Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 рокуРОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РОЗДІЛ II ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИН...полностью>>
'Документ'
Настоящие временные рекомендации по проектированию монтажу и эксплуатации навесных фасадных систем в Сахалинской области (далее – Рекомендации) разра...полностью>>
'Документ'
1. КУЛЬТУРА АССИРИИ О повседневной жизни ассирийцев, особенно рядовых, мы знаем довольно мало. Дома ассирийцев были одноэтажными, с двумя внутренними ...полностью>>
'Документ'
Робоча навчальна програма з елективного курсу „Деонтологія в медицині” складена , виходячи з головного напрямку професійної діяльності лікаря – збере...полностью>>

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту

Коаліція ВІЛ-сервісних організацій

Міністерство праці та соціальної політики України

Стандарти соціальних послуг у сфері протидії ВІЛ/СНІД в Україні (передумови та перспективи)

Київ-2005

Ми щиро вдячні за надану партнерську та експертну підтримку Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерству праці та соціальної політики України, Державній соціальній службі для сім’ї, дітей та молоді, ВБО “Всеукраїнська Мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД”, ВБО “Всеукраїнська Асоціація зниження шкоди”, Українському Фонду соціальних інвестицій, Школі соціальної роботи Національного університету „Києво-Могилянська академія”, а також представникам інших зацікавлених організацій та експертам, які брали участь в експертному опитуванні, робочих групах, допомагали з пошуком матеріалів та надавали консультації під час роботи над проектом:

Андрієнко Т. ( ГО “Клуб «Еней»)

Банах І. (БФ “Повернення до життя”)

Бляхарський Я. ( ВБО „Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом”)

Бойко Р. (терапевтична спільнота “Маріїна школа” Київської міської наркологічної лікарні “Соціотерапія”)

Вієвський А. (Міністерство охорони здоров’я України)

Горський А. (ГО „ Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності ”)

Грищенко Н. (“Лікарі без кордонів”)

Дмитрішина Н. (терапевтична спільнота “Маріїна школа” Київської міської наркологічної лікарні “Соціотерапія”)

Дубініна І. (Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді)

Іванова О. ( Український фонд соціальних інвестицій)

Ільїнська І. (незалежний експерт)

Калєніченко С. (Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді)

Кіценко Н. (БО „Дорога додому”)

Кравченко Р. (БО “Джерела”)

Ліщук Р. (ГО „ Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності ”)

Леончук Н. ( ВБО “Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД”)

Лях В. (Християнський дитячий фонд)

Морозова О. (Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні)

Науменко С. (ГО “Гей-Альянс”)

Нєпочатова Д. (Християнський дитячий фонд)

Протопопов А. (МБФ “СНІД – Фонд «Схід-Захід»)

Пархоменко Ж. (“Лікарі без кордонів”, незалежний експерт)

Пилипчук Н. (МБФ “СНІД – Фонд «Схід-Захід»)

Сановська В. (Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту)

Січкар О. (незалежний експерт)

Семигіна Т. (Школа соціальної роботи Національного універститету «Києво-Могилянська академія»)

Снідевич У. (терапевтична спільнота “Маріїна школа” Київської міської наркологічної лікарні “Соціотерапія”)

Суліма О. (Міністерство праці та соціальної політики України)

Топчев В. ( ГО «Наш світ»)

Тюлєнєва Н. (Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні)

Храпаль А. ( МБФ «СНІД – Фонд «Схід-Захід»)

Чорній Л. (незалежний експерт)

Шаповал К. (Всеукраїнська асоціація зниження шкоди)

Зміст

Вступ

6

Розділ 1

Якість соціальних послуг: підходи до розуміння, виміру та контролю.

9

1.1.Поняття якості, гарантування якості соціальних послуг.

9

1.2.Поняття та види стандартів - елементів системи забезпечення якості.

10

1.3. Регулятивні механізми забезпечення якості надання соціальних послуг.

11

1.4. Соціальні стандарти в Україні.

1.5. Передумови ліцензування соціальних послуг в Україні

12

15

Розділ 2

Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг та порядку ліцензування.

18

2.1.Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг різним групам населення ( на прикладі можливого Стандарту у сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ).

18

2.2. Порядок здійснення ліцензування.

19

Розділ 3

Профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення: підгрунтя для здійснення.

22

3.1.Поняття, види та підходи до профілактики.

22

3.2. Передумови регулювання профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення в Україні.

3.3. Загальні принципи організації та надання послуг, що надаються в сфері ВІЛ/СНІД, в тому числі послуг з профілактики ВІЛ/СНІД.

3.4.Вимоги до окремих напрямів, форм, методів профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення.

3.5.Програми обміну шприців.

3.6.Перед- та після тестове консультування, тестування на ВІЛ-інфекцію

3.7. Моніторинг та оцінка соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп наслення.

3.8. Групи взаємодопомоги

3.9. ВІЛ/СНІД у в’язницях

3.10.Висновки до розділу.

23

25

29

32

33

34

34

35

37

Розділ 4

Розділ 5

Немедичний догляд і підтримка осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД.

4.1. Основні поняття, принципи надання

4.2. Регулювання здійснення немедичного догляду та підтримки ЛЖВ/С в Україні

4.3.Керівництва та методичні рекомендації з надання окремих видів соціальних послуг особам, які живуть з ВІЛ/СНІД.

4.4.Ресоціалізація наркозалежних.

4.5.Висновки до розділу
Структура, формат та зміст стандартів

5.1. Структура, формат та зміст стандартів: міжнародний досвід

5.2. Рекомендована структура мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С в Україні.

Загальні рекомендації

40

40

41

43

46

49

51

51

54

60

Список використаної літератури

62

Додатки

Додаток А

68

Додаток Б

Додаток В

76

78

Додаток Г

83

Додаток Д

Додаток Ж

Додаток З

85

86

87

Над розділами працювали:

Сановська В.А. (розділ 2, рекомендації та додатки до розділу),

Микитюк М.О. (вступ, розділи 1,3 - 5, рекомендації та додатки до розділів).

Рецензенти:

Ліщук Р. М., доцент школи соціальної роботи НаУКМА, к.м.н.,

директор ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності»,

директор Денного центру допомоги наркозалежним «Діалог»

Луценко Є.М., професор кафедри суспільних наук ДАКККіМ, к.і.н., доцент

директор Центру соціальних і гендерних досліджень «Нове життя»

Савчук О.М., к.п.н.

Публікація здійснена за результатами проекту «Аналіз стандартів надання послуг профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні” ВБФ “Коаліція ВІЛ-сервісних організацій”, що реалізовувався за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках здійснення національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

Використані скорочення

ВІЛ – вірус імунодефіциту людини

ВІЛ-інфекція – захворювання, викликане вірусом імунодефіціту людини

ВІЛ-інфіковані - особи, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини. В публікації в якості синоніму до «ВІЛ-інфіковані» також вживається слово «ВІЛ-позитивні»

ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я

ІПСШ – інфекції, що передаються статевим шляхом

ЛЖВ (ЛЖВ/С) – люди, які живуть з ВІЛ (люди, які живуть з ВІЛ/СНІД)

ПСБ – працівникі секс-бізнесу (ЖСБ – жінки секс-бізнесу, ЧСБ – чоловіки секс-бізнесу)

СІН – споживачі ін’єкційних наркотиків

СНІД – синдром набутого імунодефіциту

ЧСЧ – чоловіки, які мають секс з чоловіками

ЮНЕЙДС – Обєднанна програма Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ\СНІД (UNAIDS)


Вступ

Визначення проблеми

На сьогодні в Україні спостерігається невпинне зростання рівня інфікування ВІЛ та захворюваності на СНІД. Згідно даних Українського центру профілактики і боротьби зі СНІД МОЗ України, станом на квітень 2005 р. кумулятивна кількість офіційних випадків ВІЛ-інфекції виросла до 79 099 осіб, при чому тільки в 2004 році було зареєстровано 10 198 випадків інфікування ВІЛ. Одночасно збільшується і рівень захворюваності на СНІД, що навесні 2005 р. становив 10 022 осіб.1 І хоча останнім часом спостерігається поступовий вихід епідемії за рамки так званих груп ризику або уразливих груп, частка споживачів ін’єкційних наркотиків (далі - СІН) в загальній кількості ВІЛ-інфікованих осіб складає близько 69 %2, а передача ВІЛ статевим шляхом відбувається в тому числі і за рахунок працівників секс-бізнесу (далі -ПСБ) - як жінок, так і чоловіків.

В умовах такого швидкого поширення епідемії ВІЛ/СНІД зростає кількість організацій, що обрали надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та допомоги людям, які є носіями ВІЛ або хворі на СНІД, одним із основних напрямків своєї діяльності. Так, згідно “Довідника організацій, що працюють в сфері ВІЛ/СНІДу в Україні” кількість таких державних та недержавних установ, що надавали соціальні послуги в сфері протидії ВІЛ/СНІД в 2004 р., складала близько 300. Спектр соціальних послуг, що пропонується клієнтам, є значним і включає в себе як первинну, вторинну профілактику ВІЛ/СНІД серед різних груп населення, так і надання медичного та немедичного догляду, психологічної, соціальної, юридичної, матеріальної допомоги людям, які живуть з ВІЛ/СНІД (далі - ЛЖВ/С), їх сім’ям. Одночасно, ці послуги, а також процес їх надання є несистематизованими, розрізненими, вони можуть корегуватись відповідно до вимог донорських організацій або наявних в організації ресурсів та можливостей. Крім того, інколи відсутність знань та попереднього досвіду соціальної роботи (в тому числі і з уразливими групами населення), а також відсутність єдиної теоретичної бази для розробки соціальних послуг призводить до використання різних підходів і вкладання різного змісту в соціальні послуги, що надаються. Як результат, такі послуги можуть бути неповними або такими, що не відповідають дійсним потребам клієнтів.

Проблема якості надання соціальних послуг стає однією з вагомих проблем в рамках здійснення роботи з ЛЖВ/С та уразливими для інфікування ВІЛ групами населення, оскільки відсутність оцінки соціальних послуг призводить до відсутності підґрунтя для їх корекції, поліпшення. Індивідуальні підходи до оцінки окремих проектів також не дають змоги скласти єдину картину стану надання допомоги в цій сфері.

Перші кроки в напрямку регулювання надання соціальних послуг були зроблені державними органами, що почали активно працювати над державними соціальними стандартами для підвідомчих соціальних служб та організацій. Згодом до цього процесу стали підключатись і недержавні агенції, які розпочали роботу над власними внутрішніми стандартами, фаховими етичними нормами та правилами, єдиною системою моніторингу та оцінки. Однак такий процес є розрізненим і він не вирішує проблеми відсутності стандартів надання соціальних послуг, спільних для організацій, які надають однакові соціальні послуги однаковим групам клієнтів. Поступово виникла потреба у єдиних мінімальних стандартах надання соціальних послуг для державних та недержавних організацій в сфері ВІЛ/СНІД, які б сприяли уніфікації змісту певних соціальних послуг та підвищили б якість їх надання. Необхідність розробки таких стандартів було зокрема визначено в окремому дорученні Міністерству економіки України, Міністерству праці та соціальної політики України, Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерству охорони здоров’я України Кабінетом Міністрів України за результатами засідання Національної координаійної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу від 19.07. 2005 р. (протокол 2) [37]. Одним із перших кроків впровадження таких стандартів є вивчення існуючого стану роботи в напрямку стандартизації державними та недержавними організаціями з метою окреслення спільної основи для роботи над мінімальними стандартами надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С.

Проект "Аналіз стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні"

Проект "Аналіз стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні" запроваджувався з метою окреслення підгрунття та пріоритетних напрямів роботи з стандартизації процесу надання певних соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД. Основними напрямами діяльності даного проекту стали огляд чинної законодавчої бази та розроблених або таких, що розробляються окремими організаціями, стандартів (або принципів) надання соціальних послуг, а також вироблення пропозицій щодо структури, змісту мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтрмики ЛЖВ/С, порядку їх затвердження.

Проект був реалізований ВБФ "Коаліція ВІЛ-сервісних організацій" в липні – вересні 2005 р. за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках виконання Національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Партнерська та експертна підтримка в виконанні цього проекту була надана Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерством праці та соціальної політики України, Державною соціальною службою для сім’ї, дітей та молоді, ВБФ “Всеукраїнська Мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД”, Всеукраїнською Асоціацією зниження шкоди, Українським Фондом соціальних інвестицій, Школою соціальної роботи Національного університету „Києво-Могилянська академія”, а також іншими зацікавленими організаціями, незалежними експертами та консультантами.

Представлений в наступних розділах матеріал є результатом визначення та первинного аналізу документів, які регулюють або будуть регулювати надання соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД, а також роботи експертних груп з окреслення структури та змісту мінімальних стандартів надання таких послуг. Увага під час роботи була зосереджена на немедичному компоненті профілактики ВІЛ/СНІД та наданні догляду та підтримки особам, які живуть з ВІЛ/СНІД. Такий акцент роботи був обумовлений її зорієнтованістю на недержавний сектор, який опікується здебільшого соціальними складовими профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ВІЛ-позитивних осіб, а також побажаннями донорської організації.

Слід зауважити, що робота проходила в дещо обмежених умовах, що вплинуло на зміст представленого матеріалу. Зокрема, обмеження в часі не дозволили зробити аналіз соціальних послуг, а також зібрати всі існуючі керівництва по роботі з клієнтами ВІЛ-сервісних програм (зокрема, програм ресоціалізації наркозалежних), зробити більш глибокий аналіз існуючих проектів стандартів, протоколів, керівництв, методичних рекомендацій. Крім того, через тимчасову відсутність доступу до огляду не увійшли деякі документи, як наприклад, "Методичний посібник з профілактики ВІЛ-інфекції серед молодих споживачів ін’єкційних наркотиків", методичний посібник "Основні напрями роботи, навички та уміння волонтера програми "Зменшення шкоди серед осіб, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом” Державного центру соціальних служб для молоді (2002 р.). Сертифікатні програми з підготовки працівників соціальної сфери за напрямами „Методи та форми профілактики ВІЛ/СНІД; догляд та соціальний супровід людей, які живуть з ВІЛ/СНІД” Християнського Дитячого Фонду в Україні, „Соціальна робота з людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД” Школи соціальної роботи ім. В.І.Полтавця Національного університету “Києво-Могилянська академія”, матеріали щодо політики Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД знаходились на час збору даних на стадії розробки, а відтак – були закриті для аналізу.

Така ситуація в свою чергу вплинула на спрямованість здійснюваної роботи. Відтак, визначення кола кроків та окреслення підгрунтя для розробки структури, прийняття мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ЛЖВ/С стали основними завданнями проекту, результати яких представлені в даній публікації.

Розділ 1. Якість соціальних послуг: підходи до розуміння, виміру та контролю

1.1. Поняття якості, гарантування якості соціальних послуг

Питання стандартизації професійної діяльності в соціальній сфері бере свій початок від концепції забезпечення якості соціальних та медичних послуг. Рух за особисті, громадянські, а згодом і за соціально-економічні права людини, що характеризує першу половину ХХ сторіччя і який знайшов свій вихід в прийнятті низки міжнародних актів, мав вплив на всі аспекти суспільного життя. Можна припустити, що в сфері охорони здоров’я цей рух став джерелом формування клієнт-центрованого підходу в наданні послуг. Такий підхід передбачав відповідальність не лише за здоров’я та життя клієнта, а й за надання допомоги відповідно до потреб клієнта згідно певних етичних принципів та цінностей. Останні мали безпосередні витоки з основних прав людини, закріплених Загальною Декларацією прав людини та Міжнародними пактами по громадянські та подітичні, соціально-економічна права. Так, наприклад, поінформована згода клієнта та конфіденційність практики стали одними з базисних принципів надання допомоги в медичній та соціальних сферах [77].

Можна припустити, що зміни в підході до надання послуг дали поштовх до формулювань нових понять в сфері охорони здоров’я – а згодом і в соціальній сфері - таких як “якість послуг”, "гарантування якості”, “стандарти” тощо. Незважаючи на спільне семантичне коріння, уявлення про зміст поняття “якість” різниться з-поміж країн та сфер надання допомоги, що зумовлено різними системами цінностей, місцевими соціально-економічними, політичними ситуаціями. Елементом, єдиним для всіх підходів опису якості, є орієнтація на потреби клієнта або громади [80]. Так, Міжнародна організація стандартизації визначає якість як сукупність ознак та характеристик об’єкту, що стосується його спроможності задовільняти встановлені або передбачувані потреби [43].

Потреби отримувача допомоги також лежать і в основі концепцій, що розглядають якість як сукупність певних компонентів або факторів, важливих для тієї галузі, в якій воні приняті. Наприклад, в Нідерландах існує поняття відповідального догляду (responsible care), що означає догляд високої якості, яка оцінюється крізь призму таких мінімальних складових допомоги як ефективність, раціональність та орієнтованість на клієнта без виключень, і передбачає відповідність дійсним потребам клієнтів [66]. Отримання досяжних результатів, використання лише необхідних ресурсів та уникнення зайвого ризику є також одним із трактувань поняття якості медичних послуг, що використовується в психіатрії [76]. Як можна побачити, в обох визначеннях якості її компоненти охоплюють два аспекти здійснення допомоги: процесу надання послуг ( раціональність, орієнтованість на клієнта) та його результату (ефективність, отримання досяжних результатів). Такий підхід до визначення поняття можна вважати повним, однак в практичній діяльності його не завжди можливо застосовувати, в першу чергу в ситуаціях, коли результат не піддається безпосередньому вимірюванню.

Хоча розуміння якості є базовим для надання послуг, в сфері охорони здоров’я та соціальній галузі частіше використовується поняття гарантування якості – багатостороннього процесу, що має на меті покращення результатів надання послуг за напрямками-показниками стану здоров’я, функціональної спроможності, добробуті та задоволеності користувачів послуг. Основними завданнями такого процесу є стимулювання створення оточення, в якому кожний залучений сприяє підтриманню якості; сигналізування про проблеми та шляхи їх вирішення; формування відповідальності за впровадження необхідних для поліпшення якості змін [80].

Системи гарантування якості можуть включати в себе різні механізми її забезпечення, наприклад, такі як:

  1. встановлення та регулювання правил, положень, стандартів, що передбачає їх постійний моніторинг, контроль та перегляд відповідно до потреб, що змінюються, а також економічні або кримінальні санкції за невідповідність обов’язковим стандартам [79];

  1. навчання та супервізія державних та недержавних надавачів послуг;

  1. ліцензування, сертифікація або акредитація надавачів послуг відповідно до встановлених чітких критеріїв [72; 79].

Такі системи якості можуть існувати на кількох рівнях: зовнішньому та внутрішньому.

Зовнішня система гарантування якості часто включає встановлення владою, або уповноваженим нею органом загальних рамкових, проте зрозумілих критеріїв якості (або стандартів) та здійснює регулювання шляхом ліцензування, зовнішньої інспекції агенцій та/або зовнішнього вибіркового опитування одержувачів допомоги.

Внутрішня ж система заохочує надавачів послуг самостійно контролювати якість послуг через прийняття добровільних сертифікатних або акредитаційних програм. Така система також покладає зобов’язання на надавача послуг приймати більш детальні та такі, що відповідають місцевій ситуації, власні політики, стандарти, процедури, реалізовувати їх в практичній діяльності, отримувати зворотній зв’язок від клієнтів ( в тому числі шляхом опитування) і корегувати їх відповідно до отриманих результатів з метою подальшого застосування на практиці [72; 77; 78; 73]. Такий циклічний і постійний процес контролю якості отримав назву “кола якості” (“the quality cycles”). В межах цього підходу, окрім вже згаданого процесу, іноді практикується інший, що передбачає взаємну оцінку надавачами певного виду послуг. В цьому випадку якість описується через погоджені учасниками оцінки індикатори, відповідно до яких згодом відбувається поточний збір даних. Основним інструментом збору даних найчастіше є стандартизована документація. Зібрана агенціями інформація підлягає анонімному порівнянню і після отримання зворотнього зв’язку кожний учасник має можливість озвучити свою модель надання послуг. Такий приклад контролю та оцінки якості застосовується в сфері охорони здоров’я деяких країн і сприяє обміну кращими практиками, підвищенню загального рівня якості надання медичних послуг [76].

1.2. Поняття та види стандартів - елементів системи забезпечення якості

Важливість уніфікації ключових показників та визначень якості задля забезпечення єдиного рівня надання допомоги стала поштовхом до встановлення стандартизованих рамок або так званих стандартів, брак яких є “найголовнішим бар’єром для розуміння та забезпечення якості для послуг…” [79].

Існує декілька підходів до визначення стандартів. Так, стандарт може бути визначений як еталон, певний рівень, міра, відповідно до яких оцінюється якість виконання [69; 67; 16; 70]. Стандарти також розглядаються і як певні задокументовані очікування (наприклад, від практики соціальної роботи), що оцінюються відповідно до встановлених критеріїв. Такий зміст можуть мати, приміром, етичні стандарти соціальних працівників [81].

Стандарти можуть мати різні рівні регулювання. Мінімальні або базові стандарти встановлюють найнижчий поріг, який гарантує безпеку та ефективність діяльності, базисний рівень для якості послуг, у той час як стандарти вищої якості є стандартами, що перевершують цей мінімальний рівень і затверджують цілі, яких слід прагнути [2; 28; 67].

За своєю природою, суттю, стандарти також можуть бути розподілені на стандарти, які стосуються середовища, та стандарти якості життя. Стандарти, що стосуються середовища, або структурні стандарти, регулюють технічну частину забезпечення надання послуг, спорудження будинків, інтер’єрів, вимог щодо охорони здоров’я та гігієни, одягу та їжі, персоналу, його обов’язків, відповідальності і розмірів оплати, бухгалтерії – тобто охоплюють людські, фінансові та матеріальні ресурси. Такі стандарти спрямовані на підтримання функціонування агенцій [2; 70].

Стандарти якості життя безпосередньо стосуються основи надання послуг і можуть бути представлені в тому числі у вигляді:

  1. процедурних стандартів, що регулюють діяльність - надання послуг або управління - і можуть мати форму правил, процедур, політик, графіків та планів виконання,

  1. стандартів результату – клінічних та неклінічних результатів діяльності, яка визначається наявними ресурсами. [2; 70; 30].

Ключовим в розумінні цього типу стандартів є поняття якості життя, яка може бути визначена як ступінь задоволення матеріальних та нематеріальних потреб індивідуумів, родин та спільнот, що визначається як об’єктивними (кількісними та якісними, матеріальними та вартісними), так і суб’єктивними показниками (міра задоволеності умовами життя та різними його аспектами)[31].

Зазначені стандарти, незалежно від виду, слугують інструментом поширення кращих практик, що відповідали потребам клієнтів, існуючим уявленням і критеріям якості, а також слугують інструментом контролю за наданням послуг, оскільки можуть бути використані як основа для інспекційної або внутрішньої перевірки.

1.3. Регулятивні механізми забезпечення якості надання соціальних послуг

Прийняття стандартів, в тому числі і на національному рівні, не є виключним гарантом надання якісних соціальних послуг. Система гарантування якості зазвичай потребує певних механізмів забезпечення якості, до яких можна віднести ліцензування, акредитацію та сертифікацію [79].

Ліцензування – це обов’язковий процес, за допомогою якого державні органи регулюють діляьність чи надання послуг. Для індивідів ліцензія означає дозвіл займатися професійною діяльністю, якщо кандидат достатньо компетентний для того, щоб гарантувати, що здоров’я, добробут та безпека населення будуть достатньо захищені. Ліцензія видається організаціям, що відповідають мінімальним стандартам, дотримання яких у наданні послуг вимагає закон [2]. В деяких європейських країнах такі мінімальні вимоги стосуються штату працівників, які надають послуги, умов приміщень, де ці послуги надаються, і менеджменту соціальних служб, причому вимоги до управління закладом висуваються тоді, коли суб’єкт ліцензування планує отримувати субсидії від центральної або місцевої влади [36]. Найчастіше ліцензія видається на визначений строк, що може коливатись від 1-2 років (як в деяких американських штатах) до 15 років (наприклад, Франція), а в деяких країнах - наприклад, в Люксембурзі - ліцензія може бути видана на невизначений період часу [36; 71].

Акредитація є процесом, що зазвичай має вигляд "систематичного оцінювання відповідно до визначених стандартів" [80]. Вона дає професійне визнання та увагу користувачів тим організаціям, чиї послуги відповідають стандартам, визначеними установами, що акредитують. Такими установами можуть бути як уповноважені виконавчою владою структури, так і неурядові організації. Акредитація може призначатись для постачальників, які демонструють бажання перевищити виконання мінімальних ліцензійних вимог й досягнути стандартів вищої якості. На відміну від ліцензування, акредитація застосовується скоріше для стимулювання постійного підвищення якості послуг, аніж для встановлення санкцій [2; 80].

Сертифікація є добровільною і застосовується у випадках, коли "професійна діяльність не ліцензована" [2]. Сертифікація стосується окремих осіб і відрізняється від ліцензування тим, що вона майже завжди надається приватними, неурядовими установами. Такі установи, зазвичай, утворюються професійними асоціаціями з метою видачі сертифікатів для визначення й визнання тих, хто відповідає їхнім стандартам. Особа отримує сертифікат (після складення іспитів), для того щоб продемонструвати свою компетентість клієнтам. Професійні постачальники послуг, як правило, сертифікації не потребують [2].

Сфера регулювання зазначених механізмів забезпечення якості поширюються на два основних компоненти, що впливають на якість послуг: процес здійснення діяльності та кваліфікації безпосередніх надавачів послуг. Так, регулятивний механізм для послуг складається з ліцензування та акредитації, в той час як для фахівців регулювання їх діяльності може здійснюватись шляхом ліцензування та сертифікації [2].

В свою чергу, вибір між ліцензуванням та акредитацією залежить від того, який вид послуг та на яких умовах надається. Наприклад, в американських штатах Масачусетс, Канзас, Міннесота, Колорадо та Юта ліцензуванню з боку центральної або місцевої влади підлягає надання підтримки в закладах інтернатного типу (residential supports). Також ліцензованими можуть бути установи, які надають допомогу цілодобово або обслуговують більше 3 осіб, або займаються патронажем за місцем перебування клієнта [71]. Загалом, перелік видів діяльності для ліцензування визначається індивідуально кожною країною чи її окремими регіонами і основним фактором вибору можна назвати безпосередній вплив послуги на здоров’я та добробут клієнта.

1.4. Соціальні стандарти в Україні

Огляд чинного законодавства та проектів документів щодо стандартизації діяльності в соціальній сфері говорить про те, що приблизно з 2000 року Україна стала активно працювати в напрямку регулювання надання соціальних послуг. Прийняття низки законів в цій сфері створило підгрунтя для початку безпосередньої роботи над такими інструментами та механізмами забезпечення якості як стандарти та ліцензування надання соціальних послуг. Ініціаторами цього тривалого процесу виступили державні органи в особі профільних Міністерств та їх підвідомчих установ.

Слід відзначити, що робота за напрямом стандартизації надання соціальних послуг в Україні проходить в умовах необхідності дотримання жорстких рамок чинного законодавства, а також обмеженого часу, що, безумовно, може впливати на зміст кінцевих документів. Аналіз представлених у цьому та подальших розділах нормативно-правових актів та інших матеріалів покликаний в першу чергу на вироблення відкритих до обговорення рекомендацій щодо вірогідних доповнень в розглянуті документи та документи, які планують розроблятись. Це стає можливим в рамках відкритості профільних Міністерств і дозволяє створити гнучку до потреб населення законодавчу базу.

В Україні професійна діяльність в соціальній сфері базується в першу чергу на положеннях Конституції України від 28.06.1996 р., а також регулюється Законами України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV, "Про благодійництво та благодійну діяльність" від 16.09.1997 р. №531/97-ВР, "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ, "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі або ратифікованими Україною.

Так, згідно статей 3 та 27 Конституції України [24], людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю і обов’язок держави - захищати життя людини. Ці положення закладають підвалини для прийняття національних стандартів, що регулюють діяльність, пов’язану з питаннями життя, здоров’я та безпеки одержувачів допомоги, а також встановлення таких регулятивних механізмів як ліцензування або акредитація. В свою чергу, ст. 49 забезпечує державне фінансування для соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм, які надаються для забезпечення охорони здоров’я кожного громадянина.

Антидискримінаційні принципи надання соціальних послуг закладені в ст. 24, що проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян перед законом і недопустимість привілеїв чи обмежень в тому числі за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного чи соціального походження. Питань засад та принципів надання соціальних послуг також торкається і Закон України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV [15]. Статтею 3 зазначеного закону встановлено, що надання соціальних послуг ґрунтується на принципах: 1) адресності і індивідуального підходу; 2) доступності і відкритості; 3) добровільності вибору чи відмови від надання соціальних послуг; 4) гуманності; 5) комплексності; 6) максимальної ефективності використання бюджетних та позабюджетних коштів суб’єктами, що надають соціальні послуги; 7) законності; 8) соціальної справедливості; 9) забезпечення конфіденційності суб’єктами, які надають послуги, дотримання стандартів якості, відповідальності за дотримання етичних і правових норм. Такі принципи є основою надання соціальних послуг, однак вони є рамковими і потребують певної конкретизації щодо видів послуг, форм надання допомоги або групи клієнтів. Також ця стаття хоч і не визначає змісту понять, проте дає підґрунтя для прийняття відповідних стандартів якості, етичних норм, згаданих в пункті 9.

Поняття "стандарт якості", згадане в статті 3 цього закону, можна розглядати як аналог міжнародного поняття стандартів вищої якості, які найчастіше встановлюються професійними асоціаціями для акредитації чи сертифікації надавачів соціальних послуг. Однак акредитація і сертифікація можуть бути добровільними механізмами регулювання якості і, відповідно, дотримання прийнятих ними стандартів якості можливе лише за умови участі в цих програмах. Отже, незрозумілим є формулювання, за яким "надання соціальних послуг ґрунтується на принципах ... дотримання суб’єктами, які надають послуги, стандартів якості", оскільки в такому викладі воно поширюється на всіх надавачів соціальних послуг. З іншого боку, можна припустити, що в зміст словосполучення "стандарт якості" було вкладене поняття мінімального стандарту, що також безпосередньо стосується якості надання соціальних послуг. Проте законодавчо затверджене визначення державного соціального стандарту дещо різниться від розуміння стандарту в міжнародній практиці і не може бути застосоване до згаданого в статті 3 поняття "стандарт якості" через відсутність тлумачення слова "якість" та звужене трактування самого стандарту.

Так, Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ в статті 1 визначає стандарт через поняття соціальних норм та нормативів, що є "показниками необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами"[11]. Таке визначення апелює радше до кількісного виміру стандарту, в той час як якісні показники, в тому числі і основоположні принципи надання допомоги, лишаються поза увагою.

