Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Доклад'
- с сентября 2010 г. в университете создана инновационная инфраструктура полного цикла, включающая в себя новые подразделения: бизнес-инкубатор иннов...полностью>>
'Доклад'
Здоровье человека — тема для разговора достаточно актуальная для всех времен и народов, а в XXI веке она становится первостепенной. Состояние здоровь...полностью>>
'Документ'
Правове забезпечення права на доступ до публічної інформації є однією з найважливіших гарантій становлення будь-якого демократичного суспільства. Ще ...полностью>>
'Рабочая программа'
Рабочая программа спецкурса является авторской и составлена на основе требований Государственного образовательного стандарта высшего профессиональног...полностью>>

Программа: И. В. Михутина, д и. н., Инслав ран. Украинское национальное движение и проблема формирования гражданского общества, вторая половина XIX начало XX вв

Главная > Программа
Сохрани ссылку в одной из сетей:

В.Ф. Верстюк:

Ирина Васильевна, Ваш доклад называется «Украинское национальное движение», а в тексте Вы пользуетесь таким термином как «русинское национальное движение». Это случайно или Вы подчеркиваете такое различение? Москвофилы у Вас стали русофилами, Непонятно, как и когда? Вы начали, вопреки украинской историографии, видевшей ядро украинского национального движения на Днепре, почему-то с Галиции. Украинцев не было в земствах. Это какая-то новость. Я тогда не знаю. Кто построил Полтавский краеведческий музей? И в Екатеринославле? На Правобережье не было земств; там они появились лишь только перед 1914 г. Но это другое дело. И противопоставление одного движения на Западе и Востоке Украины. Это специально или случайно?

И.И. Михутина:

Термины «украинский, «малороссийский» и «рсинский» я употребляю в исторической последовательности.

В.Ф. Верстюк:

Это как? Есть такая русинская нация?

И.И. Михутина:

Это самоназвание. Они называли себя русинами. Кстати Александр Барвинский замечает, что несколько странное название книг Грушевского «Русь-Украина» связано с тем, что в Галиции, кажется, Антонович посоветовал ему назвать так его историческое исследование. В Галиции понятие «Украины» не распространено; и местные жители весьма долго называли себя русинами.

Что касается земств, то я опираюсь на данные Петра Дорошенко, подчеркивавшего, что в земствах было мало украинцев. Действительно Полтаавский краеведческий музей был открыт по инициативе земства, но его основателем был русский ученый почвовед В.В. Докучаев.

Что касается противопоставления двух национальных движений, то я их не противопоставляю, но сравниваю. Я пыталась показать, что украинское национальное движение формировалась разными методами.

И.И. Колесник:

Скажите, пожалуйста, как коррелируется понятие «национальное движение» с терминами ленинским определением «освободительное движение» и понятием «украинское национальное возрождение»? Вы говорите о национальном движении. Какие его сущностные характеристики? Ведь национальное движение имело культурный социальный и политический характер и становится массовым в 90-е гг. 19 столетия. Какова периодизация и каковы ее критерии? И, наконец, правильно ли я Вас поняла, что Вы говорите о двух потоках национального движения, на Днепре и в Галиции?

И.И. Михутина:

В данном докладе я не коррелировала национальные и освободительные движения, как это предполагал делать В.И. Ленин и вслед за ним вся советская историография. В данном случае я исходила из конкретной ситуации, из конкретных фактов. Все поставленные Вами вопросы мне сложно было осветить в моем выступлении. Но в моей книге об украинском вопросе в России, где я рассматриваю, в том числе марксистские сюжеты.

В.И. Мироненко:

Следующим в программе стоит доклад Владислава Федоровича Верстюка «Образ Украины конца 19-начала 20 вв. в современной российской историографии».

Доклад В.Ф. Верстюка

«Образ Украины конца 19-начала 20 вв. в современной российской историографии».

