майданчиках українських емітентів зустрінуть із розкритими обіймами, а юристи й аудитори захоплювалися побудовою багаторівневих схем, по суті пропонуючи одне й теж - створення материнського холдингу в зоні з м'яким податковим кліматом.

Рис. 1. Суми капіталу, залученого в результаті ІРО українськими акціонерними товариствами за 2005-2010 рр.

Як сьогодні не намагаються українські інвестиційні банки переконати нас в успішності проведених ними розміщень, але абсолютна більшість із цих розміщень не витримують жодної критики. Емітенти зіштовхуються з необхідністю нести великі транзакційні витрати на підтримку лістингу, при цьому в більшості з них немає активного ринку акцій. Лише одиниці змогли осилити повторне залучення капіталу, мають місце й факти делістингу. Переважна більшість емітентів ігнорують основні норми Investor Relations, вони спираються лише на оцінки аналітиків й іноді під натиском регулятора або біржі публікують звітність. Практично жодна компанія із числа тих, які провели IPO або SPO, не в змозі самостійно сформувати інформаційний потік, який можна вважати достатнім для прийняття інвесторами рішень щодо угод.

І, нарешті, за останні 3-4 роки ми так і не змогли знайти жодного прикладу, коли український емітент або його материнська структура в зоні з м'яким податковим кліматом виплачували б дивіденди. Як ми з'ясували, саме відсутність таких прецедентів лякає інвесторів і відкриває завісу над ментальністю українських підприємців, які, залучаючи гроші за допомогою IPO або SPO, не завжди усвідомлюють свої нові фідуціарні зобов’язання перед інвесторами.

У підсумку, до початку 2010 року ряд українських компаній не тільки підмочили свою репутацію, але й створили негативний фон для своїх колег з України. Виключенням є лише Варшавська Фондова біржа, де емітенти здебільшого знайшли контакт із інвесторами, а також ті організатори торгівлі, які вже проанонсували, що готові прийняти наші компанії на своїх майданчиках, але ще не зробили цього в масовому порядку - це NYSE Euronext і Hong Kong Exchanges and Clearing Limited.

Отже, IPO - це складний процес, що складається з безлічі процедур організаційного, юридичного й фінансового характеру, які компанії допомагають організувати консультанти й андерайтери, до обов'язків яких входить розміщення акцій на ринку. При здійсненні IPO кожен з учасників дбає лише про свої інтереси. І про вдале IPO можна говорити лише в тому випадку, коли ці інтереси задовольняються в рівній мірі.

Література:

1. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України № 3480 від 23.02.2006 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу до матеріалу:

2. Результати першої хвилі IPO-буму в Україні в 2005-2009 роках. – К.: ДАГДА, 2010: [Електронний ресурс] / режим доступу до матеріалу: .ua

ДЛЯ ПРИМІТОК

Науково-практичне видання

Сучасні національні економічні моделі:

проблеми та перспективи розвитку

Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції

Том І

На російській, українській та англійській мовах

В авторській редакції

За достовірність цитат, статистичнх та інших даних

відповідальність несуть автори

Підписано до друку 23 грудня 2010 року

Формат 60х90/16. Гарнитура Sylfaen

Папір офсетний. Умовн. друк. аркушів 10,2

Тираж 300 екз.

111

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку (2)

    Документ
    Сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 24 грудня 2010 р. – Відп.
  2. Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності

    Документ
    Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції 20-22 жовтня 2011 р. – Сімферополь: Кримський інститут бізнесу УЕУ, 2011.
  3. Міністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни 01135, м. Київ, проспект Перемоги (5)

    Документ
    Міністру освіти і науки Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,
  4. План проведення науково-методичних конференцій та науково-практичних семінарів з проблем вищої освіти І науки професорсько-викладацького складу в системі мон україни на 2010 рік Назва заходу

    Документ
    Міністерство освіти і науки України, Білоруський державний педагогічний університет ім.М.Танка (Білорусь), Московський міський педагогічний університет (Росія)
  5. Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки та інновацій самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу освіта та наука в умовах глобальних викликів

    Документ
    Освіта та наука в умовах глобальних викликів / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 11-13 червня 2010 р. – Сімферополь-Судак: ВіТроПринт, 2010.

Другие похожие документы..