Дещо відмінним є розуміння соціальних норм - і, відповідно, стандарту - дане в проекті Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей, розробленого Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту та Державною соціальною службою для сім’ї, дітей та молоді [48]. В цьому проекті соціальні норми розглядаються як законодавчо встановлені міри та сукупність відомостей у різних сферах обслуговування, в тому числі у сферах охорони здоров’я та здійснення соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей. Таке визначення є наближеним до загальноприйнятого розуміння стандарту як якісного та кількісного еталона або міри, і поширює поняття "стандарт" і на процес надання соціальних послуг.

Слід відзначити, що в запропонованому проектом визначенні державного соціального стандарту поруч із соціальними нормами та нормативами вживається поняття "соціальних показників" - соціальних послуг, що складають соціальний стандарт і за якими можна робити висновок про його зміст та розвиток. Такий новий підхід до викладу стандарту окреслює можливу основу для його використання в якості інструменту встановлення основних принципів надання соціальних послуг та подальшої оцінки та корекції як послуг, так і самого стандарту.

Разом з тим, зміст даного проекту Державного соціального стандарту може свідчити про те, що він спрямований радше на кількісне вимірювання допомоги та встановлення мінімального переліку соціальних послуг. Такий формат стандарту відповідає базовому державному соціальному стандарту - прожитковому мінімуму, що визначений в Законі України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ як "вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних та культурних потреб" [11]. Однак такий виклад Державного соціального стандарту (орієнтація на прожитковий мінімум) не передбачає встановлення вимог до самого процесу надання соціальних послуг, хоча і містить всі передумови для цього.

Подібний підхід до розуміння стандартів відображений і в Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів, затвердженому наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17. 06.2002 р. № 293. Даний Класифікатор було розроблено для "забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів..."[6]. І хоча в статті 5 Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV вказано, що "перелік соціальних послуг, опис їх змісту та якості зазначаються в Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів", державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування не містять опису та показників якості соціальних послуг, на відміну від сфери охорони здоров’я, де такі показники передбачені.

Цікавим є те, що в Аналітичній записці за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", в проектах стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних та ліцензійних умов провадження діяльності з надання послуг з ресоціалізації наркозалежних вжито поняття "якість надання соціальних послуг", однак саме визначення не дано. Можна лише припустити, що в зазначеному проекті документів якість надання послуг визначається через показники кваліфікації та рівня фахової підготовки працівників центру ресоціалізації, які безпосередньо надають соціальні послуги, а також через кількість працівників, які виконують функції забезпечення надання соціальних послуг [52].

Варто зауважити, що особливістю процесу стандартизації соціальних послуг, який розпочався з ініціативи державних органів для виконання положень Законів України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV та "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ, є його спрямованість на регулювання державних або таких, що координуються державними органами, надавачів соціальних послуг. Відповідно, діяльність неурядових соціальних агенцій, громадських організацій лишається поза межами контролю, крім випадків, коли вимоги до надання, моніторингу та оцінки послуг визначені донорськими організаціями. В такій ситуації важко говорити про існування однакового рівня надання соціальних послуг для клієнтів різних агенцій. Отже, існує потреба у прийнятті єдиних мінімальних стандартів для закладів, які "надають однаковий вид послуг, незалежно від форм їх власності" [28]. Відтак, необхідна координація та тісна співпраця між недержавним сектором та державними установами, відповідальними за розробку та прийняття стандартів соціальних послуг.

Для забезпечення якості надання соціальних послуг, важливим, хоч і опосередкованим, фактором є компетентність та кваліфікація осіб, які входитимуть до складу установ, відповідальних за прийняття стандартів та здійснення контролю за їх дотриманням, а також установ, які здійснюватимуть ліцензування, акредитацію соціальних послуг або сертифікацію фахівців. Такий фактор є визначальним в ситуації, коли необхідно запобігти отриманню дозволу на надання соціальних послуг особам або організаціям, які орієнтовані, перш за все, на задоволення певних власних інтересів, а не на потреби клієнтів.

Етичні принципи, відповідно до яких повинна здійснюватись професійна діяльність в соціальній сфері, також можуть бути одними з складових стандарту. В Україні цей елемент представлений Етичним кодексом спеціаліста із соціальної роботи України, що був прийнятий Українською асоціацією соціальних педагогів і спеціалістів з соціальної роботи у 2003 р. [17]. Цей документ складається з кількох розділів, що визначають етичні принципи діяльності спеціалістів із соціальної роботи, етичні норми поведінки працівника в стосунках з клієнтом, з колегами, взаємодіючими організаціями, а також по відношенню до самої професії. Кодекс містить основоположні орієнтири для прийняття етичних рішень в професійній соціальній роботі незалежно від групи клієнтів та форм роботи і має слугувати основою при наданні соціальних послуг.

Однак, даний документ має радше рекомендаційний характер для не-членів Асоціації. І в умовах розвитку українських фахових асоціацій їх вплив на практику соціальної роботи ще не є достатнім для забезпечення дотримання норм Кодексу під час надання соціальних послуг. Це створює потребу у здійсненні заходів, які б сприяли впровадженню положень Етичного кодексу до становлення впливових професійних об’єднань. Можливим кроком є зважене та вибіркове закріплення в мінімальних стандартах надання соціальних послуг викладених у Кодексі ключових етичних норм, з одночасним відсиланням до тексту самого Кодексу. Такий крок сприяв би поширенню вже визначених Кодексом етичних норм, спільних для всіх фахівців, залучених до надання соціальних послуг, а також підвищів би роль професійних асоціацій в регулюванні процесу надання соціальних послуг в Україні. Крім того, самі положення Кодексу можуть бути доповнені нормами, необхідність розробки та прийняття яких буде визнана надавачами соціальних послуг різним групам клієнтів.

Таким чином, базуючись на аналізі законодавчо затвердженому визначенні стандарту, структурі та змісту Державного класифікатора соціальних стандартів та нормативів, інших розроблених проектів державних соціальних стандартів, можна зробити висновок, що в Україні впроваджено і готуються до впровадження з внесенням суттєвих доповнень у 2005 р. так звані структурні стандарти або стандарти, спрямовані на середовище. Такі стандарти передбачають встановлення вимог до технічного аспекту надання соціальних послуг: інтер’єрів, гігієни, одягу та їжі, персоналу тощо.

Вимоги до процесу надання соціальних послуг сформульовані у вигляді загальних рамкових принципів та частково закріплені в Законі України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV і в Етичному кодексі спеціаліста з соціальної роботи. Крім того, існує потреба в розширенні існуючого терміну стандарту або прийняття нових визначень, наприклад, таких як "мінімальний стандарт" , "стандарт вищої якості", "стандарт надання соціальних послуг", а також закріплення терміну "якість надання соціальних послуг". Також є необхідним забезпечити координацію між державними та недержавними суб’єктами надання соціальних послуг не лише під час розробки стандартів за певними напрямками діяльності, однаковими для соціальних організацій різних форм власності, а й під час їх впровадження та моніторингу.

1.5. Передумови ліцензування соціальних послуг в Україні

Іншим аспектом регулювання надання соціальних послуг в Україні є ліцензування професійної діяльності в соціальній сфері, затверджене пунктом 68 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ і визнане необхідним для недержавних суб’єктів надання соціальних послуг статті 8 Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV.

Чинним законодавством поняття "ліцензування" визначено як "видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування". Під ліцензійними умовами розуміються "встановлені з урахуванням вимог закону вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших специфічних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні господарських видів діяльності". Ліцензією ж є "документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов" та який видається органом центральної виконавчої влади [14].

Одним із перших кроків в напрямку реалізації положень про ліцензування соціальних послуг став проект "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який здійснювався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту у 2005 р.[47; 49; 52]. Робочою групою проекту були визначені рекомендовані порядок ліцензування, проект ліцензійних умов провадження діяльності з надання соціальних послуг з ресоціалізації, а також розроблені вимоги до Програми ресоціалізації та проект стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежної молоді. Так, розроблені робочою групою проектні ліцензійні умови містять загальоорганізаційні та кваліфікаційні вимоги, вимоги до матеріально-технічного забезпечення та системи управління, загальні вимоги до програми ресоціалізації (а саме до методів та технологій надання соціальних послуг), а також загальні вимоги до укладання угод при прийомі на ресоціалізацію. Ліцензію центрам ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога" запропоновано видавати на строк від 1 до 5 років, але не менш ніж на строк завершення строку надання соціальної послуги.

Необхідність впровадження в Україні одного з регулятивних механізмів - ліцензування або акредитація - визначається значною кількістю організацій, що надають соціальні послуги, часто пов’язані з питаннями життя та здоров’я клієнтів. Діяльність цих організацій повинна регулюватись та контролюватись незалежно від їх типу з метою гарантування належної якості надання таких соціальних послуг клієнтам.

Однак, передбачений чинним законодавством механізм ліцензування має свої особливості. Відповідно до Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV ліцензуванню підлягає лише соціальна діяльність, що надається недержавними суб’єктами, незалежно від джерела їх фінансування. Така залежність регулювання соціальних послуг від форми власності агенції, що їх надає, не можна назвати прийнятною, оскільки основоположним фактором в призначенні ліцензування повинен бути клієнт, який має право на однаково якісний рівень надання мінімальної допомоги в будь-якому закладі. Для досягнення такого однакового рівня надання соціальних послуг бажано встановити єдині стандарти для державних та недержавних установ, які б підпадали під єдиний механізм регулювання. Відповідно, в нинішній процес стандартизації та ліцензування соціальних послуг мають бути внесені певні зміни. Так, існує потреба в активній участі недержавних організацій в розробці єдиних стандартів, яка наразі здійснюється державними органами. Крім того, необхідно переглянути визначення вимог до особи ліцензіата з внесенням відповідних змін в Закон України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV або встановлення альтернативних до ліцензування чітких та дієвих механізмів регулювання якості надання послуг державними соціальними службами.

Вартою уваги є і відсутність визначення в чинному законодавстві достатнього перехідного терміну для впровадження ліцензування соціальної діяльності. Введення перехідного періоду, коли організаціям видаються тимчасові ліцензії, практикується для запобігання перериванню процесу надання соціальних послуг. Адже різкий перехід до зовнішнього регулювання може створити ситуацію, в якій недержавні організації не зможуть швидко зреагувати на зміну умов та не матимуть належних ресурсів, щоб відповідати ліцензійним вимогам, державним мінімальним стандартам. Такий період визначається кожною країною самостійно і може тривати від одного (Угорщина) до п’яти років (Італія, Люксембург) [36].

В Україні у випадку негайного впровадження ліцензування так само існує вірогідність того, що більшість соціальних агенцій не будуть відповідати щойно встановленим ліцензійним критеріям. Отже, доцільно запровадити перехідний період на строк, достатній для апробації ліцензійних умов, мінімальних стандартів, що повинні враховувати можливості місцевих надавачів соціальних послуг, а також на строк, необхідний для адаптації організацій до апробованих вимог. Іншим варіантом є впровадження своєрідного “пільгового коридору” (назва умовна), який би передбачав сприяння у видачі постійних ліцензій (на відміну перехідного періоду, під час якого можуть видаватись тимчасові ліцензії).

Встановлена законом обов’язковість ліцензування для всього спектру соціальних послуг також може створити додаткові труднощі для соціальних агенцій. Можливо, існує доцільність у визначенні переліку соціальних послуг з чітким їх обгрунтуванням (визначені мета, завдання, очікувані результати тощо), пов’язаних з вирішенням найважливіших питань життя та здоров’я клієнтів, що підлягали б ліцензуванню. Це б зменшило навантаження на надавачів соціальних послуг і забезпечило б належний рівень надання необхідної допомоги клієнтам.

Таким чином, українським законодавством передбачено встановлення такого механізму регулювання якості надання соціальних послуг як ліцензування. Обов’язок здійснювати ліцензування покладено на орган центральної виконавчої влади, що видає ліцензію на чітко визначений строк за умови дотримання вимог щодо організації процесу діяльності, кваліфікації персоналу, залученого до надання соціальних послуг, та інших умов, що можуть стосуватись, наприклад, вимог до системи управління або до методів, технологій та умов надання соціальних послуг. Також, згідно закону, ліцензуванню підлягають лише недержавні надавачі соціальних послуг, що викликає потребу впровадження альтернативного механізму зовнішнього контролю за наданням соціальних послуг для державних організацій або їх включення до переліку організацій, які підлягають ліцензуванню. В свою чергу, запровадження ліцензування потребує перехідного періоду, необхідного для адапатції надавачів соціальних послуг до нових умов, та визначення чіткого переліку соціальних послуг для такого регулювання.

Розділ 2. Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг та порядку ліцензування

2.1.Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг різним групам населення

( на прикладі можливого Стандарту у сфері профілактики ВІЛ/СНІД

серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ).

На даний час не існує затверджених та впроваджених державних соціальних стандартів і нормативів щодо надання соціальних послуг у сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ та діяльності установ та закладів, що надають адресні соціальні послуги вищезгаданій категорії населення. Можливий приклад одного з таких Стандартів, що містить деякі вимоги до їх структури та змісту, див. в додатку А.

Процес затвердження Стандартів складається з кількох етапів, які у свою чергу мають певний порядок опрацьовування документу.

Підготовчий етап.

1. Підготовка проекту Стандарту надання соціальних послуг:

- розробка переліку соціальних послуг з профілактики, догляду та лікування, що будуть надаватися кожній з уразливих груп населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо), передбачених законодавством;

- розробка мінімального та базового пакету соціальних послуг для уразливих груп населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо з урахуванням клієнтів прямого та непрямого охоплення;

- розкриття змісту соціальних показників Стандарту;

- визначення відповідних Стандарту соціальних норм та нормативів з урахуванням наявної соціальної інфраструктури;

- визначення соціальних установ, що будуть надавати соціальні послуги даній категорії населення;

- формулювання критеріїв ефективності надання соціальних послуг уразливим групам населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнені тощо);

- розробка додатків до Стандарту.

2. Опрацювання, узгодження проекту в установах та закладах, що надають адресні соціальні послуги уразливим групам населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнені тощо).

3. Внесення змін та доповнень до Стандарту.

Важливо відмітити, що Стандарт повинен спиратись на вже існуючі терміни, визначення, інші положення чинних нормативно-правових актів. У випадку, якщо Стандартом запропоновано встановити нові терміни, визначення, доповнити та відкорегувати вже встановлені, то необхідно надати перелік всіх пов’язаних документів, в які слід внести відповідні зміни.

Етап аналізу Стандарту.

1. Затвердження документу в різних структурах, відомствах. Для затвердження, проект документу розсилається в відомчі структури профільного Міністерства, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство юстиції України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України, а також може бути надісланий в Державний комітет статистики України. Після розгляду документу вказаними установами, на яке дається 1 місяць, якщо немає зауважень, проект документу з супроводжувальним листом подається до Кабінету Міністрів України для затвердження. У випадку, якщо є зауваження, в проект документу вносяться відповідні зміни, після чого він повторно розсилається в зазначені вище структури та відомства з поміткою про зроблені правки. Процес узгодження та затвердження проекту документу може тривати від 3 до 5 місяців.

Етап впровадження і контролю.

1. Ознайомлення з документом відповідні структури та відомства, недержавні громадські організації.

2. Контроль за його дотриманням та виконанням.

3. Здійснення моніторингу.

4. Ведення обліку щодо дотримання соціальних норм та нормативів Стандарту.

5. Перегляд соціальних показників Стандарту (внесення змін, доповнень тощо).

Недержавні організації, які ініціюють розробку Стандартів в певній сфері надання соціальних послуг, повинні на підготовчому етапі тісно співпрацювати з профільним міністерством, на яке покладено завдання регулювати діяльність в цій сфері ( в даному випадку – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту). Тісна співпраця має включати залучення представників профільного міністерства до робочої активності недержавної організації під час підготовки проекту Стандартів (залучення до робочих груп, обговорень, консультацій тощо), та постійне інформування міністерства щодо результатів роботи. Така співпраця дозволить недержавній організації після завершення роботи на проектом Стандарту надати його профільному міністерству для подальшого затвердження.

Для забезпечення участі недержавних організацій в процесі затвердження Стандартів, слід рекомендувати внести відповідні зміни в зазначений вище порядок розсилки документів для затвердження і включити в перелік державних структур та відомств недержавну організацію (або їх об’єднання), що має повноваження представляти інтереси інших недержавних організацій, які працюють в певній сфері надання соціальних послуг. Також рекомендовано включити таку недержавну організацію (об’єднання недержавних організацій) в перелік структур та відомств, на які розсилаються документи, підготовлені іншими профільними державними організаціями.

2.2. Порядок здійснення ліцензування.

(на прикладі проекту порядку здійснення ліцензування соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних)

  1. Визначити орган, який буде здійснювати ліцензування різних соціальних послуг, що будуть надаватися уразливим групам населення (Міністерство України у справах молоді та спорту не входить до переліку органів ліцензування).

  2. Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 року № 1698, „Про затвердження переліку органів ліцензування” що передбачало б внесення до загального переліку визначеного органу, який буде здійснювати ліцензування різних соціальних послуг щодо уразливих груп населення.

  3. Створити Експертну комісію при визначеному постановою Кабінету Міністрів України органі ліцензування.

  4. Розробити Положенням про Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг щодо уразливих груп населення, що затверджується визначеним органом ліцензування.

  5. Підготувати наказ, визначеним органом з ліцензування, щодо порядку ліцензування соціальних послуг.

  6. Зареєструвати вищевказаний відомчій наказ в Міністерстві юстиції України.

  7. Визначити перелік основних документів, що мають подаватися до органу ліцензування для отримання ліцензії на надання соціальних послуг.

  8. Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 4.07.2001 року № 756 „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності”.

  9. Підготувати наказ, визначеним органом ліцензування, щодо ліцензійних умов надання соціальних послуг – нормативи, стандарти щодо матеріально-технічної, методично-інформаційної бази.

  10. Зареєструвати вищевказаний відомчій наказ в Міністерстві юстиції України.

  11. Розробити механізм контролю за дотриманням стандартів, ліцензії та їх анулювання.

  12. Розробити систему моніторингу за наданням соціальних послуг.

  13. Розробити критерії ефективності надання соціальних послуг.

  14. Розробити стандарт надання соціальних послуг різним категоріям клієнтів.

Орган ліцензування створює Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг, яка є колегіальним органом. Її рішення мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду визначеним органом з питань ліцензування.

У своїй діяльності Експертна комісія керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

До Експертної комісії входитимуть фахівці в галузі соціальних послуг з ресоціалізації. На підставі висновку Експертної комісії орган ліцензування має приймати рішення про надання/ненадання ліцензії.

Порядок створення, скликання, розпуску, діяльності Експертної комісії має визначатися Положенням про Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг, що затверджуються органом ліцензування.

Експертна комісія готує і подає на затвердження проект Тимчасового порядку ліцензування соціальних послуг, перелік соціальних послуг, які підлягають ліцензуванню, в сфері:

а) догляду та підтримки;

б) профілактики ВІЛ серед уразливих груп (СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо).

Експертна комісія визначає кому, на який термін, за яких умов видається ліцензія; суб’єкти ліцензування послуг в сфері ВІЛ/СНІД; перелік документів; термін розгляду заяви на ліцензування; порядок розгляду заяви, перевірці, прийнятті рішення; зміст ліцензії; умови її переоформлення; підстави анулювання ліцензії. Експертна комісія встановлює перелік послуг, які має право надавати Заявник та його відокремлені структурні підрозділи.

Всі витрати, пов'язаних із забезпеченням проведення ліцензійної експертизи, здійснюється за рахунок Заявника. Експертній комісії необхідно встановити розмір витрат, пов'язаних із забезпеченням проведення ліцензійної експертизи.

Орган ліцензування розглядає подані заяви і протягом п’яти днів після їх надходження формує Експертну комісію для проведення ліцензійної експертизи. Якщо документи подано не в повному обсязі або виявлено невідповідність установчих документів вимогам законодавства, орган ліцензування повертає їх у десятиденний строк від дня надходження з письмовою відмовою у видачі ліцензії. Загальний строк прийняття рішення до двох місяців з дати отримання заяви та необхідних документів.

Ліцензія видається на термін завершення строку надання соціальної послуги - від 1 до 5 років.

Перелік основних документів, що мають обов’язково подаватися до органу ліцензування для отримання ліцензії на надання соціальних послуг:

  1. Заява про надання ліцензії подається юридичною чи фізичною особою, які бажають надавати послуги з конкретним переліком соціальних послуг та категорії клієнтів.

  2. Копії установчих документів.

  3. Копія свідоцтва про державну реєстрацію Заявника.

  4. Копія довідки про включення Заявника до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб.

  5. Копія довідки про ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків.

  6. Копії документів, що засвідчують право власності щодо діяльності з надання послуг.

  7. Довідка про матеріально-технічне, науково-методичне, кадрове забезпечення діяльності.

  8. Копії документів, що засвідчують рівень освіти, кваліфікації Заявника керівника (паспортні дані - прізвище, ім'я та по батькові, серія, номер паспорта, коли і ким виданий, місце проживання - перша сторінка паспорта; диплом про освіту).

  9. Копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації фізичної особи за наявності у структурі Заявника відокремлених структурних підрозділів - філій, що надаватимуть соціальні послуги.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії, її анулювання на підставі висновків Експертної комісії.

Розділ 3. Профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення: підгрунття для здійснення

3.1.Поняття, види та підходи до профілактики

Система стандартів в соціальній сфері зазвичай складається з сукупності стандартів за окремими напрямами, які приймаються на основі певного базового документу. В Україні також виникла потреба в розробці стандартів за окремими сферами надання соціальних послуг, зокрема за напрямом профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення та напрямом догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД. Особливістю такого процесу стандартизації можна назвати те, що він відбувається в умовах вже розроблених на основі здобутого досвіду національних керівництв, а також можливих для використання в Україні рекомендацій, принципів та стандартів Всесвітньої організації охорони здоров’я, які можуть стати основою або складовою частиною нових стандартів.

Розгляд стандартів, принципів, керівництв надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих групв Україні потребує попереднього окреслення основних понять та підходів профілактики.

Так, профілактику можна визначити як “комплекс заходів, спрямованих на запобігання в окремої особи, групи людей або суспільства небажаних чи негативних явищ” [54]. Залежно від цільової групи, теорія розподіляє профілактичні заходи на кілька видів:

  1. Первинну або загальну профілактику, що передбачає попередження виникнення певного негативного явища, його чинників і включає в себе, наприклад, інформаційно-просвітницькі програми для широкого загалу населення, програми формування здорового способу життя тощо.

  2. Вторинну або спеціальну профілактику, що спрямована на запобігання проширення негативного явища і часто реалізується серед так званих груп ризику [39; 60].

Інколи вирізняють і так звану третинну профілактику, що здійснюється для попередження погіршення стану осіб, які вже потерпають від певного захворювання або іншого негативного явища. Наприклад, серед споживачів ін’єкційних наркотиків (далі - СІН) третинна профілактика здійснюється у формі лікування, реабілітації тих СІН, які мають бажання та намагаються відмовитись від вживання наркотиків [39]. Однак слід зауважити, що в практичній діяльності в сфері ВІЛ/СНІД цей різновид профілактики, з огляду на його зміст, здебільшого включають в компоненти програм лікування, догляду та підтримки [9].

Так звані уразливі групи або групи ризику, які є об’єктами уваги програм вторинної профілактики, можна визначити як "людей, які в силу ситуації або поведінки мають більший ризик зараження ВІЛ" [29]. До таких груп в сфері протидії ВІЛ/СНІД слід віднести: споживачів ін’єкційних наркотиків, працівників секс-бізнесу, особливо жінок, осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, чоловіків, які мають секс з чоловіками, дітей, які мають народитись або вже народжені ВІЛ-позитивними жінками [29; 54]. Також до групи ризику зазвичай відносять і медичних працівників, працівників служб суспільної безпеки, які мають ризик інфікуватись ВІЛ під час виконання професійних обов’язків і профілактика інфікування яких зазвичай регулюються окремо [21].

Даний розділ буде сфокусовано на профілактичній роботі, яка спрямована на СІН, ЖСБ,ЧСЧ, ув’язнених осіб. Одним із базових напрямків профілактичної діяльності серед цих представників уразливих груп є програми зниження шкоди. Наразі не існує єдиного визначення поняття "зниження шкоди" з огляду на різне розуміння даного напрямку роботи серед незалежних фахівців та надавачів соціальних послуг [3]. Загалом, зниження шкоди можна розглядати як підхід до проблем ВІЛ/СНІД і споживання наркотиків, мета якого полягає в "зниженні шкоди, пов’язаної з ВІЛ та іншими соціально-медичними проблемами" [29]. Більш точним є визначення, що окреслює це поняття як "низку прагматичних стратегій, метою яких є встановлення контакту з споживачами наркотиків "на їх території" для надання допомоги задля зменшення шкоди, пов’язаної з вживанням наркотиків" [3]. Наприклад, зниження шкоди може бути досягнуто шляхом паралельного надання послуг, інформації, підтримки та реабілітації, розповсюдження чистих голок серед СІН, для того щоб вони не практикували повторне або спільне використання голок та шприців [29].

Історія цього напрямку профілактики має витоки з 80-х років і пов’язана з початком поширення гепатиту В та ВІЛ/СНІД серед споживачів наркотиків. В 1981 році в Роттердамі (Голландія) розпочав свою діяльність "Союз торчків" ("Junkibond"), активісти якого запровадили роздачу стерильних голок та шприців серед СІН з метою профілактики гепатиту В [3]. З середини 80-х років в Великій Британії, Австралії, Німеччині, Швейцарії, Канаді та низці інших країн також почали працювати національні програми обміну шприців і допомоги споживачам наркотиків. Загроза епідемії ВІЛ/СНІД створила необхідність розробити різні моделі програм, які були б достатньо привабливими для СІН і відповідали їх потребам. Основним принципом реалізації таких моделей стала орієнтація на безпосередні потреби споживачів наркотиків, співробітництво та взаємодія з представниками цієї групи. Ці програми згодом були умовно об’єднані під спільною назвою "програми зниження шкоди" і визнані одними із ефективних інструментів профілактичної роботи [58].

3.2. Передумови регулювання профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення в Україні

Огляд діяльності українських державних та недержавних організацій може свідчити про те, що в своїй діяльності з профілактики ВІЛ/СНІД серед СІН, ЖСБ вони також використовують підхід зменшення шкоди.

Так, згідно результатів дослідження “Оцінка можливостей розвитку програм профілактики ВІЛ серед споживачів ін’єкційних наркотиків” [39] закладами державної власності в рамках вторинної профілактики окрім детоксикації СІН, здійснюється тестування на ВІЛ-інфекцію та обмін шприців. Тестуванням та лікуванням наркозалежності опікуються в першу чергу медичні заклади - наркологічні диспансери, центри профілактики і боротьби з СНІДом, психотерапевтичні заклади тощо (прим. - хоча останнім часом можна говорити про збільшення ролі в розробці та здійсненні реабілітаційних програм недержавних організацій, зокрема центрів ресоціалізації наркозалежної молоді “Твоя перемога”). Державні заходи за принципами зниження шкоди здійснюються в основному на базі роботи консультаційних пунктів "Довіра" при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які з 2001 р. беруть участь в спільному проекті ЮНЕЙДС та Державної соціальної служби для молоді "Профілактика ВІЛ/СНІД серед молодих людей, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом"[39].

Увага недержавних організацій, в силу юридичного статусу, зосереджена в основному на немедичному компоненті зниження шкоди. Так, ними активно розвиваються проекти, в межах яких відбувається обмін шприців, інформаційна робота, надається психосоціальна підтримка та здійснюється перенаправлення наркозалежних клієнтів на детоксикацію та реабілітацію (ресоціалізацію) [39].

В Україні діяльність зазначених програм та проектів, як і будь-яка інша діяльність в сфері ВІЛ/СНІД, врегульована опосередковано. Окремі положення в Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ, в Законі України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 № 1645-ІІІ встановлюють лише загальні права громадян на охорону здоров’я, основи їх соціального захисту, а також необхідність здійснення профілактичних заходів та комплексного соціального, екологічного та медичного підходу до охорони здоров’я [10;13].

Безпосередньою основою для здійснення заходів профілактики ВІЛ/СНІД є Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ [12]. Згідно статті 4 закону, держава зокрема гарантує доступність та безпечність тестування на ВІЛ та перед- і після тестового консультування, регулярне та повне інформування з питань, пов’язаних із запобіганням інфікуванню ВІЛ, забезпечення доступності засобів профілактики, а також забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед споживачів ін’єкційних наркотиків "зокрема шляхом створення умов для заміни використаних ін’єкційних голок і шприців на стерильні". І хоча зазначені державні гарантії і встановлюють правову базу для реалізації деяких елементів програм зниження шкоди, вони не торкаються питання процесу їх здійснення. Решта нормативно-правових актів, прийнятих на основі і до виконання цього закону, також спрямовані лише на окреслення загальних заходів профілактики та основ соціального захисту, медичної допомоги ВІЛ-інфікованих осіб та певної групи медичних працівників. Така ситуація не є задовільною, оскільки профілактичні заходи, що здійснюються серед груп ризику, безпосередньо стосуються питань життя та здоров’я користувачів таких послуг, і тому потребують чіткого регулювання та контролю за якістю надання допомоги з боку фахових асоціацій або держави.

Дана проблемна ситуація потребує певних шляхів вирішення. Одним із кроків щодо її розв’язання є прийняття мінімальних стандартів, протоколів надання соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД, а також одного або кількох регулятивних механізмів – ліцензування, або акредитації, або сертифікації. Під час перехідного періоду, коли стандарти та механізми регулювання ще не прийняті, можливим є застосування під час надання таких соціальних послуг міжнародних стандартів, принципів, протоколів відповідно до міжнародних актів, ратифікованих Україною (наприклад, документи, прийняті Всесвітньої організацією охорони здоров’я (ВООЗ), членом якої є Україна [44]), а також власних методичних рекомендацій та керівництв.

