Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Доклад'
В адрес Уполномоченного по правам человека в Пермском крае поступают обращения граждан с жалобами на пытки, жестокое, бесчеловечное или унижающее дост...полностью>>
'Рабочая программа'
примерной программы для основного общего образования по географии (базовый уровень) 2004 г. Сборник нормативных документов География. - М.: Дрофа, 200...полностью>>
'Реферат'
По мере освоения новейших знаний и технологий в современную эпоху арабский язык пополнился заимствованиями, в первую очередь — техническими терминами...полностью>>
'Программа'
Данный элективный курс предназначен для изучения в 9 классе в рамках в предпрофильной подготовки и рассчитан на 17 часов. Курс предполагает развитие ш...полностью>>

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Главная > Курс лекцій
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації.

Коли ми вживаємо поняття “цивілізація”, те мова йде про термін, що несе надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Однозначного його трактування немає ні у вітчизняній, ні в закордонній науці.

Слово “цивілізація” з'явилося у французькій мові середині XVIII в.; лаври його створення віддають Буланже і Гольбаху. Спочатку це поняття виникло в руслі теорії прогресу і вживалося тільки в однині щодо протилежного “варварству” стадії всесвітньо-історичного процесу і його ідеалу в євроцентристській інтерпретації. Зокрема, французькі просвітителі називали Цивілізацією суспільство, засноване на розумі і справедливості.

Будь-які економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури. Зрозуміти внутрішні закономірності цього процесу допомагає його аналіз у контексті основних підходів до періодизації суспільно-економічного розвитку — цивілізаційного та формаційного.

Коли йдеться про періодизацію розвитку суспільства, сучасні дослідники вдаються переважно до цивілізаційного підходу. З позицій синергетичної парадигми саме він є адекватним внутрішній логіці соціально-економічного розвитку. Це пов'язано з тим, що такий підхід спирається одразу на три базові принципи періодизації — стадійності (послідовності етапів розвитку), полілінійності (паралельного розвитку різних способів виробництва) та цивілізаційної унікальності. Причому останній принцип провідний, оскільки визначає загальну структуру людства.

Всього в історії людства англійський історик А. Тойнбі виділив 21 локальну цивілізацію (14 з них уже мертві). У своєму розвитку вони долають фази зародження, росту, розквіту, надлому, старіння і розпаду. Причому їхня еволюція відбувається під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх факторів (природного середовища, тиску з боку сусідів тощо). З погляду синергетики перехідні етапи між цивілізаціями кожної наступної серії (за термінологією А. Тойнбі) можна розглядати як біфуркації цивілізаційного процесу.

Найпомітнішою біфуркацією (розломом) цивілізаційного процесу став, за К. Ясперсом, так званий осьовий час. Це період між 800 і 200 роками до н. е., коли з'явилася людина сучасного типу і на основі формування світових релігій відбулося «одухотворення буття». В результаті виникли локальні цивілізації другої серії — греко-римська, іудейська, іранська, індійська, китайська. Лідерами серед них були цивілізації Сходу — Китаю та Індії. А всі величні цивілізації першої серії — вавилонська, єгипетська, індійська, китайська та ін. продовжували існувати лише у тих своїх елементах, які ввійшли до осьового часу і були сприйняті цивілізаціями другої серії.

У середні віки у Західній Європі утворилася Західнохристиянська цивілізація, яка за часів Ренесансу (близько 1500 р.) трансформувалася у Новоєвропейську. Так відбувся перехід від ранньокласової до станово-класової (феодальної) системи суспільних відносин. Щоправда, під кінець існування другої серії цивілізацій (1750 р.) Новоєвропейській ще не належала першість у промисловому розвитку.

Промислова революція зумовила стрімку перебудову світового цивілізаційного простору, внаслідок чого з'явилися локальні цивілізації третьої серії. Зокрема, з кінця XVIII ст. почала формуватися Новоєвропейсько-Північноатлантична (західна) цивілізація, яка базувалася на досягненнях науки і техніки та індустріальному громадянському суспільстві, або капіталізмі.

