Україна І Європейський Союз

Україна і Європейський Союз

Мета заняття:

Дидактична: ознайомити студентів з створенням Європейського Союзу, визначити яку роль відіграє ЄС для України та перспективи вступу нашої держави до цієї структури.

Розвиваюча: розвивати у студентів логічне мислення і вміння правильно аналізувати історичні події, зовнішню політику України, договірно-правові та політичні засади співробітництва України та ЄС.

Обладнання та дидактичний матеріал: журнали, збірники, монографії.

Тип заняття: лекція

Хід заняття:

1. Вступна частина (до 10 хв.)

•  привітання зі студентами;

•  налагодження зв’язку із пройденим навчальним матеріалом і новою інформацією, визначення її місця і ролі у системі навчального курсу, прогноз подальшого її розгляду;

•  повідомлення теми лекції, створення у студентів позитивної установки на її вивчення;

•  визначення основних питань лекції, повідомлення рекомендованої літератури;

Основна частина (70-75 хв.)

•    висвітлення кожного питання окремо;

•  показ логічного переходу від одного питання до іншого,

здійснення підсумку після кожного етапу;

•  опис шляху обгрунтування понять, термінів, теорій, концепцій тощо, виокремлення критеріальних ознак, складових, основних елементів;

•  показ логіки пояснення, інтерпретації явищ;

Заключна частина (5-10 хв.)

•  здійснення логічних висновків про основні поняття, положення, що розглядаються;

•  повідомлення про досягнення запланованої теми, завдань лекції, оцінка спільної взаємодії зі студентами;

• коротке повідомлення питань, проблем, що будуть розглядатися у наступній лекції у взаємозв”язку з висвітленими, створення позитивних очікувань;

•   подяка студентам за увагу.

План заняття:

1.Україна на шляху європейської інтеграції

2.Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України та ЄС

3. Розвиток торгівельних відносин та інвестиційної діяльності між Україною та Європейським Союзом

Хід заняття:

Питання 1.

Україна на шляху європейської інтеграції

Найактивнішу роль у пропаганді ідеї об’єднаної Європи після І світової війни відіграв Панєвропейський союз, заснований 1923 р. у Відні, що передбачав збереження за Європою провідної ролі на противагу як зростаючому впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню США.

У квітні 1948р. для ефективного розподілу американської допомоги (12 березня 1947р. – “Доктрина Трумена”- допомога Греції, Туреччині; 5 червня 1947 –план Маршала ( держсекретаря)- допомога 16 європ. кр.) 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного співробітництва( ЄОЕС)

1948р. – Брюссельський договір про утворення Західного союзу.

Березень 1951р. – утв. Європейського об’єднання вугілля і сталі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

Жовтень 1954р. у Парижі підписані угоди про розширення Брюссельського пакту і утворення Західноєвропейського союзу(ЗЄС).

Березень 1957р. в Римі підписані договори про утворення 2 нових міжнародних державно-монополістичних об’єднань – Європейського економічного співтовариства (“Спільного ринку”) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатому).

1960 – утв. Європейської асоціації вільної торгівлі (внутрішня торгівля продукцією промисловості).

Європейський союз – економічне і політичне обєднання 15 європейських країн, утворене 1 січня 1993р. на основі Європейських співтовариств. Угоди про утворення ЄС були підписані на засіданні Європейської Ради в Маастрихті (Голландія) 7 лютого 1992р.

1 травня 2004р. 10 країн втупили в ЄС : Польща, Угорщина, Чехія, Славаччина, Словенія, Литва ,Латвія, Естонія, Кіпр,Мальта.

В 90-ті роки викристалізувалася зовнішньополітична орієнтація України в напрямку інтеграції до європейської спільноти. Європейський вибір від­криває нові перспективи для співробітництва України з розвиненими країна­ми континенту, економічного розвитку, соціального й інтелектуального про­гресу, зміцнення позицій держави в міжнародній системі координат. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспро­можності вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС. У політичному аспекті європейська інтеграція детер­мінує модернізацію правового поля української держави, демократизацію її політичної й інституціональної систем. Співробітництво з ЄС сприятиме на­ближенню соціальних умов України до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція - це шлях до активізації взаємообміну між українською й західноєвропейською гуманістичною культурами, одночасне ста­новлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і на­ціональної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення національ­ної безпеки України, захист її від агресії і територіальних претензій.

