Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Рабочая программа учебной дисциплины «Инвестиционный анализ» предназначена для подготовки бакалавра. Студенты для изучения данной дисциплины должны о...полностью>>
'Документ'
Цель данного тренировочного курса - "провести" вас через первые три месяца тренировок и вывести на тот уровень, когда сможете самостоятельн...полностью>>
'Документ'
Однажды весною, в час небывало жаркого заката, в Москве, на Патриарших прудах, появились два гражданина. Первый из них, одетый в летнюю серенькую пар...полностью>>
'Диплом'
Формирование гражданского общества, нового хозяйственного механизма на базе рыночных отношений, правового государства является основной целью проводи...полностью>>

Терористичні ідеології: спроба систематизації Ярослав Томасєвіч

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Терористичні ідеології:

спроба систематизації

Ярослав Томасєвіч

Критеріїв типології тероризму може бути багато; наприклад, Павловський класифікує тероризм за критеріями сфер життя, яким загрожують терористичні акції, тактикою дій виконавців (наступальний, захисний, репресивний), найближчими цілями тощо. З цією метою він застосовує т.зв. критерій об’єктивізованої оцінки стратегічних намірів, тобто бере до уваги мету і мотиви терористів, але розглядає їх у конфронтації з об’єктивною дійсністю.

Я не скористався цією методологічною пропозицією, оскільки „конфронтація з об’єктивною дійсністю” створює умови для однозначно суб’єктивних і арбітральних оцінок. Зосереджуся на класифікації терористичних організацій за ідеологічно-політичним критерієм, тобто у відповідності до проголошених програм і поставлених завдань. До першої групи можна віднести акти терору, закорінені у внутрішніх соціальних конфліктах з відповідною ідеологічною мотивацією; основною метою тут є зміна (або ж залишення без змін) державного устрою. Природним поділом, який відразу спадає на гадку, є поділ на правий („OAS” чи „Ескадрони Смерті”) і лівий тероризм („Червоні Бригади”, RAF), про центристський тероризм відомостей нема (певною мірою цим критеріям міг би відповідати колумбійський „Рух 19 квітня” — націоналістичний і демократичний, але не лівий).

Свідомо називаю лівий і правий тероризм, а не лівацький і фашистський, бо хоча, як правило, крайні засоби йдуть у парі з крайніми цілями, є й винятки (наприклад, у Греції „чорних полковників” навіть ліберали вдавалися до бомбових замахів, а в каетанівській Портуґалії основною партизанською організацією був єдиний демократичний фронт ARA). Проблема, однак, не настільки проста, як це може видатися на перший погляд. За неповних два століття, які пройшли від початку поділу на лівих і правих, колись гострі грані різниці між ними притупилися. З’явилися нові формування, які не вміщаються у тісні рамки. Таким прикладом можуть служити терористи з-під знаку Хомейні.

Злиденні хомейністи проголошують програму радикальних, хоча й не соціалістичних реформ, поєднуючи демократизм із теократичними засадами (теодемократія), і з однаковим завзяттям критикуючи як правих, так і лівих, як Схід, так і Захід — вони просто не поміщаються у дихотомічній схемі поділу „праві-ліві”. Ця радикальна ідеологія (В.Ґєлжиньскі пропонує назвати її „шаріатизмом”) виокремилася стосовно пізно; „Воїнів Ісламу”, які діяли в Ірані у 60-х роках, можна було ще сміливо зараховувати до правих. Хомейністи не становлять винятку: Третій Світ продукує безліч таких „ні правих, ні лівих” рухів, як перонізм, баасизм чи „Третя Світова Теорія” Каддафі. М. Куля наступним чином дуже типово описував „Національний Революційний Рух” (Болівія): „MNR відноситься до фашистсько-радикальної групи рухів, роль який не лише в Латинській Америці, а й в цілому Третьому Світі є величезною. Загалом вони постають на основі розчарування молоді, її націоналізму та ненависти до олігархії, що довела край до руїни (...).

Через властиву їм ненависть до олігархів ці рухи переважно є автентично антиреакційними (...), що однак не свідчить про їх прогресивність у сенсі уособлення зразка майбутнього суспільства. (...) У своїй боротьбі супроти олігархії вони підіймають насущні проблеми суспільства і використовують ненависть цього суспільства до існуючого ладу (...). У країнах, де колоніальний чи неоколоніальний гніт спряжений із расовою сеґрегацією, названі рухи часто є носіями гасел просування расової ідеї (червоної, чорної)”.