Якщо А. Тойнбі виділяв усього п'ять локальних цивілізацій третьої серії — західну, православну, ісламську, індуїстську та далекосхідну, то американський політолог С. Хантингтон налічує їх вісім: шість за релігійною ознакою — християнсько-католицьку (західну), християнсько-православну, ісламську, індуїстську, конфуціанську і японську та дві за географічною ознакою — африканську і латиноамериканську. Але на початку третього тисячоліття є всі підстави говорити про формування цивілізацій четвертої серії. Новий цивілізаційний розлом робить можливим поділ західної цивілізації на західноєвропейську (материнську) і північноамериканську (дочірню) цивілізації. Не виключається і відокремлення від неї дочірньої цивілізації на чолі з Австралією.

Традиційно локальні цивілізації розглядалися як культурно-релігійні утворення. Ф. Бродель проаналізував їх з позицій матеріальної культури: з одного боку, як замкнений світ-економіку, а з другого — як частину світової економіки. Це дало йому змогу з цивілізаційних позицій окреслити періоди лідируючої ролі світових країн, а також розвинути відоме положення К. Маркса, що промислово більш розвинена країна демонструє менш розвиненій картину її майбутнього.

Ф. Бродель, зокрема, обґрунтував ієрархічний поділ світу-економіки за рівнем економічного розвитку країн: на країни центру, напівпериферії та периферії. У сучасних умовах такий поділ доцільно поширити на світову економіку в цілому. Крім того, в умовах ринкових трансформацій виникла необхідність виділити ще одну — проміжну (між напівпериферією та периферією) групу постсоціалістичних країн.

Зрозуміло, зміна лідерів зумовлює переорієнтацію системи територіального поділу праці з одних транспортних шляхів на інші. Так, занепад у XII ст. Київської Русі (під тиском монголо-татарських орд) призвів до переорієнтації товаропотоків з Дніпра (шлях «з варяг у греки») на Віслу. Зміцнення у XV ст. (внаслідок Великих географічних відкриттів) Іспанії, а в XVII ст. (після військових перемог над Іспанією) — Англії сприяло переміщенню основних транспортних шляхів із Середземномор'я до Атлантики. Відповідно змінилася й система постачальницько-збутових зв'язків, насамперед у міжнародних промислово-територіальних системах (ПТС). Щось подібне сталося і після розпаду СРСР, коли система зв'язків ПТС України переорієнтовується з колишньої метрополії на інші центри економічної й політичної сили.

Теорія локальних цивілізацій, хоча й розкриває глибинні механізми суспільно-економічного розвитку, але все ж не враховує достатньою мірою наступність між матеріальними цивілізаціями. Тому, переходячи від горизонтального до вертикального зрізу класифікації цивілізацій, доцільно простежити вплив на формування ПТС ще й світових цивілізацій, які характеризують рух (еволюцію) суспільства від одного ступеня господарської зрілості до іншого, вищого.

Серед суспільно-економічних трансформацій видатне місце належить переходу від традиційної (аграрної) до індустріальної цивілізації. Трапилося це два століття тому у Західній Європі, де зіткнулися й вступили у взаємодію кілька соціальних феноменів — антична наука, раціональне римське право та відтворювальний спосіб ведення сільського господарства. Соціокультурним фактором, який дав змогу синтезувати всі ці феномени, став протестантизм. Саме останній створив світоглядні передумови для використання в економіці досягнень науки, і навпаки. Внаслідок цього в Європі склалося індустріальне суспільство.

Не менш вагомим має стати перехід від індустріального до постіндустріального (інформаційного) суспільства, що розпочався у 90-х роках минулого століття. Його вивченню присвячені фундаментальні праці Р. Арона, Д. Белла, Дж. Гелбрейта, П. Дракера, Е.Масуди, П. Сорокіна, О. Тоффлера, А. Турена, Л. Туроу та ін.