В даній огляді були розглянуті документи, що використовуються або можуть бути застосовані в якості керівництв для надання соціальних послуг в місцевих програмах зниження шкоди, а саме:

  1. Стандарти, принципи, протоколи, рекомендації ВООЗ, ЮНЕЙДС, інших міжнародних організацій. Такими документами є, наприклад, Рекомендації ВООЗ з ВІЛ-інфекції і СНІДу в в’язницях [56], Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотики, ВООЗ [46], Протоколи ВООЗ для країн СНД з надання допомоги і лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД [42], Стандарти ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації [80];

  2. Стандарти, принципи, протоколи, рекомендації окремих країн, наприклад Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії [78] ( можуть бути застосовані лише в якості прикладу для розробки власних документів через відмінності організації національних систем охорони здоров’я та соціальної сфери);

  3. Керівництва, посібники та методичні рекомендації, як наприклад:

  1. Д. Берроуз. "Організація та менеджмент програм обміну голок та шприців", керівництво для країн Центральної та Східної Європи і Нових Незалежних Держав колишнього Радянського Союзу [1];

  1. "Настільна книга менеджера НУО" в 4х частинах, зокрема Частина 3 "Збірка матеріалів з організації роботи і забезпеченню безпеки праці працівників програм, які здійснюють профілактику ВІЛ/ІПСШ серед уразливих груп населення" [34] та частина 4 "Аутріч і консультування"[35];

  1. "ВІЛ у в’язницях", практичний посібник для пенітенціарних систем нових незалежних держав, ВООЗ [4];

  1. "Методичні рекомендації з питань організації та функціонування центрів наркозалежних", Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2004р.[31];

  1. інші керівництва, посібники та методичні рекомендації, зокрема ті, що висвітлюють методи соціальної роботи, питання менеджменту соціальних служб.

  1. Проекти стандартів та протоколів, які перебувають на стадії розробки або затвердження. До таких документів можна віднести:

  1. Проект протоколу "Добровільне консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію", що розробляється в межах проекту ПОЛІСІ робочою групою МОЗ [51];

  1. Проект Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків, що розробляється в рамках реалізації програми Глобального фонду боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією "Подолання епідемії в Україні" [50].

Зазначені матеріали містять низку відомостей щодо загальних принципів здійснення та змісту профілактичної роботи серед представників уразливих груп, особливостей надання деяких соціальних послуг в рамках реалізації програм зниження шкоди, а також вимог до технічної сторони надання соціальних послуг (навички та знання персоналу, навчання персоналу, приміщення, обладнання, техніки безпеки). Ці елементи в своїй сукупності охоплюють майже всі складові програм зниження шкоди. Однак вони розміщені в розрізнених документах, що може ускладнити доступ до них безпосередніх надавачів соціальних послуг. Отже, можливо використати їх за основу для створення єдиного документа - стандартів, який би одночасно виконував функції регулювання надання соціальних послуг та поширення досвіду. В наступних підрозділах згадані елементи будуть розглянуті більш детально з позиції такого їх застосування.

3.3. Загальні принципи організації та надання послуг, що надаються в сфері ВІЛ/СНІД, в тому числі послуг з профілактики ВІЛ/СНІД.

Загальні рамкові принципи і вимоги до організації та змісту соціальних та медичних послуг, що надаються в сфері ВІЛ/СНІД, в тому числі з профілактики ВІЛ/СНІД, викладені в Рекомендованих стандартах для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії, а також в Стандартах ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації. Звісно, положення стандартів інших країн ( в даному випадку – Великої Британії) не є обов’язковими для України, а відтак можуть розглядатись лише в якості прикладу. У випадку ж запозичення деяких положень таких регулятивних документів слід зважати на особливості національної системи охорони здоров’я, соціальної сфери, а також на місцеві потреби та ресурси як надавачів соціальних послуг з ВІЛ/СНІД, так і потреби їх отримувачів.

Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я [78] були погоджені Департаментом здоров’я Великої Британії у 2003 р. Згідно цих стандартів, послуги, які надаються в сфері ВІЛ/СНІД, повинні бути:

  1. Клієнт-орієнтованими, тобто повинні наснажувати особу для прийняття вибору на користь здоров’я та керованого життя з ВІЛ шляхом просвіти і підтримки, що підкреслює важливість способу життя, культури та релігії та діє в напрямку подолання впливів незадовільного матеріального становища, соціального виключення та стигми.

  1. Здійснювані в партнерстві, а саме: цілі та відповідальність особи та медичних та соціальних служб є взаємопогоджені і чітко встановлені в плані, що регулярно переглядається.

  1. Неупередженими, а саме: послуги сплановані на основі потреб населення, окремих його груп та відповідають цим потребам.

  1. Інтегрованими, тобто забезпечують поєднання знань та вмінь професіоналів медичної та соціальної допомоги в мультидисциплінарній команді, що складається як з фахівців первинної медичної допомоги та соціальної допомоги, так і фахівців з інших спеціалізованих напрямків.

  1. Орієнтованими на результат, тобто мають забезпечувати зведення до мінімуму ризик інфікування ВІЛ та асоційованих ускладнень, а також сприяти зростанню якості життя клієнтів шляхом наснаження персоналу до надання та оцінки допомоги.

Перелічені засади стандартів та загальні принципи надання послуг відображають загальну філософію сфери охорони здоров’я в Великій Британії. І хоча українські реалії є дещо відмінними від британських, проте загальнодержавна орієнтація на європейські практики може бути передумовою для деяких зважених запозичень з кращих практик та філософій. Відповідно, згадані засади надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД в свою чергу можуть слугувати орієнтиром для розробки загальних принципів національних мінімальних стандартів надання соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення в Україні.

Дані рекомендовані стандарти встановлюють, що британська програма профілактики ВІЛ/СНІД має бути основана на доказах ефективності діяльності та досвіді кращих практик, поєднана з заходами просування сексуального здоров’я та інтегрована з послугами з лікування та догляду. Також окремим стандартом визначено:

  1. необхідність впровадження заходів зниження шкоди (обмін шприців та голок, поширення дезинфікуючих речовин, замісна терапія);

  1. необхідність попередження вертикальної трансмісії під час вагітності та після народження дитини;

  1. визначення основних груп, на які слід спрямовувати профілактичні заходи;

  1. визначення основних компонентів ефективних заходів профілактики серед ЧСЧ та ПСБ;

  1. рамки здійснення пост-контактної профілактики особам, випадок можливого інфікування яких не пов’язаний з виконанням професійних обов’язків;

  1. необхідність впровадження заходів, спрямованих на зменшення соціального виключення, стигми, дискримінації спільнот, які потерпають від цих явищ;

  1. важливість формування навичок здорового способу життя, включаючи практику безпечного сексу та відмова від спільного використання інструментів при вживанні наркотиків;

  1. необхідність здійснення діагностики, лікування та допомоги при інших ІПСШ серед уразливих груп задля зменшення ризику сексуальної трансмісії ВІЛ;

  1. необхідність встановлення протоколів по роботі з кожною групою населення відповідно до прийнятої Програми профілактики ВІЛ;

  1. інші аспекти, що висвітлюють питання координації, організації надання послуг з профілактики на місцевому та національному рівнях [78].

Крім того, комплексні програми профілактики ВІЛ/СНІД, що здійснюються в Великій Британії, згідно стандарту, повинні бути основані на реальних потребах та включати:

  1. надання інформації, індивідуальної підтримки та здійснення заходів з розвитку навичок;

  1. заходи, спрямовані на зміну ставлення та формування мотивації до певних поведінкових змін;

  1. заходи за принципами "рівний-рівному" та аутріч-роботу в місцях перебування цільових груп;

  1. безкоштовне або недороге розповсюдження презервативів, лубрикантів та чистих шприців;

  1. доступність метадону для споживачів героїну;

  1. надання послуги з пост-контактної профілактики (для осіб, випадок можливого інфікування яких не пов’язаний з виконанням професійних обов’язків) в усіх ситуаціях, коли це можливо (послуга надається відповідно до чітких протоколів з метою забезпечення рівності доступу);

  1. доступ до тестування на ВІЛ;

  1. послуги сповіщення сексуальних партнерів осіб, в яких виявлено ВІЛ [78].

Більшість з перелічених положень відповідають послугам, що надаються в Україні, тому теоретично можуть слугувати прикладом при розробці мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД. Однак в переліку є компоненти, що буде складно або неможливо застосувати у випадку їх впровадження на практиці з огляду на існуючі законодавчі обмеження. Наприклад, однією з таких перепон можна назвати встановлення конфіденційності результатів тестування на ВІЛ, визначену в Законі України "Про запобігання поширенню синдрому набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 №1972–ХІІ, яка зокрема передбачає повідомлення результатів тестування лише особі, якої вони стосуються. Крім того, згідно закону, виключно на ВІЛ-інфіковану особу покладено обов’язок повідомити осіб, які були з нею у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження. Такі положення законодавства унеможливлювали б виконання вимоги сповіщення сексуальних партнерів ВІЛ-сервісними організаціями, у випадку її включення до змісту українських мінімальних стандартів.

Слід відзначити, що в даному стандарті вимоги щодо змісту профілактичних програм серед груп ризику майже не зазначені. Виключенням є згадування в стандарті бажаного змісту програм профілактики ВІЛ/СНІД серед ЧСЧ та ПСБ, а також висвітлення питання профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини як окремого напряму роботи ВІЛ-сервісних служб.

Так, рекомендаціями щодо змісту профілактики ВІЛ/СНІД серед ЧСЧ та ПСБ є:

  1. орієнтованість заходів на широкий контекст життя чоловіків, включаючи увагу до індивідуальних та структурних факторів ризикованої поведінки;

  1. адаптація профілактичних заходів серед ЧСЧ та ПСБ на специфічні потреби кожної з можливих підгруп ЧСЧ, ПСБ;

  1. багатокомпонентність програм (включаючи групову роботу), їх сфокусованість на формуванні навичок зниження ризику, навичок спілкування, в тому числі й на сексуальну тематику.

Безумовно, закладені в рекомендованих стандартах положення окреслюють лише основні напрями профілактичної роботи. Вони не є детальними і потребують конкретизації в локальних стандартах, протоколах, які враховуватимуть місцеві потреби та проблеми ЧСЧ та ПСБ.

На відміну від профілактики серед ЧСЧ та ПСБ, профілактика вертикальної трансмісії, вочевидь, є більш значимим напрямом профілактичної роботи, оскільки закріплена в окремому стандарті. Однак особливістю цього стандарту є увага до медичного компоненту здійснення даного виду профілактики, що не є предметом детального вивчення в даному огляді. Важливим моментом, який може бути запозичений з вказаного стандарту, є закріплення необхідності поєднання медичних заходів профілактики з функціями соціального догляду та підтримки.

Отже, Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії є документом, що містить основні компоненти та загальні принципи організації послуг в сфері протидії ВІЛ/СНІД. Він зокрема наголошує на необхідності застосування мультидисциплінарного підходу в наданні послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, соціального та медичного догляду. Така комплексність допомоги на різних рівнях взаємодії з клієнтом забезпечує швидке і повне реагування на потреби клієнта, що є бажаним і для українських профілактичних програм.

Загалом, форма викладу розглянутих стандартів вказує на те, що вони слугують основою для прийняття більш детальних стандартів або протоколів по кожному з окреслених напрямків роботи. Отже, їх структура та підхід до викладення змісту можуть бути використані в якості прикладу у випадку розробки спільних для напрямів профілактики ВІЛ/СНІД та догляду та підтримки ЛЖВ/С мінімальних стандартів, рамкових за своєю суттю.

Як і розглянуті вище рекомендовані стандарти Великої Британії, Стандарти ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації [80] також встановлюють основоположні вимоги щодо надання послуг в сфері ВІЛ/СНІД. Однак, стандарти ВООЗ є більш загальними у своїх положеннях. Крім того, вони висвітлюють медичний аспект послуг в сфері ВІЛ/СНІД, що не є предметом розгляду в даній роботі. Однак цікавим є підхід до розгляду структури профілактики, визначений даними стандартами. Так, тестування на ВІЛ, перед - і післятестове консультування, перенаправлення клієнта, а також профілактика передачі ВІЛ/СНІД від матері до дитини визначені як окремі послуги системи охорони здоров’я. В той же час освітній та інші компоненти профілактики ВІЛ/СНІД віднесені до послуг, що надаються на базі громад, і тому майже не розглядається. Стандарти лише встановлюють такі основні принципи, які повинні бути враховані при організації профілактичної програми:

  1. Профілактичні програми повинні здійснюватись на основі громади;

  1. Профілактичні програми підкреслюють важливість раннього діагностування інфекцій, що передаються статевим шляхом, опортуністичних хвороб (включаючи туберкульоз) та ВІЛ;

  1. Профілактичні програми підкреслюють зв’язок між туберкульозом та ВІЛ;

  1. Профілактичні програми передбачають сповіщення сексуальних партнерів;

  1. Профілактичні програми зорієнтовані на групи підвищеного ризику, такі як ПСБ, СІН та ЧСЧ;

  1. Профілактичні програми включають розповсюдження презервативів, обмін голок та інші заходи, які надають цільовим групам в місцях їх перебування;

  1. Профілактичні програми включають освіту щодо універсальних заходів запобігання інфікуванню та інших тем, що визначаються працівниками сфери охорони здоров’я та іншим персоналом.

Як можна побачити, напрямки профілактики, окреслені в стандартах ВООЗ, є подібними до напрямків, визначених рекомендованими стандартами Великої Британії. Так, обидва документи наголошують на необхідності здійснення попередження, діагностики, лікування ІПСШ; роботи із сексуальними партнерами осіб, які виявились ВІЛ-позитивними, програм зменшення шкоди та здійснення просвіти серед різних груп населення. Однак особливістю стандартів ВООЗ є їх підкреслення проблеми туберкульозу та включення цього питання до змісту програм профілактики ВІЛ/СНІД. Згаданий принцип має бути взятий до уваги при розробці національних мінімальних стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, адже проблема туберкульозу є актуальною і для України.

Стандарти ВООЗ також закладають основу для розподілу сфери відповідальності за надання послуг з профілактики між державною системою охорони здоров’я та послугами, що надаються на рівні громад. Доцільність такого кроку може полягати зокрема в чіткому розумінні власних обов’язків кожним суб’єктом надання таких послуг і сприятиме плануванню, організації, а також моніторингу та контролю за якістю їх надання. Загалом, розглянуті в обох стандартах принципи та вимоги до профілактичних програм можуть бути покладені в основу єдиних мінімальних стандартів надання соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД за умови їх подальшої деталізації в стандартах або протоколах за окремими напрямками діяльності, групами клієнтів тощо, а також врахування місцевої ситуації.

3.4.Вимоги до окремих напрямів, форм, методів профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення

Програми профілактики ВІЛ/СНІД мають свої особливості з огляду на групу клієнтів, обрані методи роботи та умови, в яких здійснюються профілактичні заходи. Відповідно, існує потреба в більш чітких та деталізованих керівництвах, протоколах, правилах як щодо надання певних видів соціальних послуг, так і щодо роботи з певними групами клієнтів, ніж положення, зазначені в стандартах. Хоча, звісно, це не знімає питання важливості прийняття єдиних мінімальних стандартів, які б були своєрідною філософською та рамковою основою для таких документів.

Серед посібників, керівництв та методичних рекомендацій, доступних для огляду в рамках проекту, більша частина джерел висвітлювала аспекти профілактики ВІЛ/СНІД серед споживачів ін’єкційних наркотиків. В цих документах зазначені принципи здйснення профілактичних заходів, вимоги до кваліфікації деяких категорій працівників, безпосередньо залучених до надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, правил безпеки здійснення аутріч-роботи тощо.

Наприклад, Дейв Берроуз [1] в своєму керівництві до організації програм обміну шприців визначає такі базисні принципи програм зниження шкоди:

  1. акцент на досягненні короткотермінових прагматичних цілей, що базуються на ієрархії зниження ризику (ієрархія включає: зниження рівня спільного використання ін’єкційного обладнання, скорочення частоти ін’єкційного вживання, зниження рівня використання вуличних наркотиків, зниження рівня використання рецептурних наркотиків, збільшення кількості осіб, які утримуються від наркотиків);

  1. акцент на зниженні шкоди, як для окремих осіб, так і для суспільства загалом;

  1. використання численних та різноманітних стратегій для досягнення поставлених цілей;

  1. залучення до роботи по розробці та впровадженню програми активних споживачів наркотиків.

Вказані засади програм зниження шкоди можна доповнити Принципами профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотики [46], прийнятими Європейським бюро ВООЗ для роботи на національному та регіональному рівнях. Згідно цього документу, такими принципами є:

  1. інформаційна робота та освіта, що здійснюється серед всього населення, з представниками СІН, їх близького соціального оточення, з працівниками соціальних служб та закладів охорони здоров’я;

  2. забезпечення доступності соціальних служб та служб охорони здоров’я, незалежно від віку, статі, статусу, стану клієнта та виду допомоги, якої він потребує, а також з точки зору розташування служб;

  3. активна робота серед осіб, які вживають ін’єкційні наркотики, що передбачає здійснення просвіти та програм обміну шприців, надання інших спеціальних послуг, орієнтованість програм на особливі групи ( наприклад ПСБ, які вживають наркотики) та встановлення зв’язків з іншими організаціями, що працюють в цій сфері;

  4. забезпечення осіб, які вживають ін’єкційні наркотики, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфікуючими матеріалами ( включає забезпечення доступності стерильних ін’єкційних та дезинфікуючих матеріалів без обмежень та в різних місцях і закладах, обмін шприців та голок, їх утилізація);

  5. надання особам, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом можливість отримувати замісну терапію.

Перераховані основні засади зниження шкоди, загалом, відповідають напрямам профілактичної діяльності українських організацій, які працюють в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення. Це може свідчити про те, що місцеві надавачі соціальних послуг керувались під час організації своєї діяльності іноземним досвідом, закріпленому в тому числі в рекомендаціях ВООЗ та інших документах. Відтак, вірогідність того, що розроблені на основі таких принципів і рекомендацій мінімальні стандарти не будуть відповідати можливостям місцевих організацій, є не дуже високою.

Реалізація всіх зазначених принципів у випадку їх запозичення в українську практику передбачає скоординовану роботу як безпосередніх надавачів соціальних та медичних послуг СІН, так і осіб, відповідальних за формування та реалізацію національної та місцевої політик з протидії ВІЛ/СНІД. Чіткий розподіл функцій та відповідальності, координація діяльності, зрозумілі механізми регулювання державних та недержавних суб’єктів надання соціальних послуг, належне фінансування є необхідними умовами виконання такої роботи.

Однак наразі, при спробі впровадження даних принципів в місцеву практику, можуть виникнути певні ускладнення. Так, недостатнє фінансування закладів системи охорони здоров’я та їх можлива неспроможність придбати шприці може стати перешкодою при спробі забезпечити доступ СІН до стерильних інструментів та дезинфікуючих матеріалів в медичних закладах. Неготовність широкого загалу населення прийняти програми профілактики ВІЛ/СНІД серед СІН, низька вмотивованість персоналу в медичних закладах до виконання нових обов’язків також можуть завадити збільшенню кількості місць для отримання СІН допомоги.

Отже, місцеві та національні особливості є визначальними не лише при плануванні самих програм, а й при формуванні регулятивної бази для їх реалізації, вибору міжнародних стандартів в якості орієнтиру в практичній та нормативній діяльності. Наприклад, існує можливість вибіркового закріплення міжнародних положень в національних мінімальних стандартах надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД з одночасним окресленням перспективних напрямків розширення їх змісту.

Розглянуті вище принципи ВООЗ з профілактики ВІЛ серед СІН також викладені в проекті Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків [50], що розробляється в рамках реалізації програми Глобального фонду боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією "Подолання епідемії в Україні". І хоча назва проекту Національного клінічного протоколу говорить про його спрямованість на лікувальний компонент, він також містить деякі аспекти немедичних заходів профілактики ВІЛ/СНІД, догляду ВІЛ-позитивних СІН.

Так, в даному документі немедичні складові допомоги СІН представлені:

  1. моделями комплексної допомоги СІН на різних етапах профілактики за принципом зниження шкоди, а також лікування, реабілітації (містять принципи, в тому числі і етичні, зміст, перелік послуг);

  1. формування прихильності до лікування,

  1. замісна терапія ( має здійснюватись на засадах мультидисциплінарного підходу).

Здобутком даного проекту Національного клінічного протоколу є спроба закріплення комплексності заходів при роботі з СІН. Затвердження такого поєднання в регулятивному документі створює підґрунтя для встановлення рівноправних позицій в мультидисциплінарних командах, що має позитивно вплинути на процес та результат надання допомоги. Однак проект протоколу містить і певні незрозумілі моменти, пов’язані з відсутністю чітких визначень (наприклад, "догляд", "підтримка"), деякою внутрішньою неузгодженістю його змісту та неповним або нечітким викладенням окремих пунктів протоколу. Наприклад, не до кінця зрозумілими є умови впровадження та вибору різних моделей комплексної допомоги, координації роботи фахівців в межах мультидисциплінарного підходу. Так, описані функції соціального працівника як одного з членів мультидисциплінарної комісії передбачають однаковий з психологом метод роботи - консультування - без конкретизації його змісту для фахівця соціальної роботи. І така відсутність визначення чіткого фокусу консультування в свою чергу створює передумови для дублювання функцій двох членів команди. Крім того, в документі визначені склад мультидисциплінарної комісії, порядок її створення та роботи, функціональні обов’язки її членів та зафіксовані деякі завдання роботи такої комісії, однак проект протоколу не містить чіткого визначення самого мультидисциплінарного підходу та міждисциплінарної комісії, а також її основної мети та принципів роботи.

Безумовно, слід зважати на те, що цей документ знаходиться в стадії розробки, отже, буде змінений. На даному етапі його підготовки можна сказати, що він висвітлює деякі елементи, які, після уточнення, могли б стати основою для окремих тематичних напрямків мінімальних стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп (наприклад, з питань замісної терапії, формування прихильності до лікування). В свою чергу, розроблені мінімальні стандарти мають бути узгоджені з даним клінічним протоколом і стати для нього базовим документом. Це дозволить з часом створити єдину узгоджену регулятивну базу для роботи різних соціальних організацій, що займаються проблемою ВІЛ/СНІД.

Можна припустити, що згаданий проект Національного клінічного протоколу був розроблений з урахуванням протоколів ВООЗ для країн СНД з надання допомоги та лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД. В частині "Допомога ВІЛ-інфікованим споживачам ін’єкційних наркотиків" даний протокол [42] регулює надання медичної допомоги ВІЛ-позитивним СІН і, одночасно, вказує на наявність зв’язку між програмами допомоги ВІЛ-інфікованим СІН та програмами зниження шкоди. Так, згідно Протоколу, програми зниження шкоди слугують своєрідною посередницькою ланкою між ВІЛ-інфікованими СІН та закладами лікарняної та позалікарняної, немедичної допомоги. Цю особливість важливо брати до уваги під час визначення меж повноважень та відповідальності для надавачів соціальних та медичних послуг. Одночасно, варто окреслити таку взаємозалежність і в структурі та змісті майбутніх мінімальних стандартів надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД.

Проблема "приналежності" тієї чи іншої послуги не обмежується питанням співвідношення програм зниження шкоди та догляду ВІЛ-позитивних СІН. Наприклад, варто визначити місце компоненту догляду за ВІЛ-позитивними СІН, який інколи можуть відносити до програм зниження шкоди (як наприклад, це зроблено в проекті вже згадуваного Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків).

Крім того, взаємопов’язаність заходів профілактики та догляду й підтримки може поставити питання й щодо точного місця в структурі можливих мінімальних стандартів напряму запобігання поширення ВІЛ серед ВІЛ-позитивних осіб (в тому числі серед ВІЛ-позитивних СІН, ПСБ). Так, одними з варіантів вирішення цього питання є включення ВІЛ-позитивних осіб до цільової групи деяких заходів профілактики ВІЛ/СНІД за принципами зниження шкоди; включення цієї профілактичної роботи в компонент догляду і підтримки ВІЛ-позитивних осіб з відповідною згадкою та посиланням в компоненті програм зниження шкоди або виокремлення такої профілактики в інший напрямок профілактики ВІЛ/СНІД.

3.5.Програми обміну шприців.

Хоча розглянуті вище заходи можуть бути предметом дискусій щодо їх місця в структурі соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД, програми зниження шкоди також мають низку притаманних лише їм заходів. Наприклад, такими заходами є роздача, обмін, утилізація шприців та поширення презервативів, лубрикантів. Дані послуги інколи пропонують об’єднувати під спільною назвою так званих програм обміну шприців [1], яка також буде використовуватись в даному огляді.

Дейв Берроуз пропонує розрізняти такі форми або складові програм обміну шприців:

  1. Обмін на стаціонарних пунктах - спеціально відведених місцях, куди СІН приходять для того, щоб отримати ін’єкційне обладнання та позбавитись вже використаного.

  2. Обмін на пересувних пунктах - автобусах або іншому виді невеликого за розмірами транспорту, що пересувається за встановленим маршрутом і в встановленні години працює в визначених точках міста.

  3. Обмін через аутріч - поширення стерильних голок та шприців та збір вже використаних здійснюється працівниками програм, які виходять на вулиці або інші місця (наприклад, квартири) [1].

Загалом, специфіка програм зниження шкоди полягає в необхідності встановлення безпосередніх контактів з представниками цільової групи, відтак така форми роботи як аутріч набуває все більшого значення в умовах розширення дій профілактичних заходів. Сам термін "аутріч" означає охоплення ззовні, за межами приміщень лікувальних закладів, інших організацій. Аутріч-робота може здійснюватись на вулиці, за місцем проживання, в місцях тимчасового перебування СІН (в’язниця, клініки). Окрім розповсюдження стерильного інструментарію та інших засобів профілактики, вона також передбачає здійснення інформаційно-просвітницької роботи, консультування, направлення клієнтів за спеціалізованою допомогою. Основними принципами, на яких здійснюється ця форма профілактичної роботи є: надання підтримки та навчання рівними серед рівних, демонстрування дружнього та незасуджувального ставлення по відношенню до клієнтів, конфіденційність, анонімність та своєчасність допомоги [65].

В проекті Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей [48], який вже згадувався в попередіх розділах, визначений перелік соціальних послуг, що має надаватись в межах діяльності консультаційних пунктів “Довіра” при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Однак такого переліку недостатньо для регулювання процесу надання соціальних послуг, особливо для недержавних організацій, на які не буде поширюватись сфера дії цього проекту стандарту після його затвердження. Відповідно, діяльність з роздачі, обміну та утилізації шприців, поширенню презервативів, дезінфікуючих засобів, в тому числі в формі аутріч-роботи, може здійснюватись відповідно до певних керівництв, наприклад таких як "Організація та менеджмент програм обміну голок та шприців": керівництво для країн Центральної та Східної Європи і Нових Незалежних Держав колишнього Радянського Союзу Дейва Берроуза [1], а також "Настільна книга менеджера НУО", зокрема в частині 4 "Аутріч та консультування" та частині 3 " Збірка матеріалів з організації аутріч-роботи та проведенню консультування в програмах Зниження шкоди, що здійснюються неурядовими організаціями" [34;35]. Зазначені керівництва висвітлюють як організаційні аспекти здійснення програм обміну шприців ( наприклад, організація пунктів обміну шприців, робота з персоналом, правила безпеки аутріч-працівників на маршрутах тощо), так і детально прописують вимоги до процесу здійснення роботи, вимог до навичок, знань та поведінки аутріч-працівника на маршруті. Так, до питань, що розглядаються в цих матеріалах, належать:

  1. мета аутріч-роботи;

  1. компоненти аутріч-роботи;

  1. моделі, види та принципи аутріч-роботи;

  1. якості, необхідні аутріч-працівнику;

  1. міркування щодо підбор працівників для аутріч-роботи в залежності від того, чи є вони СІН, колишніми СІН, не-СІН, волонтерами, або будуть входити до складу змішаної команди);

  1. управління роботою персоналу (налагодженя внутрішньої комунікації, супервізії, навчання персоналу);

  1. правила аут річ-роботи, поведінки на маршруті ( в тому числі правила при контакті з міліцією);

  1. загальні рекомендації для працівників під час першого контакту з СІН;

  1. техніки спілкування, які можливо застосовувати під час розмови з СІН;

  1. екіпірування аутріч-працівників;

  1. вимоги до тематичного змісту інформаційних матеріалів, що поширюються [1; 35].

Також висвітлений і організаційний компонент, що зокрема включає:

  1. організацію та планування пунктів обміну шприців;

  1. оцінка необхідної кількості ін’єкційного обладнання та менеджмент його запасу;

  1. безпека співробітників проекту, які працюють на маршрутах;

  1. розробка внутрішньої політики здійснення профілактичних заходів, зокрема правила утилізації зібраного обладнання;

  1. системи внутрішнього моніторингу та контролю (форми обліку, щоденники);

  1. залучення клієнтів до проектів [1; 34].

Інформаційно-просвітницька робота та консультування винесені в окремі глави керівництв, що може підкреслювати їх відокремлений статус в рамках здйснення програм зниження шкоди. Опис цих методів роботи містить окрім загальних вимог до їх форми, змісту, шляхів подачі ( як на приклад, вимоги до інформаційних матеріалів або вимоги до особи консультанта), так і інформацію щодо тем та питань, що мають бути розглянуті під час різних видів консультування або включені в інформаційні буклети [1; 35]. Зокрема, значна увага в частині 4 керівництва "Настільна книга менеджера НУО" приділяється питанню вуличного консультування, що розглядається окремо по кожній з тем, яка може бути піднята в розмові з клієнтом [35]. Слід зауважити, що техніки мотиваційного консультування часто використовуються при роботі з СІН, тому цей вид консультування має окремо розроблені методичні рекомендації [33; 35].

Загалом, ці керівництва є дуже детальними, і тому об’ємними, що і зумовило такий побіжний огляд їх змісту. Однак він дозволяє зробити деякі узагальнення з точки зору стандартизації соціальних послуг в цій сфері. Так, інформація, що міститься в розглянутих документах, висвітлює ключові аспекти програм обміну шприців, які мають братись до уваги під час організації, безпосереднього надання, моніторингу та контролю за наданням соціальних послуг в рамках реалізації програм обміну шприців. Крім того, зазначені відомості в своїй основі мають узагальнений досвід різних місцевих організацій, тому можуть бути безпосередньо використані в практичній діяльності як столичними, так і регіональними соціальними агенціями. Разом з тим, такі керівництва мають рекомендаційний характер і не можуть слугувати основою для здійснення зовнішнього незалежного моніторингу та контролю якості надання соціальних послуг. Отже, в умовах визначеної законом необхідності ліцензування соціальних послуг, які надаються недержавними організаціями, існує потреба в закріпленні ключових положень керівництв в мінімальних стандартах. Це сприятиме закріпленню та поширенню набутого досвіду, а також створить перевірену практикою основу для контролю за процесом надання таких соціальних послуг.

