Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Регламент'
ПРИМЕЧАНИЕ: предвыходной и выходной дни военнослужащих, проходящих военную службу по контракту регламентируют заместители начальника военного институт...полностью>>
'Автореферат'
Кариопатические и патоморфологические изменения под действием продуктов метаболизма паразитов и влияние на репродуктивную функцию домашних плотоядных...полностью>>
'Документ'
В рамках нового цикла лекций по греческой литературе, Греческий культурный центр рад приветствовать Вас на лекции доктора филологических наук, доцент...полностью>>
'Диссертация'
Диссертация (от лат. — "dissertatio" — рассуждение, исследование) — специальная скорма научного произведения, имеющего квалифика­ционный ха...полностью>>

Киевский музей Михаила Булгакова

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

« Дом   Турбиных »

  • "…Буль-буль-буль, бутылочка

  • казенного вина!!.

  • Бескозырки тонные,

  • сапоги фасонные, —

  • то юнкера-гвардейцы идут…"

И в это время гаснет электричество. Николка и его гитара умолкают. «Черт знает что такое, – говорит Алексей, – каждую минуту тухнет. Леночка, дай, пожалуйста, свечи». И входит Елена со свечой, и где-то очень далеко раздается пушечный выстрел. «Как близко, – говорит Николка. – Впечатление такое, будто бы под Святошином стреляют…»

Николке  Турбину  семнадцать с половиною. Мне тоже семнадцать с половиною. Правда, у него на плечах унтер-офицерские погоны и трехцветные шевроны на рукавах, а я просто-напросто учусь в советской железнодорожной профшколе, но все же обоим нам по семнадцать с половиной. И говорит он о Святошине, нашем киевском Святошине, и свет у нас тоже так вот гас, и так же доносилась откуда-то канонада…

Бухало, целыми днями бухало. И где-то стреляли. И по ночам зачем-то били в рельс. Кто-то приходил, кто-то уходил. Потом, когда становилось тихо, нас водили в Николаевский парк перед университетом, и там было всегда полно солдат. Сейчас почему-то их совсем нет, парк стал пенсионерски-доминошным, а тогда на всех скамейках сидели солдаты. Разные – немцы, петлюровцы, в двадцатом году поляки в светло-гороховых английских шинелях. Мы бегали от скамейки к скамейке и спрашивали у немцев: «Вифиль ист ди ур?» И солдаты смеялись, показывали нам часы, давали конфетки, сажали на колени. Очень они нам нравились. А вот белогвардейцы, или, как их тогда называли, «добровольцы», нет. Два истукана-часовых стояли на ступеньках у входа в особняк Терещенко, где расположился штаб генерала Драгомирова, и мы бросали в них камешками, а они хоть бы что, дураки, стояли, как пни…

Каждый раз вспоминаю я их, этих истуканов, проходя мимо дома на углу Кузнечной и Караваевской, где обосновался после генеральского штаба прозаический Рентгеновский институт…

…Электричество зажигается. Гасят свечи. (У нас тоже зажигалось, но гасили не свечи, а коптилки; где  Турбины  доставали свечи – ума не приложу, они были на вес золота.) Тальберга все еще нет. Елена беспокоится. Звонок. Появляется замерзший Мышлаевский. «Осторожно вешай, Никол. В кармане бутылка водки. Не разбей…»

Сколько раз я видел «Дни  Турбиных »? Три, четыре, может, даже и пять. Я рос, а Николке все оставалось семнадцать. Сидя, поджав колени, на ступенях мхатовского балкона первого яруса, я по-прежнему чувствовал себя его ровесником. А Алексей  Турбин  всегда оставался для меня «взрослым», намного старшим меня, хотя, когда я в последний раз, перед войной, смотрел « Турбиных », мы были ровесниками уже с Алексеем.

Режиссер Сахновский писал где-то, что для нового поколения Художественного театра « Турбины » стали новой «Чайкой». Думаю, что это действительно так. Но это для артистов, для МХАТа, – для меня же, сначала мальчишки-профшкольника, потом постепенно взрослеющего студента, « Турбины » были не просто спектаклем, а чем-то гораздо большим. Даже когда я стал уже актером, интересующимся чисто профессиональной стороной дела, даже тогда « Турбины » были для меня не театром, не пьесой, пусть даже очень талантливой и привлекательно-загадочной своим одиночеством на сцене, а осязаемым куском жизни, отдаляющимся и отдаляющимся, но всегда очень близким.

