Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Публичный отчет'
Особенности бухгалтерского учета и контроля лизинговых операций. Оценка эффективности предпринимательской деятельности на рынке лизинговых услуг на пр...полностью>>
'Книга'
1—4 И вот, когда сражен был Дрона, о царь (1), владыки людей, возглавляемые Дурьодханой, явились, весьма удрученные, к сыну Дроны (Ашваттхаману). Мучи...полностью>>
'Статья'
Настоящий Закон регулирует отношения, возникающие в связи с созданием и использованием произведений науки, литературы и искусства (авторское право), ф...полностью>>
'Решение'
Рассмотрим малые (по амплитуде) колебания материальной точки (МТ) около ее положения равновесия. Это движение будет финитным. МТ будет обладать одной...полностью>>

Нестерова Поліна, (м. Донецьк)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ІІ місце

Нестерова Поліна, (м. Донецьк)

1941-1945 роки в усних історіях дітей війни

Вступ

Представлена робота являє собою спробу висвітлення подій Другої світової війни, пов’язаних зі злочинами фашистів стосовно українського населення.

Мета роботи полягає у збереженні мемуарів дітей війни у якості історичного джерела.

Завданням роботи є:

  • збір інформації шляхом інтерв’ювання дітей війни, які проживали або проживають у м. Донецьку.

  • упорядкування та систематизація зібраної інформації.

Робота є актуальною, бо ця тема дуже рідко розглядалася та про неї існує дуже мало матеріалів. Представлена робота стане однією з перших історичних джерел, у якій зібрано достовірну інформацію із уст свідків подій.

Пройшло більше 60 років після закінчення найстрашнішої в історії людства війни. Про неї написано багато книг, видані документи, спогади, зняті фільми, але інтерес до цієї теми не слабшає. Тим паче, теми дітей війни майже ніхто не торкався, тому ця робота є актуальною та цікавою. Сподіваємося, що представлена робота на цьому не закінчиться й буде продовжена. Автор ставить перед собою завдання більш повно зібрати матеріали з цієї теми, включити в розповідь матеріали про різні випробовування, що випали на частку жителів України.

РОЗДІЛ І. Окупаційна політика нацистської Німеччини стосовно мирного населення України.

У ході розслідування злочинів німецького фашизму у самій Німеччині і на окупованій території СРСР , а особливо на Україні, Надзвичайною державною комісією СРСР були встановлені факти масового та лютого винищування дітей.

Кожній нормальній людині ясно: діти - це діти, вони не воюють, вони не озброєні, вони беззахисні і ніякої небезпеки для німецького рейху не складають. Однак фашизм їх жорстоко знищував. Знищував з більшим садизмом та жорстокістю, ніж дорослих. Люто розправляючись з мирним населенням окупованих територій, фашисти грубо порушували міжнародні конвенції та встановлені цивілізованим світом правила ведення війни. Винищування дітей та знущання над ними було ще більшим злочином гітлерівців. Але вони охоче чинили його, переслідуючи свої цілі, пов’язані із встановленням панування над усім світом.

Добре відомі слова Гітлера: «Я просто прийму міри до систематичного призупинення природного приросту цього населення» (маються на увазі небажані для фашизму народи. - С.К.). «Ми,- казав Гітлер Раушнінгу,- повинні розвити техніку обезлюднення…Я маю на увазі усунення цілих расових одиниць. І це - те, що маю здійснити».

У цих словах фашистського фюрера і відкривається правдива ціль вбивства дітей на окупованих територіях, а також знущання над ними у концтаборах. Це геноцид в його самому загостреному вияві, злочині проти основ фізичного існування народів.

У роки війни діти ставали сиротами та каліками, переживали неймовірні муки та страждання. А особливо жорстоко знущались над ними у таборах: примушували непосильно працювати, перетворюючи їх з фізично здорових на мерців, проводили над ними різні медичні досліди. Але така доля спіткала лише частину дітей, що перебували у концтаборах. Частіше прямо з під’їхавших ешелонів «дорогою смерті» їх вели у газові камери, а коли там не справлялись з людським потоком, дітей кидали живих у розжарені жорна крематорських печей. Над таборами постійно стояв відчайдушний дитячий лемент.

Скільки їх удушили газом, спалили живцем, вбили знущаннями, голодом, непосильною працею та хворобами, ми не знаємо, так як частіше привезених у табір дітей не реєстрували і не рахували, але були дні, коли фашистські вбивці здавали на склад тисячі дитячих візочків.

Із свідчень одного із в’язнів відомо: «…на початку 1943 року у таборі Біркенау були відібрані 164 хлопчики та відвезені у лікарню, де з допомогою уколів у серце карболовою кислотою усі вони були вбиті».

Усі ці факти кажуть про те, що знущання фашистської солдатії над дитинством не мало меж. Доказом цього є ще одне свідчення: «…214 дітей дитбудинку, які були евакуйованими, було зігнано фашистами у криті вантажівки з металевим кузовом та герметично закритими дверима. Частину дітей було удушено газами, а частину закопали живцем».

Усе це не одноразово довело, що на вбивстві дітей фашисти формували необмежену жорстокість, почуття уседозволеності та безкарності у тих, кому відводили роль майбутніх господарів, керуючих, доглядачів, призваних стати свідомою опорою колонізаторського режиму на окупованих територіях.

Таким чином, в Україні та усьому світі було знищено незліченну кількість мирного населення, особливо дітей, та поламано долі тих, які вижили у тих надзвичайних умовах, та зараз з біллю в серці згадують ті жахливі часи.

