Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Выбор профессии – это прежде всего процесс, цепочка взаимосвязанных шагов, осуществляемых с учетом различных обстоятельств, которые можно разделить н...полностью>>
'Документ'
Сообщаем Вам, что 1 – 2 ноября 2007-го г. в ФГОУ ВПО «Санкт-Петербургская государственная академия ветеринарной медицины» состоится вторая научно-пра...полностью>>
'Учебно-методический комплекс'
Учебно-методический комплекс по экологии составлен в соответствии с требованиями Государственного образовательного стандарта высшего профессиональног...полностью>>
'Книга'
Их неожиданный попутчик из Бореи не был человеком знатного происхождения, и не принадлежал к жреческому сословию. Возможно, он был и не очень образов...полностью>>

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Главная > Курс лекцій
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Нашій країні на нинішньому етапі загрожує не тільки ставлення до неї як до неповноцінної держави, а й багато інших лих. Після світової фінансової кризи 1997—1998 рр. стало зрозуміло, що добре буває доти, доки все добре. Та тільки-но починається криза, як з'ясовується, що виживати можуть лише величезні спільноти. Адже від кризи треба якось захиститися, треба, щоб територія була самодостатньою. Це стосується навіть Китаю. Він дивом вистояв під час кризи, а коли вона минула, усвідомив необхідність економічного об'єднання з іншими країнами для створення великого спільного самодостатнього простору. І він разом з Японією та Південною Кореєю приєднався до країн АСЕАН, виробивши політику захисту проти спекулянтів, які викликають кризу, та домовившись про взаємодію і навіть введення у разі необхідності для всього регіону своєї валюти.

Ми ж розраховуємо на Захід, хоча ніколи не будемо у Західній Європі в тому статусі, в якому нам хотілося б. Ми або не увійдемо до ЄС, або потрапимо туди як маргінали, як меншовартісна, гнана країна, що має обов'язки, але не має жодних прав. І це стає очевидним саме тепер, коли в Європі посилюється євроскепсис. Європейці дедалі гучніше підносять голос проти прийому нових членів до ЄС. Вони не поспішають приймати навіть тих, кого вже намітили. При цьому не бажають давати грошей для підтримання відстаючих галузей цих країн і прагнуть зробити так, щоб звідти до них не приїздили емігранти.

Європа вже наїжачилася. Вона не хоче поступатися своїми перевагами. Складається ситуація, коли йти в один бік ми не хочемо, а в інший нас не пускають. Чим відчутніших успіхів ми досягнемо, тим більшою буде небезпека, що чергове економічне потрясіння у світі стане для нас катастрофічним — саме тому, що ми самотні. Ось чому проблема самоідентифікації, проблема правильного вибору векторів — це надзвичайно важлива проблема

В системі координат культурної ідентифікації потрібно враховувати явище мультікультуралізму (мультикультуралізм, або ж культурний плюралізм – термін, що характеризує співіснування в межах однієї території (країни) багатьох культур, і жодна з них не є панівною). В більш детальнішому тлумаченні, що дає Британський дослідник О’Саллівена та Гартлі з теорії культурної комунікації: “Мультикультуралізм – означення і вивчення суспільства як такого, що вміщує численні відмінні, але взаємно пов’язані культурні традиції та практики, які часто асоціюються з різними етнічними компонентами цього суспільства. Із визнання суспільства мультикультурним випливають два основні наслідки: переосмислення уявлень про культурну єдність (цілісність) суспільства, що включає відмову від спроб “інтегрувати” різні етнічні групи , оскільки інтегрування передбачає перетворення на “невідрізненну” частку панівної культури; та переосмислення поняття культурного різноманіття: слід враховувати владні відносини, відносини домінування (power relations) між різними культурними (етнічними, соціальними) групами.

В поточному житті термін мульти – чи полікультурність часто означає багатокультурність, або й просто багатоетнічність певного суспільства, самого факту його культурного різноманіття.

Як вважає сучасний хорватський культуролог Санін Драгоєвич (Sanjin Dragoevic), нове етнічне та культурне розмаїття сучасних західних суспільств, породжене багатомільйонною еміграцією в 60 – 80-ті роки, головно з країн “третього світу”, а потім ще зі східної Європи, сформувало певний “виклик” узвичаєним культурним та освітнім інституціям, і навіть системам цінностей національних держав Заходу”. Драгоєвич та його однодумці розрізняють концепції мультикультуралізму та інтеркультуралізму. Якщо в концепції мультикультуралізму наголос робиться на збереженні меншинних культур, то це веде до певної консервації існуючого стану. В концепції інтеркультуралізму наголос поставлено саме на забезпеченні активного та позитивного діалогу різних культур у суспільстві, на їхньому взаємопорозумінні та взаємозбагаченні. Але дослідники вважають, що не існує чіткого понятійного та методологічного розмежування між мульти – та інтеркультуралізмом .

В подальшому нашому викладі, ми будемо вживати термін полікультурність, як його вживає Драгоєвич, маючи на увазі “пошанування й підтримку всіх культурних потреб і способів життя, що існують у суспільстві, - не лише культур етнічних, мовних меншин, але й геїв та лесбіянок, традиційних селянських субкультур, інвалідів, тощо” А терміни багатокультурність, мультикультуралізм, інтеркультуралізм як синоніми до полікультурності.

Особливість ситуації полікультурності в Україні що веде до негармонійності в міжкультурних відносинах полягає в тому, що, як вважають фахівці, “Етнокультурна ситуація в Україні – це не традиційне для багатьох країн співіснування панівної культури “титульної” нації та численних “пригноблених” культур і субкультур меншин, а панування двох культурних традицій – україномовної та російськомовної, ареали побутування яких великою мірою перекриваються. ... А поки на авансцені культурного життя конкурують (далеко не завжди мирно) ці домінанті традиції, поза суспільною увагою опиняються мовні, культурні, освітні проблеми тих, кого традиційно звуть “нацменшинами” .

