Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Календарно-тематический план'
*Философия: Учебник /Под ред. В.Н. Лавриненко, В.П. Ратникова. – 3е изд. – М., 2007. – Раздел III, глава 11-12; Раздел IV, глава 23-25; 15, 17, 18-20...полностью>>
'Обзор'
12 ноября в ЮНЦ РАН прошла научно-практическая конференция, приуроченная к 100-летнему юбилею Федора Викторовича Тумилевича, «Казаки-некрасовцы: язык...полностью>>
'Документ'
Переживает ли кризис современная историческая наука? Кризис на лицо - крах идеологий, угроза гибели человечества в огне ядерного апокалипсиса вызвали ...полностью>>
'Документ'
Авторы и составители: доктор исторических наук, профессор Терновая Л.О. (отв.ред); кандидат политических наук Дорошева Е.Ю.; кандидат политических на...полностью>>

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Главная > Курс лекцій
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Додаткова література до теми:

  1. Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.

  2. Історія культури. – Харків, 1999

  3. Культурология. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. М., 1995.

  4. Смезлер Н. Социология: пер. с англ. - М., 1994.

  5. Культурология” Курс лекций под ред. А.А. Родугина Изд. – М., 1998

  6. П. С. Гуревич “Человек и культура”. – М., 1998.

  7. “Культурология" под ред. А. Н. Марковой. – М., 1998.

  8. Философский энциклопедический словарь. – М., 1993.

  9. Н. А. Бердяев Самопознание. – М., 1991.

Тема 2. Генеза культури

Сучасні науковці досі не дійшли згоди щодо загальноприйнятого визначення куль­тури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура".

Говорячи про походження, або іншими словами про генезис культури, варто сказати, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культу­ри — матеріальний і духовний, — відповідно до двох голов­них сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяль­ності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як ба­гатогранне і цілісне явище.

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що їх структура представляє собою цілий макросвіт. Культурні знання охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елемен­ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та­кого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культурних знань відпові­дно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світо­ву і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос­подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре­ма, виділяють національні культури — українську, російсь­ку, французьку та ін.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвит­ком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою станов­лення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив пи­тання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у сим­волічній формі.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре­гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру со­ціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

Культурні знання потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором націо­нальної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить під­ґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Про­грес суспільства поєднується і супроводжується також куль­турним прогресом.

Однією з найважливіших функцій культурних знань є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор­маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе­редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім куль­тури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними на­слідками.

Іншою провідною функцією культурних знань є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят­ливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знан­ня, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людь­ми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприк­лад, в Японії) демонструють величезний динамізм у бага­тьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "ви­находять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус­пільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мо­раль і право.

Ціннісна функція відобра­жає важливий якісний стан культурних знань людини, суспільства.. Саме система цінно­стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Отже, як бачимо, генезис культури досить складний і пов’язаний з історичним розвитком суспільства. Одночасно, є досить специфічними і культурні знання, які торкаються багатьох напрямків розвитку суспільства. Однак без культурних знань не можна говорити про цивілізовану людину, суспільство, не мислимий прогрес майбутнього людства.

Декотрі вчені ХХ ст. Заперечували зв’язок та наступність культур. Так, А.Тойнбі відмовлявся від ідеї прогресу людства як об’єднаної спільноти. вважаючи, що великі цивілізації – єгипетська, греко- римська, європейського сеердньовіччя та ін. – народжуються, розквітають та вмирають у своєму власному культурницькому субстратові, не передаючи нічого наступним поколінням. Просвітницько-марксистська думка наголошувала, що культура розвивається шляхом відмирання “непотрібного” та народження нового, а все життєздатне переходить у нову культуру зі старої. Зокрема, ХІХ – ХХ ст. в Західній Європі є результатом розвитку секуляризованої культури, яка втрачає і обов’язок і зв’язок із минулим поколінням і його канонами та цінностями.

Завдяки розвитку інформатизації та комунікації планета “зменшується”; досягнення різних народів та особистостей швидко стають загальним надбанням. Поступово вдосконалюється планетарна фінансова система; соціальні та міждержавні міграції перевершують у тисячі разів те, що у ранньому Середньовіччі називалося Великим переселенням народів. Велика роль у спілкуванні належить “культурному коду”, створеному народом або групаим народів, певними соціальними групами протягом декількох століть. Скажімо, автохтони християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків та психологію громадян ісламських країн, етику буддійського, індуїстського світу тощо. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж самого суспільства.

