Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Необхідність своєчасного визначення інсулінозалежності (ІЗ) у хворих на цукровий діабет ІІ типу (ЦД2Т), як одного з факторів ризику мікросудинних ускл...полностью>>
'Задача'
Задача определения координат встала перед человечеством со времен глубокой древности. Знание положения на суше могло опираться на видимые на местност...полностью>>
'Инструкция'
Замок капота «Defentime» предназначен для защиты автомобиля от угона. Замок капота «Defentime» представляет собой запорное электромеханическое устрой...полностью>>
'Автореферат'
Совершенствование элементов системы управления электронным документооборотом на основе методов функциональной стандартизации и технологии открытых си...полностью>>

Розділ особливості діяльності органів внутрішніх справ, пов’язані з проблемою незаконного насильства

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПРОБЛЕМОЮ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА

2.1 ВИМОГИ МІЖНАРОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В НАЦІОНАЛЬНОМУ ВИМІРІ: ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ПОРУШЕННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ

Обов’язки правоохоронних органів України і, зокрема, органів внутрішніх справ у галузі забезпечення прав людини є результатом тривалого процесу становлення норм міжнародного та національного законодавства, а також не менш тривалого та дискусійного процесу їх узгодження. Якщо розглядати право кожної особи на життя та захист від тортур і жорстокого поводження, то гарантії цього права закріплені сьогодні у низці міжнародно-правових документів, серед яких насамперед слід вказати такі:

  • Загальна декларація прав людини;

  • Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

  • Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;

  • Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

  • Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Окрім цих, загальновизнаних та універсальних правових інструментів захисту прав людини, доцільно вказати такі, що безпосередньо стосуються роботи правоохоронних органів:

  • Кодекс поведінки ООН для посадових осіб із підтримки правопорядку;

  • Основні принципи ООН щодо застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку;

  • Звід принципів захисту всіх осіб, підданих триманню під вартою або ув’язненню у будь-якому вигляді;

  • Декларація про поліцію Ради Європи;

  • Європейський кодекс поліцейської етики.

Хоча зазначені документи за своєю юридичною дією не є обов’язковими, проте саме вони посилюють положення обов’язкових (ратифікованих) нормативних актів, пов’язаних із захистом прав людини, та допомагають державам дотримуватися встановлених стандартів у діяльності правоохоронних органів.

Для розуміння ролі, яку мають відігравати органів внутрішніх справ у захисті права на життя та свободу від катувань, украй важливими є також положення Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи (R2001(10)) від 19 вересня 2001 року щодо керівних принципів дій/втручання органів внутрішніх справ. До цих принципів, зокрема, належать такі:

  • під час проведення усіх своїх операцій поліція повинна поважати право будь-якої людини на життя (пункт 35 Рекомендації).

Використання сили, потенційно небезпечної для життя, може мати місце лише тоді, коли воно є «абсолютно необхідним за певними обставинами справи», є «пропорційним відповідно до обставин справи», тобто, між іншим, засоби втручання відповідають меті такого втручання та воно суворо й точно відповідає закону та відповідним інструкціям стосовно застосування потенційно небезпечної для життя сили.

  • ні за яких обставин правоохоронні органи не повинні застосовувати, заохочувати чи допускати будь-яких катувань і випадків нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання, оскільки передбачена цією статтею заборона катувань і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є абсолютною забороною (пункт 36 Рекомендації).

Правоохоронні органи, відповідно до цієї рекомендації, зобов’язані зробити все можливе, щоби перешкодити подібному поводженню з особою, оскільки це зобов’язання випливає із загальної мети діяльності правоохоронних органів. Крім того, якщо ці заходи використовуються для отримання відомостей чи визнання провини своєї чи інших осіб у скоєнні злочину, то вони можуть і навіть повинні призвести до того, що особи, які піддаються катуванню або аналогічним методам ведення слідства, даватимуть помилкові свідчення або свідчення, що не відповідатимуть дійсним обставинам справи, аби уникнути такого поводження.

  • під час проведення операцій співробітники органів внутрішніх справ повинні підтверджувати свою приналежність до них і свій професійний статус, що тісно пов’язано із персональною відповідальністю поліції за свої дії чи бездіяльність, оскільки без можливості ідентифікувати конкретного поліцейського особиста відповідальність стає неможливою (пункт 45 Рекомендації).