Мовби посилюючи це твердження, відомий письменник та політолог Микола Рябчук пише навіть про “дві України”, де існують “різні світи, різні цивілізації”, що відрізняються “способом мовлення і способом мислення місцевих жителів”, які “орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й географічні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані між собою історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше ”.

Микола Рябчук, якій, ми бачили. загострив проблему двоподілу України, все ж таки, на наш погляд, запропонував дуже продуктивний підхід до подолання цієї “ментальної кризи”. Так, наприклад, він вважає, що в умовах українського культурного життя проблема порозуміння протилежних позицій загострюється ще і тім, що є спадщиною боротьби “колоніального” та “антіколоніального” дискурсів. Звідси витікає необхідність нової культуротворчої позиції – “Лише постколоніальний підхід, як підхід справді діалогічний дає змогу включити в себе обидва антагоністичні, непримиренні й однаково монологічні підходи – колоніальний, та антіколоніальний. “Включити” – не означає створити якусь еклектичну суміш русофобії й українофобії, “індоєвропейства” й “малоросійства”. Ідеться про інше – про визнання себе спадкоємцями обох спадщин: колоніальної й антіколоніальної, і про вироблення нової ідентичності не на основі беззастережного схвалення однієї з них, а на основі критичного переосмислення кожної” .

Ідея “гуманітарного мислення” як мислення, що базується на ідеях діалогу культур та діалогічної сутності свідомості, виникла в працях Михаїла Бахтіна та була розвинута Володимиром Біблером.

Такою є точка зору одного з найвідоміших у сучасному світі гуманітаріїв. А що робиться в Україні для виховання позитивного сприйняття культурних відмінностей?
Результати дослідження, що було зроблено в Україні на матеріалі аналізу шкільних підручників з історії, показали, що в “описах подій та ситуацій, пов’язаних з представниками інших етносів, використано здебільшого негативно забарвлену лексику, що формує стереотипні образи “злих сусідів”, які перешкоджали прямувати до незалежності. Типовим є подвійний стандарт”: аналогічні вчинки “своїх” та “чужих” історичних діячів оцінюються зовсім по-різному. ... взагалі не формується уявлення про Україну як багатонаціональну та багатокультурну країну

“Україною робить людей не кров і земля. Україною їх робить та культура, до якої вони причетні” .

Перед молодими незалежними державами, які звичайно ж мають поліетнічний склад населення, стоїть завдання налагодження нормальних міжетнічних стосунків, захист прав національних меншин, відповідно з узятими зобов’язаннями і в інтересах миру та злагоди в суспільстві. З іншого боку, у більшості цих країн нерозв’язаною злишається проблема національної консолідації. Тому політика держав, що має спрямовувати обидва ці процеси, повинна б називатися етнонаціональною, а не просто етнополітикою. Багато фахівців в Україні за радянською традицією усе ще розуміють націю як етнічну спільноту і не розрізняють понять етнічний та національний. Та й сама українська нація поки що є в основному етнічною спільнотою, на відміну від майбутньої громадянської нації, яка лиш почала формуватися. Тому, щоб охопити усе розмаїття термінологічних позначень у цій сфері, доводиться вдаватися до такого, сказати б комбінованого поняття.

У цьому плані необхідно зосередити увагу ось на чому: зараз побутує думка, що той шлях історичного розвитку, який пройшов колишній СРСР, є щось проміжне між Сходом і Заходом, що ніби слов'янські республіки колишнього Радянського Союзу здатні осмислити власну ідентичність і сформувати перспективи історичного розвитку саме в межах цієї дихотомії. Ідеологія тут постає як примарний симбіоз ностальгії за патріархальним минулим, осуду начебто розтлінного впливу прогресу й апеляції до якоїсь ірраціональної духовності.

Поняття Сходу та Заходу тут присутнє скоріш як штучна схема та зовсім далеке від історико-культурної реальності. Такі міркування належить вважати безпідставними як в ідеологічному, так і в історико-культурному плані. Слов'янські республіки ніколи не були чимось проміжним між Європою і Азією. Комуністична модель суспільного влаштування протягом свого існування аж ніяк не була якимось аналогом східної деспотії. Колишній СРСР, як і дореволюційна Російська імперія, цілком і повністю тяжіють до простору європейської історії і культури. Варіант радянського комунізму є також рівноправним явищем європейської історії, як і німецький фашизм, розпад Югославії і Чехословаччини, створення європейського співтовариства. Прагнення України увійти в сучасний європейський процес інтеграції було б невірно розуміти як наведення мосту між цивілізованою Європою та диким Сходом. Україна була і є невід'ємною частиною європейської історії. Це прагнення слід розуміти як шлях до себе, як намагання посісти гідне місце в утворенні нової Європи.

Своїм виникненням феномен ідеології зобов'язаний цілком визначеному часовому періоду європейської історії, а саме - періоду становлення буржуазних відносин і кризи абсолютизму.

Ідеологія - це наслідок партикуляристського типу мислення. Вона виникає в суспільстві, де існує сувора демаркація соціальних, групових і класових інтересів. Саме цьому тривалому періоду європейської історії ми зобов'язані звичним розумінням ідеології, тобто як системи поглядів на суспільний розвиток, які відображають інтереси класів, соціальних груп.

