Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Информатика является одной из наиболее быстро и динамично разви-вающихся научных дисциплин. Содержимое курса информатики можно услов-но разделить на д...полностью>>
'Документ'
В статье рассмотрены основные этапы становления и развития бюджетного федерализма в России. Проведен анализ процесса формирования механизма финансово...полностью>>
'Методичні рекомендації'
Методичні рекомендації з підготовки до комплексного державного екзамену розроблені на базі положення „Про організацію навчального процесу у вищих нав...полностью>>
'Анализ'
Максимов Л.Ю., Чешко Л.А. Русский язык для 10 – 12 классов вечерних (сменных) общеобразовательных учреждений и самообразования. М.: Изд-во «Просвещени...полностью>>

Главная > Документ

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Отже, до житла особи можна увійти проти її волі лише у передбачених випадках, тобто на законних підставах, за рішенням суду.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конститу-

ції України), у тому числі засобами кримінальної відповідальності за допущені порушення (ст. 163 КК України). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), які мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення тощо. Неофіційні походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється у судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються у судовому засіданні і пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 185 ЦПК України).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції має певні особливості, оскільки їх таємниця охороняється законом. У відкритому судовому засіданні вони можуть бути оголошені тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення (ст. 186 ЦПК України). При відсутності на це згоди таке листування і повідомлення оголошуються і досліджуються у закритому судовому засіданні.

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції України). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою. У різні історичні періоди, у різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. У сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко використовується загальне поняття «приватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття,

майнове становище тощо) і особистого життя (сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, у матеріальному й інформаційному аспектах. Матеріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми у сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення. Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і державою у зв'язку з недопустимістю розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й особисте життя, а також збирання, зберігання і використання інформації про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції України), але впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції України). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не 60

поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну й інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (ст. 45 ЦПК України).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 6 ЦПК України, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторони життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'язкового встановлення фактів предмета доказування у справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на виконання рішення суду у справі про

розкриття інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (статті 287-290 ЦПК України). Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець має право звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадянин і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України). Це означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві у публічних, державних інтересах, на захист прав, свобод і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми

галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст. 45 ЦПК України, статтями 33, 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про визнання шлюбу недійсним (статті 42,165 СК України). Публічністю характеризується процесуальне становище прокурора, який здійснює в суді на будь-якій стадії цивільного процесу представництво громадянина або держави (ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи (юридичні і фізичні) мають право у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 45 ЦПК України).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов'язується зберігати об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Суд має роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки та сприяти у здійсненні їхніх прав (ст. 10 ЦПК України). У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (статті 130, 137 ЦПК України), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові докази або надає повноваження на їх одержання. Суд контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують права й охоронювані законом інтереси (статті 174, 175 ЦПК України). Залежно від з'ясованих обставин в окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя при поділі майна, яке є спільною сумісною власністю, враховуючи обставини, що мають істотне значення, визначені частини 2, 3 ст. 70 СК України.

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні; про ухвалення додаткового рішення (статті 219, 220 ЦПК України). Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. З ст. 11 ЦПК України). Принцип публічності реалізований також у правах лікаря-психіатра, який може подати до суду заяву про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 279 ЦПК України). Отже, не тільки для кримінального, а й для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної влади, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави. У літературі визнано, що реально забезпечені правові можливості кожної зі сторін доводити перед судом свої вимоги і заперечення і добиватися справедливого рішення становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманне принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватноправові відносини, у цивільні справи, наділення суду, органів прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні забезпечують його функціонування. 64

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований у розділі V «Перегляд судових рішень» ЦПК України, яким врегульовано процесуальний порядок апеляційного і касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду (глави 21, 22 підручника).

§ 4. Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визна-

І

їає активне становище суду, яке характеризує зміст принци-іу публічності.

Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність зисновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам |справи.

У теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини І включають висновки суду про фактичний склад і про правову (кваліфікацію сторін, про їхні права і обов'язки1. Але питання 'про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності2. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце насправді, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дають йому змогу дати правильну оцінку усьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК України). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання у справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом: на їх клопотання витребуваних судом (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Об'єктивне з'ясування обставин справи — це відповідність висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному

розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини у справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за подання завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК України), активним процесуально-правовим становищем суду у процесі доказування (статті 10, 130, 160, 212 ЦПК України).

Отже, суд при ухваленні рішення має встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки у тих межах, у яких це необхідно для виконання покладених на суд завданьї. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що є обставинами у справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена у кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься відповідно до закону, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — (иосі поп езі іп асііз поп езі іп тийо. Рішення має бути ухвалене на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Зепіепііа іеггі йеЬеі зесипйит аііе§аіа еіргоЬаіе, поп вісипйит сопзсіепііат. У рішенні мають бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 215 ЦПК України). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 60 ЦПК України); суд приймає за істи-

ну без доказування загальновідомі факти, преюдиціальні факти (ст. 61 ЦПК України). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (ч. З ст. 309 ЦПК України).

У науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували принцип об'єктивної істини у принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи у межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню1.

Аналіз ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 160, ст. 212, п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України підтверджує правильність положення про функціонування у системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений у ЦПК України, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості щодо здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 31 ЦПК України), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу зумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих СУДУ, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 24). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість їх застосування (ст. 27 ЦПК України) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи.Доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 4 ст. 137 ЦПК України). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення проце-

суальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (ч.. 4 ст. 10, частини 4, 5 ст. 174, ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Сторонам надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (ст. 74, ч. 2 ст. 140 ЦПК України). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 168 ЦПК України).

Суд не може ухвалити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (аийіаіигеі аііегарагз). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (поп йеЬеі асіогі Іісеге, §иой гео поп рагтіШіиг). Отже, відповідно до цього принципу для сторін встановлена у ЦПК України рівність використання ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності у цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, доступу до цивільного процесу у справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам про-. цесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими у ЦПК України: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: підготовки до розгляду справи (ст. 129), набрання рішенням законної сили і допущення негайного виконання (статті 323, 367); оскарження судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції (статті 294, 325); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (ст. 67) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу у справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 90, 160).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість;

наближеність суду до населення; звільнення позивачів-грома-дян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може у цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному зі співучасників (ч. З ст. 32 ЦПК України) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не є одночасно і позивачем (ст. 123 ЦПК України).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК України, які регулюють процесуально-правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С, який водночас був у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував ухвалене судом першої інстанції рішення, мотивуючи це тим, що дозвіл С. суду першої інстанції бути водночас позивачем і представником відповідача у справі є істотним порушенням діючого принципу процесу.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. А. П. Гетьман М. В. Шульга В. К. Попов д-р юрид наук, професор, академік апрн україни розділи III (§ 5-7), XIII

    Документ
    д-р юрид. наук, професор, член-кор. АПрН України — розділи VIII, IX, X д-р юрид. наук, професор, член-кор. АПрН України — розділи І § 1(§ 2, 3, 5,6 (у співавторстві з Г.
  2. Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти І науки України. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти» надано 05. 2003р

    Документ
    ББК 67.307А 25Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України.Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладівосвіти» надано 5.
  3. М. О. Халімовського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів освіти київ "Основа" 2003

    Документ
    Рецензенти: професор кафедри охорони праці Донецького технічного університету, доктор техн. наук Ніколін В.Г.; професор кафедри безпеки життєдіяльності Національного авіаційного університету Буріченко Л.
  4. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.
  5. Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича географічний факультет european Credit Transfer System

    Документ
    що читають дисципліни на географічному факультеті I курс II курс III курс IV курс V курс Координатор від факультету та його заступники Перелік напрямків, що пропонуються на факультеті Умови для навчання Основні методи навчання і викладання,

Другие похожие документы..