Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Методические рекомендации'
Дисциплина «Перенапряжения и изоляция в системах электроснабжения» показывает студентам взаимную связь между электрическими свойствами основных видов...полностью>>
'Календарно-тематический план'
Сахарный диабет. Мультифакториальность генеза. Клинические синдромы сахарного диабета. Стадии развития. Диагностика начальных стадий. Степени тяжести...полностью>>
'Учебно-методический комплекс'
Иван III. Освобождение от иноземных завоевателей. Начало складывания централизованного московского государства. Судебник 1497г. Юридическое оформлени...полностью>>
'Автореферат'
Робота виконана на кафедрі економіко-математичних методів ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана" Мініс...полностью>>

Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Основні етапи становлення інституту місцевого самоврядування в Україні

7 грудня 1990 р. – Закон “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”.

26 березня 1992 р. – Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве та регіональне самоврядування”

3 лютого 1994 р. – Закон України “Про формування місцевих органів влади і самоврядування”.

28 червня 1996 р. - Конституція України

21 травня 1997 р. - Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»

15 липня 1997 р. - Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії місцевого самоврядування»

4 лютого 1994 р. – Закон України «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів»

7 червня 2001 р. – Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»

Сутність та основні ознаки місцевого самоврядування

Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на місцях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування шляхом вирішення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему державної влади.

Виходячи з цього, можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади.

2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.

3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська.

4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Для існування місцевого самоврядування необхідні певні умови, які деякі автори іменують критеріями місцевого самоврядування:

Першим таким критерієм є правова оформленість, наявність самостійної правової основи діяльності, яка дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування, компетенція його органів, межі його здійснення в Україні визначаються законодавчо, а правовою основою діяльності виступають:

1. Українське законодавство – Конституція України, закони «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» від 15.07.1997 р. №452/97-ВР, «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. №280/97-ВР, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р. №14/98-ВР, «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» від 04.02.1994 р. №3949-XII, «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III, «Про столицю України – місто-герой Київ» від 15.01.1999 р. №401-XIV, «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. №1286-XI, Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. №3748-XII, Хартія українських міст, прийнята 26.06.1997 р. Загальними зборами Асоціації міст України. Крім того, компетенція органів місцевого самоврядування деталізується у галузевому законодавстві.

2. Міжнародно-правові акти – Всесвітня декларація місцевого самоврядування, прийнята 26.09.1985 р. Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування, Європейська декларація прав міст, прийнята Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18.03.1992 р., Європейська хартія міст, прийнята 17-19.03.1992 р. у Страсбурзі, Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ), ухвалена Комітетом Міністрів 14.01.1994 р.;

3. Локальне законодавство – статути територіальних громад, регламенти місцевих рад, положення про символіку територіальної громади та інші акти, які приймаються органами і посадовими особами місцевого самоврядування.

Другим критерієм місцевого самоврядування виступає наявність власних ресурсів, матеріально-фінансової основи у вигляді місцевого бюджету і комунальної власності, чітке розмежування державної й комунальної власності.

Умовою існування місцевого самоврядування є також узгодження місцевих інтересів з регіональними і загальнодержавними. Цей баланс в Україні забезпечується законодавчим закріпленням кола місцевих питань, поєднання власних і делегованих повноважень, координаційною діяльністю обласних і районних рад, поєднанням у системі місцевого самоврядування безпосередньої і представницької демократії.

В якості четвертого критерію можна назвати наявність кваліфікованих кадрів, які можуть професійно реалізовувати функції управління, тобто муніципальної служби, що отримала останнім часом досить детальне законодавче врегулювання.

Законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування

Європейська хартія місцевого самоврядування, яка є концептуальною основою для всієї системи місцевого самоврядування, була підписана Україною 06 листопада 1996 року і ратифікована Законом України “Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування” № 452/97-ВР від 15 липня 1997 року.

Враховуючи, що процес реального розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади було започатковано у 1995 році Конституційним договором між Верховною Радою та Президентом України, ратифікація Європейської хартії місцевого самоврядування засвідчила твердий намір України змінити радянську систему влади в державі. Прийняття у 1996 році Конституції посилило цей процес і надало відчутний імпульс розвитку місцевого самоврядування, заклавши надійний правовий фундамент для його становлення.

Відповідно до статті 9 Конституції України Європейська хартія місцевого самоврядування є частиною українського національного законодавства. Вона складається з преамбули, в якій визначено мету держав-членів Ради Європи і принципи, на яких ця Хартія базується, а також трьох частин. Перша містить загальні положення щодо необхідності правових основ місцевого самоврядування, принципи, що визначають характер та обсяг компетенції ОМС, методи захисту кордонів самоврядних територій, а також способи забезпечення організаційної автономії місцевої влади. Друга частина встановлює коло зобов’язань, які держави, що підписали документ, можуть узяти на себе. Хартія уможливлює виключення окремих своїх положень, за винятком тих, які складають основні її принципи. Хартією також встановлюється порядок контролю за дотриманням її положень. Третій розділ містить типові для всіх конвенцій Ради Європи норми процесуального характеру щодо порядку підписання, ратифікації Хартії, набуття нею чинності та денонсації.