3.6.Перед - та після тестове консультування, тестування на ВІЛ-інфекцію

Перед - та після тестове консультування, що також входить до програм зниження шкоди, регулюється (буде регулюватись) в Україні, окрім Закону України "Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ, проектом протоколу "Добровільне консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію"(далі - ДКТ) [51]. Даний документ містить як правила та алгоритми дій по перед - та після тестовому консультуванню, консультуванню з особливими групами клієнтів, так і принципи ДКТ. Останні встановлені за напрямами, що вказують зокрема, на їх етичне походження. До таких принципів слід віднести: добровільність, конфіденційність, анонімність, доступність та відсутність дискримінації, достовірність та повнота інформації, професійність та технічна досконалість, мобілізація ресурсів. Кожний з принципів окрім назви, також містить пояснювальні твердження, які стосуються виключно ситуації добровільного консультування та тестування на ВІЛ-інфіекцію. Прийняття такого протоколу дасть можливість закріпити лише основні положення ДКТ в мінімальних стандартах надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення з подальшим відсиланням до тексту самого протоколу.

3.7. Моніторинг та оцінка соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп наслення

Моніторинг та оцінка, як зазначалось в попередньому розділі, є одними з необхідних складових системи гарантування якості надання соціальних послуг, оскільки дають змогу визначити відповідність соціальних послуг встановленим стандартам. Такі моніторинг та оцінка можуть базуватись на вже існючих системах моніторингу проектів та програм, що дозволить зекономити на ресурсах та уникнути дублювання систем. Відтак, аналіз існуючих систем моніторингу та оцінки, їх окремих індикаторів, є не менш важливим елементом для прийняття стандартів, ніж аналіз соціальних послуг, що надаються, та чинної законодавчої бази. В даній роботі не визначаються особливості місцевих систем моніторингу, його індикаторів, тому існує необхідність включення даного тематичного напряму аналізу до кінцевих рекомендацій з подальшої роботи.

3.8. Групи взаємодопомоги

Групи взаємодопомоги – або як їх ще інколи називають – самодопомоги, є невід’ємним компонентом деяких програм зниження шкоди, а також немедичного догляду та підтримки ЛЖВ/С. Вони можуть бути визначені як “тимчасові об’єднання рівних за статусом людей для пошуку шляхів вирішення чи полегшення власних проблем” [38]. Роль цих груп в наданні психосоціальної підтримки клієнтам різних програм беззаперечна, проте питання щодо віднесення їх до соціальних послуг, а відтак – щодо включення в перелік мінімальних стандартів, є дискусійним.

Причина таких коливань полягає в природі груп взаємодопомоги. Їх визначальною рисою є надання допомоги за принципом "рівний-рівному", коли значущість учасників-клієнтів більша за значущість учасників-фахівців. Роль останніх полягає скоріше в допомозі під час організації та плануванні роботи групи, аніж в безпосередньому її проведенні [23; 38; 57]. Наприклад, фахівці соціальних служб для молоді, які працюють з групами взаємодопомоги при консультативних пунктах “Довіра”, “використовуючи принцип емпаурменту, сприяють збільшенню можливостей групи, спонукаючи її членів до виконання зобов’язань і посилення відповідальності за допомогу та підтримку один одного” [38]. Ключова роль в здійсненні підтримки перекладена з фахівця на безпосередніх учасників групи. Отже, групи взаємодопомоги не можна визнати професійною соціальною діяльністю, хоча вони і мають справу з вирішенням соціально-психологічних проблем індивідів.

З огляду на важливість ролі груп взаємодопомоги, деякі вимоги до їх організації ( у випадку, якщо в організації та підтримці діяльності бере участь професійний надавач соціальних послуг) можуть бути включені до структури мінімальних стандартів надання соціальних послуг в якості однієї з складових комплексної допомоги та підтримки та закріплені через визначення функцій працівника або організації, які мають стосунок до роботи таких груп. Тобто, під регулюванню будуть підпадати лише дії професійних надавачів соціальних послуг, які сприяють організації та надають іншу підтримку групам взаємодопомоги.

3.9. ВІЛ/СНІД у в’язницях

Інфікування ВІЛ у в’язницях є однією із проблем, яку намагаються вирішити українські надавачі соціальних послуг. Ін’єкційне вживання наркотиків, розпочате на волі; переповненість камер, що підвищує рівень насильства; практики незахищеного сексу між ув’язненими; татуювання та пірсинг, а також брак інформації та медичної допомоги визнаються в світі одними з основних факторів поширення ВІЛ/СНІД в закладах пенітенціарної системи [75]. Це в свою чергу створює нагальну потребу у здійсненні профілактики ВІЛ/СНІД та роботи з ВІЛ-інфікованими особами в місцях позбавлення волі.

Профілактичні заходи у в’язницях впроваджуються з використанням тих самих форм та методів роботи, що застосовуються в програмах зменшення шкоди серед представників уразливих груп [75]. Однак робота з особами, які перебувають у місцях позбавлення волі, може бути виокремлена з-поміж решти профілактичних заходів з огляду на специфіку існування закладів пенітенціарної системи.

Загальні рекомендації з ВІЛ-інфекції та СНІД у в’язницях [56] були розроблені ВООЗ на основі технічних даних, отриманих в результаті консультацій з експертами міжнародних, державних та недержавних організацій в Женеві у вересні 1992 р. Ці рекомендації в першу чергу призначаються для керівництва закладів пенітенціарної системи задля самостійної організації або сприяння іншим незалежним організаціям в проведенні заходів профілактики ВІЛ/СНІД серед ув’язнених та надання допомоги ВІЛ-позитивним ув’язненим. Рекомендації містять зокрема положення щодо:

  1. важливості доступу до медичного обслуговування у в’язницях, яке враховувало б потреби даної групи і було б недискримінаційним,

  1. необхідності активного залучення неурядових організацій, персоналу в’язниць та самих ув’язнених до розробки профілактичних заходів,

  1. відповідальності керівництва в’язниць за реалізацію тих заходів, що мають сприяти зменшенню ризику поширення ВІЛ/СНІД серед ув’язнених;

  1. необхідності сприяння незалежних досліджень в сфері ВІЛ/СНІД серед ув’язнених;

  1. необхідності здійснення тестування на ВІЛ в місцях позбавлення волі;

  1. необхідності проведення профілактичних заходів;

  1. необхідності уникнення сегрегації, ізоляції та обмеження в професійній діяльності при поводженні з ВІЛ-інфікованими ув’язненими;

  1. важливості дотримання конфіденційності інформації щодо стану здоров’я та лікування ув’язнених, наявності ВІЛ-інфікованих та самої особи ВІЛ-інфікованих;

  1. необхідності надання догляду та підтримки ВІЛ-інфікованим ув’язненим;

  1. необхідності вживання заходів щодо зменшення ризику поширення туберкульозу, діагностики та лікування туберкульозу;

  1. необхідності вживання особливих заходів по відношенню до жінок, ув’язнених в колоніях для неповнолітніх, іноземців;

  1. недопустимості дискримінації ВІЛ-інфікованих осіб при призначенні полегшених заходів;

  1. можливості та умов дострокового звільнення ув’язнених, які мають тяжкі форми СНІД на останніх стадіях;

  1. важливості взаємодії та співпраці виховних закладів та недержавних організацій в організації та наданні допомоги ВІЛ-інфікованим.

До рекомендацій, які безпосередньо стосуються профілактики ВІЛ/СНІД, слід віднести:

  1. Здійснення безперервної та регулярної просвіти та інформування ув’язнених та персонал в’язниць за принципами "рівний-рівному" та їх активного залучення до розробки інформаційних матеріалів.

  2. Інформування щодо видів ризикованої сексуальної поведінки, забезпечення доступу ув’язнених до презервативів та попередження випадків сексуального насильства з метою запобігання інфікування статевим шляхом.

  3. Інформування про небезпеку вживання наркотиків; заохочення споживачів наркотиків до участі в лікувальних та реабілітаційних програмах; забезпечення продовження замісної терапії тим, хто її отримував до позбавлення волі; забезпечення дезинфікуючими засобами та чіткими інструкціями СІН та осіб, які роблять татуювання або проколюють будь-які частини тіла; забезпечення ув’язнених стерильними шприцами та голками в країнах, де поширене ін’єкційне вживання наркотиків; попередження інфікування ВІЛ через нестерильні інструменти під час лікувальних процедур у в’язницях.

  4. Усвідомлення ув’язненими небезпеки вживання речовин, які пригнічують свідомість і тим самим підвищують ризик інфікування ВІЛ.

  5. Забезпечення доступності добровільного тестування на ВІЛ, перед- і післятестового консультування з одночасною забороною примусового тестування на ВІЛ; повідомлення результату тестування здійснюється виключно медичним персоналом, який надає підтримку ув’язненим під час та після повідомлення результатів [56].

  6. Використання активних форм навчання та інформування (проведення навчальних семінарів, регулярних групових занять).

  7. Залучення зовнішніх по відношенню до в’язниці організацій до здійснення освітніх послуг.

  8. Небажаність повідомлення про результати тестування персоналу виправного закладу без згоди ув’язненого за винятком випадків, коли оцінка конкретної ситуації вказує на те, що таке розголошення необхідно для попередження небезпеки, що загрожує тим чи іншим особам [4].

Як можна побачити, профілактика ВІЛ/СНІД у в’язницях спирається на ті ж принципи, що використовуються для здійснення заходів на волі.

Така подібність вимог до програм профілактики ВІЛ/СНІД у в’язницях пояснюється тим, що одним із ключових принципів здійснення профілактики ВІЛ/СНІД в місцях позбавлення волі повинна бути їх відповідність національним та місцевим програмах протидії ВІЛ/СНІД. Зміст профілактичних заходів у в’язниці визначається переліком заходів в програмах, які реалізовуються серед інших груп населення. Водночас, на керівництво виховних закладів покладається відповідальність за створення умов, необхідних для запобігання інфікуванню ВІЛ серед ув’язнених та персоналу [56].

Однак профілактика ВІЛ/СНІД у в’язницях має і деякі відмінні моменти. Так, одними з особливостей такої профілактики є увага до проблеми поширення туберкульозу, а також заохочення активної участі в підготовці профілактичних закладів як ув’язнених, так і персоналу в’язниць. Принципи роботи у в’язницях також торкаються і проблем відсутності доступу до медичного обслуговування та дискримінації ув’язнених з боку персоналу або адміністрації місць позбавлення волі.

В Україні діяльність з профілактики ВІЛ/СНІД в закладах пенітенціарної системи, як і утримання ВІЛ-позитивних ув’язнених, здійснюється з урахуванням рекомендацій ВООЗ. Так, робота за цими напрямками впроваджується за принципами:

  1. конфіденційності результатів тестування, що надається лише за письмовим запитам органам суду, слідства та прокуратури;

  1. доступності медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД;

  1. утримання на загальних засадах ВІЛ-позитивних та хворих на СНІД ув’язнених

  1. залучення фахівців різного профілю для забезпечення комплексної допомоги (психологи, соціальні працівники, забезпечення спеціальної стаціонарної допомоги);

  1. залучення на засадах соціального партнерства недержавних організацій для надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ВІЛ-позитивних ув’язнених;

  1. орієнтація в роботі на потреби різних груп ув’язнених, а саме СІН (створення відділів ресоціалізації, групи самодопомоги, психологічна допомога), жінки (консультування, консультування вагітних);

  1. відповідності відомчої Програми профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД з національною Програмою профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, тощо [25].

Як можна побачити, принципи профілактики ВІЛ/СНІД, які використовуються в Україні, фактично повторюють засади надання таких послуг, запропоновані ВООЗ. Відмінністю українських принципів надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД у місцях позбавлення волі є відсутність положень щодо профілактики туберкульозу. Отже, існує потреба у влюченні в викладений вище перелік питання туберкульозу задля підкреслення взаємозв’язку між цими двома проблемами.

Також слід відмітити, що зазначені принципи визначають ключові напрямки діяльності і майже не торкаються процесу їх здійснення. Можна припустити, що надання послуг штатними фахівцями регулюється внутрішніми відомчими регулятивними документами та посадовими інструкціями, які можуть висвітлювати лише технічні аспекти надання допомоги. Відповідно, зміст та процес послуги, що надається, буде визначатись рівнем кваліфікації фахівця та загальними стандартами, протоколами, керівництвами та методичними рекомендаціями, які існують за цим напрямком роботи. Разом з тим, послуги, що надаються особам, які перебувають в місцях позбавлення волі, потребують окремого регулювання з огляду на специфіку місця їх на надання. На даний момент в Україні є лише один документ, що враховує особливості групи ув’язнених - проект Протоколу "Добровільне консультування та тестування на ВІЛ-інфекцію"[51], в якому визначені особливості проведення перед- та післятестового консультування з ув’язненими та засудженими.

Таким чином, надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, так само як і з психосоціальної підтримки ВІЛ-позитивних осіб, здійснюється в закладах пенітенціарної системи України за принципами, визначеними загальними рекомендаціями ВООЗ з ВІЛ-інфекції та СНІД у в’язницях. Такі принципи окреслюють основні напрямки допомоги, проте не встановлюють вимог до процесу її надання. Виключенням є послуга перед- та після тестового консультування, правила проведення якого з ув’язненими закріплені в національному проекті відповідного протоколу. Крім того, існує необхідність більш детального вивчення відомчих регулятивних документів та внутрішніх посадових інструкцій штатних фахівців, залучених до надання соціальних послуг в місцях позбавлення волі. Метою такого вивчення є з’ясування основних положень, які регулюють або можуть регулювати процес надання соціальних послуг, та вироблення відповідно до них рекомендацій щодо змісту мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики, психосоціальної підтримки для групи осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі.

3.10. Висновки до розділу

Таким чином, процес стандартизації надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення відбувається відповідно до окремих положень чинного законодавства та проходить в умовах вже розроблених на основі здобутого досвіду керівництв, методичних рекомендацій з певних питань. Однак і нормативно-правові акти і розроблені керівництва та методичні рекомендації є розрізненими документами, що потребують об’єднання та доповнення своїх ключових положень в єдиних мінімальних стандартах.

Так, українським законодавством встановлені передумови для здійснення окремих елементів програм зниження шкоди, проте не відображені вимоги до їх організації та процесу надання (за виключенням добровільного тестування на ВІЛ, перед-та післятестового консультування).

На даний момент також не існує законодавчо затверджених або інших, розроблених організаціями для внутрішнього користування, стандартів та протоколів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення. Документами, що розробляються або знаходяться на стадії затвердження, є проект Державного соціального стандарту з соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей, проект протоколу "Добровільне консультування та тестування на ВІЛ-інфекцію", а також проект Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків.

Особливістю проекту Державного соціального стандарту з соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей є його орієнтованість на визначення переліку соціальних послуг, а також встановлення штатних та інших нормативів. Даний проект не містить вимог до процесу надання соціальних послуг, а також не розрахований на недержавних надавачів соціальних послуг. В свою чергу, фокусом уваги проекти протоколів є окремі проблемні питання, що не висвітлюють всі аспекти надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед представників уразливих груп населення.

В таких умовах надавачі соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД можуть здійснювати свою діяльність на основі стандартів, принципів, протоколів, рекомендацій ВООЗ в сфері профілактики ВІЛ/СНІД, а також власних або таких, що розроблені для країн СНД, керівництв та методичних рекомендацій. Ці документи розкривають загальні принципи організації соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД та надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, зміст заходів зниження шкоди, вимоги до окремих форм або методів роботи, окремих соціальних послуг, зокрема до організації процесу надання соціальних послуг та технік безпеки в програмах обміну шприців. Такі форми та методи роботи як аутріч-робота, консультування, інформування клієнтів, а також загальні принципи та зміст програм зниження шкоди висвітлені найбільш повно.

Майже не розкриті або розкриті в рекомендованих стандартах Великої Британії та ВООЗ, протоколах, принципах, рекомендаціях ВООЗ наступні напрями або складові профілактики ВІЛ/СНІД: профілактика ІПСШ, профілактика ВІЛ/СНІД серед ПСБ, ЧСЧ, послуги сповіщення сексуальних партнерів осіб, в яких діагностовано ВІЛ. Більшість з цих положень важливі для Україні і потребують більш детальної фіксації в національних регулятивних документах.

Методичні рекомендації та керівництва за напрямом зниження шкоди, які можуть бути застосовані в Україні, мають формат детально прописаних документів, що зокрема містять характеристики та вимоги до основних методів індивідуальної та групової соціальної роботи. Вони можуть бути використані для організації та безпосереднього надання соціальних послуг, однак мають необов’язковий характер і тому не можуть слугувати основою для здійснення зовнішнього контролю за якістю надання допомоги.

Відповідно, мінімальні стандарти надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення повинні узагальнити відомості, розміщені в місцевих проектах протоколів, керівництвах та методичних рекомендаціях, і створити рамки для надання соціальних послуг з профілактики незалежно від типу закладу, в яких вони пропонуються.

Профілактика ВІЛ/СНІД у закладах пенітенціарної системи в Україні здійснюється на основі відповідних принципів ВООЗ, що містять перелік ключових складових профілактичних заходів, а також відомчої нормативно-правової бази. Особливістю положень щодо профілактики ВІЛ/СНІД серед ув’язнених є відсутність закріплення конкретних відомостей щодо роботи в напрямку протидії туберкульозу. Загалом, з огляду на специфіку місця надання соціальних послуг профілактика ВІЛ/СНІД у в’язницях може розглядатись як окремий компонент профілактичних закладів і може бути винесена в самостійний стандарт в загальній структурі мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення.

Існує необхідність окреслення в структурі мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення взаємного зв’язку між програмами зниження шкоди та немедичного догляду ВІЛ-позитивних СІН.

Групи взаємодопомоги з огляду на свою природу не можуть бути визнані професійною соціальною діяльністю. Відповідно, мінімальні стандарти надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення або інші нормативні документи не можуть містити вимог до проведення груп взаємодопомоги за винятком вимог до функцій працівника соціальної сфери або організації, що допомагають роботі такої групи.

Розділ 4. Немедичний догляд і підтримка осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД

4.1. Основні поняття, принципи надання

Поширення епідемії ВІЛ/СНІД призвело до збільшення кількості осіб, які потребували особливої уваги з боку соціальних служб. Методи роботи, що раніше були спрямовані на інші групи населення, стали використовуватись і по відношенню до ВІЛ-позитивних осіб, стан яких вимагав догляду та підтримки. З того часу послуги з психосоціальної допомоги стали одним із невід’ємних компонентів роботи з ВІЛ-позитивними людьми.

Немедичний догляд і підтримка основані на посиленій увазі до добробуту осіб, які є інфіковані самі, а також до членів їх сімей та решти соціального оточення. Цей напрям роботи допомагає знайти сили жити з хворобою та задовольняти зростаючі потреби, що є вагомим доповненням до лікування [68].

Догляд і підтримка не мають чітких дефініцій і часто визначаються через зміст своєї діяльності. Так, завданнями індивідуального догляду можуть бути надання фізичної та нефізичної (у вигляді порад, заохочень) допомоги особі в виконанні її повсякденних життєвих функцій. В межах такого догляду буде надаватись допомога в задоволенні повсякденних потреб (годування, перевдягання, купання, туалет); допомога в основних домашніх обов’язках (прибирання домівки, забезпечення транспортом); послуги доглядальниці (видача ліків, спостереження за їх прийманням, уколи), а також допомога в юридичних та фінансових питаннях та захист інтересів клієнта перед системою охорони здоров’я (забезпечення зв’язку отримувача послуг з професійними та непрофесійними послугами, спілкування з медичним персоналом). Натомість підтримка має справу з емоційними та психологічними аспектами людського життя, і може, окрім безпосередньої психологічної допомоги, також включати сприяння соціального функціонування та менеджмент поведінки [5; 69]. Такий тісний взаємний зв’язок між цими двома сферами людського функціонування призводить до взаємного доповнення догляду та підтримки, які інколи розглядаються як єдиний напрям роботи з клієнтами.

Загалом, догляд та підтримка не є єдиними заходами допомоги ВІЛ-позитивним особам. Так, ЮНЕЙДС вводить поняття комплексного догляду, до елементів якого включає наявність доступних служб добровільного консультування та тестування, профілактику туберкульозу, подальшої передачі ВІЛ, лікування ВІЛ/СНІД та інших супутніх хвороб, надання паліативної допомоги, планування сім’ї, забезпечення належного харчування, соціальної, духовної та психологічної підтримки та допомоги за принципом "рівний рівному", дотримання прав людини, зниження стигми, пов’язаної з ВІЛ/СНІД, тощо [64; 26]. Паліативна допомога, яка згадана серед заходів комплексного догляду, в свою чергу, включає догляд індивідуальний. Підтримка, поруч із медичною паліативною допомогою, допомогою при втраті близької людини, допомогою родині клієнта, соціально-економічною допомогою та духовною, релігійною підтримкою також входить до складу паліативної допомоги [40].

Огляд соціальних послуг, що надаються людям, які живуть з ВІЛ/СНІД в Україні може свідчити про те, що поняття догляду та підтримки інколи поширюється на весь немедичний компонент паліативної допомоги, включаючи соціально-економічну допомогу та роботу з родиною клієнта. Отже, загальні засади, методи та керівництва з надання паліативної допомоги також можуть бути застосовані до місцевих заходів допомоги ВІЛ-інфікованим особам, їх рідним.

Загалом, паліативну допомогу можна визначити як “багатостороннє та своєчасне виявлення та розв’язання проблем, що виникають у зв’язку з невиліковним захворюванням, метою якого є поліпшення якості життя хворого та його рідних” [41]. Основними принципами її надання, що визначені Всесвітньою організацією охорони здоров’я, є:

  1. полегшення болю та інших тяжких проявів хвороби;

  1. визнання життя та смерть природними процесами;

  1. не прискорювати настання смерті, однак й не подовжувати страждання;

  1. поєднання медичної допомоги з допомогою духовною та психологічною;

  1. якомога триваліше подовження активного життя пацієнта;

  1. за життя клієнта та після його смерті надання психологічної підтримки його родичам;

  1. багатопрофільність допомоги, що враховує потреби пацієнта та його близьких, включаючи консультації психолога;

  1. підвищення якості життя, по можливості полегшуючи хід хвороби [41].

Доступність та безперервність, мультидисциплінарінсть та комплексність, добровільність та згода також є одними з основних засад надання паліативної допомоги, що закріплені в проекті протоколу з питань паліативної допомоги [53]. Хоча ці принципи схожі на принципи надання будь-яких соціальних послуг, вони можуть набувати іншого значення в процесі здійснення паліативної допомоги. Так, тривалість допомоги дорівнює тривалості решти життя клієнта і проміжку часу, необхідному для підтримки родини клієнта після втрати. Безперервність означає продовження надання допомоги після виписки клієнта з стаціонару, що відбувається за рахунок наслідування допомоги між поліклінічними, лікарняними, хоспісними та соціальними службами. І нарешті - надання паліативної допомоги групою осіб, до складу якої входять як члени мультидисциплінарної команди, так і близькі, родичі клієнта [26].

Слід відзначити, що паліативна допомога може надаватись особам, які її потребують, в різних місцях: на дому, в хоспісах або денних стаціонарах. Зазвичай, ВІЛ-позитивні воліють отримувати допомогу на дому, лише зрідка відвідуючи хоспіси [40]. В Україні ця форма допомоги є також поширеною завдяки тому, що перебування вдома не передбачає відірваності від соціального життя та звичного середовища, залишає свободу дій та можливість отримання допомоги від друзів [19]. Надання послуг з немедичного догляду та підтримки деякими місцевими організаціями основане на дотриманні кількох базисних етичних принципів, а саме:

  1. рівний відбір учасників, що відбувається на основі результатів первинного інтерв’ю та відповідності визначеним критеріям відбору;

  1. поінформована згода, що передбачає обізнаність клієнта з завданнями проекту, послугами, що надаються в межах проекту, потенційними ризиками та можливими позитивними результатами у часті в проекті, з заходами, що забезпечуватимуть конфіденційність інформації о клієнті, а також добровільність згоди клієнта;

  1. конфіденційність, що забезпечується наявністю особистих кодів у клієнта, закритим доступом до бази даних для, проведенням інструктажу серед персоналу та включення пункту щодо конфіденційності інформації в трудові угоди працівників [17].

4.2. Регулювання здійснення немедичного догляду та підтримки ЛЖВ/С в Україні

Загалом, соціальний захист, немедичний догляд та підтримка осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, в тому числі медичних працівників, в Україні реалізується на основі низки нормативно-правових актів, що частково були розглянуті в попередніх розділах. Важливо додати, що Законом України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ встановлюються права ВІЛ-інфікованих осіб, що створює підґрунтя для надання певних соціальних послуг, таких як, наприклад, забезпечення засобами профілактики або молочними сумішами ВІЛ-позитивних матерів, здійснення психосоціальної підтримки або представництво інтересів осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД. Важливими для організації допомоги ВІЛ-позитивним дітям є визначені в законодавстві положення, згідно яких ВІЛ-інфекція не є причиною для обмеження в усиновленні, в оформленні опіки та піклування над дітьми, розміщення дитини в прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу [8]. Ці, а також інші елементи соціального захисту ВІЛ-інфікованих осіб в свою чергу можуть бути відображені в змісті можливих мінімальних стандартів надання послуг з догляду та підтримки ЛЖВ/С.

Немедичний догляд та підтримка в Україні також можуть здійснюватись відповідно до протоколів ВООЗ з надання допомоги та лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД, українського протоколу з питань паліативної допомоги та позалікарняного догляду хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД, а також методичних рекомендацій та керівництв, розроблених на основі здобутого українськими соціальними агенціями досвіду. Крім того, такі елементи соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим як підготовка до початку лікування та формування прихильності до АРВ-терапії також зазначені в Національних клінічних протоколах антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків [21], та у дітей [20]. Однак на відміну від сфери профілактики ВІЛ/СНІД, компонент немедичного догляду та підтримки не має розроблених або таких, що розробляються стандартів надання соціальних послуг особам, які живуть з ВІЛ. Винятком може бути робота, яка ведеться з розробки проекту стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних, а також так званих структурних стандартів для центрів ресоціалізації [48; 52]. З огляду на те, що Україна відносить ресоціалізацію ВІЛ-позитивних до компоненту догляду та підтримки [9], ці стандарти можуть увійти до загальної структури мінімальних стандартів, що регулюватимуть надання послуг догляду та підтримки ЛЖВ/С. Одночасно, слід зважати й на те, що ресоціалізація СІН є окремим та комплексним напрямом роботи, що має власну специфіку через відмінність потреб і проблем цільової групи. Відтак, питання щодо місця стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних є дискусійим і потребує визначення.

Серед міжнародних стандартів, що висвітлюють питання допомоги ВІЛ-позитивним особам і на які в своїй діяльності може орієнтуватись Україна відповідно до укладених угод [44], слід відзначити Стандарти ВООЗ для якісної допомоги в сфері ВІЛ/СНІД: інструмент для якісного оцінювання, забезпечення та акредитування [80]. Вони встановлюють вимоги з напрямків підтримки прихильності до лікування, попередження передачі ВІЛ від матері до дитини, паліативної допомоги, а також містять положення щодо прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД.

Так, стандартом з підтримки прихильності до лікування визначено, що організація підтримує ВІЛ-позитивних осіб, які приймають ліки, фасилітуючи їх прихильність до прописаного лікування, а також перенаправляючи їх до інших організацій або осіб, які можуть задовольнити соціальні потреби ЛЖВ/С [80]. Цей стандарт в першу чергу спрямований на формування підтримуючого середовища, що складається з членів сім’ї та волонтерів, спеціально навчених для здійснення допомоги в прийманні ліків, та на створення швидкого та дієвого механізму перенаправлення клієнта. Варто зауважити, що на відміну від запропонованого стандарту ВООЗ, положеннями Національного клінічного протоколу антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків лише окреслені вимоги до фахової допомоги ВІЛ-позитивним особам у дотриманні режиму лікування, а також до загальних напрямків організації підтримки на структурному рівні. Він майже не враховує потребу у залученні родини до роботи з клієнтом. В той же час Національний клінічний протокол антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дітей передбачає співпрацю з батьками дитини-клієнта з формування у неї прихильності до АРВ.

Стандарт з запобігання передачі ВІЛ від матері до дитини, окрім суто медичних аспектів, передбачає надання консультування для матері, зокрема з питання годування немовляти, та надання супроводу на строк не менше перших двох років життя дитини[80]. В Україні ж чинне регулювання за цим напрямком охоплює медичну допомогу [21], і фактично єдиним винятком є положення про забезпечення адаптованими молочними сумішами дітей, народжених ВІЛ-інфікованими матерями [33].

Стандарт з надання паліативної допомоги спирається на основні принципи її впровадження та підкреслює права клієнтів на повагу та співчуття до кінця життя, підходяще оцінювання та менеджменту болю [80]. Натомість протоколи ВООЗ та національний проект протоколу з питань паліативної допомоги та позалікарняного догляду хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД [53] встановлюють детальні покрокові правила здійснення догляду та психологічної підтримки відповідно до конкретного стану клієнта, хоча й не містять відомостей щодо філософії догляду та підтримки, їх цінностей. Цей пункт є яскравим прикладом співвідношення стандартів та протоколів, яке має братись до уваги під час роботи над власними стандартами та протоколами.

Слід відзначити, що однією з особливостей паліативної допомоги, закріпленої в стандартах, протоколах ВООЗ та національному проекті протоколу, є навчання членів сім’ї, волонтерів та інших осіб, які здійснюють догляд. Така діяльність спрямована на формування підтримуючого середовища і, відповідно, має бути також відображена в змісті можливих мінімальних стандартів надання соціальних послуг з догляду та підтримки ЛЖВ/С.

Зрештою, стандарт, що встановлює відповідальність агенції з дотримання прав ВІЛ-позитивних осіб, містить положення щодо необхідності забезпечення інформування клієнтів, конфіденційності та захисту інформації, участі клієнтів у прийнятті рішень, дотримання принципу поінформованої згоди, поваги до особистих цінностей та вірувань, особистості клієнтів. В Україні такі положення частково висвітлені в положеннях про права ВІЛ-інфікованих осіб, закріплених Законом України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД та соціальний захист населення", а також в базисних етичних принципах [17], що були озвучені на семінарі "Догляд на дому за людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВС)" 22 вересня 2003 р. в м. Києві, і вже розглядались в цьому розділі.

Такий порівняльний огляд вказує на те, що існуючі або такі, що можуть бути використані в Україні, закони, протоколи, інші нормативно-правові акти, а також зафіксовані принципи роботи місевих організацій, спільно охоплюють основні напрями по організації та здійсненню догляду та підтримки осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД. Однак, вони є розрізненими та сфокусованими на конкретних питаннях, що може ускладнювати розуміння цілісного підходу догляду та підтримки для безпосередніх надавачів соціальних послуг. Відповідно, потрібно створити єдиний документ, який би узагальнив ключові положення існуючих матеріалів, окреслив основні рамки, і став своєрідною відправною точкою в формуванні системи регулятивних документів в сфері надання соціальних послуг з догляду та підтримки ЛЖВ/С.