Европейці ототожнюють рухи подібного типу з фашизмом, проте алжирський троцькіст Шаукі Салі, пишучи про ісламський фундаменталізм, слушно зауважив:”Той, хто ототожнює його з фашизмом, змушений приписувати йому настільки невластиві риси, що поняття фашизму відразу тратить увесь операційний сенс”. З іншого боку, нівелюванню поділу сприяють випадки несподіваних контактів між правими та лівими екстремістами. Про те, що відстань між ними насправді не є аж такою значною, свідчать кар’єри таких символів лівацького тероризму, як Вальпреда чи Курчіо, котрі починали в лавах фашистських організацій. „Розкаяний терорист” Печі відверто писав у своїй книзі „Я, нікчемний”: „Це дурня, але якби я народився не в 1953 році, а в 1903-му, то однозначно разом з усім своїм співтовариством насамперед став би фашистом, а вже згодом, можливо, партизаном”.

З якого би боку на це не дивитися, але обидва крила застосовують подібну, нераз революційну фразеологію, а їх цілі перекриваються: і одні, і другі для втілення своїх протилежних візій устрою повинні насамперед розправитися з демократичною державою (це можна назвати принципом „єдности протилежностей”). Тоді, можливо, мав рацію Ґєлжинські, який писав про спільність, що єднає терористів з-під різних знамен: „Це спільність ситуації: локалізація не лише поза суспільством ситих і законослухняних, а й за марґінесом легальної чи нелегальної лівої опозиції (...) Це водночас спільність емоційна (...).

Тисячі тенденцій, буває, діаметрально протилежних, проте співдіючих, коли йдеться про допомогу конспіративними квартирами, торгівлю зброєю, інформацією чи фальшивими паперами. Поліція всіх країн світу, за винятком трьох-чотирьох, наступає їм на п’яти, проте вони солідарні, хоча буває, що ця солідарність розвалюється, коли з’являється взаємна підозра (інколи зовсім небезпідставна) щодо провокації, зради, відступництва” („Революція імені Авґусто Сандіно”). Про приклади такої спільности можна говорити довго. Керівник „Нового Ладу” Рауті на конгресі MSI сказав: „Нам слід зробити пріоритетними відносини з найактивнішою лівою молоддю”; його продублював інший неофашистський діяч: „Ми не надто відрізняємося від тих молодиків, які, попри те, що належать до ультралівих позапарламентських формувань, незгірш за нас воюють проти цієї системи”.

Щось подібне висловлював німецький нацист Рьодер, а його товариш Кюнен, вже перебуваючи у в’язниці, запропонував автономістам „тактичний союз”. „Італійська Третя Позиція” посилається на Че Ґевару, британські „політичні солдати” симпатизували сандиністам, французький „Новий Опір” („Нувель Резістанс”) підтримує контакти з колишніми бойовиками OAD. Франко Джорджо Фреда, лідер „Боротьби Народу”, у відомій книзі „Дезінтеґрація системи” сформулював ідею союзу крайніх крил опозиції. Втілити цю ідею в життя взялися члени NAR, які повідомили в одній зі своїх листівок: „Нам набридло увесь час чути, що є молодь „чорна” або „червона”, і вона змушена платити життям за помилки режиму. Нехай начуваються вгодовані буржуї, бо у випадку неуникної революції революційні праві та ліві організації нарешті розчавлять цей плюгавий режим”.

Із трьох прокурорів, що вели слідство у справі „чорного терору”, двох — В.Оккорсіо та М.Амато — застрелили неофашисти з „Нового Ладу” і NAR, а третього, Ґ.Алєссандріно, убили бойовики з ультралівої „Першої Лінії”. І останній, теж промовистий приклад: коли терористи з „Японської Червоної Армії” виробили собі фальшиві паспорти перед актом самогубства в аеропорту Лод, дати народження в них відповідали датам втечі літака до КНДР, атак на Пірл-Гарбор і спроби фашистського перевороту в 1930 році. Владислав Ґоральскі („Політичний тероризм”) коментував: „Тут ми маємо справу із сумішшю революційної фразеолоґії та самурайських традицій: ідеї Великої Японії й культу насильства та самопожертви”. Іншу ґенезу, а відтак і інший характер, має тероризм народно-визвольних, сепаратистських та ірредентських угруповань.

