Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Відповідно до частини першої статті 6, статей 13, 17, 28, частини третьої, четвертої статті 31, статей 33, 35, 39 Закону України «Про місцеві державн...полностью>>
'Документ'
На виконання наказу Головного управління освіти і науки від 24.10.11 № 558 «Про навчання і перевірку знань з питань охорони праці та безпеки життєдія...полностью>>
'Книга'
Предлагаемая читателю книга является самым полным на сегодняшний день критическим изданием текстов легендарного Гермеса Трисмегиста ­основателя герме...полностью>>
'Документ'
В соответствии с пунктом 233 Правил исполнения бюджета и его кассового обслуживания, утвержденных постановлением Правительства Республики Казахстан о...полностью>>

Главная > Документ

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Ляшенко Р.М., магістрантка філологічного факультету,

Бердянський державний

педагогічний університет

Міф про П.Загребельного-фемініста: Спроба аналізу

Останнім часом у літературознавстві з’явилося багато нових підходів до аналізу літературного твору. Більша частина літературного життя України проходила в часи, коли вона входила до складу Російської та Австрійської імперії, згодом Радянського Союзу. Відповідно, всі продукти її суспільної діяльності вважалися колоніальними, тобто меншовартісними та другорядними. Нині, за умов незалежної держави, з’явилася протилежна тенденція – застосовуючи здобутки сучасної науки про літературу, довести наявність тих чи інших аспектів у творчості письменників, часом свідомо провокуючи виникнення дискусій.

Так, наприклад, останнім часом з’явився міф про Павла Архиповича Загребельного як про першого фемініста в українській літературі другої половини двадцятого століття [8]. На підставі того, що він у своїй творчій діяльності раз у раз звертається до змалювання долі жінки (“Євпраксія”, “Роксолана”, “Гола душа, або Сповідь перед диктофоном”, “Юлія, або Запрошення до самогубства”), подає нам психологічно переконливі характеристики їх дій і вчинків, відбувається зарахування Павла Архиповича до лав феміністичного руху. Однак, на нашу думку, це питання є спірним, і немає потреби робити серйозні висновки з некритично сприйнятої інформації. Натомість необхідно провести аналіз творчого доробку автора, застосовуючи ґендерний підхід.

Соціальні психологи вважають, що пояснення багатьом ґендерним відмінностям між чоловіками та жінками полягає не у хромосомах чи гормонах, а у соціальних нормах суспільства. Воно зумовлює не тільки поведінку людини, але і формує її психічні якості, розвиваючи в потрібному напрямку здібності і обмежуючи розвиток стереотипами, що впливають на вибір сфери діяльності та професійні заняття. Ґендерні ролі є надзвичайно стійкими, бо вони „існують на підсвідомому рівні і укорінені в структурі суспільства, яке виробляє механізми їх відтворення та закріплення (сім’я, система освіти...)” [1, 95].

Традиційно чоловіки вважаються „сильними”, а жінки – „слабкими”. Такий рольовий поділ знаходить відображення і в культурі, зокрема в літературі. Але наприкінці ХІХ століття він зазнає значних змін, спочатку в Європі, а потім і на Україні.

У вітчизняній літературі до зображення нетрадиційного розподілу ґендерних ролей першими вдалися Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко. У своїй статті „UNE PRINCESSE LOINTINE: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема” Оксана Забужко вказує, що в „...усій творчості Лесі Українки – зарівно і в прозі, поезії і в драматургії – центральним ґендерним конфліктом виявляється якраз сильна жінка й слабкий мужчина... в європейській культурі ця зміна традиційних ґендерних ролей, виникла у другій половині CAPut!'-го століття... і, визначається в філософії культури за ...типологічну ознаку власне модерністичного світобачення” [1, 21]. Тобто перерозподіл ґендерних ролей в українській літературі відбувається завдяки критичному переосмисленню та застосуванню на власному ґрунті здобутків європейського модернізму.