4.3.Керівництва та методичні рекомендації з надання окремих видів соціальних послуг особам, які живуть з ВІЛ/СНІД.

Проект Протоколу з питань паліативної допомоги та позалікарняного догляду хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД, який згадувався вище, є прикладом теоретичного матеріалу, що став результатом узагальнення ключових положень інших документів. І хоча він встановлює основні правила здійснення догляду на дому та роботи з клієнтом та його сім’єю на різних стадіях хвороби, проте потребує попередньої перевірки на практиці перед затвердженням.

Водночас, в Україні існують методичні рекомендації з окремих напрямів роботи з ВІЛ-позитивними клієнтами, які основані на досвіді місцевих організацій. До таких рекомендацій, наприклад, можна віднести "Методичні рекомендації щодо соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ (з досвіду роботи)"[18] та навчальний посібник "Догляд і підтримка дітей з ВІЛ-інфекцією"[8]. Ці джерела, в свою чергу, можуть доповнюватись теоретичним матеріалом на кшталт "Керівництва з соціальної роботи в ВІЛ-сервісі" [57] або інших посібників, керівництв, які висвітлюють ті чи інші базові методи соціальної роботи.

Матеріал, представлений в зазначених джерелах, умовно можна розподілити на дві категорії:

  1. рекомендації, керівництва з надання певної соціальної послуги незалежно від групи клієнтів;

  1. рекомендації, керівництва з надання комплексу соціальних послуг або конкретної соціальної послуги чітко визначеній групі клієнтів.

Так, загальні рекомендації до процесу надання соціальних послуг незалежно для всіх груп ВІЛ-позитивних клієнтів, представлені за напрямами:

  1. психологічне консультування (визначені зміст, етапи, дії консультанта на кожному етапі, вимоги до консультанта) [22; 57];

  1. групова робота (визначені основи психології напрямку: загальні відомості, етапи розвитку групи, терапевтичні фактори, вимоги до ведучого тощо) [57];

  1. соціальний супровід (визначені зміст, принципи та правила, вимоги до соціального працівника)[18];

  1. робота телефонів довіри (визначені етичні та практичні принципи, правила, техніки консультування, необхідні навички для консультанта)[57];

  1. робота з групами самодопомоги (визначені моделі та форми роботи, етапи розвитку групи, принципи та правила роботи групи, функції ведучого, теми, важливі для обговорення з ВІЛ-позитивними особами тощо) [8; 23; 27; 57].

З перелічених напрямів діяльності найбільш чіткий виклад мають рекомендації з роботи телефонів довіри, які можуть бути безпосередньо використовуватись консультантами в якості основних правил роботи.

Слід відзначити, що хоча згадані питання розглядаються в контексті здійснення роботи з ВІЛ-інфікованими особами, вони фактично не містять інформації щодо особливостей такої роботи. Виняток становлять рекомендації з утворення та роботи груп самодопомоги, а також опис послуги психологічного консультування, в якому визначені характерні проблеми осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, основні принципи та етапи консультування, особливості кризового консультування ВІЛ-позитивних клієнтів. Така загальність викладу матеріалу, який мав би містити більш орієнтовану на індивідуальні потреби групи інформацію, може свідчити про те, що наразі немає зафіксованого узагальненого досвіду надання соціальних послуг ВІЛ-позитивним клієнтам, і в практичній діяльності кожен фахівець керується власним досвідом та загальною теорією з використання тих чи інших методів індивідуальної чи групової роботи.

Більш змістовними з огляду на визначення особливостей надання соціальних послуг ВІЛ-позитивним особам, є рекомендації з роботи з певною групою клієнтів. Так, вимоги до змісту та етапів надання соціальної послуги, опис методів та технік, вимоги до кваліфікації працівника, який надає послугу, визначені за напрямками:

  1. соціальний супровід ВІЛ-позитивних вагітних жінок, матері з дитиною, сімей з дітьми[18];

  1. соціально-психологічне консультування сімей, яких торкнулась проблема ВІЛ/СНІД [18; 57];

  1. догляд і підтримка ВІЛ-позитивних дітей [8].

Загалом, робота з сім’ями, дітьми, яких торкнулась проблема ВІЛ/СНІД є темою, що найбільше висвітлена в різних рекомендаціях та керівництвах. Навіть опис загальних методів або адміністративних аспектів практичної діяльності здебільшого відбувається в контексті розгляду роботи з вказаними групами клієнтів.

Так, наприклад, в “Методичних рекомендаціях щодо соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ (з досвіду роботи)” [18] при описі моделей надання допомоги сім’ям з дітьми зазначені:

  1. основні принципи соціальної роботи з дітьми, сім’ями, яких торкнулась проблема ВІЛ/СНІД;

  1. основні види взаємодії з клієнтами (визначені: особливості організації роботи з дітьми, особливості очної консультативної роботи, надання інформаційно-консультативних послуг за телефоном, взаємодія зі спеціалістами інших міських спеціалізованих соціальних служб для молоді, організація режиму роботи спеціалістів, форс-мажорні обставини в роботі з дітьми, матеріально-технічне забезпечення);

  1. порядок роботи спеціалістів (включає опис приміщення та обладнання, перелік необхідних для ведення документів);

  1. функції членів фахової команди з комплексного медико-соціального супроводу сімей;

  1. критерії підбору соціальних працівників для надання послуг в сфері догляду та підтримки;

  1. особливості обліку роботи з клієнтами, які живуть з ВІЛ/СНІД;

  1. загальні кількісні та якісні показники для моніторингу та оцінки, напрями оцінки.

Слід відзначити, що деякі з перелічених елементів, як наприклад, матеріально-технічне забезпечення, приміщення та обладнання є описом, фіксацією існуючого стану речей. В такому вигляді ці відомості не можуть бути застосовані в якості рекомендацій, правил роботи, однак дають матеріал для узагальнення та вироблення спільних вимог (або стандартів) для всіх соціальний агенцій, що працюють в даному напрямку. Одночасно, увага до питань менеджменту надання соціальних послуг є одним з здобутків даного документу, оскільки організаційні фактори також опосередковано впливають на процес та результат надання послуги.

Напрям догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих дітей детально розглянутий в навчальному посібнику "Догляд та підтримка дітей з ВІЛ-інфекцією" [8]. Він був створений для фахівців та інших осіб, які здійснюють догляд за ВІЛ-позитивною дитиною, і містить інформацію зокрема щодо:

  1. особливостей ведення груп дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками;

  1. систему профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини (в тому числі немедичний компонент);

  1. особливостей догляду за дитиною з ВІЛ-інфекцією (щоденний туалет, гігієна життєвого середовища дитини, виконання деяких медичних маніпуляцій);

  1. харчування дітей (також включає основні принципи консультування ВІЛ-позитивних жінок щодо вибору виду вигодовування для її дитини, особливості та режим харчування та різні методики вигодовування, готування їжі, тощо);

  1. першої допомоги дітям з ВІЛ-інфекцією;

  1. виховання та психосоціальної підтримки дітей, які живуть з ВІЛ/СНІД, відповідно до етапів їх розвитку, в тому числі:

  1. правила повідомлення дитині її діагнозу в залежності від її віку;

  1. психологічна підтримка дітей при госпіталізації;

  1. психологічної підтримки персоналу, який здійснює догляд за дітьми з ВІЛ-інфекцією (містить опис проблеми та заходи попередження вигорання).

Психологічний стан персоналу, що згаданий в останньому пункті, є важливим фактором в процесі надання послуг, і тому здійснення заходів з попередження вигорання (зокрема супервізія та інтервізія) та з відновлення психологічного стану працівників мають бути включені в перелік напрямів роботи організації. Причому робота за цим напрямом має бути орієнтована не лише проведення зазначених заходів, а й на виявлення ознак вигорання у працівників, безпосередньо залучених донадання соціальних послуг (наприклад, здійснення регулярних опитувань). Одним із можливих шляхів забезпечення виконання такого положення є включення питання профілактики професійного вигорання серед працівників, які залучені до здійснення догляду та підтримки, до мінімальних стандартів надання соціальних послуг з догляду та підтримки ЛЖВ/С або інших чинних нормативно-правових актах.

Також слід зауважити, що згадувані в цьому розділі методичні рекомендації та посібники могли бути розроблені на основі київських моделей надання допомоги. Отже, варто обачливо підходити до спроб використання таких рекомендацій в практичній діяльності регіональних організацій, які можуть працювати з іншими потребами клієнтів, в умовах наявності інших ресурсів.

4.4.Ресоціалізація наркозалежних

Ресоціалізацію наркозалежних, як згадувалось в попередніх розділах, інколи відносять до складових програм профілактики ВІЛ/СНІД на правах третинної профілактики, однак в Україні вона вважається складовою компоненту догляду та підтримки [9], тому і буде розглянута в даному розділі. Загалом, під ресоціалізацією розуміють "комплекс соціально-психологічних, педагогічних та реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення та набуття навичок, необхідних для поліпшення якості життя особистості та її повноцінне включення в соціальне життя" [31]. На відміну від реабілітації, ресоціалізація не передбачає надання медичних заходів - отже, може здійснюватись недержавними організаціями.

Надавачі соціальних послуг з ресоціалізації мають можливість керуватись в своїй діяльності певними документами, як наприклад стандартами надання стаціонарної та амбулаторної наркологічної допомоги дорослому населення в лікувально-профілактичних закладах [7;61], а також окремими рекомендаціями, розробленими на основі досвіду українських програм ресоціалізації .

Так, в різних джерелах визначені методичні рекомендації щодо принципів, змісту окремих напрямків роботи з СІН, їх оточенням, працівниками правоохоронних органів тощо. Прикладом таких інформаційних матеріалів можуть бути збірник "Крок за Кроком: проблеми спільноти споживачів ін’єкційних наркотиків і шляхи їх вирішення", підготовлений Міжнародним Альянсом з ВІЛ/СНІД в Україні, та "Методичні рекомендації з питань організації та функціонування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді”, видані Державним інститутом проблем сім’ї та молоді.

Елементи програм допомоги ВІЛ-інфікованим СІН можуть різнитись в залежності від типу закладу, в якому вони надаються. Наприклад, одна з публікацій збірника "Крок за Кроком" окреслює такі основні принципи успішної ресоціалізації, що мають здійснюватись на базі медичних закладів:

  1. забезпечення комплексності реабілітаційної роботи, зокрема шляхом роботи мультидисциплінарної команди;

  1. забезпечення тісного взаємозв’язку між лікувальними, психологічними та соціальними методами роботи з хворими;

  1. об’єднанання всіх використовуваних на практиці методик ресоціалізації в єдиний комплекс різних за структурою та організацією закладів;

  1. використання всіх психологічних та соціальних методик тільки у випадку справжнього партнерства з пацієнтом;

  1. в процесі роботи з хворим повинен відбуватись відбір та подальша підготовка волонтерів з-поміж хворих, які вже одужують, та груп психологічної підтримки;

  1. важливість роботи з членами сім’ї хворого [62].

В той же час, для роботи недержавних організацій значення матимуть і принципи, що розкривають особливості соціальної адаптації клієнта (наприклад, сприяння працевлаштуванню та створення умов для соціального включення СІН) [62].

Загалом, можна припустити, що ці, а також інші послуги соціально-психологічного характеру для СІН надаються в основному організаціями, які одночасно займаються профілактикою ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення. Вочевидь, визначальним фактором при плануванні діяльності таких органгізацій є група клієнтів, якій пропонується комплекс послуг на різних рівнях роботи. Відповідно, поєднання таких напрямків роботи на практиці необхідно врахувати і при підготовці стандартів, розширивши можливі вимоги до знань та вмінь, кваліфікації та навчання персоналу, залученого до надання послуг з профілактики та ресоціалізації СІН (наприклад, психолога, соціального працівника).

Вимоги до персоналу в програмах ресоціалізації детально прописані в "Методичних рекомендаціях з питань організації та функціонування центрів ресоціалізації наркозалежних" [31]. Крім того, в зазначеному матеріалі розкритий зміст та характеристики основних методів роботи, які також можуть використовуватись в проектах зниження шкоди (наприклад, інформування та мотивування клієнтів до проходження ресоціалізації, індивідуальне консультування, соціальне навчання, соціальний супровід, передача функцій соціального супроводу іншим організаціям тощо). Також в методичних рекомендаціях викладені принципи, зміст здійснення групової роботи, артотерапії, трудотерапії, роботи з родичами. Таке викладення базових методів соціальної роботи є плюсом даного матеріалу, що дає можливість використання даних методичних матеріалів за напрямами зниження шкоди, догляду та підтримки, де порядок здійснення індивідуальної та групової форм роботи з клієнтом, його родичами не визначений так повно. Даними методичними рекомендаціями так само можливо керуватись і при розробці мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД за принципами зниження шкоди з метою запозичення загальних вимог щодо методів роботи з клієнтами.

Організаційні та інші технічні аспекти діяльності центрів ресоціалізації (форми роботи та структура, приміщення та майно центрів, штатний розклад та функції персоналу, терміни ресоціалізації, внутрішня документація, навчання персоналу центрів) визначені в згадуваних вище "Методичних рекомендаціях з питань організації та функціонування центрів ресоціалізації наркозалежних" та в додатках до проекту Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей. Зокрема, в проекті закріплені послуги, що надаються центром ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", а також нормативи харчування, мінімальні нормативи забезпечення центру, типові нормативи оснащення, типові структура та штат центру [48].

Так, до переліку послуг з ресоціалізації, закріпленого в проекті Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей, входять:

  1. надання невідкладних комплексних психологічних, соціально-побутових, соціально-педагогічних, соціально-економічних, інформаційних та юридичних соціальних послуг, сприяння у працевлаштуванні та освіті;

  2. соціально-побутове обслуговування, у тому числі опалення, освітлення, радіофікація, тепловодопостачання тощо у межах норм, затверджених в установленому порядку;

  3. забезпечення мешканням (житлом) у межах встановленої санітарної норми, твердим і м’яким інвентарем, столовим посудом;

  4. забезпечення раціональним чотириразовим харчуванням, у тому числі і дієтичним, з урахуванням стану здоров’я;

  5. надання комплексу соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних;

  6. створення умов, що сприяють адаптації молоді у новому середовищі;

  7. організація культурно-масової та оздоровчо-спортивної роботи [48].

Цей перелік послуг для центрів ресоціалізації є основою для діяльності відповідних організацій. Однак, такий виклад переліку соціальних послуг потребує деяких уточнень. Наприклад, послуги сприяння працевлаштуванню та освіти, які включені в єдиний пункт поруч з невідкладними соціальними послугами, за своєю природою не є кризовими, тому скоріше мають бути віднесені до пункту "надання комплексу соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних". Також бажаною є конкретизація умов, що мають бути створені для сприяння адаптації молоді у новому середовищі.

Частково, вимоги до організації та надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних розкриті в проекті Ліцензійних умов провадження діяльності з надання послуг з ресоціалізації наркозалежних, проекті вимог до Програми ресоціалізації та проекті стандартів надання соціальних послуг для наркозалежних, що містяться в Аналітичній записці за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який реалізовувався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту [47; 49; 52]. Так, Програма ресоціалізації містить перелік основних структурних елементів (методологічну частину програми, організаційну частину, оцінку програми, додатки до програми), стандарти висвітлюють зміст шести можливих комплексів ресоціалізації. Цікавим є формат цих стандартів, що різниться від формату, наприклад, проекту Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей. Можна припустити, що вона була частково запозичена з стандартів стаціонарної та амбулаторної наркологічної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України [7; 61], відповідно до яких наразі впроваджується діяльність в сфері ресоціалізації наркозалежних. Однак на відміну від структури стандартів наркологічної допомоги, структура згадуваного проекту не містить компоненти з умовами та обставинами вибору, виконання та припинення виконання різних комплексів ресоціалізації (наприклад, стан клієнта, закінчення строку надання допомоги тощо). Також поза увагою лишились принципи надання таких соціальних послуг. Частково зазначені елементи закріплені в проекті ліцензійних умов та проекті вимог до програми ресоціалізації, однак існує потреба включення їх хоча б в узагальнюючому вигляді і в проект відповідних стандартів.

Слід відмітити, що розглянуті документи не містять окремих положень щодо організації та здійснення роботи з ВІЛ-позитивними СІН. Можливо, це викликано тим, що описувана в загаданих матеріалах допомога надається на базі центрів ресоціалізації, які мають створювати однакові умови та мати спільні вимоги для всіх без виключень клієнтів задля підтримання дисципліни. Особливості роботи з ВІЛ-позитивними клієнтами можуть проявлятись в індивідуальній роботі, наприклад, консультуванні, або в наданні специфічної медичної допомоги. В таких випадках працівники центрів ресоціалізації повинні мати можливість керуватись рекомеданціями з основних методів роботи з ВІЛ-інфікованими особами. Відповідно, в проект стандартів доцільно включити загальне положення про регулювання діяльності роботи з ВІЛ-позитивними клієнтами, яке затверджувало б основні принципи надання допомоги ВІЛ-позитивним в програмах ресоціалізації, а також містило посилання на існуючі методичні рекомендації та керівництва по роботі з особами, які живуть з ВІЛ/СНІД, і які є споживачами ін’єкційних наркотиків.

Оскільки розглянутий проект стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації знаходиться в стадії розробки, діяльність в цій сфері відбувається згідно з положеннями стандартів стаціонарної та амбулаторної наркологічної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України [7; 61]. Ці документи містять зокрема перелік послуг - складових реабілітаційних комплексів та одного з підходів до реабілітації - програми "12 кроків", можливий графік, а також інші умови надання соціаальних послуг з реабілітації, такі як: підстави призначення того чи іншого реабілітаційного комплексу, його тривалість, критерії зняття з диспансерного обліку (наприклад, відпвідність одному з 5 визначених критеріїв якості). Ці умови викладені в формі таблиці з певним алгоритмом дій, відправною точкою якого є стан клієнта. Однак дані стандарти також не є повними. Так, наприклад, не названий персонал, який відповідальний за надання різних соціальних послуг в межах реабілітаційних комплексів. Також відсутні і вимоги до окремих терапевтичних заходів (консультацій, тренінгів, терапевтичних груп тощо).

Таким чином, сфера ресоціалізації СІН має найбільш повний перелік регулятивних документів, що складається як з стандартів (або їх проектів) та нормативів надання соціальних послуг, так і з методичних рекомендацій. Найбільш змістовним за викладом документом (з розглянутих) на даний момент можна назвати “Методичні рекомендації з питань організації та функціонування центрів ресоціалізації наркозалежних", що містять вимоги до змісту, засад надання основних соціальних послуг з ресоціалізації, а також вимоги до персоналу, технічних аспектів організації ресоціалізації наркозалежних. Ці рекомендації в свою чергу можуть слугувати певною базою для надання деяких видів соціальних послуг і іншим групам клієнтів, оскільки містять відомості щодо ключових особливостей базових методів соціальної роботи.

Разом з тим, розглянуті документи не висвітлюють особливостей надання допомоги ВІЛ-позитивним СІН, які проходять курс ресоціалізації, і тому потребують доповнень у вигляді відповідних протоколів та керівництв.

Крім того, існує потреба в чіткому визначенні місця ресоціалізації ВІЛ-позитивних наркозалежних в структурі можливих мінімальних стандартів надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД. Так, доцільно остаточно з’ясувати, чи буде цей напрям роботи включений до компоненту догляду та підтримки, або до компоненту профілактики, або буде розглядатись як самостійний стандарт, що має відсилання з мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С.

4.5. Висновки до розділу

Законодавче регулювання напряму роботи з надання немедичного догляду та підтримки ЛЖВ/С в Україні переважно зосереджене на питаннях соціального захисту ВІЛ-інфікованих осіб. Також державними органами здійснюється робота в напрямку розробки стандартів надання соцілаьних послуг наркозалежним в центрах ресоціалізації «Твоя перемога».

Загалом, огляд існуючої нормативної бази, протоколів надання паліативної допомоги, методичних рекомендацій та керівництв дозволяє виокремити деякі особливості висвітлення видів діяльностей та окремих соціальних послуг за напрямом немедичного догляду та підтримки ЛЖВ/С. Так, існує прогалина в регулюванні надання соціальних послуг таким групам клієнтів як жінки секс-бізнесу (ЖСБ) та чоловіки, які мають секс з чоловіками (ЧСЧ). (Єдина згадка про ЖСБ міститься в протоколі ВООЗ з профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини [55], що встановлює рівні права ВІЛ-позитивних ЖСБ та інших жінок в отриманні допомоги при вагітності та народженні дитини). Натомість робота з сім’ями, дітьми та ВІЛ-позитивними жінками розкрита доволі детально та повно.

Надання соціальних послуг з догляду та підтримки ув’язненим, що була розглянута в попередніх розділах на рівні з профілактикою ВІЛ/СНІД, здійснюється в основному відповідно до відомчих нормативно-правових актів, які основані на загальних принципах та рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я по роботі з ВІЛ-інфекцію та СНІД у в’язницях. Стандарти, методичні рекомендації, керівництва по роботі з даною групою клієнтів відсутні і єдиним виключенням є проект протоколу з здійснення перед- та після тестового консультування з ув’язненими та засудженими.

В свою чергу, серед методів, які зазвичай надаються в сфері немедичного догляду та підтримки, найбільш висвітленимими є консультування (очне, заочне, індивідуальне, сімейне), соціальний супровід, групова робота, а також робота груп самодопомоги, які є необхідним елементом будь-якої програми з надання психосоціальної підтримки клієнтів. Матеріали також містять відмості щодо цінностей та базисних принципів надання соціальних послуг з немедичного догляду та підтримки в Україні, права ВІЛ-позитивних осіб, основи їх соціального захисту. Натомість окремі складові надання певних соціальних послуг, як наприклад, первинне інтерв’ю, ведення записів в опрацьованих матеріалах розглянуті лише побіжно. Особливістю висвітлення ключових методів соціальної роботи з ЛЖВ/С є фактична відсутність конкретних рекомендацій та керівництв щодо особливостей надання допомоги представникам цієї групи.

Здійснення профілактики професійного вигорання серед персоналу, безпосередньо залученого до надання послуг догляду на дому, а також формування підтримуючого середовища для осіб, які проходять курс АРВ-терапії або за якими здійснюють догляд, має бути включеним до мінімальних стандартів надання соціальних посгу з догляду та підтримки ЛЖВ/С.

Надання соціальних послуг ВІЛ-позитивним СІН можна розглядати як окремий напрям роботи з огляду на окрему базу регулювання. Соціальні послуги, які пропонуются цій групі клієнтів, можуть впроваджуватись як згідно протоколів та рекомендацій ВООЗ, так і місцевих проектів стандартів та нормативів надання соціальних послуг з ресоціалізації, методичних рекомендацій з організації та здійснення цього напряму роботи. Впровадження соціальних послуг з ресоціалізації накрозалежних можна назвати найбільш врегульованим з –поміж решти соціальних послуг, що може бути пов’язано з їх тісним зв’язком з наданням медичної допомоги. Однак особливістю проектів стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації, методичних рекомендацій є фактична відсутність положень щодо особливостей організації та надання послуг саме ВІЛ-позитивним споживачам наркотиків. Одночасно, важливим здобутком цих документів є затвердження принципу комплексності надання допомоги СІН.

Таким чином, розглянуті керівництва, посібники, методичні рекомендації містять матеріал, що може стати орієнтиром при організації та здійсненні соціальних послуг і, відповідно, мають бути враховані при роботі над мінімальними стандартами надання соціальних послуг з догляду та підтрмики ЛЖВ/С. Разом із тим, необхідно зважати на те, що деякі з згадуваних документів були розроблені на засадах досвіду діяльності соціальних агенцій м. Києва, які можуть мати більші ресурси та можливості, відмінні від регіональних організацій.

Розділ 5. Структура, формат та зміст стандартів

    1. Структура, формат та зміст стандартів: міжнародний досвід

Кожні стандарти, незалежно від країни-розробника та сфери регулювання, впорядковані згідно власної внутрішньої логіки. Ця логіка визначається змістом, інформаційною наповненістю стандарту та проявляється в його структурі та форматі викладу. І хоча стандарти, що розробляються, повинні в першу чергу, відповідати місцевим потребам, а також враховувати вимоги до форм викладу нормативно-правових документів, огляд структури, формату та змісту інших стандартів з спорідненої сфери є корисним. В даному розділі розглянуті приклади структур деяких міжнародних стандартів, що вже частково згадувались в попередніх розділах (див. таблиці 1, 2, 3). Умовно ці стандарти можна розподілити на стандарти, що регулюють всі послуги в сфері ВІЛ/СНІД ( або декілька видів діяльності) та стандарти за окремим напрямками надання послуг.

Приклади структури стандартів за окремими напрямами діяльності

Таблиця 1

Національні мінімальні стандарти догляду на дому, Велика Британія [69]

Вступ

  1. Цільова груп а клієнтів

  1. Зміст регулювання

  1. Організації, на які поширюються дія стандарту

  1. Основні визначення

  1. Етапи розробки стандартів

  1. Структура стандартів, загальні засади надання соціальних послуг

  1. Мета прийняття стандартів

Орієнтовані на клієнта послуги (Стандарти 1 -6)

Вступ до стандартів 1-6

  1. Інформування потенційних клієнтів

  2. Оцінка потреби в допомозі

  3. Задоволення потреб клієнтів

  4. Контракт

  5. Конфіденційність

  6. Відповідальні послуги

Індивідуальна допомога (стандарти 7-10)

Вступ до стандартів 7-10

  1. План догляду

  2. Приватність та гідність

  3. Автономія та незалежність

  4. Лікування та інша суміжня діяльність

Захист (стандарти 11-16)

Вступ до стандартів 11-16

  1. Безпека робоча діяльність

  2. Оцінка ризику

  3. Фінансовий захист

  4. Безпека дому клієнта

  5. Записи, що ведуться на дому клієнта

Менеджери та персонал (стандарти 17-21)

  1. Підбір персоналу

  2. Вимоги до обов’язків

  3. Розвиток та тренування

  4. Кваліфікація

  5. Супервізія

Організація та ведення справ (стандарти 22-27)

Вступ до стандартів 22-27

  1. Скарги та гарантування якості

  2. Робоче приміщення, управління та планування

  3. Фінансові процедури

  4. Ведення записів

  5. Політик та процедури

  6. Скарги та подяки

  7. Гарантування якості

Додатки

  1. Словник визначень

  1. Зміст Кодексу практики агенції

  1. Зміст Програми вступу (Induction Programme)

  1. Зміст тренінгу з питань здоров’я та безпеки

  1. Теми для навчальних консультацій та тренінгів для працівників

  1. Ведення документів на всіх клієнтів

  1. Політики та процедури агенції

Стандарти здійснення та керівництво по адмініструванню з управління випадків, пов’язаних з ВІЛ/СНІД, штат Вісконсін [74]

Передмова

  1. Вступ

  2. Терміни

  3. Різноманітність випадків для управління (Case Management Diversity)

  4. Використання стандартів

Структура управління випадком

  1. Визначення управління випадком

  2. Філософія управління випадком

  3. Роль менеджера випадку

  4. Основні функції та ключова діяльність

  5. Завдання управління випадком

Стандарти та керівництва

  1. Формат стандартів

  2. Стандарти та критерії

  1. Початок роботи з клієнтом

  1. Оцінювання клієнта

  1. Розробка плану догляду

  1. Моніторинг та оцінка плану догляду

  1. Перегляд план догляду

  1. Завершення роботи/перенаправлення

Керівництво по адмініструванню

  1. Вступ

  2. Кадрове забезпечення

  1. Супервізія

  1. Кваліфікація менеджера випадку

  1. Технічний персонал та ресурси

  1. Волонтери

  1. Навчання

  1. Початкове навчання

  1. Подальше навчання

  1. Ресурси агенції

  1. Оплата персоналу

  1. Робоче місце

  1. Менеджмент стресу

  1. Інформація про клієнта

  1. Конфіденційність

  1. Записи щодо клієнта

  1. Комп'ютерні файли на клієнта/інформація

  1. Передача записів інформації щодо клієнта

  1. Передача випадку

  2. Розвиток та оцінювання програми управління випадку в агенції

  1. Планування програми

  1. Внесок клієнтів та зворотній зв’язок

  1. Оцінювання діяльності менеджера випадку

  1. Програмні звіти та вимоги до них

  1. Гарантування якості

Словник визначень

Стандарти здійснення соціальної роботи з паліативного допомозі та догляду за помираючими,

Національна Асоціація соціальних працівників, США [ 73]

Вступ

Визначення

Підґрунтя стандартів

Основні принципи

Стандарти

Стандарти професійної діяльності

  1. Етика та цінності

  2. Знання

  1. Основні галузі знання щодо паліативної допомоги та догляду за помираючим

  1. Оцінювання клієнта

  1. Напрямки комплексного оцінювання

  1. Планування втручання/лікування

  1. Основні навички ефективної допомоги

  1. Інтервенції, що зазвичай здійснюються в паліативній допомозі та догляду за помираючим

  1. Ставлення/самоусвідомлення

  2. Наснаження та адвокація

  3. Ведення документації

  4. Мультидисциплінрна командна робота

  5. Культурна компетентність (Culture Competence)

  6. Постійне навчання

  7. Супервізія, лідерство та тренування

Приклади структури єдиних стандартів в сфері ВІЛ/СНІД

Таблиця 2

Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісних служб Національної системи здоров’я, Велика Британія [78]

Зміст (витяги)

Глава 2. Рекомендовані стандарти

Формат рекомендованих стандартів

Стандарт для керованої мережі ВІЛ-сервісів

Стандарт 1. Профілактика ВІЛ

Стандарт 2. Рання діагностика осіб з ВІЛ

Стандарт 3. Наснаження осіб з ВІЛ

Стандарт 4. Клінічна допомога особам з ВІЛ

Стандарт 5. Первинна допомога в сфері охорони здоров’я для осіб з ВІЛ

Стандарт 6. Соціальна допомога, інтегрована з допомогою в сфері охорони здоров’я, для осіб з ВІЛ

Стандарт 7. Допомога в охороні сексуального здоров’я для осіб з ВІЛ

Стандарт 8. ВІЛ та вагітність

Стандарт 9. Допомога родинам з ВІЛ

Стандарт 10. Кризова допомог особам з ВІЛ

Стандарт 11. Допомога особам з ВІЛ під час їх перевезення в госпіталь

Стандарт 12. Реабілітаційна та паліативна допомога особам з ВІЛ

Дивись приклад в додатку Г

Стандарти для якісної допомоги в сфері ВІЛ/СНІД: інструмент для якісного оцінювання, забезпечення та акредитування, ВООЗ [80]

Напрямки, пов’язані з наданням допомоги в сфері охорони здоров’я

  1. Тестування на ВІЛ, консультування та пере направлення

  2. Менеджмент опортуністичних хвороб, включаючи туберкульоз

  3. Надання антиретровірусної терапії

  4. Підтримка для прихильності до лікування

  5. Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини

  6. Паліативна допомога

  7. Права осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД та зменшення стигматизації

Напрямки, пов’язані з зв’язками з громадою

  1. Зв’язки з громадою

  2. Просування здоров’я та попередження та лікування хвороб

Напрямки, пов’язані з наданням послуг

  1. Лідерство та робота з персоналом

  2. Менеджмент ліків та інших ресурсів

  3. Менеджмент лабораторій

  4. Менеджмент інформації

  5. Фінансовий менеджмент

Приклади внутрішньої структури (або формату) стандартів

Таблиця 3

Національні мінімальні стандарти догляду на дому, Англія [69]

  1. Назва стандарту

  1. Очікуваний результат

  1. Номер стандарту (посилання на інші стандарти або керівництва, що також регулюють це питання)

  1. Основне твердження (стандарт)

  1. Інші твердження, що розкривають і доповнюють зміст основного твердження

Дивись приклад в додатку Д

Стандарти здійснення та керівництво по адмініструванню з управління випадків, пов’язаних з ВІЛ/СНІД, штат Вісконсін [74]

  1. Назва стандарту

  1. Інтерпретація, детальне пояснення основного твердження (стандарту)

  1. Основні кроки (процес або дії, що здійснюються для досягнення стандарту)

  1. Критерії (одиниці виміру, за якими оцінюється стандарт)

  1. Документація (необхідні записи, що свідчать про досягнення стандарту)

Стандарти здійснення соціальної роботи з паліативного догляду та догляду за помираючими,

Національна Асоціація соціальних працівників, США [ 73]

  1. Назва стандарту

  1. Основне твердження (стандарт)

  1. Інтерпретація (детальне пояснення основного твердження)

Дивись приклад в додатку Ж

Як можна побачити з наданих прикладів, формат запропонованих до розгляду стандартів є схожим. Спільним для всіх прикладів є наявність основного твердження - стандарту, а також наступних положень, що розкривають і конкретизують зміст стандарту, включають перелік компонентів, необхідних для його досягнення. Інколи такі деталізуючі твердження можуть бути розподілені на декілька частин, в яких міститимуться описове пояснення та обґрунтування стандарту, зміст або конкретні кроки по його досягненню. Відмінність в форматах може проявлятись в визначенні індикаторів вимірювання стандартів та необхідних документів, як це видно з стандартів здійснення та адміністрування управління випадків штату Вісконсін, або в прописуванні очікуваного результату - що можна спостерігати в форматі національних мінімальних стандартів Великої Британії.