Постання суверенної Української держави - головний наслідок розпаду Радянського Союзу та одна з найголовніших подій світової історії, які засвідчили кінець довготривалого існування Європи у формі біполярного світу, що утворився після завершення Другої світової війни. Свого часу Переяславська угода 1654 р. відіграла роль фундаментальної передумови для перетворення Московської держави на Російську імперію. А сучасне унезалежнення України фактично є важливим бар'єром до поновлення такої імперії. Самоосмислення Росії у нових геополітичних обставинах, нових кордонах, в умовах світових демократичних викликів годі уявити без українського фактора. При цьому українська проблема в російській політиці та суспільно-політичній думці розв'язується на основі вкрай ідеологізованих, а іноді дуже небезпечних для двосторонніх відносин рефлексій.

Образ України, яка після набуття незалежності не хоче залишатися "молодшою сестрою", а прагне рівноправного партнерства та демонструє власне бачення свого майбутнього, зокрема декларує європейський вибір, часто демонізується російським політикумом та засобами масової інформації. Зацитую кілька рядків з передмови Міхаіла Смоліна до перевидання книги С.Щьоголєва "История "украинского" сепаратизма" (М., 2004). Смолін розглядає Україну як антиРосію, а українство як антирусизм. Його висновок з данного протиставлення виглядає так: "Уже сегодня мы должны жестко встать на позицию, что южнорусские, малороссийские земли неотъемлемая часть Русского государства, что нет ни "украинского" народа, ни "украинского" языка, что все это идеологические фантомы" (с.21.).

Не варто приховувати, що ідеологеми подібного гатунку в Україні сприймаються болісно і стають підставою для формування доволі агресивного образу Росії, геть позбавленого серпанку сусідської толерантності. Цілком зрозуміло, що формування сучасних і української, і російської ідентичностей абсолютно неможливе без усвідомлення своєї відмінності від близького сусіда. Але чи мають ці відмінності неминуче перетворюватись на будівельний матеріал для всіляких політичних проектів? Чи має пошук власної ідентичності обов'язково завершуватись створенням образу ворога?

Формування ретроспекцій образу "себе" та "іншого" є важливою складовою політики національної пам'яті, яка фокусує суспільну увагу або на найзагальніших матрицях минулого, або на його виокремлених сторінках та визначає тісний зв'язок між політикою та історією як наукою. Творення образу минулого - складний процес взаємодії системи освіти, засобів масової інформації, насамперед телебачення та інтернету, літератури, мистецтва тощо. Проте далеко не остання роль в ньому належить історичній науці. Мене як професійного історика, який кілька десятиліть вивчає історією України кінця ХІХ – початку ХХ ст., а тепер ще й людини, яка впритул займається формуванням історичної пам'яті в Україні, надзвичайно цікавить відтворення образу України зазначеного періоду російською історичною наукою. В Україні опубліковано певну кількість статей, що аналізують творення образу України в російському інформаційному полі, однак як пріоритетний напрямок вивчення проблема не поставлена у всій своїй повноті, хоч нагальність такого кроку очевидна. Я цілком свідомий, що моє бачення може не поділятися російською стороною, а, можливо, буде мати певну опозицію і у когось з української сторони. Сподіваюсь, ми це з'ясуємо в дискусії.

Однак перед тим, як викласти своє прочитання російської історіографії, стисло з'ясую образ України кінця ХІХ - початку ХХ ст. в сучасній українській історіографії. Отже, українці на кінець ХІХ ст. це – великий, 36 мільонний народ з історичним минулим, який проте з кінця ХУІІІ ст. був поділений між двома імперіями: Російською та Австро-Угорською.

