Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Методические рекомендации'
В методических указаниях содержатся основные положения и требования к оформлению и содержанию курсового проекта, который выполняется студентами дневн...полностью>>
'Документ'
ПРОФІЛІ: інформаційна техніка; менеджмент малого бізнесу; дизайн предметного середовища; конструювання і моделювання одягу; декоративно-прикладна тво...полностью>>
'Программа дисциплины'
Введение. Понятие стратегического планирования, его сущность и функции. Планирование как процесс. Планирование в классических экономических теориях. ...полностью>>
'Программа'
«Малое и среднее предпринимательство. Государственная (федеральная и региональная) поддержка сектора. Финансирование. Контроль (надзор), администрати...полностью>>

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Богдан Лановик

Микола Лазарович

Роман Матейко

Чорна тінь голодомору
1932—1933 років
над Тернопіллям
книга
пам`яті

70-м роковинам

страхітливого

голодомору

1932-1933 років,

пам`яті невинно

убієнних мільйонів

українських селян

присвячується

ББК 63.3 (4 Укр)

Ч-75

Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ. ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р. М. Матейко. – Тернопіль: Джура, 2003. – 292 с.

ISBN 966-8017-66-8

Досліджуються злочинні дії геноциду українського народу, організованого московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. Зібрано спогади свідків та жертв голодомору 1932-1933 рр., які нині проживають на Тернопіллі. Наведені документи і матеріали ЦК КП(б)У засвідчують жорстоку політику комуністичного режиму щодо українського села.

Уперше в літературі широко висвітлено допомогу населення областей Західної України, яка в результаті злочинних дій органів НКВС не могла бути отримана голодуючими.

Подано твори художньої літератури та усну народну творчість, де відображено ці трагічні сторінки в історії України.

ББК 63.3 (4 Укр)

© Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, Р.М. Матейко, 2003.

© Видавництво «Джура», 2003.

ISBN 966-8017-66-8

Комуністичний геноцид українського народу

Найтрагічнішою сторінкою історії України був голодомор 1932—1933 років. Комуністична система, утверджуючи свою владу на 1/6 земної кулі, прагнула довершити чорну справу російських імператорів щодо ліквідації української нації як окремого європейського етносу. Якими ж були передумови цього масового наступу комуно-більшовицького режиму на українство?

У середині 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними.

За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Зростанню рівня його національної свідомості сприяв розвиток української літератури і мистецтва за умов українізації, а також впровадження у школах обов’язкового вивчення української мови. Лідерам правлячої партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення «соціалістичних завоювань». Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.

У ВКП(б) (Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків)) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. Наприкінці 1920-х років Йосип Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — в передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Перша п’ятирічка 1928–1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п’ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн населення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п’ятирічки не внесли суттєвих змін — в другій п’ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%. Така ситуація змусила вченого-економіста Михайла Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М. Волобуєва та інших вчених-економістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого у пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.

Визнаючи це, слід пам’ятати також, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р. В той час з’явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в’язнів, передусім політичних.

Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.

Одним із основних джерел фінансування індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927–1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. За підрахунками радянських економістів, через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами, якщо український селянин до Першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4—5 пудів хліба. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже у 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Яковом Яковлєвим (Епштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1—1,5 року.

Для проведення колективізації з міст у села на початку 1930 р. відряджали  «двадцятип`ятитисячників» — робітників-комуністів з великих промислових підприємств. Насправді, як зазначає відомий дослідник Ярослав Грицак, їх було більше, аніж  25 тис. — лише в одній Україні до кінця зими 1930 р. налічувалося 23 тис. присланих з міст робітників. Здебільшого це були росіяни. На допомогу їм в села направлялися комсомольці, рядові солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Посланцям з міста доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала жодного уявлення, як вести сільське господарство. Але комуністи керувалися власною логікою. Як заявляв один з провідних сталінських економістів Струмилін: «Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти».

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

«У колгосп батько зразу не пішов, — згадує Олександра Шостак, яка під час голодомору проживала у селі Шаповалівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області, а нині мешканка Тернополя. — Тоді місцева влада наклала на нього податок — 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. («злостное невыполнение продналога…») на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили… Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому…»

Про те, якими методами здійснювалася колективізація, оповідав і Петро Гуменюк, котрий у той час проживав у селі Мітлинці Гайсинського району на Вінничині, а згодом мешкав у Тернополі: «Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, і між ними йшла сварка. Тут же були активісти — сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв, як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім’ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок».

Особливо активним був наступ проти заможних селян — так званих куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима...

До розкуркулювання залучалися «двадцятип`ятитисячники», «активісти» з числа селян, місцеві керівники. Проведення операції в одному селі займало декілька годин. «Траплялося, — пише Ярослав Грицак у «Нарисах історії України…», — що поки селянин активіст брав участь у розкуркулюванні в одному кінці села, в іншому кінці експропріювали його власне майно. Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони — Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. — або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житла з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців»  — їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах. Режим «спецпоселень» наближався до кріпацтва ще в одному: якщо вільні дівчина або парубок брали шлюб із «спецпоселенцями», вони самі переходили до цього стану. Оскільки переселенці здебільшого були винятково працьовитими людьми, дехто з них навіть на новому місці міг досягти добробуту — тоді їх розкуркулювали і висилали вдруге». 