Основний закон України визначає конституційний статус місцевого самоврядування, гарантує та унормовує найголовніші відносини у цій сфері. Водночас Конституцією України запроваджено централізовану систему управління, оскільки місцеве самоврядування визнається лише на низовому рівні – місто, село, селище (у зв’язку з цим на Конгресі місцевих та регіональних влад Європи українська делегація єдина проголосувала проти прийняття Хартії регіонального самоврядування). Норми щодо місцевого самоврядування містяться більш ніж у 20 статтях Конституції України.

Частина з цих положень є складовою конституційного ладу Української держави. Зокрема, в розділі “Загальні засади” статтею 7 Основного закону в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через ОМС. Органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади, в межах, визначених Конституцією, здійснюють права власника від імені Українського народу (стаття 13), зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19).

Згідно зі статтею 85 порядок призначення чергових та позачергових виборів до ОМС належить до повноважень Верховної Ради України. Вибори до ОМС є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (стаття 71). На сьогодні місцеві ради формуються за пропорційною виборчою системою (крім депутатів сільських і селищних рад) відповідно до Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” № 1667-IV від 06 квітня 2004 року.

До компетенції Верховної Ради України також належить утворення і ліквідація районів, встановлення і заміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів (стаття 85).

Конституцією України встановлено, що місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними обласними чи районними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь, а якщо цю недовіру висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України виносить рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації (стаття 118). Місцеві державні адміністрації забезпечують підготовку і виконання відповідних обласних та районних бюджетів, звітують про їхнє виконання, а також взаємодіють з ОМС та реалізують делеговані відповідними радами повноваження (стаття 119).

Згідно зі статтею 140 місцеве самоврядування - це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України (на сьогодні це Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року № 401-ХIV).

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через ОМС: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Крім цього, у зазначеній главі Конституції України визначається склад представницьких ОМС та принципи їх обрання (стаття 141), матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування (стаття 142), предмети відання і повноваження місцевого самоврядування, а також можливість надання ОМС окремих повноважень органів державної влади з фінансуванням державою цих повноважень (стаття 143). Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Рішення ОМС з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду (стаття 144). Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку згідно зі статтею 145 Основного закону України.

Є також цілий масив статей Конституції України, які регламентують діяльність місцевого самоврядування в царині забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, право громадян ознайомлюватися в ОМС з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (стаття 32); право громадян брати участь у місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до ОМС (стаття 38); право громадян на рівний доступ до служби в ОМС (стаття 38); право громадян проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про які завчасно сповіщаються ОМС (стаття 39); право громадян на індивідуальні чи колективні звернення до ОМС (стаття 40); право громадян користуватися для задоволення своїх проблем об’єктами права комунальної власності відповідно до закону (стаття 41); обов’язок ОМС надавати житло громадянам, які потребують соціального захисту (стаття 47); право громадян на безоплатне отримання медичної допомоги в комунальних закладах охорони здоров’я (стаття 49); право громадян на доступну і безоплатну освіту в комунальних навчальних закладах (стаття 53); право громадян на відшкодування за рахунок місцевого бюджету матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю ОМС, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56).

Відповідно до Конституції України, зокрема статті 146, було розроблено і прийнято новий Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР, який визначив систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Попри те, що цей Закон є базовим з питань місцевого самоврядування, він не регулює багатьох важливих проблем організації і функціонування самоврядності, а якщо й регулює, то таким чином, що це є кроком назад від положень Конституції України, не відповідає її духу та ідеям. Фактично це Закон про ОМС з невеликими вкрапленнями загальних положень щодо принципів та системи місцевого самоврядування, а не Закон “Про місцеве самоврядування” взагалі.

Така суперечливість обумовлена тим, що остаточна редакція цього Закону була вироблена шляхом поєднання положень двох законопроектів, які базувалися на різній ідеології і через що концептуально суттєво відрізнялись. Після прийняття Конституції України до Верховної Ради було внесено два законопроекти “Про органи місцевого самоврядування” (від фракції комуністів) та “Про засади місцевого самоврядування” (підготовлений експертами Асоціації міст України та Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України). Парламент ухвалив рішення щодо створення тимчасової спеціальної комісії, яка на основі зазначених проектів підготувала один.

