Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Книга'
Предлагаемый сборник статей о книге Шпенглера “[Der] Untergang des Abendlandes” не объединен общностью миросозерцания его участников. Общее между ним...полностью>>
'Реферат'
Управленческая деятельность выступает в современных условиях как один из важнейших факторов функционирования и развития промышленных фирм. Эта деятель...полностью>>
'Программа'
Экспериментальная программа по истории музыки. История западноевропейской музыки –6 кл., история французской музыки -7 кл. для школы с углубленным из...полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится «26» декабря 2008 г. в 15.00 на заседании диссертационного совета Д.209.001.03 при Дипломатической Академии Министерства иностранных...полностью>>

Главная > Документ

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Торгово-промышленная Немецкое Бюро Технического Севастопольская торгово- Севастопольская городская

палата Украины Сотрудничества промышленная палата государственная администрация

«Инновационные инструменты и кластерный подход

в реализации государственной региональной политики:

опыт Украины и других европейских стран»

Сборник научных докладов

Y международной научно-практической конференции

02-03 июня 2010 года

город Севастополь

Тези до доповіді

радника Віце-прем’єр-міністра України

В.А.Бортницького

на тему:

«Регіональні інноваційні системи як сучасний інструмент регіонального розвитку»

Від набуття незалежності стан суспільно-економічного розвитку української держави відзначається незавершеними структурними економічними реформами, зменшенням впливу традиційних соціальних інститутів, розбалансованістю та низькоукладністю. Ситуація утруднюється значними темпами деградації людського потенціалу внаслідок погіршення здоров’я людей. За даними Держкомстату України, чисельність наявного населення країни з 1991 по 2009 рік зменшилася майже на 6 млн. осіб. Україна потерпає від передчасної смертності осіб працездатного віку та скорочення очікуваної тривалості життя, рівень захворюваності в кілька разів перевищує середні показники країн ЄС. Причому більшість бюджетоутворюючих регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Харківська області) характеризуються одними із найвищих показників старіння населення, зростання дитячої та чоловічої смертності, розповсюдження соціально-небезпечних хвороб тощо. Все це гальмує темпи соціально-економічного розвитку, ставить під сумнів можливість досягнення рівня та якості життя високорозвинених країн, створює загрози національній безпеці України в умовах глобалізації та формує обґрунтовану потребу необхідності розробки нових підходів щодо регіонального розвитку.

Таким чином, виходячи із програмних засад діяльності Президента України та Уряду (щодо створення умов для реалізації Україною свого економічного, інвестиційного та людського потенціалу, подолання економічного спаду та зростання економіки, розвитку регіонів і вирішення проблем територіальних громад) питання запровадження нових механізмів регіонального розвитку набуває особливої актуальності.

1. Вихідні умови забезпечення регіонального розвитку

1.1. Попередній SWOT аналіз в контексті факторів економічного росту

Сучасна економічна теорія пояснює стале економічне зростання, зокрема: технологічним прогресом, капіталоозброєністю, накопиченням та продуктивністю капіталу, демографічними змінами, інноваціями (дослідженнями і розробками), освітою та накопиченням людського капіталу тощо. Зазначений перелік є далеко не вичерпним, однак містить ті складові, що стали основою економічного зростання багатьох країн і регіонів.