РОЗДІЛ ІІ. Діти на окупованій території.

Вступ

На долю дітей, народжених у 30-40-ві роки ХХ століття випало страшне випробування війною. Раптово їх життя цілком змінилось. Можливість відвідувати школу, грати, розважатися, нормально харчуватися змінилась на відсутність мінімальних житлових та санітарних умов.

Яночкіна Т.С. згадує, щоб не замерзнути вона разом з братом залазила в остигаючу піч і там проводили кожну ніч у зимово-осінній час. Крамарова О.П. розповіла про те, що спати доводилось на голій підлозі, тому що усі речі були обміняні на їжу, а меблі пішли на опалення.

Хронічний голод та виснаження штовхали дітей та підлітків на усе, щоб вижити. Підбирали на звалищах залишки їжі, які були викинуті окупантами. За шматочок хліба та цукор прали, прасували, і навіть купали фашистів, згадує Крамарова О.П.

Особливо тяжко доводилось мешканцям міст. Сотні жінок, старих, дітей йшли у села для обміну одягу та домашніх речей на продукти. Коли обмінювати вже було нічого, ходили просити милостині у міста та села.

Жученко Н.С. казала, що пережити окупацію допоміг город, що знаходився поряд з будинком. Та й те, що було німці забирали дочиста. У першу чергу забрали у мешканців живність: птицю, поросят, кроликів, рогату худобу. Через відро картоплі, захованого мамою для посадки офіцер майже було не розстріляв її.

Гунченко В.М. пам’ятає, як після визволення Донецька відновились заняття і кожний учень у школі щоденно отримував стакан чаю та шматочок хлібу, присипаного цукром.

Як відомо приміщення шкіл та дітсадків були зайняті окупантами під госпіталі та інші заклади. Про це згадують: Богун Л.О., Гунченко В.М., Крамарова О.П. Багато з опитаних у роки війни не навчались, а коли пішли у школу, то були вже переростками, такі як Новікова В.Л. та Гунченко В.М. А такі як Яночкіна Т.С. і Крамарова О.П. залишились неписьменними. Після визволення вони пішли працювати. Яночкіну директор колгоспу не пускав у сусіднє село до школи, тому що не вистачало робітників, а Крамарова влаштувалась на шахту, бо треба було годувати молодших сестер.

Загальними труднощами в освіті була відсутність підручників та недостатність канцелярських приладь. Писати доводилось на газетах між рядками. Найдорожчим подарунком на день народження у 1944 році згадує Жученко Н.С., був чистий зошит, подарований сусідкою-вчителькою.

Життя усіх дітей у роки війни було тяжким та незабутнім випробуванням. Але особливо для тих, хто залишився без батьків. У Яночкіної Т.С. маму фашисти побили до смерті, а батько помер до війни. Круглих сиріт, її та брата, підтримували односельці, а у Богун Л.О. мати загинула під бомбою та від неї залишився лише шматочок хустини. Їй разом із братом довелось знаходитись у дитбудинку, доки батько не повернувся з фронту. Діденко Є.Ф. додала собі один рік, для того, щоб її прийняли на військовий завод.

У Гунченко В.М. завжди встає у пам’яті картина: ряд шибениць, влаштованих есесівцями на площі біля сучасного ЦУМа в Донецьку, куди зганяли населення «для усунення». Тут страчували партизан та підпільників. «Ніколи не забути той стогін мучеників, який доносився з-під землі шурфа 4-4 Біс Калинінського району, так званого Донецького Бабиного Яру».

Холодить душу розповідь Яночкіної Т.С., яка проживала у селі неподалеку від відомої Прохорівки, де проходив танковий бій. Після боїв мешканці села збирали на полі битви, те що залишилось від загиблих: голови, руки, ноги. Усе це вантажилось для поховання.

Богун Л.О. у своїх віршах пише:

Я не помню песен колыбельных-

Стёрла их фашистская орда,

И, мне кажется, в одно мгновенье

Сразу взрослой стала я тогда.

Много нас, детей войны, осталось,

Я от них от всех могу сказать:

Хоть уже мы постарели малость,

Детство внуков не дадим попрать.

2.1. Спогади Жученко Ніли Степанівни.

Дуже чітко пам’ятаю день 22 червня. Мені та моїм подружкам у той час було лише 6 років. Настрій був чудовий. Та раптово все змінилось. Доки не прийшли окупанти, матері збирали на полях хоч якісь крихти від врожаю, який залишився. А, ми, малюки, збирались групами на вулиці, очікуючи їх повернення, вмираючи зі страху, коли німці спускали з літаків освітлюючі кулі (вишукували промислові об’єкти) , потім жахливий гуркіт - бомбування. Ми навчились відрізняти за звуком наші радянські літаки та німецькі «мессери». Як тільки чули звук німецького бомбардувальника, який наближався, то намагались сховатися в окопі, підвалі, або просто лягти на землю.

