Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Конкурс'
Министерство образования и науки Российской Федерации объявляет конкурс 2012 года на право получения грантов Президента Российской Федерации для госу...полностью>>
'Документ'
За последнее время городская администрация провела ряд встреч с представителями органов местного самоуправления. 14 сентября с муниципалами Центральн...полностью>>
'Документ'
На 31.12. 2011 года на территории, подконтрольной Дальневосточному межрегиональному территориальному управлению воздушного транспорта Федерального аг...полностью>>
'Образовательная программа'
измеряемые в СО; типовые схемы СО; погрешности СО; принцип комплексирования курсовых систем; принцип построения бесплатформенных СО; современные тенд...полностью>>

Главная > Реферат

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Реферат на тему:

Індійська філософія

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

1. Ведичська традиція - джерело індійської філософії

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період -Епічний (600-200 роки до н. е.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я,. що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

 Один з пам'ятників теоретичної думки Індії - веди (веди буквально - знання) складені мудрецями приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

Найдавніша з ведичної літератури «Рігведа» - веда гімнів - має найбільший філософський інтерес. Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертвопринесень) і «Атхорваведа» (веда заклинань) містять в основному гімни Рігведи, розташовані у той чи інший спосіб, зручний для їх виконання під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад, є більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549 гімнів, 75 з яких нові, а інші зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яд-журведи і Атхарваведи також запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани - це коментарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять керівництво та опис ведійських обрядів, жертвопринесень, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани - Шатападха, Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є Упанішади - завершення вед (веданта). Термін веданта пізніше мав широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по суті, це відображення найвід-вертішої таємниці вед, свого роду філософія вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад означає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких випадках Упанішади називалися також Аран'яками - лісовими трактатами. Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя, продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархас-т'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві - одружується і стає сім'янином. Щоб як слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім'янин має вивчити брахмани. Виховавши дітей, сім'янин, господар поступово відходить від мирських справ і, усамітнившись у лісах, веде життя одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і готується до стадії аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеження тілесних і розумових можливостей. Аскет повинен жити милостиня-ми, голову має постійно голити, одяг дозволялося носити лише жовтий. Право на проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти обраних - брахмани і кшатрії - двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася певна священна книга, і кульмінаційним моментом на шляху досягнення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад - ведопатшади, таємниці вед. В індійській релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об'єднані спільною назвою веди. Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом натхнення всього дальшого розвитку філософської думки Індії. Ідеями вед у тій чи іншій формі просякнуті всі без винятку системи індійської філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософсь ких систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта - спекулятивний. Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення? В Упанішадах питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали надбанням індійської філософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Сат (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто брахмана. У «Тайтар'я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати того, з кого народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого входять при загибелі, до -брахман». У «Пуруші-сукті», відомому гімні Рігвед, така всепроника-юча реальність світу називається Пурушею, а в «Айтарейя упанішади» - Атманом.

Брахман і все, що з ним зв'язане, оголошується Упанішадами незбагненним в рамках буденного досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємниці свого Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому - головна умова припинення ланцюга перероджень - сансари, з якою людину зв'язує карма - закон її індивідуального буття. Це звільнення - мукті - не означає смерть або порожнечу, а лише злиття з брахманом і розчинення в ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею - Свободою, Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки.

Особливе місце в історії розвитку теоретичної думки Індії займає матеріалістична філософія чарвака-локаята. Все, що відоме про філософію локаяти, взято з текстів її теоретичних опонентів, які піддали критиці скептицизм давніх матеріалістів. Філософські погляди локаяти стали могутнім каталізатором розвитку для багатьох систем індійської філософії. Виникнення системи чарвака-локаята традиційно належить до середини І тисячоліття до н. е., хоча окремі згадки про матеріалізм уже є в текстах вед. На думку деяких дослідників, локаята заснована міфічним мудрецем Брахаспаті, який згадується в кількох ведійських гімнах, у «Махабхараті», а також у філософських сутрах. Автором ідеї локаяти також вважається Дхішану, про що свідчить текст «Падма-пурани».