Серед усіх наведених документів Європейська конвенція є найбільш дотримуваною державами-учасницями на практиці. Це, зокрема, пов’язано з тим, що Європейська конвенція є юридично обов’язковою для держав, які до неї приєдналися, а рішення контрольних органів Конвенції є обов’язковими для держав-учасниць, що її підписали. Крім того, контроль за належним забезпеченням дотримання прав людини здійснюється Європейським судом із прав людини, діяльність якого регламентується Конвенцією, Регламентом Суду та практикою розгляду заяв.

Останнє положення для нас є найбільш цікавим, оскільки Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», прийнятим у 2006 році, було визначено, що практика Європейського суду є джерелом українського права (стаття 17 Закону). З огляду на це положення, процитуємо витяги з рішень Європейського суду, що наразі є для українських органів внутрішніх справ нормою внутрішнього, національного права (курсив наш):

«Суд нагадує, що стаття 2 Конвенції, яка забезпечує право на життя, вважається одним із найфундаментальніших положень у Конвенції» (Velikova v. Bulgaria, 2000, §68).

«Зобов’язання держав-учасниць набуває особливого виміру, коли справа стосується затриманих, оскільки затримані цілком перебувають під контролем органів влади» (Slimani v. France, 2004, §27).

«…Суд вирішив, що держава повинна надати пояснення щодо кожного ушкодження, яке виникло під час перебування під вартою, або інакшого позбавлення волі, — обов’язок, який стає особливо настійним, коли особа померла» (Keenan v. United Kingdom, 2001, §90).

«На державі лежить обов’язок звітувати за будь-яке ушкодження, яке виникло під час тримання під вартою, що стає особливо нагальним, якщо особа померла» (Trubnikov v. Russia, 2005, §68).

«Зобов’язання органів влади надати пояснення щодо поводження з особою під час утримання під вартою є особливо нагальним, коли особа згодом померла або зникла» (Salman v. Turkey, 2000, §99).

«…Суд вважає, що коли затриманий помирає через проблеми зі здоров’ям, держава має надати пояснення щодо причин смерті та щодо лікування, наданого цій особі до її смерті. За загальним правилом, сам факт, що особи померли за підозрілих обставин, перебуваючи під вартою, має порушити питання, чи виконала держава свій обов’язок захистити право особи на життя» (Slimani v. France, 2004, §27).

«Коли особу взяли під варту в доброму стані здоров’я, а згодом вона виявляється мертвою, держава зобов’язана надати вірогідне пояснення подіям, які призвели до смерті, без чого органи влади мають бути визнаними відповідальними з погляду ст. 2 Конвенції» (Anguelova v. Bulgaria, 2002, §110).

«Як і в інших випадках, що стосуються смерті під час тримання під вартою, держава зобов’язана надати задовільне й правдоподібне пояснення причин смерті…» (Mojsiejew v. Poland, 2009, §62).

Узагальнюючи наведені приклади судових рішень, можна визначити, що до органів внутрішніх справ України висуваються, щонайменше, такі 5 вимог щодо поводження із затриманими та заарештованими особами:

  1. обов’язок звітувати за будь-яке ушкодження, яке виникло під час перебування під юрисдикцією ОВС України;

  2. обов’язок надавати пояснення щодо кожного ушкодження, яке виникло під час перебування під юрисдикцією ОВС України;

  3. обов’язок надавати пояснення щодо поводження з особою під час перебування останньої під юрисдикцією ОВС України;

  4. обов’язок надавати пояснення щодо причин смерті та щодо лікування, наданого цій особі до її смерті, якщо особа померла під час затримання;

  5. обов’язок надавати задовільне й правдоподібне пояснення причин смерті, коли особа померла під час перебування під юрисдикцією ОВС України.

Чи містяться в рішеннях Європейського суду стосовно України додаткові вимоги, обов’язкові для виконання урядом та органами внутрішніх справ зокрема? Для формування найбільш повного переліку вимог міжнародного законодавства до дій посадових осіб ОВС України проаналізуємо надалі саме цю частину практики Європейського суду з прав людини.