Водночас, у процесі зближення України з ЄС неминуче діятимуть і нега­тивні фактори євроінтеграції. Серед них: неспроможність нести фінансовий тягар внесків до ЄС; зростання конкуренції боку фірм країн-членів ЄС у процесі лібералізації і збільшення відкритості національної економіки, що супроводжуватиметься ліквідацією неконкурентоспроможних підприємств із негативними соціальними наслідками. Однак, потенційні переваги євро­пейської інтеграції суттєво перевищують можливі втрати і ризики, що було переконливо доведено досвідом усіх європейських країн, які обрали цей шлях. "Повернення до Європи" було проголошено ключовим напрямком полі­тики України від початків унезалежнення. Уже у Постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин" Уряду було доручено "спрямува­ти зусилля на забезпечення безпосередньої участі Української РСР у загаль­ноєвропейському процесі та європейських структурах". У 1993 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про основні напрями зовнішньої політи­ки України", де вперше була сформульована позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні: "перспективною метою зовнішньої політики є членст­во України у Європейських співтовариствах... З метою підтримки стабіль­них відносин І Європейськими співтовариствам!! Україна укладе з ними Угоду про партнерство та співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації".

Бажання України стати повноправним членом ЄС було висловлено Пре­зидентом України Леонідом Кравчуком 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (УПС). Дату підписання УПС можна умовно вважати завершенням початко­вого етапу становлення відносин між Україною і ЄС, протягом якого відбу­лося визнання незалежної української держави з боку ЄС і країн-членів. Роз­виток двосторонніх відносин на цьому етапі ускладнювався вимогами Брюс­селя щодо набуття Україною без'ядерного статусу. ЄС ставив головною умовою розвитку співробітництва й підписання УПС виведення з України ядерної зброї і приєднання її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Іншими гострими проблемами, які викликали занепокоєння ЄС, були закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакто­рів. Укладення в Москві в січні 1994 р. Угоди між США, Росією і Україною про виведення ядерної зброї з України відкрило шлях до підписання УПС і розширення співробітництва між Києвом і Брюсселем.

Про поступову активізацію стосунків між Україною і ЄС свідчило від­криття в Києві Представництва Комісії Європейських співтовариств (жов­тень 1993 р.) і у Брюсселі Представництва України при Європейських спів­товариствах (липень 1995 р.), а також початок двосторонніх переговорів із деяких напрямків галузевої кооперації і торговельних відносин (1994 р.). Важливим механізмом реалізації європейського курсу України був (із 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських співтовариств як дер­жавний орган узгодження і координації політики України щодо Європейських співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України. З березня 1995 р. почав діяти Спільний комітет, утворений сторонами і призначений для моні­торингу економічного і торговельного співробітництва.

Другий етап розвитку відносин між Україною і ЄС завершився прийнят­тям на Європейській раді з Гельсінкі Спільної стратегії ЄС щодо України. (10 грудня 1999 р.). Під час цього періоду (друга половина 90-х років) від­булися події, які стали етапними у процесі зближення України з ЄС. Серед них - набуття Україною членства у Раді Європи й ОБСЄ; членство в програмі "Партнерство заради миру"; підписання в Мадриді в липні 1997 р. Хартії про особливе партнерство України з НАТО; ратифікація Україною Європейської конвенції з прав лю­дини; початок переговорів щодо вступу України у СОТ. Україна послала ми­ротворців на Балкани, виступила гарантом миру у Молдові. Під час саміту ЄС у Флоренції (липень 1996 р.) Україна була визнана країною з перехідною економікою. Політичним сигналом підтримки України з боку ЄС був План дій, прийнятий Радою ЄС 6 грудня 1996 р., який визначав напрямки взаємо­дії ЄС із Україною і окреслив шляхи сприяння її розвитку. 5 вересня 1997 р. відбувся перший саміт Україна-ЄС, під час якого знову було підтверджено значення двосторонніх стосунків, а також відбувся обмін думками щодо іс­нуючих проблем і шляхів співробітництва у майбутньому.