Використання у ряді найдавніших текстів для позначення матеріалізму слова «чарвака» зв'язане з атеїстичними і антиведичними нападками, що приписувалися легендарному Чарваку. Термін локаята походить від санскритського лока - світ, що іде із світу. Етимологію терміну чарвака вбачають у гедоністичній позиції їж, пий, веселися - чарв означає їсти. За іншою версією, чарвака утворене від слів чару і вак, що означає красномовство, дохідливість. У сучасних умовах чарвака - синонім слова матеріаліст. В основу вчення про буття локаята лежить уявлення про те, що всі предмети Всесвіту складаються з чотирьох елементів: землі, вогню, води і повітря (у деяких текстах до них додається і п'ятий елемент - ефір). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не змінюються, не знищуються і існують не одвічно. Усі властивості предметів залежать від поєднання конкретних атомів і від пропорцій, у яких з'єднуються атоми. Свідомість та органи відчуття також виникають поєднанням атомів: після смерті живої істоти таке поєднання розпадається на елементи, що приєднуються до атомів відповідного різновиду, які існують у неживій природі.

Найважливішою проблемою, що стосується філософії локаята - індійський матері алізм, - виступають джерела істинного пізнання. Єдиним і достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття - прат'якша. Гносеологія локаята сенсуалістична: єдино достовірне джерело пізнання - відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається подібним»). Тільки

сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання - логічний висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) - створюють лише видимість істини, а насправді виявляються сприятливим ґрунтом для забобонів і помилок. Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту шляхом умовиводу робиться висновок про наявність іншого факту, то тим самим відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду передбачуваному.

Загальний зв'язок - в'япті - за вченням локаяти, не може бути об'єктом сприйняття, а, отже, не може бути достовірно встановлений. І навіть наявність у людей однакового (спільного) досвіду не виключає можливість помилок, адже не дано знати, чи підтвердиться досвід минулого у майбутньому. Все залежить від безкінечного різноманіття умов, в межах яких сприймається світ. Встановити достовірно всі наявні умови знову-таки неможливо. Надійним джерелом пізнання локаята не вважала і посилання на авторитет, навіть якщо мова йшла про таке авторитетне свідоцтво, як веди. Якщо ж сприйняття - єдине джерело істинного пізнання, то раціонально пізнається лише реальність об'єктів, що сприймаються - такий висновок роблять стародавні матеріалісти Індії.

Матеріальний світ, стверджує давньоіндійське матеріалістичне вчення, складається з чотирьох усвідомлених, сприйнятих елементів: землі (кшитї), води (ан), вогню (агні), повітря (ваю). З різного поєднання таких елементів і виникають усі живі і неживі тіла. Навіть свідомість, що сприймається, визнається лише властивістю тіла, має в основі всі ті ж чотири елементи. Явище, яке звичайно називається душею, не є повною самостійною, відмінною від тіла матеріальною суттю, це властивість самого тіла. Відсутність свідомості в «матеріальних елементах» не доводить, що не може виникнути з них за певних умов. Доля душі, свідомості, як і всіх інших об'єктів матеріального світу, - це руйнування, смерть: помирає тіло - помирає і душа. Жертвопринесення, розмови про попереднє життя і наступне народження, карма, рай, спасіння, пекло, потойбічний світ є ніщо інше, як нісенітниця. І дурень, і мудрець помирають зі смертю тіла, після смерті у них немає буття. Зі смертю тіла елементи, що в ньому містяться, розчиняються в зовнішньому світі: вода - у воді, світло -у вогні, повітря - у повітрі.

Філософія локаята не визнає і буття Бога, чиє існування також не можна довести. Увесь світ для стародавньоіндійських матеріалістів - лише випадкове сплетіння чотирьох первісних елементів, які не потребують божественного творіння. У світі, де все смертне і конечне, тільки життя гідне уваги - стверджують матеріалісти. Індійські матеріалісти повністю відкидають достовірність будь-якого опосередкованого знання, як і свідчення вед. Матеріалізм відкидав існування Бога, душі, карми, тобто комплексу уявлень і понять, що панували в релігії, етиці, філософії, а також переселення душ.

В етиці локаята переважає гедонізм: насолода обґрунтована нормативною етичною теорією, з якою добро визначається як те, що тягне за собою страждання. Очевидно, локаята справила відомий вплив на розвиток стародавньоіндійської науки про управління державою. До сучасності не дійшло жодного тексту, який би належав послідовникам давньоіндійських матеріалістів. Найповніше основи стародавньо-індійського матеріалізму (локаяти) викладені в стародавньоіндійських трактатах і компендіумах (доршанах), написаних противниками локаяти - ведантистами в ІХ-ХІІ стст.