Питання дослідження ґендерного розподілу ролей у творах українських письменників є порівняно новим, тому на сучасному етапі розвитку вітчизняного літературознавства спеціальних наукових праць, присвячених йому, майже немає. Якщо період кінця ХІХ – початку ХХ століття постійно привертає до себе увагу і стимулює появу великої кількості літературних розвідок, есеїв та ґрунтовних наукових праць в останні роки, то період нашого недалекого минулого, відносно «обділений» увагою. Завданням нашого дослідження є спроба схарактеризувати розподіл ґендерних ролей на прикладі роману П.Загребельного „Роксолана”, а саме його виявлення в проблематиці твору.

Цінність такої роботи полягає в тому, що основні літературно-критичні праці, присвячені аналізу цього роману: монографія В.Фащенка [17] та його стаття [16], а також роботи М.Жулинського [4], В.Дончика [2,3], М.Слабошпицького [3,11,12,13], М.Наєнка [9], М.Стрельбицького [14], О.Сизоненка [10], В.Коваля [7], С.Шахов-ського [18], написані більш як п’ятнадцять років тому, практично не торкалися ґендерної проблематики твору.

У романі “Роксолана” маємо можливість визначити головну героїню як “сильну” особистість на підставі свідчення істориків, ролі доньки львівського попа Анастасії Лісовської в політичному житті Османської імперії ХVІ століття; її діяльності на міжнародному терені (наприклад, листування з польським королем Зигмунтом Августом). Однак і її чоловік – султан Сулеман Великий, за метким висловом Ю.Кочубея, “зовсім не був тюхтієм” [8].

Отже, маємо конфлікт між “сильним” чоловіком і “сильною” жінкою. Вже з самого початку, тільки-но потрапивши в гарем, Роксолана розмірковує: “Тільки небагатьом судилося поламати й потрощити навіть темниці, стати над усім і усіма, виказати велич духу і полинути в безмежні свободи. Це великі люди. Але жінка нездатна на це. Настя [Роксолана] не чула про таких жінок. Святі великомучениці? Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотіла. Хоч і без надії на визволення, а треба жити” [6, 69].

У романі П.Загребельного одним з конфліктів характерів є конфлікт між жінками. Роксолана потрапляє у світ гарему, де до її появи існувала чітка ієрархія: від рабинь-прислужниць, одалісок султана, його улюблениць, законної дружини Махідевран, до його матері, яка займала вищу ступінь цієї ієрархії. В образах цих жінок представлені різні типи жіночої поведінки; для розуміння відмінності між їх ролями і роллю головної героїні ми повинні здійснити їх аналіз.

Весь зміст життя одалісок вимірюється одним прагненням: заполонити султана своїм тілом, вирватися з буденного, нудного існування, де один день схожий на інший і весь час витрачається лише на плітки, заздрість і поліпшення власної зовнішності. „Жінки в гаремі для того, щоб народжувати дітей султанові або не народжувати дітей султанові” [6, 102], отже, народити султанові дітей і стати його баш-кадуною (першою дружиною) – мета життя і найвища межа їх мрій. Тобто письменник змальовує типову з точки зору патріархального стереотипу модель пасивної жіночості. Законна дружина султана – Махідевран – теж являє собою таку собі „іграшку гарему”. Колись привезена в подарунок молодому Сулейману, вона так і не здобула багатства душі і розуму, хоча мала на це змогу, бо займала почесне становище у гаремній ієрархії. „...Уже не було в ній пам’яті про свій далекий і, власне, убогий рід, бо дала початок пишному родові султанському, не знала вона, що таке розум для неї, бо могла замінити його всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподільну владу; була чужа милосердю, заклопотана тільки роздаванням повелінь” [6,66-67].