Обсяг і ступінь деталізації змісту стандарту залежить від сфери (рівня) його регулювання та від наявності інших стандартів, протоколів, керівництв з цього питання. Так, стандарти, що регулюють більше ніж один напрямок діяльності, в тому числі національні стандарти, або стандарти, які прийняті на додаток до вже діючих галузевих стандартів, протоколів, керівництв, є загальними, рамковими і містять радше основні принципи та напрямки необхідної діяльності. Яскравим прикладом подібних стандартів можуть бути Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісних служб Національної системи здоров’я, Велика Британія [78], Стандарти першої медичної допомоги, США [82] та Стандарти для якісної допомоги в сфері ВІЛ/СНІД: інструмент для якісного оцінювання, забезпечення та акредитування, ВООЗ [80]. Такі стандарти потребують прийняття на своїй основі протоколів та керівництв і можуть використовуватись при організації надання допомоги, формуванні системи послуг. Натомість стандарти, що регулюють єдиний напрям діяльності, є конкретними і детальними, і можуть безпосередньо застосовуватись під час надання послуг.

Тематика та основні позиції структури, що затверджуються стандартом, хоча і містять спільні елементи (оцінювання клієнта, план роботи, конфіденційність інформації, вимоги до персоналу тощо), однак мають і власні сфери регулювання. Наприклад, в британських національних мінімальних стандартах догляду на дому [69] визначені положення щодо фінансового захисту клієнта, який користується послугами агенції. Такі відмінності у структурі та загальному змісті стандартів можуть бути пояснені специфікою діяльності, на регулювання якої вони спрямовані. Відповідно, безпосередньою основою для визначенні структури стандартів, що плануються розроблятись, мають бути місцеві потреби та проблеми, в той час як огляд структури інших стандартів може використовуватись в якості орієнтиру під час роботи над власними стандартами.

Деякі відмінності також існують і в змісті, наповненості кожного конкретного стандарту – складових частин загального документу стандартів. Як і вже згаданому вище випадку, такі розбіжності можуть бути обумовлені місцевими потребами та актуальними питаннями, рівнем розробленості керівництв та протоколів щодо сфери регулювання стандарту, ступенем децентралізації повноважень щодо контролю за якістю надання послуг (чим більше повноважень на місцях, тим більш загальними є положення затверджених центральною владою актах).

5.2. Рекомендована структура мінімальних стнадартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С в Україні.

Процес підготовки стандартів повинен базуватись на врахуванні дійсних потреб та проблем тієї сфери та клієнтів, в якій та для яких вони розробляться. Такі потреби відображаються в змісті стандарту та його структурі. Однією із потреб в соціальнії сфері в Україні було визнано необхідність стандартизації процесу надання соціальних послуг в сферах профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ЛЖВ/С незалежно від типу організації (державна чи недержавна). Відповідно, основою структури мінімальних стандартів експертною групою, яка брала участь в робочих зустрічах в рамках проекту «Аналіз стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С», було визначено соціальні послуги або напрями їх надання. Такі стандарти передбачатимуть встановлення мінімальних вимог до процесу надання певних соціальних послуг і не мають на меті визначення мінімального пакету соціального обслуговування для конкретних груп клієнтів.

Загальний перелік соціальних послуг був складений на основі даних «Довідника організацій, що працюють в сфері ВІЛ/СНІДу в Україні” (2004), Всеукраїнської асоціації зниження шкоди, Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, організацій “Гей-альянс”, “Наш світ”, мінімального переліку послуг, що був підготовлений робочою групою “Послуги та інформація на рівні громад” в рамках підготовки Заявки на продовження фінансування національної програми “Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні” (2005), тощо [3]. В результаті експертного опитування з цього переліку були обрані нагальні з позиції стандартизації напрями надання соціальних послуг, що і склали мінімальний перелік, який має стати основою мінімальних стандартів.

Однак варто зауважити, що такий мінімальний перелік компонентів було визначено попереднім, оскільки під час роботи над ним виникла потреба у конкретизації змісту деяких запропонованих до розгляду соціальних послуг (словник визначень див. в додатку З). Після уточнення змісту такі послуги можуть бути додані, вилучені або визнані складовими напрямів діяльності, включення яких до мінімальних стандартів вже визнано необхідним.

Також дискусійними були питання щодо згрупування деяких соціальних послуг за певними напрямами діляьності. Одним із прикладів питань, щодо якого були висловлені різні позиції, є консультування, яке деякі експерти ( в тому числі ті, які не мали змоги взяти участі у роботі експертної групі) запропонували викласти відповідно до тем або проблемних питань (мотиваційне, кризове, інформаційне тощо). І хоча експертною групою було прийнято рішення про інший виклад цього компоненту (див. таблиці 4 та 5), воно є рекомендованим і може бути зкореговано в процесі безпосередньої роботи над змістом мінімальних стандартів. Дискусія точилась і навколо такого методу роботи як управління випадком, фази здійснення якого деякими експертами було запропоновано винести в якості основи структури мінімальних стандартів, а також співвідношення поняття управління випадком з поняттям соціального супроводу. В результаті було вирішено ці два визначення розглядати як синоніми та лишити в структурі поняття “соціальний супровід”, надавши йому більш чітке визначення.

Слід відмітити, що однією з особливостей складеного переліку є те, що він в першу чергу відображає особливості практичної діяльності, що надається ЛЖВ/С, представникам уразливих груп населення в Україні. Саме специфічність надання певних соціальних послуг зазначеним групам клієнтів місцевими організаціями обумовила попереднє винесення в якості самостійних компонентів мінімальних стандартів таких форм роботи, як наприклад, консультування за принципом “рівний-рівному”, патронаж на дому, а також включення до переліку напряму “підтримка ініціативних груп”, до якого запропоновано віднести групи взаємодопомоги. Безумовно, таке виокремлення та згрупування соціальних послуг за напрямами діяльності може бути дискусійним, тому існує потреба в чіткому визначенні їх особливостей в змісті стандартів.

В подальшому такий рекомендований перелік може бути класифікований, наприклад, за формами здійснення соціальної роботи (індивідуальна соціальна робота, групова соціальна робота та робота в громаді) або за її методами.

Попередній рекомендований перелік напрямів діяльності з надання соціальних послуг, що має бути включений в мінімальні стандарти за напрямом “Догляд та підтримка ЛЖВ/С”

Таблиця 4

Консультування.

Компонент має включати стандарти для таких форм консультування як: індивідуальне/групове, очне/заочне, за принципом “рівний-рівному”, а також до консультування, що здійснюється різними фахівцями (запропонована назва “профільне консультування”).

Патронаж на дому

Компонент має містити перелік соціальних послуг, що надаються за цим напрямом, та встановлювати мінімальні стандарти до їх надання.

Соціальний супровід.
Компонет, окрім специфічних соціальних послуг, що надаються в межах програм догляду та підтримки ЛЖВ/С, має висвітлювати здійснення юридичного супроводу, супроводу в отриманні медичних послуг, представництво інтересів клієнтів, перенаправлення клієнтів.

Інформування

Компонент повинен містити в першу чергу вимоги до інформації, що може надаватись в різних формах (друковані матеріали, групові або індивідуальні консультації тощо), кваліфікації осіб, які цю інформацію надають.

Навчально-освітня діяльність

До компоненту запропоновано віднести проведення тематичних груп, лекції, тренинги соціальних навичок, навчання ЛЖВ та їх близького оточення навичкам догляду та підтримки здоров’я тощо.

Підтримка ініціативних груп

Компонент має встановлювати вимоги до надавачів соціальних послуг, які надають підтримку різним ініціативним групам, в тому числі групам взаємодопомоги.

Попередній рекомендований перелік напрямів діяльності з надання соціальних послуг, що має бути включений в мінімальні стандарти за напрямом “Профілактика ВІЛ/СНІД серед представників уразливих груп населення”

Таблиця 5

Обмін та роздача шприців

Роздача презервативів, дезинфікуючих засобів та інших засобів захисту

Профілактичне консультування або консультування з питань безпечної/менш безпечної поведінки.

Компонент зокрема має висвітлювати деякі особливості здійснення очного та заочного (телефонного, онлайн) консультування.

Соціальний супровід.
Компонет, окрім специфічних соціальних послуг, що надаються в межах програм профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп, має висвітлювати здійснення юридичного супроводу, супроводу в отриманні медичних послуг, представництво інтересів клієнтів, перенаправлення клієнтів.

Інформування

Компонент повинен містити в першу чергу вимоги до інформації, що може надаватись в різних формах (друковані матеріали, групові або індивідуальні консультації тощо), кваліфікації осіб, які цю інформацію надають.

Навчально-освітня діяльність

До компоненту запропоновано віднести проведення тренінгів з безпечної поведінки.

Підтримка ініціативних груп

Компонент має встановлювати вимоги до надавачів соціальних послуг, які надають підтримку різним ініціативним групам, в тому числі групам взаємодопомоги

Деякими експертами також рекомендовано визначити в якості окремого компоненту мінімальних стандартів соціальні послуги, що надаються з метою формування прихильності до АРТ, послуги в рамках соціального супроводу при замісній терапії та соціального супроводу при туберкульозі. Таку пропозицію окремої фіксації було обгрунтовано необхідністю регулювання роботи мультидисциплінарних команд, залучених до надання послуг за цими напрямами, а також різними етапами роботи з клієнтом. Виокремлення зазначених напрямів роботи запроповано розглядати як тимчасовий захід з подальшим переглядом та включеннм цих напрямів в якості складових до інших компонентів мінімальних стандартів.

Загалом, експертами було окреслено низку соціальних послуг (або напрямів діяльності), які потребують конкретизації змісту та додаткового обговорення щодо визначення їх місця в структурі мінімальних стандартів. До таких послуг зокрема віднесені: інформування (потребує визначення змісту), інформаційне та сімейне консультування, догляд, утилізація використаного ін’єкційного обладнання (шприців), долікарняна медична допомога, напрями патронаж на дому, навчально-просвітницька діяльність тощо. Також було визначено потребу узгодити та законодавчо закріпити терміни та визначення основних соціальних послуг та методів, спільних для роботи з різними групами клієнтів. Таке закріплення сприятиме уніфікації змісту існуючих послуг та нормативно-правової бази в соціальній сфері і полегшуватиме роботу над соціальними стандартами, протоколами з конкретними групами клієнтів.

Відповідно, постає необхідність у продовженні роботи над структурними компонентами мінімальних стандартів, хоча їх основний перелік вже складено.

Структура мінімальних стандартів, окрім соціальних послуг, згрупованих за напрямами роботи, також має містити й елементи, відповідно до яких розкриватиметься зміст цих послуг. Такі елементи складатимуть загальну та внутрішню структуру мінімальних стандартів (див. таблиці 6 та 7).

Загальна структура мінімальних стандартів (структура документу в цілому) повинна складатись зі вступу та стандартів за визначеними вище соціальними послугами та напрямами їх надання:

Таблиця 6

Вступ

Мета прийняття мінімальних стандартів

Етичні норми, цінності надання соціальних послуг

Принципи надання соціальних послуг

Група клієнтів, на яку спрямовано мінімальні стандарти надання соціальних послуг (загальний виклад)

Глосарій (визначення ключових термінів, понять та скорочень)

Стандарти

Напрям діяльності 1 (або соціальна послуга)

Напрям діяльності 2 (або соціальна послуга)

Напрям діяльності 3 (або соціальна послуга)

Напрям діяльності 4 (або соціальна послуга)

Додатки

Слід зауважити, що етичні норми та цінності, загалом, мають встановлюватись етичними кодексами, тому експертною групою було підкреслено доцільність зосередження уваги під час роботи над мінімальними стандартами саме на принципах надання соціальних послуг. Зокрема, до таких принципів запропоновано включити взаємну повагу, професійність, право вибору, конфіденційність, доступність тощо.

Запропонована до розгляду загальна структура може застосуватись як окремо до напрямів “Профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення” та “Догляд та підтримка ЛЖВ/С”, так і об’єднати вказані напрями в єдиний документ ( в цьому випадку “Вступ” буде спільним для двох напрямів).

Внутрішня структура ( або формат) кожного окремого стандарту має бути спільною для напрямів “Догляд та підтримка ЛЖВ/С” та “Профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення”. Вона є своєрідним каркасом, який може бути доповнений або змінений у разі потреби під час безпосередньої роботи над змістом стандарту для конкретної послуги.

Умовно внутрішню структуру можна поділити на елементи, пов’язані з безпосереднім процесом надання соціальної послуги (взаємодія “працівник – клієнт”), та елементи, пов’язані з іншими формами активності організації з забезпечення, організації надання таких соціальних послуг (взаємодії “працівник – працівник” або “працівник-менеджер”). Остання група елементів має бути більш детально та повно прописана в стандартах організації процесу надання соціальних послуг (умовно їх можна позначити як “адміністративні стандарти”). Однак діяльність за деякими елементами з цієї групи може безпосередньо вплинути на взаємодію “працівник-клієнт” і мати безпосереднє значення для процесу надання послуги. Тому їх також доцільно включити до внутрішньої структури мінімальних стандартів надання соціальних послуг.

Отже, внутрішня структура кожного окремого стандарту повинна включати такі елементи:

Таблиця 7

Мета надання соціальної послуги (або напряму роботи) та безпосередньо очікуваний результат

Група клієнтів, яким надається соціальна послуга

Вимоги до послуги

Умови початку (наявність певних потреб у клієнта, критерії) та завершення надання соціальної послуги (задоволення певної потреби, критерії), термін надання послуги (короткострокова/довгостокова тощо)

Ситуації відмови клієнту в наданні соціальної послуги (можуть залежити від клієнта або від інших об’єктивних обставин)

Зміст послуги, етапи та процедури надання соціальної послуги

Вимоги до персоналу (освіта, підготовка, в тому числі самоосвіта, а також навантаження на працівника; вимоги до супервізій, інтервізій, профілактики вигорання, захисту персоналу, технік безпеки персоналу, реагування на скарги та подяки)

Специфічні (або технічні) вимоги до процесу надання соціальної послуги (вимоги до приміщення, оснащення, обладнання тощо)

Записи та документація

Моніторинг та оцінка (індикатори моніторингу та оцінки якості надання соціальних послуг)

Наповнення кожного конкретного елементу залежить від особливостей надання тієї соціальної послуги, відповідно до якої він прописується, та потребою встановити вимоги до тих чи інших аспектів її надання. Крім того, деталізація елементів може залежати й від того, чи існують або плануються протоколи, керівництва або методичні рекомендації з надання даної соціальної послуги, а також стандарти по роботі з конкретною групою клієнтів (наприклад, стандарти надання соціальних послуг СІН або ЖСБ). У випадку мінімальних стандартів з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С можна говорити про створення рамкового документу, на основі якого можуть бути розроблені більш детальні стандарти з соціального обслуговування та протоколи надання соціальних послуг конкретним групам клієнтів з конкретними потребами та проблемами.

Безумовно, представлені загальна та внутрішня структура мінімальних стандартів, а також перелік напрямів надання певних соціальних послуг (або, в деяких випадках, самих послуг) є лише рекомендованими і можуть бути зкореговані під час роботи над змістом стандартів. Крім того, оскільки запропоновані виклад мінімальних стандартів та варіанти їх подальшої класифікації не відповідають законодавчо закріпленій класифікації соціальних послуг [55] (остання недостатньо точно визначає місце того чи іншого заходу в межах певної соціальної послуги), виникає потреба в лобіюванні зміни класифікації або впровадження нової.

Однак, такі загальна та внутрішня структура мінімальних стандартів, перелік напрямів надання певних соціальних послуг є основою для початку роботи над змістом мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С. Вони окреслюють перспективи для подальших дій в напрямку створення узгодженої системи соціальних стандартів з соціального обслуговування конкретних груп клієнтів, протоколів, керівництв та методичних рекомендацій з надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД, єдиних для державних та недержавних організацій, що в свою чергу сприятиме забезпеченню та підвищенню якості надання таких послуг клієнтам.

Загальні рекомендації

Законодавчі зміни

  1. Внести доповнення в встановлене Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 р. №201/-ІІІ визначення "державний соціальний стандарт", дати визначення та законодавчо закріпити поняття "мінімальний стандарт", "стандарт вищої якості надання соціальних послуг", "якість надання соціальних послуг".

  2. Визначити перелік відповідальних за розробку, впровадження, моніторинг та контроль мінімальних стандартів, стандартів якості надання соціальних послуг організацій, включаючи фахові об’єднання.

  3. Для забезпечення участі недержавних організацій в процесі затвердження мінімальних стандартів та стандартів якості слід внести відповідні зміни в порядок розсилки документів для законодачого затвердження і включити в перелік державних структур та відомств недержавну організацію (або їх об’єднання), що має повноваження представляти інтереси інших недержавних організацій, які працюють в певній сфері надання соціальних послуг.

  4. Переглянути визначення вимог до особи ліцензіата, включивши до переліку організацій, що підлягають ліцензуванню, державні організації, або запровадити альтернативний до ліцензування чіткий та дієвий механізм регулювання якості надання послуг державними соціальними службами.

  5. Звузити визначений законом об’єкт ліцензування до конкретного переліку соціальних послуг, надання яких пов’язане з впливом на стан здоров’я та життя клієнта.

  6. Запровадити перехідний період для введення ліцензування, що буде достатнім для адаптації організацій до нових умов надання соціальних послуг,

  7. У співпраці між державними та недержавними організаціями розробити, апробувати та запровадити єдині для них мінімальні стандарти надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С (далі - мінімальні стандарти).

  8. У співпраці між державними та недержавними організаціями розробити, апробувати та запровадити стандарти вищої якості надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С, які мають встановити рівень надання соціальних послуг, якого слід прагнути, та включати напрями діяльності, що не увійшли до мінімальних стандартів.

  9. У співпраці з представниками організацій, які надають соціальні послуги різним групам клієнтів, узгодити та законодавчо закріпити терміни та визначення основних соціальних послуг та методів соціальної роботи.

Мінімальні стандарти

  1. Мінімальні стандарти повинні спиратись на існуючі нормативно-правові акти або, у випадку введення нових термінів, класифікацій, повинні містити перелік дотичних документів, в які слід внести відповідні зміни.

  2. Мінімальні стандарти повинні враховувати місцеві можливості та ресурси надавачів соціальних послуг, потреби клієнтів та бути апробованими на практиці.

  3. Мінімальні стандарти мають містити перелік соціальних послуг, процес надання яких потребує стандартизації, вимоги до процесу їх надання і стати основою для існуючих або майбутніх стандартів, протоколів, керівництв надання соціальних послуг окремим цільовим групам клієнтів, в окремих місцях надання соціальних послуг.

  4. Мінімальні стандарти мають вибірково закріпити ключові етичні норми та правила взаємодії з клієнтом і містити відсилання до Етичного кодексу спеціаліста із соціальної роботи України та Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. №966-ІV.

  5. Мінімальні стандарти мають узагальнити та доповнити ключові положення розроблених або таких, що розробляються, протоколів, керівництв та методичних рекомендацій надання соціальних послуг окремим цільовим групам у сфері профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ЛЖВ/С

  6. Мінімальні стандарти мають включати зокрема:

    • питання профілактики туберкульозу, передусім серед ув’язнених та ЛЖВ/С;

    • особливості роботи з такими уразливими групами як СІН,ЧСЧ, ПСБ, ув’язнені;

    • питання формування підтримуючого середовища при роботі з формування прихильності до АРВ-терапії та здійсненні догляду та підтримки за ЛЖВ/С;

    • питання профілактики професійного вигорання працівників, які здійснюють догляд та надають підтримку ЛЖВ/С.

  7. Мінімальні стандарти можуть містити положення щодо груп взаємодопомоги, а саме: деякі вимоги до їх організації ( у випадку, якщо в організації та підтримці діяльності бере участь професійний надавач соціальних послуг) можуть бути включені до структури мінімальних стандартів надання соціальних послуг в якості однієї з складових комплексної допомоги та підтримки та закріплені через визначення функцій працівника або організації, які мають стосунок до роботи таких груп.

  8. Під час роботи над мінімальними стандартами необхідно:

  • окреслити в структурі мінімальних стандартів взаємозв’язок між програмами зниження шкоди та ресоціалізації наркозалежних;

  • визначити місце стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежним в загальній структурі соціальних стандартів ( їх співвідношення з мінімальними стандартами надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД середу разливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С).

  1. Перед початком роботи над змістом мінімальних стандартів необхідно:

  • проаналізувати та узгодити зміст термінів, що використовується організаціями для позначення своїх видів діяльності;

  • визначити та проаналізувати досвід кращих та менш вдалих місцевих (включаючи регіональні) практик стосовно особливостей надання соціальних послуг представникам уразливих груп населення (СІН, ЧСЧ, ПСБ, ув’язнені тощо), їх відповідності потребам клієнтів;

  • проаналізувати системи моніторингу та оцінювання, що використовуються або плануються використовуватись різними державними та недержавними організаціями, оцінити можливість використання застосовуваних методів для моніторингу та оцінювання мінімальних стандартів після їх впровадження;

  • проаналізувати існуючий досвід підготовки та навчання працівників, які безпосередньо залученні до надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С;

  • проаналізувати відомчі регулятивні документи Державного департаменту України з питань виконання покарань, що можуть регулювати та впливати на процес надання соціальних послуг ув’язненим штатними та залученими ззовні фахівцями.

  1. Задля конкретизації змісту мінімальних стандартів слід розробити протоколи, керівництва та методичні рекомендації з основних методів та форм роботи з різними групами ЛЖВ/С, представниками різних уразливих груп.

Список використаної літератури

  1. Берроуз Д. Организация и менеджмент программ обмена игл ти шприцев: руководство для стран Центральной и Восточной Европы и Новых Независимых Государств бывшего Советского Союза. Под редакцией Престона Е., Дерикота Й. Перевод с англ.: Саранг А. - 2000. - 118 с.

  2. Білсем Е., Готестам Р. Поліпшення стандартів захисту дітей: розвиток спеціальних послуг для дітей та сімей у країнах Східної Європи та Центральної Азії. Концептуальна доповідь (Доповідь підготовлена в рамках спільного проекту за підтримки ЮНІСЕФ - Світового банку "Зміна поглядів, політики і життя", програми, створеної для підтримки національних програм зменшення інституалізації вразливих індивідів у Східній та Центральній Європи та Центральній Азії). - Лютий 2002. - 26 с. – С. 2 – 4, 14.

  3. Волик А. Использование одноразового инструментария – действенный метод профилактики ВИЧ-инфекции // Шаг за шагом: проблемы сообщества потребителей инъекционных наркотиков и пути их решения: Методические рекомендации / Гл. ред. Т. Дешко. - К.: Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине, 2004. - с. 195. – С. 26-30.

  4. ВИЧ в тюрьмах. Практическое пособие (для пенитенциарных систем новых независимых государств)/ Под ред. Боллини П. – Всемирная организация здравоохранения, Европейское бюро, 2001. - 312с.- С. 68-75.

  5. Джозеф О’Нилл, Марта М. МакКинсней. Клиническое руководство по поддерживающему и паллиативному уходу за пациентами с диагнозом ВИЧ/СПИД: уход за людьми, осуществляющими уход // Программа снижения вреда и употребления наркотиков. Информационный дайджест. - №2 (14). - К.: "СПИД-Фонд "Восток-Запад", 2004. - С. 93-122.

  6. Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17. 06.2002 р. № 293.

  7. Державні соціальні стандарти у сфері охорони здоров’я. Наркологія (нормативи надання наркологічної допомоги дорослому населення в амублаторно-поліклінічних закладах) / Мінісерство охорони здоров’я України, 2002 р.

  8. Догляд і підтримка дітей з ВІЛ-інфекцією: навчальний посібник для персоналу дитячих установ, батьків, опікунів, соціальних працівників та інших осіб, що доглядають за ВІЛ-інфікованими дітьми. - К.: "Кобза", 2003 - 168с.

  9. Додаток до робочого плану на 3 “Пакет послуг та регіональний план”, що був розроблений робочою групою “Послуги та інформація на рівні громад” в рамках підготовки Заявки на продовження фінансування національної програми “Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні”, 2005. - [Цит. 23 августа 2005 р.]- Доступно з : <http://www.aidsalliance.kiev.ua/ru/requestcf/2/ CBSI_work_plan_year3_version_1_5.xls>.

  10. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ

  11. Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ.

  12. Закон України "Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ.

  13. Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 № 1645-ІІІ

  14. Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ.

  15. Закон України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV.

  16. Іванова О. Стандарти у соціальній роботі: якими їм бути? // Соціальна політика і соціальна робота. - 2004. - №3. - С.57-64.

  17. Етичний кодекс спеціалістів з соціальної роботи України // Соціальна політика і соціальна робота. - №1. - 2003. - С.16-22.

  18. Калашніков Ю.В., Крисов Л.П., Муценко Д.В., Панфілова О.М., Шендеровський К.С. Методичні рекомендації щодо соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ (з досвіду роботи). – К.:, ДЦССДМ, 2005. – 116 с.

  19. Кіценко Н. Презентація проекту "Формування прихильності до АРВ-терапії та немедичний догляд на дому за ЛЖВС", що здійснюється ГО "Клуб взаємодопомоги людей, які живуть з ВІЛ/СНІД "Життя +", для семінару "Догляд на дому за людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВС)" 22 вересня 2003 р. в м. Києві.

  20. Клінічний протокол антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дітей. Затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України "Про удосконалення лікування хворих на ВІЛ-інфекцію та СНІД" від 12.12.2003р. № 580 / Відповідальні ред. к.м.н. Круглов Ю.В., Філіппович С.А. - К.: Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні, 2004 - 112 с.

  21. Клінічний протокол антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків. Затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України "Про удосконалення лікування хворих на ВІЛ-інфекцію та СНІД" від 12.12.2003р. № 580 / Відповідальні ред. к.м.н. Круглов Ю.В., Філіппович С.А. - К.: Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні, 2004 - 112 с.

  22. Ковалевський В. Особливості психологічної допомоги при ВІЛ/СНІД. Роздаткові матеріали до тренінгу // Звіт про тренінг "Шляхи вирішення медико-соціальних проблем ВІЛ-позитивних ув’язнених: міжсекторальна співпраця", що проводився 1 листопада 2004 в рамках проекту "Забезпечення догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД", за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках реалізації Національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією На правах рукопису / ВБФ "Всеукраїнська мережа ЛЖВ". - Київ, 2004.

  23. Ковалевський В. Що таке групи взаємодопомоги. Роздаткові матеріали до тренінгу // Звіт про тренінг "Шляхи вирішення медико-соціальних проблем ВІЛ-позитивних ув’язнених: міжсекторальна співпраця", що проводився 1 листопада 2004 в рамках проекту "Забезпечення догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД", за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках реалізації Національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. На правах рукопису. / ВБФ "Всеукраїнська мережа ЛЖВ". - Київ, 2004.

  24. Конституція України від 28.06.1996 р.

  25. Концепція соціального партнерства громадських організацій та органів і установ виконання покарань. Роздаткові матеріали до тренінгу // Звіт про тренінг "Шляхи вирішення медико-соціальних проблем ВІЛ-позитивних ув’язнених: міжсекторальна співпраця", що проводився 1 листопада 2004 в рамках проекту "Забезпечення догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД", за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках реалізації Національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією На правах рукопису / ВБФ "Всеукраїнська мережа ЛЖВ". - Київ, 2004.

  26. Липтуга М.Е., Поляков И.В., Зеленская Г.М. Паллиативная помощь. Краткое руководство: Монография. Второе издание. - СПб. Комитет по здравоохранению мери Санкт-Петербурга, 2003 - 160 с. - С. 13-21.

  27. Литвиненко В. Основи самопомощи / ВБО "Всеукраинская сеть ЛЖВ". - Полтава, ООО Издательский дом "Вокруг цвета". - 2003. - 212 с.

  28. Луіз Фокс, Рагнар Готестам. Переспрямування ресурсів на послуги на рівні громадян: резюме концептуального звіту. (Праця написана як частина спільного проекту ЮНІСЕФ-Світовий банк "Змінюючи розуміння, політику та життя", програми, створеної для підтримки національних програм зменшення інституалізації вразливих індивідів у Східній та Центральній Європи та Центральній Азії). - Липень 2002.