Почему? Ведь в жизни своей я не знал ни одного белогвардейца (впервые столкнулся с ними в Праге в 1945 году), семья моя отнюдь их не жаловала (в квартире нашей перебывали жильцами-реквизаторами и немцы, и французы, и два очень полюбившихся мне красноармейца, пахнувших махоркой и портянками, но ни одного белого), да и вообще родители мои были из «левых», друживших за границей с эмигрантами – Плехановым, Луначарским, Ногиным… Ни Мышлаевских, ни Шервинских никогда в нашем доме не было. Но что-то другое, что-то «турбинское», очевидно, было. Мне трудно объяснить даже что. В нашей семье я был единственным мужчиной (мама, бабушка, тетка и я – семилетний), и никаких гитар у нас не было, и вино не лилось рекой, лаже ручейком, и общего с  Турбиными  у нас как будто ничего не было. если не считать соседа осетина Алибека, который появлялся иногда у нас в гостиной весь в кавказских газырях (Шервинский?!) и, когда я малость подрос, все спрашивал, не купит ли кто-нибудь из моих школьных товарищей его кинжал – он любил пропустить рюмочку. А вот что-то общее все же было. Дух? Прошлое? Может быть, вещи?

«…Мебель старого красного бархата… потертые ковры… бронзовая лампа под абажуром, лучшие на свете шкафы с книгами, пахнущими таинственным старинным шоколадом, с Наташей Ростовой, Капитанской дочкой, золоченые чашки, портреты, портьеры…»

Одним словом,  Турбины  вошли в мою жизнь. Вошли прочно и навсегда. Сначала пьесой, МХАТом, потом и романом, «Белой гвардией». Написан он был раньше пьесы – за год, за два, но попал мне в руки где-то в начале тридцатых годов. И укрепил дружбу. Обрадовал «воскрешением» Алексея, «убитого» Булгаковым, правда, после, но для меня до романа. Расширил круг действия. Ввел новых лиц. Полковника Малышева, отважного Най-Турса, таинственную Юлию, домовладельца Василису с костлявой и ревнивой Вандой – женой его. На сцене МХАТа была уютная, обжитая, такая же симпатичная, как и населяющие ее люди, квартира с умилявшими до слез Лариосика кремовыми занавесками, в романе же ожил весь «город прекрасный, город счастливый, мать городов русских», занесенный снегом, таинственный и тревожный в этот страшный «год по рождестве Христовом 1918, от начала же революция второй».

Для нас, киевлян, все это было особенно дорого. До Булгакова русская литература как-то обходила Киев – разве что Куприн, да и то очень уж довоенный. А тут все близко, рядом – знакомые улицы, перекрестки. Святой Владимир на Владимирской горке с сияющим белым крестом в руках (увы, этого сияния я уже не помню), который был «виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь на Город, к его пристаням».

Не знаю, как для кого, но для меня очень важна всегда «география» самого произведения. Важно знать, где жили – точно! – Раскольников, процентщица. Где жили герои вересаевского «В тупике», где в Коктебеле был их белый домик с черепичной крышей и зелеными ставнями. Я был сперва разочарован (уж очень привык к этой мысли), а потом обрадован, узнав, что Ростовы никогда не жили на Поварской именно в том доме, где сейчас Союз писателей (тут жила Наташа, а теперь отдел кадров или бухгалтерия…). Причем важно было, где жили и действовали герои, не автор, а именно герои. Они всегда (сейчас, может быть, в меньшей степени) были важнее придумавшего их автора. Впрочем, Растиньяк и до сих пор для меня «живее» Бальзака, как и д'Артаньян – старика Дюма.