Окрім цього, 09 квітня 1999 року було прийнято Закон України “Про місцеві державні адміністрації” № 586-XIV, який визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій. Однак його положення суперечать Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, особливо в частині повноважень, що тягне за собою конкуренцію компетенції відповідних органів. На практиці протиріччя призводять до труднощів, з якими стикаються працівники ОМС та місцевих державних адміністрацій. Компроміс у вигляді прийняття вказаного Закону яскраво продемонстрував, як відсутність стратегії розвитку місцевого самоврядування впливає на зміст та узгодженість норм і положень законодавства про МС у різних правових актах однакової юридичної сили.

Одним з найважливіших факторів розвитку місцевого самоврядування є фінансові ресурси ОМС (стаття 9 Європейської хартії місцевого самоврядування), що насамперед передбачає право ОМС на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Зазначене право реалізується в рамках національної економічної політики, згідно з якою обсяг фінансових ресурсів ОМС має відповідати функціям, передбаченим Конституцією або законами. Принаймні частина фінансових ресурсів ОМС повинна формуватись за рахунок місцевих податків та зборів. У міру можливості дотації ОМС призначаються не для фінансування конкретних проектів.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, визначеною статтею 142 Конституції України, є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів, створювати для цього відповідні органи і служби. Водночас держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово його підтримує і компенсує витрати ОМС, що виникли внаслідок рішень органів державної влади.

21 червня 2001 року Верховна Рада України прийняла Бюджетний кодекс України (№ 2542-ІІІ), яким визначались засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Зокрема, цим Кодексом закладались фінансові основи місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 26 статті 2 Бюджетного кодексу встановлювалось, що до місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.
Питання місцевих бюджетів регулюються розділом ІІІ “Місцеві бюджети”, який складається з двох глав: глави 11 “Надходження та витрати місцевих бюджетів” та глави 12 “Складання, розгляд, затвердження, виконання та звітність місцевих бюджетів”. У цьому розділі Кодексу визначені доходи і видатки місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів поділяються на ті, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів і не враховуються.
До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, згідно зі статтею 64 Бюджетного кодексу, належать такі податки і збори (обов’язкові платежі).
Податки і збори (обов’язкові платежі), зазначені у статті 64 Бюджетного кодексу, складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. До них належать:
податок з доходів фізичних осіб (при цьому для різних територіальних громад встановлюються різні норми відрахувань);

державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

До доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, згідно зі статтею 69 Бюджетного кодексу, належать:

місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;

відсотки плати за землю, які відповідно до Бюджетного кодексу мають градацію в залежності від типів територіальних громад;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває у комунальній власності;

фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності;

надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

плата за гарантії, надані з дотриманням умов, визначених статтею 17 Бюджетного кодексу;

гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

податок на прибуток підприємств комунальної власності;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

інші надходження, передбачені законом.

Місцеві податки і збори визначаються відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори” від 20 травня 1993 року № 56-93, що робить зазначений Декрет частиною Бюджетного кодексу.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією повноважень ОМС.

Бюджетним кодексом визначаються надходження та витрати бюджету розвитку місцевих бюджетів (стаття 71), дефіцит (стаття 72), позички (стаття 73) та запозичення (стаття 74) місцевих бюджетів.

Крім цього, в главі 12 визначено порядок складання проектів місцевих бюджетів (стаття 75), матеріали, які до них додаються (стаття 76), затвердження (стаття 77) і виконання (стаття 78) місцевих бюджетів, а також встановлено особливості затвердження та виконання місцевих бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття (стаття 79) та періодичність, структуру і терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів (стаття 80).

Проблема місцевих бюджетів регулюється також розділами IV “Міжбюджетні відносини” (глава 13 “Загальні положення”, глава 14 “Розмежування видатків між бюджетами”, глава 15 “Розрахунок видатків, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів” та глава 16 “Міжбюджетні трансферти”) і V “Контроль за дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за бюджетні правопорушення” (глава 17 “Контроль за дотриманням бюджетного законодавства” та глава 18 “Відповідальність за бюджетні правопорушення”).

Важливим нововведенням Бюджетного кодексу є заборона створення позабюджетних фондів (стаття 13), що дозволяє уникнути одного зі способів тінізації дохідної частини місцевих бюджетів.

Проте оптимальна модель формування місцевих бюджетів, визначена Бюджетним кодексом, не досягла поставленої мети. Це викликано тим, що ґрунтовна бюджетна реформа здійснювалась без реформування фіскальної системи та адміністративно-територіального устрою. Як наслідок, на самоврядному рівні більшість бюджетів місцевого самоврядування є віртуальними, оскільки забезпечують здійснення покладених на них видатків за рахунок міжбюджетних трансфертів: дотацій вирівнювання, субвенцій, коштів, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів тощо.

У зв’язку з цим є потреба невідкладного ухвалення Закону України “Про місцеві податки і збори”, оскільки Закон України “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ, який визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників, на сьогодні морально застарів.