СПРАВА «АФАНАСЬЄВ ПРОТИ УКРАЇНИ» (2005)

Обставини справи. 1 березня 2000 року заявник був затриманий за підозрою в шахрайстві та доставлений до Київського районного відділу міліції міста Харкова. Заявник стверджує, що в районному відділі міліції йому наділи наручники і міліціонери вимагали, щоб він зізнався у злочині. Коли він відмовився, його декілька разів сильно побили. Щоразу після побиття йому казали, що якщо він не зізнається, його битимуть і далі. Коли його били останній раз, один із міліціонерів — Г. — ударив заявника в ліве вухо, наслідком чого стали пухлина і часткова глухота. Після побиття працівники міліції попередили заявника, щоб він «усе обдумав» протягом ночі, а в іншому випадку його битимуть знову наступного дня. Заявник стверджує, що на його тілі були численні подряпини та синці. 02.03.2000 р., коли міліціонери збиралися доставити його до ізолятора тимчасового тримання, в ізоляторі відмовилися прийняти його через наявність численних тілесних ушкоджень. 03.03.2000 р. заявника супроводили до лікарні, де він був оглянутий лікарем. Того самого дня заявника перевели до ізолятора тимчасового тримання. 4 березня 2000 року проти заявника висунули обвинувачення, але відпустили під підписку про невиїзд згідно з рішенням прокурора Київського району міста Харкова.

Рішення Європейського суду

62. Суд відзначає, що матеріали справи підтверджують, що заявник зазнав насильства під час свого затримання. Але заявник не надав жодних незалежних доказів, здатних підтвердити його заяви, ніби ушкодження були завдані працівниками міліції. Не було жодного свідка події. За відсутності будь-яких незалежних свідків, які були присутні під час побиття, Суд вважає неможливим встановити, чи були ушкодження заявникові завдані працівниками міліції, як це стверджується.

63. Однак Суд вважає, що в сукупності медичні докази, свідчення заявника, факт його перебування у районному відділі міліції протягом трьох днів та відсутність будь-якого іншого вірогідного пояснення щодо походження ушкоджень заявника, викликають розумну підозру, що ці ушкодження могли завдати працівники міліції.

64. Суд нагадує, що держава відповідає за благополуччя осіб, узятих під варту, і органи влади зобов’язані захищати таких осіб. Пам’ятаючи про обов’язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем, Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією (див, mutatis mutandis, Есен (Esen) проти Туреччини, № 29484/95, § 28; Яз (Yaz) проти Туреччини, № 29485/95, § 30; Айше Тепе (Ayşe Tepe) проти Туреччини, № 29422/95, 22 липня 2003 року). У цій справі Суд встановив, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, перебуваючи під вартою міліції, за яке Уряд має нести відповідальність за Конвенцією.

76. Суд відзначає, що за скаргою заявника державні органи провели поверхове розслідування і лише допитали можливих порушників. Вони прийняли заперечення працівників міліції за чисту монету та відмовили в порушенні кримінальної справи щодо них попри свідчення заявника та незаперечні тілесні ушкодження в нього.

СПРАВА «ЯРЕМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ» (2008)

Обставини справи. 27 січня 2001 року заявник був затриманий за підозрою у скоєнні вбивства водія таксі, М., та кількох інших злочинів, скоєних у 2001 році («злочини 2001 року»), і був поміщений до камери Харківського районного відділу внутрішніх справ міста Києва. Після доставлення до Харківського відділку міліції (за словами Уряду — 30 січня 2001 року) заявника обстежив фельдшер, який встановив, що він перебуває у доброму стані здоров’я. За словами заявника, 1 лютого 2001 року його били гумовими палицями по зап’ястях та плечах працівники відділку міліції, які вимагали від нього підписати відмову від його права на адвоката та зізнатися у злочині 1998 року, який він не скоював і про який нічого не знав.

Рішення Європейського суду

Суд відзначає, що заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час тримання у Харківському відділку міліції. На підтвердження цих тверджень заявник послався на те, що клопотання його адвоката про проведення йому медичного обстеження було відхилене і він був примушений відмовитися від свого права на адвоката за своїм вибором та змушений обмовити себе.

59. Суд відзначає, що не було проведено жодного спеціального медичного обстеження за скаргами заявника та його адвоката про погане поводження. Немає жодних доказів, що із заявником дійсно погано поводилися. Суд вважає, що обставини тримання заявника в Харківському відділку міліції, зокрема його раптова відмова від зізнання негайно після прибуття адвоката, викликає певні сумніви щодо фізичного або психологічного тиску на нього на початку лютого, навіть незважаючи на те, що медичне обстеження 13 лютого не встановило будь-яких слідів тілесних ушкоджень. Однак це медичне обстеження, на відміну від справи Алтая (див. Altay v. Turkey, no. 22279/93, §§ 13-14, 22 травня 2001 року), не було спеціально призначене для перевірки заяв про погане поводження. Це був звичайний огляд під час прибуття до пенітенціарного закладу. Крім того, воно було проведене через дванадцять днів після стверджуваного застосування поганого поводження. У будь-якому разі, Суд вважає, що на підставі доказів він не може встановити з необхідним стандартом переконання, що заявник був підданий поганому поводженню під час перебування під вартою міліції на порушення статті 3 Конвенції.