Науково-технічна революція ХХ ст. докорінно трансформувала механізм соціальних і класових відносин у суспільстві, створивши передумови для формування соціально стабільних систем з високим рівнем споживання. Нарешті, досвід осмислення гуманітарних наслідків жорсткого ідеологічного протистояння не пройшов безслідно. Наявний висновок: час ідеологічних конфронтацій між суспільними класами та соціальними групами пройшов. Досвід так званих "оксамитових революцій" у Східній Європі - тому підтвердження.

Ідеологічні орієнтири сучасної духовної ситуації реконструюються однозначно – культурна самоідентифікація є найбільш прийнятною ідеологічною доктриною для постіндустріального суспільства. Він не є чужим українському суспільству і українській ментальності. Інше питання - що відсутність повноцінної інформаційної інфраструктури, надзвичайно низький рівень гуманітарної культури, гнітючий стан інтелектуальної еліти підштовхують громадську свідомість заповнити ідеологічний вакуум, що виник після краху марксизму-ленінізму, якимись захисними конструкціями. Це слід розуміти як хворобу росту. Слід врахувати, що в Україні сформувався окремий різновид російськомовно-українського націоналізму, який можна називати “креольським”. Цей націоналізм політично є українським, а культурно - російським. Окрім того потрібно враховувати наслідки минулого - “роздвоєність” політичної еліти, що складається з “креольської” еліти, та, власне української еліти. Перша перебуває в тісних зв’язках і залежності від колишнього імперського центра, а друга виконує роль контр-еліти і здійснює програмні цілі в питаннях державного і національного будівництва. Подальший розвиток країни вимагатиме збалансування еліт, більшої згуртованості етнічних українців і взяття ними на себе консолідучої ролі у процесі формування української громадянської нації.

Поняття громадянської нації не дорівнює сукупності усіх громадян України, але воно й не означає, що в Україні після здобуття незалежності усі мають стати етнічними українцями. Громадянська нація – це спільнота, що виникає в незалежній державі шляхом формування спільної для усіх етнічних груп ідентичності. Окрім багатьох інших спільних рис, її члени поділяють певний обсяг спільної соціетальної культури, яка використовується в діяльності публічних інституцій та в громадському житті й охоплює політичні та інші суспільні цінності, державну мову, національну символіку, уявлення про спільну історичну долю народу тощо. В Україні, коли заходить мова про внутрішню структуру соціетальної культури, предметом найбільших суперечок завжди є питання державної мови. Не вдаючись тут у подробиці, відзначу лише той факт, що мова титульної (заголóвної) нації у переважній більшості країн де-юре чи де-факто є державною мовою і виконує важливі об’єднавчі функції. З цього загального правила є окремі винятки, але якщо ми повинні саме їх брати до уваги, то цьому має передувати глибока наукова й широка суспільна дискусія, до якої поки наше громадянство ще не підійшло ні теоретично, ні психологічно.

Важливим чинником формування спільної громадянської ідентичності є вирішення проблем усіх етно-національних груп: як заголóвного етносу (українців), так і національних та етнічних меншин, які мають неоднаковий статус. Вони поділяються на національні та етнічні групи; на такі, що проживають компактно на кордоні зі своїми матірними країнами і такі, що живуть розсіяно по всій території України. Найбільша після українців – російська етнічна група виділяється серед інших меншин не тільки кількісно, але й за своїм специфічним статусом, а точніше – ситуацією переходу від одного статусу (домінантної групи в колишньому СРСР) до іншого (нехай і найбільшої, але меншини в межах української держави). Це не проходить безболісно, і деякі її представники не готові вже нині розпрощатися зі своїми пост-імперським статусом культурного середовища у творенні громадянської нації із намаганням нав’язати “особливі” стосунки з країною свого походження, що здатні обмежити український суверенітет то­що.

Мета етно-національної політики виходить за межі підтримки окремих груп – великих і малих. Її завдання – консолідація, інтеграція їх усіх в єдиній політичній спільноті, яка через розвиток спільної для всіх ідентичності, набуває рис громадянської нації. Отже, смислом національної самоідентифікації є усвідомлення людиною того, що, набувши національного статусу, вона істотно обмежила свою свободу бути “громадянином світу”. Але водночас така людина мусить усвідомити істотні переваги, яких їй надає національна приналежність – не лише у плані суто матеріальному, а що найголовніше – у плані духовному.

Національна самоідентифікація – це необхідна передумова “зцілення” загальносуспільного та особистісного духовного здоров’я. Так само, як людина не помічає повітря, яким дихає, поки його вдосталь, як не помічає вона здоров’я, коли не хворіє, у здоровому суспільстві малопомітними є об’єднавчі загальносуспільні ідеї. Зате добре відчутним є їхній дефіцит. А це означає, що, коли йдеться про хворий соціальний організм (як це має місце у випадках з постсовєцькими кризовими соціумами), мудрий політик з необхідністю мусить бути “цілителем від культури”, – культурополітиком.

До вищого смислу національної ідеї, – незалежности та суверенности нації, – можна дійти лише в діалоговому режимі, оскільки суверенна нація – це не маса людей, що проживають на спільній території та здобулися на власну державу. Це єдність у багатоманітності людей, які прагнуть бути особистостями, усвідомили громадянську гідність та свою співзалежність. А отже – ідентифікують себе не лише із власним “Я”, але також із колективним “Ми”, відмінним від різнорідних “Вони”. Зовсім не йдеться про таку утопічну ситуацію, коли раптом усі прагнутимуть стати національно свідомими особистостями, але без певної критичної маси таких “пасіонарних” особистостей (якщо виходити з обрахунків Льва Гумільова для України достатньо було б їх мати десь півмільйона), важко говорити про існування нації.