А  Турбины ? Где они жили? До этого года (точнее, до апреля этого года, когда я вторично через тридцать лет прочел «Белую гвардию») я помнил только, что жили они на Алексеевском спуске. В Киеве такой улицы нет, есть Андреевский спуск. По каким-то ведомым только одному Булгакову причинам он, автор, сохранив действительные названия всех киевских улиц (Крещатик, Владимирская, Царский сад, Владимирская горка), две из них, наиболее тесно «привязанных» к самим  Турбиным , – переименовал. Андреевский спуск на Алексеевский, а Мало-Подвальную (там, где Юлия спасает раненого Алексея) на Мало-Провальную. Зачем это сделано – остается тайной, но так или иначе нетрудно было догадаться, что жили  Турбины  на Андреевском спуске. Помнил я и то, что жили они в двухэтажном доме под горой, на втором этаже, а на первом жил домовладелец Василиса. Вот и все, что я помнил.

Андреевский спуск – одна из самых «киевских» улиц города. Очень крутая, выложенная булыжником (где его сейчас найдешь?), извиваясь в виде громадного "S", она ведет из Старого города в нижнюю его часть – Подол. Вверху Андреевская церковь – Растрелли, XVIII век, – внизу Контрактовая площадь (когда-то там по вёснам проводилась ярмарка – контракты, – я еще помню моченые яблоки, вафли, масса народу). Вся улица – маленькие, уютные домики. И только два или три больших. Один из них я хорошо знаю с детства. Он назывался у нас Замок Ричарда Львиное Сердце. Из желтого киевского кирпича, семиэтажный, «под готику», с угловой остроконечной башней. Он виден издалека и со многих мест. Если войти в низкую, давящую дворовую арку (в Киеве это называется «подворотня»), попадаешь в тесный каменный двор, от которого у нас, детей, захватывало дух. Средневековье… Какие-то арки, своды, подпорные стены, каменные лестницы в толще стены, висячие железные, какие-то ходы, переходы, громадные балконы, зубцы на стенах… Не хватало только стражи, поставившей в угол свои алебарды и дующейся где-нибудь на бочке в кости. Но это еще не все. Если подняться по каменной, с амбразурами лестнице наверх, попадаешь на горку, восхитительную горку, заросшую буйной дерезой, горку, с которой открывается такой вид на Подол, на Днепр и Заднепровье, что впервые попавших сюда никак уж не прогонишь. А внизу, под крутой этой горкой, десятки прилепившихся к ней домиков, двориков с сарайчиками, голубятнями, развешанным бельем. Я не знаю, о чем думают киевские художники, – на их месте я с этой горки не слезал бы…

ВІКТОР НЕКРАСОВ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В «БУДИНОК ТУРБІНИХ»

17 червня півстоліття тому у Берліні («східному») відбулося повстання. У книзі «По обе стороны стены» Віктор Некрасов розповідає про музей Берлінської стіни — «самый интересный из всех, что я когда-либо в жизни видел». Давно вже немає стіни, розібраної туристами на сувеніри... Безсумнівно, що письменник зауважив дату повстання — день свого народження.

Цього дня на російському кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа під Парижем (по алеях його водив своїх друзів і потім — читачів Некрасов: «Вот мои будущие соседи...», і неминуче згадував рідне місто: «Почти как киевское Байково, где за одной решеткой покоятся мама, бабушка, тетя Соня») наступник письменника Віктор Кондирєв поставив квіти в горщику: «Адміністрація кладовища просить на могили живі квіти не класти — такі квіти швидко в’януть, а потім довго лежать, надаючи плитам неохайного вигляду. Адже нині рідко хто їздить на кладовище регулярно — далеко, та й складно для людей похилого віку, а молоді, природно, на могили предків особливо не рвуться, не до цього».

Разом із Валентином Селібером, другом Некрасова й автором меморіальної дошки, що висить на будинку в Пасажі, де жив письменник, ми вирушаємо на Байкове кладовище, на те єдине місце, що «тянет меня к себе». На цій могилі була встановлена кілька років тому чорна мармурова дошка: «Здесь похоронены мать, бабушка и тетя выдающегося киевлянина, писателя-правозащитника Виктора Платоновича Некрасова (17 июня 1911—3 сентября 1987). Горячо любивший свою родину, он вынужден был ее покинуть и похоронен в Париже на кладбище Сен-Женевьев-де-Буа».