60. Тому суд не встановлює порушення статті 3 Конвенції у цьому відношенні.

64. Суд нагадує, що коли особа небезпідставно заявляє, що вона зазнала з боку поліції дуже поганого поводження, яке порушує статтю 3, це положення, якщо розглядати його в сукупності з загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «забезпечити кожно­му в межах її юрисдикції права та свободи, передбачені у цій Конвенції», вимагає за змістом здійснення ефективного офіційного розслідування. Це розслідування, як і розслідування за статтею 2, має надавати можливість установити та покарати відповідальних (див. Assenov and Others v. Turkey, рішення 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3290, § 102, та Labita v. Italy [GC], no. 26772/95, § 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти щодо ефективності, визначені практикою Суду, включають також вимогу, щоб розслідування було незалежним, безстороннім та доступним суспільному контролю та щоб компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та швидкістю (див., наприклад, Isayeva and Others v. Russia, nos. 57947/00, 57948/00 та 57949/00, §§ 208-13, 24 лютого 2005 року).

СПРАВА «ДОРОНІН ПРОТИ УКРАЇНИ» (2009)

Обставини справи. 31 березня 2000 року у своїй квартирі був убитий дід заявника. 1 квітня 2000 року було порушено кримінальну справу стосовно цього вбивства. 19 квітня 2000 року слідчий Полтавського районного відділу міліції Жовтневого району виніс ухвалу про проведення обшуку у квартирі заявника. Слідчий також ухвалив рішення про примусове приведення до нього заявника в ролі підозрюваного у кримінальній справі про вбивство діда заявника. 20 квітня 2000 року заявник був затриманий у Харкові й доставлений до Полтави. Після прибуття заявник нібито намагався втекти з міліцейської машини й чинив опір офіцерам міліції, які намагалися перешкодити його втечі. У той самий день міліціонери склали протокол про опір міліції з боку заявника. На підставі цього протоколу 21 квітня 2000 року Жовтневий районний суд Полтави (районний суд) призначив заявникові п’ять днів адміністративного арешту відповідно до статті 185 Кодексу про адміністративні правопорушення. Це рішення було остаточним і не підлягало оскарженню, відповідно до статті 287 згаданого Кодексу, однак голова вищого суду міг зі своєї власної ініціативи переглянути це рішення, відповідно до статті 294. Заявник двічі звертався до вищих судів із приводу перегляду цього рішення, однак скарги були відхилені, відповідно, головою Полтавського обласного суду 12 травня 2000 року й головою Верховного суду 25 вересня 2001 року.

За словами заявника, він написав зізнання в убивстві свого діда 22 квітня 2000 року. Ці зізнання надиктував йому міліціонер К., що підписав їх й позначив заднім числом 20 квітня 2000 року. У той самий день К. склав протокол допиту заявника у функції підозрюваного, також датований 20 квітня 2000 року. Протягом цього часу він не був представлений адвокатом.

Рішення Європейського суду

55. …Факти справи доводять, що в ході адміністративного арешту до заявника ставилися як до підозрюваного у кримінальній справі, а слідчий допитував його в справі про вбивство. Суд відзначає, що хоча адміністративний арешт був ухвалений на інших підставах із погляду національного законодавства, не було видимих ознак зміни статусу заявника ні до, ні після його адміністративного арешту. Таким чином, Суд доходить висновку, що адміністративний висновок заявника був насправді частиною більш тривалого безперервного тримання під вартою відповідно до статті 5 § 1(c) як підозрюваного в кримінальній справі про вбивство.