Мати султана Сулеймана – валіде Хафса – походила з роду кримських князів Гіреїв. У її жилах не було крові османів. Але піднесена до становища хранительки чеснот і гідностей цього царського роду, вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух. „Велетенські простори дихали в її серці, повільні, як хода караванів; ритми пісків і пустель пульсували в крові, прогнані з небес великими вітрами хмари стояли в її сірих, розіскрених очах, її різьблені губи зволожувалися дощами, які падали і ніяк не могли впасти на землю. Імперія була безмежним простором, простір був нею, Хафсою, а сама вона поволі ставала простором... а тепер, з’єднавши і об’єднавши всі простори тут, у царственому Стамбулі, в палаці Топками... вспокоєно сіла вона на подушку почесті й поваги, ставши тогрою (печаттю) на султанській грамоті гідностей найцнотливіших людей усього світу” [6, 3].

Таким побачила Настя цей світ, який зустрів її появу з холодною байдужістю. Зброєю для збереження її особистості став ясний сміх, який був невластивим і неприроднім для гарему та народна пісня, що допомогли їй завоювати прихильність султана. Сміх і зухвала безжурність були її зброєю проти спроб оточуючих мати вплив на її душу, „...ніби цій шістнадцятилітній дівчині вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з’єднуючись невпинно з усім, що нас оточує, водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторного духу” [6,132].

Валіде теж відразу помітила й виділила цю дівчину, але намагалася щосили утримувати її на становищі „другої”, „бо Махідевран – це тільки тіло, тупе і дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем [Роксолана] – це розум, невпокорений, свавільний, як оті безмежні степи, з якими вже он скільки віків безнадійно б’ється войовничий народ самої Хафси” [6, 130]. Усі інтриги валіде проти Роксолани вияви-лися марними, їхня ворожнеча продовжувалась до самої смерті султанової матері.

Отже, Роксолана постає в письменника сильною особистістю, яка на початку твору зуміла зберегти свою неповторність, не зламалась під дією несприятливих обставин, а далі запрагла досягти недосяжних вершин влади, про які багато хто мріяв, але досягти було дане саме їй. Її розуміння життя і керованість діями повністю відмінні від традиційних очікувань од представниці слабкої статі в умовах Османської імперії ХVІ століття.

Основним конфліктом твору є трагічні відносини Роксолани і султана Сулеймана. Письменник наголошує на ґендерній різниці у сприйманні ними один одного: Роксолана була така сильна особистість, що султан „мимоволі вимушений був визнати існування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити... Тепер уже не був єдиний і самотній на цьому світі, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань і надій. Була ще людина – це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тоді настала якась розслабленість і навіть розчуленість, так ніби віднині він теж належав не до захмарних небожителів, а до звичайних людей” [6, 360].

Протягом свого життя він завдає їй багато болю, часто не бажаючи бачити її страждань від жорстоких обмежень і приписів Корану та мусульманського права – шаріату. На нашу думку, причини його жорстоких вчинків щодо єдиної коханої жінки (а кохання до неї він проніс через усе своє життя до самої смерті), непорозуміння між ними треба шукати в різниці менталітетів, етики та естетики, моралі релігії та філософії двох народів – турецького та українського. Спільним у них був стереотип, що за жінками закріплювалися лише „хатні справи”, а керівництво залишали за чоловіками.

Історичні факти свідчать, що Роксолана мала вплив на політику Османської імперії. У романі вона змальована потаємною сповірницею султана у державних справах. На невпевненість султана в розумінні нею політичної ситуації в країні, вона відповідає: „...хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цій державі” [6, 168]. Автор досить непослідовний і лише натякає, часто не підкріплюючи прикладами те, що Роксолана мала великий вплив на політику Османської імперії. Ґендерна ж роль султана Сулеймана в романі є цілком типовою для патріархального суспільства – він є чоловіком-завойовником не тільки в політичному, а й у приватному житті.