За О. Тоффлером, постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального префіксом «де», який додається до таких головних рис суспільства, як концентрація, масизація, етатизація тощо. На думку більшості дослідників, перехід до постіндустріального суспільства полегшить розв'язання глобальних проблем, з якими неможливо впоратися на державному рівні через відсутність єдиних «правил гри». Вивільниться також творчий потенціал людини, вона перетвориться з «гвинтика» до системи машин на всебічно розвинену особистість.

Постіндустріальна трансформація породжує також і перехідні (квазіпостіндустріальні) суспільства, як, наприклад, в Україні. Причиною їх “зупинки на півдорозі” є те, що вони не мають необхідних внутрішніх передумов для переходу до постіндустріального суспільства. Слід враховувати й те, що посилюється процес “замикання” постіндустріального світу, який стає дедалі більш самодостатнім, тоді як залежність від нього індустріальних країн зростає.

З цивілізаційними розломами та установками пов'язана більшість суспільно-економічних трансформацій. Тому цивилізаційний підхід лежить в основі цілого ряду історико-економічних теорій: стадій економічного зростання (У. Ростоу), відсталості (А. Гершенкрон), сучасного економічного зростання (С. Кузнець), інституційних змін (Д. Норт), еволюції індустріальної культури (А. Чандлер) тощо.

Американський економіст і соціолог У. Ростоу у 1961 р. виділив п'ять стадій суспільно-економічного розвитку: традиційне суспільство (стадія, що характеризувалась досить розвиненим аграрним сектором і примітивним ремеслом); перехідне суспільство (на цій стадії, яка розпочалася наприкінці XVII ст., виникли передумови для «злету» у напрямі індустріального суспільства; “злет” (стадія, яка збігається з промисловим переворотом); індустріальне суспільство (період невпинного індустріального прогресу, що тривав 60 років); суспільство масового споживання (масове виробництво складних промислових товарів, до якого США йшли приблизно 100 років). Кожна з цих стадій специфічно впливала на формування ПТС, але найбільші зміни властиві для стадії «злету», коли сформувалися системи на базі машинного виробництва.

Інколи слова культура і цивілізація вживаються як синоніми. У поняття “цивілізація” тут включається будь-який артефакт: витвір мистецтва фігурує поруч із винаходом колеса або якогось іншого механізму. Водночас цивілізація розглядається як певна концепція життя, його структура. Цивілізація має також відношення до того що було створено для комфорту людини: машини, меблі, посуд тощо. Культура уособлює явища духовного життя: релігійно-філософський світогляд людей, їх прагнення побудувати життя за законами справедливості. (політика), наука та освіта, а також мистецтва – зображувальні (живопис, скульптура, архітектура), музично-театральне мистецтво, література тощо. Багато вчених вважають також, що цивілізація починається тоді, коли виникають монументальна архітектура, писемність, міста, інші вчені пов’язують поняття цивілізації з переходом від кочового життя до землеробства. Щоправда, у низці випадків провести межу між культурою і цивілізацією досить важко. Наприклад: будівлі, одяг, посуд насамперед створюються для комфорту, але часто вони являть собою справжні твори мистецтва, несуть відбиток людського духу

На початку XIX в. почався перехід від моністичної інтерпретації історії людства до плюралістичного пояснення генезису. Це було обумовлено двома факторами.

По-перше, наслідками Великої французької революції, що установила новий порядок на руїнах старого і тим самим виявила неспроможність еволюціоністських поглядів на прогрес суспільства.

По-друге, тим великим етноісторичним матеріалом, отриманим у “епоху подорожей”, що знайшов величезну розмаїтість вдач і людських установлень поза Європою і те, що цивілізації, виявляється, можуть умирати.