Життя складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по можливості позбутися страждань і отримати якомога більше насолод, не можна нехтувати сприятливими можливостями для насолоди життям через нездійсненні надії на насолоди у майбутньому житті. Гарний вчинок - той, який приносить більше насолод, відповідно, поганий той, який приносить більше страждань. Чесність і порок, на думку стародавньоіндійських матеріалістів, суть лише вимисел Священного писання, а, отже, не мають великої цінності. Такі твердження не могли не займати релігійних почуттів благочестивих індійців. У ході критики емпіризму стародавньоіндійського матеріалізму відточувалася логіка індійської філософської думки, через розуміння природи безпосереднього сприйняття поглиблювалося усвідомлення життєвого досвіду як основи філософської рефлексії.

Буддизм - релігійно-філософське вчення - виникло в Індії у VI-V стст. до н. е. Його засновником вважають індійського принца Сідхарху Гаутаму, який отримав пізніше ім'я Будди - Просвітленого. Просвітлення Гаутами заклало основи буддійської релігії і філософії, що тривалий період поширювалися на території Цейлону, Тибету, Китаю, Японії та Кореї. Найдавнішим джерелом, що містить учення Будди, є Трипітака (Три кошики вчень), укладена його найближчими учнями. Трипітака має три канонічних тексти: «Вінаяпі-таку» (правила поведінки), «Абхідхамма-пітаку» (філософські погляди на зовнішній світ та буття в ньому людини), «Сутта-пітаку» (зібрання проповідей і висловів Будди).

Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення прихильників ортодоксальних учень. На противагу брахманізму, буддизм декларував рівність людей незалежно від станової та кастової приналежності, а також виступав проти доктрини Атмана - субстанційно-го Я, Душі, всепроникаючого і постійного духовного початку.

Замість духовного початку буддизм розглядав потік послідовних станів як джерело ілюзії постійної душі. Усі речі підлягають змінамі розкладу, стверджували буддисти. Існування є лише моментом у такому потоці постійності. Не існує і незмінності душі, тому що незмінність лише видимість душі, яка залишалася б незмінною у безперервному потоці перероджень. Життя - безперервний ряд станів, кожен з яких безпосередньо залежить від попереднього і породжує наступний. Душа і людина - лише умовні назви певного поєднання тіла, самосвідомості, подібно до того, як колісниця - сукупність коліс, осей, голобель. Існування людини повністю залежить від такої сукупності. Коли сукупність розпадається, людина припиняє існування. Ланцюг смертей-народжень - це коло сансари, у якій статус живої істоти при кожному народженні визначається співвідносинами позитивної і негативної активності у попередньому існуванні, тобто кармою.

Спасіння мислителя як занурення у нірвану - стан Будди, абсолютного спокою, звільнення від пристрастей і бажань. Буддизм же стверджує, що всі явища світу зумовлені. Хто бачить загальний зв'язок - той бачить і закон (дхамму), «хто бачить закон (дхамму) -той бачить причинний зв'язок» - така думка Будди. Для того, хто осягнув закон (дхамму), стверджує буддизм, відкриються «Чотири благородних істини»: життя у світі повне страждань; існує причина таких страждань; можна припинити страждання; існує шлях, який приведе до припинення страждань.

Буддизм учив, що не тільки смерть, хвороба, старість, горе, сум, бажання, відчай, але й все, що прив'язує людину до земного, є страждан ням (духка). Молодість минає, задоволення колись закінчуються, страх людини втратити їх перетворює задоволення на справжні джерела страху, скорботи і страждання. У вченні Будди дається визначення дванадцяти джерел страждань. Усі земні страждання починаються з народження - джаті. Якби людина не народжувалася, то не зазнавала б ні хвороб, ні смерті. Народження зумовлене прагненням до життя -бхавою. Саме прагнення приводить людину до народження у світі. Бажання бути народженим випливає з прив'язаності до речей - упадани. Прив'язаність до речей - результат жаги насолоджуватися предметами зовнішнього світу - тришни. Щоб виникла жага речей, то речі мають спочатку міститися у чуттєвому досвіді - ведані, оскільки неможливо бажати того, що ніколи не сприймалося і не закріплювалося у якому-небудь досвіді. Чуттєвий досвід передбачає зіткнення з об'єктами - спаршу. Зіткнення з об'єктами можливе лише за наявності органів сприйняття - п'яти почуттів і розуму, які утворюють тілесно-духовний ембріон людини - нама-рупу. Такий організм це зміг би розвиватися у череві матері і народитися, якби був мертвий, тобто позбавлений деякої первісної свідомості - віджняни. Наявність первісної свідомості, яку вимушені, за вченням буддизму, визнати у ембріона, є лише проявом вражень минулого буття - самскару. Саме такі враження, що містять у знятому вигляді результати всіх минулих Діянь, зумовлюють нове народження. Стійкість вражень, а, отже, кожне наступне народження пояснюється лише однією причиною - незнанням -авіл'єю. Якби людина подолала незнання і набула справжнього знання свого життя, то могла б уникнути долі (карми), яка викликає нові народження і супровідні їм страждання. Така саисара - коло буття і причина страждань.