У цьому розумінні національна ідея егоцентрична (радше – персоноцентрична) у позитивному тлумаченні цього слова. Вочевидь, вона починається із заперечливого моменту “Ми – не Вони”, хоча закінчуватись має самостверджувальним і самодостатнім “Ми – це Ми”. І це самодостатнє утвердження не є тавтологічним. Бо справжній носій національної ідеї сприймає національне “Ми” як низку самосуперечливих рефлексій: у постійному їх співвіднесенні з особистісним “Я” та численними референтними “Ми”, до яких себе прилучає. Отже, приналежність до національного “Ми” такий виразник національної ідеї виправдовуватиме не безоглядно-апологетично, а самокритично.

Лише така здорова національна самокритика є запорукою саморозвитку національної ідеї та відвернення загрози її змертвіння. У цьому розумінні національна ідея є стрижневою у соціально-культурній імунній системі, здатній відрізняти “своє” від “чужого” та вберігати національний організм від “інфектів”, небезпечних для його здорового самовиживання та саморозвитку.

Разом з тим, у певних здорових межах національному організмові мусить бути притаманна імунологічна толерантність, тобто здатність до інноваційних запозичень, необхідних для того ж таки саморозвитку. Адже із біології відомо, що будь-якому організмові, сформованому у штучно-стерильному довкіллі (гнотобіонту), загрожує втрата здорової опірности внаслідок детренованости імунітету.

Постсовєцькій масовій ментальності властиве двоїсте тяжіння, з одного боку, до державної деспотії, а з іншого, – до анархічного свободолюбства. Таке розщеплення має просте пояснення: свобода вимагає відповідальности за ризики користування нею, тоді як безоглядне упокорення державі чи будь-якому “деспотові” взагалі дарує ілюзію безпеки (М. Бердяєв, Е. Фромм). Хоча насправді для національної безпеки (а отже й безпеки кожної людини зокрема) у сучасному перманентно мінливому світі якраз і немає більшої загрози, аніж прагнення безвідповідального убезпечення, не схильного зазвичай рахуватися з обмеженнями й законами та ще менш схильного ставити себе у координати самообмежень, що, за великим рахунком, і є координатами культури.

Національна ідея покликана виконати щонайменше п’ять соціально-мобілізуючих функцій:

  • визначити місце нації у ґлобальному просторі та часі, тобто її національний хронотоп;

  • узасадничити витоки нації та її історичні ідентифікатори;

  • обґрунтувати загальносуспільну стратегію розвитку і зрозумілий та достатньо привабливий образ як близького в часі, так і більш віддаленого майбутнього;

  • віднайти зв’язки між загальноприйнятими національними вартостями та вартостями кожної із соціальних груп зокрема і так само – із загальнолюдськими вартостями, забезпечивши таким чином найголовнішу потребу національної безпеки, – внутрішній та зовнішній вектори порозуміння й злагоди.

  • надати передбачуваности та легітимації діям влади і обґрунтувати право владних структур на керування суспільством й зовнішню репрезентацію нації.

“Наше ототожнення самих себе з нашим суспільством зросте… якщо ми будемо розглядати цю спільноту радше як нашу, аніж природну”, – слушно зазначає Річард Рорті, акцентуючи, вочевидь, на суто суб’єктивних вимірах зазначеного ототожнення. І справді, об’єктивні витоки й передумови засвоєння суспільством певної ідеї створюються людьми для інших людей, а не відшукуються ними у “природі”, як, скажімо, були свого часу відкриті атоми й електрони.

Відомий дослідник проблем українського націотворення Р. Шпорлюк вказує на два концептуальні підходи до осмислення нації та націоналізму, пов’язані зі школами об’єктивізму (“премордіалізму”) та суб’єктивізму (“конструкціонізму”). Представники першого підходу вважають себе “розбудовниками” або “будителями” уже об’єктивно існуючої національної реальности, тимчасово “приспаної” несприятливими історичними обставинами. Певна “національна субстанція”, з позицій такого об’єктивізму, є на взірець платонівських “ейдосів” чимось принципово нескореним і незнищенним. Нація – це природна, вічна категорія; це суспільно-політична вартість; це жива, самобутня, духовно та органічно сплетена спільнота … це невід’ємна єдність усіх прошарків і всіх поколінь “живих, мертвих і ненарожденних”, спаяних спільною волею жити самостійним життям у власній державі.

Культурополітика суб’єктивного активізму опонує такому підходу, оскільки вважає сучасні нації витвором будівничої (а не розбудовчої) активности суб’єктів цілеспрямованої культурополітики. Характеристики культурополітичного націотворення виразно передає парафраз: “Створили Україну, тепер мусимо створити українців!” (стосовно Італії цю фразу вперше у 1861 р. вжив Массімо д’Азельйо).

Люди створюють націю і прилучаються до національної ідеї у вимірах геокультури лише тоді, коли вони:

– набувають здатности поважати свою та чужу особистість і прагнення та волю кожного зі “своїх” зокрема, але не за рахунок ненависти або зневаги до “чужих”;

  • унезалежнюються не лише від чужинців, а й від проявів “внутрішнього” свавілля;

  • всіма доступними їм громадянськими впливами спонукають владу до здійснення спільного волевиявлення.

Варто при цьому наголосити, що спільна воля – не просто воля більшости чи тієї меншости, яка на даний момент зуміла узурпувати владу. Спільна воля здатна реально існувати лише за умов напрацювання такої політичної технології прийняття рішень, яку визнають справедливою навіть меншини, незгідні з певними конкретними рішеннями.