ХІХ ст. позначилося стрімким чотирикратним зростанням українського населення, а з другої половини століття - процесами індустріалізації, будівництва залізниць, розвитку торгівлі, урбанізації, змін у землеволодінні, перетворення України в житницю імперії та Європи. Основним мотивом історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст. був процес національної консолідації, стрімке перетворення етносу в націю. Він досяг свого апогею після Лютого 1917 р., коли зусиллям лідера українського національно- визвольного руху Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка. Відстоювання власної державності у боротьбі з більшовиками та білогвардійцями складало пафос подій 1917 – 1921 рр., які визначаються як Українська революція. Її завершальні акорди пройшли у боротьбі більшовиків з антикомуністичним селянським повстанським рухом. Запеклий опір України змусив більшовиків йти на політичні компроміси, які полягали в створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки як альтернативи національній державності, в утворенні СРСР як формально федеративної держави, запровадженні політики коренізації (українізації). Проте все це не давало стовідсоткової гарантії виникнення нової лояльності. Опір України колективізації змусив Сталіна піти на злочин геноциду, яким став Голодомор 1932- 1933 рр. Мільйонні втрати доповнені втратами від політичних репресій фактично на довгі роки зломали Україну, перетворили її з нації-держави на етнічну територію.

Такий абрис України кінця ХІХ – початку ХХ ст. дає сучасна українська історіографія. Яким же бачить цей образ російська історична наука. Свідомо виключаю з свого аналізу праці цитованого М. Смоліна як крайньо однозначні та примітивні в своїй агресії та українофобії. Чи перевидання книги Н. Ульянова "Происхождение украинского сепаратизма" (М., 1996). Але кілька слів скажу з приводу іншого історіографічного прийому, який на моє розуміння є сумнівним. Це повне чи майже повне вилучення з сучасних синтетичних історій Росії сюжетів пов'язаних з Україною. Останній свіжий приклад "Нариси історії Росії" за загальною редакцією академіка О. Чубарьяна, які вийшли минулого року в українському перекладі. В них нема окремої навіть найменшої оповіді про воз'єднання Росії та України, ім'я Б. Хмельницького згадується лише кілька раз в параграфі "На нових рубежах", а після підрозділу "Полтавська битва та її наслідки" згадки про Україну зникають взагалі. Пересічний читач розділу 8 "Росія в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст." просто не здогадається, що в цей період Україна входила до складу Росії. А остання на той час була імперією, велич якої визначають стосунки метрополії з регіонами. На цю дивну обставину сучасної російської історіографії звернув увагу О. Міллер та пояснив її впливом сучасної політичної географії на істориків. На мій погляд, географія тут не відіграє ключову роль, можливо існує певне внутрішнє політичне замовлення на етнічну гомогенність російської історії, а також спокуса показати, хто господар в хаті-імперії. Думаю, що не помилюсь, коли скажу, що переважну більшість українців дивує подібна історична вівісекція.