Восени 1941 року у селищі з’явились німці. Почались пограбування. Заходили у двори з поліцаями, забирали усю живність (курей, гусей, качок, свиней - у кого що було). Потім почали забирати фрукти, овочі, усе підчистили. Зима 1942 року була холодною, сніжною, суворою. Пам’ятаю, як фашист з нашим поліцаєм перевіряли підвали, забираючи у населення залишки картоплі. Зайшли до нас до веранди, спитали, чи маємо ми картоплю. Мама відповіла : «ні». У підвалі залишилось тільки піввідра картоплі, прихованого до весни, на посадку. Німець не повірив, поліз у підвал. Виліз звідти з диким криком і приставив до материних грудей автомат. Мама встигла сказати поліцаю: «Та поясни ти йому, що це неїстівна, для посадки». Той, усе-таки послухав, опустив автомат, та лаючись пішов. А у мене від страху за маму віднялись ноги, кілька днів не могла ходити.

Але найстрашніше - це облава на молодь. Молодих дівчат забирали та відганяли до Німеччини для роботи на заводах, фабриках, у заможних господарів. В нашому будинку, на веранді, у підвалі ховались 7 дівчат. Ляду підвалу завалювали качанами капусти, буряками. Інколи вони не вилазили звідти кілька днів. А я у такі дні облав стояла цілий день «на годиннику» біля хвіртки. Коли німці з’являлись на початку вулиці, ми їх попереджували, вони замовкали.

Не всі поліцаї були відвертими зрадниками, були й ті, що допомагали. У нас на сусідній вулиці жила Євгенія Миколаївна Проскуріна. Коли почали заарештовувати євреїв, до неї прийшов поліцай та сказав: «Женю, я прийшов за тобою, я скажу, що не знайшов тебе, ховайся». І до самого визволення міста Женю ховали, переховували усі сусіди.

Взимку 1942 року, німецьку частину, яка стояла у нашому селищі, розквартирували по наших будинках. До нас поселили двох німців. Один з них, був молодий, веселий, років 18, звали його Гане, веселун та базіка, до нього постійно збігались друзі. Так от він збирав купу наших хлопчаків, найменших, та катав їх на санках і лижах. Інший німець був трохи старший, років 40, мовчазний. Постійно на мене дивився. Як виявилось у нього була донька мого віку. Нашим мешканцям війна, видно, була не потрібна. А есесівці, звичайно, лютували. Адже у районі, діяло Будьонівсько-Авдотьїнське молодіжне підпілля. З’явились листівки, вибухали мости, злітали у повітря вагони з вантажем, які йшли до Німеччини. Почалися арешти. Нам, дітям, довелось побачити, як фашисти арештовували на сусідній Харківській вулиці (тепер це вулиця Скоблова) одного з керівників Будьонівсько - Авдотьїнського підпілля Степана Скоблова. Пам’ятаємо, як за німецькою машиною, яка увозила Степана, до самого Будьонівського мосту, бігла, ридаючи його сестра Саша Скоблова. Степана було розстріляно. Коли місто було визволено, його та колишнього учня нашої школи Бориса Орлова урочисто поховали у Будьонівському парку.

У нашому районі була велика школа, але гітлерівці перетворили її у сарай, туди страшно було заходити. Наші мами збирали крейду, вапно, усе, що могли знайти і привели до ладу велику школу, от туди ми і перейшли навчатися. Доводилось навчатися, не маючи підручників (знайшовся десь один буквар на весь клас), не маючи зошитів (писали на старих газетах між рядків). Потім з’явились перші хрестоматії, один підручник на 8 чоловік.

2.2. Спогади Яночкіної Тетяни Стефанівни.

Це моє прізвище за чоловіком, а дівоче – Озерова. Народилась я 27 травня 1933 року у селі Середня Ольшанка Курської області. Воно знаходилось неподалеку від Прохорівки, де проходила Велика танкова битва, названа «Курською дугою».

У сім’ї нас було двоє: брат та я. Батько помер до війни. У 1941 році мені було 8 років. Протягом усієї зими німці були у селі. Вони займали найкращі будинки, а нам доводилось знаходитись в одному приміщенні разом з коровами, телятами та кіньми. Мешканців було буквально пограбовано фашистами. Вони забирали з будинків усе їстівне: зерно, борошно, птицю, телят, овочі. Наступаючи далі на схід німці уводили разом із собою усю домашню худобу. Мати захищала нашу корову, як могла. За це її було побито прикладами до півсмерті. Пролежавши до весни, мати померла. Ми з братом залишились круглими сиротами. Виживали, як могли: виривали мерзлу картоплю у полі, збирали у лісі ягоди. Жителі села нам допомагали: хто дасть шматочок хліба, хто жменю зерна або склянку молока. Від холоду рятувались тим, що залазили у піч, яка остигала, а виходили з неї рано-вранці, брудні від попілу.

Наше село переходило з рук у руки. Найстрашніша битва було улітку 1943 року, відома як танкова битва під Прохорівкою. Одного разу я йшла до своєї тітки у сусіднє село. Раптово почався обліт фашистських літаків. Уламком мене поранило у руку та ребра, довелось довго лікуватись.

Коли повністю визволили нашу область ми, діти та підлітки, збирали після битви останки трупів: ноги, руки, голови та вантажили на машини, їх увозили для поховання.

Навчатися мені не довелось. Школа знаходилась у кількох кілометрах, в іншому селі. Нас було 40 дітей, усі ми працювали у колгоспах. Майже усі ми залишились неписьменними. Після повноліття ми поїхали працювати на шахти Донбасу.

2.3. Спогади Крамарової Ольги Парфьонівни.

Гітлерівці прийшли у селище «6-капітальна» м. Сталіно восени 1941 року. Старший брат був покликаний в армію, а нас у мами було ще 3 доньки: Клара 1932р. та Олена, яка народилась в той час, коли наші війська відступали. Мій та Кларин батько був репресований.