Щодо технологічного прогресу та капіталоозброєності, то економіка України у більшості своїй орієнтована на 3-4 технологічні уклади і характеризується технологічно відсталими та енергоємними виробництвами, наслідком чого є низька продуктивність капіталу та значне відставання в темпах економічного росту у порівнянні із багатьма країнами, які розвиваються. Відсутність ефективних програм реформування науки та освіти, як двигунів технологічного прогресу, скорочення бюджетних асигнувань призвели до погіршення стану та стагнації цих життєво-важливих сфер, невідповідності потребам інтенсивного розвитку економіки, значного відставання прикладних наукових досліджень та дослідно-конструкторських розробок, сприяли послабленню наукового потенціалу України як у кількісному, так і в якісному плані. Накопичення національних заощаджень та капіталу, що повинні стати рушійною силою економіки, відбуваються незначними темпами. Цьому також сприяє несформованість банківської системи та зародковий стан фондового ринку. Статистичні дані Держкомстату України свідчать, що за багатьма складовими ВВП, доходами та рівнем життя населення до цього часу не досягнуто показників 1990-1991 років. В країні не сформовано середній клас, проте наявне значне розшарування між багатими та бідними. Проблеми бідності та безробіття, регіональні диспропорції сприяють масовій трудовій міграції економічно активних громадян (у т.ч. працівників наукової сфери), створюють живильне середовище поширення суспільно-небезпечних хвороб, наркоманії, алкоголізму та суспільної депресії, що відображається у депопуляції та деградації людського потенціалу.

Наші потенційні можливості визначаються географічним, геополітичним та геоекономічним положенням країни, зокрема:

  • наявним транзитним потенціалом (газо-, нафтопроводи, щільна мережа залізнодорожніх та автомобільних шляхів, морські та річкові порти, авіаперевезення), можливістю доступу своєї продукції до великих ринків (зокрема, макро-регіонального і транскордонного значення);

  • підтримкою з боку кран-світових лідерів, членством в ряді міжнародних організацій та проектів світового масштабу, можливостями отримання фінансової допомоги з боку міжнародних організацій;

  • глобалізацією та науково-технічним прогресом.

В той же час, крім окремих видів природних ресурсів (земля, вугілля, уран, залізна руда тощо), навколо яких розбудовано базові галузі промисловості, нашим головним активом залишається якість населення, що характеризується освіченістю, високим рівнем інтелектуального, наукового і творчого потенціалу.

Не зважаючи на наявність зазначених негативних змін, що відбулися, українська наука ще має певні можливості в плані наукового забезпечення розвитку країни. Вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів: розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій; радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація; кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія; інформатика; мікро- та оптоелектроніка; аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології.

Варто також згадати гіпотезу «пізнього розвитку», обґрунтовану англійським економістом Рональдом Дором (1973). Її зміст полягає у тому, що країни, які стали на шлях промислового розвитку пізніше інших, мають можливості зразу впроваджувати самі сучасні технології, а також організаційні та управлінські методи, використовуючи переваги, що дозволяють їм вирватися вперед. Гонконг, Малайзія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, скандинавські країни довели це ще в минулому столітті. Бразилія, Індія, Мексика, Китай – доводять це сьогодні.

1.2. Сучасні підходи до регіонального розвитку

Теоретичні підходи та практичний досвід, накопичені людством щодо вирівнювання диспропорцій та економічного розвитку країн і регіонів є достатньо широкими. Протягом декількох століть економістами формулювалися підходи до економічного розвитку країн і регіонів, а також механізми створення їх конкурентних переваг. Так, починаючи із перших теорій регіонального розвитку:

  • абсолютних та відносних переваг (А.Сміт та Д.Рікардо);

  • сільськогосподарського (Й.Тюнен) і промислового штандорту (В.Лаунхардт, А.Вебер);

  • центральних місць (В.Кристалер);

  • регіональних ринків та просторової теорії цін (О.Курно);

  • регіональної спеціалізації та міжрегіональної торгівлі (Е.Хекшер та Б.Олін);

  • просторової економічної рівноваги (А.Льош);

було закладено підходи до економічного розвитку країн і регіонів

Проте, в працях основоположників регіональної економіки регіон тривалий час виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва та споживання товарів, сфери обслуговування і не розглядався як суб'єкт економічних відносин, або носій особливих економічних інтересів.