Для визначення засад міжбюджетних відносин між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, а також між міським бюджетом міста обласного (республіканського Автономної Республіки Крим) значення, міста Севастополя та бюджетами адміністративно підпорядкованих йому міст, селищ, сіл, крім бюджетів місцевого самоврядування, трансферти до яких визначаються законом про Державний бюджет України на наступний рік, Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань” від 01 липня 2004 року № 1953-IV.

Ще одним проблемним питанням є відсутність правового регулювання інституту комунальної власності. В цій сфері можна відмітити лише Закон України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 03 березня 1998 року № 147/98-ВР, який визначає основні засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну.

25 жовтня 2001 року Верховна Рада України ухвалила Земельний кодекс України № 2768-III, яким було врегульовано низку питань реалізації громадами права на місцеве самоврядування. Цим Кодексом було закріплено право власності територіальних громад на землю комунальної власності, яке вони реалізують безпосередньо або через ОМС.

Згідно з Кодексом у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель державної та приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

Земельний кодекс визначив вичерпний перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, а саме: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Кодексом також встановлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
передачі їм земель державної власності;

примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

прийняття спадщини;

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Статтями 8-12 Кодексу визначені повноваження ОМС у галузі земельних відносин.

Крім Земельного кодексу України, важливим було прийняття Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” від 05 лютого 2004 року № 1457?IV, який визначає правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та ОМС щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування. Слід відзначити також Постанову Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань “Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні” від 22 вересня 2005 року № 2897-IV, в якій міститься низка важливих концептуальних положень щодо земельних відносин, пов’язаних з місцевим самоврядуванням.

Стаття 7 Європейської хартії місцевого самоврядування визначає умови здійснення функцій на місцевому рівні, що передбачає вільне здійснення обраними представниками своїх функцій, відповідне фінансове відшкодування витрат обраним представникам та законодавче визначення діяльності, що несумісна з мандатом місцевого депутата. Ці загальні принципи знайшли своє відображення у таких законах:

Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року № 3723-XII, який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Закон визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Законі України “Про боротьбу з корупцією” від 05 жовтня 1995 року № 356/95-ВР, який визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

Законі України “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 07 червня 2001 року № 2493-ІІІ, який регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в ОМС, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в ОМС.

Законі України “Про статус депутатів місцевих рад” від 11 липня 2002 року № 93-IV, що визначає правовий статус депутата сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради як представника інтересів територіальної громади, виборців та рівноправного члена місцевої ради, встановлює гарантії депутатської діяльності та порядок відкликання депутата місцевої ради. Щодо останнього, то через зміну виборчого законодавства цей порядок є неактуальним.

Крім цього, існує цілий масив законів, які регулюють різні аспекти місцевого самоврядування, зокрема:

Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03 липня 1991 року № 1286-ХІІ, метою якого є забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами;

Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 року № 539/97-ВР визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та ОМС засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або ОМС, є складовою частиною законодавства України про інформацію;

Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року № 401-ХIV, який визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції та законів України;

Закон України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області” від 05 квітня 2001 року № 2352-ІІІ визначає засади державно-правового експерименту щодо розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області, особливості дії законів України на цій території в період здійснення експерименту;

Закон України “Про органи самоорганізації населення“ від 11 липня 2001 року № 2625-ІІІ, який визначає правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення – представницьких органів, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим Законом;

Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку“ від 29 листопада 2001 року, який визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов’язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку;

Закон України “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст” від 04 березня 2004 року № 1580?IV, в якому відповідно до затвердженої Програми визначено основні напрями соціально-економічного розвитку малих міст України до 2010 року та містяться науково-методичні, економічні, організаційні, правові заходи щодо його забезпечення;

Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів” від 24 грудня 1999 року № 1359-XIV, якою затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, визначено основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації;

Постанова Верховної Ради України “Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та місцевого самоврядування” від 05 червня 2003 року № 939-IV та Постанова Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань “Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування” від 15 грудня 2005 року № 3227-IV.

Крім Верховної Ради України, центром формування державної політики у сфері місцевого самоврядування є Президент України. З метою здійснення ефективної політики у зазначеній царині, вдосконалення механізмів її впровадження, державної підтримки та створення умов для реалізації відповідних положень Конституції України, забезпечення залучення широкого кола громадськості до розроблення політичних рішень Президент України видав такі укази:

“Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичань, що провадяться органами місцевого самоврядування” від 18 червня 1998 року № 655/98;

“Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 року № 810/98;

“Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи” від 20 листопада 1998 року № 1284/98;

“Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” від 14 вересня 2000 року № 1072/2000;

“Про Концепцію державної регіональної політики” від 25 травня 2001 року № 341/2001;

“Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від 29 травня 2001 року № 345/2001;

“Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 30 серпня 2001 року № 749/2001;

“Про Національну раду з питань державного управління та місцевого самоврядування” від 26 квітня 2005 року № 706/2005 тощо.