Могила цілком доглянута, треба лише обновити металеві таблички мами і тітки — на них зазначені тільки дати смерті: «Мотовилова Софья Николаевна, умерла 28.02.1966 г.» (вона народилася в Симбірську 6 лютого 1881 року) і «Некрасова Зинаида Николаевна, умерла 7.10.1970 г.». Рівно двадцять років тому молодший син напише: «В этом году ей исполнилось бы сто четыре года. Двадцать четвертого июня. Прожила она девяносто один».

Нинішнього року в Москві вийшла книга Некрасова (у видавництві «Книжная палата»). У Києві некрасовська комісія планує випустити тритомне зібрання творів і збірник спогадів про письменника. Упорядники його — Ріталій Заславський (голова комісії), Олександр Парніс (літературний секретар Некрасова) і Віктор Кондирєв — спеціально для цього збірника підготували багато нових спогадів про нього та його листи. Якщо зібрати листи Віктора Платоновича, то вони за обсягом можуть перевищити все, що він надрукував.

У Музеї Булгакова в Києві, який зобов’язаний Некрасову якщо не відкриттям, то неофіційною назвою «Будинок Турбіних», готується виставка. Працівникам музею вдалося знайти документи Некрасова, пов’язані з його навчанням у студії при Театрі російської драми (так у передвоєнні роки називався нинішній театр ім. Лесі Українки), та його статті в газеті «Радянське мистецтво», де він працював у 1945—1947 роках. На виставці будуть представлені фотографії і портрети Некрасова, роботи його друзів-художників, документи і листи. Якщо у ваших сімейних архівах збереглися фотографії, документи або спогади, пов’язані з ім’ям Віктора Платоновича Некрасова, у Музеї Булгакова (філії Музею історії Києва) будуть дуже вдячні за можливість подати їх на виставці. Адреса: Київ, Андріївський узвіз, 13. Для В.Некрасова. «Доки людину пам’ятають, вона жива», — так сказав небагатослівний зазвичай Валентин Селібер, коли ми ішли з Байкова.

Джерело: Дзеркало тижня» №30, 09 серпня 2003

Михайло Булгаков і його будинок

15 травня виповнилося 120 років від дня народження письменника

Ольга САВИЦЬКА

За життя Михайло Опанасович був відомий лише як драматург і навряд чи передбачав, що через десятиліття «проблемний роман» буде включено в шкільну програму. Сьогодні ім’я Булгакова знайшло всесвітню славу і все, що її супроводить: незатухаючі спори про твори, інтерес до особи і долі, численні театральні постановки й екранізації. Скажімо, минулої зими Софійською площею скакали коні, ходили суворі люди в шинелях, а біля будинку Турбіних постали дерев’яні ворота і сарайчики у дворі — це російські кінематографісти знімали в Києві серіал «Біла гвардія» (режисер Сергій Снєжкін). Нині виходить у прокат легендарний фільм Юрія Кари «Майстер і Маргарита», що потрапив під заборону з моменту створення 1994 року.

Схоже, Михайло Булгаков вгадав, у якому місті народитися. Гімназист, студент, лікар — в Києві, письменником став у Москві, але завжди пам’ятав про свій київський будинок — його тихе сяяння лягло світлом і тінню на заповітні рукописи. Мріяв повернутися, вклавши у вуста Маргарити: «Дивись, он попереду твій вічний будинок, який тобі дали у винагороду». А там звучить музика і чекають близькі люди, там людина вільна робити те, що любить. Він любив писати. Хотів повернути втрачену норму — людських стосунків і тексту, побуту й буття. І письменник повернувся додому, в Музей Булгакова, який сьогодні є заповідником справжнього людського життя, — спливаюче, а по суті, дуже київське явище. Переступити поріг — значить, опинитися в атмосфері сім’ї, без якої не зростає цілісна особистість.

На сайті музею — .ua — можна ознайомитися з його історією і дізнатися про події, які приурочені до Булгаковських днів. Напередодні ювілею «День» побував у будинку на Андріївському узвозі й поговорив з тими, хто вдихнув життя в будинок-музей письменника.