Варто відзначити, що ідея концентрації виробничих сил на певній території з метою оптимізації використання природних, трудових ресурсів регіону та комплексності розвитку знайшла широке застосування в колишньому СРСР, починаючи від схем економічного районування, що вперше були використані у плані ГОЕЛРО, п’ятирічних планів розвитку народного господарства, територіально-промислових комплексів та промислових вузлів. (географічний поділ праці – М.Баранський (20-ті роки ХХ ст.), утворення регіональних комплексів – М.Колосовський (60-ті роки ХХ ст.), територіально-промислові комплекси – М.Бандман (70-ті роки ХХ ст.)).

Сучасні теорії регіонального розвитку ґрунтуються на створенні інноваційних конкурентних переваг різного рівня (починаючи від глобального, макрорегіонального і т.д.), що базуються на нематеріальних факторах розвитку («економіці, що навчається»; спільному інформаційному просторі; мережевих можливостях поширення знань і технологій, що сприяють появі синергетичних ефектів і нових комбінацій факторів виробництва), що сприяють інноваційній діяльності, а регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система.

Наприклад, теорія життєвого регіонального циклу (базується на теорії «великих циклів» М.Кондратьева та теорії дифузії інновацій Т.Хегерстранда) розглядає процес виробництва товарів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій потрібні значні персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщено у периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідом за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. У відповідності з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії у менш розвинутих регіонах, наприклад, у вигляді створення наукових центрів: технополісів (наукоградів), академ- та університетських містечок тощо. Такі центри – це одна із форм вільних економічних зон, що створюються для активізації, прискорення інноваційних процесів, сприяння швидкому й ефектному застосуванню техніко-технологічних нововведень. Ядро технополісу утворює регіональний центр розробки та освоєння виробництва високотехнологічної продукції світового класу. Програма діяльності технополісу звичайно включає проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень з наступним просуванням їх результатів у виробництво. Технополіси користуються державною підтримкою і широко відомі по всьому світу (Сан Хосе (США), Кансай і Тсукуба (Японія), Оксфорд (Великобританія), закриті міста колишнього СРСР (Дубна, Обнінськ, Томськ-7, Челябінськ-40 та ін.).

В основі теорії полюсів росту висунутій Ф.Перроу (підсилює теорію центральних місць В.Крісталлера, подібна до теорії територіально-виробничих комплексів М.Колосовського, використовує метод «витрати-випуск» В.Леонтьева), лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і в першу чергу галузей-лідерів, які створюють нові товари та послуги. Такі центри та ареали економічного простору, де розміщуються підприємства провідних галузей, стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств, капіталу, людських ресурсів тощо. Ф.Перроу та його учень Ж.Будвіль, показали, якості полюсів росту можна розглядати не тільки сукупності підприємств провідних галузей, але й конкретні території (населені пункти), здатні акумулювати всі необхідні ресурси та створювати умови для локального інноваційного розвитку і представляти власні держави на міжнародних ринках. Полюс росту можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності або як сукупність міст, які володіють комплексом виробництв, що швидко розвиваються. Теоретичні положення про полюси росту, як свідчать різноманітні інформаційні джерела, використовуються в багатьох країнах при розробці стратегій просторового (регіонально) розвитку. При цьому ідеї поляризованого розвитку по-різному застосовуються, коли мова йде про господарсько-освоєні регіони або про регіони, нові для господарського освоєння. У першому випадку поляризація відбувається в результаті модернізації та реструктуризації промислових та аграрних регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об'єктами сучасної виробничої та соціальної інфраструктури. Такий підхід застосовувався у Франції, Нідерландах, Великобританії, Німеччині, Казахстані, Російській федерації та інших країнах з досить високою щільністю господарської діяльності. У другому випадку найбільш характерними полюсами зростання стають промислові вузли і особливо територіально-виробничі комплекси, які дозволяють системно освоювати природні ресурси, створюючи технологічний ланцюжок виробництв разом з об'єктами інфраструктури. Основний економічний ефект досягається завдяки концентрації та агломерації. В сучасній практиці просторового (регіонального) економічного розвитку ідеї полюсів росту широко реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків в усьому світі.