Окремий блок нормативно-правових актів становлять постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, прийняті на виконання законів та указів Президента України, зокрема:

Постанова “Про затвердження Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад” від 27 липня 1998 року № 1150;

Постанова “Про затвердження Порядку контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади” від 09 березня 1999 року № 339;

Постанова “Про порядок призначення на посади та звільнення з посад перших заступників, заступників голів та керівників апарату обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій” від 29 липня 1999 року № 1369;

Постанова “Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами” від 05 вересня 2001 року № 1195;

Постанова “Про затвердження Типового порядку формування кадрового резерву в органах місцевого самоврядування” від 24 жовтня 2001 року № 1386;

Розпорядження “Про заходи щодо виконання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 13 березня 2002 року № 123-р;

Постанова “Деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів” від 29 квітня 2002 року № 587;

Розпорядження “Про схвалення Концепції Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування” від 25 липня 2002 року № 416-р;

Постанова “Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” від 24 лютого 2003 року № 207.

Важливим джерелом права з питань місцевого самоврядування в Україні є рішення Конституційного Суду України.

Ухвалені Конституційним Судом рішення торкаються різних аспектів місцевого самоврядування. Це, зокрема, такі рішення: у справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови від 06 липня 1999 року № 7-рп/99; у справі про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради від 04 грудня 2001 року № 16-рп/2001; у справі щодо сумісності посади сільського, селищного, міського голови з мандатом депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 20 травня 2004 року № 12-рп/2004; у справі про місцеве самоврядування від 09 лютого 2000 року № 1-рп/2000; у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13 липня 2001 року № 11-рп/2001; у справі про об’єднання територіальних громад від 18 червня 2002 року № 12-рп/2002; у справі про охорону трудових прав депутатів місцевих рад від 26 березня 2002 року № 6-рп/2002; у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві від 25 грудня 2003 року № 21-рп/2003; у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в районах міста Києва від 13 жовтня 2005 року № 9-рп/2005; у справі про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів від 23 жовтня 2003 року № 17-рп/2003.

Ще одним фактором, який суттєво впливає на законодавчу і нормативно-правову базу місцевого самоврядування, є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і які є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України. Це, зокрема, вже згадана Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року, Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями від 21 травня 1980 року, Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями від 09 листопада 1995 року, а також інші документи, не ратифіковані Україною.

Аналізуючи процес становлення місцевого самоврядування та його законодавчого забезпечення, можна стверджувати, що відбувається він безсистемно та непослідовно, без концептуального бачення розбудови МС. Це призводить до дезінтеграції у ході законотворчого процесу, безсистемного напрацювання законодавчих актів, неузгодженості щодо їхнього розроблення і прийняття, розпорошеності підходів до статусу, компетенції, відповідальності суб’єктів місцевого самоврядування. Тому сьогодні в Україні є понад три тисячі нормативно-правових актів, у яких присутній термін “місцеве самоврядування”, понад 700 законів мають безпосереднє відношення до цієї сфери, але, наприклад, проблеми організації діяльності територіальних громад, формування і діяльності ОМС є не повною мірою врегульованими. Зокрема, це стосується питань управління комунальною власністю, міжбюджетних відносин, різних форм безпосередньої участі громадян у виконанні завдань та функцій місцевого самоврядування, взаємовідносин ОМС та їх посадових осіб з відповідними органами державної влади та їх посадовцями, а також форм взаємодії територіальних громад, співробітництва у реалізації спільних проектів.

Законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування повинно базуватись на комплексному підході до розвитку законодавства в цілому і розроблення окремих нормативно-правових актів; органічному поєднанні статусного (установчого), функціонального і галузевого методів нормативно-правового врегулювання; здійсненні підготовки проектів нормативно-правових актів з урахуванням адміністративної, судово-правової, адміністративно-територіальної реформ; фінансовому обґрунтуванні проектів нормативно-правових актів; науковому супроводженні та експертизі відповідних проектів нормативно-правових актів; проведенні на законодавчій основі експериментів із запровадження нових форм ОМС, інновацій у ході реформи місцевого самоврядування; додатковому делегуванні ОМС повноважень місцевих органів виконавчої влади щодо прийняття рішень нормативного характеру.

Треба зазначити, що наповнення сучасним змістом законодавчої бази місцевого самоврядування перебуває в прямій залежності від загальнополітичних процесів, які відбуваються сьогодні в Україні. Комплексний підхід до розвитку законодавства в зазначеній царині стане  можливим лише після подолання політичної кризи в суспільстві та напрацювання стратегії розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», його структура та зміст

Текст закону «Про місцеве самоврядування в Україні» складається з 5-ти розділів.

Розділ I. Загальні положення (статті 1-24)

Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування.