Організації цього типу постають на ґрунті конфліктів між етнічними (ЕТА), релігійними (сікгійська „Акалі Даль”) чи расовими („Чорні Пантери”) групами; основною їх метою є самоствердження спільноти. Проте, це не міняє факту, що й такий „етнічно” вмотивований тероризм загалом не позбавлений ідеологічного забарвлення. У той час, коли до Другої Світової війни між радикальними націоналістичними рухами переважав правий ухил (ОУН або усташі), то тепер стала переважати ліва ідеологія. Жерар П’єр-Шарль, чорношкірий марксист з Гаїті, намагається з’ясувати рівень популярності лівої ідеї в націоналістичних рухах колоніальних країн у своїй книзі „Караїби у другій половині ХХ століття” (1984): „Націоналізм (...) є ідеологічним (спонтанним, але водночас комплексним і мобілізуючим) виразом незгоди з іноземним домінуванням. (...) В сучасному світі і в узалежнених країнах націоналізм виявляється пов’язаним з ідеологією визволення і соціалізму (...). У цьому географічному реґіоні (П’єр-Шарль має на увазі Кариби, але його висновки можна застосувати до всіх постколоніальних країн. — Я.Т.) з огляду на історичне насильство і тоталітарний характер колоніального та імперського тиску націоналізм діє як потужний рушій, налаштовує, наповнює свідомістю і мобілізує народ супроти експлуатації людини людиною”. Таке лівацьке забарвлення мають, зокрема, народно-визвольні програми УЕФ, обидва крила IRA, корсиканських і бретонських сепаратистів, палестинських організацій, тамільських екстремістів. Натомість, правий напрямок серед сепаратистських груп представлений терористами з BAS („Комітету Визволення Південного Тіролю”) або з BRIM („Бригада Незалежности Мадери”).

Хочу звернути увагу на ідеологію визвольних рухів у Латинській Америці. Діючи у країнах, формально незалежних, але фактично узалежнених від Сполучених Штатів, ці рухи випрацювали характерний синтез латиноамериканського націоналізму і марксистського соціалізму. Фідель Кастро казав, що „його внесок у кубинську революцію полягає у поєднанні ідеї Марті з марксизмом-ленінізмом і подальшим застосуванням цієї моделі на практиці”. Слід зазначити, що це не ледь підфарбована лівацька фразеологія націоналізму на кшталт IRA, тут суспільна революція і національний суверенітет взаємодоповнюються і взаємообумовлюються. Програми організацій типу „Тупак Амару” інтеґрально поєднували в собі боротьбу за соціальне та національне визволення. Карлос Маріґелла твердив, що в такій країні, як Бразилія, війну з імперіалізмом слід вести на внутрішньому ґрунті. Симптоматично, що навіть відомі „Вісім тез” професора Ґузмана Рейнозо, будучи програмою перуанської „Sendere Luminose” (полпотівського штибу), опираються на ствердження факту несуверенности Перу!

Надамо слово Збіґнєву М. Ковалєвському, авторові книги „Латиноамериканська Ґерілья”: „У середовищі збройної лівиці зародився погляд, що на сучасному етапі розвитку світового капіталістичного господарства і залежного капіталізму в Бразилії, національне визволення слід розуміти дещо нетрадиційно. У ситуації, коли національна буржуазія або підпорядкувала себе іноземному капіталові, або ж передовсім поєдналася з ним і денаціоналізується, коли економіка країни становить складову частину інтеґрованої міжнародної економічної системи капіталізму і коли міжнародні підприємства здійснюють безпосередній контроль над процесом виробництва і ринком, імперіалізм не є зовнішнім фактором відносно бразильського суспільства, він є фактором внутрішнім.