56. Суд далі відзначає, що факти справи дають підстави вважати, що адміністративний арешт заявника було використано для забезпечення його присутності як обвинувачуваного, однак без забезпечення його процесуальних прав як підозрюваного, а саме права на захист. Тільки після того, як минуло п’ять днів його адміністративного арешту, органи влади вирішили питання про тримання заявника під вартою як підозрюваного згідно з відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу. На думку Суду, таке поводження слідчих органів не відповідає принципу правової визначеності, є довільним і порушує принцип верховенства права. Суд, тому, доходить висновку про те, що мало місце порушення статті 5 § 1 Конвенції відносно цього періоду.

СПРАВА «ЛОПАТІН І МЕДВЕДСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ» (2010)

Обставини справи. 10 липня 1999 року заявники були затримані міліцією й доставлені до міського відділу міліції м. Торез. За словами заявників, у відділі співробітники міліції жорстоко поводилися з ними з метою одержання визнання в спробі пограбування й убивства гр. Л.

Рішення Європейського суду

53. Суд повторює, що «якщо людина була затримана міліцією, перебуваючи в доброму здоров’ї, але в неї є травми в момент її звільнення, держава зобов’язана забезпечити правдоподібне пояснення, яким чином ці тілесні ушкодження були отримані. В іншому разі виникає питання відповідно до статті 3 Конвенції» (див. Tomasi v. France, 27 August 1992, §§ 108-11, Series A no.241-A, and Selmouni v. France [GC], no. 25803/94, § 87, ECHR 1999-V).

55. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд відзначає, що сторони не заперечують того факту, що тілесні ушкодження, зареєстровані судово-медичним експертом 15 липня 1999 року (див. пункт 8 вище), були отримані заявниками в той час, коли вони перебували під вартою. Слід також зазначити, що національна влада заздалегідь пояснила причини одержання травм заявниками. Однак, на думку Суду, такі пояснення не можуть уважатися задовільними й переконливими з таких причин.

56. Уряд, спираючись на результати слідства, стверджує, що гр. Лопатіну були завдані тілесні ушкодження (садна й подряпини на лобі, шиї, зап’ястях, плечах, спині, ногах і стегнах) у результаті законного застосування сили співробітниками міліції 13 липня 1999 року, коли він вчинив опір під час доставляння в камеру й відмовився віддати свій пояс і шнурки, що є предметами, які заборонено мати при собі в місцях позбавлення волі (див. пункт 7 вище). Суд повторює, що застосування фізичної сили відносно особи, що не є абсолютно необхідним у зв’язку з її власним поводженням, принижує людську гідність й, у принципі, являє собою порушення права, закріпленого в статті 3. Цей підхід «суворої пропорційності» також використовувався Судом у ситуації, коли людина вже перебувада під повним контролем поліції (див., зокрема, Klaas v. Germany, 22 September 1993, § 30, Series A no. 269; Rehbock v. Slovenia, no. 29462/95, §§ 68-78, ECHR 2000-XII; and Milan c. France, no.7549/03, 24 January 2008, § 68). У зв’язку з цим, Суд відзначає, що, відповідно до матеріалів справи, версія подій, запропонована міліцією, не була ретельно перевірена з погляду пропорційності й абсолютної необхідності застосування сили. Крім того, за твердженням заявника, така версія подій не відповідає кінцевим висновкам національної влади щодо дати його арешту. Погоджуючись із тим, що заявника було заарештовано 10 липня 1999 року, національна влада не змогла пояснити, чому вилучення предметів, заборонених у місцях позбавлення волі, що, як правило, відбувається одразу після прибуття затриманого, було здійснене щодо пана Лопатіна тільки через три дні.

СПРАВА «ЗАХАРКІН ПРОТИ УКРАЇНИ» (2010)

Обставини справи. Близько 16-ї години 17 травня 2003 року, коли заявник їхав з Івано-Франківська до Калуша, він був зупинений співробітниками міліції, оскільки вони одержали інформацію, що заявник, який раніше був засуджений за крадіжку, можливо, брав участь у недавніх крадіжках, скоєних у тому районі. Унаслідок обшуку автомобіля заявника співробітники міліції вилучили розвідний ключ, рукавички, два кишенькових ліхтарики й деякі інші речі. Крім того, вони нібито знайшли в машині й у кишенях заявника певну кількість марихуани. За твердженням заявника, ні при ньому, ні в його машині марихуани не було. Після обшуку співробітники міліції вирішили оформити арешт заявника відповідно до статей 44 і 263 Кодексу про адміністративні правопорушення за незаконне зберігання наркотиків у невеликих кількостях (адміністративне правопорушення). Разом з тим вони направили вилучений розвідний ключ на експертизу, щоб з’ясувати, чи міг він використовуватися для злому дверей нещодавно пограбованих квартир. Під час допиту заявник повідомив міліції, що марихуана йому не належить, і заявив, що її підкинули в його кишеню й машину співробітники міліції. У відповідь заявника було побито.