  • Глава 1. Повноваження сільських, селищних, міських рад (статті 25-52)

  • Глава 2. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (статті 27-41)

  • Глава 3. Сільський, селищний, міський голова (стаття 42)

  • Глава 4. Повноваження районних і обласних рад (статті 43-44)

  • Глава 5. Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування (статті 45-59)

Розділ III. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування (статті 60-70)

Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування (статті 71-80)

Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення.

Процес внесення змін до Конституції України з питань удосконалення системи місцевого самоврядування

Однією з причин неефективності діючої системи місцевого самоврядування є неузгодженості окремих норм діючої Конституції України між собою та невизначеність окремих понять у законодавстві.

По-перше. Наявність, у відповідності з Конституцією двох центрів публічної влади в області та районі – обласна (районна) місцева державна адміністрація (здійснюють виконавчу владу в областях і районах ст. 118) та обласна (районна) рада (затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету ... та контролюють їх виконання ст. 143), що об’єктивно обумовлює виникнення конкуренції компетенції цих органів і, як наслідок, спричиняє до появи конфліктних ситуацій при прийнятті управлінських рішень з питань розвитку територій. Визначення – „районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету” взагалі унеможливлюють існування виконавчих органів районних (обласних) рад (адже розпорядження коштами державного бюджету – прерогатива органів виконавчої влади а не місцевого самоврядування). В той же час Бюджетним кодексом України запроваджені поняття місцевий бюджет (бюджет органів місцевого самоврядування) та доходи і видатки місцевих бюджетів для всіх рівнів місцевого самоврядування (АРК, область, міста обласного значення, район, село, селище, міста районного значення). Але, в такому разі місцеві державні адміністрації не вправі формувати та виконувати відповідні обласні та районні бюджети, оскільки останні є бюджетами місцевого самоврядування.

Ці конституційні та законодавчі підстави, зважаючи на особливості законодавчого регулювання порядку формування місцевих бюджетів та їх казначейського обслуговування, призводять до втручання органів виконавчої влади у сферу компетенції місцевого самоврядування. Негативно впливає на розвиток публічної влади також наявність великої кількості державних контролюючих структур, діяльність яких може бути використана (і використовується на практиці) з метою організації тиску на органи та посадових осіб місцевого самоврядування. Концентрація переважної більшості владних повноважень щодо соціально-економічного та культурного розвитку територій в руках органів виконавчої влади, прямо суперечить принципу субсидіарності, який отримав закріплення в Європейській хартії місцевого самоврядування

По-друге. Суперечливість деяких положень Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіальних одиниць, збереження всупереч Основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць, як селище міського типу, сільська рада, а також селищна, міська ради.

Відповідно до Конституції України (стаття 132) територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку реґіонів, з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Однією з найважливіших його форм є адміністративно-територіальний устрій, систему якого в Україні складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. За станом на 1 січня 2004 р. в державі налічувалося 24 області, 489 районів, 457 міст, 118 районів у містах, 886 селищ міського типу, 1364 селища, 27 188 сільських населених пунктів (з них 18041 (63%) з населенням менше 500 осіб). Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус. Тобто, згідно з Конституцією, кількість адміністративно-територіальних одиниць на базовому рівні повинна дорівнювати 29895 і, відповідною, повинна бути чисельність органів місцевого самоврядування. Пунктом 29 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів. Всі інші питання щодо утворення адміністративно-територіальних одиниць повинні вирішуватись у законодавчих актах про адміністративно-територіальний устрій. Але, за час, що пройшов з моменту прийняття Конституції України (1996 рік), жодна з трьох редакцій закону „Про адміністративно-територіальний устрій України” не була прийнята Верховною Радою України. Причина – суперечності у тексті відповідних статей Конституції, які унеможливлюють визначення окремих критеріїв утворення дієздатних (спроможних) адміністративно-територіальних одиниць базового рівня (які за своєю природою відмінні від критеріїв утворення населених пунктів). Тому, єдиним нормативно-правовим актом з цього питання є Указ Президії Верховної Ради Української РСР „Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР” від 12 березня 1981 року.

Згідно до положень цього Порядку, як окремі адміністративно-територіальні одиниці базового рівня, на цей час існують: сільські ради, кількість яких становить 10280 (в середньому по Україні до складу однієї сільської ради входить 2,8 села), 784 селищні ради (2,9 селища і села), 454 міські ради (до речі, до складу деяких міських рад входять як населені пункти – села, селища так і сільські, селищні ради).

Окрім цього, стаття 133 Конституції України не визначає поняття адміністративно-територіальної одиниці. Визначення „Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села” – не дає відповіді на питання щодо територіальності органів місцевого самоврядування (тобто, де межа юрисдикції цих органів, про яку йдеться у статті 144 - Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території).