Боротьба супроти імперіалізму за таких умов стає боротьбою проти капіталістичних виробничих відносин і перетворюється в соціалістичну революцію”. Більшість народно-визвольних угруповань відзначається, проте, поверховістю ідеології (не раз „лівацтво” обмежується уживанням революційної фразеології та символіки), еклектизмом, іноді — шокуючою ідеологічною „пластичністю”. Так, канадський „Фронт Визволення Квебеку” у першій половині 60-х співпрацював з фашистською OAS (недобитки цієї організації масово вступили до нього), щоб на початку 70-х взяти ультралівацьку орієнтацію. Ще у 50-х IRA мала антикомуністичний характер, але згодом плавно еволюціонувала в напрямку марксизму. Завжди ультраліва ETA на початку 60-х стартувала, за словами її ідеолога Федеріко Крутвіґа Саґведо, як дрібноміщанський ультракатолицький правий рух. Крайні палестинські угруповання підтримують в Европі як лівих терористів, так і фашистських (в таборах ОВП навчалися і засновники RAF, і штурмовики Гофмана). В Арґентині терористи з фашистської „Такуари” наприкінці 60-х поповнили ряди лівих (навіть — лівацьких) „Монтонерос” (інша річ, що й самі „Монтонерос” демонстрували у своїй ідеології як марксистські первні, так і „християнсько-антисемітські”).

Сила етнічних або релігійних зв’язків у Третьому Світі раз-у-раз дезорієнтує людей із Заходу (і особливо західних ліваків), які не здатні помітити трайбалізму, прихованого в імпортованому з Европи ідеологічному смітті. Через те для них незрозумілим є племінне тло конфлікту між ZANU i ZAPU в Зімбабве, католицький ґрунт лівацького FRETILIN в Тиморі, або ж етнічні бар’єри для розвитку комуністичного партизанського руху в Таїланді. Річард Норріс, давній діяч британської троцькістської групи „Militant”, писав про Шрі Ланку: „Відданість етнічній ідентичності виявилася сильнішою від тієї, що стосується причетности до суспільного класу. „Тамільські Тигри” жорстоко розправлялися із сенеґальцями, а сенеґальська JVP відповідала їм такою самою жорстокістю. І ті, і другі претендували на звання революціонерів, проте здобували в Британії підтримку різношерстих ліваків, які традиційно шукали приводу для терористичної діяльности”. Іншого роду проблеми створюють терористичні угруповання, які не ставлять перед собою конкретних політичних цілей, а переважно зосереджені на суспільних. До них належать релігійні секти, які здійснюють насильство з „релігійних” мотивів, тобто для унаочнення організаційних чи доктринальних цілей групи (як члени „Святині Народу”, які вбивають членів слідчої комісії), а не політичних (як католики в Ольстері, чи сікги в Пенджабі, терор яких спрямований проти спільнот, що сповідують інші релігії).

Індивідуальним терором, зокрема, займалися члени таких сект, як „Святиня Народу”, „Ананд Марґ”, ганафіти, які воюють із „Чорними Мусульманами”, растафаріани (у 1981 році викрадення ними землевласника Л.Гонихурха призвело до запровадження надзвичайного стану у Домініканській Республіці), ба, навіть... новозеландські буддисти. Десь на межі тероризму релігійного і „націоналістичного” (чинник чужинця є обов’язковим, оскільки тут ми не маємо справи із конфліктом між етнічними групами в европейському розумінні цього терміну) перебувають погроми мусульман індуїстською „Армією Шіви” („Shiv Sena”). У тій самій шухляді можна також знайти радикальних феміністок і войовничих захисників довкілля. Перші (наприклад, „Ronda Feminista” — „Жіночі Бригади в Італії”, або „Women’s International Terrorist Conspiracy from Hell” [скорочено WITCH — відьма. — Прим. пер.] — „Жіноча Міжнародна Терористична Конспірація з Пекла”, США) здійснюють бомбові замахи на порно-кінотеатри і підпали помешкань гінекологів; німецький „Жіночий Революційний Осередок” у квітні 1974 року вчинив бомбовий замах на офіс Конституційного Трибуналу в Карлсруе, протестуючи проти обмеження прав на аборти.