«МІСТИКА»

Чому під одним дахом оселилися два світи: реальний — булгаковський і вигаданий — турбінський? Про це розповіла Кіра ПІТОЄВА, провідний спеціаліст, авторка науково-художньої концепції експозиції Музею Булгакова:

— Незвичність нашого музею в тому, що при створенні експозиції не було достатньої кількості матеріалів, і тому головним експонатом був будинок. Потрібний був спосіб, аби «обіграти» цей порожній простір, в якому, за концепцією, живуть Булгакови і Турбіни. Як це зробити, запропонував художник Альберт Крижопольський. Він сказав: «Давайте створимо форму, схожу на життя, аби відвідувачеві було легко розібратися». І ми прийняли його форму білого турбінського світу: простір був вже не порожнім, а білим. Я цей прийом називаю «на вирост», тому що білі речі дають можливість майбутньої заміни. Так і сталося: тільки-но ми знаходили оригінал, білий об’єм прибирали. Тому в нашій експозиції речі стають лише на свої власні місця. Білий колір, який запропонував Крижопольський, виявився містичним — він діє, як магніт, притягуючи до себе експонати, і в цьому теж особливість музею. Білі форми стали важливим моментом шанобливого, трепетного ставлення до тієї речі, яка була, — вони її всіляко підкреслюють, створюючи «скриньку» для дорогоцінного експоната. Музей ввів у своє поле велику кількість додаткових моментів: і колір, і світло, і звуки. Тому весь простір став магічним, він заграв — виник своєрідний ігровий музейний спектакль. Сьогодні зрозуміло, що це була слушна ідея, адже через 20 років після створення експозиція живе і постійно виявляє свої нові грані.

«Містика» Булгакова саме в тому, що нам з художником удалося в дуже короткий період виявити больове поле — відбулось одномоментне осяяння, яке потім почало розкручуватися. Варто зауважити, що на виставці «Майстер і Маргарита» я теж пішла за нашим художником Бадрі Губіанурі й розкрутила художню ідею в цілу музичну тему. От яке велике значення має в музеї художник, якщо він працює в тандемі з експозиціонером.

Колектив музею, яким я дуже дорожу, — це теж побажання Булгакова. На перших сторінках «Білої гвардії» мама, помираючи, говорить дітям: «Дружно живите». Так і живемо — Людмила Губіанурі, Анатолій Кончаковський, Світлана Бурмистренко, Тетяна Рогозовська, Світлана Ноженко, Ірина Воробйова, Ірина Сіренко, Валентина Дерід, Тетяна Шейко, Світлана Пугач, Ольга Ковальчук. Ми нічого не видумували — все підказав Булгаков, і Турбіних він сюди підселив. Це все його вигадки, а ми прагнемо їх втілювати.

ВІД МРІЇ — ДО НАРОДЖЕННЯ МУЗЕЮ

Анатолій Кончаковський — один із творців і перший директор Музею Булгакова — багато років тому почав записувати спогади сучасників письменника, збирав прижиттєві булгаковські матеріали, які стали початком музейної колекції. Автор книжок «Київ Михайла Булгакова» (у співавторстві з Дмитром Малаковим), «Бібліотека Михайла Булгакова», «Афоризми, крилаті вислови, парадокси Михайла Булгакова», «Легенди і бувальщина Дому Турбіних» й ін. Керівник київського літературного клубу «Субота у Бегемота», який невдовзі відзначить своє 20-річчя.

Анатолію Петровичу, ви закінчили КПІ, успішно працювали радіоінженером у НДІ «Квант». Як у вашому житті з’явився Булгаков?

— Ще в юності познайомився з його творами, і найсильніше враження справила «Біла гвардія». У романі я побачив живих людей, живі обставини, більше того, все відбувалося в моєму улюбленому місті, топографія була перед очима. Володимирську гірку я полюбив, ще не знаючи, що її обожнював Булгаков. Коли йшов гуляти, мене тягнуло саме туди, і зараз відвідую її із задоволенням. Один із головних героїв «Білої гвардії» — Місто, і письменник недаремно називав його з великої літери. Так робили древні: коли говорили «Місто», всі знали, що це єдиний у світі, — вічний Рим. Ось і Булгаков так величав свій єдиний у світі Київ. Він не просто описав ці місця, але був гранично правдивий, ніколи не кривив душею. Із книжок Булгакова я дізнався, що треба любити своїх героїв — він їх справді любив і сам про це говорить.