Указом Президента від 24 лютого 1998 р. створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС, яку очолив прем'єр-міністр України. Указом передбачено формування з усіх органах державної влади підрозділів співробітництва з ЄС. Створено та­кож Національне агентство України з питань розвитку та європейської інте­грації. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, у якій сформульова­ні основні напрями співробітництва України з ЄС. Стратегія визначила дер­жавні структури України, відповідальні за забезпечення інтеграційного про­цесу, а також шляхи організаційного, фінансового, правового, інформацій­ного забезпечення інтеграції України до ЄС. Під час Кельнського саміту ЄС (3-4 червня 1999 р.) у Висновках головуючої в ЄС Німеччини було відзначе­но досягнення якісно нового рівня у стосунках Євросоюзу з Україною.

Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України під час Гельсінського са­міту засвідчило, що співробітництво з Україною становить особливий інте­рес для країн-членів ЄС. Спільна стратегія ЄС, ухвалена на базі УПС, визна­чила пріоритетні напрямки політики країн-членів, а також інституцій Євро­союзу щодо України на чотирирічний термін. Спільна стратегія вперше за­декларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею.

Інтеграція України в ЄС була проголошена ключовим зовнішньополітич­ним пріоритетом в інавгураційній промові Президента Леоніда Кучми (лис­топад 1999 р.) і визначена в урядовій програмі (початок 2000 р.) стратегіч­ною метою держави. Саме ці дати можна вважати початком нового етапу розвитку відносин України з ЄС. Урядова програма, прийнята кабінетом міністрів Віктора Ющенка терміном до 2004 р. ("Реформи для процвітання") визначила голов­ними стратегічними цілями України будівництво відповідної основи для членства України в ЄС і формування проєвропейської більшості у суспільст­ві.

Були визначені наступні етапи просування України до членства в ЄС:

1. Набуття членства в СОТ, що передбачає приведення українського за­конодавства у відповідність до стандартів країни з ринковою еконо­мікою.

2. Входження України в ЄАВТ і ЄЕЗ. Реалізація УПС.

3. Створення зони вільної торгівлі Україна - ЄС.

4. Набуття статусу асоційованого члена ЄС (можлива модель Євро­пейської партнерської угоди, яка відкриває перспективу майбутньо­го членства в ЄС, або модель відносин асоціації, які Співтовариство у 70-х роках установило з Туреччиною, країнами Близь­кого Сходу).

На думку деяких фахівців, шлях європейської інтеграції України проля­гає через попереднє політичне та військово-політичне інтегрування до євро­атлантичної спільноти, що включає НАТО, Раду Євроатлантичного партнерства, програму "Партнерства заради миру" і ЗЄС. Прикладом ефектив­ності відповідної стратегії є успіхи на євроінтеграційній ниві таких країн, як Греція, Польща, Чехія, Угорщина, Туреччина. Показовим у цьому плані є те, що в Спільній стратегії ЄС щодо України практично дублюються напрями співробітництва між Україною і НАТО, зокрема, діалог в умовах кризових-ситуацій, контроль за нерозповсюдженням зброї масового знищення, проти­піхотних мін тощо. Отже, в геополітичній площині на перший план висува­ється співробітництво України саме із НАТО, тоді як співробітництво з ЄС розвивається паралельно переважно у сфері економіки.

Після набуття чинності Угоди 1 березня 1998 р. був остаточно сформований механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС, що включає регулярні політичні контакти на найвищому рівні. "Стратегія ін­теграції України до Європейського Союзу" визначила основні пріоритети виконавчої влади України на період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови для повного вступу України в ЄС. Отримання Украї­ною статусу асоційованого члена визнано середньостроковим пріоритетом зовнішньої політики України.

Прийнято Постанову Уряду від 1998 р. про запро­вадження механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС (16 серпня 1999 р.). На четвертому засіданні Міжвідомчої координацій­ної ради (14 квітня 2000 р.) було затверджено План роботи з адаптації зако­нодавства на 2000 р., який передбачив розробку 50 проектів законів України та постанов Уряду з урахуванням основних положень законодавства ЄС. Пе­редбачено, ще відповідні програми гармонізації затверджуватимуться що­річно.