На цей час діючим законодавством межі юрисдикції органів місцевого самоврядування обмежуються межами населених пунктів (межами забудови, якщо вони не винесені в натуру на місцевості). Вся інша територія між населеними пунктами знаходиться під юрисдикцією районних державних адміністрацій, адже у відповідності із статтею 118 Конституції - „Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації”. (До цього слід додати, що 80% повноважень місцевого самоврядування (Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні”) дублюються такими ж самими повноваженнями місцевих державних адміністрацій (Закон України „Про місцеві державні адміністрації”).

По-третє. Конституційне визначення поняття місцевого самоврядування (стаття 140) як, „права територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” породжує цілу низку проблем. Зокрема, відсутність у переліку статті 133 такого виду адміністративно-територіальної одиниці як сільська громада спонукала залишенню терміну сільська, селищна, міська ради для об’єднаних в єдину територіальну громаду декількох населених пунктів.

Відсутність критеріїв надання селу, селищу, місту та району статусу адміністративно-територіальної одиниці (особливо в частині їх матеріальної, фінансової, кадрової спроможності вирішувати питання місцевого значення) призвело до існування неспроможних АТО на усіх рівнях місцевого самоврядування (із 489 районів 230 з чисельністю жителів менше 40 тисяч осіб, з них 23 райони менше 20 тисяч осіб; із 10 280 сільських рад 3 944 (38,4%) мають менше 1 000 жителів, ще 5 263 (51,3%) – менше 3 000 осіб; із 457 міст 64 мають населення 5 000 – 10 000 жителів, 11 - менше 5 000 осіб).

Невизначеність щодо питань об’єднання сіл, селищ та міст в єдину адміністративно-територіальну одиницю призвело до наявності в адміністративних межах однієї територіальної громади інших населених пунктів, територіальні громади яких також створюють власні органи місцевого самоврядування (так звані “матрьошки місцевого самоврядування”). Так на території 64 міст обласного значення діють 202 інші адміністративно-територіальні одиниці з власними органами місцевого самоврядування.

По – четверте. Наявність у статті 142 Конституції поняття „територіальна громада районів у містах” і, відповідно, права їх жителів утворювати власні представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, мати свої бюджети районів у місті, рухоме і нерухоме майно суперечить положенням як цієї же статті 142 Конституції де таке право мають жителі всього міста, так і статі 140 де питання організації управління районами в містах віднесено до компетенції міських рад. В цих же статтях серед переліку органів місцевого самоврядування також відсутні органи районів у містах (районні у містах ради та їх виконавчі органи).

Питання про удосконалення Конституції України у сфері місцевого самоврядування з цих та інших в практичній площині стали обговорюватись у 2003 році після появи перших законопроектів про внесення змін до Конституції з впровадження парламентсько-президентської форми правління. Розроблені народними депутатами декілька варіантів таких змін до Конституції на протязі 2003 – 2004 років викликали неоднозначну реакцію на усіх щаблях влади. Адже удосконалення системи місцевого самоврядування на основі Європейської хартії місцевого самоврядування ратифікованою Верховною Радою України вимагає обов’язкового врахування у Конституції і законодавстві України загальноприйнятих європейських принципів функціонування місцевого самоврядування, зокрема – повсюдність; територіальність; правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність; дієздатність.

Повсюдність - місцеве самоврядування має здійснюватися на всій території України. Повне або часткове обмеження права територіальної громади на місцеве самоврядування в межах окремих територій не може бути пов’язане з їх місією (наприклад, виконання столичних функцій тощо), а можливе лише у виключних випадках – необхідність захисту конституційного ладу, екологічна катастрофа, забезпечення оборони країни тощо – і лише на підставі закону (наприклад, Чорнобильська зона).

Територіальність - юрисдикція територіальної громади розповсюджується на всю територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, місцеве самоврядування має здійснюватися на територіях, які відмежовані одна від одної. В межах території адміністративно-територіальної одиниці не може бути кількох територіальних громад, які б виступали самостійними суб’єктами права на місцеве самоврядування.

Дієздатність - вимагає реальної спроможності територіальних громад і регіональних спільнот самостійно і в повному обсязі вирішувати питання місцевого та регіонального значення, віднесені до їх відання, на підставі власної і достатньої матеріально-фінансової та ресурсної бази на рівні гарантованих державою соціальних стандартів.

Правова самостійність (самоврядність) місцевого самоврядування – повноваження, якими наділяються територіальні громади та відповідні органи місцевого самоврядування, повинні бути повними і виключними, тобто не можуть належати іншим органам. В межах цих повноважень територіальні громади та органи місцевого самоврядування мають діяти самостійно та ініціативно в інтересах місцевого населення.

Організаційна самостійність – територіальні громади та відповідні органи місцевого самоврядування, виходячи з місцевих потреб та необхідності забезпечення ефективної діяльності, повинні мати можливість самостійно визначати власні внутрішні виконавчі структури, а будь-який адміністративний нагляд за діяльністю зазначених суб’єктів місцевого самоврядування має здійснюватись лише для забезпечення дотримання Конституції і законів.