В контексті регіонального розвитку важливою також є теорія кластерів, яку традиційно ототожнюють з А.Маршалом та М.Портером. В цілому, кластери можуть бути визначені як мережеві структури виробництва взаємозалежних фірм та їх постачальників, виробників знань (університетів, науково-дослідних інститутів та лабораторій), посередницьких установ (брокери, консультанти) і клієнтів, пов'язаних один з одним у виробничий ланцюжок формування доданої вартості. В межах кластера продукти діяльності кількох фірм або науково-дослідних центрів поширюються мережею технологічних зв’язків у загальному регіональному економічному просторі. Диверсифікація джерел нових знань спрощує комбінацію факторів виробництва та активізує інноваційну діяльність. В той же час, кластеризація може як посилювати конкурентоспроможність і сприяти розвитку інноваційної діяльності, так і привести до її занепаду, оскільки вона не застрахована від пасток через свої власні ризики: вразливість (через однорідну спеціалізацію регіону); ефект замкнутості (домінування усталених практик і специфічних знань, в комбінації з нехтуванням зовнішніми зв'язками та нестачею стратегічного бачення); нееластичність (затримки або перешкоджання радикальній переорієнтації); зменшення конкурентних тисків як рушійних сил підприємницької активності тощо. Незважаючи на вищезазначені застереження, кластерний підхід з середини 1990-років було взято на озброєння урядами найбільш високорозвинених країн. Особливий інтерес до кластерного підходу сьогодні проявляють більшість країн, що розвиваються.

2. Інноваційні системи – як інструмент економічного росту

2.1. Інноваційна теорія та інноваційні системи

Висновок, що інновації є основним джерелом довгострокового економічного зростання було сформульовано в 1930-х рр. Й.Шумпетером. В подальшому ця ідея була розвинута М.Кондратьєвим, С.Кузнєцом та багатьма іншими науковцями світового рівня. В Україні перші публікації з інноваційної тематики з’явилися на початку 1990-х років (Ю.Бажал, А.Гальчинський, В.Геєць, В.Семиноженко). Сьогодні інноваційну тематику досліджують М.Ворончук, І.Єгоров, О.Корінний, І.Крючкова, В.Кузьменко, І.Макаренко, Б.Малицький, Ю.Полунєєв, Л.Федулова тощо.

Довідково:

Основні постулати сучасної інноваційної теорії виглядають наступним чином:

  • інновація – це:

  • джерело розвитку людства (оновлюючого руйнування, переходу до нових історичних (економічних) епох, технологічного прогресу, науки і т.д.);

  • товар (продукт), технологія, процес, нова виробнича функція, форма організації діяльності (зміна конфігурації факторів виробництва);

  • результат:

  • творчого підходу;

  • високої кваліфікації та рівня освіти;

  • впливу інституційного оточення та ефективного управління;

  • діяльності великих корпорацій та малих і середніх підприємств;

  • ринкової орієнтації;

  • інноваційна діяльність – це діяльність щодо створення, освоєння, розповсюдження та використання інновацій; результатом якої є нові або додаткові товари чи послуги із новими властивостями;

  • інноваційний процес – це інституційно-оформлений процес, що забезпечує:

  • створення, розповсюдження, та використання інновацій;

  • перетворення нових видів і способів людської життєдіяльності в соціально-культурні норми та зразки, що забезпечують їх інституційне оформлення, інтеграцію та закріплення у культурі суспільства;

  • зростання граничної корисності і продуктивності, що розподіляються в національній економіці, а також підвищують рівень та якість життя населення.