 Припинення страждань- це усунення земних пристрастей, всього того, що зв'язує людину із світом. Стан звільнення означає згасання при страстей - нірвану. Вчинки людини, яка досягла згасання пристрастей, позбавлені жаги життя, прив'язаності до нього, не породжують долю (карму) і, отже, переродження. Згасання пристрастей -це етап безтурботності, незворушеності і неупередженого самовладання людини, пояснити його у поняттях повсякденного досвіду неможливо. Згасання пристрастей можна досягти і в сучасному житті, якщо суворо дотримуватися шляху - маргу, яким йшов Будда і якого можуть дотримуватися інші. Шлях марга має назву восьмиступеневий благородний шлях. Оскільки визначною причиною страждань людини, за вченням Будди, є незнання і помилки, що випливають, то найперша умова звільнення - формування правильних поглядів: засвоєння суті буддизму, чотирьох благородних істин. Для перетворення життя необхідно також долати недобрі нахили і наміри, ворожнечу до людей. Людина має уникати неправди, наклепів, брутальності, не завдавати шкоди всьому живому, не красти, не вдаватися до недо-зволеного у досягненні своєї мети, здобувати засоби до існування лише чесним шляхом. Правильна рішучість - саммасакаппа - контролює людину: спілкування, поведінку і, нарешті, весь спосіб життя. Але навіть дотримуючись правил уникнення страждань, загальноприйнятих норм поведінки, людина не застрахована від втрати здобутого. Причина найчастіше прихована у закоренілих звичках та ідеях, що за сприятливих умов обов'язково проявляться. Єдиний засіб, що дозволяє протистояти закоренілим звичкам і появі шкідливих ідей - це правильне зусилля - саммаваява, тобто вироблення протилежних звичок та ідей.

Шлях звільнення передбачає постійну пильність: слід завжди пам'ятати про вже досягнуте. Правильне мислення полягає у постійному утриманні свого Я від змішування із змістом свідомості, почуттів. Тому і слід розглядати тіло як тіло, відчуття як відчуття, розум як розум. Усе це тлінне і минуще. Судження типу: «Я розгніваний!», «Я у скорботі», «Це моє» не повинні затьмарювати чистоту думки, її постійну зосередженість на істині. В результаті правильних поглядів, правильної рішучості, правильного спілкування, правильної поведінки, способу життя, правильного зусилля, спрямування думки виникає правильне зосередження (саммасамадхі), за допомогою якого людина крок за кроком звільняється від страждань, досягає безпристрасності, досконалої мудрості (праджії) і досконалої праведності (шили).

Вчення старійшин (хінаяиа або тхеравада) - пай-раїшіша форма буддизму, свого роду релігія без  бога, місце якого займає загальний моральний закон - Дхарма (або Дхамма). Повністю поділяючи ідею буддизму про восьмиступепевий благородний шлях звільнення від страждань, учення стверджує, що кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, без сподівань па божественне милосердя, лише дотримуючись шляху, що вказаний Буддою, і віруючи в моральний закон, досягти власного звільнення. Такий шлях надзвичайно тяжкий і під силу лише небагатьом обраним.

Стрімке поширення буддизму, зростання чисельності прихильників основні фактори, що зумовили появу модифікацій ортодоксального вчення і мали відносно закритий характер, незрозумілі широким верствам населення. Виникло вчення Махаяни. Найбільш значуща в буддизмі, за Махаяною, ідея спасіння всіх істот, які страждають. В ученні Махаяпи підкреслюється: все життя Будди після просвітління служить тим, хто страждає, тому просвітління треба шукати не для власного порятунку, а для звільнення всіх істот, які сповненні почуттям життя. Духовний ідеал Махаяни -досягнення стану мудрого існування - бодхісаттви (або бодісаттви). Мудрість існування полегшувала страждання інших, а страждання інших сприймали на себе мудреці, які досягли мудрого існування.