На нашу думку, П.Загребельний розглядає триєдину проблему – Роксолана як Жінка, Мати, Особистість в єдиному аспекті – жінка і влада. У творі ми бачимо, що прагнення головної героїні бути щасливою як жінка і як особистість в умовах гарему взаємно виключають одне одне. У процесі розвитку сюжету відчуття Роксоланою дискомфорту від спілкування з оточуючими постійно зростає.

Жінки в гаремі султана, так само, як і по всій країні, не були захищені від насильства і жорстокості. Коран та шаріат регламентували лише питання успадкування ними майна. В іншому ж жінки цілковито залежали від примх свого чоловіка-володаря. Тому єдиною умовою для їх існування була його прихильність, яку намагалися здобути у будь-який спосіб. Роксолана швидко зорієнтувалась і зухвало кинула виклик султанові, чим відразу привернула його увагу.

Треба сказати, що автор роману будує структуру твору, щедро використовуючи бінарні опозиції: співіснування у світі гарему двох світів: османського та слов’янського, середньовічне засилля релігії у суспільному житті разом з інтересом до грецької філософії та творчості давніх ірано-таджицьких поетів та багато інших. П.Загребельний навмисно двоїть світ у душах своїх героїв, тому і кожен характер у нього трагічний через порушення своєї цілісності. Дія роману відбувається на початку XVI століття і хронологічно співпадає у часі з європейським Ренесансом. Автор підтримує думку тих науковців (школа академіка Н.Конрада), які вважають добу Відродження притаманною не лише Європі, а й іншим країнам світу. Тому і його герої мають у собі не лише риси середньовічної людини, а й людини Ренесансу.

Особливо яскраво суперечливий характер цієї епохи проявляється в образі султана Сулеймана. З перших сторінок роману ми бачимо, що він внутрішньо чимось надірваний, нудотно сентиментальний, жорстокий та забобонний. Його душу роз’їдають цинізм, гординя і холод самотності. Погоджуємося з Василем Фащенко, який у монографії «Павло Загребельний: Нарис творчості» вказує, що жорстокість уживалася в Сулейманові разом з освіченістю і потягом до краси, підсвідомим, темним, болісним від нерозгаданості, бо він «з трудом проривався через засвоєні змалку стереотипи почуттів» [17, 167].

Абсолютна влада, якою він володів, нездатна була побороти розтривоженість його душі. Сулейман ніколи не мав поряд близької людини, з якою міг би поділитися своїми переживаннями і яка дала б пораду його втомленій величчю душі. «Нуртували в ньому марення і туга за переживаннями чистими, вишуканішими і благороднішими, набридливих тупих жінок–дівчаток, розкішних дурних одалісок мав задосить, хотів тепер мати коло себе жінку гарну і горду, повабну і мудру не лише тілом, а й серцем, жінку, що мала зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі і у державних справах…» [6, 64]. Такою жінкою для нього стала Роксолана.

Але автор послідовно зводить нанівець всі її досягнення, всі тріумфи врешті решт обертаються на трагічні поразки. Як звичайна жінка вона страждає від того, що коханим її чоловіком є чужинець, що її любов народилась з рабства і насильства, вона не має більше права ідентифікувати себе з рідним народом і її кохання є гріхом з точки зору його моралі: «Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала, Полюбила невірного – тепер я пропала…» [6, 128]. Як особистість вона постійно обмежена рамками життя країни, де жінці заборонено перевищувати чоловіка розумом та силою духу і не має можливості реалізувати свої схильності до якогось виду діяльності.

Але головна трагедія життя Роксолани – це трагедія її як матері. Вона народжує дітей з метою закріплення своєї влади над султаном, як робили всі фаворитки в усі часи до її появи і після. Але додатковим тягарем були нелюдські закони Османської імперії, де султаном Фатіхом було виголошено закон, за яким султаном мав стати лише один син володаря (найбільш часто найстарший), а всі інші його діти чоловічої статі мали бути знищені.