Європа в культурному відношенні належить до Заходу як ареалу, й колись утворювала майже однорідну християнську культурну зону. Але вона здавна поділялася на Західну та Східну Європи – це визначилося розколом церков та утворенням римо-католицького та візантійсько-православного культурних регіонів. Та історія Європи свідчить про ще більш складні корені її культури. Адже дохристиянська Європа була язичницьким (багатобожним) краєм. Тут висунулися на перший план надзвичайно потужні культурні досягнення греків та римлян, які прагнули підкорити впливу своєї цивілізації всі інші європейські народи (еллінізм). Тому важливим початком європейської культури стала греко-римська античність. Її цінності полягали в ствердженні земного буття як єдиної вартості людини, в оспівуванні та поетизації життя тіла, в радісному гедонізмі (філософії насолоди).

Але античну картину буття заперечило народжене на Сході християнство, що розглядало земне буття як тимчасове й протиставляло античності віру в Єдиного Бога, тверду мораль і піднесення Царства Небесного. Утверджувалося християнство при шаленому опорі постарілого античного світу, але перемогло на тисячу років (Середньовіччя). В епоху Ренесансу (Відродження) поновилися й отримали розвиток античні ідеї й християнство почало заперечуватися знову.

Отже в основі європейського світогляду приховано конфлікт між тілесною і духовною першоосновами. Але цей конфлікт і досі визначає динаміку релігійно-філософського, науково-технічного й літературно-мистецького пошуку європейців.

Услід за філософом Ф.Ніцше, науковці виділяють також аполлонічну і діонісійську первні європейської культури. Йдеться про початки, позначені іменами двох давньогрецьких богів – Аполлона і Діоніса. Перший, покровитель наук та мистецтв, уособлював логічно-раціональний першопочаток; другий, бог вина та сп’яніння, втілював емоційно-ірраціональне буяння підсвідомого у людині. Характерний приклад дає культура Німеччини, уславлені протягом століть великими філософами, літераторами й митцями, німці у ХХ ст. раптом зірвалися до фашистської контркультури, до сліпого уславлення ідей нацизму й вождя-фюрера; розпочалося фізичне знищення ворогів режиму і ні в чому не винних людей, було розв’язано Другу світову війну тощо.

Україна від початку належить Європі, як географічно, так і культурно. Щоправда корені української духовності сягають не лише європейських, а й азійських глибин. У віруваннях та звичаях архаїчної дохристиянської України простежується спорідненість з культурами іранців та індо-аріїв. Київська Русь органічно увійшла до європейської християнської спільноти.

Уведення християнства спряло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими Європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрого було видано за представників королівських родин Європи, а Анна Ярославівна по смерті свого чоловіка, короля Франції, до повноліття сина, наступник престолу правила державою. На привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу наступні королі Франції – аж до еволюції 1789 р. В подальшому європейському статусу України завадила монголо-татарська навала, яка, до речі спричинила утворення Московії, довго підлеглої монголам, що ґрунтовно вплинуло на характер її культури. А оскільки саме до цієї держави мусила приєднатися Україна після війн Богдана Хмельницького, то її європейський вибір значно ускладнився.

Історичні типи культури

Розгляд культури (з метою її розчленовування, виділення основних історичних типів) через призму філософії (через з'ясування її місця в культурі реальних людських суспільств) дозволяє зупинитися на наступних основних результатах, що стануть відправними пунктами подальшого осмислення теми.

По-перше, виникнення філософії в епоху “залізної революції” у рамках духовного перевороту, пережитого великими цивілізаціями у минулому, що освоїли “осьовий” вимір культури, хронологічно і просторово виділяє з традиційних культур універсально-гуманістичні культури “філософського” типу (п'ять “осьових” цивілізацій К. Ясперса - з яскраво вираженим філософським статусом китайської, індійської і грецької). Хронологічна межа, що розділяє доосьові (дофілософські) і осьові (філософські) культури у всесвітній історії, - середина I тис. до н.е.

По-друге, кожний з цих історичних типів культури, у свою чергу, представлений двома основними формами: перша — архаїка (первісні культури) і цивілізація (великі культури стародавності епохи бронзи); друга - культури Сходу і Заходу.

По-третє, всі основні історичні типи і форми культури людських суспільств сформувалися в дохристиянську епоху (включаючи появу передумов для “символічної” культури, зв'язаної своїм виникненням з дією надісторичних і позаісторичних сил; її історичний розвиток у християнську епоху здійснювався на основі реальних соціальних і цивілізаційних умов життя).

Представимо запропоноване тлумачення питання про історичні типи культури в більш розгорнутому виді.