Навчання ми не починали, тому що німці нашу школу зайняли під госпіталь. Усе населення жило за рахунок того, що ходили у найближчі села та обмінювали одяг та домашні речі на харчі. З наступом холодів топили печі усім, що мали: штакетником розібраних парканів, гілками з посадки, ходили красти вугілля на шахтний склад. Комендатура знаходилась у приміщенні, біля шахтоуправління, яку обходили десятою дорогою. Найстрашніший час настав у 1942 і 1943 роках. Спали на голій підлозі, тому що усе було виміняне на продукти. Рятувались тим, що ходили з сестрою просити милостині на хутори: Веселий, Ларино, Макіївський, Вороний. З подякою згадую господинь, які давали нам з сестрою по склянці молока та хліб.

Щоб заробити шматочок хліба доводилось для загарбників прати та прасувати. Вони принижували нас, як могли. Нас, підлітків, змушували їх купати, і за це нам давали хліб та цукор.

Настав довгоочікуваний день 8 вересня 1943 року. Усе селище було підняте на ноги від гуркоту танків . Як зараз пам’ятаю, їх було 12. Вони зупинились біля старого клубу. Яка була наша радість та захоплення, коли ми побачили брата на головному танку. Мешканці вітали усіх визволителів. Брат нас нагодував, дав хлібу, крупи, тушонки. Через кілька годин танкова бригада рушила на Донецьк. Це була наша остання зустріч. Через півроку брат загинув під Херсоном в Цюрюпинському районі. З перших днів після визволення Донбасу, почали відновлювати шахту та школу, яка була спалена. Вчитися у ній мені не довелось. В 1945 мені вже йшов 16-й рік і мені довелось працювати на шахті. Разом з нами працювали полонені. Середню освіту я отримала вже у вечірній школі, яка була у цьому ж селищі.

2.4. Спогади Новікової Валентини Леонтіївни.

Війна застала мене не станції Чумаково (м. Сталіно, 13 лінія, район 3-ої школи), де ми мешкали з батьком та матір’ю. Цього року я почала 3-ій клас. З приходом фашистів я припинила відвідувати школу.

Виживали тим, що міняли речі на продукти. Дорослі ходили у села. Голодували. Змішували буряки з мерзлою картоплею та пекли млинці.

У квітні 1942 року наша родина склала речі на візок та вирядились до Запорізької області, у нас там були родичі. Зупинились у поселеннях німецьких колоністів на квартирі у старої бабусі. Батько та мачуха працювали у колгоспах. А ми, діти, діставали ховрашків, збирали залишки кукурудзи та помідорів, ловили рибу. Я пасла господських гусей. Ми пробули тут до відступу загарбників. Усіх дітей селища помістили у яму, де ховалась молодь, яку хотіли відіслати до Німеччини. У цю ніч червоноармійці визволили наше село. Ми добре чули постріли, стогнання поранених, а вранці зустрічали визволителів. Йшли вони колоною у чотири ряди.

Запам’ятався випадок, коли був повішений управляючий радгоспом, який співпрацював з німцями.

Після визволення усіх чоловіків покликали до діючої армії, а ми поїхали до села Новополтавка до бабусі і там я пішла у 3-й клас. Мачуха працювала у радгоспі, а батько служив зв’язистом, отримавши поранення під Кініксбергом. З госпіталя він був демобілізований та приїхав до нас у село. Коли він повернувся до Сталіно, працював завідуючим гастроному. Отримавши місце для проживання, визвав нас і ми переїхали у Будьонівський район. Я розпочала навчання у 5-ому класі школи № 60, пізніше № 138. Запам’ятала у сучасному ПК Пушкіна гастролі Кизлярського драмтеатру.

2.5. Спогади Гунченко Віри Матвіївни.

Війна застала мене у м.Сталіно, де я проживала з батьком, матір’ю та чотирма сестрами. Коли у жовтні 1941 року фашисти увійшли до міста, я ходила у 2-ий клас школи №34. Усіх учнів гітлерівці зібрали на шкільному подвір’ї та оголосили, що тепер у цьому приміщенні буде госпіталь. Найкращих учнів за успіхи у навчанні окупаційна адміністрація нагороджувала портретом Гітлера.

Сусідка Пузіна Єфросинья таємно приводила військовополонених до нашої хати, а мама їх переховувала під підлогою. Я зрозуміла, чому німці обходили наш дім стороною, тому що старша сестра захворіла на тиф. Жили ми за рахунок того, що мама міняла одяг на харчі. Пам’ятаю, що видавали хліб із проса по 300 гр. на людину.

Згадую, як населення міста зганяли на площу біля ЦУМа, де стояли декілька рядів шибениць, на яких страчували підпільників та партизан. Усі знали шурф шахти «4-4 Біс» Калинінського району, який був місцем масового вбивства полонених, комсомольців, комуністів і партизан. Наше селище знаходилося неподалеку і ми чули людські стогнання, які доносились з-під землі.

До приходу радянських військ батько переховувався, через те що його, як машиніста, відправляли до Німеччини з потягом, який він пустив під укіс.

Йшов серпень 1943 року. Серед мешканців ходили слухи про наближення Радянської армії. 5-ий клас я ще не починала. 7 вересня вранці ми почули гуркіт танків та побачили конницю, що йшли центральною вулицею, прямуючи у центр міста. Ми у цей час ховались у підвалах. Виплигнувши зі сховищ ми радісно вітали визволителів.