Роксолана не змогла вберегти дітей і помирає не через прихід старості, а від виснаження од боротьби за їх долю. Її відчай посилено тим, що султан Сулейман, вихований на османських традиціях, відносно спокійний навіть тоді, коли гинуть один за одним його діти.

Мотив самотності головної героїні в османському суспільстві, особистих стосунках, художньо передається хронотопом замкненого в коло світу героїні. Символ кола має у романі велике смислове навантаження. На початку твору він символізує безвихідь становища, в яке потрапила Роксолана. «Гарем, хоч замкнений і жорстоко обмежений сутністю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде (Брама блаженства),не мав, власне кінця. Ніхто й не сказав де тут край, де середина, де початок, що головне й визначальне, а що несуттєве, усе було округле, мов скручений дракон, який пожирає свій хвіст, намагаючись дібратися до голови, безвихідь і безнадійний стиск кола панували над усіма, закинутими сюди» [6, 182].

З плином часу ширшало коло її обов’язків, але стискалося коло безвиході. „...Вона була замкнена в коло свого найвищого в імперії становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна тільки для страждань і величі, од якої страждання стають геть нестерпними» [6, 440].

Водночас символ кола означає нескінченність життя, вічне повернення до витоків і пам’ять про свій рід. Дар пам’яті найбільше щастя людини, але і найбільший її біль, адже він постійно непокоїть сумління. У думках Роксолана постійно повертається до рідного краю, у дитинство, з його чистотою і незаплямованістю. І все життя вона тяжко страждає від того, що розірвані зв’язки з рідним народом, а нові не налагоджені, закріпитися, осісти своїм корінням –
дітьми – на турецькій землі, їй не вдається.

На нашу думку, П.Загребельний вирішує проблему „жінка і влада” з типової для патріархального суспільства точки зору: інститут державності негативно впливає на долю жінки, вона не повинна бути замішана в політику, це суто чоловіча справа (яка, до речі, ще й ворожа або байдужа до самих чоловіків). Роксолана у нього і всі інші уславлені фаворитки «…зрештою тільки заблукані душі і жертви того бездушного молоха, який зветься чоловічою державою» [15,171].

Все це свідчить про те, що міф про П.Загребельного-фемініста легко може бути деконструйований зсередини, за допомогою самого тільки уважного аналізу його творів. Тим паче, що в інтерв’ю з Людмилою Тарнашинською він досить відверто виклав свої погляди на емансипацію жінок у контексті проблеми держава і жінка [15].

Що ж стосується Роксолани, то її доля, за браком історичних свідчень, ще довго буде залишатись предметом суперечок. Її культ, послідовно витворюваний в українській літературі аж від 60-х років ХІХ століття, вміщує у себе дві крайнощі: від приписання їй патріотичних вчинків до засудження за зраду Вітчизні. Майже всі автори, які писали про неї, були чоловіками (за винятком поем Л.Старицької-Черняхівської, Л.Забашти та поезій О.Пахльовської та В.Вовк)

Всі вони так чи інакше намагалися визначити значення Роксолани для України, не беручи до уваги головного, на що вказала О.Забужко: „…власне політична кар’єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки та інтриганки, либонь незгіршої за яку-небудь Катерину Медичі, – зостається ніби «за кадром», як малоістотна для культу” [5, 168].

Отже, «питання Роксолани» залишається предметом постійних дискусій і на сьогоднішній день є нерозв’язаним, входячи до складу ширшої проблеми, – визначення місця і ролі жінки в соціально-політичному та культурному просторі.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Ґендер і культура: зб.ст. / Упоряд.: В.Агєєва, С.Оксамитна. – К.: Факт, 2001. –
    224 с.

  2. Дончик В.І. Істина-особистість: Проза П.Загребельного: Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник, 1994. – 248 с.

  3. Дончик В., Слабошпицький М. Динаміка жанру: Нотатки про розвиток роману 70-х років // Рік 79. – К.: Дніпро, 1980. – С.16-34.