А коли прочитав есе Віктора Некрасова «Дім Турбіних», надруковане 1967 року в «Новом мире», прийшов на Андріївський узвіз, 13, де познайомився з Інною Василівною Кончаковською, дочкою колишнього господаря будинку Василя Листовничого. Вона мене добре зустріла, показала кілька фотографій сім’ї Булгакових. І коли вирушав, відчув: потрібно, аби в цьому будинку був музей. Будинок зберігся, будинок пам’ятає сім’ю. Пізніше Інна Василівна познайомила мене з племінницями Булгакова — Оленою Андріївною Земською і Варварою Михайлівною Свєтлаєвою.

Книжка «Кавказькі листи» — дивна збірка листів, які писала вам Тетяна Миколаївна Кисельгоф, перша дружина Булгакова. Розкажіть про вашу дружбу.

— У 1979 році я був у відрядженні в Новоросійську, а вона жила неподалік, у Туапсе, і я поїхав до неї з листом від Інни Василівни. Тетяні Миколаївні було тоді далеко за 80, я знав, що вона нікого не приймає, не хоче говорити про Булгакова тому, що він був білим офіцером. Але мене вона прийняла. Я відразу сказав, чому приїхав: ми вже тоді сподівалися, що в місті, де народився Булгаков, буде музей. І вона погодилася розповісти все, що пам’ятає. Не побоялася дати мені кілька фотографій, я відвіз їх до Києва, перезняв і вислав назад, поштою.

Потім приїжджав декілька разів, ми ходили в кіно, магазини, разом купували їй телевізор. Тетяна Миколаївна розповідала про життя в земстві, в Кам’янці-Подільському і Чернівцях. Все, що описане в «Записках юного лікаря», — не вигадано, вона пам’ятала ці події. Булгаков був лікар-початківець — порадитися нема з ким, а потрібно приймати пологи, лікувати дітей, боротися з сифілісом... Часто вона супроводжувала Михайла взимку на санях до тяжкохворих і брала з собою медичні книжки. Бувало так, що він говорить: «Відкрий таку-то сторінку, читай», — і вона читала.

В один із приїздів Тетяна Миколаївна подарувала мені бронзову настільну лампу. Ту саму, про яку сказано: «Ніколи не зривайте абажур з лампи!». Ту, під якою створювався роман «Біла гвардія». Вона її возила по всьому колишньому Союзу, а потім лампа лежала на антресолях, на прохання хазяйки я туди забрався, дістав. Лампа була без абажура і без дроту, довго стояла у мене вдома, а нині вона в кімнаті Николки. Подарувала сухарницю, на якій молодим Михайлу і Тетяні були піднесені весільні дарунки у день вінчання. Вона зараз в їдальні стоїть. Ще — рамочку з київського будинку, цукорницю, підсклянник, ложечку, що належали Михайлові Булгакову, і старовинні фотографії. Все це — в нашому музеї.

Вам пощастило спілкуватися і з другою дружиною Булгакова?

— У Москві я потрапив на лекції Галини Георгіївни Панфілової-Шнейдер у Музеї МХАТ. Мене вразило, як сміливо і цікаво говорила вона про відносини письменника з властями, зі Сталіним, про булгаковську драматургію, про що у пресі тоді не йшлося. Вона і привела мене в будинок до Любові Євгеніївни Бєлозерської. Любов Євгеніївна була дуже товариською, вела світське життя. Їй імпонувало, що в Києві хочуть заснувати музей, і вона багато розповідала, подарувала світлини, на яких вона — гімназистка, сестра милосердя.

Часто буваючи в Москві, познайомився з Наталією Ушаковою, Сергієм Єрмолинським, Марікою Чимішкян — друзями Михайла Опанасовича. У Києві зустрічався з сестрами Кудрявцевими, дочками колеги батька Булгакова по Київській духовній академії. Всі вони ділилися спогадами, дарували унікальні фотознімки, книжки. Коли вирішувалося питання про створення музею, в мене було близько 50 речей, які безпосередньо стосуються Булгакова. Я запропонував свою колекцію місту в дарунок, а мені відповідали: музей відкривати не можна, замало речей, будинок старий. Та поступово почали відбуватися зміни, і в 1989 році виконком ухвалив Рішення про створення Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова. Тоді багато особистих зусиль доклала директор Музею історії Києва Тамара Хоменко і перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій. За два роки провели реставраційні роботи за проектом Ірини Малакової. І 1991 року 15 травня вперше відчинилися для відвідувачів двері нашого будинку. Хочу побажати, аби ці двері були завжди відчинені для киян і всіх, хто любить наше місто і нашого великого земляка.