Однак в Росії є певна кількість професійних істориків, які академічно займаються вивченням історії України, значна частина їх учасники нашої конференції. В Україні добре відомі праці Єлени Борісьонок, Іріни Міхутіной, Владіміра Булдакова, Андрєя Марчукова, Алєксєя Міллера та інших, які й були викорстані при підготовці даної доповіді. Загалом відзначу значний рух вперед російської історіографії у вивченні історії України чи окремих її проблем, на мій погляд за останні 10 – 15 років в Росії сформувався цікавий і високопрофесійний загін істориків – україністів, який не лише оволодів сучасними теоріями та методологіями дослідження націоналізму, але й добре вивчив українську історіографію, добре опрацював джерельну базу, в тому числі й українські архіви. Однак не важко помітити, що часто українські і російські історики, вивчаючи близькі теми, залишаються опонентами, мають різні образи досліджуваного. Я б сказав, що вони відстежують предмети своїх уподобань з різних stadt-пунктів, з різних перспектив. Якщо для українських істориків історія України є самодостатньою, наповненою внутрішньою логікою розвитку, то для російських колег це завжди дрыбний фрагмент чогось більшого. Наприклад, А. Марчуков в своїй монографії "Украинское национальное движение" (М., 2006) пише про "тысячелетний духовный опыт Русского мира", під яким розуміє "определенный цивилизационный, культурно-психологический, религиозно- этнический и хозяйственный организм – сообщество, к которому принадлежат не только русские в современном понимании этого слова (или, по-старому, великороссы), но также белорусы и восточные украинцы"(с.5). Антитезою цього світу виступає "так называемый "украинский вопрос" він же одночасно є "внутринациональной проблемой этого Русского мира"(с.5) На відміну від тисячолітнього російського світу українська ідентичність , на думку А. Марчукова, сформувалась лише в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. а український рух виник як наслідок ідейної борьби поляків "против России и русскости" (с.57). Виходячи з цього, автор не надто привабливо вимальвує характер українського національного руху: "Ненависть к России – и как к политико-государственному организму, и как историческому пути и духовному опыту – стала альфой и омегой идеологии и практики украинского движения" (с.110). Навіть найбільш методологічно коректний з російських дослідників О. Міллер не дуже і не завжди толерує українців. Вивчаючи генезу Валуєвського указу, він пише, що цей циркуляр "был реакцией на заметную активизацию как легальной, так и скрытой деятельности украинофилов, в которой явно прочитывались, пусть и отдаленные, сепаратистские планы" ("Укр. вопрос" в политике властей... С.111). Цієї ж думки дотримується І. Міхутіна (Укр. вопрос в России... С.24). Вона вважає, що не внутрішня логіка розвитку рухала український рух, а прямолінійно- репресивна політика царизму створювала "невольные стимулы перерождения этнографического украинофильства в националистическую идеологию украинства..." (С.46). І. Міхутіна також формулює важливу для російської історіографії думку про вузькість соціальної бази українства, його обмеженістю вузьким колом інтелігенції, яка в своїй діяльності займалась систематичними запозиченнями програм та методів діяльності польського національного руху (Укр. вопрос в России... С.47), тоді як більшість українського населення не виявляли особливого зацікавлення національною проблематикою.

Фактично російські історики не визнають за українцями наявність внутрішніх чинників розвитку націєтворення, і відверто віддають перевагу зовнішнім факторам, польським, німецьким, австрійським інтригам, а також недалекоглядності російської політики. Така позиція прослідковується в часто підкресленому вживанні слів Україна та українці в лапках, а І. Міхутіна досить часто замість них як синоніми вживає поняття "Малоросія" та "малороси". Такий підхід має своє продовження при вивченні подій 1917 – 1921рр. Якщо український рух був слабким і позбавленим масової соціальної підтримки, то як тоді пояснити феномен Української революції. Остання дифініція, яка широко вживається українською історіографією, повільно приживається на російському грунті. Тут знову ж таки не йдеться про самодостатність, а лише про один з фрагментів Російської революції.

Як це виглядає можна показати на прикладі захищеної в МДУ кандидатської дисертації Д. Бондаренка «Взаимоотношения Временного правительства и Украинской Центральной Рады». Історію виникнення Центральної Ради Д. Бондаренко виводить з нереалізованої амбіційності її лідерів-керівників М.Грушевського та В.Винниченка, німецьких інтриг, а не з логіки довготривалого розвитку українського національного руху, починаючи з ХІХ ст. Загалом складається враження, що Д.Я. Бондаренко не розуміє, що історичний процес являє собою єдність довго- середньо- та короткотривалих явищ, тому в дисертації годі шукати хоча б стислих пояснень, що таке Україна до 1917 р., характерних ознак розвитку українського національного руху, його ідеології, а ці обставини , як відомо, відіграли суттєву роль у взаєминах Центральної Ради та Тимчасового уряду. Очевидно , якби автор розібрався в передісторії питання, йому б не прийшло в голову твердити, що український рух у своїй генезі відставав від аналогічних молдавського і білоруського рухів, але в кінцевому випадку призвів до розпаду Росії. Бондаренко не приховує своєї упередженості. Формулюючи свої дослідницькі завдання, він зазначає, що «намерен выявить факторы противоречий между вышеназванными сторонами; пересмотреть их роль в разложении армии, сползании страны к хаосу, поражении России в войне и, что особенно важно, рассмотреть роль Украинской Центральной Рады в распаде России. Именно в распаде, а не федерализации, как пытается доказать украинская историография, начиная с М.С. Грушевского» (С.23-24).