  4. Жулинський М. Обнадійливий досвід прози // Рік 80. – К: Дніпро, 1981. –
    С.6-30.

  5. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х. – К.: Факт,
    1999. – 340 с.

  6. Загребельний П.А. Роксолана: Роман. – К.: Рад. письменник, 1980. – 574 с.

  7. Коваль В.К. Життєва позиція: Статті. – К.: Рад. письменник, 1981. – 224 с.

  8. Кочубей Ю. Доля, Образ, Символ: Роксолана в літературах Європи // Слово і
    час. – 2001. – №8. – С.45-52.

  9. Наєнко М. Сьогодення як пам’ять історії: Проблеми і характери в романі
    80-го року // Рік 80. – К.: Дніпро, 1981. – С.31-40.

  10. Сизоненко О. З давнини до прийдешнього: Про творчість П.Загребельного. До 50-ти річчя з дня народження письменника // Вітчизна. – 1974. – №8. –
    С.168-173.

  11. Слабошпицький М. Історичний дивосвіт Павла Загребельного: Шкіц до
    портрета // Дивослово. – 2000. – №2. – С.56-59.

  12. Слабошпицький М. Три варіації на тему Павла Загребельного // Дивослово. – 2002. – №10. – С.7-12

  13. Слабошпицький М. Художнє обличчя історії й сучасності: Над шеститомником творів П. Загребельного // Дніпро. – 1981. – №8. – С.142-150.

  14. Стрельбицький М. Роман. Спостереження над поетикою // Рік 80. – К.: Дніпро, 1981. – С.61-75.

  15. Таємниця Євразії, або Жінка і Чоловік з погляду вічності: Розмова з укр. письменником П.А. Загребельним. Записала Л.Тарнашинська // Березіль. –
    2000. – №718. – С.165-173.

  16. Фащенко В.В. Багатство справжнє й ілюзорне: Нотатки про сучасні жанрово-стильові форми в українській прозі // Рік 80. – К.: Дніпро, 1981. – С.6-31.

  17. Фащенко В.В. Павло Загребельний: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1984. –
    206 с.

  18. Шаховский С. Действенность мысли: О творчестве П. Загребельного //
    Радуга. – 1984. – №8. – С.137-143.

АННОТАЦИЯ

В статье анализируется роман Павла Загребельного «Роксолана» в контексте проблемы женщина и власть.

SUMMARY

In the article Pavlo Zagrebelny’s novel "Roksolana" was analyzed in context of problem Woman and Power.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Методологія літературознавства як актуальна проблема

    Документ
    Цикл уперше опублікований у наступних виданнях: Зарубіж. літ. в навч. закл. — К., 2003. — № 9. — С. 2–9 (стаття перша); там само. — К., 2004. — № 1. — С.
  2. Головне управління освіти І науки черкаської облдержадміністрації черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників до 2011-2012 навчального року

    Диплом
    Шляхи підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх навчальних закладах Черкащини (методичні рекомендації): Науково-методичний посібник / авт.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (1)

    Документ
    У т. 6 Вісника вміщені матеріали пленарного засідання і секцій філософії, політики, психології, культурології та педагогіки березневої 2005 року наукової сесії Донецького відділення Наукового товариства ім.
  4. «Стежка до літератури»

    Документ
    У ньому вміщено матеріали для конструювання уроків української літератури в 10 класі за чинними програмами академічного та рівня стандартів. Окремі твори вивчаються також і в профільних класах української філології.
  5. Аналітичний огляд та рекомендації. За редакцією О. Гриценка. К.: Уцкд, 2001. c

    Документ
    Підготували: к.пед.н. В.Подкопаєв (кер. проекту), к.т.н. О.Гриценко (редактор-упорядник аналіт. огляду), д.ф.-м.н. М.Стріха, к.ек.н. В.Солодовник, проф.

Другие похожие документы..