У зв'язку з цим стала складатися “етнографічна” концепція цивілізації, основу якої складало уявлення про те, що в кожного народу — своя цивілізація (Т. Жуффруа). У романтичній історіографії початку XIX в. з її апологією ґрунту і крові, екзальтацією народного духу поняттю цивілізації був доданий локально історичний зміст.

На початку XIX в. Ф.Гізо, намагався вирішити протиріччя між ідеєю прогресу єдиного роду людського і різноманіттям виявленого історико-етнографічного матеріалу, заклавши тим самим основи етноісторичної концепції цивілізації, що припускала існування локальних цивілізацій, не заперечуючи існування єдиної цивілізації як прогресу людського суспільства в цілому.

У марксизмі термін “цивілізація” застосовувався для характеристики визначеної стадії розвитку суспільства, що постає за дикістю і варварством.

Ствердившись в другій половині XVIII — початку XIX ст. ці підходи до розуміння терміну “цивілізація” продовжують існувати і в даний час. А, це:

  • унітарний підхід (цивілізація як ідеал прогресивного розвитку людства, що представляє собою єдине ціле);

  • стадіальний підхід (цивілізації, що є етапом прогресивного розвитку людства як єдиного цілого);

  • історичний - локально-історичний підхід (цивілізації як якісно різні унікальні етнічні чи історичні суспільні утворення).

Цивілізація, вважав Гізо, складається з двох елементів: соціального, зовнішнього стосовно людини і загального, а також інтелектуального, внутрішнього. Взаємний вплив цих двох явищ, соціальних і інтелектуальних, є основою розвитку цивілізації.

А. Тойнбі розглядав цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений визначеними часовими-тимчасовими, просторово-тимчасовими рамками, основу якого складають релігія і чітко виражені параметри технологічного розвитку.

М. Вебер також вважав релігію основою цивілізації. Л. Уайт розглядає цивілізацію з погляду внутрішньої організованості, обумовленості суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціальною організацією і філософією, причому техніка в нього домінує над іншими компонентами.

Науковцями була також почата спроба створити особливу “науку про цивілізацію” розробивши її загальну теорію. Останню треба відрізняти від історії цивілізації, оскільки теорія є єдине вчення про цивілізацію. Історій же стільки, скільки цивілізацій, і немає єдиного цивілізаційного процесу.

Головна проблема науки про цивілізацію - походження і природа її різноманіття. Зміст загальної історії - вивчення боротьби цивілізацій, їхнього розвитку, а також історія виникнення культур.

Основні ідеї цієї концепції зводяться до того, що цивілізація, по-перше, - це особливий стан суспільного життя, що може бути охарактеризоване з різних сторін: “особливої форма організації і комунікації людей”, “метод устрою колективного життя”, тобто цивілізація - це соціальна цілісність;

по-друге, внутрішнє життя цивілізації визначається двома фундаментальними категоріями - блага (моралі) і істини; а зовнішня, чи тілесна, - категоріями здоров'я і благополуччя. Крім них, життя цивілізації засноване на категорії краси. Ці п'ять категорій, чи факторів, установлюють лад життя і своєрідність цивілізацій, а багатоманітності методів як способів зв'язку факторів життя відповідає необмежена кількість цивілізацій.

У вітчизняній літературі також існує різне розуміння того, що лежить в основі цивілізації.

Так, представники географічного детермінізму вважають, що вирішальне вплив на характер цивілізації робить географічне середовище існування того чи іншого народу, що впливає насамперед на форми кооперації людей, що поступово змінюють природу (Л. И. Мечников).

Л. Гумільов пов'язує це поняття з особливостями етнічної історії. Але у цілому в наш час переважає культурологічний підхід до визначення поняття “цивілізація”. У більшості словників це слово інтерпретується як синонім поняття “культура”. У широкому змісті під ним мають на увазі сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвитку, у вузькому - тільки матеріальну культуру.