Матеріально-фінансова самостійність та спроможність – територіальна громада та відповідні органи місцевого самоврядування повинні вільно володіти, користуватися та розпоряджатися комунальною власністю та власними фінансовими ресурсами, обсяг яких відповідає розмірам самоврядних повноважень.

Державна підтримка і гарантованість - визначає обов'язок держави правовими, організаційними й матеріально-фінансовими засобами сприяти розвиткові місцевого самоврядування з метою ствердження демократичних засад організації суспільства, підвищення ефективності управління суспільнозначущими справами.

Включення до текстів законопроектів навіть частини цих принципів вимагало докорінної реформи системи державного управління, до чого не були готові ні суспільство ні інститути державної влади. Тільки під тиском політичної ситуації, що склалася взимку 2004 року, була прийнята Постанова Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2223–IV (законопроект реєстраційний №3207-1) і направлення його до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом 3207-1 передбачалось:

- запровадити виконавчі органи обласних і районних рад;

- ліквідувати районні державні адміністрації і змінити статус обласних і міських (міст Києва і Севастополя) державних адміністрацій – головний наголос їх діяльності робився на контрольно-наглядових функціях і представництві Кабінету Міністрів України у відповідних регіонах (діючими положеннями місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві і Севастополі);

- запровадити на базовому рівні нові адміністративно-територіальні одиниці – громади, до яких входять жителі одного або декількох населених пунктів та які мають визначені в установленому законом порядку межі її території;

- значно посилити самостійність органів місцевого самоврядування усіх рівнів в формуванні і виконанні місцевих бюджетів, регіональних і місцевих програм соціально-економічного розвитку, наданню соціально-культурних послуг населенню.

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. РЕФОРМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.

Олексій Качан,

Магістр державного управління,

Голова ГО «Асоціація підтримки розвитку місцевого самоврядування»

ВИРІШЕННЯ КОЛІЗІЙНИХ ПИТАНЬ В ПРАВІ

На практиці, норми права, які містяться в різних або в одному нормативно-правовому акті, часто суперечать між собою. Така ситуація називається в праві колізією норм права. Для вирішення колізійних питань слід застосовувати три правила.

Правила визначення норми правового акта, що мають застосовуватися:

Правило 1. Розподіл актів державних органів за юридичною силою (ієрархією).

Конституція України

Закони України =Кодекси України =Декрети КМ України = Регламент ВР (?) Постанови Верховної Ради України

Укази Президента України = Розпорядження Президента України Постанови КМ України = Розпорядження КМ України

Накази, Постанови, Розпорядження, рішення міністерств та відомств

Положення, Інструкції, Правила, Інструктивні листи і. Т.п. мають юридичну силу того акту, яким вони затверджені (якщо Положення або Інструкція затверджені Указом Президента чи Постановою КМ України, то вони набирають юридичної сили цього Указу чи Постанови).

У разі суперечностей між нормами, які містяться в нормативно – правових актах різної юридичної сили, застосуванню підлягають норми, які містяться в акті вищої юридичної сили.

Правило 2. Встановити наявність чи відсутність загальних та спеціальних норм права, закріплених у нормативних актах однакової юридичної сили.

При конкуренції загальної та спеціальної норм, які закріплені в нормативному акті рівної юридичної сили, повинна застосовуватися спеціальна норма.

Правило 3. З наявності кількох загальних чи спеціальних норм, що регулюють одні і ті самі правовідносини, за умови, що ці норми закріплені в нормативно – правовому акті однакової юридичної сили, застосовувати слід норму, що набрала чинності пізніше.

Закон України

«Про місцеве самоврядування в Україні»




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності (3)

    Документ
    донор - держава, уряд іноземної держави, а також організація, установа, фонд, уповноважені урядом іноземної держави, міжнародна організація, що надає міжнародну технічну допомогу Україні;
  2. Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності (2)

    Документ
    Після 14 років розвитку в Україні системи місцевої публічної влади, її ефективність не витримує ніякої критики. Виникла нагальна потреба комплексного реформування місцевого самоврядування, служби в органах місцевого самоврядування,
  3. На рівні місцевого самоврядування

    Книга
    Що має знати депутат місцевої ради. Книга 3. Бюджет і бюджетний процес на рівні місцевого самоврядування в Україні: Навчальний посібник - К.: ІПО, 2011.
  4. Програма реформ та інфраструктура їх реалізації. Соціальна політика. Державні фінанси

    Документ
    Традиційно консорціум незалежних аналітичних центрів здійснює моніторинг діяльності нової влади та оцінює результати її роботи. Такий моніторинг є комплексним аналізом кроків різних гілок влади та їх оцінкою з точки зору відповідності
  5. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (1)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.

Другие похожие документы..