1. Доосьовий (іменний) тип. Почнемо з архаїчної культури, що представляє його першу історичну форму. Тут варто чітко розділяти два основних значення культурної архаїки. По-перше, те, що складає її історичну специфіку (на тлі наступного культурно-історичного розвитку), те, що переборюється й усувається в ній у процесі розвитку людських суспільств в економічно-господарському, соціальному, політичному і духовному відношеннях. Але, з іншого боку, і те, що назавжди залишається в людській культурі, надбаним на самому початку історичної епохи людського існування. У першому випадку ми маємо те, що охоплюється поняттям “первісної культури”. У другім - те, що складає саму сутність культури, її “архе”, “першооснову”, що панує в житті людини і суспільства на будь-яких етапах розвитку й історичного існування.

Серед цих вічних підвалин і основ людської культури, освоєних саме на етапі первісної культури, просвітителі вважали основним і ведучої людський розум, романтики і ірраціоналісти - волю до життя з посиленим релігійним почуттям. Гегель - розум і волю, Маркс – виробничу і трудову діяльність, Соловйов - моральність (на основі релігійного, альтруїстичного і аскетичного аспектів), культурологи XX ст. - мову й інші символічні форми. Так чи інакше, але приборкання зоологічних інстинктів робить людину культурною, творцем і носієм штучних засобів, що забезпечують виживання, прогрес і розвиток людини і суспільства. Відповідно до тієї концепції, що прийнята в даному розгляді культури і її історичних типів, що вирішує значення має іменна і зв'язана з нею текстова матриця, як засіб освоєння, збереження, передачі і відновлення колективного людського досвіду, його інформативної, нормативної, ціннісної і практичної складових.

З цього погляду культура первісності і виникаючих (після аграрної революції) суспільств-цивілізацій представлена, як уже відзначалося, особисто-іменним і професійно-іменним типами. У соціальному відношенні їм відповідають такі структури (забезпечуючі інтеграційну єдність), як рід і громада, у первісних суспільствах - система сільських громад, і держава - на стадії цивілізації. У духовному плані для первісних суспільств характерні ранні релігійні культи, у суспільств-цивілізаціях, що складаються, представлені вже політеїстичні релігійні системи (наприклад, у вигляді “олімпійської” системи греків). По способі мислення (у його семіотичній організованості і представленості) особисто-іменний тип є доміфологічним. Для культур із професійно-іменним типом характерний саме міфологічний спосіб мислення (у розвинутих цивілізаціях він відтісняється на маргінес, утворюючи приховану основу світоглядних структур, але не проявляється - аж до інтелектуальної революції в “осьову” епоху). Близькість між собою іменних матриць особистісного і релігійно-міфологічного типів дозволяє говорити про відповідні культури як про дві історичні форми єдиного культурного типу. Але - тільки з погляду принципової специфіки універсалістського типу культури. При іншій точці відліку (з чи позицій Гегеля, Маркса, Шпенглера, Тойнбі, Петрова) саме межа між первісними суспільствами і цивілізаціями виявляється вирішальної й основною; розходження ж між доосьовими й осьовими культурами, а потім і між культурами Сходу і Заходу є вторинними, чи навіть узагалі не істотними. Розглянемо, однак, і ці реалії вторинного типу культури.

Східна цивілізація.

У центрі уваги вчених-сходознавців (у період становлення даної наукової дисципліни) знаходилися історія і культура єврейського народу, Китай, Індія й арабо-мусульманский світ. У XIX ст. були відкриті сліди древніх цивілізацій Близького Схід, у XX ст. — найдавніша цивілізація в Південній Індії. В узагальнюючих працях, створених класиками сходознавства Г. Масперо, Ед. Мейером, Б. А. Тураевым, головна увага приділялася опису і характеристиці культурної, релігійної і політичної історії древніх цивілізацій. Широке поширення одержала концепція феодального характеру давньосхідних суспільств. У працях радянських істориків (В. В. Струве, В. І. Авдієва, Б. Б. Піотровського, М. А. Коростовцева) була розроблена концепція рабовласницького суспільства. Історики-марксисти (у нашій країні і за рубежем) розвивали ідею про азіатський спосіб виробництва в країнах Сходу.