Великою радістю для мешканців нашої вулиці була подія, коли вбитого коня, віддали поділити між сім’ями. Вперше за роки війни ми наїлись.

Під час навчання у 1943-1945р.р. кожного дня нам видавали по 100 гр. хлібу, присипаного цукром та чай. Багатодітних забезпечували взуттям та одягом.

2.6. Спогади Білої Алли Данилівни.

Пам’ятаю гарний ранок. Тиша стояла незвичайна. І раптом у цю тишу увірвався страшенний гуркіт машин і незрозумілий лемент людей. Німці входили у наше село, яке лежало на трасі «Харків-Київ». Вони наступали, гнали техніку на Курськ. З цього дня не було спокою. Німці, як пожадливі звірі, вривались у подвір’я, забирали усе їстівне, чоловіків та підлітків кудись уводили. Вдень людей було не видно, усі ховались де хто міг.

Згадую ще один сонячний день. Я спала в окопі. І раптом звідки не візьмись, молодий офіцер у есесівській формі, присів спокійно поряд, погладив кішечку, а потім швидко промовив: «Муштер, цвай минуте сюда хсес, і пух! І пух!». Швидко піднявся та пішов. Мама схопила мене під пахву та ми побігли униз: там були зарослі, а на протилежній вулиці, яка спускалась також униз, у кущах терену була копаночка. Німці боялися туди ходити, їм усюди увижалися партизани. Через секунду роздався вибух. Окопу більше не було. Нам ніде було ховатися, потім блукали по підвалах, я ночувала тоді у подружки Раї.

Одного разу німці зігнали усіх селян, яких вдалось знайти, до церкви. Я була з мамою та бабусею. Брат та сестра майже не показувались, а дідусь з приходом «нової» партії німців ховався, бо хтось на нього доніс. І ось привели двох дівчат, побитих, зі зв’язаними руками, поставили перед зігнаними людьми з криками: «Партизан! Партизан!». Потім прив’язали їх до дерев’яних дробин, кинули на солому, облили бензином та підпалили. Стогнання дівчат, лемент дітей, голосіння жінок забути не можу. Мама сховала мене під пелену, відвернула від жахливого видовища, закрила фартухом.

Моя онука Маринка якось спитала: «Бабуся, а у тебе була лялька Барбі?». Я їй відповіла: «Так, у мене була лялька Марійка, а не Барбі». З нею я була, коли ми пішки добирались до дідусевого села, цією лялькою я грала з подружкою Раєю, коли у селі була тиша.

Пам’ятаю, коли я була у подружки, прийшов брат Володя, покликав їсти борщ. Не встигли і ложки в руки взяти, як почули гук німецьких літаків, вибухи бомб. Ми опинились на підлозі. Коли бомбування закінчилось, вибігли з хатини. На місці будинку, в якому жила моя подружка Рая, впала воронка від бомби. Улюбленої подружки Раї і ляльки Марійки, яку я в неї забула, у мене більше не було. Німецькі недолюдки дуже боялися тифу. Жінки села Сніжкове рятували поранених солдат, ховали у самих зубожілих хатинах, а на дверях лікар писала страшні слова «Тиф».

Згадую осень 1943 року. Я вже подорослішала, але боялась війни. Фашисти відступили, палили усе, що залишилось. Втікали недолюдки, я бачила їх підковані чоботи і кричала: «Матусю, врятуй мене, ляж на мене!». А сама не розуміла, що якби маму вразила куля або уламок, я також залишилась би там, під нею.

Харків визволили 23 серпня 1943 р., а Сніжкове 16 вересня 1943р. І ось у цей день, коли наші були у Сніжкові, була злива. Ми сиділи у саморобному окопі: вирита яма, накрита ганчірками. І раптом показується дуло автомату! Усі, затаївши подих, затихли. Мама притиснула мою голову до своїх грудей. Усі очікують страшного. Але радісні, приглушені слова: «Ми свої, розвідники! Харків визволено! Тітко Віро, я - Володя Бондаренко, ваш сусід. Не бійтесь - виходьте!». Ми були врятовані. Село визволено.

Я, як дитина війни, отримала державну допомогу, яка ухвалена за статутом та додаток до пенсії. Велике спасибі!

2.7. Спогади Богун Людмили Олексіївни.

Тільки я звикла до свого дитячого садочку, як почалась війна. Мені тоді було лише 4 роки. Війна застала мене у м.Краснодарі. Наш дітсадок з початком війни зачинили. Зранку до ночі ми сиділи з братом удвох вдома. Мати працювала на швейній фабриці, а батько пішов на фронт. Почались бомбування, брат тягнув мене в укриття.

Мати вирішила відвезти нас до Пашковки, де жили бабуся з дідусем, щоб захистити від нальотів. Але виявилось, що везти було нікуди: бомба зруйнувала будинок, і бабуся з дідусем загинули.

Одного разу вночі ми сиділи на балконі та через темні вікна дивились, як німецькі мотоцикли в’їжджали у наш дітсадок. Другого дня ми дізнались, що там був штаб. Ми побачили за парканом садочку купу дитячих іграшок. Я з братом та другом Вовкою вирішили піти та забрати їх. Побачивши біля входу німця з автоматом, ми вирішили влізти через дірку. Але раптово ми побачили, як під’їхали два німецьких мотоцикли. Нам стало страшно. Але хоробрі Вовка та Віталік проповзли до іграшок та вхопили для мене ляльку. Після цього ми повернулись додому. Нам пощастило, що німці нас не помітили. Хлопці поділили між собою здобуті іграшки. Коли мати дізналась, звідки у нас вони, то побила нас цією лялькою. При цьому приговорюючи: «Там же фашисти. Вони могли перестріляти вас, як курчат». Потім вона заплакала, і тоді ми пообіцяли, що більше ніколи туди не вийдемо зі свого двору.