  29. Люди и ВИЧ. Книга для неравнодушных /Под ред. Е.Пурик, 2-е изд.- К., 2004. - 505 с. - С. 492, 494.

  30. Менеджмент в охороні здоров’я: структура та поведінка організації охорони здоров’я. Стівен М. Шортел, Арнолд Д., Калюжний. Переклад П. Тарануха. – К.: Основи, 1998. – с. 560 - С.238.

  31. Методичні рекомендації з питань організації та функціонування центрів ресоціалізації наркозалежних / Державний ін-т проблем сім’ї та молодію - К., 2004. - 200с.

  32. Мотивационное интервьюирование лиц, употребляющих инъекционные наркотики: пособие для социальных работников программ профилактики ВИЧ/СПИД / Гл.ред. Храпаль А. - К.: МБФ "Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине", 2004. - 108 с.

  33. Наказ Міністерства охорони здоров’я “Про вдосконалення організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД” від 25.05. 2000 р. № 120.

  34. Настольная книга менеджера НПО. Часть ІІІ: Сборник материалов по организации работы и обеспечению безопасности труда сотрудников программ, осуществляющих профилактику ВІЧ/ІППП среди уязвимых групп населения (потребители инъекционных наркотиков, работники коммерческого секса). На правах рукопису. /Составитель: Левчук А. - Полтава, 2004. - 59 с.

  35. Настольная книга менеджера НПО. Часть IV: Сборник материалов по организации аутрич-работы и проведению консультированиея в программах Снижения вреда, реализуемых неправительственными организациями. На правах рукопису. /Составители: Волик А., Киценко Н., Андрущенко А. - Полтава, 2004. - 119 с.

  36. Ньюмен К. Ліцензування соціальних послуг у європейських країнах // Соціальна політика і соціальна робота. - №4. - 2004. - С. 79-89.

  37. Окреме доручення Кабінету Міністрів України від 27.07.05 № 40006/0/1-05 за результатами засідання Національної координаійної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу від 19.07. 2005 р. (протокол 2).

  38. Організація та діяльність груп взаємодопомоги при консультативних пунктах “Довіра” центрів ССМ (методичні реокмендації для фахівців, які працюють у групах взаємодопомоги) / За ред. Лазоренко Б.П., - К., 2005. – 88 с.

  39. Оценка возможностей развития программ профилактики ВИЧ в среде потребителей инъекционных наркотиков / Балакирева О.Н. (научный руководитель проекта), Варбан М. Ю., Яременко А.А., Андрущак Л.И., Артюх О.Р.. - К.: Центр "Социальный мониторинг", 2003. - 160 с. – С. 20, 43-59.

  40. Паллиативная помощь при ВИЧ-инфекции. Модуль ГАЛЕН №15 / Международная ассоциация врачей по проблемам ВІЧ/СПІД (IAPAC). - 2004. - 79 с.

  41. Паллиативная помощь// Протоколы ВОЗ для стран СНГ по предоставлению помощи и лечения при ВИЧ-инфекции и СПІДе. Версия 1. - 2004.

  42. Помощь ВИЧ-инфицированным потребителям инъекционных наркотиков // Протоколы ВОЗ для стран СНГ по предоставлению помощи и лечения при ВИЧ-инфекции и СПІДе. Версия 1. – 2004.

  43. Поняття якості / Міжнародна організація стандартизації. – [Цит. 12 серпня 2005]. – Доступно з: <http://www.eurescom.de/~public-seminars/1998/QUTE98/06Oodan/ sld002.htm>.

  44. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок участі центральних органів виконавчої влади у діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна” від 13. 09. 2002р. № 1371.

  45. Практика социальной работы. / Под ред. Кристофера Ханвея и Терри Филпота. – Амстердам - К., 1996. – с. 239. (Серия - «Социальная работа»).

  46. Принципы профилактики ВИЧ-инфекции среди лиц, применяющих наркотики/ ВОЗ, Европейское региональное бюро. – Копенгаген, Дания. – 22 с.

  47. Проект вимог до Програми ресоціалізації // Аналітична записка за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який реалізовувався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. – К:, 2005. - С.39 - 42.

  48. Проект Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей / Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді, 2005.

  49. Проект ліцензійних умов провадження діяльності з надання послуг з ресоціалізації наркозалежних // Аналітична записка за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який реалізовувався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. – К:, 2005. - С.33 – 38.

  50. Проект Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами ін’єкційних наркотиків ( розробляється в рамках реалізації програми “Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні”, підтриманої Глобальним фондом боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією).

  51. Проект протоколу "Добровільне консультування та тестування на ВІЛ-інфекцію. Підготовлено в рамках проекту ПОЛІСІ робочою групою МОЗ. Фінальна версія.

  52. Проект Стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних // Аналітична записка за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який реалізовувався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. – К:, 2005. - С.43 - 46.

  53. Проект протоколу з питань паліативної допомоги та позалікарняного догляду хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД (розробляється Українським центром профілактики та боротьби зі СНІД ). Версія станом на 07.2005 р.

  54. Профілактика ВІЛ/СНІД в учнівському та молодіжному середовищі: Довідник для соціальних працівників, вчителів, шкільних психологів, батьків / О.Т. Баришполець, І.Ф. Ільїнська, Б.П. Лазоренко, С.І. Хаїрова, А. М. Щербинська /За ред. І.Ф. Ільїнської, Б.П. Лазоренко. – К.: Держсоцслужба, 2005. – 204 с.

  55. Профилактика ВИЧ-инфекции у детей: профилактика передчаи ВИЧ от матери к ребенку //Протоколы ВОЗ для стран СНГ по предоставлению помощи и лечения при ВИЧ-инфекции и СПІДе. Версия 1. - 2004.

  56. Рекомендации ВОЗ по ВИЧ-инфекции и СПИДу в тюрьмах / ВИЧ в тюрьмах // Живи и дай жить другим: «Круглый стол» 1996-2003. - №3, 2003. – С. 26-33.

  57. Руководство по социальной работе в ВИЧ-сервисе. -К.: БФ "Фонд профілактики хімічних залежностей та СНІДу", Служба Camden & Islington (Лондон, Велика Британія), 2004. - 100с.

  58. Саранг. А. Снижение Вреда: исторический обзор / Информационно-ресурсный Центр программы "Российская Инициатива Снижения вреда" организации "Врачи без границ". - Июль 2000.

  59. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. - К.: УДЦССМ, 2002. - С.259 -260.

  60. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг.ред. Капської А.Й., Пінчук І.М., Толстоухової С.В. - К., 2000. - 260 с. – C. 200-201.

  61. Стандарти стаціонарної наркологічної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України, затверджені наказом МОЗ України №226 від 27.07. 1998 р.

  62. Танасийчук О., Микитин А. // Шаг за шагом: проблемы сообщества потребителей инъекционных наркотиков и пути их решения: Методические рекомендации / Гл. ред. Т. Дешко. - К.: Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине, 2004. - с. 195. – С. 161-164.

  63. Теорії та методи соціальної роботи: навчальний посібник/ А.М. Бойко, Н.Б.Бондаренко, О.С. Брижувата та ін.; За ред. Т.В. Семигіної, І.М. Григи // Соціальна робота: В 3 ч. - К.: дім "Києво-Могилянська Академія", 2004. - 224 с. - С.125, 134.

  64. Уход, лечение и поддержка людей, которые живут с ВИЧ/СПІД // Доклад о глобальной эпидемии ВИЧ/СПИД, ЮНЕЙДС (объединенная программа ООН по ВИЧ/СПИД ЮНЕЙДС) - Июль 2002. – 237 с. – С.148.

  65. Что такое аутрич-работа? // 13 статей о снижении вреда. Бюллетень Региональной информационной службы снижения вреда. - Выпуск 1 (1), 2004. - К.: Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине. - С.2-3.

  66. Act of 18 January 1996 concerning the quality of care institutions (Care Institutions Quality Act) // Bulletin of Acts and Decrees of the Kingdom of the Netherlands 1996. (Section 2).

  67. Best Practice, Best Care: the Quality Standards for Health and Social Care. Consultation paper / Department of Social Services and Public Safety, Northern Ireland. - April 2005. - 43 p. - [Cited 2005, 10 August]. - Available from: <http://www.dhsspsni.gov.uk/publications/2005/quality_standards/quality-standards.doc>

  68. Care, Support, and Treatment // Handbook on access to HIV/AIDS-related treatment: A collection of information, tools and resources for NGOs, CBOs, and PLWHA group/ produced by UNAIDS, WHO, and the International HIV/AIDS Alliance. – Geneva, Switzerland, 2003. – 130 p. – P.17, 19. - [Cited 2005, 30 August]. - Available from: < t/asd/backgrounddocuments/uae03/nap/HandbookAccess_en.pdf >.

  69. Domiciliary Care: National Minimum Standards. Regulations (Published by the Secretary of State for Health in accordance with section 23 of the Care Standards Act 2000 (CSA) / Department of Health, London. – 2003. - 72 p. - [Cited 2005, 10 August]. - Available from: < http://www.dh.gov.uk/assetRoot/04/01/86/71/04018671.pdf>.

  70. E.G.Heidemann. The contemporary use of standards in Health Care. –World Health Organization., Division of Health Services District Heath Systems. – 1993. - [Cited 2005, 10 August]. - Available from: < t/hq/1993/ WHO_SHS_DHS_93.2.pdf>.

  71. June Rowe. Analysis of Five State's Licensing / Certification Processes and Requirements. - Human Services Research Institute. - October 17, 2002. - 15 p. – P.8-9.

  72. Long - Term care Laws in Five Developed Countries. A Review. - World health Organization, 2000. – 99 p. - P. 27-29.

  73. NASW Standards for Social Work Practice in Palliative and End o Life Care. - National Association of Social Workers, USA. - 2005. - [Cited 2005, 16 August]. - Available from: </practice/bereavement/standards/ standards0504New.pdf >.

  74. Practice Standards and Administrative Guidelines for HIV-related Case Management / Wisconsin AIDS/HIV Program, Bureau of Communicable Diseases, Division of Public Health,Wisconsin Department of Health and Family Services. - March 2003. -[Cited 2005, 14 August]. - Available from: < http://dhfs.wisconsin.gov/aids-hiv/Resources/CMPracticeStandards021203.pdf>.

  75. Prisons and AIDS:UNAIDS Point of View (UNAIDS Best Practice Collection: Point of View). - Geneva: UNAIDS, - April 1997.

  76. Quality management and PQM (Psychiatry Quality Managment): Extended abstracts from a Lundbeck Institute Symposium held during the XI World Congress of Psychiatry, - Humburg, 9 August 1999.

  77. Quality of Care // Documentation. The periodical of the Ministry of Health, Welfare and Sport, the Netherlands. - February 1997. - Vol.2

  78. Recommended standards for NHS HIV services. - Medical Foundation for AIDS & Sexual Health. Endorsed by Department of Health, British Association, National Association of NHS Providers of AIDS Care and Treatment. - September 2003. - [Cited 2005, 16 August]. - Available from: < http://www.dh.gov.uk/assetRoot/04/10/ 62/71/04106271.pdf >.

  79. Review of State Quality Assurance Programs for Home Care: Executive Summary / Macro Systems, Inc., U.S. Department of Health and Human Services. - April 1989.

  80. Standards for quality HIV Care: a tool for quality assessment, improvement, and accreditation. Report of a WHO Coalition Meeting on the Accreditation of Health Service Facilities for HIV Care. - 10-11 May 2004. - Geneva, Switzerland. - [Cited 2005, 16 August]. - Available from: < t/hq/2004/ 9241592559.pdf >.

  81. Standards of ethical practice for professional social workers in Saskanchewan. – Saskanchewan Associastion of Social workers. - [Cited 2005, 10 August]. - Available from: <http://www.sasw.ca/policies/63203[1]StandardsforEthicBook.pdf >.

  82. The Ryan White Title 1 Standards of Care: Primary Medical Care. – 2005-2006. - [Cited 2005, 10 August]. – Available from: </hivservices/docs/ Transportation.doc >.

Додаток А

Приклад можливих структури та змісту стандартів в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ в Україні.

  1. Стандарт у сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ – складова нормативно-правової бази системи державних соціальних стандартів і нормативів.

Стандарт у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ розроблено відповідно до Законів України „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” та „Про соціальні послуги”. Стандарт підготовлено з метою соціального захисту та забезпечення реалізації визначених Конституцією України соціальних прав громадян, дотримання Декларації про відданість справі боротьби з ВІЛ-інфекцією/СНІдом, прийнятої 26-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН з ВІЛ-інфеції/СНІДу.

На підставі даного Стандарту можуть визначатися обсяги соціальних послуг державних та недержавних суб`єктів, які надаються уразливим групам населення, передбачених законодавством. Цей документ може увійти до Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей, що входить до складу нормативно-правової бази системи державних соціальних стандартів і нормативів. Перелік нормативів у сфері соціальної роботи з молоддю (у тому числі уразливими групами) можуть бути наведені у Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів, що затверджуються наказом Міністерства праці та соціальної політики України.

Об`єктом стандартизації є різноманітна діяльність у сфері соціальної роботи з різними категоріями дітей, молоді з числа уразливих груп населення у забезпеченні потреби щодо надання державних соціальних послуг у сфері догляду, підтримки, профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу серед уразливих груп (СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо), їх перелік, критерії роботи (стандартизація знань, вмінь, результатів тощо), структура і штати соціальних закладів та установ тощо.

Основними у структурі Стандарту повинні бути:

  • соціальні показники;

  • норми та нормативи відповідні соціальним показникам;

  • критерії якості соціальної роботи;

  • об’єм соціальних послуг;

  • порядок и умов їх надання.

Дотримання Стандарту повинен бути обов`язковим для всіх державних та недержавних суб`єктів, що надають соціальні послуги у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ. Фінансове забезпечення надання соціальних послуг у вищезазначеній сфері може здійснюватися за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ та організацій, соціальних фондів, коштів благодійної допомоги, коштів одержувачів соціальних послуг та джерел, передбачених законодавством.

Результат розробки даного документу – якість надання комплексу адресних соціальних послуг уразливим групам населення.

З метою оцінки ефективності надання соціальних послуг уразливим групам населення повинен здійснюватися постійний моніторинг. За результатами моніторингу потрібно переглядати соціальні показники Стандарту, норм, нормативів, їх фінансового забезпечення. До контролю за дотриманням Стандарту органи державної влади та місцевого самоврядування повинні залучати недержавні громадські організацій.

Стандарт у сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ повинен давати визначення ряду термінів та понять:

соціальні показники – соціальні послуги, що складають соціальний стандарт, за якими можна робити висновок про його зміст;

соціальні норми – законодавчо встановлені міри та сукупність відомостей у сфері соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, культури, працевлаштування, фізичної культури, харчування різних категоріями дітей та молоді з числа уразливих груп населення;

соціальні нормативи – розрахункові величини витрат матеріальних ресурсів, що входять до сфери державної соціальної стандартизації;

критерії якості соціальної роботи – результативність конкретної роботи щодо надання адресних послуг клієнту.

соціальні послуги – комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя;

клієнти прямого охоплення - кількість постійних та залучених клієнтів, які звернулися до соціальних установ та закладів;

клієнти непрямого охоплення - кількість клієнтів вторинного охоплення, які отримують соціально-профілактичні послуги через інших постійних клієнтів та волонтерів тощо.

2. Рекомендації до проекту соціальних показників Стандарту та відповідні їм соціальні норми та нормативи в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ.

Зміст соціальних показників Стандарту, відповідні їм соціальні норми та нормативи для здійснення соціальної роботи з уразливими групами населення, які потребують соціального захисту:

  • здійснення соціально-профілактичної роботи з уразливими групами населення:

  • надання соціальних послуг СІН;

  • надання соціальних послуг ЖСБ;

  • надання соціальних послуг ЧСЧ;

  • надання соціальних послуг ув’язненим;

  • надання соціальних послуг щодо догляду та підтримки ЛЖВ.

Соціальні показники Стандарту

Зміст і розмірність показників

(соціальні норми та нормативи)

Здійснення соціально-профілактичної роботи з уразливими групами населення:

Надання соціальних послуг СІН

Психологічні послуги

Надання консультацій з питань психічного здоров'я та поліпшення взаємин з оточуючим середовищем (сім’єю, друзями тощо), психодіагностика, вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, оточення, проведення тренінгів з метою психокорекції, психологічної адаптації, реабілітації людини. Моральна підтримка, залучення до груп взаємодопомоги.

Соціально-педагогічні послуги

Виявлення інтересів і потреб, залучення до різних видів діяльності; консультування щодо проблем реалізації прав, проблем пов’язаних із сім'єю, вихованням дітей; просвітницька робота; організація соціального супроводу; аналіз стану матеріально-побутового забезпечення; соціальне інспектування та патронаж; пропагування безпечної поведінки та здорового способу життя; представлення інтересів інших установах та закладах; залучення до участі у профілактичних програмах та заходах.

Аутріч (вулична робота) та консультування за принципом рівний-рівному.

Соціально-медичні послуги

Інформування про вплив і наслідки вживання алкогольних виробів, токсичних та наркотичних речовин; шляхи ураження венеричними хворобами; засоби контрацепції; шляхи інфікування ВІЛ та засоби його уникнення; заходи, які потрібно вжити у разі передозування та абсцесів, безпечну статеву поведінку; збереження репродуктивного здоров'я.

ДКТ (До- та після- тестове консультування на ВІЛ).

Консультування спеціалістів (психолога, юриста, лікарів).

Направлення на діагностику та лікуванню ІПСШ/Гепатити.

Медичне обстеження, тестування, діагностика, лікування.

Направлення до програм замісної терапії.

Соціально-економічні послуги

Надання допомоги у формі обміну, видачі шприців, презервативів, ліків; гуманітарна допомога; допомога в оформленні будь-яких документів; розміщенні на лікування, ресоціалізацію; працевлаштування.

Інформаційні послуги

Надання довідкової, просвітницької, пропагандистської інформації: про види соціальних послуг, державні соціальні заклади, установи, недержавні організації, про соціальні проблеми та шляхи їх вирішення.

Юридичні послуги

Надання консультацій з питань чинного законодавства (з питань цивільного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального права); захисту прав та інтересів; допомога в оформленні документів.

Соціально-побутові послуги

Виклик лікаря, доставка медикаментів.

Інші соціальні послуги:

реабілітація осіб, які вживали наркотики та пройшли курс лікування у медичних закладах

Надання невідкладних комплексних психологічних, соціально-побутових, соціально-педагогічних, соціально-економічних, інформаційних та юридичних соціальних послуг, сприяння у працевлаштуванні та освіті.

Впровадження програми ресоціалізації.

Соціально-побутове обслуговування, у тому числі опалення, освітлення, радіофікація, тепло-, водопостачання тощо у межах норм, затверджених в установленому порядку.

Забезпечення мешкання (житлом) у межах встановленої санітарної норми, твердим і м'яким інвентарем, столовим посудом.

Забезпечення раціональним чотиреразовим харчуванням, у тому числі і дієтичним, з урахуванням стану здоров'я.

Надання комплексу соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних.

Створення умов, що сприяють адаптації молоді у новому середовищі.

Організація культурно-масової та оздоровчо-спортивної роботи.

Забезпечення соціального та правового захисту.

Організація груп взаємодопомоги.

Витрати часу при наданні індивідуальних соціально-психологічних послуг

До 40 хвилин на одного клієнта

Навантаження на фахівців:

Під час надання індивідуальних соціально-психологічних послуг

Чотири клієнти на один робочий день

Під час здійснення соціального супроводження:

СІН

До восьми клієнтів на одного фахівця

Під час надання індивідуальних соціально-медичних, соціально-економічних, інформаційних соціальних та юридичних соціальних послуг

Навантаження працівника визначається посадовою інструкцією;

навантаження залученого фахівця визначається трудовою угодою

Мінімальні та базові послуги

Мінімальні послуги:

Аут річ (вулична робота) та консультування за принципом рівний-рівному;

Інформаційні матеріали;

Засоби індивідуального захисту (шприці, презервативи).

Базові послуги:

Консультування різних спеціалістів;

ДКТ (До- та після- тестове консультування на ВІЛ) та направлення на тестування;

Направлення на діагностику та лікуванню ІПСШ/Гепатити;

Направлення клієнтів до програм лікування наркотичної залежності та реабілітації;

Направлення до програм замісної терапії;

Групи взаємо підтримки;

Участь у профілактичних програмах.

3. Ліцензування соціальних послуг з реcоціалізації

Згідно з чинним законодавством, професійна діяльність з надання соціальних послуги з ресоціалізації повинна здійснюватися після отримання відповідної ліцензії.

Міністерство України у справах молоді та спорту, Державний інститут проблем сім’ї та молоді, на початку 2005 року, здійснили розробку пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді „Твоя перемога”. Для надання систематичної допомоги наркозалежним людям позбутися негативного впливу наркотиків в України, останні роки, активно створюються центри ресоціалізації для даної категорії населення.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13.06.2002 року № 809 “Про розвиток мережі центрів ресоціалізації наркозалежної молоді “Твоя перемога” на Міністерство України у справах молоді та спорту покладено координацію діяльності вищеназваних центрів.

Станом на 1.04.2005 року до мережі центрів ресоціалізації наркозалежної молоді “Твоя перемога” належить 20 центрів.

У центрах ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога” на добровільних засадах перебувають на реабілітації особи, які пройшли курс лікування у медичних закладах. Центри здійснюють комплекс заходів спрямованих на відновлення та набуття нових навичок, необхідних для зміни поведінки, поліпшення якості життя особистості. Систематичне проведення психологічного та педагогічного обстеження, вивчення їхнього психологічного і фізичного стану, умов життя в сім’ї, індивідуальних особливостей та інтересів дозволяє розробити якісні індивідуальні та групові програми реабілітації та адаптації наркозалежних, повернути їх до повноцінного життя. Участь у реабілітаційних програмах дозволяє не тільки оздоровити сімейні стосунки, відновити соціальний статус на роботі, в сім’ї, а й позитивно впливає на професійне і особисте зростання.

Якість надання соціальних послуг, рівень кваліфікації працівників центрів, підготовка єдиної навчальної програми та моніторинг діяльності – нагальні завдання, що стоять перед Міністерством України у справах молоді та спорту.

Усі пропозиції щодо ліцензування соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних обговорювалися шляхом широкої дискусій з експертами в галузі соціальної роботи та представниками центрів ресоціалізації наркозалежної молоді, що входять до мережі „Твоя перемога”.

Тому, для обговорення та розробки адресних рекомендацій щодо роботи з конкретними уразливим групам (СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язненими тощо) пропануємо виходити з вже розроблених пропозицій щодо порядку ліцензування: перелік необхідних документів, стандарти надання соціальних послуг, вимоги до програм.

Цікавий для вивчення і використання в роботи є досвід інших країнах щодо вирішення питання з ліцензування соціальних послуг, представлений в додатках Б та В.

4. Нормативи, стандарти, ліцензійні умови надання соціальних послуг.

В Україні існує Державний соціальний стандарт соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей це документ, який входить до складу нормативно-правової бази системи державних соціальних стандартів і нормативів. Перелік цих нормативів у сфері соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей наведено у Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів, затвердженому наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17 червня 2002 року № 293.

Проте, в існуючому Стандарті не має соціальних стандартів і нормативів щодо догляду та підтримки ЛЖВ тощо. Не визначено перелік та зміст соціальних послуг, соціальних показників для уразливих груп населення (СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнені тощо).

Міністерство України у справах молоді та спорту, Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді внесли зміни та доповнення до Стандарту, передбачивши норми надання соціальних послуг наркозалежним людям, які виявили бажання пройти ресоціалізацію у центрах ресоціалізації наркозалежної молоді. Даний документ, після погодження іншими міністерствами, буде затверджуватися постановою Кабінету Міністрів України.

У розробленому документі прописано організаційні, матеріально-технологічні та інші вимоги щодо діяльності з надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних.

Ліцензійні умови встановлюють кваліфікаційні, організаційні, матеріально-технологічні та інші вимоги щодо провадження діяльності з надання соціальних послуг. Вони спрямовані на впорядкування діяльності суб’єктів, які надають соціальні послуги, захист прав та інтересів держави, захист прав та інтересів клієнтів, а також захист прав та інтересів суб'єктів діяльності. У ліцензійних умовах можна визначити кваліфікаційні вимоги, вимоги до матеріально-технічного забезпечення, систему управління, методи, форми, технології надання послуг, вимоги до укладання угод про надання послуг.

Зроблено першу спробу окреслити ліцензійні умови спрямовані на впорядкування діяльності суб’єктів, які надають соціальні послуги з ресоціалізації наркозалежних.

Соціальні показники Стандарту та відповідні їм соціальні норми та нормативи щодо ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога”:

- Натуральні добові норми харчування у центрі ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога”;

- Мінімальні нормативи забезпечення центру ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога” м'яким інвентарем;

- Типові нормативи оснащення центру ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога”;

- Типові структура та штати центру ресоціалізації наркозалежної молоді мережі “Твоя перемога”.

З метою надання якісних соціальних послуг необхідно забезпечити комплексну роботу щодо створення умов:

1) наявність людських ресурсів:

- керівник повинен мати вищу освіту, відповідну освіту з організації діяльності з ресоціалізації або досвід роботи в цій галузі не менше 3 років;

- штат – фахівці, які мають відповідну освіту, кваліфікацію чи рівень фахової підготовки та стаж відповідної роботи не менше 3 років (наявність документів, що свідчать про освіту, підвищення кваліфікації тощо);

- постійне підвищення кваліфікації, обмін досвідом, навчання, стажування (порядок та обсяги підвищення кваліфікації персоналу можуть затверджуватися органом ліцензування).

2) приміщення, територія (наявність договорів, угод, наказів тощо);

3) матеріально-технічне забезпечення (кількості та якість обладнання, будівель, споруд можуть бути перевірені Експертною комісією);

4) програма ресоціалізації, перелік інших послуг та видів діяльності (доступність соціальних послуг, різноманітність методів та прийомів роботи; форми роботи);

5) критерії оцінки програм;

6, критерії ефективності надання послуг різним категоріям клієнтів (вимоги до характеристик, необхідних для досягнення стандарт);

7) угода між суб’єктом діяльності та клієнтом (угода укладається в письмовій формі і відповідає вимогам чинного законодавства України, містить найменування сторін, їх права та обов’язки, відповідальність за порушення умов угоди. В угоді можуть бути визначені: правила внутрішнього розпорядку, правила поведінки клієнта під час отримання соціальних послуг, умови співпраці);

8) фінансування;

9) співпраця - взаємодія з батьками, місцевою владою, громадськими та державними структурами, діяльність яких пов’язана із наркозалежною молоддю;

10) постійний моніторинг і оцінка роботи (дотримання стандартів, робота за програмою, надання послуг тощо. При моніторингу потрібно враховувати і систему контролю: інспекція, самооцінка, критерії та показники якості виконання послуг).

Доцільно підготувати методичні рекомендації щодо організації ліцензування та проведення перевірки дотримання ліцензійних вимог.

Висновок: стандарти роботи, ліцензування, моніторинг і оцінка діяльності – взаємопов’язані між собою частини одного цілого єдиного процесу.

  1. Можливі критерії ефективності надання соціальних послуг.

Розглядати стандарти в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ неможливо без визначення критерії ефективності надання соціальних послуг. Критерії можуть бути загальними і конкретними для кожної групи клієнтів.

Так, наприклад, критерії ефективності соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед молоді груп ризику можуть бути:

- знання особистих прав;

- реалізація особистих прав;

- знання особливості поведінки, гігієни, медичного догляду;

- надання психологічної допомоги;

- стосунки з оточенням, рідними;

- обізнаність щодо шляхів передачі ВІЛ – інфекції;

- знання щодо наслідків ВІЛ – інфікування та захворювання на СНІД;

- володіння навичками безпечної поведінки, що попереджує інфікуванню на ВІЛ;

- відношення до надання соціальних послуг тощо.

Критерії ефективності соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед СІН можуть бути:

  • мотивація на здоровий спосіб життя;

  • усвідомлення безпеки вживання наркотиків;

  • знання стосовно небезпечності вживання наркотиків;

  • знання шляхів передачі ВІЛ – інфекції;

  • готовність співпрацювати, отримувати соціальні послуги тощо.

Критерії ефективності соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед молоді, яка перебуває в місцях позбавлення волі можуть бути:

  • адаптація до умов перебування у закритому закладі;

  • емоційний стан;

  • положення в колективі;

  • підтримка відносин з сім’єю, друзями, що перебувають на волі;

  • знання шляхів передачі ВІЛ – інфекції;

  • відношення до замісної терапії;

  • готовність до виходу з міст позбавлення волі;

  • знання законодавчої бази щодо осіб, які повернулися із міст позбавлення волі тощо.

Додаток Б.

З досвіду ліцензування соціальних послуг в інших країнах.

В Беларуси Министерство социальной защиты выдает лицензии на осуществление следующих социальных услуг:

- ресоциализация;

- консультативно-информационные;

- посреднические;

- предоставление временного приюта;

- дневное пребывание в учреждениях социального обслуживания;
- социальное обслуживание в стационарных учреждениях и на дому.

Закон Республики Беларусь "О социальном обслуживании" дает следующие определения:

консультативно-информационные услуги - предоставление информации гражданам об их праве на социальную помощь, о формах и условиях ее получения, а также о социальных институтах и специалистах, способных наиболее эффективно помочь в решении проблемы;

социально-реабилитационные услуги - помощь в медицинской, профессиональной, трудовой, психологической, педагогической реабилитации и адаптации граждан и семей, попавших в трудную жизненную ситуацию;

посреднические услуги - содействие установлению и расширению связей между гражданами, семьями и социальными институтами, активизации контактов между ними.

Социальный приют - временное место проживания, воспитания (обучения), содержания и обеспечения всем необходимым детей-сирот, безнадзорных детей, детей, оставшихся без опеки и попечительства, лиц, не имеющих жилья, лиц, пострадавших от физического насилия или психического воздействия, стихийных бедствий, катастроф и т.п.

В соответствии с Положением о лицензировании и порядке выдачи юридическим лицам и индивидуальным предпринимателям специальных разрешений (лицензий) на осуществление деятельности по оказанию социальных услуг выдача лицензий производится Министерством социальной защиты Беларуси на основании анализа способности юридического лица осуществлять деятельность на современном уровне в соответствии с правовыми актами Беларуси.

Документы:

1. заявление;

2. нотариально удостоверенные копии устава (положения) с указанием в нем вида (видов) деятельности, который(е) подлежит(ат) лицензированию в соответствии с Положением;

3. копия документа (технического паспорта, приказа, договора и др.), подтверждающего право владения и пользования зданием, обособленной площадью, (нотариального удостоверения не требуется);

4. заключение специализированных служб (центра гигиены и эпидемиологии, пожарной службы) о возможности использования здания, обособленной площади для организации деятельности по оказанию социальных услуг семьям и отдельным категориям граждан;

5. копии документов об образовании специалистов (нотариального удостоверения не требуется);

6. документ, подтверждающий внесение платы за выдачу лицензии. За выдачу лицензий юридическим лицам взимается плата в размере 15 минимальных.