У філолофсько-історичному осмисленні (Гегель, Соловйов) Схід представлявся в якості першої історичної ступені всесвітнього розвитку людства (“деспотія”, “воля одного” як перший крок до волі - у Гегеля, символ “нелюдського Бога” - у Соловйова). У теоріях замкнутих культур і локальних цивілізацій (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі) лінійна історична схема була відкинута і удаваний (на європейському тлі) більш-менш єдиний Схід став свого роду “розсипом” самобутніх культурно-історичних утворень. Відповідно до цієї точки зору, саме “Схід у широкому розумінні цього слова став колискою світової Цивілізації і людської культури” (Л. С. Васильєв). Де при всіх його локальних соціокультурних утвореннях було характерне прагнення до збереження століттями виробленої жорсткої норми, стійкого соціального порядку і сформованих релігійних і моральних стандартів поводження. Сутність цих соціальних систем, по Васильєву, визначається азіатським способом виробництва, характерним “для всіх неєвропейських докапіталістичних суспільств (первинність державного сектора і вторинність приватного сектора), і зводиться до консервативної стабільності”. З іншого боку, по Генону, східні цивілізації “сутнісно не суперечать одна одній”, бо створенні “вищим принципом доцільності”. Однак при обох поясненнях виявляється зрозумілим та обставина, що “у сучасному світі ми спостерігаємо, з одного боку, цивілізації, що притримуються традиціоналізму, і ті що йдуть на компроміс із західною культурою.

У сучасних типологічних схемах, тих що висходять до М. Вебера, китайська, індійська і близькосхідна цивілізації були усвідомлені в якості трьох основних і самостійних форм культури і суспільства - поряд з європейською, що створила в економіці, соціальній і політичній сферах, в області духовної культури таку своєрідність, що виводить Захід за рамки загальноцивілізаційної “норми” і присутня у всіх модифікаціях - культури Сходу. Це привело до істотного переосмислення самої парадигми “Схід – Захід”. Їх взаємний діалектичний зв'язок (як єдності протилежностей) перетікання одна в одну веде далі до формування нового, всезагального типу цивілізації.

При всім різноманітті східних цивілізацій “найбільш характерними були, - пише Васильєв, - три гігантські культури: китайська, індо-буддійська й арабо-ісламська”. Подібної класифікації дотримував і Генон: “Далекий Схід сутнісно представлений китайською цивілізацією. Середній Схід - індуїстською, Близьких Схід – ісламською”; остання при цьому зберегла багато спільних рис “від середньовічної християнської цивілізації Заходу”.

Т. Парсонс, класифікуючи цивілізації розглядає їх як основу соціальної системи в її чотирьох основних компонентах - економічному, соцієнтальному, політичному і ціннісному. Вказуючи на можливість гіпертрофованого розвитку однієї з чотирьох соціальних підсистем, що і характеризуватиме сутність цивілізації. Дана класифікація цивілізацій набула широкого розповсюдження на Заході. Де Захід більше тяжіє до “економічного” типу суспільства, тоді як три східні цивілізації відповідають в основному “ціннісному” (Китай), “соцієтальному” (Індія) і “політичному” (Близьким Схід) типам. У Васильєва китайсько-конфуціанська традиція-цивілізація характеризується релігійною індиферентністю, із акцентом на соціальну етику й адміністративно-детерміноване поводження, з приматом жорсткої звичаєвої норми, догматизмом і конформізмом. Індо-буддійська традиція-цивілізація - інтроспективними метафізичними спекуляціями, - з акцентом на релігійно-детермінованим індивідуальним поводженням, соціально-політичною індиферентністю і релігійною терпимістю при крайній жорстокості суспільної структури, що компенсує .слабість політичних інститутів. Арабо-ісламська традиція-цивілізація - тяжінням до релігійно-детермінованого соціального поводження, впливом духовної і світської влади, догматизмом і конформізмом .

Західна цивілізація.

Якщо Схід представлений у культурі цілим рядом локальних цивілізацій, чи, принаймні, трьома основними потоками цивілізаційно-історичного існування (Близький Схід, Китай, Індія), то співвідносна з ним європейська (західна) культурно-історична традиція постає перед нам, насамперед, у своєрідній послідовності епох (ступенів) розвитку цивілізації, що зародилася в басейні Егейського моря в результаті кріто-мікенської культури. Ця послідовність історичних епох така:

  • класична еллінська культура;

  • елліністично-римський ступінь;

  • романо-германська культура християнського середньовіччя;

  • новоєвропейська культура.

Три останні ступені можна розглядати (на тлі антично-грецької класики) як своєрідні варіативні форми вестернізації традиційної культури римлян і германців, а потім - і всієї романо-германської Європи. У Гегеля і Тойнбі дві перші і дві другі епохи об'єднані в самостійні цивілізаційно-історичні формоутворення (античний і західний світи). Для Маркса європейські античність і середньовіччя, хоча й і творять паралель суспільствам Сходу, що базується на азіатському способі виробництва, усе-таки складають разом з ними єдину докапіталістичну ступінь історичного розвитку, за якої випливає різко конфронтуюча їй універсально-капіталістичн а епоха нового часу.