Тому більшість учених схильні визначати цивілізацію як соціокультурну спільність, що проявляється у якісно специфічнім, цілісно конкретнім історичнім утворенні, що відрізняється характером свого відношення до світу природи і внутрішніх особливостей самобутньої культури.

Культурологічний підхід до розуміння цивілізації являє собою форму гносеологічного редукціонізма, коли увесь світ людей зводиться до його культурних характеристик. Тим самим цивілізаційний підхід ототожнюється з культурологічним. У зв'язку з цим треба відзначити, що ще в XIX - початку XX ст., особливо в німецькомовних країнах, культуру протиставляли поняттю “цивілізація”. В Канта простежується розходження між поняттями цивілізації і культури. Шпенглер, представляючи цивілізацію як сукупність техніко-механічних елементів, протиставляє її культурі, як царству органічно-життєвого. Тому він стверджує, що цивілізація - це заключний етап розвитку якої-небудь культури, у якомусь періоді суспільного розвитку із характерними ознаками високого рівню наукових і технічних досягнень і занепадом мистецтва і літератури.

Крім того, деякі вчені незалежно від їхніх уявлень про те, що лежить в основі цивілізації, розглядають її як зовнішній стосовно людини світ, культура ж ними трактується як символ його внутрішнього надбання, як духовний код життєдіяльності.

У зв'язку з цим термін “цивілізація” вживається в нормативно-ціннісному визначенні, що дозволяє фіксувати те, що отримало назву матриці або “домінантної форми інтеграції” (П. Сорокін).

Таке розуміння відрізняється і від уявлення про неї як про “конгломерат різноманітних явищ” і не зводить цивілізацію до специфіки культури.

Таким чином, з цього погляду цивілізаційний і культурологічний підходи являють собою різні способи наукової інтерпретації історії. Цивілізаційний підхід орієнтований насамперед на пошук “єдиної матриці”, домінантної форми соціальної інтеграції. Культурологічний - на вивчення культури як домінанти соціального життя. В якості матриці тієї чи іншої цивілізації можуть виступати різні основи. Крім того, цивілізації розрізняються також алгоритмами розвитку (соціальними генотипами) і культурними архетипами.

Проблема пошуку місця України у цивілізаційній системі сьогодні актуальна як ніколи. Це зумовлено принаймні трьома основними чинниками, які можна визначити як концептуальний, політичний та економічний.

Концептуальний полягає у тому, що у постсоціалістичних країнах після відмови від марксизму як офіційної теоретико-методологічної основи суспільно-гуманітарних наук ці країни залишилися без будь-якого визначеного ідейного підґрунтя. На зміну формаційному підходу, безумовно застарілому і непродуктивному у його радянсько-істматівській формі, стихійно почали приходити західні теорії, але здебільшого сприйняті фрагментарно і безсистемно. Серед них і цивілізаційний підхід, який потребує докладної розробки у єдності зі стадійним розумінням історії та її баченням в аспекті поліваріантності можливостей шляхів розвитку.

Політичний чинник актуалізації теорії цивілізаційного процесу пов'язаний з тим, що здійснюється похмурий прогноз С. Хантінгтона, і протистояння у світі набуває дедалі виразніших ознак так званого “зіткнення цивілізацій”. З розпадом СРСР і модернізацією Китаю протистояння соціальних систем відійшло у минуле, а національні конфлікти підпорядковуються саме цивілізаційній (часто-густо у її конфесійній формі) конфронтації. Це ми спостерігаємо, зокрема, на Балканах, на Кавказі, у Кашмірі, Сінцзянь-Уйгурії, на Філіппінах.