Кілька місяців протримались фашисти у Краснодарі. Але за цей час вони встигли зробити стільки зла та принести стільки горя, що його не можна ніяк зміряти. Загинула і наша матір. Уже потім наша вихователька, Варвара Іванівна, розповідала татовій сестрі Любі, що бачила на місці, де впала бомба шматочок білої маминої хустини…

Деякий час ми жили у Варвари Іванівни. Вона казала, що мама поїхала за хлібом і ось-ось повернеться. Згодом наші війська визволили наше місто. Мені запам’ятався цей ясний морозний день. По вулиці гуркотіли машини та танки. Йшли солдати. Народ рухався слідом, Віталік з Вовкою бігали, як скажені. Варвара Іванівна міцно мене обняла, поцілувала та промовила: «Нарешті! Прийшли, рідненькі!».

Фашистам замало було жертв, залишених у нашому місті під час окупації. Тому вони продовжували варварські нальоти на мирне населення. Якось однієї березневої ночі 1943 року я прокинулась від страшенного гуркоту. Це були ворожі літаки. Я дуже сильно перелякалась. Але мене врятував мій брат Віталік, він вхопив мене за руку та відвів до підвалу, де були усі діти. Це було останнє бомбування. Згодом я дізналась,що мама померла. Це все, що я пам’ятаю про війну.

РОЗДІЛ ІІІ. Страшна доля дітей - в’язнів нацистських таборів.

Вступ

Війна кожну дитину зробила дорослішою. Кошмари, які вони пережили передаються в усних розповідях та віршах, присвячених опаленому дитинству поетів Богун Л.О. та Калініченко В., який у десятирічному віці потрапив до австрійського дитячого концтабору у м. Сан-Пьотені. Про дні окупації Харкова розповідає відома актриса Людмила Гурченко у своїй повісті «Моє доросле дитинство». Але, мабуть, ні з чим не можна порівняти дитинство, проведене за колючою дротиною на чужині, дитинство, яке пережило безмежні знущання та приниження фашистів.

Сповна дісталось ковтнути горя, жаху та принижень: Зубковій В.О., Ковальову В.Я., Кубраку О.П. та Курмазенко В.Г. Приблизно однаково вони були вхоплені фашистами. Зубкова В.О. у числі втікачів разом з рідними потрапила до товарного вагону, який йшов на захід, а Кубрак О.П., Курмазіна В.Г. та Ковальов В.Я. за примусовим відбором як остарбайтери.

Усього за окупацію з України було вивезено на роботи 2,4 млн. чоловік, із Сталінської області – 252,2 тисячі.

Кожен з них пригадує жахливі умови, в яких вони добирались до Німеччини: переповнені товарні вагони без усіляких санітарних норм, відсутність їжі, жах перед невідомістю. Ту воду, яку видавали на кожний вагон дорослі не пили, залишали дітям.

Щоденна непосильна праця виснажувала дитячі організми. Як розповідає Кубрак О.П.: «Працювали по 12-14 годин, отримуючи за це смердючу юшку з брюкви».

Ще страшніша доля спіткала Ковальова В.Я., який був в’язнем Заксенхаузена, де окрім виснажливих робіт, у дітей забирали кров для німецьких солдат.

У пам’яті малолітніх в’язнів залишились враження про милосердне відношення деяких до них. Так, наприклад, Зубкова В.О. розповідала про те, що господарка, до якої вони приходили з табору на роботу, таємно від чоловіка підгодовувала дітей. Кубрак О.П. з подякою згадує службовця- француза, який забирав його до себе додому, де годував та давав відпочити.

По різному склалося визволення в’язнів з полону. Зубкову В.О. врятувало від крематорію бомбування та зруйнування печі, в якій спалювали засуджених. Ковальова В.Я. знайшли серед трупів у рові, а Курмазіну В.Г. після визволення перевели у воєнні містечка і згодом переправили додому.

Як нам відомо, усі в’язні проходили держперевірку або фільтраційні табори, перш ніж повернутися до мирного життя і в суспільство.

3.1. Спогади Кубрака Олексія Павловича.

Народився я у с.Павлівка, Червоноармійського району Запорізької області.

З приходом німецьких окупантів у наш край, мені неповнолітньому доводилось працювати з осені 1941 р. до літа 1942 р. на залізничних та ремонтних роботах у кількох кілометрах від рідного будинку, де ми постійно знаходились. Пам’ятаю, що нас охороняли латиші, одягнені у чорну форму. За те, що я не зміг вийти на роботу через запалення ноги, на якій був фурункул, місцевий староста приніс мені звістку явитися на комісію у с. Васильківка, де перевіряли молодь, яку готували до відправлення в Німеччину. Як я потім дізнався, староста відправив мене замість свого сина.

3.2. Спогади Ковальова Володимира Яковича.

Ще до війни залишився круглим сиротою. Мене доглядала далека родичка матері. У весняний та літній час був чабаном. Дуже часто платили їжею. Взимку я відвідував школу.