За словами заявника, його підвісили на горизонтальній поперечині, у наручниках і вниз головою; у такому положенні йому погрожували вбивством. 20 травня 2003 року, після того, як експерт підтвердив, що розвідний ключ було використано в низці крадіжок, співробітники міліції доставили заявника до слідчого, який о 1:00 21 травня 2003 року оформив подальше тримання заявника під вартою як особи, підозрюваної в крадіжках. Під час допиту заявник відкидав обвинувачення в крадіжці. У відповідь він був побитий співробітниками міліції. За словами заявника, будучи підвішеним на горизонтальній поперечині, у наручниках і долілиць головою, він зазнав побиття пластиковою пляшкою, наповненою водою, і дерев’яним ціпком по ногах; на його голову надягли протигаз, наповнений рідиною, що не дозволяв йому дихати. За цей час заявник неодноразово непритомнів, а коли він отямився, йому сказали, що йому доведеться зізнатися в злочинах. Нарешті, він підписав зізнання в одній крадіжці. Згодом він підписав низку інших документів, які йому дали співробітники міліції.

Рішення Європейського суду

59. Відхиляючи твердження заявника про застосування тортур, Європейський Суд, як і раніше, зазначає, що є достатні підстави вважати, що заявник одержав численні травми (див., зокрема, пункт 14 вище), які були достатньо серйозними, щоб кваліфікуватися як жорстоке поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції. Залишається лише встановити, чи повинні державні органи відповідати за ці ушкодження відповідно до цієї статті Конвенції.

60. Суд відзначає, що 26 травня 2003 року медичні працівники дійшли висновку, що травми заявника могли бути отримані ним приблизно за п’ять днів до обстеження, тобто 21 травня 2003 року. Ця дата потрапляє в період, коли заявник перебував під контролем міліції.

61. Крім того, Суд не знаходить у матеріалах справи можливих вказівок, що ці ушкодження могли бути нанесені заявникові до його арешту або після його звільнення. Крім того, до теперішнього часу слідчі органи не запропонували будь-якої своєї версії подій, яка припускає, що співробітники міліції непричетні до жорстокого поводження із заявником. Уряд у своїх зауваженнях утримується від будь-яких коментарів із цього питання й прямо не заперечує проти тверджень заявника про те, що тілесні ушкодження були нанесені йому під час тримання під вартою.

62. За таких обставин Суд установив, що травми, про які йде мова, були отримані заявником під час перебування під контролем влади, і вважає, що держава, що не надала жодних пояснень, повинна відповідати за них.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Харківський національний університет внутрішніх справ (1)

    Документ
    Актуальність теми. Забезпечення внутрішньої безпеки як своєрідної характеристики і необхідної умови життєдіяльності людей, суспільства та держави в цілому є невід’ємною складовою державної політики, тобто однією з найбільш важливих функцій держави.
  2. Незаконне насильство в міліції україни. Результати соціологічного моніторінгу в 2010 році 1 оцінка масштабів незаконного насильства в органах внутрішніх справ україни

    Закон
    Дослідження того, як протягом року в Україні змінилася ситуація, пов’язана з незаконним насильством і катуваннями в міліції, показує, що населення країни, як і раніше, сприймає їх як доволі поширений феномен.
  3. Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний центр академіі вв мвс україни

    Документ
    Психологічна безпека особового складу силових структур та персоналу екстремальних професій: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Україна, м.
  4. Магістерська робота боротьба зі злочинами, що вчиняються співробітниками органів внутрішніх справ та їх профілактика зміст

    Документ
    Проблеми зміцнення правопорядку у суспільстві, протидії та попередження злочинності були і залишаються одними з найважливіших і не випадковістю те, що за всю свою історію розвитку – людство намагалось у будь-який спосіб боротися проти
  5. Навчально-методичний комплекс для спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» підготовки фахівців для органів внутрішніх справ

    Документ
    Дана навчальна програма розроблена відповідно до Навчального плану підготовки фахівців для органів внутрішніх справ освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» галузі знань «право» (0304) за спеціальністю «правознавство» (8.

Другие похожие документы..