Суперечність між національною ідеєю та певними партійними ідеологіями, а також між цією ідеєю та геокультурою особливо загострюються тоді, коли певного національного суб’єкта спонукають мало не силоміць вести себе відповідно “природи предмета”, а під культурністю розуміють “вигладжування” притаманних цьому суб’єкту особливостей. Подібне вигладжування виявляється здебільшого культурним нівелюванням, оскільки зазвичай ідеться про “дорозвивання” національної культури спрощеними методами її “прибудови” до загальнолюдської геокультури або ж “підтягування” окремих нібито малосвідомих представників нації до рівня наперед окресленої національної ідеї. Тоді виразно заявляє про себе національна ідея протестного типу, надмірно акцентована на моментах національної чи субнаціональної (реґіональної) самобутности.

Існує, як мінімум, чотири тлумачення культурополітики (культурної політики), коли під нею розуміють:

  • політику стосовно певних сфер культурної діяльности;

  • культуру політичної діяльности (політичну культуру);

  • інструментальне використання культури та культурних норм у контексті політичних дій та ситуацій;

  • свідому постановку політиками культурних завдань та цілей, коли культура виступає не засобом, а вищим змістом політики.

У точному смислі цього поняття культурополітика нетотожна “політичній культурі”. Справа тут у логічних підметові та присудку. У випадку “культурної політики” таким підметом виступає безпосередньо культура, тоді як у випадку “політичної культури” – політика.

Інакше кажучи, культурополітика означає домінування культури над політикою і відповідно – відмову від традиційних ідеологій, спрямованих на виправдання позірної культурної зверхности певних соціальних груп (націй, класів тощо) або державних і міждержавних утворень стосовно інших, які вважаються меншовартісними з претензіями “зверхників” на культуртрегерські ролі і статуси.

Дотепер людство мало переважно справу з культурополітикою в її маніпулятивному розумінні (культурний імперіалізм та культуртрегерство колоніального типу, “культурні революції”, нацистська Kulturpolitik тощо). Від діячів же культури політики у кращому разі очікували набору ідей, здатних “опанувати масами”. У традиційному російському або українському розумінні такі володарі дум до послуг політиків іменувалися інтелігентами.

Щоправда, пересічний інтелігент завжди міг втішити себе думкою, що саме він продукує і більш-менш успішно пересаджує у голови “елітних” суб’єктів ідеї, що згодом ощасливлять народ. Радянський політичний режим був наскрізно ідеологізованим, а тому потреба в існуванні інтелігентського “прошарку” під сумнів ніким не ставилася.

Нині ж в епоху прозорих кордонів та інформаційної революції, яка отримала умовну назву постсучасности (постмодерну), йдеться про зворотний пункт у відносинах влади та культури, коли культурополітика має сприйматись як наука і мистецтво творення просторів для народження культури нових змістів, нових норм та нових рамок поведінки в системі ідентифікації. Йдеться не про нав’язливе культуртрегерство, а своєрідну сократівську маєвтику (“повивальне мистецтво”), бо культуролог сучасного типу не проектує майбутнє за інших, а лише створює умови для народження чужих проектів.

Разом з тим, предмет культурополітики як сфери теорії і практики ще остаточно не конституювався. Тому тут можна зустріти чимало спроб примітивного маніпулювання культурою, утопічного мрійництва або ж містифікації історичної пам’яті народу та його культурно-ментальної архітектоніки. Часто-густо усе це подається у модному постмодерному упакуванні, що може остаточно збити з пантелику пересічного “споживача культури”.

Реалістична українська культура – це пошук нацією “шляху до себе”, до самоідентифікації та самоствердження у координатах справжнього, а не ілюзорно-омріяного світу. Бо найнебезпечнішими тут є підміна реального бажаним, а сущого – належним із відповідними комплексами позірної величі або такої ж позірної меншовартости.

Глобально-кризова епоха переходу від модерну до постмодерну, попри усі рожеві сподівання, що з нею пов’язані, насправді не позбавлена чисельних небезпек. Бо це епоха “повстання мас” (Хосе Ортега-і-Гассет), коли “тьми дешевих істин” масової культури підмінюють “повсталим” духопідйомні сили високої культури, а марновірство, розпач та ненависть ведуть фронтальний наступ на Віру Надію і Любов.

Герман Гессе влучно назвав цю епоху фейлетонною, зауваживши таку її прикметну рису як масова втеча від реальних проблем у безпечніший фіктивний світ тої “гри в бісер”, який “бандити духовного гатунку” залюбки створюють “утікачам”. Інші ж автори подібно характеризували цю епоху як час, коли:

– культура вироджується в цивілізацію (Освальд Шпенглер);

– раціональність “змітає усе духовне, аби не заважало насолоджуватись життям” (Микола Бердяєв);

– торжествують калькулююче мислення та фрагментована буденна свідомість, зорієнтовані на пасивно-розважальне приватизоване використання інформації (Юрген Хабермас);

– мас-медійні “симулякри” підмінюють реальність (Жан Бодріяр).

Зрештою, якщо під наздоганяючою модернізацією розуміти не сумнівний імператив “дорозвивання до авангарду”, а входження національної культури у геокультуру на гідних і прийнятних умовах, виникає чимало проблемних запитань. Якщо ще вчора, в часи СССР, культуру і геокультуру зазвичай підмінювали політикою і ґеополітикою, то на сьогодні – підмінюють геоекономікою. Але це саме той випадок, коли хрін аж ніяк не солодший від редьки, бо на зміну вчорашній всезагальній політизації прийшла всезагальна економізація. Внаслідок цього у постсовєцьких суспільствах формується вельми небезпечний для їх майбутнього “консенсус”, згідно з яким культурні цінності мають обов’язково зводитись до економічних, а культура нічого не варта, якщо на ній (чи за її підмогою) не можна заробляти. Діячам же культури такий “консенсус” гласно або негласно велить якомога жвавіше “вписуватись” у ринкове середовище.