Куди ж привели дисертанта в такий спосіб поставлені завдання? Тільки туди, куди могли привести. Заглянемо у висновки. Виявляється, якщо Тимчасовий уряд намагався зберегти територіальну цілісність держави, то Центральна Рада - «во-первых, под видом автономии создать независимое украинское государство, во-вторых, под видом требования федерации развалить Россию на массу квазигосударств». А далі ще краще. Українізацію армії, яка проводилась з санкції Тимчасового уряду, дисертант подає як виключно ініціативу і справу УЦР - «попытку создать собственную армию» -, яка «в период войны вела к подрыву боеспособности русской армии, моральному разложению частей, росту дезертирства» (с.194). Не більше й не менше. До цього часу навіть у російській історіографії вважалось, що головною деструктивною силою в Росії 1917 р. була партія більшовиків, за Бондаренком, першість переходить до УЦР. Бо тут не тільки українізація армії, але й страшні порушення прав людини. Для тих, хто не хоче ламати голову над проблемою, як громадсько-політична інституція могла порушувати права людини, процитую: «Тотальная украинизация административных органов и сферы образования провоцировала протесты со стороны русского населения Украины. А «концепция национально- персональной автономии» для неукраинцев была ничем иным как дискриминацией по национальному признаку, что Временное правительство не могло допустить» (с.195). Про тотальну українізацію адміністративних органів та системи освіти в1917 р. напевне не могли мріяти навіть ті, хто називав себе самостійниками, не те що помірковані центрорадівці. Безумовно, вищенаведений умовивід є персональним «внеском» Д. Бондаренка в історичну науку. Шкода, що він не замислився над правами мільйонів українців, які в Російській імперії змушені були звести свою власну мову до мови домашнього вжитку. Від Тимчасового уряду Україна одержала лише дозвіл на запровадження викладання українською мовою у початковій школі. Про яку тотальну українізацію адміністративних органів веде мову автор сказати важко, швидше за все, це результат вільного польоту його творчої фантазії.

Однак існує заключний акорд у висновках, який змушує одразу ж забути тільки що прочитане. Цитуємо: « В любом случае, деятельность Центральной Рады была объективно направлена на поражение России в войне и распад Российского государства …Поэтому единственно возможным решением данного вопроса был силовой вариант, а не поиск компромисса и переговоров, как это делало Временное правительство»(с.195-196). Як кажуть, коментарі зайві(щось подібне у серпні 1917 р. можна було прочитати у кадетській «Речи», яка закликала уряд застосувати до УЦР ті ж заходи, що і до фінляндського парламенту). Примітивізм і упередженість подібного способу думання очевидна, і вона не має нічого спільного з історичною наукою. Стає абсолютно зрозумілим, що при такому дискурсі розгляду проблеми немає жодного сенсу вивчати історіографію питання, розбиратися в плюралізмі думок українських істориків, шукати контраргументи на твердження тих з них, які говорять про обережність і поміркованість політики УЦР, її небажання до останнього (фактично до розв’язання більшовиками війни проти УНР) прощатися з федералістськими концепціями, вперте намагання всупереч діям тих же більшовиків зберегти обороноздатність армії (згадаймо переговори зі Ставкою, об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів у один Український фронт). У Д. Бондаренка Центральна Рада винна ab ovo фaктом свого виникнення. Виявляється, не мала вона законного права на існування в будь-якому випадку, а про визнане світом право націй на самовизначення дисертант, треба думати, ніколи не чув.

Ще один спосіб, за допомогою якого демонізується Центральна Рада – це протягування Д.Бондаренком думки про її закордонне фінансування. Він висловлюється за те, щоб зробити цю тему предметом спеціального дослідження. Змушений визнати брак необхідних джерел для цього, він кілька разів говорить то про німецькі гроші, то про американські. Німецькі виявилися грошима українців-солдат, які перебували у німецькому полоні, а американські –грошима української діаспори США, зібраними для підтримки галичан, полонених та переміщених з території Східної Галичини при відступі російської армії.