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928–1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів’я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. В багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тисяч чоловік. На їх придушення були кинуті регулярні війська, в тому числі й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація та хімічна зброя.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Йосипа Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, вина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їх кількість становила понад 50%. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті цього до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивни­ми заходами, їх, по суті, пере­творили на людей «другого сорту». Всі ці заходи партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном про­мислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговою кон`юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зни­ження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено значно менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж се­редні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності криються у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею «побудови соціалізму в країні», воно вирішило їм помститися.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932–1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акцiя мала лiквiдувати основу української нацiї i нацiонального вiдродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянськiй владi. Москва усвідомлювала, що, за словами історика Ігоря Гирича, українське селянство і в 1917, і потенційно у 1930-х роках було соціальною базою для створення незалежної української держави, і тільки зламавши та деморалізувавши, його можна було сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби-манкурти для «будівель комунізму».

«Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», — писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Справжню мету страхітливого плану винищення українства розуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консул посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор «уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції», і підкреслював, що в основі такої політики «є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли». Закінчуючи своє послання, консул зазначав: «…сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм».

Аналiз тодішніх подій переконливо засвiдчує, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. Такого висновку дійшли i члени Мiжнародної комiсiї з розслiдування голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працювала в 1988–1990 рр. На сьогодні це також офіційно визнали Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Аргентина. Низка парламентів світу, зокрема прибалтійських країн, готують такі визнання. Через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов`язок перед пам`яттю мільйонів людей нарешті виконала Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона визнала голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу.

Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталiн визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфiсковувала бiльшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики i попередження українських представникiв з місць. Це прирекло мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо назвати iнакше, як штучний.

Вище партійно-державне керівництво УСРР (так до 1937 р. іменувалася УРСР), зокрема генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор та голова Раднаркому Влас Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках. Несміливо натякаючи на зростання голоду в Україні через нереальні плани хлібозаготівель, воно передусім переймалося тим, щоб не викликати незадоволення Москви, звідки і без того вже настійно лунав нестримний потік погроз «про вжиття репресивних за­ходів» щодо українських се­лян. «...Рішучо викорінювати ці контрреволюційні елементи, — зазначалося в тогочасних московських партійних доку­ментах, — шляхом арештів, ув`язнення в концтаборах на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання… За відомих умов — розстріл». Політбюро ЦК КП(б) У сумлінно дублює ці документи: «... організувати в прискореному порядку суд, а вирок суду, а також його виконання публікувати у місцевій районній пресі».

Ке­рівники областей і районів, голови сільрад, рятуючи влас­ні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпо­рядження вищих партійних органів. Адже, як зазначають дослідники, ще напередодні голодомору, вже після основної хвилі розкуркулювання і колективізації, у 1931 — першій половині 1932 р. в Україні було замінено 80 % секретарів райкомів партії — головним чином на присланих з-поза меж республіки. За будь-яку спробу протистояти жорстким директивам «згори» секретарів райкомів, голів райвиконкомів та інших місцевих працівників виключали з партії та віддавали до суду як зрадників і організаторів саботажу. Тодішній керівник ДПУ УСРР Всеволод Балицький доповідав у Москву про дії «органів» у 1932 році: «За 4 місяці після початку хлібозаготівель до 15 листопада було заарештовано по хлібозаготівельних справах 11 тис. чол. За місяць — з 15 листопада по 15 грудня — 16 тис. чол., у тому числі 435 партійців, 2260 чол. із колгоспного апарату, в тому числі 409 голів і 441 бухгалтер і рахівник, а також 107 голів сільрад. До розстрілу трійкою засуджено 108, але ще на розгляді 100 чоловік».



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Комуністичний геноцид українського народу

    Документ
    Найтрагічнішою сторінкою історії України був голодомор 1932-1933 років. Комуністична система, утверджуючи свою владу на 1/6 земної кулі, прагнула довершити чорну справу російських імператорів щодо ліквідації української нації як окремого
  2. Унавчальному посібнику вміщено тематичний план І програму курсу «Історія України», тематику семінарських І самостійних занять, перелік типових запитань для підготовки до іспитів, рекомендовану літературу. Ббк 68. 4(4Укр)1 Л17

    Навчально-методичний посібник
    Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Серія «Історія».
  3. Освіта. Виховання. Навчання (8)

    Документ
    Атестація педагогічних працівників: нормат. та наук.-метод. аспекти / Голов. упр. освіти і науки Харк. облас. держ. адмін.; Харк. облас. наук.-метод. ін-т безперерв.

Другие похожие документы..