Неправомірність підмін національної культури якоюсь її “більш успішною” чи “менш успішною” (“більш актуальною” чи “менш актуальною”) домінантною складовою переконливо обґрунтована в зарубіжних дослідженнях “світосистемних” взаємодій. Після того ж, як на Заході з’явився бестселер Імануїла Валлерстайна “Ґеополітика і геокультура”, навряд чи в когось виникають сумніви щодо права геокультури як специфічної дослідницької сфери на самостійне існування, а культур націй, економічно менш успішних, на гідне представництво у світовій геокультурі.

Залишається також незрозумілим, означає модернізація рух до суспільства модерну чи постмодерну, чи до того й іншого водночас. Бо, на точній мові теорії, модерн (сучасність) відповідає індустріальному суспільству, тоді як постмодерн (постсучасність) – суспільству постіндустріальному або ж інформаційному. Й виходить, поки “відсталі” суспільства модернізуються, ті, що посіли місця в авангарді, – “постмодернізуються”.

Завчасно не знайшовши національно виправданих відповідей на зазначені питання щодо шляхів і напрямів національної модернізації, можна в один не найпрекрасніший момент історії, дійти висновку, що суспільство рухалось не до Храму, а, радше навпаки, – до регресу в бік нового, лишень замаскованого ґлобально-демократичним декором, рабства.

Геокультурну логіку сучасности можна і слід тлумачити як логіку переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального, інформаційного із відповідною зміною парадигм поведінки та зняттям тих обмежень, що їх ставила попередня епоха. На цьому тлі стрижневою ідеєю світової історії стає універсалізм – логіка становлення геокультури як системної сукупности загальнолюдських цінностей. Але вона виявляє себе не у лінійній поступальності, а нелінійній самосуперечливій циклічності. Гегелівська ж метафора об’єктивного світового розуму жодним чином не відміняє того факту, що історію творять конкретні люди, а колективна енергія їхньої творчости багато в чому залежить від того, чи вірять вони в зміст та смисл своєї історії. Інакше кажучи, волю світового розуму вони відкривають власним розумом у законах власної історії, а універсальність світової культури – в унікальності власної національної культури.

Постмодерні загрози винищення національних культур часто спричинюються до формування культурополітики катастрофічного типу. Її об’єктивним підґрунтям є неусталеність сучасного геокультурного простору, який несе в собі, хоча й не домінуючі, але чітко виражені загрози винищення національних культур під сумнівним гаслом перетворення світу на “ґлобальне село”. Проблема ж для України полягає в тому, щоб на противагу й на відсіч катастрофізму утвердити цивілізаційно-оптимістичне мислення, не дати нації зійти на сумнівний шлях хуторянської відрубности.

Звідси – гострота проблем постсовєцької модернізації, що зводиться до необхідности у стислі терміни ліквідувати культурний лаг (відставання в темпах розвитку) “у квадраті”, тобто прискорено надолужувати модерний і постмодерний лаг водночас, що не може не зумовлювати стани розгублености.

Нинішня українська ситуація вимагає, поза будь-якими сумнівами, радикального розриву із штучно насаджуваним упродовж останніх трьох століть та все ще властивим багатьом носіям національної культури (із політичною включно) духом хуторянської відрубности, який наочно символізує випущений недавно Вінницькою картонажною фабрикою…глобус України.

Традиційно властивий Україні культурницький романтизм разом із загрозою втечі до своєї “духовної республіки”, вочевидь, загрожуватиме їй доти, доки вона не пришвидшить темпи напрацювання власної політичної суб’єктности. Адже, якщо суб’єкт політики відсутній взагалі або ж є малоактивним і нездатним зрозуміти й зреалізувати свої національно-життєві інтереси, то він з необхідністю перетворюється на пасивний або напівпасивний об’єкт дії та впливу зовнішніх сил. Третього не дано. Тоді й народжується романтичний спротив у вигляді мрій про “глобусоподібну” Україну. Якщо Володимир Сосюра у відомому патріотичному вірші закликав любити Україну “у сні й наяву”, то романтики, здається, воліють любити її не стільки наяву, скільки у сновидному мрійництві.

Відносна ж правота романтичного політичного мислення полягає в тому, що логіка пояснення мусить доповнюватися логікою розуміння автономного статусу одиничного із його цілісністю, унікальністю та неповторністю. У цьому контексті Українська Мрія не менш важлива, аніж Українська Реальність. Саме тому політика завжди була і залишиться не лише сферою теорії і раціональної практики, а й мистецтвом і завжди вимагатиме не лише прагматичного мислення, а й натхненної уяви, не лише холодного розуму, а й гарячого серця.

Не випадково німецький романтизм свого часу рішуче повстав проти Просвітництва, захищаючи світобачення, альтернативне масово відтиражованому узагальненому образові світу, в якому не залишалось місця для усього одинично-самобутного. Російське та українське самобутництво якраз і є прямим продовженням духу цієї антипросвітницької, антираціоналістичної критики, не зовсім позбавленим історичної правоти.

В епоху ж постмодерну (постіндустріального або інформаційного суспільства) психологія економізму поступово втрачає сенс. Бо постмодерн – це насамперед рух до “Нового Середньовіччя” в розумінні пріоритету духовности над матеріальністю, а культури над економікою. Коли, скажімо, інтелектуальна власність важить більше, аніж предметна, навіть у чисто товарних вимірах. Йдеться, звичайно, про духовність особливого типу, не схожу, наприклад, з духовністю “будівника комунізму”. У будь-якому разі, варто зауважити, що судити про цю майбутню духовність поки що зарано. Тим більше – оцінювати її у вимірах кривих дзеркал постмодернізму, який невиправдано присвоїв собі право бути виразником постсучасности.