Етапним щодо інтеграції України в європейський економічний простір стало підписання в Женеві 19 червня 2000 р. Декларації Україна - ЄАВТ, де визначені основні напрями й інституційні засади співробітництва сторін, а також отримання Україною статусу країни з ринковою економікою у анти­демпінгових справах (постанова Ради ЄС від 9 жовтня 2000 р.). Україна виконала свої зобов’язання щодо закриття до 15 грудня 2000 р. ЧАЕС.

Водночас, ейфоричні настрої минулих років змінилися реалістичним ус­відомленням того, що період адаптації України до політико-економічних ви­мог ЄС буде довготривалим процесом. На думку фахівців, період наближен­ня України до рівня розвинених країн триватиме близько двадцяти років.

Критерії розширення і поглиблення європейської інтеграції та Україна

Умови прийняття країн Центральної та Східної Європи до ЄС були сфор­мульовані Європейським Союзом у Копенгагені у червні 1993 р. і отримали назву "копенгагенських критеріїв". Політичні критерії передбачають ста­більність інституцій, які забезпечують демократію, верховенство закону, права людини та захист інтересів національних меншин. Юридичні критерії мають на увазі спроможність взяти на себе у повному обсязі зобов'язання, що пов'язані з членством у ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Економічні критерії вимагають наявність функціонуючої ринкової еконо­міки, а також здатність конкурувати й витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу. Складовими оцінки економіч­них критеріїв можливості вступу країн субрегіону до Європейського Союзу є виконання наступних умов:

• рівновага між попитом і пропозицією, яка встановлюється шляхом взаємодії ринкових сил; лібералізація цін і торгівлі;

• відсутність суттєвих бар'єрів, які обмежують вступ у ринок (ство­рення нових фірм) та вихід із нього (банкрутство);

• спроможність конкурувати та витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу;

• достатня кількість за прийнятними цінами фізичного та людського капіталу, включаючи інфраструктуру (постачання енергії, телекому­нікації, транспорт тощо), можливості освіти, науки та перспективи їхнього розвитку;

• можливість впливу держави та діючого законодавства на конкурен­тоспроможність засобами торгівельної політики, шляхом проведен­ня відповідної політики в галузі конкуренції та надання державної допомоги, сприяння середнім та малим підприємствам тощо;

• відповідний рівень та динаміка торговельної інтеграції країни з Союзом до вступу (обсяги та структура торгівлі з країнами-членами Союзу);

• питома вага малих фірм (оскільки малі фірми швидше отримують позитивні здобутки від поліпшення доступу до ринку, а великі фір­ми меншою мірою схильні адаптуватися до нових умов). Аналіз соціально-економічного розвитку України в 90-ті роки показує, що практично у всіх складових оцінки готовності приєднатися до Європей­ського Союзу вона мала одні з найгірших показників у Центральній та Схід­ній Європі. В Україні за десять років незалежності не вдалося провести ефективні реформи, глибока криза охопила практично всі сфери соціально-економічного розвитку. Більше того, за його рівнем Україна почала суттєво відставати від багатьох країн субрегіону, а за оцінками конкурентоспромож­ності національної економіки займала останні місця не лише серед європей­ських країн, але й у порівнянні з багатьма іншими країнами, що розвиваються.

У 1988 р у Європейському Союзі було прийнято рішення про поглиблення економічної інтеграції та перехід до створення Економічного й валютного союзу. У 1992 р.у Маастрихті були сформульовані основні вимоги до країн-членів ЄС, які можуть приєднатися до Економічного і валютного союзу ЄС (т зв. "маастрихтські критерії").