У період після Другої світової війни на Заході. панувала так звана «лінійна модель інновацій», в рамках якої система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі – НДДКР) розглядалася в якості основного і єдиного джерела інновацій на національному рівні. Під впливом досягнень науково-технічної революції та появи нових галузей економіки (наприклад: електронна, ракетно-космічна промисловість), починаючи з 1960-х років цей погляд поступово змінювався. Спочатку ринковий попит на продукцію окремих секторів економіки почав розглядатися як детермінанти інновацій. Потім емпіричні дослідження, в яких давалася порівняльна характеристика інноваційної діяльності в США, Японії, Європі та СРСР, змусили західних економістів прийти до висновку про те, що поява інновацій, їх поширення і зростання продуктивності залежать, крім НДДКР, від великої кількості інших факторів в рамках національних наукової та освітніх систем. Що ж до Радянського Союзу, як антипода США та західного ринкового світу, то в умовах адміністративно-командної системи управління науково-технічним прогресом було просто неможливо оцінити як ефективність самих інновацій, інноваційних процесів, так і доцільність їх серйозного вивчення та впровадження, оскільки були відсутніми ринкові механізми.

Основи теорії системної інноваційної діяльності були сформульовані Б.Лундваллом (Швеція) та К.Морганом (Великобританія), що наголошували на взаємодії різних суб'єктів інноваційного циклу та на інституційних формах інноваційних процесів. Крім різних типів установ та організаційних структур, інституційна сформованість передбачає макроекономічне, науково-технічне, освітнє, соціальне та інше оточення, в якому здійснюється інноваційна діяльність. Щодо системної взаємодії, то, незалежно від організаційної структури установи, вона вже перебуває рамках різноманітних мереж (наприклад, елементарних: постачальники сировини – виробники продукції – реалізатори – кінцеві споживачі). Будь-яка організація, для виживання та успішності в умовах ринку, вимушена розробляти різні підходи для підвищення ефективності своєї діяльності, просування в напрямку комерціалізації її результатів. Для ринкових умов це є природнім явищем.

Оскільки провідну роль у формуванні сприятливого системного середовища для розвитку інновацій відіграє держава, то таке бачення інноваційного процесу закріпилося наприкінці 1980-х років в категорії «національна інноваційна система» (далі – НІС).

Довідково:

Вперше поняття НІС було використано К.Фріменом (Великобританія) у його дослідженні технологічної політики Японії (1987). НІС він визначив як «мережу взаємопов’язаних інституцій в державному та приватному секторах чия діяльність і взаємодія ініціюють, привносять, видозмінюють та розповсюджують нові технології». Б.Лундвалл визначив НІС як «елементи та зв’язки, що взаємодіють у виробництві, розповсюдженні та використанні нових, економічно корисних знань … та розташовані в, або походять з національних держав, обмежених кордонами». Р.Нельсон (США) сформулював визначення НІС як «сукупності інституцій чиї взаємодії визначають інноваційні характеристики … національних фірм». Доповнюючи К.Фрімена, Б.Лундвалла, Р.Нельсона та інших теоретиків інноваційних систем ОЕСР наголосила на важливості потоків знань, технологій і інформації серед людей, підприємств та установ, а також взаємозв’язків між ними. Спочатку самостійно, а потім спільно з ЄС, ОЕСР формалізувала підходи щодо НІС у ряді документів, що набули статусу системи стандартів (National Innovation Systems (1997), Managing National Innovation Systems (1999), Oslo Manual: Guidelines for Collecting and Interpreting Innovation Data (2002, 2005), Frascati Manual (2002)).

Однозначної думки щодо того, чи адекватний термін «національна» по відношенню до інноваційних систем немає. Багатьма авторами було відзначено, що система інститутів, які підтримують технологічні інновації в одній галузі, суттєво відрізняється від аналогічної системи, характерної для іншої. Крім того, в окремих технологічних областях інноваційна система може бути транснаціональною або, навпаки, охоплювати тільки конкретний регіон всередині країни. Тому можна говорити про галузеві, або секторальні інноваційні системи, а також регіональні та транснаціональні інноваційні системи. Однак, як зазначає шведський економіст Ч.Едквіст (1997), застосування терміна "національна інноваційна система" все-таки виправдане з двох причин. По-перше, дослідження НІС в конкретних країнах дозволяють зробити висновок про наявність значних відмінностей між інноваційними системами окремо взятих країн, оскільки кожна з НІС спрямована на вирішення свого комплексу питань. По-друге, державна політика, спрямована на стимулювання інновацій, реалізується здебільшого на національному рівні. Аналіз інноваційних систем на національному рівні дозволяє не втратити роль держави в інноваційному процесі.