Постмодернізм, який претендує на статус теоретичного обґрунтування епохи постмодерну, зосереджує переважно увагу на чотирьох фундаментальних антиноміях – часу і простору, суб’єкта і об’єкта, природи й людської природи, утопії та реальности. Як рефлексія ситуацій постмодерну, постмодернізм вважає себе не методом, не стратегією й не ідеологією (хоча у “перетворених” формах виконує усі ці функції), а неавторитарною парадигмою, якій властиве виключно ігрове наставлення до мовних знаків. Відповідно – людина, попри всю усталеність знакових сакральних форм, має розпізнавати їхню неусталеність та умовність, усвідомлювати їхню парадоксальність. На знакову гру влади постмодернізм пропонує відповісти власною грою, причому грою без правил. Мова йде про демітологізацію та демістифікацію так званих наративних дискурсів.

Способами і прийомами зазначеної гри можуть бути іронія, а ще краще – самоіронія; пародія, а ще краще – самопародія. На мові постмодернізму це називається войовничим семіотичним активізмом (англ. – semiomilitantes). Хоча, за великим рахунком, усе це може розцінюватись як вияв масової інфантильности, – “педократії”.

“Придушеною жертвою” постмодернізму стає мало не вся опредмечена реальність, а статусу істинности набуває “задзеркалля” штучно створеної віртуальности, коли повідомлення важливіше від події, знання стає первинним щодо об’єктів та предметів знань, а природні тіла набувають, у свою чергу, вторинного статусу. Відбувається інверсія світів у стилі так званого контрреалізму. Мистецькі твори майже всіх жанрів перетворюються на різновид криптограм, шарад і кросвордів – вправ для розуму. Навіть натюрморти припускають “аналіз” і “рішення”.

“Властиве українському постмодернізму радикальне самозречення від “старого світу” важко собі уявити в російській чи якійсь іншій “історичній культурі”, тобто культурі з міцнішими традиціями. Варто зауважити, що демітологізація старого і віджилого – необхідна передумова суспільного розвитку, але вона мусить здійснюватись з урахуванням того, що міт – це “тіло” будь-яких переконань. Мітологічні оповіді та перекази мають ту особливість, що сполучають людину із винятково вартісним трансцендентним світом, в якому перебуває субстанція “вічних істин” (А. Гуревич, О. Лосєв, М. Еліаде, Е. Кассірер). А символіка мітів забезпечує той асоціативний простір, без якого неможливе сприймання й пояснення соціальної дійсности та примирення переконань з викликами минулого й майбутнього.

“Не запитуй, що твоя країна може для тебе зробити, запитай, що сам можеш зробити для своєї країни!” (Джон Фіцжеральд Кеннеді, 35-й Президент США).

Теоретично глобалізаційна доктрина малоспроможна тому, що фактично ігнорує соціоприродні етнокультурні чинники. Коли О. Тоффлер, скажімо, доходить висновку, що є лише два види суспільств, – вищі, що опанували “вищими знаннями”, та усі інші, що ними не опанували і вже ніколи не опанують, то його твердження важко сприйняти інакше як заклики до:

  • позірної “вестернової вищовартости”;

  • ігнорування національних геокультурних варіантів та варіацій;

  • виправдання культурного неоколоніалізму.

  • Що ж стосується української національної геокультури, то у її підвалини має бути закладено три засадничих принципи:

  • модернізація не зводиться до “вестернізації” або “істернізації”, бо ці крайнощі жодних позитивних наслідків, окрім “істеризації” соціуму, в собі не несуть;

  • українська національна культура рівноцінна і рівнозначна усім іншим культурам й заслуговує на пошанування не меншою мірою, аніж культури “передових націй”;

  • українська національна держава, яка прагне внутрішньої стабільности та зовнішньої безпеки, мусить будуватись на засадах національно виправданої – сумірної провідній національній ідеї – багатокультурности.

Як система дій та вчинків, послідовно скерованих на захист національної самобутности, культурополітика здатна виявити властиві їй гуманізуючі моменти лише за умов достатньої “окультурености” форм практичної реалізації. Йдеться насамперед про культурополітику освоєння нацією часових вимірів геокультури, необхідної у тому разі, коли певна країна чи група країн у цілковито конкретних часових формах визнають себе відстало-архаїчними на тлі проектованих у майбутнє “передовиків”.

Слід зауважити, що однією з кардинальних рис національно-специфічної геокультури є притаманні даному народу способи осмислення соціально-культурних вимірів часу. Подібне мислення може зводитись до сприйняття часу в образах “стріли”, “кола” або “спіралі”. Теоретично і духовно-практично тут можливі моделі лінійного часу зі спрямуванням (а) від минулого в майбутнє або (б) від майбутнього в минуле.

Для України теперішній трансформаційний час є внутрішньо самосуперечливим, оскільки йдеться про означену боротьбу різноспрямованих культурницьких стратегій, наслідки якої і визначать українське майбутнє. Важливо, однак, щоб цей історичний вибір робився самими ж українцями (у політичному сенсі цього поняття) для таких же українців, а не заради влади “відчужених начал”.

Просторово-часові характеристики національної культури визначають як внутрішню побудову країни та її держави, так і місце її серед інших країн. Архітектоніка ж внутрішнього часо-простору компонується як конфігурація реґіональних структур у більш-менш тісній взаємодії з політично-культурним центром. У свою чергу, зовнішній часо-простір будується як результанта взаємодії національних інтересів та інтенцій країни-суб’єкта, зацікавленої у самореалізації, із суб’єктами міжнародного життя зі своїми власними інтересами та інтенціями. Отже, сучасна українська культурополітика у будь-якому випадку не є одновимірною а, принаймні, – тривимірною, охоплюючи ґлобальні, реґіональні та локальні аспекти.