Серед факторів стримування руху України до Європи визначальну роль відіграють:

. невідповідність розвитку демократичних інституцій і стану грома­дянського суспільства європейським стандартам, що, зокрема, має вияв у звинуваченнях на адресу України в порушенні прав людини, придушенні преси, порушеннях при проведенні виборчих компаній і референдумів, невиконанні зобов'язань перед Радою Європи тощо;

• низький рівень економічного розвитку; повільні темпи реформ, які до того ж недостатньо скоординовані із завданнями європейської Ін­теграції; низький рівень ВВП і доходів на душу населення;

• недосконалість нормативно-правового забезпечення підприємниць­кої діяльності в Україні, нерозвиненість базових інститутів економі­ки, несприятливий інвестиційний клімат; високий рівень корупції й економічної злочинності; проблеми захисту прав інтелектуальної власності, проблеми боргових зобов'язань України; вузькість струк­тури експортних пропозицій України щодо єдиного внутрішнього рийку ЄС- вагомість частки чутливих товарів (майже 60%) у складі українського експорту, проти яких в ЄС застосовуються протекціоністські заходи (продукція сільського господарства, чорної металур­гії, текстильної промисловості);

• непослі­довність зовнішньої політики України; слабкість адміністративно-інституціонального забезпечення курсу європейської інтеграції, зо­крема, брак досвідчених фахівців із проблем євроінтеграції у дер­жавних структурах України;

• брак цілеспрямованої Інформаційно-пропагандистської кампанії на користь інтеграції У країни в ЄС.

Серед зовнішніх факторів стримування євроінтеграційних прагнень України залишаються невизначеність країн-членів щодо географічних кор­донів майбутнього ЄС і часових рамок приєднання до нього нових країн, пріоритетність російського фактора у зовнішньополітичних і економіч­них орієнтаціях західноєвропейських країн.

Аналіз "факторів стримування" дозволяє визначити пріоритетні напрями діяльності Органів державної влади України з метою реалізації євроінтеграційної стратегії:

• глибокі структурні перетворення, необхідні для забезпечення ста­більного зростання економіки України; ринкова трансформація на­ціональної економіки на основі європейських стандартів; залучення західних інвестицій,

• демократизація суспільних відносин; розбудова громадянського су­спільства; виконання в повному обсязі зобов'язань України перед Радою Європи; боротьба з корупцією;

• удосконалення Україною захисту прав інтелектуальної власності; приведення національної нормативно-правової бази до європейсь­ких стандартів;

• створення структурних підрозділів з питань європейської інтеграції на урядовому і відомчому, а також парламентському рівнях; проведення адміністративної реформи з урахуванням європейського вектора; утілення у життя відповідної програми підготовки й перепідготовки службовців; зміцнення фі­нансової складової євроінтеграційного руху України;

• проведення широкомасштабної інформаційно-просвітницької програми з метою поліпшення знань суспільства про природу, сутність європейської інтеграції, специфіку функціонування ЄС;

• зміцнення двосторонніх контактів із суб'єктами ЄС, зокрема, з Францією, Німеччиною, Великобританією; участь України у спіль­них з ЄС економічних проектах, наприклад, залучення європейсько­го капіталу до реалізації проектів типу транспортування енергоносі­їв з Каспійського регіону на захід за маршрутом Грузія - Україна -Польща;

• активізація участі України в європейських регіональних ініціативах, зокрема, Центральноєвропейській угоді про вільну торгівлю, Орга­нізації Чорноморського економічного співробітництва, Програмі співробітництва країн Балтійського регіону, що дозволило б налаго­дити стійкі зв'язки з країнами-кандидатами, країнами-членами ЄС, а також головними міжнародними організаціями, залученими до еко­номічного співробітництва у Європі;

• участь у будівництві архітектури європейської безпеки, використо­вуючи членство в ОБСЄ й у програмі "Партнерство заради миру";

• поглиблення прикордонного й митного співробітництва; координа­ція боротьби з організованою злочинністю, незаконною міграцією, наркобізнесом, відмиванням капіталів.

Отже, євроінтеграційні праг­нення України - це бажання стати розвиненою, демократичною країною з пануванням законів, повагою прав і свобод людини, ринковою, конкурентноспроможною економікою. Однак, відсутність суспільного консенсусу що­до напрямків та темпів соціально-економічних реформ, практично стабільно неефективна діяльність урядів суттєво віддалили перспективу не тільки пов­ного, але й асоційованого членства України в ЄС.