ПИЙТЕ ЧАЙ НА ВЕРАНДІ

Науковий співробітник Ірина Воробйова, голова правління Фонду сприяння діяльності Музею Булгакова в м. Києві, поділилася досвідом щодо рішення проблеми виживання музеїв у реаліях сьогоднішнього дня:

— У 2000 році ми опинилися в такій ситуації, що в нас не тільки комп’ютерів не було — в XXI столітті не було ручок і паперу для писання. На іменини Булгакова нікого не могли запросити, тому що будинок елементарно не був приведений до ладу. А що вже казати про творчі проекти?! І ми вирішили створити свій фонд, що вимагало певної сміливості, адже ніхто з нас не був менеджером. Навчилися писати гранти і виграли перший грант на проект «Чаювання на булгаковській веранді». Це було неймовірно — і ми обладнали цю веранду! Тобто придумали, що робити тим людям, які хочуть нам допомогти, але не знають, як. А ось як — пийте чай на веранді. Гості роблять добродійний внесок, а ми ці гроші використовуємо на утримання музею. Аби купити білий рояль для журфіксів, ми кинули заклик, як говорить Ларіосик Суржанський: придумали «розділити» інструмент на частини, аби кожен киянин міг купити клавішу, педаль і так далі. Першими, хто приніс гроші, були двоє пенсіонерів, які почули по радіо і тут же прийшли. Коли купили рояль, запросили всіх на бал, і це було магічне дійство під управлінням Влада Троїцького. Євген Громов грав Дебюссі при свічках поряд з будинком, ще один концерт був усередині, і на даху відбувалося свято, і по всьому Андріївському узвозу. Потім провели свято збору винограду... Наші меценати і спонсори можуть бачити, куди ми витрачаємо все, що отримуємо: оплачуємо творчі відрядження, набуваємо рідкісних експонатів, книжок і фотографій з автографами Булгакова, спонсоруємо ремонт, за рахунок фонду створена нова виставка «Майстер і Маргарита».



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Михаила Булгакова «Мастер и Маргарита» (1)

    Документ
    Мы знаем только маленькую часть природы, только маленькую частичку этой непонятной, неясной, всеобъемлющей загадки, и все, что мы знаем, мы знаем благодаря мечтам мечтателей фантазеров и ученых поэтов.
  2. Михаила Булгакова "Михаил Булгаков и Елена Шиловская: Шаг в вечность"

    Документ
    "Михаил Булгаков и Елена Шиловская: Шаг в вечность", - так будет называться литературный вечер - календарь, который состоится 10 мая 2011 года в литературном клубе «Прикосновение» библиотеки «Фолиант» МУК ТБК в преддверии
  3. Михаил Афанасьевич Булгаков выдающийся русский писатель Булгаков и Киев

    Документ
    Назвать М. Булгакова русским писателем только потому, что он писал на русском языке, - на наш взгляд, лишить Киев и Украину одного из самых замечательных мастеров слова.
  4. Михаил Петров Садовников родом из Московской губернии, Бронницкого уезда, Усмерской волости, деревни Щербовой. Сохранилось любопытное семейное предание о прадеде, рассказ

    Рассказ
    Назначение моих «записок» состоит не только и не столько в описании личной жизни как таковой, сколько в описании и оценке общественных событий, свидетелем которых мне лично довелось быть с точки зрения «шестидесятника», т.
  5. Язык Государственный язык в Украине украинский. В киеве многие говорят также и на русском. Транспорт Киева

    Документ
    Климат КиеваУмеренно континентальный. Наиболее теплые месяцы это июнь, июль и август - средняя температура 14º–25ºC градусов. Декабрь, январь и февраль наиболее холодные, средняя температура -5º–0ºC .

Другие похожие документы..