Екологісти, натомість, мають на своєму рахунку численні акти саботажу: тут перед веде „Earth First!” (взяти б хоча спробу знищення високовольтної лінії в Арізоні), проте добре відомі також замахи французьких і люксембурзьких еколоґістів на ядерні установки і комп’ютерні центри. Подібні цілі ставлять перед собою „Animal Liberation Front” у Великій Британії і французький „Quatre Pattes”, члени яких, зокрема, відпускають на волю піддослідних тварин з лабораторій і нападають на хутряні крамниці (їхні німецькі колеги підпалили дослідний осередок у Мюнстері і знищили лабораторії в Гамбурзі, Берліні та Ґеттинґені). Тут необхідно зазначити, що вся ця ідеологія дуже часто є лише вторинною „раціоналізацією” дії, породженням етичної чи емоційної реакції. Наприклад, французькі маоїсти, які провадили збройну боротьбу на початку 70-х років, виправдовували її головно як помсту буржуазному суспільству; так само й інші угруповання виставляли головним мотивом своїх дій помсту за товаришів, їх визволення чи здобуття засобів для ведення боротьби. Савінков якось признався, що до дії його схиляла не ідеологія, а „почуття товариськости, любов і повага до товаришів по боротьбі”.

У бюлетені „Революційний Гнів” (орган західнонімецьких „Революційних Осередків”) написано: „Хто не бореться, той помирає типовою для цієї системи смертю через задушення”. В цьому ракурсі збройна боротьба стає формою самореалізації, а не методом зміни світу. Навіть для багатьох анархістів акції RAF середині 70-х стали „приватною війною з державою”. Водночас для молодих італійських робітників тероризм був шляхом втілення споживацьких, тобто „дрібноміщанських” прагнень. Вони просто хотіли користуватися з плодів існуючого добробуту на рівні з буржуазією. Вже згадуваний тут Печі писав:”Увесь цей балаґан заради того, аби мати маленький будиночок на селі і можливість спокійного сільського життя? Так!” Тому немає нічого дивного, що класична ультралівиця проголошувала такі гасла, як: „Для робітників фабрика є місцем, де об’єднуються не для того, аби щось виробляти, але задля того, щоб боротися, дискутувати і організовуватися!”, „Не потребуємо праці — потребуємо повноти влади і користання із соціальних благ!”, а то й просто: „Більше грошей — менше роботи!”

Проте терористи потребують ідеолоґічного алібі. Наприклад, були спроби шукати підґрунтя тероризму у в’єтнамській війні, проголошуючи теорію, що міські партизани — це „продовження визвольної боротьби Третього Світу”. Коли війна в Індокитаї завершилася, RAF знайшла інше (хоча й схоже) виправдання своїй діяльності — боротьба проти НАТО, бази для „ядерної війни проти Третього Світу” (згідно з комюніке, виданому після замаху на базі в Рамштайні). Заклик до збройного опору іноді не передбачає знання того, чи взагалі він є можливим. Ульріка Майнгоф сказала, що „це можна перевірити лише на практиці”. Ренато Курчіо описав це ще коротше:”Суть полягає у тому, що стріляєш”. Є, однак, привід вважати, що мотивація тероризму носить радше не ідеологічний, а психологічний характер — є досить багато людей з поглядами далеко не менш радикальними, ніж у терористів, проте вони ніколи не скористаються зброєю.

Суть справи полягає в поставі, яку блискуче описують слова Ю.Пілсудського з його листа, написаного у 1908 році:”Борюся і помру лише тому, що жити в нужнику, в якому перебігає наше життя, не можу, це принижує — чуєш! — принижує мене, як людину з гідністю, а не невільника (...). Це не сентименти, не мудрування, не машинка соціальної революції чи ще там щось, — це звичайна людяність”. Ментор італійської неофашистської молоді Юліус Евола повторював за „Бгават-Ґітою”: „Дій впевнено, без огляду на наслідки, незважаючи на те, переможеш ти чи програєш, здобудеш вигоду чи втратиш. Не дивись, чи принесе тобі це приємність, чи біль, заслужиш похвалу чи осуд оточення. Дій!” Ідеологічне обґрунтування дії у цьому випадку є вторинним, а інколи і взагалі випадковим.

Більшість терористів підписалась би під гаслом „Тупак Амару”: „Слова поділяють, а дії — єднають!”

переклад Андрія Кирчіва

за матеріалами часописа „Ї



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Древня та докиївська Україна

    Документ
    Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Шве­цією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги.
  2. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.
  3. Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с

    Документ
    Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика” / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики.
  4. Наукові записки

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  5. Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

    Курс лекцій
    Анотація: Репрезентована електронна версія курсу лекцій з навчальної дисципліни "Культурологія", складена відповідно до галузевого стандарту МОН України із врахуванням новітніх розробок і досліджень з культурології.

Другие похожие документы..