Коли фашисти зайняли наш район, почалися облави по набору молоді на примусові роботи до Німеччини. Дізнавшись про чергову облаву, я втік із села та сховався на кладовищі біля могили матері. Там мене і забрали.

А далі дорога через Білорусь до Німеччини. Потрапив я в один з найстрашніших фашистських концтаборів Заксенхаузен. Табір мав багато бараків. Я знаходився у бараці підлітків. Було приміщення, де утримували маленьких дітей. Як ми дізнались, їх тримали для того, щоб брати кров для поранених німецьких солдат. Наприкінці війни кров почали брати і у нас, підлітків. Усі полонені мали свій порядковий номер на руці. Після війни я зробив усе, щоб вивести напис, яка нагадувала про страшні дні проведені у Заксенхаузені.

Усіх старших підлітків щоденно ганяли на залізницю. Ми розчищали залізничне полотно, яке постраждало від бомбувань. Багато від непосильної праці падали мертвими. Така доля спіткала і мене. Усіх померлих спочатку кидали у рів, а потім спалювали у крематоріях. Це було чудо, коли солдати - визволителі знайшли мене ще живого серед купи людських трупів. Так я залишився живим.

Після того як я одужав та почав ходити, у числі репатріантів 58 окремого робітничого батальйону через госперевірку я потрапив на роботу до Донбасу.

3.3. Спогади Зубкової Віри Олексіївни.

Коли фашисти входили у місто, багато з жителів і ми втому числі спробували евакуюватися на схід. Завантаживши на візок свої речі, ми з материною сестрою та її дітьми рушили пішки за напрямом до Ростову.

На підході до міста велика група утікачів була оточена німцями. Під конвоєм нас завантажили у вагони, де не було ніяких санітарних умов. Вагони забивались дошками. Видавали одне відро води на добу, яке діставалось тільки дітям.

Випустили нас вже у Німеччині на березі Балтійського моря. Поселили на острові у холодних приміщеннях, які не опалювались, де під ногами усюди чавкала водяна жижа.

Усіх дорослих щоденно возили у місто на фабрики та заводи, а ми, діти, займалися прибиранням територій, пранням солдатської одежі.

Десь через рік нас переправили у Берлін. Дорослі працювали на заводах та фабриках, розчищали вулиці після бомбування, а нас, дітей, розподілили між сім’ями, де ми займались домашньою роботою.

Господарка, у якої ми служили, на відміну від свого чоловіка була більш поблажливою та доброю. Тайком нас підгодовувала. Так це продовжувалось до весни 1945 р.

Нас зігнали на територію перед заводом, де день і нічь диміли труби. Людей уводили туди партіями, нібито для санобробки у лазню, але ніхто звідти не повертався. Дорослі плакали та молились безперестанку. Тоді і діти зрозуміли, що усіх полонених спалюють у печах крематорію. Уже підходила і наша черга, але раптово почалось бомбування. Крематорій підірвали американці і ми стали розбігатися ближче до сільської місцевості, де нам дозволили укритися в підвалах одного бауера.

РОЗДІЛ ІV. Діти-герої України.

Подвигу безстрашних синів і дочок присвячені книги донецьких письменників та журналістів. Автори В.В. Шутов, Б.А. Мезенцев, С.І. Наконечний, А.І. Холін, Ю.А. Коритний, Т.В. Цілик, Е.Н. Кравчинська, В.Ф. Семін та А.Г. Пронякіна уславили в своїх творах велич подвигу патріотів.

У страшенні роки війни разом з дорослими взялись за зброю діти, щоб захистити Батьківщину від ненависного ворога. Хлопчики та дівчатка йшли на фронт у воєнні частини, ставали синами та дочками полків. Вони були розвідниками та зв’язниками, сестрами милосердя та підривниками. За покликанням юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогу за смерть батьків та братів, за наругу над матерями та сестрами, за спалені будинки, за всі нелюдські злочини фашистів. Вони гинули боях, їх катували гітлерівці, але юні герої не здавались.

Великі подвиги творили діти у роки війни. Багато з них удостоєні високих державних нагород.

Анатолій Балабуха воював з фашистами, допомагаючи морякам-десантникам у місті Маріуполі та героїчно загинув й цьому бою. На його честь установлений обеліск з його іменем, учителем школи № 31.

13-річний хлопчина з Горлівки відзначився особливою відвагою. В одному бою, не злякавшись, він проповз під кулями і допоміг радянським солдатам знищити супротивника. За цей вчинок був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після,він проявляв героїзм будучи розвідником. Діставши карту, Коля та його товариші відправились до себе у штаб, але по дорозі їх виявили німці, двох вбили, а Миколу було поранено. Поранений хлопець, стікаючи кров’ю, дістався свого штабу і передав карту. Був нагороджений орденом Слави ІІІ степеня.

15-річний Микола Білостоцький- юний розвідник, який виявив німецький штаб та в подальшому допомагав червоноармійцям у розвідці. Нагороджений медаллю «За відвагу». Його іменем названа вулиця в його рідному селищі та в одна з вулиць Сіверську.

Загибель кожної людини-це мікроінфаркт Землі, Всесвіту. Земля втомилась від війни та нахабних смертей.

У віках залишиться великий подвиг народу, який зупинив чорну примару фашизму. І кожна людина на Землі повинна сказати «ні» війні. Тому що великий подвиг дістається великою кров’ю…Вічна пам’ять вершителям великого подвигу, нашим дідам та прадідам!