Здійснені впродовж 1990-х років дослідження дали можливість визначити основні елементи НІС. З одного боку, це комплекс інститутів, що беруть участь у генерації, використанні та передачі знань (фірми та їх мережі, наукова система, установи з НДДКР, елементи економічної інфраструктури). З іншого – компоненти, що впливають на інноваційний процес (середовище, що створюється макроекономічною політикою та іншими формами державного регулювання; система освіти та професійної підготовки; особливості товарних та інших ринків, зокрема, факторів виробництва; особливості ринку праці, система фінансування інновацій; комунікації і т.д.). Потоки знань, технологій та інформації між людьми, підприємствами та науковими закладами відіграють ключову роль в інноваційному процесі, а технологічний розвиток є результатом складного комплексу взаємозв'язків між учасниками системи – державою, підприємствами, університетами, науковими установами тощо.

НІС, здебільшого, розглядають як інструмент, що застосовується для прискореного економічного зростання.

Довідково:

Теоретичні концепції формування та діяльності інноваційних систем не є формальною теорією, оскільки базуються на міждисциплінарному підході. Він не дає чітких і стабільних співвідношень між змінними, однак створює основи понятійного мислення та аналітичних досліджень для виявлення різних факторів, які впливають на інноваційний процес.

В той же час, в країнах ЄС (зокрема, після Лісабонського саміту (2000)), цей інструмент насичений практичним змістом – Еврокомісією та Євростатом запроваджена система індикаторів оцінки інноваційної політики держав. Крім країн ОЕСР, активізація діяльності урядів та профільних відомств щодо розвитку інноваційної діяльності, впровадження, або підвищення ефективності інноваційних систем з початку ХХІ ст. спостерігається в країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), в країнах СНД (Білорусі, Казахстані, Киргизії), Мексиці тощо. В Азійсько-Тихоокеанському регіоні питання інноваційних систем та політики розбудови технологічних можливостей з 2006 р. стоїть у порядку денному регіональної Комісії ООН з економічних та соціальних питань. Про актуальність інноваційних систем різного рівня, їх практичне значення в частині прискорення соціально-економічного зростання окремих макрорегіонів, країн та їх регіонів свідчать численні публікації в економічній літературі та електронних засобах масової інформації.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Сучасний стан та напрями розвитку інноваційно – інвестиційної діяльності в україні

    Документ
    Реалії українського сьогодення у сфері оподаткування - це внутрішня неузгодженість складових цілісної системи податкових правовідносин. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 4 червня 2010 року № 2318-VI «Про Основні напрями
  2. Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. Сімферополь Алушта isbn 978-066-2364-01-9

    Документ
    Регіональні аспекти розвитку в умовах європейського вибору / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. – Сімферополь: ВіТроПринт, 2009.
  3. Програма щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю "актуальні проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування"

    Документ
    Теоретичні та практичні проблеми правового реформування регіонального управління та місцевого самоврядування у сфері забезпечення екологічної безпеки України.
  4. Інноваційна система податкового адміністрування в україні”

    Реферат
    Робота „Інноваційна система податкового адміністрування в Україні” є результатом узагальнення теоретичних та практичних доробок і досвіду фахівців Національного університету державної податкової служби України (м.
  5. Інноваційні освітні процеси в системі позашкільної освіти Сумщини

    Документ
    У статті визначено пріоритетні напрями спільної діяльності науки і практики з метою здійснення модернізації освітнього середовища та спрямованості позашкільного навчально-виховного мікросоціуму на забезпечення ефективності впровадження

Другие похожие документы..