Економічний чинник актуалізації досліджень у галузі цивілізаційної теорії полягає в тому, що, як обґрунтував Ю. М. Пахомов, у сучасному світі успіху досягають ті країни, які знайшли оптимальні форми поєднання власної традиційної соціокультурної системи з новітніми продуктивними досягненнями у науково-технологічній сфері. Прикладом є країни Далекого Сходу, і не лише вони. Водночас ті держави, які некритично сприймали рекомендації західних фінансових установ, передусім МВФ, не адаптуючи їх до своїх, конкретних умов, зазнали краху. Програють ті країни (серед них і Україна), котрі не ставлять собі за мету трансформувати західний досвід з урахуванням власної цивілізаційної специфіки. Там, де західні принципи економічного життя механічно переносилися на чужорідний ґрунт, де ігнорувалися традиції, результатом ринкових реформ ставала лише деградація.

Те, що модернізація за суто західними зразками без першорядної уваги до власної цивілізаційної специфіки є руйнівною і деструктивною, підтверджує сумний досвід численних держав Латинської Америки і Тропічної Африки. Свіжий приклад - економічний крах Аргентини на межі 2001—2002 років. Поведінка кожної держави органічно пов'язана з її цивілізаційною природою. Більше того, сьогодні протистояти деструктивним викликам з боку транснаціональних сил глобалізованого світу можуть не стільки окремі країни, скільки цивілізаційні світи. Отже, для винайдення продуктивної моделі соціально-економічного розвитку кожна країна має усвідомлювати власне соціокультурне підґрунтя. Це безпосередньо стосується і України, де питання про власну цивілізаційну ідентичність залишається ще невирішеним.

За умов глобалізації світ не стільки уніфікується за поверхово сприйнятими американськими зразками, скільки набуває вигляду поліцивілізаційної структурно-функціональної системи. Її окремі складові поводяться неоднаково і своїм традиційним ідейно-ціннісним підґрунтям великою мірою визначають майбутнє тих народів і країн, які входять до них.

Усвідомлення місця України в системі світової цивілізації має не лише теоретичне, а й першорядне практичне значення. Але перш ніж намагатися визначити це місце, треба розглянути загальну концепцію цивілізаційного розвитку людства на ґрунті принципів стадійності, полілінійності та цивілізаційної дискретності. Адже зрозуміти нашу цивілізаційну позицію можна лише в системі людства загалом. Сьогодні ще немає єдиної концепції цивілізаційної структури людства. Проте завдяки ґрунтовним розробкам А. Дж. Тойнбі, а також працям Л. С. Васильєва, Г. С. Померанця, С. Хантінгтона та багатьох інших дослідників у попередні роки була вироблена відповідна концептуальна схема.

Cьогодні на планеті сформувалися чотири основні цивілізаційні світи: Китайсько-Далекосхідний, Індійсько-Південноазійський, Мусульмансько-Афразійський та найбільший (але якісно дуже неоднорідний) Макрохристиянський. Залежно від багатьох обставин, передусім міри консолідованості, ці світи можуть відповідати одній цивілізації з її автономними периферійними філіаціями або складатися з двох чи більшої кількості цивілізацій.

Макрохристиянський світ, у свою чергу, виразно поділяється на три цивілізаційні складові: центральну - Західноєвропейсько-Північноамериканську з Австралією та деякими іншими її філіаціями - і дві периферійні щодо неї - Латиноамериканську та Православно-Слов'янську. Дві останні цивілізаційні спільноти мають із Заходом спільне коріння і впродовж останніх п'яти століть розвивалися під його вирішальним впливом. Але процеси, що відбувалися на Заході та в двох зазначених цивілізаційних регіонах, нерідко мали майже протилежну спрямованість. Так, із часів пізнього Середньовіччя Захід розвивався завдяки вільній праці, тоді як у Латинській Америці з Карибікою і півднем Північної Америки, так само, як і в Східній Європі, переважала підневільна праця: пеонат і рабство з одного боку, та кріпацтво, а потім і державна експлуатація в СРСР - з другого.