Так чи інакше, але в джерелах і в самих основах усіх суспільств і культур європейської (західної) цивілізаційної традиції знаходиться щось немислиме з нормальної (традиційної чи східної) точки зору: господарство, суспільство, держава, культура, які усі цілком залежні від однієї єдиної людини, яка самостійно, на свій страх і ризик постійно знаходиться в перманентній дієвості і спілкуванні із собі подібними. “Людина-суспільство, людина-держава, людина-світогляд, дійсно цілісної особистості, вільної і самостійний у думках, словах і вчинках (М. К. Петров). І , ця традиція становлення суспільства сягає корінням античності, в котрій формувалися основоположні державні інституції, права і свободи, ментальність громадянина сучасної Європи.

Найважливішими винаходами європейської культури в мовно-знаковому рівні її представленості в духовно-світоглядній сфері є філософія в зазначеному вище значенні цього поняття і наука як специфічна форма пізнавальної діяльності, яка характерна для останньої епохи існування західної культурної традиції. Грань між “софійною” і “сцієнтизованою” формами культури (а також у відношенні специфіки відповідних світоглядних форм) настільки значна, що дуже часто виділяють лише два великих періоди в русі європейської культури, узятої в її відносній самостійності від соціально-економічної і національно-етнічної областей прояву цивілізаційно-історичного життя. А саме:

  • від середини I тис. до н.е. і до XVІІ ст.;

  • період XVII-XX ст. (для його позначення використовуються два основних терміни: період новоєвропейської культури, чи період техногенної цивілізації).

З урахуванням інших критеріїв, і насамперед представленості в європейській культурі християнства, ця найпростіша періодизація ускладнюється: звичайно в цьому випадку говорять (маючи на увазі перший великий період) про епохи античної, грецької і римської культури, про культуру епохи середньовіччя і про культуру Відродження (з цієї останньої епохи деякі автори починають відлік новоєвропейської культури). У рамках другого великого періоду часто виділяють культуру Просвітництва, романтизму і класичну німецьку культурну епоху кінця XVІІІ - початку XIX ст. Цей початковий відрізок новоєвропейської культури збігається хронологічно з епохою буржуазних і національних революцій у Західній Європі й Америці. Він є також часом утвердження економічної формації суспільства (капіталізму).

Друга половина XIX - XX ст. характеризуються по-різному. Але, очевидно, що за ці півтора сторіччя ситуація в культурі і суспільних сферах західної техногенної цивілізації - незважаючи на постійний потік відновлень і ряд соціальних і національно-державних катаклізмів - стабілізується. У тому числі й у відношенні усе більш широкого охоплення ціннісними орієнтаціями західної цивілізації неєвропейських культур. Підсумовуючи: сучасна західна культура оцінюється в руслі шпенглерівської міфологеми “Присмерків Європи” (“Закат Европы” – рос.), одночасно в оптимістичних і євроцентристських тонах.

Додаткова література до теми:

  1. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

  2. Особливості культурних здобутків. – Харків, 1998.

  3. Васильев Л. С. История религий Востока. - М., 1983.

  4. Генон Р. Кризис современного мира. - М., 1991.

  5. Ерыгин А. Н. Восток - Запад – Розсип. - Ростов н/Д, 1993.

  6. Петров М. К. Язык, знак, культура. - М., 1991.

  7. Петров М. К. Самосознание и научное творчество. Ростов н/Д, 1992.

  8. Тойнби А. Дж. Постижение истории. - М., 1996.

  9. Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. - М., 1991.

  10. Майоров Г. Г. Етика християнства. - М., 1987.

  11. Соколов В. В. Средневековая философия. - М., 1979.

  12. Дюби Жорж. Европа в средние века. – Смоленськ, 1994.

  13. Мень А. Християнство. // Лит. газета. 19.12.1990, № 51. С. 5.

  14. Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа. Соч. - Т. IV. - М., 1959.

  15. Поліщук С.П. Спадкоємність та взаємовплив культур. – К., 1972.

  16. Иконникова С.Н. История культурологии: Идеи, судьбы.. – СПб., 1996.

  17. Теорія та історія світової та вітчизняної культури. – Львів, 1992.

  18. Лідсей Дж. Коротка історія культури: В 2т. - К., 1995.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича географічний факультет (1)

    Документ
    Дана спеціальність створювалася з метою підготовки висококваліфікованих кадрів у сфері управління природоохоронною діяльністю, туристичною індустрією, готельним господарством, зокрема: керівників підприємств, установ та організацій
  2. В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році (1)

    Документ
    Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.

Другие похожие документы..