Разом з тим, національний хронотоп не слід вважати феноменом фатальної приречености, бо насправді він є справою вільного вибору нації на користь тих її представників, які на даному відтинку історії можуть зіграти роль “прогресивних” як носії нагально необхідного типу геокультури. Роль об’єднавчого моменту тут покликана відіграти культурополітика, що спирається на розуміння культури як системної сукупности норм та нормативів, вартостей та вартісних орієнтацій, звичаїв і традицій, якими визначається шлях нації до політичного самоусвідомлення. Бо беззаперечним є той факт, що лише нація, що дійшла до подібного самоусвідомлення, зуміє віднайти адекватні відповіді на виклики простору і часу та адекватні конкретним ситуаціям наставляння стосовно ближніх і дальніх сусідів та світу в цілому. Тобто єдино можливі для себе на даному відтинку історії шляхи “до себе” та “до світу”.

Отже, українська культурополітика мусить наполягати на недоречності зведення історично неповторних феноменів до загальносуспільних законів ґлобального порядку та добиватись культурно-природних синтез в координатах національно-специфічних інваріантів. Але з тої ж самої причини така культурополітика має будуватись на чіткому усвідомленні неперспективности пошуку джерел українського національного самоствердження на сумнівному шляху протиставлення власної самобутности такій же самобутності інших народів.

Тривіальне протиставлення “ми – вони” завжди притаманне національній самосвідомості. Проте, основний момент національного самопізнання полягає не стільки у зовнішніх інтенціях, скільки в ставленні до тих глибинних характеристик нації, що віддзеркалюють неповторність набутого нею природно-культурного генофонду та здійснюваних нею впродовж історії природно-культурних синтез.

Суспільно-політична “безідейність” небезпечна хоча б тому, що масово тиражує гумільовських субпасіонаріїв з їх споживацьким девізом “хліба і видовищ” та органічно властивою їм безвідповідальністю й імпульсивністю, яких майбутнє лякає з тої простої причини, що вони просто нездатні його уявити. А тому й живуть під сумнівним девізом “ловлення вітру”. Для багатьох постсовєцьких субпасіонаріїв розрив з комуністичною ідеєю, під прапором якої вони свого часу комфортно влаштувались, є цілковито щирим. Але інверсійна логіка від супротивного, коли герої стають антигероями, а ідеї – антиідеями, не є політичною творчістю. Еліта, гідна цього імені, мусить бути здатною до нетривіальних культурополітичних, рішень, які виходять за межі бінарних опозицій. Інверсія ж здатна породити хіба що перверзії, – спотворені форми поведінки, що дивують неприродною “віртуальністю”. Бажання ж у необмеженій кількості здобувати “хліб і видовища” може загубити навіть засновану на щиросердних прагненнях національно-державну ідею.

Світ надто різнорідний та плюралістичний, щоб бути зорганізованим за єдиним шаблоном. Україна, як й інші постсовєцькі республіки, не може ігнорувати ані власні традиції, ані систему негативно або позитивно звернених до неї зовнішніх очікувань. Перебування, наприклад, в континентальному євразійському просторі завжди означатиме для України “проросійські” обмеження на культурополітичний та ґеополітичний вибір.

Для України, справді, дуже гостро стоїть проблема ідентифікації — і національної, і цивілізаційної. У нас вона трансформується у європейський вимір, у певне бачення історичних коренів, витоків власної цивілізації в її співвідношенні із Західним та Східним світами. Дискусійним є висновок Хантінгтона про біди на стику цивілізацій, адже слід бачити не тільки негативи, а й переваги від спілкування різних цивілізацій.

Додаткова Література.

  1. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. М., 1999.

  2. Бабаков В.Г., Семенов В.М. Национальное сознание и национальная культура (методологические проблемы). - М., 1996.

  3. Гачев Г.Д. Миф. Национальный. Индивидуальный: Опыт экзистенциальной культурологии / Сб. Миф в культуре: человек – не-человек. М., 2000.

  4. Полосин В.С. Миф. Религия. Государство. М., 1999.

  5. Юнг К.Г. О современных мифах. М.:, 1994.

  6. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989.

  7. Геллнэр Э. Нации и национализм. – М., 1991.

  8. Горбач Н.Я. Культура міжнаціонального спілкування. Львів, 1990.

  9. Запад и Восток: традиции и современность. – М., 1993.

  10. Попович М.В. Нариси історії культури України. – К., 2001.

  11. Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1991.

  12. Коваль Р. Філософія українства. К., 1995.

  13. Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. К., 1998.

Література до курсу в цілому.

  1. Чорненький Я. Я. Культурологія. Теорія. Практика. – К., 2004.

  2. Попович М.В. Нариси історії культури України. – К., 2001.

  3. Драч Г.В. Культурология. Ростов-на-Дону, 1996 г.

  4. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства. - К., Либідь, 1996.

  5. Огієнко І. Українська культура. - К., 1991.

  6. Кармин А.С., Новикова Е.С. Культурологія. – СПб., 2004.

  7. Мечнікова Г.С. Українська та зарубіжна культура. – К., 2002.

  8. Кравченко А.И. Культурология. Екатеринбург, 2003.

  9. Подольська Є. А. Культурологія, 2005.

  10. Культурология / Под ред. Соломина М.С. – М., 2005



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича географічний факультет (1)

    Документ
    Дана спеціальність створювалася з метою підготовки висококваліфікованих кадрів у сфері управління природоохоронною діяльністю, туристичною індустрією, готельним господарством, зокрема: керівників підприємств, установ та організацій
  2. В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році (1)

    Документ
    Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.

Другие похожие документы..