Окремі регіони сучасного світу з неокресленою цивілізаційною ідентичністю, де хвилі іноцивілізаційних впливів накладаються одна на одну, можуть бути означені як трансцивілізаційні. Насамперед ідеться про Тропічну Африку та Океанію, де на цілком актуальному традиційному ґрунті схрестилися впливи, відповідно, Західної та Мусульманської і Західної та Японської цивілізацій. Інші регіони, де історично утворився нестійкий, суперечливий симбіоз між двома чи більше цивілізаціями (Балкани, Кавказ, Африканський Ріг, Південно-Східна Азія), визначаються як зони цивілізаційних стиків. Ці стики припадають не лише на місця зіткнення окремих цивілізаційних світів (наприклад Мусульмансько-Афразійського та Китайсько-Далекосхідного у Сінцзянь-Уйгурії), а й на територіально відносно невеликі локуси взаємонакладання чи зіткнення цивілізацій у межах одного цивілізаційного світу (Східна Прибалтика і Західна Україна - на межі Західної та Православно-Слов'янської, Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг - між Китайсько-Конфуціанською та Японсько-Океанічною цивілізаціями). Балкани і Південно-Східна Азія демонструють ще складніші комбінації.

Сказане дає змогу чіткіше усвідомити місце України в сучасному світі. З одного боку, вона перебуває у найближчому відношенні до Заходу, але (як і Росія, Білорусь, Грузія або Вірменія) не є його складовою частиною. З другого боку, ми не зазнали, як західноєвропейські народи, Відродження і Реформації, а саме ці історичні етапи разом з капіталізмом і раціоналізмом були визначальними у формуванні типу сучасної західної людини. Ми для Заходу ніколи не будемо аутентично «своїми»— навіть тією мірою, як поляки чи естонці. Тому західні проекти на нашому ґрунті необхідно цілеспрямовано адаптувати до вітчизняних, багато в чому принципово інших, умов. Водночас Україна здатна сприймати євро-атлантичні досягнення більш органічно, ніж більшість інших країн світу. Вона має майже півтисячолітній досвід такої адаптації.

А. Дж. Тойнбі (1889—1975) схильний бачити в історії певну цілісність. Він шукає цю цілісність не тільки в особливих формах людського життя, у розвиткові людських суспільств, що звуться цивілізаціями, але передусім у спадкоємності і цілісності культурних досягнень людства. «Скульптури, поеми, філософські праці, — пише видатний англійський історик, — можуть сказати нам значно більше, ніж тексти законів і договорів» (Тойнбі А. Дж. Цивилизация перед судом истории. — М., 1995. — С. 22). Людські суспільства, що звуться цивілізаціями, різняться за особливостями тих культурних цінностей, котрі властиві даному суспільству. Тойнбі зазначає, що сучасні історики налічують близько двадцяти різних цивілізацій — видів суспільства, створених ціною «дуже важкої праці, несправедливо нав'язаної більшості для створення витончених плодів цивілізації» (Там само. — С. 33). При цьому, оскільки цивілізації переживають розквіт і занепад, даючи життя новим цивілізаціям, які перебувають у чомусь на вищому рівні, то, можливо, розгортається якийсь цілеспрямований процес, божественний план, згідно з яким знання одержане через страждання, викликане крахом цивілізацій, у результаті стає найвищим засобом прогресу. Як бачимо, історики і культурологи надають вирішального значення саме знанню у своїх прагненнях збагнути найскладніші процеси історичного ходу людського життя. Якщо культуру розуміти як особливу форму життя і насамперед життя індивіда в даний історичний час, то цивілізація постане перед нами як особливий тип суспільства, як форма соціальної організації. За такої розкладки понять знання стає підґрунтям цивілізації, а з нею і культури.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича географічний факультет (1)

    Документ
    Дана спеціальність створювалася з метою підготовки висококваліфікованих кадрів у сфері управління природоохоронною діяльністю, туристичною індустрією, готельним господарством, зокрема: керівників підприємств, установ та організацій
  2. В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році (1)

    Документ
    Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.

Другие похожие документы..