ВИСНОВКИ

Представлена робота не є комплексним дослідженням. В ній не ставилася мета відтворити всю картину фашистських лиходійств і дослідити механізм гітлерівської політики винищування і знищування. Викладений матеріал слід розглядати як свідоцтва очевидців.

Із вивченої літератури на відомо, що гітлерівці використовували будь-які методи для знущання над дітьми. Підтвердженням цьому свідчать факти та історії наших героїв. Важко читати їхні спогади про те, як вони були схоплені для відправки у табори або ж про умови проживання на окупованих територіях. Але ще важче дізнаватися, що цьому сприяли свої земляки, сусіди, які були зрадниками.

Розбурхує сам факт ставлення фашистів до дітей. Ці жахливі знущання, побиття, приниження, які витерпіли діти окупованих територій, та страшенні вбивства і катування, що довелось побачити на своєму шляху дітям-в’язням.

Всі, хто давав інтерв’ю, розповідають про жахливі умови проживання вдома та у таборах, про голод, про ті отримані душевні травми, які досі не можуть забути.

Спроби втечі з таборів чи окупованих територій закінчувалися, найчастіше розстрілами та катуванням. Кубрак О.П. згадує: «…пійманого за спробу втечі з табору, примушували нескінченно бігати упродовж табірного паркану, доки не впадеш».

Але ж не дивлячись на те, що німці були лютішими, за звірів, є такі випадки, коли вони допомагали окупованим. Про це згадують: Жученко Н.С. та Біла А.Д.

Біла А.Д. розповіла на про те, як німець попередив про вибух в окопі, та врятував життя цілій родині. А Жученко Н.С. про німця, що розважав міських дітлахів.

Щоб вижити на окупованих територіях мешканцям доводилось обмінювати свої речі на їжу, тому що німці усе забирали. Про це свідчать розповіді: Білої А.Д., Краморової О.П., Гунченко В.М., Жученко Н.С.

Був і такий випадок, коли за пів відерця картоплі, німці могли розстріляти, а за те, що захищали свою худобу, били до півсмерті. Про це згадували: Яночкіна Т.С. та Жученко Н.С.

Також відомо, що і у концтаборах можна було побачити добрих господарів та людяних співробітників фашистів. Про це ми дізнались з розповідей Ковальова В.Я., Кубрака О.П., Зубкової В.О., Курмазенко В.Г.

Відомо, що сучасний уряд Німеччини зробив гуманний крок на шляху примирення, компенсуючи грошовою виплатою нанесену шкоду. Але ж це неможливо, скалічені життя дітей, що залишилися сиротами, інвалідами та просто пережили усі ці нелюдські страждання, не можна компенсувати.

З боку учнівської молоді, ті, хто залишився у живих й живуть поруч із нами, не залишаються без уваги. Школярі проявляють свою турботу та увагу в привітаннях зі святами й зустрічами з ними. Так, наприклад, часто відвідує нашу школу Яночкіна Т.С. і ми дуже привітно її зустрічаємо.

«В юриспруденції є поняття «термін давності». Означає воно, що дія того або іншого правового акту обмежена строго певним терміном. В гуманних цілях закон обмежу і час, протягом якого злочинець підлягає судовій відповідальності за скоєне у минулому. Зважаючи на безпрецедентну тяжкість фашистських злочинів відповідальність за них терміну давності не підлягає.»

Не можна забувати про те, що приніс із собою фашизм. Всі хроніки і документальні матеріали очевидців тих страшних часів – це звинувачення тим, хто випестував фашизм і стояв за його спиною. Це – попередження сучасникам: не можна забувати страшні уроки історії, не можна припуститися їх повторення.

Вивчаючи уроки з минулого лихоліття, ми говоримо – це не повинно повторитися. Насильницьке позбавлення людей найдорожчого, що має людина - життя, повинно бути засуджене й при цьому справедливо розказано про пережите.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. План-графік планових перевірок протипожежного стану об’єктів суб’єктів господарювання, що відносяться до високого ступеня прийнятного ризику на і-й квартал 2012 року

    Документ
    планових перевірок протипожежного стану об’єктів суб’єктів господарювання, що відносяться до високого ступеня прийнятного ризику на І-й квартал 2012 року.
  2. Міністерство освіти І науки україни донецький національний університет економіки І торгівлі імені михайла туган-барановського інститут економіки І управління

    Документ
    Європейська кредитно-трансферна система (ЕСТS) - це система, яка створена для забезпечення єдиної міждержавної процедури виміру й порівняння між закладами освіти результатів навчання студентів, їхнього академічного визнання.
  3. Міністерство освіти І науки україни донецький національний унивіеситет економіки та торгівлі імені михайла туган-барановського інститут економіки І управління

    Документ
    4. Перелік запропонованих програм навчання з присвоєнням ступенів (бакалавр, спеціаліст, магістр), кваліфікацій і тривалості навчання за кожною з них.
  4. Одержання суб'єктами господарювання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами суб’єктів господарювання на ІIІ квартал 2011 року

    Документ
    додержання суб'єктами господарювання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами суб’єктів господарювання
  5. Исследование влияния социо-психологической составляющей на результаты деятельности субъектов внутреннего контроля

    Исследование
    Внутренний контроль имеет широкое определение как процесс, осуществляемый органом управления организации или другими сотрудниками, с целью получения информации о выполнении поставленных собственником задач.

Другие похожие документы..