При необходимости у заявителя дополнительно могут быть истребованы другие документы, подтверждающие возможность соблюдения им установленных требований к условиям деятельности по оказанию социальных услуг. К таким документам можно отнести буклеты, иные материалы, в которых необходимо изложить описание деятельности, которую будет осуществлять юридическое лицо. Решение о выдаче или об отказе в выдаче лицензий принимается в течение 30 дней с момента подачи заявления с приложением необходимых документов. Лицензия или решение об отказе в ее выдаче предоставляется заявителю в срок 5 дней после принятия соответствующего решения лицензионной комиссией Минсоцзащиты. Срок действия лицензии 5 лет. Продление срока действия лицензии осуществляется в порядке, предусмотренном для ее получения.

Минсоцзащиты вправе отказать в выдаче лицензии в случаях:

- предоставления юридическим лицом недостоверных сведений;

- если юридическое лицо не может выполнять лицензионные условия или не соответствует лицензионным требованиям.

В случае, если для принятия решения о выдаче лицензии требуется проведение экспертизы, окончательное решение принимается в 15-дневный срок после получения экспертного заключения. При этом экспертиза должна быть проведена в течение 45 дней с момента подачи заявления и необходимых документов.

В случае несогласия юридического лица с заключением экспертизы или с ее результатами он имеет право обжаловать решение о ее назначении и представленное заключение в суд или хозяйственный суд по месту нахождения Минсоцзащиты.

Расходы по проведению экспертизы возмещаются за счет заявителя в порядке, определенном Министерством финансов. При изменении наименования, юридического адреса или при изменении условий, необходимых для получения лицензии, юридическое лицо обязано в месячный срок уведомить об этом письменно Минсоцзащиты и подать документы на получение дополнения к лицензии.

В случае реорганизации юридического лица необходимо получение новой лицензии в установленном порядке подаются следующие документы:

1. заявление;

2. нотариально заверенные копии учредительных документов юридического лица либо удостоверенные подписью должностного лица и печатью юридического лица, прошнурованные и пронумерованные копии учредительных документов с предъявлением оригинала, если эти копии не заверены нотариально;

3. копии свидетельства о государственной регистрации юридического лица с предъявлением оригинала;

4. сведения об учетном номере юридического лица в Государственном реестре налогоплательщиков;

5. документы, подтверждающие наличие площадей (договор об аренде, договор о субаренде на срок не менее 5 лет, согласованный с собственником: документ, подтверждающий право собственности);

6. заключение соответствующих территориальных органов санитарно-эпидемиологического надзора Министерства здравоохранения Беларуси, военизированной пожарной службы на предмет возможного их использования для осуществления соответствующей деятельности;

7. заключение управления образования Минского городского исполнительного комитета;

8. справка из налоговых органов об отсутствии задолженности по платежам в справка об отчетности из органов статистики;

9. документ, подтверждающий внесение платы за выдачу лицензии - 15 минимальных заработных плат. Исполнительные комитеты местных Советов народных депутатов по oлицензируемым ими видам деятельности могут освободить от платы за выдачу лицензий или уменьшать ее размеры (п.6 Временного положения, утв. Постановлением Совета Министров от 16.10.1991 № 386).

Додаток В.


Методические рекомендации по проведению проверки соблюдения лицензионных требований и условий осуществления деятельности в сфере

социального обслуживания населения

(приказ от 5 сентября 2000 года N 223-п

Администрация Санкт-Петербурга Лицензионная палата)

В соответствии со статьей 12 Федерального закона "О лицензировании отдельных видов деятельности" от 25.09.98 N 158-ФЗ:

- надзор за соблюдением лицензионных требований и условий осуществляется государственными надзорными и контрольными органами, лицензирующими органами в пределах их компетенции;

- лицензиат в соответствии с законодательством Российской Федерации и положением о лицензировании конкретного вида деятельности обязан обеспечить условия для проведения лицензирующими органами проверок, в том числе предоставлять необходимую информацию и документы.

Настоящие методические рекомендации разработаны с целью определения порядка и условий проведения проверок соблюдения лицензионных требований и условий осуществления деятельности в сфере социального обслуживания населения.

В методических рекомендациях:

- представлены краткая характеристика социальных служб, их основные задачи, перечень предоставляемых услуг;

- рассмотрены вопросы нормативно-методического обеспечения деятельности, вопросы правового регулирования в области социального обслуживания населения;

- изложены требования к специалистам, к помещениям социальных служб, а также условия осуществления деятельности в сфере социального обслуживания населения

- оговорены порядок привлечения учреждениями социального обслуживания к оказанию социальных услуг дополнительных организаций, порядок расчетов за выполненную работу (оказанную услугу), оформление договоров на социальное обслуживание;

- дан перечень документов, регламентирующих деятельность в сфере социального обслуживания.

1. Нормативно-методическое обеспечение деятельности в сфере социального обслуживания населения

1.1. Деятельность в сфере социального обслуживания населения обеспечивается нормативными и методическими документами:

1.1.1. Международные и федеральные документы

- Конституция Российской Федерации;

- кодексы Российской Федерации;

- международные стандарти;

- законы Российской Федерации;

- постановления Правительства Российской Федерации

- указы Президента Российской Федерации;

- приказы, постановления, письма Министерства социальной защиты населения, Министерства труда и социального развития, Министерства здравоохранения, Министерства образования Российской Федерации.

1.1.2. Документы субъекта Российской Федерации:

- распоряжения губернатора Санкт-Петербурга;

- приказы Комитета по труду и социальной защите населения, Комитета по образованию, Комитета по здравоохранению Администрации Санкт-Петербурга.
Отношения, возникающие в связи с осуществлением лицензирования отдельных видов деятельности, регулируют федеральные законы Российской Федерации "О лицензировании отдельных видов деятельности" от 16.09.98 N 158-ФЗ, "Об основах социального обслуживания населения" от 11.12.95 N 195-ФЗ и постановление Правительства Российской Федерации "О лицензировании отдельных видов деятельности" от 11.04.2000 N 326, направленные на обеспечение единой государственной политики при осуществлении лицензирования, при регулировании и защите прав граждан, защите их законных интересов, нравственности и здоровья, обеспечении обороны страны и безопасности государства.

Порядок лицензирования в сфере социального обслуживания населения, осуществляемого предприятиями и учреждениями (за исключением государственных и муниципальных учреждений), а также гражданами, занимающимися предпринимательской деятельностью без образования юридического лица, определяет "Положение о лицензировании деятельности в сфере социального обслуживания населения", утвержденное постановлением Правительства РФ от 17.05.96 N 830.

Условиями осуществления деятельности в сфере социального обслуживания по оказанию социально-бытовых, социально-медицинских, психолого-педагогических, социально-правовых услуг, социальной поддержке населения, проведению социальной адаптации и реабилитации граждан, находящихся в трудной жизненной ситуации, являются:

Соблюдение законодательства Российской Федерации и Санкт-Петербурга, экологических, санитарно-эпидемиологических, гигиенических, противопожарных норм и правил, требований техники безопасности и охраны труда, регламентирующих лицензируемые виды деятельности в сфере социального обслуживания населения. В пределах срока лицензии лицензиат обязан обеспечить выполнение требований государственных контролирующих и надзорных органов (санэпиднадзора, противопожарной службы и т.д.). Обеспечить соблюдение условий и правовых принципов при социальном обслуживании населения. Обеспечить соответствие социального обслуживания государственным стандартам по объему и качеству услуг, порядку и условиям их выполнения. Привлекать к оказанию социальных услуг дополнительные организации только при наличии у них лицензий по социальному обслуживанию населения. Выполнять установленные требования к специалистам, осуществляющим социальное обслуживание населения. В случае изменения реквизитов лицензиата или иных существенных условий выполнения лицензируемой деятельности в 10-дневный срок в письменном виде проинформировать об этом Лицензионную палату Санкт-Петербурга. Для осуществления деятельности на вновь организованных территориально обособленных объектах (помимо заявленных) необходимо представить в Лицензионную палату дополнительные документы в соответствии с действующим законодательством. До окончания сроков действия заключений государственных контрольных и надзорных органов (санэпиднадзора, противопожарной службы) представить в Лицензионную палату Санкт-Петербурга документы, подтверждающие разрешение этих органов, в пределах их компетенции, на осуществление лицензиатом заявленной деятельности на новый срок. До окончания сроков действия правоустанавливающих документов на использование объектов (помещения, оборудования и т.д.) представить в Лицензионную палату Санкт-Петербурга материалы, подтверждающие возможность использования объектов на новый срок. Устранить замечания заключения в установленные сроки. Обеспечить условия для проведения проверок лицензирования деятельности, в том числе представление необходимой информации и документации, для осуществления лицензирующим органом надзорных полномочий. Нарушение лицензионных условий является основанием для приостановления лицензии или ее аннулирования.


2. Общие положения

2.1. Деятельность социальных служб.

Социальное обслуживание представляет собой деятельность социальных служб по социальной поддержке, оказанию социально-бытовых услуг, социально-медицинских, психолого-педагогических, социально-правовых услуг, проведению социальной адаптации и реабилитации граждан, находящихся в трудной жизненной ситуации. Предоставляемые услуги носят разовый или продолжительный (постоянный) характер.

Услуги могут оказываться гражданам как в учреждениях (стационарного, амбулаторного и др. типа), так и на дому, и по телефону. В центрах социального обслуживания в соответствии с "Примерным положением о центре", утвержденным приказом Минсоцзащиты от 20.07.93 N 137, осуществляется бытовое, медицинское и культурное обслуживание. В стационарах питание обслуживаемых может осуществляться как в специально оборудованных помещениях, так и в ближайших предприятиях общественного питания. Отделениями социальной помощи на дому центров социального обслуживания предоставляются следующие услуги:

- доставка на дом продуктов питания;

- доставка на дом промышленных товаров первой необходимости;

- доставка на дом медикаментов, а также благотворительная и другие виды натуральной помощи;

- оплата жилья, коммунальных и других услуг;

- сдача и доставка вещей и предметов домашнего обихода в стирку, химчистку, ремонт

- содействие в получении необходимой медицинской и протезно-ортопедической помощи, посещение обслуживаемых лиц в стационарных лечебных учреждениях;- организация предоставления различных услуг учреждениями и предприятиями торговли общественного питания, коммунально-бытового хозяйства, здравоохранения, нотариальных учреждений и т.п.;

- содействие в организации ремонта жилья, обеспечении топливом, обработке приусадебных участков, а также доставка воды;

- помощь в написании писем, оформлении документов, в т.ч. для установления опеки и попечительства; обмена жилья, помещении в стационарные учреждения органов социальной защиты населения.

Правовые услуги:

- содействие в получении юридической помощи и иных правовых услуг.

Социально-бытовые и санитарно-гигиенические услуги:

- оказание медицинской помощи в государственных и муниципальных лечебно-профилактических учреждениях;

- обеспечение ухода с учетом состояния здоровья;

- содействие в проведении медико-социальной экспертизы;

- проведение реабилитационных мероприятий (медицинских, социальных), в том числе для инвалидов, на основании индивидуальных программ реабилитации;

- оказание первичной медико-санитарной и стоматологической помощи;

- организация прохождения диспансеризации;

- госпитализация нуждающихся в лечебно-профилактические учреждения, содействие в направлении по заключению врачей на санаторно-курортное лечение;

- обеспечение техническими средствами и реабилитации;

- обеспечение санитарно-гигиенических требований в жилых помещениях и местах общего пользования.

Психолого-педагогическая и медико-социальная помощь включает в себя:

- диагностику физического и психического развития и отклонения в поведении детей, консультирование, в том числе анонимные, с целью снятия стресса;

- психолого-педагогическую реабилитацию и коррекцию;

- социально-трудовую адаптацию и профориентацию;

- лечебную педагогику;

- дифференциальное обучение и др.

Телефон доверия" предназначен для профилактической помощи по телефону обращающимся лицам с целью предотвращения у них суицидальных и иных опасных действий. Основное условие работы "телефона доверия" - сохранение тайны беседы с абонентом, за исключением тех случаев, когда выявляется наличие у абонента психического расстройства, обусловливающего непосредственную опасность для абонента или окружающих (в таких случаях ставится в известность служба скорой психиатрической помощи, милиция).

Кабинет социально-психологической помощи оказывает консультативно-лечебную и профилактическую помощь лицам, обратившимся в связи с кризисным, суицидоопасным состоянием. Основная задача: оказание медицинской, психологической и социальной помощи пациентам;

- оказание психологической и психопрофилакической помощи населению терапевтической бригадой (врачом-психиатором, медицинским психологом, социальным работником).

Медицинский психолог участвует в приемах, проводит психологическую диагностику, психологические исследования и различные индивидуальные и групповые формы психотерапии и психологической коррекции.

Социальный работник обследует условия проживания и трудовой деятельности пациента, осуществляет реализацию его прав и интересов по месту работы или учебы, в органах и учреждениях исполнительной власти и др.; оказывает помощь в бытовом и трудовом трудоустройстве.

Отделение кризисных состояний:

- стационарная лечебно-диагностическая помощь пациентам с выраженными суицидальными тенденциями;

- создание для пациентов отделения психотерапевтической среды;

- медико-психологическая и социальная помощь населению.

При необходимости учреждения социального обслуживания населения могут привлекать к оказанию социальных услуг дополнительные организации при наличии у последних лицензий по социальному обслуживанию с непросроченными сроками действия.


3. Требования к помещениям учреждений и предприятий социального обслуживания

В соответствии со статьей 17 Федерального закона "Об основах социального обслуживания населения в Российской Федерации" от 15.12.95 N 195-ФЗ учреждениями социального обслуживания независимо от форм собственности являются:

1) комплексные центры социального обслуживания населения;

2) территориальные центры социальной помощи семье и детям;

3) центры социального обслуживания;

4) социально-реабилитационные центры для несовершеннолетних;

5) центры помощи детям, оставшимся без попечения родителей;

6) социальные приюты для детей и подростков;

7) центры психолого-педагогической помощи населению;

8) центры экстренной психологической помощи населению;

9) центры (отделения) социальной помощи на дому;

10) дома ночного пребывания;

11) специальные дома для одиноких престарелых;

12) стационарные учреждения социального обслуживания (дома-интернаты, детские дома-интернаты для умственно отсталых детей, дома-интернаты для детей с физическими недостатками);

13) геронтологические центры;

14) иные учреждения, предоставляющие социальные услуги. Все учреждения должны размещаться в специально предназначенном здании (зданиях) или помещениях, выделенных в зданиях административного или жилого фонда, которые должны быть обеспечены всеми видами коммунально-бытового благоустройства, оснащены телефонной связью.

В соответствии с нормативными документами в учреждениях социального обслуживания предусмотрено наличие определенных служб, отделений, кабинетов и других структурных подразделений в зависимости от номенклатуры, целей и зад. В центре социального обслуживания (приказ Минсоцзащиты РФ N 137 от 20.07.93, Примерное положение о центре социального обслуживания) предусмотрено наличие:

- отделения дневного пребывания престарелых и инвалидов с помещениями для кабинета доврачебной (врачебной) медицинской помощи, клубной работы, библиотеки, мастерских, помещения, специально оборудованные для питания обслуживаемых, спальные помещения и т.д.;

- отделения социальной помощи на дому;

- службы срочной социальной помощи;

- других, создаваемых с учетом необходимости и имеющихся возможностей структурных подразделений, деятельность которых не противоречит задачам центра. Центры психолого-педагогической помощи населению (постановление Минтруда РФ от 10.07.97 N 40 "Об утверждении примерного Положения о кризисном центре помощи женщинам", приказ Министерства здравоохранения РФ от 06.05.98 N 148 "О специализированной помощи лицам с кризисными состояниями и суицидальным поведением") предусматривают наличие:

- отделения дневного пребывания;

- стационарного отделения;

- отделения "телефон доверия", расположенного в специально оборудованном помещении, где при необходимости предусмотрено несколько номеров телефонов, расположенных в отдельных звуконепроницаемых кабинетах;

- кабинет социально-психологической помощи с помещениями для приема пациента, для психолога, социального работника и другого персонала.

Центры экстренной психологической помощи по телефону (приказ Министерства здравоохранения РФ от 06.05.98 N 148 "О специализированной помощи лицам с кризисными состояниями и суицидальным поведением") предусматривают наличие специально оборудованного помещения, где при необходимости предусмотрено несколько номеров телефонов, расположенных в отдельных звуконепроницаемых кабинетах. Центры (отделения) социальной помощи на дому (приказ Минсоцзащиты РФ от 20.07.93 N 137 "Об утверждении примерного Положения о центре социального обслуживания"). Дома ночного пребывания (приказ Минсоцзащиты РФ от 25.01.94 N 10 "О домах ночного пребывания", постановление Правительства РФ от 08.06.96 N 670 "Об утверждении примерного Положения об учреждении социальной помощи для лиц без определенного места жительства и занятий") предусматривает наличие:

- помещений для ночлега;

- медицинского пункта;

- помещений для проведения санитарной обработки поступающих лиц и их одежды (душевая установка и дезинфекционная камера);

- изоляторы.

Додаток Г

Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісних служб Національної системи здоров’я, Велика Британія

Приклад загального змісту.

Стандарт для керованої мережі ВІЛ-сервісних служб

Всі особи з ВІЛ повинні мати доступ до послуг, що функціонують в рамках керованої мережі служб з метою забезпечити найкраще лікування та допомогу особам з максимальним наближенням до місця проживання останніх.

Стандарт 1. Профілактика ВІЛ Стандарти ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації

Комплексна та основана на доказах програма профілактики ВІЛ, що інтегрована з іншими видами діяльності в сфері просування сексуального здоров’я та зменшення рівня інфекцій, які передаються через кров, повинна доповнювати компонент лікування ВІЛ та служби догляду.

Стандарт 2. Рання діагностика осіб з ВІЛ

Національна система здоров’я повинна розвивати, забезпечувати та моніторити стратегії, спрямовані на заохочення тестування на ВІЛ та зниження кількості людей, які не знають про свою інфекцію.

Стандарт 3. Наснаження осіб з ВІЛ

Вся допомога повинна надаватись в партнерстві між особами з ВІЛ та надавачами допомоги для забезпечення спільного процесу вибору та прийняття рішень та підтримки в впровадженні здорового способу життя. ВІЛ-сервісні повинні усвідомлювати вплив ВІЛ-інфекції на індивідуума, наявності стигми та соціального виключення, що супроводжують ВІЛ.

Стандарт 4. Клінічна допомога особам з ВІЛ

Всі особи з ВІЛ повинні мати доступ до комплексного спеціального лікування ВІЛ та послуг з догляду, а також до всього переліку служб підтримки та медичних служб. Всі ці служби повинні бути доступними незалежно від місця надання допомоги.

Стандарт 5. Первинна допомога в сфері охорони здоров’я для осіб з ВІЛ.

Особи з ВІЛ повинні мати доступ до якісної первинної допомоги в сфері охорони здоров’я, яка надається місцевими системами і є чутливою до потреб тих, хто живе з ВІЛ.

Стандарт 6. Соціальна допомога, інтегрована з допомогою в сфері охорони здоров’я, для осіб з ВІЛ.

Всі особи з ВІЛ повинні мати доступ до служб соціальної допомоги, які є відповідальними, відповідними в культурному плані та пристосованими до індивідуальних потреб. Всі особи з ВІЛ, які потребують підтримки різних служб, повинні отримувати інтегровану медичну та соціальну допомогу.

Стандарт 7. Допомога в охороні сексуального здоров’я для осіб з ВІЛ.

Всі особи з ВІЛ повинні отримувати комплексну допомогу в сфері охорони сексуального здоров’я, що поєднана з іншою спеціалізованою допомогою ВІЛ-сервісних служб.

Стандарт 8. ВІЛ та вагітність

Національна система здоров’я повинна розвивати, забезпечувати та здійснювати моніторинг політик, що спрямовані на наснаження та підтримку вагітних жінок з ВІЛ з метою поліпшення стану їх здоров’я та зменшення ризику передачі ВІЛ від матері до дитини.

Стандарт 9. Допомога родинам з ВІЛ

Діти, їх сім’ї та доглядальники повинні мати доступ до спеціалізовано дорослої та дитячої мультидисциплінарної допомоги , включаючи підтримку та догляд в громаді.

Стандарт 10. Кризова допомога особам з ВІЛ

Всі особи з ВІЛ повинні мати негайний доступ до швидкого та ефективного лікування в усіх випадках (ВІЛ та інші) відповідно натренованими клінічними працівниками сфери охорони здоров’я.

Стандарт 11. Допомога особам з ВІЛ під час їх перевезення в госпіталь

Всі люди з ВІЛ повинні мати доступ до комплексного спеціалізованого лікування в стаціонарі та служб допомоги, а також до повного переліку служб підтримки та медичної допомоги.

Стандарт 12. Тимчасова, реабілітаційна та паліативна допомога особа з ВІЛ

Особи з ВІЛ повинні мати доступ до паліативної допомоги, яка чутлива до їх специфічних потреб на різних стадіях хвороби. Доступ до реабілітаційних служб для тих, хто має пов’язані з ВІЛ когнітивні порушення, має залежати від їх потреб та їх потенціалу до покращення стану.

Додаток Д

Приклад стандарту

Задоволення потреб клієнтів

Результат: Клієнти, їх родичі та представники знають, що агенція, яка надає індивідуальну допомогу, має навички та компетенцію необхідну аби задовольнити їх потреби в допомозі

Стандарт 3 (див. керівництво 14)

  1. Зареєстрована особа компетентна, здатна продемонсрувати здатність агенції відповідати на потреби (включаючи особливі потреби) осіб, які відвідують агенцію.

  2. Працівники особисто або колективно мають навички та досвід наданя послуг та допомоги, що визначені в роздаткових інформаційних матеріалах агенції. Навички та досвід працівників, які надають допомогу, відповідають потребам кожного клієнта. Працівники здатні ефективно взаємодіяти з клієнтом використовуючи індивідуально підібраний спосіб комунікації

  3. Всі спеціалізовані послуги, які надаються агенцією ( і визначені в інформаційному Керівництві послуг для клієнта) основані на поточних кращих практиках, значимих для агенції, та відображають відповідні фахові або клінічні керівництва. До їх складу входять спеціалізовані послуги для осіб з деменцією, проблемами психічного здоров’я, фізичною неповносправністю […].

  4. Коли послуги надаються представникам етнічних, соціальних/культурних, релігійних груп, то визначаються, усвідомлюються та відображаються в плані догляду їх особливі вимоги та вподобання

Додаток Ж

Приклад стандарту

Стандарт 7. Ведення документації

Соціальні працівники повинні фіксувати всю дії по відношенню до клієнтів чи то в записах клієнта, чи то в медичній картці. Ці записи повинні мати електронний або письмовий вигляд.

Пояснення:

Поточна документація з послуг соціальної роботи повинна відображати оцінювання, напрямки роботи, запропоноване лікування, план догляду, та має забезпечити безперервність догляду при переведенні клієнта в інші місця надання допомоги (наприклад, з лікарні до хоспісу).

Передача медичних записів має відбуватись у відповідності з чинним федеральним або місцевим законодавством штату з підкресленням конфіденційності/приватності медичної інформації. Відповідність до внутрішньої політики агенції, особливо у випадку передачі електронних записів, є необхідною.

Додаток З


Словник деяких термінів, використаних під час роботи над рекомендованою структурою мінімальних стандартів

Представництво – представництво інтересів користувачів служб чи їх родин. Цей термін означає юридичне представництво із захисту та реалізації прав та свобод клієнта, а також професійне представництво, тобто ситуацію, в якій консультанти чи радники з прав соціального захисту надають клієнтам підтримку і дають поради з приводу служб та установ [45].

Соціальний супровід – вид соціальної роботи, який спрямований на здійснення соціальної опіки, патронажу соціально незахищених верств населення з метою подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення їх соціального статусу. С. с. – це тривалий процес, спрямований на здійснення системи комплексних заходів різними спеціалістами щодо соціальної реабілітації зазначених категорій [60].

Соціальні послуги – комплекс дій державних, громадських організацій, спрямований на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих груп. За тривалістю дії С. п. Поділяються на:

  • постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, психологічних та інших проблем)

  • тимчасові (пов’язані з необхідністю задоволення потреб особистості в отриманні інформації, консультації, організації дозвілля особистості в певний проміжок її життєдіяльності).

В залежності від особи клієнта, місця надання послуг та їх видів вони бувають безкоштовні та платні. Рівень розвитку С. п. В державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем [60].

Соціальні послуги - комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі - особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя [15].

Методи соціальної роботи – це сукупність прийомів, способів діяльності суб’єктів соціальної роботи, які використовують для розв’язання соціальних проблем клієнтів, стимулювання розвитку їхніх власних сил, конструктивної діяльності щодо зміни несприятливої життєвої ситуації. Методи соціальної роботи повинні дати розуміння того, як окремі індивіди або групи можуть пройти шлях від початкового пункту у розв’язанні проблеми до бажаної мети [59].

Сучасні українські наукові джерела пропонують різні класифікації методів соціальної роботи – залежно від ознак, закладених в основу класифікації:

  1. за напрямами і формами – організаційні, соціально-психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні тощо;

  2. за об’єктами соціальної роботи – індивідуальні, групові, в громаді;

  3. за суб’єктами соціальної роботи – методи, які застосовують окремі спеціалісти, колектив соціальної служби, орган управління соціальною роботою [63].

Ведення випадку (індивідуальний менеджмент)– один із методів надання допомоги клієнтам соціальних служб, при якому соціальний працівник спільно з клієнтом аналізує проблеми клієнта (прислухаючись також до його побажань), складає індивідуальний план [роботи] та координує його виконання. За потребою чи бажанням клієнта соціальний працівник залучає інші служби та спеціалістів іншого профілю [63].

1 http://www.aidsalliance.kiev.ua/cgi-bin/index.cgi?url=/ru/library/statistics/index.htm

2 http://www.aidsalliance.kiev.ua/cgi-bin/index.cgi?url=/ru/library/statistics/index.htm (статистині дані станом на квітень 2005 р.)

 Частина проекту Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей розглянена в даному огляді в рамках відкритості Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. Дана частина документу вже була апробована спеціалістами центрів ресоціалізації наркозалежної молоді. З метою розробки структури мінімальних стандартів надання допомоги споживачам ін’єкційних наркотиків, в тому числі ВІЛ-позитивних, профілактики ВІЛ/СНІД серед вказаної групи дані матеріали можна взяти за основу.

 У 2005 р. Державний інститут проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту розробив пропозиції щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді, що входять до мережі "Твоя перемога".

 Цікавий для вивчення і використання в роботи є досвід інших країн щодо вирішення питання з ліцензування соціальних послуг (Росія, Білорусь), представлений в додатках Б та В.

 До згаданих нормативно-правових актів можна віднести Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб”; Постанову Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань на тему: "Соціально-економічні проблеми ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні та шляхи їх розв'язання"; Постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки”; Постанову Кабінету Міністрів України “Про розмір щомісячної державної допомоги дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД”; Постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку та умов обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції”; Постанову Кабінету Міністрів України “Про питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекції та СНІД”; Постанову Кабінету міністрів України «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки»; Наказ Міністерства охорони здоров’я України “Про вдосконалення організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД”; Наказ Міністерства охорони здоров’я України “Про Порядок виплати щомісячної державної допомоги дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД”; Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністрества праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України “Про затвердження Переліку медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років”; Укази Президента України "Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу" та "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з ВІЛ-інфіекцією/СНІДом".

 В проекті Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків, визначено, що до складу міждисциплінарної комісії входять лікар-нарколог, соціальний працівник, медсестра, консультант з лікування наркозалежності. Така комісія має створюватись наказом керівника лікувально-профілактичної установи. До обов’язків міждисциплінарної комісії запропоновано віднести обов’язок з організації соціальної підтримки для клієнтів, видачу довідок у різні офіційні інстанції, надання рекомендацій щодо працевлаштування, пошуку житла та інше. На засіданнях комісії мають обговорюватись клініко-психологічний стан пацієнтів, динаміка реабілітаційного процесу, поточні потреби пацієнтів щодо вирішення соціальних проблем. Згідно проекту протоколу, міждисципілнарна комісія приймає рішення щодо припинення лікування або надання дозволу прийому метадону вдома.

 оскільки компонент підтримки груп взаємодопомоги зустрічається в програмах за обома напрямами (догляд та підтримка ЛЖВ/С та профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення) і пріоритетність його належності до якогось одного з напрямів може викликати дискусії серед представників цих напрямів, в даній роботі він включений в розділ, який розглядається першим. Таке включення не означає, що групи взаємодопомоги є більш вагомими для напряму профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп, ніж для догляду та підтримки ЛЖВ/С.

 наведені в прикладі можливі структура та зміст Стандарту, рекомендації до проекту соціальних показників відповідають та доповнюють структуру та зміст проекту Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей

 Рекомендації розроблені відповідно до структури та зімсті проекту Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Державний інститут розвитку сім’ї та молоді національний звіт

    Документ
    (а) Політика держави, національне законодавство, що сприяє здійсненню прав дитини, закріплених у Конвенції; зміни у національному законодавстві відповідно до принципів та положень Конвенції 6
  2. Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту становище сімей в україні

    Документ
    Керівник авторського колективу – А.Ю. Тарановська; авторський колектив: І.О. Курило, доктор екон. наук, К.Б. Левченко, доктор юр. наук, професор, К.П.
  3. Моніторингові схеми в установах Міністерства України у справах сімї, молоді та спорту як модель Національного превентивного механізму: Науково-практичний посібник

    Документ
    Моніторингові схеми в установах Міністерства України у справах сімї, молоді та спорту як модель Національного превентивного механізму: Науково-практичний посібник.
  4. Полтавська міська рада виконавчий комітет управління у справах сім’Ї, молоді та спорту вул. Жовтнева, 36, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 56-41-86, 56-43-99, Тел./факс (05322) 2-57-29, e-mail

    Документ
    На виконання доручення міського голови Полтави Матковського Андрія Всеволодовича інформую Вас про розвиток сімейної політики у м. Полтава, досвід її реалізації та перспективи.
  5. Міністерство україни у справах сім'Ї, молоді та спорту

    Документ
    НАКАЗ07.04.2006 N 1088 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 травня 2006 р. за N 518/12392 Про затвердження Положення про Єдину спортивну класифікацію України З метою нормативно-правового забезпечення розвитку фізичної культури

Другие похожие документы..