В праці А. Марчукова в главі про український рух в роки Першої світової та громадянської війни увага автора прикута до пошуку суб’єктивних та випадкових чинників, що призвели до посилення українського національного руху в 1917-1920 рр. Проте висновки є цілком прийнятними. Історик стверджує парадоксальність ситуації. Вона полягала в тому, що українська державність збереглася, але у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка, в свою чергу, хоч і була створена більшовиками, "но объективно украинская советская государственность...своим существованием была обязана деятельности национального движения, в борьбе с которым и для борьбы с которым УССР была создана и продолжала сохраняться после окончания Гражданской войны" (С.134).

Таким чином, зробимо стислі висновки. Російська україністика в останні роки розвивається швидкими темпами. Її доробок не може залишатися поза увагою української історіографії. Навіть більше, він уважно нею вивчається. Це вивчення показує, що бачення українських і російських істориків на одні і ті ж проблеми не є адекватними. Образи України, які вони моделюють, суттєво відрізняються. Російський образ України позбавлений логіки довготривалого внутрішнього етносоціального розвитку. Українство виступає як адепт сепаратизму, внутрішній детонатор розвалу імперії, а в радянські часи як породження більшовицької національної політики. Безумовно, що такий образ сьогодні не є сприйнятним для України. Але за сьогодні завжди приходить завтра, отже є надія, що системне обговорення українсько-російських стосунків рано чи пізно виведе наші історіографії на взаємоприйнятні візії.

М.В. Дмитриев:

Спасибо Владислав Федорович за очень интересный и характерный доклад. Какие будут вопросы?

А.В. Михайлюк:

Я хочу звернутися до Владислава Федоровича з таким питанням. Я посилаюся на Вашу статтю (Верстюк В. Українські фрагменти російської мозаїки про революцію //Український гуманітарний огляд. Вип. 3. К.: Критика, 2000), де написано: «поки українська історична наука шукала самоствердження на шляхах націо- та державотворення, російська продемонструвала куди більші потужності» (С. 108).

В.Ф. Верстюк:

У чистому науковому дискурсі. Безумовно ми теж є заручниками політичної складової суспыльного процесу. Я це не преховую. Я спочатку сказав, що російська наука йшла шляхом антропології революції, Мені він видається це дуже привабливим шляхом. Але це все не суперечить усьому тому, що я сьогодні сказав.

С.В. Савченко:

Ви сказали, якщо я неправильно зрозумів, поправте мене, що перевидання книги Щеголева з передмовою Смоліна можна вважати поглядом Росії на Україну, що це актуалізується, має потребу. Чи вважаєте ви, що книжки Івана Білика, Петра Голубенко, Олексія Івченко, Василя Іванишина - це погляд України на Росію?

В.Ф. Верстюк:

Я не сказав, що Смолiн - це вся Росія. Я говорю, що є така книга. І книги, які Ви назвали - це теж не вся Україна. У нас теж є й праві, й ліві. Це зрозуміло.

В.И. Мироненко:

Пане Владиславе. По-перше, дякую за визнання, що російська україністика з'явилася й розвивається.

В.Ф. Верстюк:

Це великий набуток.

В.И. Мироненко:

Це приємно почути всім, хто займається Україною в Росії. Ви характеризували історичне перебування украiнcьких земель у складі Литви, Польщі та iншi й використовували такий фразеологізм: вони відрізняються як небо й земля. Що ви мали на увазі? Українці й росіяне чи західні українці, які були в складі Литви й Польщі й Російську імперію? Поясните будь ласка.

В.Ф. Верстюк:



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Иджи, стереотипы, предрассудки, пропагандистские клише, создаваемые сегодня мифы в центре докладов и дискуссий наряду с собственно исследовательскими сюжетами

    Доклад
    Коллоквиум является этапом осуществления программы «Украина и Россия: история и образ истории» (информация – на сайте Центра украинистики и белорусистики МГУ – )

Другие похожие документы..