Вчення про мудре існування ґрунтувалися на розумінні індивідуального Я як моменту абсолютної реальності. Звичайно, історичний Будда -Гаутама - в філософії Махаяии перетворювався у символ первісного буття. Існували перекази про три різні Трикаї (три тіла), перевтілення і народження Будди. За доктриною трикаї, окремі Будди - в тому числі і історичний Гаутама - лише імена верховного божества. Концепція Махаяни - мудрого існування - знайшла поширення в китайських школах буддизму. Буддизм починає історичний шлях з відкидання зовнішньої релігійності ортодоксального індуїзму. Але, не зважаючи на перетворення буддизму на одну із світових релігій, філософія буддизму невидимими нитками зв'язує буддизм з історичним лоном - давньою культурою індо-аріїв, справила значний вплив на розвиток філософської думки Індії.

Філософська система істинного пізнання (н'яя), перша згадка про яку припадає на III ст. до н. е., названа наукою про істинне пізнання або теорією правильного міркування і доведення (таркашастра або праманашастра). Система істинного пізнання - одна з найдавніших ортодоксальних систем філософії Індії, її загальний виклад подається у «Н'яя-сутрі» Гаутами (Готама або Акшепади). Значення терміна н'яя - входження в предмет, аналітичне дослідження, умовивід. У центрі вчення н'яя - питання природи і механізму пізнання, дослідження об'єктів пізнання шляхом канонів логічного доведення. Зміст питань, що розглядаються школою істинного пізнання (н'яя), можна з'ясувати лише загально в контексті формування логічної потреби в стародавній Індії. Логіка - особливий рід знання - виникає в середовищі брахманів через потребу правильного тлумачення ведійських текстів, що мали відношення до ритуалів жертвопринесення. Спогади про дискусії з приводу тлумачення системи істинного пізнання зустрічаються уже в Упанішадах. З дискусіями і пов'язують історію логічного вчення істинного пізнання (н'яя), яке іноді називають мистецтвом дискусій (вадвід'єю) або мистецтвом суперечок (таркавід'єю).

Основна мета системи істинного пізнання

(н'яя) визначається у «н'яя-сутра» як уз-

годження логічної концепції брахманізму

 і його релігійних догматів. Сформульована система логічного обґрунтування теїстичної теорії пізнання брахманізму. Поняття знання, істина у логіці системи істинного пізнання, за допомогою яких людина здобуває істинне знання. Будь-яке знання, за системою істинного пізнання, набирає форми судження. Судження розкладається на іменник і прикметник, причому іменник -те, що характеризується, визначається (вішеш'я), а прикметник - те, що характеризує (вішешана). Судження, що розкриває дійсну природу об'єктів, мислиться як «прамана» - дійсне знання. Іменник вказує на існування певної речі, прикметник визначає її природу, суть. Критерієм дійсності пізнання, за системою істинного пізнання, не може стати саме знання. Встановлення істинності - прерогатива досвіду.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Реферат на тему (168)

    Реферат
    Міжнародний валютний фонд — це валютно-фінансова організація міжурядового співробітництва. Його політика та діяльні* регулюються статутом, який має назву Статті угоди МВФ.
  2. Реферат на тему (14)

    Реферат
    Формула винного, или этилового, спирта (этанола) , несомненно, знакома многим даже совершенно далёким от химии людям. Это соединение, которое образуется при ферментативном брожении крахмала, глюкозы и фруктозы, в быту называют просто спиртом.
  3. Реферат на тему (29)

    Реферат
    Шлях до розвиненої і стабільно зростаючої економічної системи в Україні пролягає через комплекс радикальних реформ, покликаних якомога швидше подолати брак достатніх знань, досвіду і повноцінної законодавчої бази з проблем комерційного
  4. Реферат на тему (171)

    Реферат
    Постановка проблеми. Як свідчить практика, проблема кредитних ризиків щодо неповернення кредитів є для комерційних банків однією з найважливіших проблем.
  5. Реферат на тему (257)

    Реферат
    Суть захисної функції власного капіталу полягає у тому, що він слугує насамперед для захисту інтересів вкладників і кредиторів банку, для покриття можливих збитків від банківської діяльності.
  6. Реферат на тему (39)

    Реферат
    Будемо користуватися нормованими величинами: - для падаючої хвилі, - для відбитої. , - амплітуди падаючої та відбитої хвиль, , - відповідні потужності.

Другие похожие документы..